#перша частина

[dolinathirok]

✨ Плюшкі ✨🇺🇦

~Stitch AU~

Автор коміксу: @stitchau

Клін робив: 💫Villen🌟 (Tik Tok)

Наш ютуб канал з озвучками: Долина Зірок

[girl-with-demons-in-her-soul]

Людина повинна відчувати власну цінність. Це моє засадниче речення на найближчий час.

Передісторія: я дуже тривожна. Надмірно тривожна. Часом тривога виникає сама по собі, часом стає результатом якихось подій. Дуже часто тривога з'являється, коли я думаю про майбутнє. Страх того, що не зможу реалізуватися паралізує мене. Я просто тону в думках про власну нікчемність і шукаю рятівну паличку.

Шукала причину в тривожних розладах, нейровідмінності, ще чомусь. Але книга відкрила для мене абсолютно новий погляд. Це питання самоцінності.

Мені ніколи не казали, що мене люблять. Тим більше, що люблять просто так. До того, що таки почуття любові у моїх батьків є, просто специфічне, бо вони недостатньо емоційно зрілі, щоб це показати, я дійшла самостійно шляхом проб і помилок. Але те, що любити мене не повинні за щось, що це фактично ірраціональне почуття, яке базується не стільки на об'єктивних факторах, скільки на самій природі людини. І от до цього важко дійти.

Десь всередині душі мені чомусь здається, що без стабільної успішної роботи мене не любитимуть. Я була трудоголіком не тому, що хотіла цього. І не тому, що у мене не було грошей на існування. Це тому, що я чула похвалу.

— Ти така сильна.

— Ого, я не знаю, як ти вмудряєшся навчатися і працювати одночасно.

— Не всі у 18 років можуть поїхати від батьків і працювати.

І багато схожих фраз. Моя цінність впиралася в те, що я роблю, скільки роблю, як я роблю.

З часом виявилося, що в стосунках цього недостатньо. Так, стосунки складаються з більшої кількості речей, аніж просто почуття любові. Це взаємодія, це віддача, турбота.

В мене часто питали: "а що ти мені даєш?" Врешті, це не було зі зла, так само і мої батьки не акцентували на любові не зі зла, але врешті це почало нищити мене. В людини без відчуття самоцінності зникло оце базове відчуття безпеки, коли ти не розумієш, а за що тебе можна любити?

Як виявилося, мене таки любили. Любили сильніше, ніж я собі усвідомлюю. Можливо, люблять досі. Врешті, я теж навряд позбулася тих почуттів, бо любов, особливо перша, велика, так просто не проходить. Це досі зі мною і, ймовірно, залишиться зі мною до кінця життя.

Але мені ніколи не казали, що я цінна така, яка є. З своїми недоліками, забудькуватістю, кривими зубами. Найголовніше: з роботою чи без, в депресії чи з силами рухатися вперед і да��увати любов. Спочатку цього не дали батьки, потім це погіршилося з хлопцем, який, можливо, не вважав це достатньо вагомим.

Чи злюся я на них? Радше я дозволяю собі злитися. Цей пост невелика терапія, де я дозволяю собі злитися. Але це не гнів, який нищить. Це гнів, який дарує заспокоєння, бо ні цих людей не зміниш, ні досвід. Більше того, цей досвід спонукає до розвитку і змін, тож я вдячна йому. Вдячна всім, хто мене оточував і продовжує оточувати.

З усвідомленням цього частина моєї тривоги зникла. Я здивувалася, наскільки все виявилося легким і складним водночас. Тому головне завдання: пошук власної самоцінності. І мій новий девіз тепер:

Мені не потрібно бути ідеальною, мені не потрібно досягати, працювати, мотивуватися і мотивувати, щоб бути комусь важливою. Я така, яка я є, й інші люди теж такі. Змінити я можу тільки себе і в першу чергу для власного комфорту. Тільки маючи власний комфорт, я зможу зробити чудовим також життя людей, яких я люблю.

[newermindiary]

Україна - центр світу. Чому Україна може бути "місцем подій" не гіршим за Америку

Як ми чудово знаєм з Голівудських фільмів, якщо десь на землі висадяться іншопланетяни або прилетить метиорит, то місцем цих подій буде саме Америка. Що не дивно, бо американцям цікава їхня країна і інші американці, чому б їм розповідати про когось іншого?

А я давно спостерігаю, що у українців інша думка з цього приводу. У нас дуже популярний фанфікшн, але фанфікшн не про самих себе і не про те, що відбувається у нас, а про будь-яке інше місце на Землі і людей, що живуть деінде, але не в Україні. Те, що можна назват�� укрреалом лише потроху і дуже невпевнено входить у нашу творчість і навіть якщо автори створюють власні світи, то вони віддають перевагу якимось максимально іноземним назвам та іменам. І я можу це зрозуміти, адже історія України і наше з вами спільне минуле - це частина нашого травматичного досвіду, для перенесення ще й в площину вигаданих світів, подекуди, потрібна готовність зустрітися зі своїми страхами...

Тим не менш, хочу висловити думку, чому я вважаю, що Україна - це таке ж саме цікаве місце подій як і будь-яка інша "яскрава" країна, чому українська особистість може бути більш цікавою для іноземців, ніж наші спроби наслідувати їх же і чому нам варто просувати власний УКРАЇНСЬКИЙ БРЕНД

Почати хочу зі спростування думки про Україну як про аграрну країну без розвитку передових технологій і прогресу, а, значить і відбуватися ��ічого, наприклад науково-фантастичного тут не може. Звісно, історія України 20ст, тобто коли відбувався основний розквіт наукової фантастики, припала на дуже прикрий період радянського союзу, але попри всі утискання будь-якої національної творчості, геноцид українців і їхнє недопущення до якихось впливових посад(в тому числі виробничих наукових процесів), все ж таки українці брали участь у зміненні світу. Дуже показовим, є, наприклад, кейс Юрія Кондратюка і його "Траси Кондратюка", що потрапила у вигляді книжкового видання в Америку і саме на основі якої була здійснена місія Апполон - перший політ на місяць(але книжка, нажаль, написана російською мовою). Сам Кондратюк загинув десь на війні, можливо, навіть в концтаборі, до нас мало що дійшло про його смерть. Також, можна сказати, що саме українці відігравали вирішальну роль у ракетно-космічній промисловості совка. Наприклад, керівний склад науково-дослідницького бюро ракетних-двигунів: одесит Валентин Глушко(директор), одесит Домінік Севрук, Жиріцкий, вихований і отримавший освіту в Києві, житомирчанин Сергій Корольов (3 замісники директора і усі троє репресовані за доносом) Якщо говорити про комп'ютери і кібернетику, то перша в континентальній Європі ЕОМ (електронна обчислювальна машина, тобто комп'ютер) була створена 1951 року в Києві. А один із перших персональних комп'ютерів був створений у 1965 році в Києві в Інституті кібернетики Академії наук України під керівництвом Віктора Михайловича Глушкова(батько якого був українцем). Тобто навіть в часи совка, Україна - була центром подій для наукового прогресу, і, зважаючи на обставини, це багато про що говорить. Багато українців брали участь у світовій науковій діяльності. Харківчанин Юрій Кнорозов розшифрував письменність майя і висунув теорії щодо розшифрування письменності ронго-ронго і письменності долини Інда. Керосинова лампа Лукасевича. Гвинтокрил Сікорського. Рентген Івана Пулюя. Вакцина проти чуми і холери Хавкіна. Електричний трамвай Піроцького. Дугова сварка металів Бенардоса. Компакт-диск Петрова. У 1893 році в Одес�� були показані два фільми, знятих за допомогою першого кінескопа, Брати Люм'єр презентували перший фільм лише у 1895 році. Вміння комп'ютера розпізнавати обличчя розроблене Анчішкіним. Червоні лазери у CD- та DVD-програвачах Голоняка. Леонард Кляйнрок, батько якого був емігрантом з України вважається одним з "батьків" Інтернету. Американська термоядерна(воднева) бомба і навіть Мангеттенський проєкт - у всьому цьому брали участь емігранти або діти емігрантів з України.

Українці робили свій внесок і у метафізичну сферу розвитку: ідеї авангардного супрематизму Малевича, Ноосфера Вернадського - це перше, що спадає мені на думку. Один з творців Супермена був сином Києвлянки, ви знали? І ще багато, багато чого...

Мені дуже легко уявити Україну - як батьківшину умів і талантів, а також крутих персонажів-науковців і супергероїв (один нюанс: якщо говорити відверто, особисто я б не писала фантастичні твори про період радянського союзу, бо ненавиджу все пов'язане з совком; вважаю справедливим у цьому зізнатися). Але тим не менш, якщо вам потрібне обгрунтування, чому ваш неймовірний науково-фантастичний винахід у творі був створений українськими студентами в гаражі - вважайте, ви його маєте! Можливо, сучасні українські виробничі потужності не можуть конкурувати з Американськими і ви не звикли думати про Україну - як "місце подій", але українці зараз і в минулому змінюють світ.

