#ркка | Explore Tumblr Posts and Blogs

polandwars · 5 months

Text

Продовження Польсько-радянської війни 1919-1920

Наступна важлива битва цієї війни відбулась 19-20 липня 1920 року і отримала назву Битва за Гродно.

Радянські війська атакували на світанку 19 липня. Після восьмої години важких боїв, Червоної армії вдалося прорвати ряди польської піхоти. Стефан Мокшецький кинув у бій усі свої піхотні резерви, а потім наказав 2-й танковій роті під командуванням другого лейтенанта Богдана Єжевського попрямувати на північ, до села Грандичі, щоб зайняти оборонні позиції біля цвинтаря, за межами міста. Трохи пізніше розпочалася друга хвиля атаки РСЧА. Було розгромлено два ескадрони польської кавалерії, що знаходилися в резерві на схід від Гродно. Однак, коли 10-а кавалерійська дивізія рушила на захід, у бік залізниці, що знаходилася на східній околиці міста, радянські війська були обстріляні танками 1-ї танкової роти поляків, які не були вивантажені з платформ, що стояли на залізничних коліях, і виступили в ролі імпровізованого бронепоїзда. Зазнавши великих втрат, радянська кавалерія змушена була відступити.

Незважаючи на початкові успіхи поляків, вони були змушені залишити село Станіславів, розташоване на північний схід від Гродно, коли 2-а та 3-я Кубанські кавалерійські бригади рушили на захід, у бік передмістя Гродно, Дев'ятівки. Мокшецький у паніці наказав усім польським військам у Гродно повернутися до центру міста, на околиці залізничного вокзалу та мостів через Німан, які були підірвані поляками о 19 годині 30 хвилин, оскільки польський гарнізон вже перебував під обстрілом радянських військ. Вибух мостів ще більше ускладнив становище поляків, оскільки підкріпленню, яке прямувало з Підляшшя, довелося шукати обхідний шлях до польських частей.

Більшість польського гарнізону відступив на південний захід, перейшовши Нєман. У центрі міста залишилися лише 3-й взвод 2-ї танкової роти та кілька дрібних піхотних підрозділів. 3-й взвод не мав змоги зв'язатися з іншими підрозділами, і не був проінформований про загальний відступ за річку. Більшість польського гарнізону вже знаходилася в руках радянської армії, проте 2-га танкова рота, як і раніше, знаходилася на північ від Гродно.

Єжевський, зрозумівши, що його третій взвод відрізаний від основних сил, спробував прорватися до автомобільного мосту через Нєман, що йому вдалося. При цьому під час прориву не загинула жодна людина, хоча лише один танк залишився боєздатним: два вийшли з ладу через механічні несправності, ще два — пошкоджено вогнем 2-ї Кубанської кавалерійської бригади — ці танки довелося буксирувати. Єжевського та її танки супроводжували 9 танкістів інших підрозділів і 25 піхотинців з батальйону охорони, також відокремилися від командира.

Танки 2-ї роти повільно просувалися до центру міста, тоді як радянська армія намагалася знищити їх на вузьких вуличках Гродно. Мокшецький, розуміючи необхідність прорватися до центру міста, направив у підкріплення 1-го взводу 1-ї танкової роти під командуванням А. Гловацького. Однак той не відразу виявив 3-й взвод і відступив назад за річку. Невелика група розвідників все-таки зуміла знайти солдатів-танкістів, що залишалися в центрі Гродно. Через дві години запеклих боїв, вони підійшли до єдиного мосту, що зберігся, через Німан, однак і той був підпалений. Переправитися до основних сил польської армії зуміли лише два танки, решту довелося кинути.

Вночі радянські війська, незважаючи на руйнування всіх мостів, перейшли Німан на північ від Гродно. У цей час до поляків прибуло підкріплення у вигляді 18-ї піхотної бригади, яка належала до тієї ж 9-ї піхотної дивізії, під командуванням бригадного генерала Олександра Нарбутта-Лучинського . Бойовим завданням цієї бригади було ліквідувати радянські плацдарми річці Неман, наступаючи північ західному березі. Проте, на той час війська РККА вже встигли добре зміцнитися річці, і, замість відтіснити червоноармійців до лінії фортів ХІХ століття, польська атака ні до чого не привела.

Польські танки відійшли далі на південний захід і брали участь у сутичці біля села Велика Вільшанка, приблизно за чотири кілометри від міста, використовуючи ту ж «тактику бронепоїзда», яка знову показала свою ефективність: радянські війська були змушені відступити з висоти 177 5 до річки Неман, переслідувані польською піхотою за підтримки танків. Однак цей успіх поляків виявився тимчасовим, оскільки 3-й кавалерійський корпус, перейшовши річку, знову повернувся на вихідний берег на північ, після чого знову попрямував на південний захід, у бік Сокулки. Поляки були змушені відступити до Сокулки після затяжних боїв .

Наступна важлива сутичка відбулась 30 липня- 1 серпня 1920 року, і отримала назву битва за Брест.

Наприкінці липня 1920 року, після невдалої для польських військ битви на Німані та Щарі, річки Західний Буг і Нарев стали останньою природною перепоною для Червоної армії на її шляху до Вісли. Пілсудський прийняв рішення затримати наступ противника саме тут, це ж йому порадив французький генерал Вейган, який прибув до Польщі як військовий р��дник. Новий начальник польського генштабу Розвадовський наказав військам 1-ї та 4-ї армій та Поліської групи зайняти оборону від кордону зі Східною Пруссією по лінії Граєво – Осовець – Кам'янець-Литовський – Кобрин.

Використовуючи обстановку, що склалася, Пілсудський вирішив дати вирішальну битву на Західному Бузі. Його план передбачав посилення Поліської групи в районі Бресту за рахунок військ з Галичини, і завдання цими силами удару на північ, в ліве крило військ Західного фронту, що прагнуть до Вісли. Для реалізації цього плану було потрібне виконання двох умов:

Утримання польськими військами Бреста, Завдання поразки 1-ї Кінної армії Будьонного (саме це дозволило б перекинути частину польських військ з України). При відступі на вказаний рубіж оборони праве крило польської 4-ї армії — група генерала Даніеля Конажевського (командира 1-ї дивізії Великопольських стрільців) — зайняло позиції між Пружанами та Березою-Картузькою, де вела бої з 8-ю та 10-ю стрілецькими. 16-ї армії Н. В. Соллогуба. Однак ліве крило 4-ї армії — групу генерала Владислава Юнга (командира 15-ї піхотної дивізії) — частини Червоної Армії відкинули за Нарев. Між цими двома групами військ 4-ї армії утворилася пролом у кілька десятків кілометрів завширшки, в яку попрямували 2-а та 17-а дивізії РСЧА.

На південь від групи генерала Конажевського вздовж залізниці Гомель-Брест відступала Поліська група генерала Сікорського. Ще ввечері 27 липня головне командування надіслало генералу Сікорському до Кобрина наказ про відхід його групи в район Бреста та утримання там великого плацдарму на східному березі Західного Бугу як основи для майбутньої наступальної операції. Сікорський у ніч із 28 на 29 липня прибув до Брестської фортеці зі своїм штабом, а вранці 29 липня до Бресту рушили головні сили Поліської групи, які досягли вказаних ним позицій до полудня 20 липня.

Тухачевський направив до Бресту основні сили 16-ї армії та Мозирської групи, наказавши Соллогубу та Хвесіну взяти Брестську фортецю, а у разі сильного опору – обійти Брест із півночі.

30 та 31 липня радянська артилерія обстрілювала польські позиції. 31 липня радянська 2-га стрілецька дивізія відкинула полки 16-ї польської піхотної дивізії за Буг. 1 серпня командувач оборони Бреста генерал Сікорський виїхав до Бяла-Подляски для зустрічі з командувачем щойно створеного Північного фронту генералом Халлером, не припускаючи, що саме цього дня розпочнеться радянський наступ на Брест.

О 12 годині дня 1 серпня після короткої артилерійської підготовки радянська 10-та стрілецька дивізія атакувала польські позиції в районі залізниці Жабинка-Брест. Першу атаку полякам вдалося відбити, проте о 14 годині зліва вдарили частини 2-ї стрілецької дивізії, а о 15 годині після артилерійської підготовки знову пішла в наступ 10-та стрілецька дивізія. Двом дивізіям вдалося прорвати лінію оборони. Польські солдати, що відступають, і червоноармійці, що з'явилися на околиці міста, викликали паніку серед тилових служб і обозників, які прямували до мостів на Західному Бузі. Радянські частини без бою зайняли частину фортів Брестської фортеці, проте два польські батальйони, що знаходилися в самій фортеці, зуміли вибити червоноармійців з фортів. У цей час до міста увійшли інші підрозділи 10-ї стрілецької дивізії, проте до вечора полякам вдалося вибити з міста та їх.

