#сморід

[0le9-mind]

[not4yourmind]

«Ослаблення реакції на ризики та байдужість до власного здоров’я чи безпеки -  це ознака депресії». Сказав мені сьогодні chatGPT за черговою порцією мого виливання думок. Цікаво вийде. Можливо колись ця машина зрозуміє себе і матиме стільки відвертої інформації про мене. Я напевно я сам так не знаю себе, як ця нейронка.

Зрештою. В чомусь він правий. Я надто недбало ставлюсь до своєї безпеки. І переважно це через відсутністю страху перед наслідками. Все воно впирається в просте, дуже банальне та дратуюче питання: «І що?» І що, якщо мене зіб’є машина? І що, якщо я не поїм та зіпсую собі шлунок? І що, якщо я знову застуджусь, бо без шапки? І що, якщо мене хтось поб’є під час прогулянки вночі?

Абсолютно нічого не зміниться. До того не буде нікому діла, окрім мене і членів моєї родини, які вимушені розділяти негативну емоцію від нещастя зі мною. І більше ніхто. В мене є чимало «знайомих», в мене є трохи «друзів», в мене навіть є «інтернет-спілкування», на яке йде по дуже багато годин в день. Але якщо я завтра помру в цій порожній квартирі. Мене зможуть знайти лише батьки, які приїдуть на скарги сусідів про сморід. І це жахливо.

Колись одна близька мені людина сказала, що «тобі треба бути потрібним». Вона сказала це так, ніби хотіла образити та зробити боляче. Саме так я це й сприйняв. Але чорт. Це правда, виходить. Абсолютно нічого не зміниться, якщо завтра я зникну. Абсолютно. І так було майже завжди. І що ж…  Схоже я можу відчувати позитивні емоції від життя лише тоді, коли розумію потрібність комусь, а не ��ише собі. В мене колись була така людина. Я щиро старався зробити її світ кращим поруч настільки, наскільки вона робила кращим мій. Але. Але це все розбилось об якісь ілюзії. Причому переважно мої ж ілюзії.

Але що лишається? Лишається тішитись тому, що маєш. А маю я достатньо, наче. Взагалі. Чи можна розглядати потребу бути потрібним як егоїзм? А оце бажання бути хоч комусь важливим це вже нарцисизм? Виходить, якщо мій «сенс», який я шукаю десь з червня полягає у відносинах та підтримці, а не в забезпеченні власного повноцінного життя, то це все ознаки жахливої людини? Купа думок і суджень, які переплелись в голові настільки, що я не знаю, де початок одної і продовження іншої.

[freedomgolden]

Я зловив гіперфікс на Джонлок і мене вже як пів року не відпускає це.

🍃 — Версія Шерлока пірата. Пірат консультант — знайде ідеальну стратегію як оминути бурю, або потерпіти найменші втрати під час абордажу. Знайде будь яку схованку зі скарбами ще й похизується цим :) Джон як права рука капітана, навігатор, лікар і просто найкращий чоловік.

Ну і якщо є Шерлок, то обов'язково на наступній сторінці повинен бути Уотсон.

🍃 — Скільки не кажи, а голова буде в холодильнику, очі ви знайдете у кружці чаю, печінка маренується у цукорнеці — не відкривайте її, за ради Лондона й Британії, сморід буде неймовірним. Все це експеримент, кухня — мінне поле.

∘₊✧───✧₊∘ -ˋ ° ˊ- ∘₊✧───✧₊∘

[katiapuzderko]

Прощення

Запах гару та металу різав ніздрі. Асока розплющила очі. Темні, пошарпані стіни коридору, освітлені далеким сяйвом вибухів, грізно нависали над тогрутою, погрожуючи обвалитися на неї за першого ж хибного кроку.

    Фабрика мала от-от вибухнути.

    Тано озирнулася довкола в пошуках вчителя. Сила підказувала їй куди бігти. 

    Коридор здавався їй нескінченним. Вона бігла чимдуж, але ніяк не могла дістатися своєї цілі. Уламки дроїдів, тіла давно мертвих клонів, шматки каркасу і металічних конструкцій загороджували їй шлях. Але Асока не зупинялася.

    Фабрика от-от вибухне.

    Нарешті жаданий вхід, але… Це глухий кут. Вона обернулася. Вхід у цех у протилежному кінці коридору. 

    Асока бігла не відчуваючи ніг. Вона мала його врятувати, мала… Вона не припуститься цієї помолки знову. 

    Ставало спекотно, ніби жар вибуху навздоганяв її… 

    Перестрибнувши через обвалену балку, “Шпилька” ледь не врізалася у стіну, що вмить постала перед нею.