Я вважаю, писати науково-фантастичні твори про Україну - це не є чимось нереалістичним і самовпевненим, не є проявом націоналізму, егоїстичності і будь-чого ще. Це не "щось видумуєш". Навпаки, не писати про Україну - це применшення себе, ігнорування власного потенціалу і ціквості. Це безглуздо!

Навіть якщо говорити про політику, то і тут Україна і українці мають свою індивідуальність (навіть якщо вона століттями пригнічувалася нашими сусідами-людожерами, помилкою природи). Українська національна анархічність (так, ви мене правильно почули, саме анархічність, не націоналізм і навіть не демократичність) - є однією з найнедооціненіших рис українського менталітету. Козаки у свій час створити державу, що в контексті історичних подій того часу, розглядається як військова демократія(теж дуже своєрідний і цікавий політичний уклад), але якщо інтерпретувати їхні прагнення(які насправді не були достатньо задокументовані, та й втрачені п��д час спалення Батурина тощо) і те, до чого вони йшли - це скоріше анархія. Є причини вважати, що Русь теж не була роздрібленою через свою державну неповноцінність ци чвари. Ймовірно, можна припустити, що роздробленість була лише наслідком анархічного менталітету слов'ян, і, навпаки, об'єднання сталося лише через зовнішню необхідність в обороні, в той час як монархія і прагнення до монарха-самодержця в Європі та Азії були наслідком зовсім інших процесів політичного розвитку. Коротше, це не баг, це - фіча! (Я не можу розповісти тут і зараз прямо про все, що я відкрила для себе вивчаючи історію України і наш менталітет наново вже після школи, інакше ця стаття стане нескінченною. Але я дуже раджу вам перевідкрити для себе добу Відродження в Україні, а саме - часи Речі Посполитої; послухайте подкасти Локальної історії, і зокрема фсторикині Наталі Старченко. Цей період передував утворенню козацтва - феномену українського лицарства, саме з яким пов'язується СУЧАСНИЙ український менталітет і саме він зараз найбільш овіяних радянськими міфами, що заперечували будь-яку політичну участь українців у політичному житті того часу, і нав'язували нам абсолютно брехливу і токсичну думку про українців-історичних рабів і кріпаків)

БУДЬ-ЛАСКА НЕ ЗРОЗУМІЙТЕ МЕНЕ НЕПРАВИЛЬНО Я БОРОНЬ БОЖЕ НЕ НАМАГАЮСЯ СИЛУВАТИ ВАС ДО ЧОГОСЬ ЩО ВАМ НЕ ЦІКАВЕ не намагюся переконати у тому, що ви маєте покинути свої вигадані фентезійні світи і писати літературу, яку ви ненавиділи в школі - про згвалтованих Марій і стражденну неньку-Україну. Я прекрасно розумію, чому б вам хотілося ескапіювати від жахливої реальності, де ми століттями воюємо з нелюдами-росіянами і тисячоліття скоріше виживаємо під набігами орди, ніж живемо.

Нажаль, нам не змінити свого минулого(хоча я дуже сподіваюся, що ми змінимо своє майбутнє). І так, Японія має свою чарівну естетику сьогунів, самураїв, ніндзя, йокаїв, про що нам цікаво читати в манзі, а Америка пропонує всім американську мрію про можливості, успішність, втілення власного потенціалу...

Але якщо ви хочете психонути і сказати: "Добіса всіх, у мене є своє, рідне, улюблене, воно краще за ваше лицемір'я і імперіалізм! Це я справжній_ня, це моя правда і я такий ��кий я є!", якщо ви хочете написати щось, що претендує увійти в українську літературу, хочете аби про вас говорили як про митця, що творив Україну, якщо хочете, аби вас знали як знають Шевченка, Франка, Українку, тільки як вас самого, сучасного, не схожого на інших,

то у вас є для цього всі можливості. У вас є ваша країна, історія, потенціал, рефлексування яких можуть бути основою вашої творчості, мотивацією висловлюватися, писати, говорити і бути почутим! І додам ще це: я сама працюю над чимось типу "відновлення української мистецької естетики", шукаю "суто українські сюжети", які були б цікаві українцям і що відрізняють нас від усіх, шукаю і збираю на пінтересті(бо це зручно) дошки з одягом, архітектурою України різних історичних періодів, аби сформувати у себе в голові уявлення як все могло бути. І у мене все більше і більше перед очами прикладів, коли люди хочуть створювати українське, наприклад, українські магічні школи. Нещодавно в твіттері шукали письменників для виконання роботи по створенню світобудови. Також я підписана на художницю, що створює власну магічну школу і розповідає про процесс. Що вона навмисно шукає приклади візайнтійської архітектури(бо хоче взяти її як приклад для архітектури школи). Буквально щойно вона твітнула про те, що знайшла якийсь храм, який був майже знищений московитами, але потім ця церква була відновлена на честь нікалая пєрвава. Це ще один приклад того, що нам необхідно перег��янути усю іторію. Це робота і зуссилля, але це також і наше життя. Ми починаємо шукати інформацію про себе і відкриваємо багато нового. Навіть якщо ви не збираєтеся створювати "українську магічну школу", ви можете почати творчий пошук, що надихне на нові сюжети і змінить вас.

PS/Для мене дуже показовою є прерії зі стадом буйволів у мультфільмі "Мавка" а також те, як Анімаград навіть не зробив, аби персонажі говорили українською: вони одразу робили анімацію ротового мовлення під англійську, тому український переклад - це просто професійний дубляж. Будь-ласка, не треба транслювати це заїзджене виправдання про кількість кінотеатрів в України. Це як треба не поважати себе, аби будувати свою творчість навколо обслуговування чужого ринку??? Можливо, деінде трава зеленіша, або це такий прояв комплексу менщовартості...

[the-lemonaut-ukr]

Як писати про незрячих персонажів чи персонажів з порушеннями зору: Створення

-

Важливо: усе, що знаходиться поза цією приміткою, не є моїм оригінальним контентом. Це - мій переклад посту з блогу @mimzy-writing-online, незрячої людини.

Я є зрячою людиною, тому щиро перепрошую за будь-які неточності. Хоча я знаю, що термін "сліпий" визнають некоректним у використанні по відношенню до незрячих людей, я додам його в тегах, аби збільшити ймовірність знаходження його тими, хто про це не знає, а отже зможе дізнатися. Також усі посилання нижче - англомовні, а для автора використовуються займенники вони/їх.

-

Як створити незрячого персонажа чи персонажа, що має порушення зору, частина перша в серії постів

Це одна з частин покрокового посібника по написанню незрячих персонажів, який ви можете знайти повністю тут: https://mimzy-writing-online.tumblr.com/post/185122795699/writing-a-blind-or-visually-impaired-character

Під усіма постами, що пов'язані з цим посібником, я буду залишати тег #blindcharacter, а також це стосуватиметься будь-яких інших постів на цю тему, які я створю в майбутньому.

Дисклеймер: Цей пост створений блогером(кою)/письменником(цею) з порушеннями зору, що живе з втратою зору вже два роки, і стільки ж часу використовує тростину, а також, на цей момент, написали двох незрячих персонажів. 

Частина перша: створення незрячого персонажа

Перший крок: створіть персонажа. Цілісного, детально опрацьованого, прописаного та вдосконаленого персонажа.

Я серйозно. Перед тим, як ви вирішите зробити персонажа незрячим, створіть особистість. І це стосується не тільки незрячості. Причиною тому є те, що люди з інвалідністю - реальні люди. Вони були повноцінними людьми до того, як розвинули інвалідність, і по цьому теж залишилися повноцінними людьми.

В реальних людей є сім'я та друзі, яких вони люблять і цінують. В них є своя окрема спільнота. Вони також прагнуть людського спілкування та зв'язків, якими б вони не були - романтичними, родинними чи дружніми. В них є сексуальна орієнтація та гендерна ідентичність.

В реальних людей є почуття гумору, будь воно саркастичним, сухим чи переповненим каламбурами. Може в них чорний гумор, а може їх жарти майже ніколи не зачіпають складні теми. Навіть якщо їх жарти - суцільні меми, почуття гумору є в кожного. Звичайно, ви можете написати персонажа, що явно не має почуття гумору та ніколи анітрохи не сміється, проте я не рекомендую вам писати персонажів, що жодний раз за книгу не посміються, навіть якщо вони є зрячими.

В реальних людей є інтереси, речі, які вони обожнюють чи недолюблюють, уподобання в музиці та їжі, улюблені та ненависні книжки, унікальні манери поведінки, цілі, страхи та речі, за які вони готові боротися.

Чесно кажучи, незрячість не надто сильно змінює людину. Поміж мною без порушень зору і мною з порушеннями зору мало різного. Після втрати зору, я навчилися деяким соціальним навичкам та полюбили м'які речі та цікаві текстури різних матеріалів, але я все ще та сама людина, що й раніше.