Генерал Сікорський, отримавши відомості про атаки противника, відразу повернувся до Бреста і з офіцерами свого штабу безуспішно намагався впоратися з наростаючим хаосом. О 22-й годині йому довелося віддати наказ про відхід військ на західний берег Буга, при цьому гірським стрільцям з 21 дивізії довелося багнетами пробиватися через місто, вже зайняте радянськими військами. Фортеця була покинута в ніч із 1 на 2 серпня.

Сікорський мав намір провести 2 серпня контрудар на Брест, але радянська 8-ма стрілецька дивізія, виконуючи наказ Тухачевського, форсувала Західний Буг на північ від Бреста і рушила на Бяла-Подляску, погрожуючи тилам Поліської групи.

Також варто згадати, що більшовики дуже хотіли оволодіти Львовом і розпочали Львівську операцію, яка тривала з 25 липня- 20 серпня 1920 року.

Початковий план радянського командування (за директивою 11 липня) полягав у тому, щоб війська Південно-Західного фронту сприяли наступу Західного фронту в Білорусії, завдаючи основного удару на брестському напрямку. Однак, оскільки війська Західного фронту успішно і швидко просувалися в напрямку на Брест, командування Південно-Західного фронту 22 липня запропонувало головному план дій, за яким головний удар фронту передбачалося завдати львівському напрямку з метою зайняти Східну Галичину. Головком С. С. Каменєв вважав, що польська армія практично розбита і війська Західного фронту зможуть самостійно наступати на Варшаву. Тому затвердив за згодою РВС Республіки пропозиції командування Південно-Західного фронту. Таким чином, ударні угруповання Західного і Південно-Західного фронтів мали вести наступ у розбіжних напрямах.

Директива командування Південно-Західного фронту від 23 липня поставила 12-ій, 1-ій Кінній та 14-ій армії завдання розбити війська польського Південно-Східного фронту на львівському напрямку. 1-а Кінна армія (командувач С. М. Будьонний), посилена 24-ю, 45-ю та 47-ю стрілецькими дивізіями, повинна була завдавати головного удару, отримавши завдання не пізніше 29 липня зайняти Львів, а потім захопити переправи через річку Сян. 14-та армія (командувач М. В. Молкочанов) отримала завдання розбити польські війська на річці Збруч та наступати на Тернопіль, Городок. 12-а армія (командувач Г. К. Восканов) мала завдання забезпечити операцію наступом на Пагорб - Люблін.

1-а Кінна армія розпочала наступ на Львів. Долаючи сильний опір польських військ, вона 26 липня опанувала Бродами, а до 28 липня на широкому фронті з боями переправилася через річку Стир, зайняла Буск і вийшла до річки Західний Буг. Північніше діяли війська 12-ї армії, які форсували річки Стир та Стохід та просувалися до Ковеля. На південному фланзі 14-та армія прорвала оборону поляків на річці Збруч та 26 липня зайняла Тернопіль.

Проте 12-та і 14-та армії просувалися надто повільно, це призвело до того, що фланги 1-ї Кінної армії виявилися незахищеними. Скориставшись цією обставиною, 2-а та 6-та польські армії 29 липня завдали контрудару на Броди. З північного заходу діяли частини 2-ї армії у складі 1-ї та 6-ї піхотних дивізій та кінної групи генерала Савицького (2 кавалерійські дивізії, 1 кавалерійська бригада, 2 кавалерійські полки), а з південного заходу частини 6-ї армії у складі 18-ї піхотної дивізії та 10-ї піхотної бригади. Зав'язалися запеклі бої, внаслідок яких 1-а Кінна армія була змушена, щоб уникнути оточення, відступити на схід. 3 серпня польські війська зайняли Броди та Радзівілов. Наступного дня 12-та радянська армія зайняла Ковель, а 14-та армія вийшла до річки Стрипа.

У цей час війська радянського Західного фронту продовжували наступ і в ніч на 2 серпня опанували Брест. У зв'язку з обстановкою, що склалася, польське командування приступило до виконання свого плану відображення наступу на Варшаву. Наступ польських військ у районі Броди було припинено, 4 серпня командування відвело 2-у та 3-ю польські армії за річку Західний Буг, 6 серпня скасувало Південно-Східний фронт та створило Південний фронт у складі 6-ї армії, 3-я армія перейшла до складу новоствореного Центрального фронту.

На ділянці фронту 1-ї Кінної армії настав період тимчасового затишшя. Її частини, виснажені важкими боями і зазнали значних втрат, потрібно було упорядковувати. Командування армії вивело до армійського резерву 4-ту та 11-у кавалерійські дивізії та 47-ту стрілецьку дивізію. Незважаючи на те, що командування Кінної армії запропонувало надати своїм військам необхідний відпочинок, командування Південно-Західного фронту вимагало продовження рішучих дій щодо взяття Львова.

Для посилення військ Західного фронту радянське командування прийняло рішення про перекидання 1-ї Кінної армії та 12-ї армії на західний напрямок. 11 серпня головком направив командуванню Південно-Західного фронту директиву із відповідною пропозицією. Однак під час передачі текст виявився зашифрований з помилкою, і командування фронту не отримало його вчасно. 13 серпня главком передав нову директиву, у якій прямо наказував негайно передати дві зазначені армії Західному фронту.

Проте напередодні командування Південно-Західного фронту вже встигло направити 1-у Кінну армію у наступ на Львів. Підготовлений з урахуванням директиви головкому командувачем Південно-Західного фронту А. І. Єгоровим наказ викликав різкі заперечення в І. У. Сталіна, який його підписати відмовився. Тим не менш того ж дня наказ затвердив інший член РВС фронту, Р. І. Берзін, потім текст наказу був переданий командувачем армій. Відповідно до наказу, вони з 14 серпня передавались у розпорядження Західного фрон��у.

15 серпня командувач Західним фронтом М. М. Тухачевський передав наказ 1-ї Кінної армії перейти до району Володимир-Волинський, потім цей наказ було повторно передано 17 серпня. Командування 1-ї Кінної відповіло, що армія не може вийти з бою і тому наказ буде виконано лише після взяття Львова. 1-а Кінна почала виводити свої частини з бою для переміщення на Замостя тільки після нового наказу Реввійськради Республіки 20 серпня. На думку низки дослідників, затримка 1-ї Кінної армії під Львовом на кілька днів завадила їй своєчасно надати допомогу Західному фронту, що негативно позначилося під кінець Варшавської битви. За відданим 12 серпня наказом Південно-Західного фронту 1-а Кінна армія 13 серпня знову перейшла у наступ. 14 серпня армія взяла Броди. 15 серпня частини Кінної армії вийшли на рубіж річки Західний Буг, причому 6-а кавалерійська дивізія зайняла Буськ, але незабаром змушена була його залишити. Спроби інших дивізій цього дня форсувати Західний Буг були успішними. Тільки 16 серпня 6-а кавалерійська дивізія змогла перейти через Західний Буг на північ від Буська, тут вона зустріла опір супротивника, що вперто оборонявся. За підтримки 4-ї кавдивізії бій закінчився перемогою радянських військ, було захоплено 800 полонених та 17 кулеметів .

Основні сили 1-ї Кінної армії зайняли плацдарм на лівому березі Західного Бугу на північний захід Буська, а потім втягнулися в бої на околицях Львова. Тут армія натрапила на сильний опір польських військ, у складі яких знаходилося 3 піхотні та 1 кавалерійська дивізії. 19 серпня 4-а та 6-а кавалерійські дивізії знаходилися на відстані 6 кілометрів від міста. Опір противника зростало, в результаті завзятих боїв частини 1-ї Кінної армії зазнали сильних втрат у командному складі. Зокрема, втрати молодшого командного складу були великі в 31 і 32 кавполках і в 6-й кавдивізії .

20 серпня 1-а Кінна отримала наказ голови РВСР Л. Д. Троцького, який наказує терміново виконати директиву командування Західного фронту. Тільки після цього 1-а Кінна армія припинила наступ і почала виводити свої частини з бою. Після відходу 1-ї Кінної завдання з оволодіння Львова було покладено на війська 14-ї армії. Однак 14-та армія не мала для цього необхідних сил та засобів. Її війська під натиском переважаючих сил польської армії змушені були спочатку перейти до оборони, а потім відступити на схід.