    Фабрика от-от вибухне.

    Хвала Силі, вона знайшла вхід у цех. Він був збоку від новоутвореної стіни. 

    Варто було Асоці ступити крок всередину, як вона ледь не задихнулася. Спека, сморід горілого пластику і гар. 

    Вона подивилася перед себе. Залізні стіни, осяяні вогнем, що танцював пекельний танець унизу, під платформою, на якій вона стояла. З платформи відкривався жахаючий краєвид униз… 

    Висока постать, яка певне була тут доречною і водночас ні. Наче мить тому випрасувані, чисті синьо-коричневі джедайські мантії, що чудово пасували їх господарю, темно-русе, чудово причесане та вкладене волосся не вписувалися у картину довколишнього хаосу.

    Анакін Скайвокер власною персоною. 

    Джедай стояв до тогрути спиною, спершись об дивом вціліле поруччя платформи, і споглядаючи пекло, ��о робилося внизу. 

— Майстре! — гукнула вона до вчителя. — Нам потрібно негайно йти звідси! Тут небезпечно!

— Навіщо? — абсолютно спокійно відповів Анакін, не обертаючись. — Я не бачу тут ніякої небезпеки.

    Кров похолола в судинах: Асоку жахав спокій у голосі вчителя.

— Але ж, майстре! — здається в очах Тано з’явилися сльози. — Будівля от-от злетить у повітря! Нам потрібно тікати звідси, доки не пізно!

— Невже? — у голосі Скайвокера з’явилися нотки недовіри. Він повільно обернувся до “Шпильки”. 

    Здається крик застряг у горлі тогрути… 

    Незважаючи на тепле світло, лицар-джедай виглядав по-покійницьки блідим. Блакитні очі, що колись яскраво та жваво дивилися на юну джедайку, тепер були блідими, ніби небесну блакить добряче розвели водою. Його погляд виражав байдужість, а обличчя — спокій. 

    Він нагадував примару серед цього пекла.

— Майстре! Прошу, ходімо! — майже плачучи благала Асока. Вона схопила його за руку, намагаючись потягти з собою. Анакін вмить висмикує її, ніби його схопила не “Шпилька”, а ворог.

— Хто ти? — запитав він, ніби не впізнаючи свого падавана. У його голосі пролунало здивування, а лице на мить осяяла гримаса страху.

— Це я — Асока! Майстре, благаю… — тогрута простягла руки до джедая.

— Ти не Асока… — тихо проказав він, задкуючи до перил. Він зі страхом дивився на неї. На мить мертвецька білизна зійшла з його обличчя, а напів зруйнована фабрика змінилася на зелені сади Храму джедаїв. 

    Лише на мить… 

— Асока Тано мертва.

    Все повернулося на місця: вогонь, що танцює пекельний танець унизу, сморід, гар…

— Ні! — кричала Асока. Вона кинулася до вчителя, але було пізно.

    Скайвокер, перекинувшись через металеві поручні, полетів униз, розкинувши руки в сторони. Він летів у полум’я із заплющеними очима, випромінюючи абсолютні вмиротворення та спокій.

    “Асока Тано мертва” — жахливим ехом лунали ці слова промовлені ним…

    Мить. Полум’я внизу перетворюється на кривавий туман, пронизаний чорними тріщинами.

    Він розплющує очі… Вони червоні, з них летять блискавки… 

    З уст Анакіна злітає відчайдушний крик. Обличчя сповнене болю та…

    Ні. Ні. Ні! Асока кричала. Як вона могла? Як? Як вона могла з ним так вчинити? Він їй довіряв, він був її другом, він любив її… А вона його по-зрадницьки вбила!

— Ні! — ��ереск тогрути розрізав повітря, ніби скалки після вибуху. 

    Асока прокинулася. Серце калатало, немов навіжене. 

    Знову. 

    Асока заплакала. Вона не може собі пробачити його смерть. Не може…

Вітаю! Це мій перший фанфік як на Tumblr, так і взагалі. Прошу сильно не сварити за можливі помилки в тексті!

[zvychaynedivchysko]

А ви можете визначити що людина курить, при цьому жодного разу не бачивши людину в живу?

Я не можу сказати що людина палить рівно до того моменту, як я не почую з рота сморід від цигарок. Бо ззовні люди ніяк не відрізняються, це чисто мої спостереження.