Думайте про це ось так: візьміть вашого найулюбленішого оригінального персонажа та зробіть його незрячим. В ідеалі, він є цікавою особистістю навіть коли він є зрячими, тож незрячість - це просто щось, що з ним сталося.

(Взагалі-то я саме так і зробили одного з моїх сліпих персонажів. Я взяли одного з моїх найулюбленіших ОСів та зробили його незрячим. Він все ще є тією ж особистістю, що й раніше, але його спосіб життя, те, як його можливості сприймають інші люди та їх ставлення до нього відрізняються).

Незрячі люди в змозі жити чудовим, насиченим життям, нічим не гіршим за життя зрячої людини.

Перед тим, аби дати вашому персонажу інвалідність, його треба розвинути та продумати, адже в будь-якому разі особи з інвалідністю - реальні люди, і це слід показувати через персонажів.

Якщо вам хочеться побачити, що я маю на увазі під "незрячі люди - реальні люди", вам слід відвідати канал ютуберки Molly Burke. Посилання на її канал:

https://www.youtube.com/channel/UCwf9TcLyS5KDoLRLjke41Hg

Вона набрала неабияку аудиторію, і ви чудово можете відчути її характер через відео. Вона є дуже відкритою людиною, що живе своє повноцінне життя, записуючи його на камеру. Вона створює відео про її життєвий досвід, пов'язаний з незрячістю. На її каналі є багато навчальних відеороликів, зокрема про те, як вона (як людина, що вважається незрячою з медичної точки зору і у якої залишилося лише сприйняття світла і тіні) користується технологіями, про життя з собакою-поводирем, про те, як це - дорослішати з поступовою втратою зору, про те, як вона ходить за покупками, підб��рає кожного дня одяг та робить макіяж. Як і багато хто інший, Моллі цікавиться модою та красою, і незрячість її ніколи в цьому не зупиняла. (Ось вам підказка: ваші незрячі персонажі теж можуть цікавитись модою та макіяжем! Круто, чи не так?)

Вона неймовірна, і вона є прикладом того, що я на маю увазі під словами "незрячі люди є реальними людьми з яскравим життям, не гіршим за життя зрячих осіб".

Крок другий: зробіть персонажа незрячим

Цей крок, взагалі-то, має кілька етапів, і ми розберемо кожний окремо.

По-перше, вирішіться над тим, як він втратив зір. Чи це сталося через хворобу чи нещасний випадок? Якщо через хворобу, вам треба вирішити, яку саме. Вибрана вами хвороба впливатиме на зір персонажа конкретним чином. Макулодистрофія та пігментний ретиніт призведуть до різних зорових змін. Знайдіть конкретну хворобу, а потім перечитайте куєву хучу інфи про неї.

Якщо ж причиною втрати зору став нещасний випадок, вам треба детально проробити події, та дізнатися, чи справді це могло б спричинити те, що ви уявляєте.

Травми голови можуть призвести до розриву сітківки, що безперечно б вплинуло на зір, проте розриви сітківки можна вилікувати за допомогою хірургії в більшості випадків (може не в усіх, але в переважній кількості).

Хімічні опіки пошкодили б шари ока достатньо, аби це призвело до незрячості, але вам треба визначитись конкретно, що це за речовина, які опіки вона спричиняє та як сильно вона б вплинула на шкіру навколо очей.

Загалом, я рекомендую вам не вибирати для передісторії вашого незрячого персонажа нещасний випадок чи фізичні травми. Це дуже легко написати некоректно, і перетворити усе, що пов'язане з цим персонажем, на драму, подібну до тих, що можна побачити в мильних операх. Це легко перетворюється на трагедію, а про трагедії читати не надто приємно. Якщо такий ефект вам не імпонує, пропоную піти шляхом хвороби.

По-друге, на основі попередніх досліджень, визначте, що ваш персонаж бачить. Проробіть це детально. Пам'ятайте, що 90% незрячих людей принаймні частково зберегли зір, навіть якщо лише невелику його частину.

Це може бути сприйняття тіні та світла, тому вони бачать більше на сонці, ніж вночі (і, ймовірно, в цьому випадку зовсім нічого не бачать вночі). Вони все ще можуть бути світлочутливими, якщо в них є сприйняття світла. Повернемося до Моллі Берк, яка здатна сприймати виключно світло та тінь, проте є чутливою до світла. Така людина може бачити тіні, що рухаються перед джерелом світла, але майже нічого не бачитиме вночі. Можливо, вона бачить тільки джерела світла (як-от лампу чи фари автомобіля), але в іншому випадку бачить тільки темряву.

Можливо, ваш персонаж все ще здатний сприймати кольори, або він має гостроту зору, якої достатньо для розрізнення одного силуету від іншого, але недостатньо для розпізнавання деталей.

У вашого персонажа може бути жахливе сприйняття глибини, що робить неможливим нормальну взаємодію зі сходами чи бордюрами. Він може щось перекинути, бо думає, що ця річ стоїть далі, аніж здається, чи бути роздратованим, коли він хоче взяти якийсь предмет, що нібито знаходиться в кількох кроках від нього, але насправді він лежить набагато далі.

Можливо, він має тунельний зір. Те, що він бачить, схоже на віконце. Воно не є ідеально округлим. Скоріш за все, в ньому є невеликі темні плями, які також заважають бачити. Одне око може бачити більше за інше. Можливо, йому легше побачити великі предмети звіддаля, аніж з невеликої відстані, і в останньому випадку він би мав поводити очима по всьому предмету, аби помітити деталі та скласти краще уявлення про те, що перед ним знаходиться. Також люди з порушеннями сітківки, як правило, з часом втрачають сприйняття кольору.

Може, ваш персонаж втратив гостроту зору та не може бачити віддалені предмети. Саме тут стає важливим визначення понять "юридично незрячий" та "людина з юридично визнаними порушеннями зору", адже між цим та медичною незрячістю є різниця.

Не має бути так, щоб зір вашого незрячого персонажа міг бути виправлений за допомогою окулярів. Це не незрячість. Якщо хтось дуже погано бачить віддалені предмети, але, одягнувши окуляри, бачить все чудово, ця людина не є незрячою. Це не одне й те саме.

Не зрозумійте мене неправильно, деякі сліпі люди все ще користуються окулярами, проте лише якщо вони дійсно допомагають. І навіть в цьому випадку вони бачитимуть гірше, ніж більшість інших людей в окулярах. Окуляри лише трохи покращать ситуацію.

(Я завжди потребували окуляр, аби скоректувати зір, але до 22-го року життя вони надавали мені ідеальний зір, 20/20. Тепер вони виправляють його лише до 20/70, або навіть гірше. Навіть в окулярах мені майже нічорта не видно).

Тож сядьте і й розберіться, що саме може бачити ваш персонаж. Уявіть себе в кожній сцені та ситуації, де він з'являтиметься, і з'ясуйте, що він в цей момент бачить. Не важливо, чи ви пишете історію від третьої особи, чи від першої особи іншого персонажа, чи навіть цей персонаж є фоновим, - вам варто знати, що він бачить в цей момент.

Таким чином, ви дізнаєтесь, що ваш персонаж знає. Ця інформація - ключова, тим паче якщо цей персонаж є сюжетно важливим. Він не помітить дрібний шрифт на тій вивісці, краплі крові на чийомусь взутті, темну фігуру, що зникла в провулку, або навіть не розбереться, чи ота розмита пляма за п'ять метрів від нього - людина, чи велика урна. (Історія з життя, зі мною таке стається постійно, і я ніколи з першого разу не вгадую правильно).

Якщо ваш персонаж має помітити ці зачіпки, вам потрібно знайти спосіб, аби він помітив їх природнім чином. Чи є в нього зрячий супутник, що вказує на візуальні деталі? Чи користується він лупою чи іншим інструментом для прочитання дрібного шрифту? Чи вміє він вправно підкрадатися до когось або підслуховувати людей звіддаля? Чи він здатен розпізнати брехню просто за чиєюсь інтонацією? Він працює в команді?

(Примітка: будь ласка, не створюйте незрячих персонажів, які є надлюдьми з суперслухом, супердотиком тощо, які завжди знають, що й де знаходиться. Будь ласка, не створюйте ще одну Тоф чи Шибайголову. Я обожнюю цих персонажів, але вони вже існують, і вам варто створити щось нове. Ви пишете не про Тоф чи Шибайголову.)

Це все по темі створення персонажа. Підводячи підсумок, спочатку вам потрібен персонаж, що є цікавим без жодних інвалідностей, а потім ви можете дати йому інвалідність, яку ви попередньо ретельно вивчили та розібрали.

[zephyread]

🍏Як не померти передчасно

Майкл Грегер Здоров'я

⭐10/10. Дуже маст хев книга, яка мотивує перейти на здорове харчування чи хоч�� б дбати ��ільше про те, що їси

Книга складається з двох частин.