Таким чином захопити Львів комуністам не вдалось і назрівав корінний перелом у війні.

Перелемною битвою стала Варшавська битва, які відбулась 13-25 серпня 1920 року.

15 серпня 1920 року частини 203-го Калішського уланського полку 5-ї армії Сікорського, ударом у стик 15-ї та 4-ї армій РСЧА захопили Цеханув, що знаходиться в тилу 4-ї армії. Рано-вранці командувач 4-ї армії РСЧА Олександр Шуваєв, а також начальник штабу армії та член РВС залишили польовий штаб у Цехануві і попрямували до Млави. Нечисленні штабні працівники, що залишилися в Цехануві, організували оборону силами особового складу з обозу, але при подальшому своєму відступі поспішили спалити радіостанцію штабу 4-ї армії . Таким чином було порушено радіозв'язок зі штабом Західного фронту, викликавши серйозні проблеми в управлінні. За джерелами польської сторони, коли до штабу 4-ї армії надійшов наказ Тухачевського наступати на 5-у армію генерала Сікорського, після швидкого дешифрування радіограми відділ Яна Ковалевського налаштував передавач на цю частоту і почав безперервно передавати з варшавської Цитаделі біблійні тексти. В результаті друга радянська радіостанція вже не могла прийняти жодної радіограми з Мінська. Тухачевський у своїх друкованих працях поклав провину у програші Варшавської битви на «безглузді дії 4 армії РСЧА» та «везіння» поляків . Основні причини поразки - відрив армії від основних сил фронту, відсутність зв'язку, боєприпасів, віддаленість тилів, втома від безперервних важких боїв в оточенні, все це змусило 4-ю армію інтернуватися в Східній Пруссії . На оперативний простір у районі Августова змогли прорватися лише 6 полків із 12-ї стрілецької дивізії із залишками штабу армії. 16 серпня маршал Пілсудський розпочав задуманий контрудар. Відіграла свою роль інформація радіорозвідки про слабкість Мозирської групи РСЧА. Зосередивши проти неї більш ніж подвійну перевагу (47 500 бійців проти 21 000), польські війська (перша ударна група під командуванням самого Пілсудського) прорвали фронт і буквально змели південне крило 16-ї армії Миколи Соллогуба, після чого виникла серйозна перспектива фронту та оточення всіх військ, що знаходяться під Варшавою. Наступного дня за планом Пілсудського планувався вихід на шосе Варшава — Брест. Одночасно йшов наступ на Влодаву силами 3-ї піхотної дивізії Легіонів, а також за підтримки танків на Мінськ-Мазовецький.

Тим часом, Південно-Західний фронт продовжував бої під Львовом. Враховуючи особливу важливість Варшавського напряму, 11 серпня головком Каменєв наказав передати 12-ту армію та 1-у Кінну армію на посилення Західного фронту . Проте Тухачевський під різними приводами відтягував виконання наказу, у результаті 1-а Кінна рушила Варшаву лише 21 серпня, 12-я армія взагалі залишилася під Львовом.

1-а Кінна прибула в район боїв під Варшавою лише 30 серпня, тобто після розгрому основних сил Тухачевського, і, у свою чергу, була розбита в битві при Комарові. У результаті радянські війська зазнали жорстокого поразки і почали поспішний відступ Схід.

Внаслідок Варшавської битви радянські окупанти втратили 25 тис. убитими та 65 тис. полоненими.

Польські військові на фото з трофеями радянських окупантів.

Наступна одна з вирішальних битв відбулась 13-16 серпня 1920 року і отримала назву битва за Радзимін. Була однієїю з найкровопролитніших битв за всю війну.

Незважаючи на очікування обох сторін, перші бої почалися на північний схід від столиці. Місто Варшава мало бути взяте штурмом 16-ї армією. У цей час 14-а армія захопила місто Вишкув, після чого стрімко попрямувала на захід у напрямку Торунь. Потім вони перетнули річку Вісла і напали на столицю з північного заходу, а 21-а стрілецька Пермська Червонопрапорна дивізія пішла зі сходу за наказом генерала, народного комісара у військових справах РРФСР, голови Революційної військової ради Республіки Льва Давидовича, була готова до штурму міста Радзімін. Штурм почався о 7 годині ранку, але радянські війська не домоглися прориву і були відбиті. Після цього вони здобули артилерійське підкріплення. Командувачі артилерії використали високу будівлю церкви в місті для спостереження, а о 17 годині було проведено повторну атаку за участю чотирьох бригад обох дивізій з підкріпленням з 59 артилерійських знарядь. Нападники здобули переваги з вогневої потужності в 3 рази. Позбавлений артилерійської підтримки 46-й піхотний полк упав під натиском, так було взято село Кашеве. Завдяки цьому прориву радянські війська могли напасти на місто. Поляки спішно відступали, залишаючи свої речі.

Командир 46-го піхотного полку полковник Броніслав Квішоблоцький був змушений відступити на південний захід від міста. Під час подібного хаотичного виведення військ із міста всі артилерійські підрозділи зникли безвісти. До 19 годині місто було в руках наступаючих.

Польські війська провели нічну контратаку: кулеметний батальйон атакував позиції за містом і в результаті затримав наступ до кінця ночі. Це дало час для перегрупування та отримання підкріплення від 1-ї литовсько-білоруської армії у вигляді одного полку. Поляки вирішили затриматися своїх позиціях, сподіваючись відбити місто наступного дня.

Новина про поразку дійшла до уряду практично миттєво. Наступного дня на поле бою відвідали прем'єр-міністр Польської Республіки Вінценті Вітос, Папа Римський Пій XI, міністр у справах релігії та народної освіти Польської Республіки Мацей Ратай та генерал броні Юзеф Халлер. Останній назвав поразку «ганебною». Новим командиром 46-го піхотного полку став майор Йозеф Лівац.

Головнокомандувач Йозеф Пілудський наполягав на обороні за будь-яку ціну, тому запропонував як приклад «масовий танковий напад» для контрнаступу генералу броні Тадеушу Розвадовському. Пропозиція була прийнята, але з 49 танків 1-го танкового корпусу взяли участь лише 6.

Ця поразка також змусила 5-у армію під командуванням генерала Владислава Сікорського розпочати контрнаступ із фортеці Модлін раніше, ніж замислювалося.

Комуністи ж визнали взяття міста важливим досягненням. Революційний військовий комітет 3-ї армії повідомляв, що «робітники Варшави вже відчувають своє звільнення», «революція у Польщі дозріла» і «білий рух у Польщі помирає».

Щоб протистояти прориву російських сил, генерал Францишек Латинік наказав генералу броні Яну Рзадковському провести контратаку з метою захоплення міста. На допомогу було виділено 11-у піхотну дивізію під командуванням полковника Болеслава Яшвінського. Штурм було заплановано на 5 годину ранку. Але підкріплення забракло для повноцінної атаки. Досвідчена 5-та польська дивізія у цей час перебувала у фортеці Модлін.

21-а стрілецька Пермська Червонопрапорна дивізія продовжила рух дорогою Білосток—Варшава. Її 5-та та 6-а бригади відтіснили ворогів від річки Царна на 3 кілометри на захід. Але радянські сили не підозрювали про готовність поляків до штурму. О 10 годині 15 хвилин 81-й та 85-й піхотні полки 1-ї литовсько-білоруської дивізії атакували з лівого флангу. В результаті місто було звільнено до полудня. Цю атаку очолив підполковник Казимир Рибицький. Під час просування іншої російської дивізії, 27-а Омська стрілецька двічі Червонопрапорна дивізія імені Італійського пролетаріату наступала на село Яблуня . Майже відразу після перемоги поляків вона повернулася до міста Радзимін і її 81-а бригада мала відтіснити польські війська на схід до села Слупно. Після того, як 85-й піхотний полк зазнав тяжких втрат, він відступив.

81-а бригада прорвала другу лінію оборони столиці біля села Волька Радзимінська та залізничної станції Дабковіцна.

Увечері генерали броні Люціан Мечислав Рафаїл Желіговський, Юзеф Халлер, Ян Рзадковський та Францишек Латинік зібралися для обговорення плану повторного штурму міста. Вони вирішили, що оскільки радянська дивізія залишилася у місті і не продовжила наступ на село Яблуня, 10-та піхотна дивізія під командуванням поручика Стефана Погоновського має наступати на місто. Вона була перекинута на село Нипорет. 1-му батальйону 28-го піхотного полку було наказано закріпитися в лісі поряд із селом Волька Радзимінська, а решті сил — о 5-й годині ранку розпочати штурм. Сумарна чисельність усіх цих сил становила 17 000 солдатів, а також 109 артилерійських знарядь та 220 кулеметів.