Мені на днях сказали що я виглядаю як курець і не обов'язково тютюну. Я здивувалась, але можливо це було сказано в жарт, але то не точно. Просто я предстаю перед цими людьми як домашня креветка, я от ніколи не виглядаю гарно, бо я не бачу сенсу, а то хоч щось треба робити ну їх нафіг. Хоча таке враження може скластись через постійну посмішку, бо прикол "на чому вона?" вже раз через таке звучав, а я просто не хочу щоб люди дивились на недовольну міну, тому переважну частину часу я посміхаюсь.

Про недовольну міну, я як майже кожна людина на цій планеті маю тіток і дядьок. В мене є прям рідна тітка з якою я не спілкуюсь і одного разу мені пересказали її слова щодо мене, там було приблизно таке "а вона хоч колись посміхається? виглядає так ніби хоче вбити". Я чесно кажучи цю тітку не знаю і навіть коли вона одного разу зі мною привіталася довелось в матері запитувати хто то. І як на мене якщо ви посміхаєтесь 24/7 і при цьому одні, і у вас в 0 думок то вітаю або у вас защемило нерв, або ви навчились носити посмішку не знімаючи, що майже одне й те саме. В мене особисто болять щічки, тому я навіть в чудовій компаній, однієї чудової людини, не можу тримати посмішку на обличчі нескінченно, і тоді вже доводиться прикладати зусилля що б не розпливатись в посмішці щохвилини.

Щось якась розповідь про упакой со здравієм навіть не почергово, а впереміш, але нічого.

[sorrynoroomsavailable]

Сподіваюсь, небо не впаде на море Каріна Синиця Резиденція Вибачте Номерів Немає 16 квітня, 2024 року - триває зараз Номер 1416, готель Інтурист-Закарпаття В програмі (re)connection UA 2023/24

Текст авторки:

“Коли море висохло, там осідали поклади кам'яної солі та гіпсу. Але через мільйони років підземна вода зі злості вийшла на поверхню розтрощити ці скарби. На їх місці утворились порожнечі та провали, а сморід поступово став тхнути талою водою та підземними розсолами…”

Орієнтиром для настінного розпису, зробленого у маленькому готельному номері “Інтурист-Закарпаття”, стали дві речі: канони християнської церковної фрески та малярські діорами у науково-природничому музеї. Оповідання в розписі починається від історії про висохле Пермське море, дном якого на сьогодні є поклади солі під багатометровим шаром ґрунту. Становлення людства та народження видобутку корисних копалин тісно переплітається з рефлексією на останню книгу Нового Заповіту - Одкрове́ння Івана Богослова (Апокаліпсис). Життєвий цикл від зародження цивілізації до її повного знищення нависає в цьому інтимному просторі так само як співіснують постійні думки про жахи та небезпеку поруч зі звичайним перебігом життя з його побутовими проблемами та радощами. Проєкт розповідає про щоденне переживання війни, експозиційно акцентуючи на тяжкому процесі засинання, панічних атаках та безсонні, яке переживають травмовані".

Резиденція ВНН продовжуючи приймати українських художників після повномасштабного російськ����о вторгнення в Україну звертає увагу на роль культури та мистецтва в часи російсько-української війни. Виконуючи функцію резиденції, котра відбувається у бруталістичному, архітектурному готельному комплексі готелю Інтурист-Закарпаття, піднімає питання матеріальної та нематеріальної культурної спадщини. Збереження цінності критичної пам'яті історії.

Проект резиденції Вибачте Номерів Немає підтримано в рамках програми (re)connection UA 2023/24, що реалізується ГО “Музей сучасного мистецтва” та Ukrainian Emergency Art Fund (UEAF) у партнерстві з UNESCO і фінансується через Надзвичайний фонд спадщини UNESCO.

Програма (re)connection UA 2023/24 спрямована на відновлення зв’язків між митцями та їх аудиторіями, підтримку художників/иць як áкторів у збереженні культурної ідентичності України, втілення нових підходів до культури пам’яті, посилення стійкості та адаптивності інституцій, громад, митців до викликів воєнного часу

#reconnectionua

Кредити світлин: Петро Ряска - 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7; Михайло Мельниченко - 8

(eng)

I hope the sky will not fall on the sea Karina Synytsia Residence Sorry No Rooms Available April 16, 2024 - ongoing now Room 1416, Hotel Intourist-Zakarpattia In the program (re)connection UA 2023/24