Спойлери для любителів м'яса — воно не дуже й то корисне.

Перша частина — хвороби і як їм запобігти (або покращити свій стан, якщо вони уже є). Наприклад, "Як не померти від високого тиску", чи "Як не померти від серцевого захворювання". Пояснюється, яка їжа може спричиняти загострення хвороб і що вживати натомість.

Тут і посилання на наукові статті, і дослідження того, як у людей змінюються показники залежно від продуктів, які вони почали регулярно вживати.

Друга частина — про продукти і поради автора, що найкорисніше з зелені, приправ, фруктів та овочів.

Після прочитання у вас в голові буде купа цікавих фактів. От ви знали, що насіння льону знижує тиск чи що куркума запобігає раку?

Особисті враження: книга змусила мене переглянути свій раціон і почати їсти більше зелені і фруктів, а значить своє призначення виконала. Чи дійсно поради настільки дієві? Це покаже лише час. Читати було цікаво, та ще й краще починаєш розуміти роботу індустрії м'яса та фармакології.

[kobzars]

Микола Лебедь. УПА, Українська повстанська армія. Її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. Перша частина. Німецька окупація України. Видання Пресового Бюра УГВР. 1946 рік

[traveler-from-ukraine]

Плзень. Чехія

Частина 1: Прогулянка містом

Наступним містом Чехії, в якому я зупинився щоб провідати друзів, було місто Плзень. Місто це є промисловим і торговим центром Західної Чехії.

Та попри розвинену індустріальну інфраструктуру, історичний центр міста дуже добре зберігся. Тут на вузеньких вуличках компактно розташувались мальовничі будинки.

Найбільш автентично в цьому плані, виглядає головна площа міста. Де зосереджена найбільша концентрація історичних будівель міста.

В деяких історичних будівлях зараз функціонують музеї. Як от наприклад музей Західної Богемії (перше фото). Богемія — це історична назва сучасної Чехії.

Поруч з цим музеєм розташований, ще один — церковного мистецтва Плзеньської єпархії.

І раз вже мова зайшла про музеї, то ще тут можна відвідати музей пива. Адже Плзень має давню історію пивоваріння. Саме тут в 1869 році було засновано компанію «První akciový pivovar» («Перша акціонерна пивоварня»), пізніше відому, як «Gambrinus». На той час в місті вже функціонувало декілька пивоварень.

Деякі історичні будівлі, крім свого зовнішнього вигляду зберегли ще й своє призначення, як от цей готель-палац Měšťanská Beseda (пер. Міська бесіда), відкритий в 1901 році.

Можна побачити тут і історичні вежі. Ось наприклад Чорна вежа. В середині неї теж функціонує музей.

Взагалі центральна частина міста дуже компактна і мальовнича. А ще тут величезна кількість різного роду закладів де можна смачно поїсти і випити.

📍Плзень

Підтримка ЗСУ

[zvychaynedivchysko]

Перебої зі світлом через всім відому проблему, перша пара суто за дві хвилини до з'явилось світло, все супер виставили залік. Друга пара вирубаємо світло, і всьо я с��ати, я успішно поспала до заліку, цей приколісти нас в зумів чекає і чекає обрані теореми. Увага хто самостійно обрав теорему, і помилившись в слові, довелось вже шукати ту яку обрали, бо говорити що то не то не комільфо — 👋.

З плюсів частина є в пдф, з мінусів в мене їх дві, теореми, але суто двовимірний простір і багатовимірний, які в нас в тій пдфці описані.

А ще він сказав в кого нормально по балах і назвав мене, а я це буквально градація оцінок за дз від 1 до 5, дякую що без нулів. Хохма що в мене саме одна одиниця і одна п'ятірка.

Часу дав вдосталь, золотце.

[narrator-n3-plrzd]

N3. Частина 1. Все почалося з музики

Повільно і не без проблем, але історія рухається.

Я думаю не зайвим буде і розмістити пісні, довкола яких будується все. Це мої пісні, вони зміненні по формі, але не по суті. Зроблені у співпраці з нейромережею. До кожної пісні є альтернативний відповідник, в якому кожна нота записана безпосередньо мною. В мене також є повні авторські права і текст на ці треки для комерційного використання.

Всі вони не влазять в один пост, тому частина перша

[loftysmb]

ДО РЕЧІ, Алан Вейк 2 це така смакота. Боже мій, я ще не дійшла до кінця, але це одна з тих ігор, де ти проходячи бачиш, наскільки розробники люблять своє "дитя". Перша частина пішла значно гірше, ми її з хлопцем навіть не добили. Тепер навіть трохи шкодую, що мала упередження до другої.

Хоча Алан Вейк як особистість все ще крінж

Вже третій день слухаю Herald of darkness, і так аби без спойлерів, то мюзикл і його імплементація були НЕЙМОВІРНІ в плані настрою і доречності.

[vallxlkzal]

🥀Не можу тримати це в голові. Нехай воно буде тут. (Детектив тут молодший, тому що я літом малював його таким, і я ще тоді думав про цю ідею, але не писав, то нехай буде просто як спогад про літо. Це тільки перша частина, я думаю, що пізніше напишу ще щось)🥀

💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀

Я більше не можу, моє дихання збивається, кров у вухах пульсує шаленим серцебиттям, а ноги... Ноги несуть мене так швидко, як тільки це можливо в самому переляканому стані. Цей різкий сплеск адреналіну зараз здавався мені найтяжчим випробуванням, хоча я ніколи до цього нічого подібного, здається, за все своє життя не відчував. Мені було страшно, і самотньо, і дуже-дуже... Моторошно. Жах — це все, що поглинає мене зараз, тому що...

Воно женеться за мною. Вони. Я нарахував їх четверо, наскільки це дозволяла теперішня ситуація. Четверо... Людей? Сутностей? Я не знаю, що це таке, але я точно побачив, що вони одягнені так же само, як і я, але це була помилка — підійти до них б��ижче. Ох, точно, я навіть забув, з якою силою мене вдарили тростиною по голові і що зараз тепла кров стікає з-під волосся, і моя улюблена шапка дуже-дуже червона, але я все одно намагався врятуватись — настільки мені хотілось... Жити?

Мене вперше вдарили. Мене — Воллі Вальдіні... Що я не так зробив, чому вони це зробили...

Я більше не можу. Здається, я облетів вже все нічне місто — і всюди було зачинено, а вулиці — аномально пусті. Я не знав, звідки просити допомогу. І... Ой, лишенько! Що це таке?!

Моє відображення на вітрині якогось магазину вразило мене так, що я спіткнувся і впав. Моя магічна тростина, хоч і чомусь не працююча, випала з тремтячих рук і я вперше за життя відчув суцільну... Безпорадність? Я абсолютно, суцільно беззахисний лежу на холодному тротуарі.

У вітрині магазину я побачив їх. Точніше — себе. Я був схожий на них! Повністю, суцільно схожий, тільки не сміявся і не веселився, а стікав кров'ю і був дуже наляканий. А ще чомусь мені різко стало холодно і я зрозумів, що я один в невідомому місті, в невідомому піксельному всесвіті, не спав, не їв, і мій одяг мокрий... Напевно, мене били ще в інші місця і... У мене не було часу придивитися ближче. Я просто потрапив до смугастих рук в якомусь темному парку і ледве вибрався з їх льодяних обіймів. Деформовані обличчя, статичний тріск блискавки, надприродня сила і страховинна посмішка цих "Воллі" мусили попередити мене одразу. Вони сміялись, тягали мене за светр, за волосся, за шапку, за тростину, щебетали щось про "ідеальний експеримент з мораллю" і тримали одну з їніх тростин на моєму горлі, слухаючи, як я задихаюсь і намагаюсь покликати на допомогу. Декілька разів я втратив свідомість і вони послаблювали натиск, щоб знову душити.

А потім дали втекти і почали переслідувати.

— Привіт! — почув я здалеку знайомий голос і, опираючись на нічний ліхтар, який чомусь почав мерехтіти, спробував підвестися на ноги.

Ці... Воллі? Ем... Ці дивні люди, схожі на мене, йшли з усіх чотирьох боків, намагаючись оточити, проте, підібравши свою тростину і шкандибаючи, я швидким рухом спробував обійти їх. Здається, вони наче гралися зі мною в дуже жорстокій манері і, здається, вони теж володіють магією тростин і...

Вони неначе ведуть мене кудись. Не дають бігти в усі сторони, а тільки в деякі. Таким чином, ще більше закривавлений і наляканий, я опинився перед парканом якоїсь будівлі. Ці Воллі вивели мене за місто, до якогось заміського приватного будинку і мені не залишилось нічого іншого, крім як залізти за паркан і стукати у вхідні двері, нещадно натискати на дзвінок і трусити камеру спостереження.

— Будь-ласка, відчиніть! Є хтось вдома?! Будь-ласка, вони вже поруч!