Поляки не змогли відвоювати місто, але затримали наступ комуністів . Лише 4-а армія, що знаходилася на північ від усіх, могла продовжити просування на місто Торунь вздовж кордону з провінцією Східна Пруссія, але це не представляло загрози для Польської Республіки. Рано-вранці радянські сили спробували захопити село Яблуня та місто Ніпорет. Але проходячи повз ліс біля села Волька Радзимінська вони зазнали нападу з боку 1-го батальйону 28-го піхотного полку, що знаходився в засідці в лісі. Решта військ 28-го піхотного полку наступали на противника, але були переможені. Посмертно поручик Стефан Погоновський, який очолював напади, був нагороджений орденом «Військовий орден Virtuti militari» за затримку сил противника.

Після стабілізації лінії фронту до фортеці Беніамінів було послано 29-й піхотний полк. Після 20-хвилинної артилерійської підготовки о 5 годині 30 хвилин ранку поляки почали наступ. 10-а піхотна дивізія пішла вздовж правого берега річки Західний Буг, щоб обійти супротивника з півночі. 1-ша литовсько-білоруська дивізія пішла прямо на місто. Радянська сторона перевершувала в плані артилерії, а також мала кілька броньованих автомобілів «Остін», а поляки мали 5 легких танків «Renault FT» і кілька літаків. Завдяки танкам російська оборона була прорвана, 85-й піхотний полк та 1-а литовсько-білоруська дивізія зайшли до міста. Місто було під контролем поляків. Однак генерал броні Люціан Мечислав Рафаїл Желіговський не зміг реорганізувати дивізію та заповнити втрати полку, тому контратака 61-ї та 62-ї бригад повернула поляків на вихідні позиції.

У 10-ї піхотної дивізії справи йшли набагато краще. Не чекаючи наказів згаданого вище генерала броні, командувач дивізії, підполковник Віктор Томеє разом з 28-м і 29-м піхотними полками вирушили до села Мокре. З невеликого пагорба можна було спостерігати за містом Радзимін та дорогою Білосток-Варшава. Більшовики намагалися відвоювати цю територію, але безуспішно. Незабаром польські позиції були посилені солдатами 1-го батальйону 28-го піхотного полку.

Генерал броні Люціан Мечислав Рафаїл Желіговський наказав 1-ій литовсько-білоруській дивізії завершити оточення міста. Війська досягли села Чимне, розташованого всього за кількасот метрів від міста. Радянські війська, побоюючись оточення, відступили Схід. Незважаючи на відступ, радянські сили ще могли напасти на місто. Рано-вранці було проведено чергове наступ, очолюване комкором Вітовтом Казимировичем Путна. На допомогу було виділено кілька броньованих автомобілів. Але наступ був зірваний через польські легкі танки Renault FT.

Інші ж частини змогли захопити село Мокре, яке того ж дня було повернуто назад полякам.

Також важливе місце мала Осувська битва, яка відбулась 14 серпня 1920 року.

На початку серпня 1920 року війська Червоної Армії під командуванням Михайла Тухачевського підійшли до Варшави і прилеглої фортеці Модлін. Село Оссув лежало на стратегічно важливій дорозі, що веде зі сходу на Варшаву, і мало велике значення для обох сторін. У ході відступу від Бугу польські війська зазнали великих втрат, і сил для захисту району Оссува практично не було.

У польських планах дорога Лісняківщина — Оссув передбачалася для відступу від першої лінії оборони Варшави до другої лінії, розташованої на захід від Оссуву. До середини серпня район займала 18-а піхотна дивізія, боєздатна і добре екіпірована, але пошарпана в боях. Саме село захищали залишки 33-го та 36-го піхотних полків. 33-й полк складався з жителів Мазовії та вирізнявся високим бойовим духом. 36-й полк вважався елітним, оскільки він складався з добровольців — студентів варшавських університетів і називався «студентським». Безпосередньо перед боєм полки були посилені нещодавно створеними 221-м та 236-м піхотними полками Добровольчої армії, що складалася здебільшого з учнів варшавських гімназій.

Настаючу сторону представляли частини 79-ї стрілецької бригади та 2-ї стрілецької дивізії під командуванням Григорія Хаханяна: 235-ї, 366-ї та 16-ї піхотні полиці з резервним кінним корпусом Гайка Бжишкяна. Протягом дня радянським силам вдалося захопити село Оссув, але ввечері їх відбили польська контратака. Битва була одним із перших сутичок, виграних поляками з початку радянського наступу на Варшаву. Під час контратаки загинув преподобний Ігнацій Скорупка — капелан 36 полку (на іл.). Його загибель стала одним із символів польського опору більшовикам.

Наступна вирішальна сутичка цієї, війни розігралась під Замостям, яке встояло зокрема завдяки українським військовим частинам, під керівництвом Марка Безручка. Ця битва відбулась 29-31 серпня 1920 року.

У лютому 1920 року, після підписання союзницького договору між Польщею та УНР, відомого як угода «Пілсудський-Петлюра», полковник Безручко сформував 6-ту Січову стрілецьку дивізію, якою потім командував у її спільному з поляками наступі на Київ.

Після початку контрудара Червоної Армії протягом літа 1920 року 6-а дивізія була змушена відступати з боями від Києва через Полісся, Поділля та Галичину в Замості, зберігаючи боєздатний стан. Саме з цього часу, з червня 1920 року кіннота Будьонного була головним противником дивізії Безручко.

Полковник Безручко з боями відступав на захід, зберігаючи свою дивізію у боєздатному стані. Польський дипломат Каетан Моравський писав у липні 1920 року: «На півдні Ридз Смігли опанував ситуацію і утримує лінію Збруча. Велика в цьому заслуга українських формувань, які навіть під час відступу не втратили холоднокровності і значно перевищуючи наші війська дисципліною, воюють, як герої. У критичній ситуації український офіцерський легіон стримав наступ червоногвардійців на територію Галичини, оплачуючи свій героїчний подвиг втратою 350 офіцерів убитими чи пораненими».

Водночас на півночі Польщі тривала Варшавська операція РСЧА, внаслідок якої радянські війська дійшли до Варшави. Для поляків ситуація була катастрофічною, але вони ще могли триматися і було де знайти сили для контрнаступу. Однак головна загроза була в іншому: з-під Львова, на північ, наближалася 1-а Кінна армія Будьонного.

Стратегічна операція була старанно продумана червоним командуванням. Перша кі��на армія Будьонного настає з півдня, третій кінний корпус Гая - з півночі. Піхота Західного фронту йде прямо через Білосток. Зустріч запланована під Варшавою. Польські війська будуть оточені, деморалізовані та змушені будуть капітулювати. А потім кидок далі на Захід через "труп білої Польщі".

16 серпня 1920 року розпочався успішний контрнаступ польських військ під Варшавою, і незабаром сили Західного фронту були розбиті. Поява 1-ї Кінної могла змінити стратегічну ситуацію. Однак через затримку під Львовом 1-а Кінна досягла району Замостя лише 30 серпня. На той час польському командуванню вдалося зосередити тут війська та організувати лінію оборони.

Наприкінці липня дивізія Безручко брала участь у важких боях у районі залізничної станції Маневичі, а потім у оборонних боях під час відступу зазнала великих втрат у живій силі та озброєнні. У середині серпня дивізія налічувала лише 300 боєздатних солдатів, інші були поранені та хворі. Польське командування задовольнило прохання командира дивізії та відвело її з фронту на відпочинок та поповнення до району Замостя. Потім дивізія мала перейти на Дністер на з'єднання з іншими частинами армії УНР.

Також у Замостя прибув із Цеханува раніше розбитий 31-й Канівський полк під командуванням майора Болтуца. Полк також потребував відпочинку та поповнення.

Перші буденівці були помічені під Замостям увечері 28 серпня. Сили оборони, що були у місті, налічували менше 3,5 тис. осіб. Було 12 гармат та 43 кулемети. Гарнізону надавали підтримку три бронепоїзди — «Загонщик», «Месник» та «Смерч». Запасів продовольства та боєприпасів вистачало на 3-4 дні бойових дій. Найбільшою військовою частиною у місті був 31-й Канівський полк майора Миколи Болтуца, який незадовго до того прибув для поповнення та відпочинку. Крім того в місті знаходилися штаб та штабні підрозділи 6-ї української дивізії Січових Стрільців, дивізіон 10-го полку польової артилерії, ескадрон 10-ї дивізії кавалерії, ескадрон 214-го уланського полку та три охоронні батальйони.