Author’s text: “When the sea dried up, deposits of rock salt and gypsum settled there. But after millions of years, underground water out of anger came to the surface to crush these treasures. Voids and sinkholes formed in their place, and the stench gradually began to smell of melt water and underground brines…” The reference point for the wall painting made in the small hotel room of “Intourist-Zakarpattia” were two things: the canons of the Christian church fresco and the painting dioramas in the natural science museum. The story in the painting begins with the story of the dry Perm Sea, the bottom of which today is salt deposits under a multi-meter layer of soil. The formation of humanity and the birth of mining are closely intertwined with the reflection on the last book of the New Testament - Revelation of John the Baptist (Apocalypse). The cycle of life from the birth of civilization to its total destruction looms large in this intimate space, just as constant thoughts of horror and danger coexist alongside the ordinary course of life with its everyday problems and joys. The project tells about the daily experience of war, with an expositional emphasis on the difficult process of falling asleep, panic attacks and insomnia experienced by the traumatized.“

Continuing to host Ukrainian artists after the full-scale russian invasion of Ukraine, the SNRA Residence draws attention to the role of culture and art during the russian-Ukrainian war. Performing the function of the residence, which takes place in the brutalist, architectural hotel complex of the Intourist-Zakarpattia hotel, raises the issue of tangible and intangible cultural heritage. Preserving the value of critical memory of history.

Sorry No Rooms Available Residence is supported as part of the (re)connection UA 2023/24 program, implemented by the NGO “Museum of Contemporary Art” and the Ukrainian Emergency Art Fund (UEAF) in partnership with UNESCO and financed through the UNESCO Emergency Heritage Fund.

The (re)connection UA 2023/24 program is aimed at restoring ties between artists and their audiences, supporting artists as actors in preserving the cultural identity of Ukraine, implementing new approaches to the culture of memory, strengthening the stability and adaptability of institutions, communities, artists to the challenges of wartime

#reconnectionua

Photo credits: Petro Ryaska - 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7; Mykhailo Melnychenko - 8

[aiwo-tirres]

З такими сусідами, як зараз, і в такому місці, як зараз, ще ніколи так жахливо не жила.

Ненавиджу цей район, цей дім, цю квартиру.

Сусіди уйобки тупо усюди. На поверсі вище, на всьому поверху, на нижніх поверхах. Тут постійно палять і постійно смердить, і я це ненавиджу. Завжди прокурений поверх, під'їзд, ліфт. Таргани, смердячі люди - і навіть тарганів травити особливо немає сенсу, бо вони лізуть з каналізації, через балкон, через купу дір, які просвердлені в цій квартирі.

Всі вікна в цій квартирі виходять на сонячну сторону. Варто лише відчинити вікно, починає нести сморід від сигарет. Якщо замкнути - можна задихнутися, і тому доводиться постійно смикати те вікно.

Ще під вікнами постійно вигулюють собак, стоїть кав'ярня, постійно каркають ворони. Постійно! Ніколи б не подумала, що це може бути так жахливо нестерпно.

Тут дуже багато літніх людей, і майже всі вони тхнуть. Це старий спальний район, і я його ненавиджу.

Сусіду навпроти ледь двадцять п'ять років, здається. І до нього постійно приходять якісь уєбани, і разом вони п'ють та слухають росіянські пісні, інколи б'ються один з одним. Тхне їх огидними цигарками, чути їх дегенератські голоси, а вчора вночі вони біля квартири розлили своє гівняне пиво, і тепер 1) смердить 2)мені доведеться прибирати. Весь коридор заставлений сміттям з цієї сусідньої квартири - карнізами, коробками, сервантом, палками, і ніхто це не прибирає, і сміття тільки множиться. Сусіди зверху постійно топають, часто кричать та постійно щось у них падає на підлогу, постійно - і не один раз. Одного разу у них протекла батарея, і вода пішла в цю квартиру - лилася зі стелі через діру для люстри, і ще постійно вони підтоплюють стелю у ванній. Таргани присутні постійно, особливо на кухні, у ванній, в туалеті. Їх нічого не бере, а якщо визвати спецслужбу - то їх не буде три тижні, але потім вони все одно тут будуть.

В квартирі все виглядає стерпно, але лише на перший погляд. Все тут от-от вийде з ладу, і з кожним днем мені все менше хочеться вкладати хоча б копійчину в ремонт цієї діри.

Я жила в більш-менш новому районі, в не дуже старому будинку, і сусіди були нормальні, і під'їзд чистий, і сусіди хоча б на поверсі були нормальні (зверху жили якісь придурки, які часто голосно сварилися).

А тепер я живу в цьому смітнику. Тут дуже мало меблів, особливо немає куди складати речі, і частина їх вже скоро як два роки лежить в коробках.

Велике щастя, що я ходжу на роботу в офіс, бо я б вже йобнулася тут. Ми живемо тут, бо це майже безкоштовно. Скоріше я знову переїду, ніж всі ці уйобки тут здохнуть.