Світло в домі увімкнулось і четверо дивних людей так і залишились за парканом, з усмішкою дивлячись на мене, а потім різко зникли у яскравому спалаху, як тільки я почув, що хтось йде до дверей.

На диво, мене впустили і я обезсилено впав на підлогу, прикривши нарешті очі. Останнє, що я почув, було звуком зарядженого пістолету, і в голові в мене промайнуло лише одне: "Невже мене вб'ють?"

Отямився я не на лікарняному ліжку, а прив'язаним до... Стільця? В темній кімнаті? І... Якийсь чоловік в іншій частині цього замкненого простору стояв і просто дивився. Мені важко було роздивитися його обличчя, тому що все перед очами пливло. Я був втомлений, побитий і не мав жодних сил ні на що.

— Нарешті я тебе знайшов, — у цього чоловіка був дуж�� холодний тон голосу, який раніше б мене розсмішив, але зараз просто ввів в ще більше паніку. Дихання почало збиватися і дихати стало важко, так важко...

— Валдо.

Я не знав, до кого звертається той чоловік. До мене? Напевно, мені треба було спробувати поговорити теж?

— Н-ні, ви мене з кимось плутаєте... Я Воллі... Я... Я не знаю, як опинився тут, це випадковість, я заблукав... Мені треба... Допомога.

Чоловік почав чомусь сміятися. І сміявся так довго і істерично, що я вже подумки копав собі могилу.

— Дуже дивна гра, Валдо. Дуже дивна витівка, — він підійшов ближче і нахилився нижче, але я все одно не міг щось побачити перед собою, бо мені було зле. — Дуже лайнове маскування. Що це таке? Кров? Чия? ЧИЯ?!

Чому цей чоловік взагалі кричить на мене? Що я не так зробив?..

— М... Моя, пане... М-мене побили... Четверо людей і... Вони дуже схожі на мене. Я не знаю чому... Мені потрібна... Поліція...

— Що ж, покидьку, тоді ти прийшов саме до поліції. Саме в руки до детектива. Нарешті.

Я підвів свій наляканий погляд на чоловіка і спробував зрозуміти, що він взагалі верзе. Він детектив? Кого він шукав? Мене чи тих.... Чотирьох...

— Я спочатку хотів бачити тебе за ґратами, але зараз... Я зруйную тебе голими руками.

— Стійте, будь-ласка, що я зробив? Чому? В який всесвіт я потрапив?

Детектив, якщо я все правильно зрозумів, нахилився ще нижче, до рівня мого обличчя, і моя підбита губа в крові затряслась від паніки, коли він подивився похмуро і роздратовано.

— Тобто "в який всесвіт я потрапив"? — нарешті я зміг розгледіти його трошки краще, наскільки це дозволяла напівтемна, і, по всій вірогідності, підвальна кімната: якийсь, на мій подив, молодий чоловік з поглядом, що проїдав наскрізь і, напевно, неіронічно зарядженим пістолетом, який націлений на мене. Оце так халепа. В такі проблеми я ще не потрапляв.

— Я... Я так розумію, що ви переплутали мене з... Тими чотирма людьми, але запевняю вас, клянуся, я — не вони. Мене звати не Валдо, а Воллі Вальдіні і ми з моєю кращою подругою Вендою і моїм псом Вуфом якраз проходили ще одну цікаву пригоду, потім трапилось щось дивне і... Я отямився в цьому піксельному світі!

Чоловік, а, якщо точніше, молодий хлопчина, такий само, як і я, уважно слухав, не спускаючи мене з прицілу. Це схоже на якийсь нічний жах, де мене хтось вважає злочинцем і прив'язує в підвалі до стільця?

Детектив підняв мою опущену голову за підборіддя... Не жартуйте про два підборіддя, будь-ласка, я не в тому стані... Я досі не розумів, що відчуває ця людина до мене і чому так пристрасно дивиться мені в очі. Ця ситуація дуже напружувала і лякала, тому я й сам не помітив, як почав плакати. Його очі звузились і він продовжив оцінюючим поглядом роздивлятися мене, трогати і відтягувати за липке від крові волосся. Зараз він особливо боляче потягнув за це нове чорне волосся і роздивлювався шию. Якби я тільки міг здогадатися, що на цей раз від мене хочуть??

Мені дуже хотілось спати і мої очі були напівприкриті від цього. Я вже зовсім не мав сил ні на що. Було враження, що з моїм тілом щось не так — воно занадто важке і думати також важко, і пручатися. Це в людей називається "втома", але я не зовсім людина. Я просто Воллі і такі речі раніше для мене були дуже далекі. Я ніколи до цього не відчував втоми так, як зараз.

Тільки зараз я зрозумів, що Венда була права на рахунок мене. Я ��ійсно любив небезпеку і ризик, і цього разу це мене боляче покарало. Вендо, Вуфе... Будь-ласка, врятуйте мене.

***

Тим часом, з перспективи Детектива все виглядало так цікаво і шалено, що він і сам в це не вірив. Ну а як в це можна повірити: ти шукаєш Валдо, ночами не спиш, розшифровуєш його загадки і нотуєш нові звірські вбивства, а він однієї ночі сам приходить до тебе і падає в ноги? Одного разу Детектив вже мав вечерю з одним з двійників Валдо і, хоч він тоді був веселий і не падав в ноги, але був так само поруч. Але не настільки поруч, як зараз.

Детектив міцніше стиснув волосся Воллі, прислухаючись, як той скиглить. О, Детектив знав, як Валдо вміє обманювати. І що "страх" в його очах зараз — це просто частина вистави. Що ж він вигадав на цей раз?

Детектив розмірковував, роздивляючись дивні сліди на шиї Воллі. Темні, майже багряні. Неначе хтось міцною палицею намагався стиснути це тендітне горло. І стискали з дуже лютою силою. Не міг же Валдо душити сам себе?

— Що в тебе на шиї? — чомусь спитав Детектив і навіть не помітив цього, але Воллі відповів: "Мене намагалися задушити ті четверо людей, схожих на мене".

Рука чомусь сама відпустила чорне волосся, а в голові закрались сумніви і питання. Багато питань. Цього разу Детектив помітив сльози Воллі, дійсно помітив, тому що Воллі в тілі Валдо все одно відчувався тим хорошим хлопчиною і зовсім не мав вайби маніяка, якщо поговорити з ним ближче. Проте його тіло, його обличчя, його голос — все це було схоже на те, що шукав Детектив увесь час. Він шукав Валдо — вбивцю і просто скаженого покидька, а натрапив на Воллі з книжок і мультфільмів, який потрапив в їх всесвіт? Звучить тупо, але, якщо Валдо вміє подорожувати в часі, то і це не повинно викликати якихось сумнівів, правда?

Було дивно бачити, як плаче той, хто завжди сміється і вислизує з твої рук в останній момент, хто не дає нормально виспатися і вічно тримає в нервовому тонусі.

— Тобто, ти хочеш сказати, що ти — Воллі... Вальдіні?

— Т-так... Так! Саме так... Це моє ім'я і прізвище...

— Тоді чому ти не виглядаєш як Воллі?

— Я не знаю! Можливо тому, що це більш реалістичний піксельний світ? Я раніше тут не бував! Чарівник Білобород не давав мені жодних вказівок щодо цього місця і, напевно, я не повинен був сюди потрапляти, але потрапив. Моя чарівна палиця... вона більше не працює.

Воллі схилив важку голову і затих. Він більше нічого не казав, не відповідав ні на які запитання і лише тремів, плакав, стогнав від болю, тому що, напевно, �� нього все ще болить голова, горло, яке стискали, і тіло, яке нещадно били.

Детектив наважився на єдиний крок в цій дивній ситуації: розв'язав Воллі, взяв його під руки і справді привів до спальні, вклавши на ліжко. Так, воно забруднилось від крові і землі з обмурзаного одягу дивного смугастого гостя, але це вже не так важливо. Воллі справді не намагався якось зашкодити чи вдарити, чи сміятися бридко і маніякально, як Валдо. Воллі скрутився в клубочок і тихо лежав.

— Добре, Валдо, тобто Воллі. Як я можу тобі допомогти, якщо ти кажеш, що вийшов зі сторінок книжки та екрану телевізора? Я розшукую вбивцю і відомого злочинця, дуже схожого на тебе. І ти мені або брешеш, за що можеш гірко розплатитися, або кажеш правду.

Воллі втомлено видохнув.

— Але, попри все це, мені досі важко вірити тобі.

— Гаразд, Детективе, тоді я маю до вас тільки одне питання.

Від конкретно цієї фрази Детектив напружився, одразу сідаючи поруч і тримаючи Воллі за руку, щоб він не втік. В ресторані Валдо теж так казав. І казав, що піде собі спокійно, залишився великі чайові. Зараз, проте, Детективу втрачати вже нема чого.

— Чому ті четверо людей, які схожі на мене, загнали мене саме в ваш дім? Вони могли вбити мене, але давали бігти, коли я міг, і спокійно йшли, коли я, опираючись на тростину, більше не міг цього робити, а лише гойдався зі сторони в сторону від втоми і падав?