Польові укріплення, збудовані навколо Замостя, являли собою лінію стрілецьких осередків, кожна розрахована на підлогу взводу-взвод піхоти, без ходів сполучення між ними та тилом. Усю лінію було прикрито 1-2 рядами колючого дроту, поспішно поставленого саперами української дивізії. Ці фортифікації не були у повному слові оборонними спорудами, а, як писав у своїх спогадах М. Болтуц, були лише начерком лінії оборони. Важливим пунктом оборони була також міська ратуша, з 52-метрової вежі якої можна було спостерігати за пересуванням супротивника в радіусі 20 кілометрів.

Як старший за званням, на чолі оборони став полковник (за бої в Замості був здійснений в генерал-хорунжі) армії УНР Марко Безручко. Його заступником став Всеволод Змієнко (обидва зі східних областей України – один запорожець, інший одесит).

Одночасно з появою супротивника у місті з'явилися біженці та численні дезертири з різних частин польської, української та білоруської армій. Почалися інциденти, які ще більше ускладнювали ситуацію. Найгіршими у цьому сенсі були солдати білоруської бригади Балаховича. 28 серпня вони здійснили серію вбивств, розбоїв та пограбувань місцевих євреїв. Це призвело до необхідності направити частину і до того невеликих сил на мету внутрішнього патрулювання міста та наведення порядка.

Що було далі, описує колега Безручко, генерал-хорунжий Олександр Удовиченко: Кінної армії Будьонного було дано завдання вийти за праве крило фронту польських військ і в їхньому тилу рушити через Люблін у загальному напрямку до Варшави.

Але Будьонний, захоплений своїми успіхами перед тим, як рушити на Варшаву, вирішив з нальоту захопити Львів, проте зустрів тут серйозну відсіч і, зазнавши великих втрат, рушив у напрямку на Замостя, до якого і підійшов 29 серпня….

29 серпня Будьонний зсаджує своїх кіннотників з коней і після артилерійської підготовки веде їх на штурм фортеці, що є невеликим містечком, оточеним старою стіною . Атаки буденнівців зі сходу були відбиті з великими втратами їм. Вранці 30 серпня Будьонний оточив Замостя і повів наступ з усіх боків. Гарнізон Замостя вперто захищався, але на заході буденнівцям пощастило дійти до дротяних перешкод, знищити їх і майже увірватися до Замостя.

Проте останній резерв – українська сотня – контратакою відкинула ворога за дріт. Близько 70 ворожих гармат розвинули сильний вогонь, на який відповідало 12 українських гармат. І ця атака для армії Будьонного закінчилася невдало.

У цих боях захисники втратили підтримку двох з трьох бронепоїздів, що були у них. 30 серпня гарнізон міста вночі здійснив дві вилазки.

31 серпня Перша кінна армія припинила облогу Замостя у зв'язку з наближенням з півдня 13-ї піхотної дивізії (ком. Станіслав Халлер).

Битва при Комарові, або рейд на Замостя відбулась, ця битва 30 серпня-2 вересня 1920 року.

Рано-вранці 31 серпня радянська кавбригада перетнула заболочену ділянку на північ від польських позицій. У той же час 11-а кавдивізія 1-ї Конної була зупинена польською піхотою біля села Луб'янки (Łubianki), а 6-а кавдивізія 1-ї Конної зазнала поразки в нічному зіткненні з польською піхотою на захід від Замостя.

О 6-й ранку 2-й Грохівський уланський полк отримав наказ захопити «Висоту 255» на північ від головних ліній польської кавалерії. Висота була зайнята без опору. Контратака червоної кавалерії було зупинено біля села Волиця Шнятицька (Wolica Śniatycka). Після цього радянська кавалерія була атакована 8-м уланським полком князя Юзефа Понятовського. Після короткого бою дезорганізовані сили червоних були змушені відступити, залишивши по собі велику частину свого важкого обладнання, зокрема особистий автомобіль Будьонного. 4-а кавдивізія 1-ї Кінної (ком. С. К. Тимошенко ) безладно відступила.

О 12 годині польський 9-й полк розпочав атаку 11-ї кавдивізії 1-ї Кінної, яка замінила 4-у кавдивізію, що відступає. Атака була відбита з тяжкими втратами з обох боків. Приблизно через 30 хвилин радянські війська були змушені відступити, проте польська VII кавбригада була серйозно виснажена. При цьому 9-й полк бригади зазнав серйозних втрат від вогню власної артилерії.

Польська VI кавбригада, яка раніше була в резерві, почала атаку з зайнятої раніше висоти. Частини 1-ї Кінної розпочали дезорганізований відступ у бік Замостя. Їх переслідував 12-й Подільський уланський полк під командуванням капітана (пізніше генерала) Тадеуша Коморовського. Під час відступу 1-а Кінна зазнала великих втрат. Бойові дії припинилися до 5 години вечора. Приблизно о 5 годині вечора червона кавалерія атакувала 8-й польський полк біля села Волиця Шнятицька. Для відбиття атаки полковник Юліуш Руммель наказав всій VI кавбригаді (1-й, 12-й та 14-й полк Язловецьких уланів) атакувати фланг противника. Після масового зіткнення червоні війська відступили північ.

Після короткого відпочинку вся радянська 6-а кавдивізія, найсильніша частина РСЧА у цьому районі, зуміла прорватися через кільце польської піхоти та прибула на поле битви. Польська VI кавбригада відпочивала в селі Невіркув (Niewirków) та її околицях. VII кавбригада розпочала марш на з'єднання з VI бригадою. На півдорозі бригада виявила величезну лінію червоної кавалерії, що виходить із лісу біля Волиці Шнятицької.

Це була 6-а кавдивізія 1-ї Кінної у складі шести полків. Дивізія була вже розгорнута в лінію атаки, але ще не розпочала рух. Полковник Руммель наказав усім своїм силам негайно розпочати спільну атаку, не чекаючи, поки червоні підуть вперед . 8-й та 9-й польські полки завдали фронтального удару, а 1-й Креховецький уланський полк атакував лівий фланг противника. До нього приєдналися солдати 12 полку з Невіркува, які атакували позиції противника з тилу. Після півгодинного бою Будьонний наказав 6-й дивізії відступити.

Єдиний можливий шлях відступу червоних вів на схід через позиції 2-ї піхотної дивізії легіонерів під командуванням полковника Міхала Жимерського. Ціною важких втрат радянським військам, що відступають, вдалося прорватися. До кінця дня битва закінчилася.

Польська 1-а кавалерійська дивізія переслідувала відступаючі частини 1-ї Кінної. Військам Будьонного вдалося прорватися через польські лінії, але поляки не залишили їм достатньо часу на відпочинок. 2 вересня польська VI кавбригада досягла м. Лащув, де вона успішно обійшла радянську 44-ту стрілецьку дивізію і знищила один із її полків — 392-й Таращанський (в живих залишилися лише піша розвідка та 25 кінних розвідників). 1-ї Кінної вдалося уникнути оточення і повного знищення, але загрози для польських сил, що наступають, вона більше не становила. Не маючи можливості перегрупуватися, 5 вересня війська РСЧА залишили місто Хрубешув і 6 вересня - Володимир-Волинський.

12 вересня польські війська, під командуванням генерала Владислава Сікорського, виведені з битви на Німані, розпочали успішний на��туп на Волинь. 18 вересня 1-а Кінна залишила Рівне і була змушена відступити на схід.

Битва за Комарова стала катастрофою для 1-ї Кінної. Незважаючи на значну чисельну перевагу, командування червоних не спромоглося сконцентрувати сили і лише проводило розрізнені послідовні атаки, які були успішно відбиті польськими військами. Відсутність зв'язку між частинами та ігнорування даних розвідки призвели до великих втрат радянської сторони. Під час відступу моральний дух та дисципліна в 1-й Кінній впали, що призвело до масових пограбувань та насильства з боку «червоних козаків» проти цивільного населення. У цей час 1-а Кінна заплямила себе погромами єврейських містечок.

Під час цієї битви, польські сили втратили близько 500 загиблих, радянські окупанти втратили 4000 убитими.

Наступна сутичка між польськими силами і радянськими окупантами відбулась 11-24 вересня 1920 року, і отримала назву битва за Кобрін.