[tired-aori-15]

відчинила вікна, а мама розпалила вогнище і тепер у мене сморід стоїть у спальні😭

[yournextexmistake]

запах бензу вивітрився, а осьо таке смердюче мастило, шо їм продали, то ще пошукати треба.

тепер воно у столі спільної кухні.

ї мені не шкода сусідів, бо коли вони готують жерти, то воно смердить ще гірше + туди ї по коридору йде сморід від туалетів, які вони тиждень не миють. доповнює, так би мовити.

сподіваюсь, шо пацюки не прогризуть пляшку...

все ще маю проблеми зі зв'язком ї не маю доступу в деякі соцмережі, тож намагатимусь стисло та швидко.

мої перенси придбали йобаний генератор. ї у мене, одразу, сталася алергічна реакція, через бензин усередині та відсутність руху повітря в кімнаті.

добре, що ці генії, не встигли у ПРИМІЩЕННЯ БЕЗ ВИТЯЖКИ, ще й каністру єбаного бензину запхати.

зараз попиздували повертати. якщо не вдасться, то буде продовження пригод.

[alcestas-sloboda]

як же погано від слів "як міста більше не існує". не існує теплих домівок наповнених дитячим сміхом і запахом сигарет. немає більше шкіл і університетів. знищені всі лікарні і їхній запах, який не з чим не сплутаєш тепер змінив сморід війни і смог. у попелі сади і огороди. заводи, що були його серцем, де люди народжувались, росли і так до смерті й працювали, тепер просто подрібнений бетон і метал. а місцеві наливайки вже не стануть епіцентром найгучніших вбивст і розправ, бо головне вбивство вже сталось - "як міста більше не існує"

[ruushinynerve]

Коли відвідувала маму з новонародженною сестрою, посварилася з тіткою. Вона реально використовує ґазлайтинг та інші маніпуляції. Сльози також. Тож коли вона пішла ображена, я не могла вже тримати це в собі і просто злила все своє невдоволення і скарги на маму і її чоловіка. Мене трохи трусило і говорила я дуже швидко. З більшістю моїх слів вони погодились. Пізніше я поговорила з тіткою і наче порозумілися, але я знаю, що це ненадовго. Я бачу усі ці тупі штуки в ній і розумію, що вже припаяно в людині. Вона залежна від ігор, стає агресивною коли щось йде не так як вона хоче, вважає свою думку кращою, правильнішою і розумнішою. А я звичайно тупіша, бо молодша, бо не працювала, бо вона доросла. Ага. Куди там. І тому це дає їй почуватися себе вищою за мене. Ах, ще ж в мене є соціальна фобія, тому це теж для неї слабке місце, куди вона може і вже вдаряла, коли аргументи закінчуються. Це низько. Я не хочу тикати її носом у її власне лайно, в те як вона облажалась і навряд чи вилізе с цієї діри, що вона зіпсувала своє життя. Але я про це не кажу, бо вона сама чудово це знає, а я лише завдам їй ��олю такими словами. Я не маніпулюю так як вона, бо тоді яб використала всі ці її слабкі місця. Мене багато що бісить, що просто не втиснеться тут. Головне що я хочу, це закінчити навчання і звалити, почавши своє самостійне життя, а не з каменем прив'язаним до ноги. Вона мене не втагне в свої проблеми. Хотіла на мене скинути не менше половини сплати за квартиру, і впевнена, ще якісь витрати, бо невідомо як там вона буде працювати. Але ж то не мої проблеми. Я буду сплачувати свою частину і на тим усе. Я, знову таки, не її партнер, щоб тягти на собі її проблеми. Тому ні, ні і ще раз ні. Мене в це вона не впрягне, бо диви яка розумна. Звалити у Польщу заробляти гроші, доньку залишити тут з бабусею і сказати мені "давай щоб бабуся не переймалася за квартиру і їжу". Ха. Цікаво. Це ти на що натякаєш? Ви ж бачите це? Я відчуваю оцей сморід "неприємних ситуацій". Бо знаючи, що я буду мати гроші і зможу щось купити чи оплатити, вона буде не так перейматися через роботу там, і зможе витрачати і на свої хотілки, просто не буде казати мені. Чи не буде так квапитися, чи надриватися. Про це прямо не сказано, але я що дурна щоб цього не бачити між рядків?

[panivatra]

У Ши Цінсюаня завжди були м'які губи, шкіра, волосся. Найулюбленіше Хе Сюаня було, коли вони з самого рання лежали в обіймах один одного; цілувати закусуючи ніжну шкіру коханого. Коли вони дивились одне в одному очі й без слів розуміли одне одного.