Детектив розмірковував мовчки. Це і справді дивний план. Що хоче Валдо цього разу і головне — ДЕ він зараз? Та блять, він ОСЬ — в руках Детектива, буквально в його ліжку, лежить і не ворушиться.

— Ну, Воллі, у нас з ним... Дуже дивні стосунки.

— Слухайте, Детективе, це все, звісно, якось дивно і дико, але я більше не хочу бути в цьому світі. Я, мабуть, був посланий сюди, щоб допомогти саме вам, але в чому? Я бачив ту... Сутність, якщо можна його так назвати. Того вашого Валдо. Я бачив його так само близько, як бачите і ви мене зараз. І я вперше не знаю, що мені робити. Я не знаю, як вам допомогти. Я більше нічого не знаю...

Поки Воллі говорив, Детектив ловив флешбеки. Увесь цей час він намагався спіймати Валдо, навіть застрелити його, приспати. Стикався з Одлавом. Але бачити Валдо так близько, спокійно розглядати його і слухати було неймовірно. Проте він занадто добрий, занадто наївні в нього питання і підозріло реалістичний страх.

— Якби тільки Венда була поруч, вона б підказала мені, що робити... — сумно сказав Воллі.

— Те ж саме.

— Що?

— Те ж саме, кажу.

— Пане Детективе, будь-ласка, поясніть...

— Венда була моєю дружиною. Валдо її ��бив. Я хочу вбити Валдо. Ти підозріло схожий на Валдо, але кажеш, що ти Воллі. Склався пазл?

Воллі повернувся до Детектива і чомусь щиро, ненаграно обурився. Зараз це смугасте чудо було схоже ��а те смугасте чудо, яке сиділо на лавці в погожий ясний день і було видно в прицілі. Детектив скривився.

— Ти б бачив себе в дзеркало, кошмар.

— Я не хочу бачити себе в дзеркало, пане Детектив. Я і так знаю, що це піксельне тіло не співпадає з тим, який я насправді, проте проясніть мені іншу річ... Венда — це моя краща подруга і в неї немає хлопця... Вона жива.

— Ну, можливо, у ТВОЄЇ Венди з твого виміру і немає.

— Не хочу вас ображати, але чи не засмутився б Валдо, якби ви були чоловіком Венди?

Детектив вперше гірко посміхнувся, погладивши Воллі по голові і подумавши про те, що треба б по хорошому запропонувати цьому гостю помитися і дати аптечку.

— Ні, Воллі, тому що Валдо... Він... Неважливо.

— Я все зрозумів, Детективе, але будь-ласка, не перекладайте свої почуття до Валдо на мене.

Детектив зрозумів, що він увесь цей час не просто тримав Воллі, а гладив його, торкався, грав з його волоссям і просто був занадто близько. Чесно кажучи, він не вірив жодному слову Воллі, але не хотів упускати шанс потримати цього злочинця, як він гадав, у себе в руках. Це було так довго і так бажано — нарешті знайти його, що Детектив і справді забув про питання "чому вони привели мене саме в ваш будинок?"

Тому що розум Детектива був оповитий п'янким серпанком довкола мрійливого вранішнього парку, де Валдо грайливо манить тонким пальцем і зникає в останній момент; тому що розум Детектива обійнятий тільки смугастими стрічками оповіщення про небезпеку, судово-медичних експертиз і палких погонь. Тому що...

— Детективе, ви мене взагалі чуєте? Детективе?

— А?... Так, чую.

— Допоможіть мені, а я спробую допомогти вам, хоч я і боюсь. Однак, можливо, я так зможу знайти втрачену дорогу додому.

"Абсурд, нонсенс, шалена нісенітниця і недолуга безглуздість", — думав Детектив, а казав інше:

— Я згоден.

🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔

[hello-igor-fan]

Похорон хуйла 🤣🤣🤣

Частина перша🤣🤣🤣

[juls-tsim]

Думками навиворіт 2 (2024)

Перша частина мені, насправді, дуже сподобалася свого часу. Ідея того, щоб показати роботу дитячого мозку зсередини була справді новою та оригінальною. А будь-яка нова ідея серед конвеєрів ремейків, перезйомок і франшиз - це завжди як ковток свіжого повітря. Звісно, друга частина вже не була настільки оригінальною, але теж було цікаво подивитися на те, як ��втори уявляли роботу підліткового мозку. Крім уже улюблених персонажів з першої частини ми отримали набір нових емоцій. І, що очевидно, конфлікт якраз таки і розгортається між старими і новими емоціями. Ми бачимо, як тривожка переймає на себе роль головної емоції і, насправді, кожен підліток, та й будь-яка інша тривожна людина, може знайти щось спільне з собою.

Щоправда, звісно, друга частина викликає запитання. Чому в підлітка більше емоцій, ніж у дорослих людей? Ви хочете сказати, що дорослі не заздрять? Не тривожаться? Не страждають нападами меланхолії? Чому у всіх персонажів, крім Райлі, емоції - одностатеві й схожі на людину, у голові якої вони перебувають? Це просто не давало мені спокою весь мультфільм. Друга частина, звісн��, вже трохи віддає вторинністю, але, тим не менш, поки ще цілком придатна для перегляду.

Була гарна картинка, приємні герої і гарний посил, який вкотре нам говорив про те, що для нас важливі всі наші емоції. Ми не зможемо повноцінно і щасливо жити, якщо щось одне буде викручено на максимум, а щось ми взагалі викинемо і не звертатимемо увагу на свої почуття. Ну і сюжетна лінія про важливість дружби. Куди без цього. Фільм трошки слабший, ніж перша частина. Але мені відверто подобалася картинка. А ще я угорала з того, як емоція Заздрості була схожа на Чон Чонгуа з BTS. Якщо вам сподобалася перша частина, то сміливо можу вам рекомендувати другу. Сподіваюся, вони не перетворять цю ідею на конвеєр. Інакше тоді вони ризикнуть зіпсувати те, що поки що в них вийшло більш ніж добре.

Боже, ну ви тільки гляньте як оці дві бубочки схожі взагалі я ну не можу 😭

8 із 10

«Знайди місце для нових емоцій»

[girl-with-demons-in-her-soul]

Увага: про війну, можливі тригери

Замість того, щоб займатися роботою, читаю чат старост за минулий рік (точніше за період від 24 лютого) і щиро не можу зрозуміти, що відбувалося в тому університеті. 

Для мене це був день, коли всередині мене щось померло. Це прийдеться відрефлексувати, віднайти по ниточках, щоб зрозуміти де обірвалося. День, події якого відчуваються за місяць, а то й за рік. День, після якого кожна наступна доба протягом багатьох місяців стала пеклом. 

Я не могла працювати перший тиждень. Спала одягнута, тільки й робила, що читала новини, кожних дві години дзвонила рідним, щоб спитати як у них обстановка. Не могла їсти, запихала в себе силою ту їжу, щоб мати сили тікати. 

Моїми найяскравішими спогадами були перша повітряна тривога і як тато в 3 ночі пише “перевірте машину, зберіть речі, бо там стоять недалеко від вашої частини кордону танки”. Через декілька місяців з’явиться новина, що вони дійсно мали рушити в той день, але поїхали в Київську область.

Як я їм смажену бульбу, намагаюся всміхатися до сестри мого хлопця, а вже за хвилину великий дядько-пожежник (його тато) схвильовано каже “зараз ми йдемо до мами на роботу, бо там є сховище, швидко збирайтеся”. Ти стоїш, тримаєш в руках переноску з щуром, бо вже й більше нічого важливого немає, а ноги не слухаються. Сирени тоді ще не було чути в селі, але розуміння того, що над тобою літають ракети, буквально збивало з ніг. Пам’ятаю як сіла на ліжко, закрила голову руками, допоки всі збиралися, і відчула як стукає моє серце. Це був вже не страх смерті, а усвідомлення того, що я можу померти буквально будь-якої хвилини. Тіло заніміло і час ніби сповільнився. Потім оголосили відбій повітряної тривоги, але це відчуття не покидало ще дуже і дуже довго. 

Мені просто повезло. І як тільки я подумаю про жителів сходу і півдня, Київщини, півночі Житомирщини, та й інших областей, які тоді були не просто під загрозою вторгнення зі сторони Білорусі, а насправді були атаковані, моя шкіра вкривається мурашками як тоді. 

А в моєму конченому університеті продовжувалося навчання і людей хвилювало чи заходити на пари. Можливо, в якийсь інший час я б намагалася це якось зрозуміти. Навіть виправдати тим, що це захисний механізм, аби зберігати адекватність в цьому жорстокому світі. Але мій досвід не дає цього зробити. 

І як подумаю, що такий досвід пережили як не всі, то більшість. А значна частина людей мала ще й значно гірший досвід, бо змушена була тікати від обстрілів, рятувати свої родини, захищати і втрачати. Як подумаю про це, то одразу відчуваю злість. 