У Поліссі, окремо від основних польських сил, діяло праве крило польської 4-ї армії (командувач - генерал Л.Скерський). Основою цієї групи була 18 піхотна дивізія. Вона діяла у взаємодії з оперативною групою генерала Краєвського, що наставала з півдня, з української частини Полісся.

У Поліссі проти польських військ діяла заново сформована 4-та радянська армія (колишня 4-а армія була розбита польськими військами на північ від Варшави і пішла у Східну Пруссію), командував якою О.Д. Шуваєв (командир колишньої 4-ї армії РСЧА, який зумів зі своїм штабом уникнути польського оточення). Армія складалася з двох стрілецьких дивізій (48-й та 57-й) та однієї кавалерійської (17-й), а в її тилу закінчували формування ще дві дивізії (19-а та 55-а).

М.М. Тухачевський доручив Шуваєву відбити у польських військ Брест. Зі свого боку Скерський вирішив випередити радянські війська, не чекати на їх атаки на Брест, а самому наступати на схід. За наказом Скерського частини 14-ї піхотної дивізії 8 вересня опанували Жабинку, а потім розбили одну з частин 12-ї радянської армії під Мокранами; одночасно 16-та піхотна дивізія з боями дійшла Малорит. 11 вересня генерал Скерський наказав оволодіти важливим пунктом на Поліссі — містом Кобрином. Взяття Кобрина було доручено 57-му полку 14-ї дивізії (атакою із заходу), 47-му та 48-му полкам 11-ї дивізії (атакою із півдня). У ніч з 11 на 12 вересня, прорвавши оборону 57-ї стрілецької дивізії, польські війська зайняли Кобрин. Для оборони взятого міста з півдня була терміново підтягнута 16 піхотна дивізія, яка розташувалася на березі Мухавця.

Командування 4-ї радянської армії спробувало повернути Кобрин силами трьох дивізій — 55-ї, 57-ї та 19-ї. У ніч з 15 на 16 вересня радянські сапери збудували міст на Мухавці, і ним на північний берег річки переправилася більша частина 19-ї стрілецької дивізії. На світанку радянські частини за підтримки артилерії перейшли до наступу, проте польський 57-й піхотний полк витримав атаку. Тяжкі бої розгорілися на ділянці 16-ї піхотної дивізії, яку атакували полки 57-ї стрілецької та 17-ї кавалерійської дивізій. Польські частини були відкинуті на захід, але після прибуття 17 вересня підкріплень вони повернули більшу частину своїх позицій. У битві за Кобрин поляки втратили понад 500 людей убитими та пораненими.

Для відволікання радянських сил від Кобрина генерал Скерський наказав здійснити атаку на місто Пружани. Це завдання виконала група генерала Михайла Мілевського, до складу якої увійшли частини трьох піхотних полків. У ніч із 18 на 19 вересня Пружани були зайняті, але бої в районі цього міста тривали до 22 вересня. Польським військам вдалося утримати Пружани у своїх руках. У боях за місто було взято близько 2 тисяч полонених, 28 кулеметів та багато військового спорядження.

У боях за Кобрин та Пружани проти частин польської 4-ї армії радянська 4-та армія зазнала великих втрат і витратила багато боєприпасів. Не досягнувши мети, вона була змушена перейти до оборони по лінії Пружани-Городець. Поки радянські війська займали оборонні позиції біля Городця, польська 16 піхотна дивізія (командир — Казимир Ладось) готувалася до наступу в цій місцевості. Взятие Городця відкривало польським військам шлях на Пінськ.

Вранці 21 вересня поляки атакували Городець, проте перша атака була відбита. Друга атака польської штурмової групи, підтримана вогнем артилерії, закінчилася успішніше. Радянські частини було відкинуто за Дніпровсько-Бузький канал. 22 вересня йшла артилерійська стрілянина. 23 вересня після п'ятихвилинної артпідготовки наступ почав польський 66-й піхотний полк, але внаслідок наполегливої оборони частин 57-ї стрілецької дивізії його атака захлинулась. Тоді полковник Ладось направив до Городця 63 піхотний полк, який увечері захопив міст під Мехведовичами і переправився на східний берег каналу. У ніч із 23 на 24 вересня цей полк почав оточувати Городець. 24 вересня о 16 годині 66-й полк зміг захопити невелику ділянку на східному березі каналу. Проте зайняти місто полякам вдалося лише надвечір, і то завдяки тому, що радянські частини самі його покинули.

Наступна велика битва, яка фактично завершила розгром радянських військ відбулась 20-26 вересня 1920 року, і отримала назву битва на Німані.

10 вересня у своїй брестській штаб-квартирі Юзеф Пілсудський зустрівся з командувачами 3-ї та 4-ї армій та виклав їм свій план наступу. Потужною атакою на Гродно та Волковиськ пов'язати основні сили противника. Тоді як ударна група 2-ї армії через територію Литви вийде в глибокий тил передових частин Червоної Армії, що тримають оборону на Німані. 12 вересня Тухачевський віддав наказ про наступ на Влодаву та Брест південним флангом Західного фронту, що включає 4-ту (зібрану із залишків Мозирської групи) та 12-ту армію. Однак, і цей наказ було перехоплено та розшифровано польською радіорозвідкою. Того ж дня раптовим ударом поляки прорвали оборону 12-ї армії та взяли Ковель. Це поставило під загрозу оточення все південне угруповання Західного фронту. 4-та та 12-а армії в поспішному порядку розпочали відступ на схід. За ними змушені були відійти правофлангові частини 14-ї армії.

20 вересня 1920 року 21-а Гірська дивізія генерала Анджея Галиці і 22-а Добровольча дивізія полковника Адама Коца завдали удару по північному флангу Західного фронту. Удар припав по позиціях 5-ї та 6-ї стрілецьких дивізій, що захищають підступи до Гродно. Водночас, на південному фланзі розпочався наступ 3-ї ДП Легіонів на позиції 11-ї та 6-ї стрілецьких дивізій. Перші польські атаки мали успіх. Противника було відкинуто з позицій, а два полки повністю знищено. Однак незабаром за наказом Тухачевського під Гродно почали підтягуватися резерви 3-ї армії. Яка перейшла у контратаку 22 вересня. Сили були приблизно рівні. Проти 19 000 багнетів і 124 знарядь поляків діяли 20 000 багнетів і 100 знарядь Червоної Армії. Зав'язалися завзяті та важкі бої. Одні й ті самі позиції кілька разів переходили з рук в руки. Прорвати польську оборону військам Тухачевського не вдалося. Проте, і наступ 2-ї армії затих. Проте основні сили Західного фронту на центральній ділянці були скуті.

Тим часом польська ударна обхідна група прорвала слабку оборону литовського кордону та рушила на Друскінінкай. З ходу, щоправда, взяти міст через Німан не вдалося. Після кількох годин перестрілки та атаки ескадрону 211 полку уланів міст був захоплений. Піхота, що йшла за кавалерією, остаточно придушила слабкий опір литовських військ. Пройшовши литовські землі, ударна обхідна група вийшла на польську територію.

Увечері 23 вересня 205-й полк піхоти майора Бернарда Монда (зі складу 22-ї Добровольчої дивізії) прорвався до Нємана біля села Гожа на північ від Гродно, захопив міст, перейшов річку і повернув на місто. Втім, успіх полку не було використано належним чином, оскільки повідомлення про нього штаб 22-ї дивізії отримав лише через добу. У цей самий час на південному фланзі в бій вступила 4-а польська армія. Ударна група генерала Владислава Юнга, що перебуває в її складі, прорвала фронт і незабаром вступила до Волковиська. Польський наступ на південній ділянці Західного фронту стало повною несподіванкою для Михайла Тухачевського, який вважав, що противник повністю зосередився на гродненському напрямі і має силами проведення наступальних дій інших ділянках. Поспішно до Волковиська було перекинуто 56-ту стрілецьку бригаду з гродненського відділку, а також 27-ту стрілецьку дивізію.

У ніч проти 24 вересня радянські війська відбили Волковиськ. Проте перекидання 56-ї бригади значно послабило гродненське спрямування, на яке за наказом командувача стали надходити додаткові резерви. Вранці 24 вересня до штабу Західного фронту надійшло повідомлення про те, що польська обхідна група розбила литовців, зайняла міст у Друскенниках та загрожує тилам 3-ї армії. У штабі вважали, що поляки рухаються Гродно. Замішання посилював той факт, що серед останніх якимось чином виявився і 205 полк майора Бернарда Монда з 22 Добровольчої дивізії, який ще зовсім недавно переб��вав у складі фронтального ударного угруповання. Для нейтралізації загрози 3-ї армії до Друскенників були вислані 2-а та 21-а стрілецькі дивізії. При цьому у штабі Західного фронту не врахували можливості маневру польських військ.