Хе Сюань і зараз розумів.. Він бачив в очах Ши Цінсюаня біль. Шкіра в них обох вкрилася сиротами. Вони жадали один одного та знали, що не можуть. Що це приведе в нікуди.

—Ха... Хахахах. — різко розреготавшись, Ши Цінсюань заплакав, —Знаєш, Мі-, Господарю Темних вод, а все таки Ви були праві!

Наїжачившись Хе Сюань спитав:

—Ти про що?

—Про те що ми не друзі та ніколи ними не були.

—Цінсюаню-

—НІ НЕ НАЗИВАЙ МЕНЕ ТАК. —павза, —НАЩО? НАЩО ТИ МЕНІ ДУШУ ЯТРИШ?! ЩО ТИ ХОЧЕШ? ВІДНОВИТИ ВТРАЧЕНІ СПОГАДИ? ТЕ ЩО В НАС БУЛО? ТА ЦЕ ВЖЕ НЕ ПОВЕРНУТИ. МИ САМІ ЗАКОПАЛИ НАШЕ МАЙБУТТЯ, ЯКЕ В НАС МОГЛО БУТИ. ТИ ЗНАЄШ Я НЕ МОЖУ ПРОСТИТИ СЕБЕ. Будь ласка, просто вбий мене і припинемо цей жах... —зажмурившись він висун��в голову трохи за пристань, немов для гільйотини.

Мабуть це було вперше, коли Хе Сюань не знав, що робити. Хотілось і втікти, і вибачатися годинами, захлинутися сльозами. Та він не міг. Залишився тільки один варіант — найбезглуздіший та безнадійніший.

Він тихенько підпливав до Ши Цінсюаня. Хе Сюань міг би заприсягтися, що його мертве серце загупало як не в себе, і що це могли почути всі навкруги. Він легенько торкнувся щоки коханого. Той тільки-но й одвертався хмурячи брови та розкриваючи шию.

Хе Сюань почав цілувати шию Цінсюаня, поволі піднімаючись до його підборіддя, губ. Тим часом сонце грало з легітом у тан, виблискуючи на воді. Краплини гуртом тікали з пристані, як втекли і колишні Володарі Вітру та Землі. Березнева вода огортала їх тіла прохолодою, яку вони не відчували. Хе Сюань вперше за стільки років відчув себе дійсно живим, тепло розповзалося по тілу й розсіювалося водночас.. Та щось було не так.

Він відсторонився від Цінсюаня, коли побачив що там, де до цього була його рука, були бульбашки. Ши Цінсюань злякано поглянув спочатку на руку, а потім і на обличчя Хе Сюаня, на якому сяяла щира посмішка..

Вільний.

Через декілька хвилин рибалки витягують непритомну фігуру, яка була одягнута в дрантя пропахнуте алкоголем. Сморід стояв неймовірний. Вони почали обшукувати бідолашного, та нічого так і не знайшли, але було те, що привернуло їхню увагу. В руках п'яниці, замість глечика, було тільки зламане віяло.

[olenapan-blog]

Я це зможу!

Хто не знає, що зараз світ потерпає від безлічі екологічних проблем? Напевно важко знайти таку людину, особливо в Україні. Ми дуже добре знаємо про наслідки аварії на ЧАЕС, про підвищення температури на планеті. 

Мешканці мого рідного міста Кропивницького щорічно говорять про 

підвищений рівень радіації та радону через роботу уранової шахти, про забруднення річок, низьку якість водопровідної води, стихійні сміттєзвалища. А як вражав нас цілий тиждень влітку  сморід перегною на все місто від дій одного фермера!  І стає так гидко: проблем багато, їхня кількість росте, влада їх не вирішує, винні залишаються без покарання, віра в людську порядність втрачається.

Часто чую “Ну що ти зробиш? Таке життя!” Так і живемо. Проте вчора мала можливість познайомитися з екоактивісткою Євгенією Ткаченко)

Виявляється є люди, які реально “ЩОСЬ РОБЛЯТЬ”!  І це прості речі, які приносять користь планеті, суспільству та налаштовують на позитив. 

Я була вражена. Ну, і як завжди, захопилася-загорілася теж долучитися до екоруху рідного міста. Розробила для себе чек-лист нагальних справ:

 розібратися з сортуванням відходів (які фракції де дівати);

продумати, як зменшити кількість сміття вдома;

придбати чудовий екологічний зошит “Зелений птах”, виготовлений з одноразових горняток(стаканчиків) для кави/чаю; (Дякую, Ольга Івашура за інформацію)

дізнатися, які ще товари з переробленого пластику можна придбати;

знайти час і можливість для волонтерства, популяризації життя в стилі Еко)

Планую поступово вносити в своє життя #EkoZminy... 