Злість на всіх, хто продовжує споживати російський контент. Злість на всіх, хто продовжує говорити російською. Але в першу чергу злість на русню, яка забрала у нас нормальне життя і нанесла таку травму, яку, мабуть, й спеціалісти не зможуть викорінити з свідомості. 

Як я довго повторювала - найгірше вже сталося. Тепер основне не дати мозкові цього забути, щоб уроки, які дала нам ця війна, були виправданими. 

[paularamari]

Книга «Як писали класики» (автор — Ростислав Семків)

Писати книги про те як правильно писати книги — справа невдячна. Ну, будьмо відвертими: у кожного з тих, хто регулярно стукає по клавіатурі в надії створити шедевр (або просто розважитись, це теж справа особиста) є свій набір відпрацьованих методів, або напади хаотичного натхнення, коли у жаданні терміново щось надрукувати тремтять руки й починається лихоманка. Кожен пише по-різному. Не існує магічного рецепту як стати визначним літератором й отримати Нобелівку. Однак, багато з нас, райтерів (я в тому числі) із задоволенням такі книги читають. А ще їх полюбляють новачки, що з острахом дивляться на пусту сторінку свого непочатого рукопису й гадки не мають з якого боку до нього підступитися.

Книга «Як писали класики» прекрасна у багатьох аспектах. По-перше, вона чітка, лаконічна й гарно структурована. По-друге, Ростислав Семків, автор, зробив за нас левову долю роботи: прочитав мемуари/статті/автобіографій письменників й переніс основні тези вже в свою книгу. Класно? От і мені сподобалось. Хоча я читала деякі з автобіографій, на які посилається пан Семків, звичайно там не було покрокового списку що треба зробити аби написати роман. А тут є. Ну і по-третє, «Як писали класики» — файний нон-фікшн, який просто приємно читати.

У зазначеній книзі розбирають методи низки письменників: Агати Крісті, Джорджа Орвелла, Рея Бредбері, Курта Воннеґута, Мілана Кундери, Маріо Варґаса Льйоси та Умерто Еко. Власне мене особливо цікавили перші три автори, тому в цьому пості буду оперувати цитатами, що стосуються саме їх творчості. Тим паче, цитат і так буде море, гадаю, вам вистачить))

Перша в черзі — Агата Крісті.

Кожен роман, кожне оповідання авторки, — а написала вона 66 романів й 12 збірок оповідань, — у процесі створення переходять два чітко видимі етапи: продумування і самого письма. Перший із них — довгий та хаотичний. Агата намагається побачити історію, яку збирається розказати, до найменших деталей, обмірковує сюжетні ходи, уявляє приміщення та пейзажі, повсякчас повторює їхні описи, проговорює діалоги персонажів. Словом, вона живе у своїх текстах і, як ми вже знаємо, переносить туди людей, інтер’єри, цілі шматки свого життя. Другий етап — саме письмо. Але вже й безпосередня підготовка до нього має кілька стадій. Починається все із численних зошитів та записників, куди оті проговорені описи та діалоги потрапляють одразу ж після прогулянок Лондоном чи заміськими теренами. Наступна стадія мучить Агату найбільше. Це три або чотири тижні сидіння перед чистим аркушем, заправленим у машинку (писала вона від руки олівцем або одразу ж друкувала). Тоді, як зізнається авторка, її охоплюють нерішучість, непевність, апатичний смуток, нехіть та навіть лінощі. Але рано чи пізно бажання писати пересилює їх і сюжет, виростаючи на попередніх записах, як на дріжджах, рівно лягає на папір. Далі з’являється чернетка. Більш чи менш поширена, вона може містити й увесь текст, але радше це значна частина тексту, яку потім авторка відкладає й повертається до неї пізніше, часом після роботи над іншим сюжетом. Крісті цінує комфортність письма, хоча насправді для комфорту їй треба зовсім небагато. Вона пише, поки їй не стане нудно, а потім полишає сюжет «до кращих часів». Урешті — фінал. Треба знайти для роботи зо два тижні, більше нічим не займатися і закінчити текст.

Оця тема з фіналом, коли треба працювати над текстом й більше нічим не займатися, мене особливо потішила. В принципі, я багато у кого це зустрічала (Стівен Кінг ховався від дітей чи то у темному кутку, чи то у комірчині; Бредбері тікав у гараж, щоб його не чіпали), однак Агата Крісті перевершила всіх: дитину — в школу-пансіонат, чоловіка — в окремий кабінет, хай там свою роботу робить, хатні справи — то взагалі не її клопіт.

Це усвідомлення тотожне чи паралельне прийняттю авторкою своєрідного професійного кодексу, в якому фаховість — це вміння виконувати роботу якісно та вчасно, і це вміння не залежить або не має залежати від зовнішніх обставин. Неодноразово в «Автобіографії» Агата Крісті наголошує на небажанні, неготовності писати той чи інший текст, проте далі говорить про рішучий намір його завершити, обов’язок закінченої роботи та задоволення від виконання поставлених завдань саме всупереч відсутності будь-якого натхнення. До кінця цих вельми продуктивних спогадів у читача складається чітке розуміння: письменник, що пише детективи, не має бути натхненним митцем. Сама Крісті каже, що це ремісник, майстер, який повинен уміти добре зробити свою справу.  

Тут я знову згадала Кінга, який каже що писати треба регулярно, по десять сторінок в день, і позаздрила талантам тайм-менеджменту, які, вочевидь, даруються тільки обраним.

Поїхали далі.

Агата Крісті дивиться на свій жанр не так печально. Для неї важливий не убивця, психології якого вона не досліджує й до якого у неї, у переважній більшості випадків, немає жодного співчуття. Її цікавить жертва й можливість покарати зло. Сама авторка вважає свої тексти різновидом середньовічного ��ораліте — драми про перемогу добра. Вона завжди на боці жертви, тому жалю в переслідуванні й покаранні винних не мають ні Пуаро, ні навіть міс Марпл. Словом, для Агати Крісті детектив — це також виховний інструмент, що має застерігати від злочину.

Думаю, більшість сюжетів Агата Крісті творила за таким собі принципом «що трапиться, якщо...». Варто було якійсь небезпеці з’явитися неподалік — і вона одразу уявляла собі наслідки, причому найгірші із можливих. (Це насправді було спадковим: гіршого завжди очікувала і її бабуся).

Що для психіатра тривожний розлад, то для письменника — скарбниця сюжетів. Розумію Агату Крісті на всіх рівнях, хоча з моєю тривожністю мені б личило, мабуть, писати виключно книги про апокаліпсис.

 У будь-якому випадку, робота над романом починається із розробки інтриги, коли перед очима письменниці мають постати злочинець і жертва.

Для написання детективів виглядає як робоча порада.

Ще три поради дає Агата Крісті стосовно сюжету. Перша стосується побічних сюжетних ліній: їх не має бути багато й основне — не заплутатися в них. [……] Друга її порада стосується специфіки однієї із додаткових ліній — любовної. Для мене особисто цілком очевидно, що роман повинен містити роман. Саме так: у кожному романі має бути роман. Підозрюю, що читачі починають читати товсті книги найперше тому, що їх гріє неписана угода з автором: він (чи вона) там точно розкажуть про чиїсь любовні переживання. [……] Остання сюжетна порада Агати Крісті стосується того, що в доброму романі з’являтися не повинно. Це слова, які вона повторює вслід за одним із перших своїх рецензентів: заберіть із книжки всі прямі повчання! Одна справа — мораль, яку читач сам для себе виносить із тексту, інша — нав’язливе моралізаторство, через яке він може покинути читання.

Любові побільше, моралізаторства й сюжетних гілок поменше.

У підсумку маємо наступне (мій улюблений момент книги: тези! Списком! Зручним! Моя любов!):

З Агатою Крісті розібралися, переходимо до Джорджа Орвелла.

Виглядає, що найдієвішою усвідомленою спонукою Орвелла до письма була діккенсівська у своїй суті спроба привернути увагу до гноблених та знедолених. Так Орвелл став анархістом, а потім — соціалістом. Комуністи лякали тоталітарністю мислення, тому аж так далеко письменник у своїх лівих переконаннях не зайшов. Проте від першої книжки з’являється те, що автор пізніше назве головним джерелом енергії власної творчості: митець не просто має бути ангажований боротьбою за певний ідеал, як того вимагатиме Жан Поль Сартр у своїй книзі «Що таке література?» (1947). Ні, на думку Орвелла, писати треба у стані «щедрого гніву» — значної й гострої схвильованості темами книги.

Разючий такий контраст з Агатою Крісті: пані сама зауважувала, що пише переважно розважальну літературу, а Орвелл зосереджувався на необхідності висвітлити гострі соціальні та політичні теми. Власне, «Колгосп тварин» добряче на це натякає.