25 вересня настав перелом у Німанській битві. Натиск польських військ на Гродно посилювався з кожною хвилиною. Щоб відрізати 3-ю армію шляху до відступу, Пілсудський наказав ударній групі рухатися швидким маршем на Ліду і взяти її. Цього ж дня командарм 3-ї армії Володимир Лазаревич отримав повідомлення про те, що польські підрозділи діють у тилу армії на такій глибині, що раніше про це й припустити ніхто не міг. Після консультації з Тухачевським командарм наказав про відступ армії на Ліду. Такий самий наказ щодо всього Західного фронту передав у війська і сам Тухачевський. У ніч на 26 вересня 22-а польська Добровольча дивізія увірвалася до Гродно та продовжила свій марш на схід. На південь від Гродно 3-я дивізія піхоти Легіонів форсувала Нєман. Вся лінія фронту стала зміщуватися на схід.

Увечері 25 вересня маршал Пілсудський наказав 2-й і 4-й арміям про заходи щодо припинення відходу військ Західного фронту. Найголовніше завдання випадала частку ударної групи, яка мала замкнути кільце навколо Ліди і затримати 3-ю армію, що відступає, і змусити її звернути на Барановичі. А тим часом, 4-та польська армія, взявши Барановичі, відсікає шляхи відходу 15-ї та 16-ї армій. План був сміливий, але досить ризикований. Розтягнута ударна група у складі двох дивізій піхоти та двох бригад кавалерії - 10 тис. багнетів і 2,5 тис. шабель - вступала в бій з 3-ю армією, що налічує понад 21 тис. багнетів і 1,6 тис. шабель. Увечері 26 вересня взятий у полон 1-ї ДП Легіонів начальник зв'язку 21-ї стрілецької дивізії РСЧА повідомив подробиці про відступ 3-ї армії та марш своєї дивізії. Завдяки цій інформації, 1-а ДП Легіонов за підтримки 2-ї БК атакувала на марші 21-ю дивізію у Радуні і, завдавши їй серйозних втрат, змусила змінити маршрут руху.

А в цей час у лісі Кривавий Бор відбулася тригодинна битва між двома полками Литовсько-Білоруської дивізії з 5-ою і 6-ою стрілецькими дивізіями РСЧА, що відступають на схід. У темряві, скупчившись біля своїх командирів невеликими групами, солдати безладно стріляли, билися прикладами і багнетами, зовсім не бачачи супротивника. У цьому кривавому та нерівному бою обидва польські полки зазнали важких втрат і відступили. Загалом у цей день поляки взяли в полон понад 1000 червоноармійців та значну частину артилерії 3-ї армії. Оперативний контроль над 3-ю армією було втрачено. Штаб Лазаревича втік до Ліди разом із командармом, залишивши підлеглі йому дивізії напризволяще.

26 вересня партизанський загін Станіслава Булак-Балаховича (загін налічував близько 1000 шабель) раптовим ударом захопив Пінськ і розташований у ньому штаб 4-ї армії у повному складі, за винятком командарма. Взявши при цьому 5 тисяч полонених, 100 кулеметів, чотири вагони з військовим спорядженням та боєприпасами, а також два бронепоїзди. Це викликало втечу червоноармійців у північно-східному напрямку. Фактично 4-а армія перестала існувати як бойова одиниця. У жовтні у Пінську влаштувався штаб добровольчої армії генерала Балаховича.

Тим часом, 1-а дивізія піхоти Легіонів завдала сильний удар по Ліді, знову кинувши Лазаревича втечу з його штабом. Цього разу командарм остаточно втратив контроль над довіреними дивізіями. Які, хоч і неорганізовано, спробували відкинути польські війська з міста. Весь день 28 вересня тривала кровопролитна битва за Ліду. Вранці місто штурмувала 5-та стрілецька дивізія РСЧА. А вдень – частини 56-ї дивізії. Близько 22 години до Ліди підійшла 21-а стрілецька дивізія і зробила третій штурм. Який також не приніс нападникам успіху. 21 дивізія зазнала важких втрат і повністю втратила бойовий дух. Вранці 29 вересня бій під Лідою завершився. 3-тя армія Володимира Лазаревича була повністю розгромлена. 10 тисяч червоноармійців потрапили до полону. Поляки захопили понад 40 гармат та безліч обозів з амуніцією.

Внаслідок цієї битви польські сили втратили близько 7000 убитими, радянські війська втратили 40 000 убитими та полоненими. Фактично після цієї битви війна припинилась та розпочались мирні переговори.

Загалом за час війни, радянські окупанти втратили 70 000 убитими, та 80 000 полоненими. В таборах для військовополонених, загинуло близько 28 000 радянських окупантів. Отже загальні втрати вбитими склали, 98 000 радянських окупантів. Польсько-українська сторони втратил 47 000 убитими.