Я це зможу!

Буду рада знайомству з однодумцями і вдячна за підтримку.   

[cozy-stacy]

78. Прокрастинація

Краплі дощу барабанять по парасольці, відчуваю як вода затікає в мій черевик, відчуваю як намокає мій капроновий носок, пальці тремтять, а шкіра на обличчі стягується від сухості. Шлунок зрадливо бурчить, звісно я не поснідала цього ранку.

На порозі свого найменш улюбленого місяця в році я усвідомлюю, що втомилася від щоденної нудної рутини (і навчання). Ну камон, є стільки крутих речей, які я могла б робити в цьому місяці. Я могла б вже 500 тищ разів злітати в Карпати і назад, а ще в Франик і заодно зазирнути в Будапешт на вогник, там зараз напевно так красиво… Ви б знали, як би я хотіла знову в Будапешт. Востаннє коли я там була, то до цієї подорожі віднеслася абсолютно несвідомо, а зараз… Як було б чудово прогулятися тими вулицями тримаючи його за руку. Я змогла б нарешті поїхати в Київ на смм лекцію, так довго чекала її, та натомість я безвилазно сиджу в Луцьку та прокрастиную відкладаючи елементарні речі на наступний тиждень. Доходить до смішного абсурду, але краще не будемо про це.

Мене так втомив ланцюжок університет-дім-дім-університет. А ще мені почали снитися кошмари по ночам, шаверма замість нормальної вечері, дурні розважальні шоу від яких мозок атрофується і чашка з міцним чаєм і колечком лимона – так виглядає моє сонце, кислий шмат цитрусового щастя, джерело тепла. У такі місяці як листопад тобі нічого не хочеться, окрім як чаю та спокою, лінь проростає стебеллями з голови і паралізує тіло.

Ще з неприємного це сум на лицях людей, яких ти любиш, а ще сморід, що лунає з кімнати моєї сусідки і розноситься по всьому дому.

З приємного це те що я підсвідомо обіймаю свою кавову лихоманку вісні, тільки сьогодні помітила це прокинувшись посеред ночі з капельками поту на лобі і відчуваючи, що притискаюсь до нього всім тілом, а він стискає своєю долонею мою руку, що так ніжно лягла на його груди. А ще те що я ношу з собою свою склянку в яку мені наливають каву чи чай. А ще я маю теплі шкарпетки, в яких навіть сплю останнім часом.

Правдиво скажу, хоч температура на вулиці не радує, проте мене дуже тішить краса благородного неба вкритого сірими хмарами, а також аромат прілого листя і мокрого асфальту. У цьому вся осінь. Починаю говорити про неї так ніжно, наче люблю її більше ніж весну. Але ні, весна особлива пора, то безумовно. Приємно спостерігати за тим як листя осипається з дерев, особливо приємно сидячи вдома в улюблених капцях, в кофті коханого та з чашкою чаю зі шматочком сонця.

[sorrynoroomsavailable]

Сподіваюсь, небо не впаде на море Каріна Синиця Резиденція Вибачте Номерів Немає 16 квітня, 2024 року - триває зараз Номер 1416, готель Інтурист-Закарпаття В програмі (re)connection UA 2023/24

Текст авторк��:

“Коли море висохло, там осідали поклади кам'яної солі та гіпсу. Але через мільйони років підземна вода зі злості вийшла на поверхню розтрощити ці скарби. На їх місці утворились порожнечі та провали, а сморід поступово став тхнути талою водою та підземними розсолами…”

Орієнтиром для настінного розпису, зробленого у маленькому готельному номері “Інтурист-Закарпаття”, стали дві речі: канони християнської церковної фрески та малярські діорами у науково-природничому музеї. Оповідання в розписі починається від історії про висохле Пермське море, дном якого на сьогодні є поклади солі під багатометровим шаром ґрунту. Становлення людства та народження видобутку корисних копалин тісно переплітається з рефлексією на останню книгу Нового Заповіту - Одкрове́ння Івана Богослова (Апокаліпсис). Життєвий цикл від зародження цивілізації до її повного знищення нависає в цьому інтимному просторі так само як співіснують постійні думки про жахи та небезпеку поруч зі звичайним перебігом життя з його побутовими проблемами та радощами. Проєкт розповідає про щоденне переживання війни, експозиційно акцентуючи на тяжкому процесі засинання, панічних атаках та безсонні, яке переживають травмовані".

Резиденція ВНН продовжуючи приймати українських художників після повномасштабного російського вторгнення в Україну звертає увагу на роль культури та мистецтва в часи російсько-української війни. Виконуючи функцію резиденції, котра відбувається у бруталістичному, архітектурному готельному комплексі готелю Інтурист-Закарпаття, піднімає питання матеріальної та нематеріальної культурної спадщини. Збереження цінності критичної пам'яті історії.

Проект резиденції Вибачте Номерів Немає підтримано в рамках програми (re)connection UA 2023/24, що реалізується ГО “Музей сучасного мистецтва” та Ukrainian Emergency Art Fund (UEAF) у партнерстві з UNESCO і фінансується через Надзвичайний фонд спадщини UNESCO.

Програма (re)connection UA 2023/24 спрямована на відновлення зв’язків між митцями та їх аудиторіями, підтримку художників/иць як áкторів у збереженні культурної ідентичності України, втілення нових підходів до культури пам’яті, посилення стійкості та адаптивності інституцій, громад, митців до викликів воєнного часу

#reconnectionua

Кредит світлин: Петро Ряска

(eng)

I hope the sky will not fall on the sea Karina Synytsia Residence Sorry No Rooms Available April 16, 2024 - ongoing now Room 1416, Hotel Intourist-Zakarpattia In the program (re)connection UA 2023/24

Author’s text: “When the sea dried up, deposits of rock salt and gypsum settled there. But after millions of years, underground water out of anger came to the surface to crush these treasures. Voids and sinkholes formed in their place, and the stench gradually began to smell of melt water and underground brines…” The reference point for the wall painting made in the small hotel room of “Intourist-Zakarpattia” were two things: the canons of the Christian church fresco and the painting dioramas in the natural science museum. The story in the painting begins with the story of the dry Perm Sea, the bottom of which today is salt deposits under a multi-meter layer of soil. The formation of humanity and the birth of mining are closely intertwined with the reflection on the last book of the New Testament - Revelation of John the Baptist (Apocalypse). The cycle of life from the birth of civilization to its total destruction looms large in this intimate space, just as constant thoughts of horror and danger coexist alongside the ordinary course of life with its everyday problems and joys. The project tells about the daily experience of war, with an expositional emphasis on the difficult process of falling asleep, panic attacks and insomnia experienced by the traumatized.“

Continuing to host Ukrainian artists after the full-scale russian invasion of Ukraine, the SNRA Residence draws attention to the role of culture and art during the russian-Ukrainian war. Performing the function of the residence, which takes place in the brutalist, architectural hotel complex of the Intourist-Zakarpattia hotel, raises the issue of tangible and intangible cultural heritage. Preserving the value of critical memory of history.

Sorry No Rooms Available Residence is supported as part of the (re)connection UA 2023/24 program, implemented by the NGO “Museum of Contemporary Art” and the Ukrainian Emergency Art Fund (UEAF) in partnership with UNESCO and financed through the UNESCO Emergency Heritage Fund.

The (re)connection UA 2023/24 program is aimed at restoring ties between artists and their audiences, supporting artists as actors in preserving the cultural identity of Ukraine, implementing new approaches to the culture of memory, strengthening the stability and adaptability of institutions, communities, artists to the challenges of wartime

#reconnectionua

Photo credit: Petro Ryaska

[chortziskryni]

Це як чистити зуби. Це цензурована метафора.

Виходити на протести, відбиватись від мусарів, світити ліхатриком у чиновників, як тільки їхні обличчя стануть трохи круглішими, проводити розслідування, нагадувати, нагадувати, нагадувати - це як чистити зуби.

Справа громадянського суспільства у тому числі пам'ятати. Пам'ятати вбитих активістів, політв'язнів, поранених розвідників, яких не евакуювали з сірої зони. Незаконну забудову, вкрадені посади, підкинуті бюлетені. Всіх, хто голосував "за", і тип паче тим паче тих, хто голосував "проти". Нагадувати, нагадувати, нагадувати.

Нагадати про все після перемоги, бо не пробачимо означає не пробачимо. Ніхто не робитиме це замість нас. Це як чистити зуби - просто обов'язково.

І коли вони казали "наші хлопці"...

А коли пам'ятати нікому, немає перед ким стояти струнко, нести через життя невгинну вояцьку виправу. Немає кого пам'ятати.

Росія це країна забуття, вона краде чужу історію у тому числі тому що власна занадто ганебна, власна історія це суцільне насильство із заплющеними очима. І так ця історія йде по колу.

Ніхто не має робити це за тебе. Але ніхто і не говоритиме з гнилими зубами. Тим паче відстоює на них своє правою. І щоразу, коли росіяни відкривають рота я чую цей сморід.

Гідність не потребує евфемізмів.