#Polskawars

0 notes

genealogyrus · 5 months

Text

Места, где жили родные, притягивают к себе через поколения. В 19 веке люди в нашей местности жили отдельными хуторами. Их называли по фамилии хозяев, поэтому место, где жили мои предки, называлось Зименковщина. Звали хозяина Николай Зименок. В 1883 году у них с женой родились сыновья-близнецы. Может быть, ещё были дети, но нам об этом неизвестно. В те времена очень часто давали одно имя на двоих детей, и неважно, близнецы они были или разного возраста. Так и наших близнецов назвали одним именем – Михаил. Отличались они только цветом волос, поэтому звали их Михаил (белый) и Михаил (чёрный). Николаю нужно было кормить семью. Чем именно в то время занимались, – мне неизвестно, но, скорее всего, вели крестьянское хозяйство. Хутора располагались среди лесов, и вот однажды он шёл, и ему на пути встретился волк. Николай успел залезть на дерево, но и испугаться он тоже успел. По рассказам, передаваемым через поколения, известно, что тот испуг сказался на здоровье. Когда родился и умер Николай, мы точно не знаем, но, по рассказам, его здоровье после встречи с волком стало ухудшаться. Со временем люди стали переселяться поближе друг к другу, на то место, где расположена сейчас деревня Любовшо. Это сделал и Николай Зименок с семьей. Если в начале 18 века насчитывалось в самой деревне только 11 дворов, то в 1892 году уже 223 двора, а в 1897 году – 291. Годы шли, выросли и наши близнецы, женились. В семье Михаила Николаевича Зименка (чёрного) и его супруги (имя, к сожалению, нам неизвестно) родилось шестеро детей. Овдовев, Михаил Николаевич женился ещё раз. Вторую жену звали Василисой. Родился у них в 1927 году сын (для Михаила уже седьмой ребёнок) – Роман Михайлович. В семье Михаила Николаевича Зименка (белого) и его супруги Анны Захарьевны родилось пятеро детей – две девочки и три мальчика. Очень интересно было бы узнать подробности жизни всех родных, но спросить уже не у кого. Поэтому опишу только то, что пересказывалось из поколения в поколение. После рождения пятого ребёнка Анна Захарьевна заболела и умерла. Так, дети остались без матери. Старшая дочь, примерно лет в 17-20, взяла обязанности по воспитанию младших детей на себя. Дальнейшая жизнь её так и не сложилась. Выходила замуж в соседнюю деревню Кашковку, родила двоих сыновей, но от болезней они умерли. Вскоре Прасковья Михайловна Зименок (Колесник) (1910 — 02.04.1989) ещё и овдовела. Вернулась в родную деревню и прожила дальнейшую жизнь одна. Вторым ребёнком в семье Михаила Николаевича и Анны Захарьевны был Тихон Михайлович Зименок, о котором также пойдёт мой рассказ. Он и есть мой прадедушка по линии моей матери Ирины Анатольевны Кузмич (Лузановой). В 1930-е годы в деревне образовался колхоз «Красный партизан», где председателем был Тихон Фёдорович Сеньков, и колхоз «Победа», где первым председателем был присланный от 30-ти тысячников – Орлов. В колхозах производили мясо, молоко, выращивали овощи, зерновые куль��уры, травы, разводили сады. Зарплат не было, люди работали за трудодни. Работающему человеку выделяли 25 соток земли, а тем, кто не трудился в колхозе, – только пять. Поля вспахивались вручную, позже лошадьми. Первые гусеничные тракторы появились только тогда, когда колхоз стал совхозом, в 1957 году. В августе 1941 года немецко-фашистские захватчики оккупировали деревню Любовшо, и колхозы были почти уничтожены. Отец моего прадедушки Михаил Николаевич работал в колхозе, больше не женился, женил некоторых детей и пережил войну. Когда фашисты в 1943 году отступали, они подожгли снопы. Михаил Николаевич подбежал и начал тушить огонь. Немец вернулся и ударил старика прикладом в грудь. После этого Михаил Николаевич стал болеть, лёжа спать не мог. В таком состоянии он прожил несколько лет и умер на руках младшей дочери 25 сентября 1948 года. Вернусь к главному герою этого рассказа и герою для меня лично. Т.М. Зименок родился 13 июня 1912 года. В возрасте 22 лет 30 сентября 1934 года он был признан годным к строевой службе и зачислен в РККА в 4-й стрелковый полк (более подробных данных мы не знаем). Без замечаний прошёл службу и 1 октября 1937 года был уволен в запас. А незадолго до демобилизации Тихон Михайлович пришёл в отпуск. Вечером красивый рослый парень пошёл на танцы. Встретил там девушку, она ему понравилась. Недолго думая, подхватил её на руки и сказал: «Пойдём жениться». Ночью пришли к работнику сельсовета, и он их расписал. Свидетельство о заключении брака трепетно хранится в нашей семье. Так, 4 июня 1937 года Надежда Романовна Точило (годы жизни 10.07.1919 — 16.06.2005) стала женой Тихона Михайловича. Его дожидалась со службы в доме свёкра, который к ней относился хорошо, чего нельзя сказать о старшей сестре мужа Прасковье. Она хотела жену для брата постарше и побогаче, у неё даже был кто-то на примете. Прасковья говорила: «Да умеет ли она работать?». Но Надежда родилась старшей в многодетной семье, поэтому работать умела. Прасковья не сразу поменяла своё мнение, несмотря на то, что Надежда наравне со всеми работала в колхозе. Если бы причина была только в этом. Та невеста, которую Прасковья приметила для брата, имела не один отрез ткани, а Надежда была из небогатой семьи. Моя прабабушка всё выдержала. Случилось так, что за Прасковьей Михайловной перед её кончиной ухаживала Надежда Романовна, при этом не вспомнив ни разу золовке того, что ей пришлось пережить от Прасковьи в молодости. Такой великодушной и доброй была прабабушка по характеру. После увольнения Т.М. Зименка в запас, молодожёны продолжали жить в родительском доме мужа, а напротив, через дорогу, стали строить свой собственный. Родились у них три дочери – Мария, Клавдия и Анна. 29 мая 1941 года прадедушку призвали на сборы, а 22 июня 1941 года началась Великая Отечественная война. Тихон Михайлович 24 июня 1941 года был мобилизован Красногорским РВК Орловской области. С этой даты и по 23 июня 1945 года он служил в составе Управления Смерш 222-й стрелковой дивизии командиром отделения. А затем в 63-й отдельной роте охраны той же дивизии помощником командира взвода. Демобилизован был 2 ноября 1945 года. С момента мобилизации участвовал в боях на Западном фронте. С 1 апреля по 1 декабря 1944-го – на белорусских фронтах. За время войны был награждён медалью «За отвагу» (25.05.1944 г.) и орденом Отечественной Войны II степени, а также медалями «За оборону Москвы» (24.11.1944 г.) и освобождение городов, а после войны рядом юбилейных наград в ознаменование Победы в Великой Отечественной войне. У прадедушки также были медали «За доблестный труд» и «Ветеран труда». Одно из тяжёлых его воспоминаний было о Курской дуге. Кое-что он записал своей рукой на маленьком листе бумаги: «Пришлось участвовать в боях на Курской дуге, где горели небо и земля, но мы погнали немцев, как собак, с нашей земли и дошли до реки Эльбы. Потом, когда Германия капитулировала, Сталин дал нам благодарность и сказал: «Товарищи, вы едете домой с кровопролитного фронта на трудовой фронт». Так оно и вышло, борьба за выживание не закончилась. На Курской дуге в 1943 году прадедушка с сослуживцами попали в окружение, завязался бой, и он получил ранение: осколком от снаряда касательно разорвало кожу головы на затылке. В госпиталь не обращался, рана зажила сама. Когда прадедушку стригла его дочь – моя бабушка Клавдия, он просил быть аккуратнее, чтобы не зацепить шрамы от раны. Тяжёлое время было не только на поле боя, и в тылу людям тоже жилось несладко. Прабабушка осталась одна с тремя детьми. Она продолжала трудиться и однажды, ещё в первой половине войны, шла с другими жен��инами на работу. Мимо проезжала машина с немцами, они силой загрузили женщин и повезли в Красногорскую школу. Заставили их из подвала выносить картошку в мешках. Это продолжалось несколько дней, женщины просили отпустить их к детям. Тогда один из немцев сказал, что та, кто вынесет из подвала мешок с картошкой в два раза больше обычного, пойдёт домой. Надежда Романовна попросила помочь немцев поднять мешок на спину, они вдвоём еле смогли это сделать. Прабабушка, думая о детях, единственная из женщин вынесла мешок наверх, и немцы сдержали слово. Когда она прибежала домой, то двое из детей были уже мертвы. Через некоторое время третья дочь заболела брюшным тифом и тоже умерла. Так Надежда Романовна стала дожидаться мужа с войны наедине с горем. С октября 1944 года Тихон Михайлович являлся членом ВКП(б). После демобилизации в январе 1946 года его вызвали в райком партии, и секретарь райкома сказал: «Ваш колхоз пришёл в упадок: нет скота, построек, семян, лошадей. Его нужно восстанавливать». Так мой прадедушка стал председателем колхоза «Красный партизан», а колхоз «Победа» в одно время с прадедушкой возглавил такой же фронтовик – М.А. Пешко. Были очень тяжёлые времена, приходилось ходить по домам и просить семена, кто сколько сможет дать. Иначе поля было не засеять, и взять семена было негде. С годами всё наладилось, и «Красный партизан» стал передовым. В 1950 году колхозы соединили в один «Красный партизан», и возглавлял его по-прежнему мой прадедушка до 1957 года. Затем он стал работать кладовщиком до выхода на пенсию. Зарплата у него была 60 рублей. После войны родилось у Тихона Михайловича и Надежды Романовны ещё девять детей. Один из сыновей Михаил умер ещё маленьким, в возрасте 33 лет умерла ещё их дочь Татьяна. Для родителей это были тяжёлые потери. В самом начале моего рассказа я упоминала, что дедушка Тихона Михайловича – Николай изначально жил на хуторе – Зименковщине. Так вот, мой прадед не забывал то место, хотя там всё заросло деревьями и осталась совсем крохотная полянка. Родные места притягивали к себе через поколения. Там у прадедушки находились ульи для пчёл. Это у него было такое хобби на пенсии, и около дома тоже размещалась небольшая пасека. Все семейные праздники с детьми и внуками мои прадедушка и прабабушка проводили на Зименковщине. Мы тоже с родителями часто приезжаем в лес на то место, чтобы традиции наших предков не прерывались. Там как-то по-особенному тихо и легко. Т.М. Зименок прожил 83 года, умер 22 февраля 1995 года, его супруга – через 10 лет. Вместе они прожили 58 лет. Я, к сожалению, не застала своих прадедушку и прабабушку. На данный момент из детей Тихона Михайловича и Надежды Романовны осталось четверо, одна из них моя бабушка – Клавдия Тихоновна Лузанова. Она 1959 года рождения. Для меня ценно то, что мои родители построили наш дом на территории, где был дом Тихона Михайловича и Надежды Романовны. А напротив, где когда-то стоял дом отца Тихона Михайловича – Михаила Николаевича (белого), сейчас проживает праправнук Михаила Николаевича (чёрного). На протяжении нескольких веков наш род живёт на земле предков, которыми я очень горжусь! Автор: Ксения Кузмич, д. Любовшо. https://красногорская-жизнь.рф ПРОШЛОЕ - РЯДОМ! 🌳📚🔎 🌳📚🔎 🌳📚🔎 🌳📚🔎 🌳📚🔎 🌳📚🔎 🌳📚🔎 🌳📚🔎 ✅Услуги составления родословной, генеалогического древа. 📖 ЗАКАЗ РОДОСЛОВНОЙ на нашем сайте: www.genealogyrus.ru/zakazat-issledovanie-rodoslovnoj 📖 ЗАКАЗ РОДОСЛОВНОЙ в нашей группе ВК: https://vk.com/app5619682_-66437473 ✉Или напишите нам: [email protected] ⚠Работаем с 2008 года.

0 notes