Після Іспанії Орвелл повертається зневірений у перспективах лівого руху, проте наново починає цінувати ліберальну демократію. Тому під час Другої світової він, як і багато інших британських письменників, долучається до підтримки та розвитку структур національної антифашистської пропаганди. Більше того, він стає шефом одного з великих пропагандистських підрозділів ВВС — завідував студією програм, які транслювали на Індію, де також потрібно було запобігти поширенню прокомуністичних та, зокрема, прояпонських настроїв. Є навіть лист, у якому Орвелл намагається залучити до виступів на ВВС відомого англо-американського поета Томаса Стернза Еліота, який загалом був аполітичним. Словом, Орвелл став одним із чільних пропагандистів й не шкодував про це. Подібне цілком вписувалося в його концепцію «щедрого гніву».

Пропаганда, як бачимо, буває різна. Однак, повернемося до питання «Як писати книги?». Що пропонує нам пан Орвелл?

Варто говорити те, що хочеш сказати. Варто відсікати зайве. На думку Орвелла, основна хвороба сучасного йому письма, як художнього, так і публіцистичного, полягає у надмірі використання мови. Він наводить цілі пасажі, взяті зі статей чи есеїв знаних на той час авторів-публіцистів, які, як вважає письменник, містять багато зайвого або несуттєвого. Мова повинна чітко виражати думку, щоб читач одразу міг збагнути, що хотів сказати автор, й не губився у довжелезних реченнях. Звідси кілька лаконічних правил, які вбережуть текст від плутанини та, відповідно, зменшення читацького інтересу. Найперше, як пише Орвелл, варто уникати неоригінальних зворотів та метафор.

Мої численні метафори зараз ридають під столом. Люблю їх, не можу відмовитися, їй бо.

Те ж можемо сказати про набір радянських кліше на кшталт «фронт робіт», «переможні звершення», «героїчні зусилля» і т. д., які відображають звичний для того часу зв’язок культури та виробництва, коли письменника уявляли радше «інженером людських душ», ніж вільним автором, який просто намагається розповісти цікаву історію. Бачимо також, що в подібних зворотах активно функціонує мілітарна лексика, адже радянська держава у власній пропаганді завжди поставала перед загрозою зовнішнього вторгнення чи внутрішнього шкідництва. Сказане є вельми доброю ілюстрацією того, що Орвелл називає «політичною мовою», яка наскрізь просякла ідеологією, але не стільки передає сенс, скільки його завуальовує.

Отут повністю погоджуюся. Власне, якщо Орвелл називає це «політичною мовою», то я чула більш влучне слово «канцеляризм». Особливо цим хворіли в радянському союзі; з книг, надрукованих там же, це повитягало покоління моїх батьків і моє покоління. Жахливе явище, насправді.

Друга рекомендація йде ще далі — треба позбутися зайвих слів. Ця вимога лаконізму лежить в основі всього авторського стилю Орвелла. Умберто Еко у своїх книжках про письмо радить насолоджуватися переліками, що відображають розмаїття художнього світу, який намагається розгорнути перед нами автор. Орвелл радить протилежне. Його стиль вимагає суворості до власного тексту. «Якщо можете викреслити слово, — пише британець, — то викреслюйте!»

Повертаємось до тези «кожен пише як хоче».

Ця вимога насправді суголосна загальним уявленням Орвелла про роль літератури. Це ідеологічна роль: література повинна боротися, тобто таки бути пропагандою. Нехай і в найзагальнішому сенсі. При цьому не йдеться про пласку пропаганду якихось суто політичних ідей, адже захист моральних цінностей, певних уявлень про красу та гармонію також є процесом переконування читача. Автор повинен мати активну позицію та чітко маніфестувати її у своєму тексті.

Сказав як відрізав.

Тож, підсумуємо те, що хотів донести Джордж Орвелл:

І, останній в цьому огляді (але не останній в книзі) — Рей Бредбері.

Муза насправді перебуває усередині митця, тому прогодувати її означає самому не залишатися голодним. Бредбері радить починати з поезії — читати трохи віршів кожен день, адже добра поезія загострює дію наших відчуттів та дарує нам парадокси цікавих метафор. Не буду називати поетів, яких він згадує, вони актуальні радше для англомовного читача. Адже поезія сильніше, ніж проза, залежить від мови та щільніше працює із нею. Якщо коротко, він радить читати модерністів. У нас відповідними й знаковими постатями будуть Павло Тичина, Євген Плужник, Володимир Свідзинський, Олена Теліга, Богдан-Ігор Антонич, Василь Стус, Григорій Чубай, Василь Герасим’юк, Наталка Білоцерківець, Маріанна Кіяновська, Галина Крук, Остап Сливинський, Ірина Шувалова та інші, не менш цікаві. Есеїстику та прозу теж потрібно читати регулярно — до того ж, саме таку, яку потім хочеш писати.

Якби Бредбері написав такий пост у соцмережах, я б поставила мільйон вподобайок. Якщо хочеш гарно писати — треба багато читати. Це факт, без цього далеко не попреш. Хороші книги збагачують словниковий запас, допомагають запам’ятати сталі конструкції, формують набір метафор, цікавих образів (вибач, Орвелл), коротше з усіх боків одні плюси.  

Наступний логічний крок — імітація. Нема нічого страшного, коли молодий автор наслідує стиль та розвиває теми своїх улюблених письменників. По-перше, так справді можна навчитися писати на певному рівні, по-друге, точно так написати не вдасться — щось буде переосмислене, а щось — змінене.

Не «пишу фанфіки», а «займаюся літературною імітацією». Так і буду всім казати, щоб не задовбували.

Тож перше, що необхідно мати, аби розповідати цікаві історії, — це досвід. Життєвий, який був у батька та діда нашого письменника, та літературний — досвід читання багатьох книг. Бредбері читав надзвичайно хаотично: у його есеях часто стоять поряд такі визнані автори, як Ч. Діккенс чи Т. С. Еліот, першорядні фантасти, як Г. Веллс чи Дж. Орвелл, а також популярні колись письменники, імена яких нам зараз нічого не скажуть. Утім цілком можливо, що якраз отака строкатість давала йому можливість писати різноманітно, ерудовано та яскраво. Читати і всотувати враження від життя Бредбері не стомлювався ніколи. Друга важлива річ — праця. Я вже згадував колосальні обсяги написаного ним у 40-ві, проте й наступні десятиліття були не менш плідними. Постійна праця давала можливість писати легко, швидко, урухомлювати досвід, перетворювати його на динамічні сюжети оповідань.

Всі класики кажуть, що треба постійно писати, тільки ніхто не пояснює коли це робити. Нє, ну я розумію, коли у тебе дружина вкалує (факт: дружина Бредбері працювала й тягнула сім’ю, поки він писав), а ти — Твориш з великої літери Т, питань немає! А от що робити простим смертним, трохи незрозуміло *бурчить*

Крім глобальних розмірковувань, які можуть прозвучати аж надто оптимістично й тим викликати деяку недовіру, Рей Бредбері дає й значно чіткіші поради. Він американець, а отже — прагматик, тому про власні підходи до письма говорить доволі конкретно. Де знайти сюжет? От варто просто зараз сісти за стіл (нам тепер — за ноутбук) і написати про десять речей, які ми любимо, які ненавидимо, які нас дратують. Зробили? От про це й треба писати, каже Бредбері. І ми одразу матимемо 30 потенційних сюжетів, 30 наших правд, про які точно говоритимемо схвильовано і переконливо. [……] Щоб не залишитися без історій, які можна реалізувати, черговий раз сівши за друкарську машинку, Бредбері використовує ним самим придуманий прийом, який я б назвав прийомом відкладених асоціацій. Бредбері вірить, що сни якось дозволяють комунікувати з музою, а тому кожного ранку, щойно прокинувшись (перш ніж сідати за оповідання), ще у напівсні він хапає ручку й фіксує на папері перші кілька слів, котрі спадають йому на думку.

Якщо я буду занотовувати перше, що спадає на думку після пробудження, це буде словник нецензурної лексики.

Ще один його фетиш — це прихильність до малих прозових форм. Писати бажано оповідання, а починати писати прозу варто лише з оповідань. Великі форми — завдання перспективи й майбутнього. Нарешті, ще одне золоте правило Бредбері, що задає ритму письма додатковий вимір: оповідання має бути закінчене за тиждень. Якщо продовжити математику, то звідси випливає, що обсяг оповідання 7 тис. слів і більше, тобто приблизно 20-30 сторінок. Оптимальний обсяг роману Бредбері визначає у 50 тис. слів, що трохи менше 200 сторінок.

Нефігово так, але у Кінга все одно більше. Кхм, вибачаюся, перейдемо до висновків:

Уф. Тут я поставлю крапку, бо самі бачите, скільки вийшло тексту. Сподіваюся, вам цей огляд стане у нагоді, якщо хочете придбати «Як писали класики», але все ще вагаєтесь.

[yanolidge]

Трохи скрапбукінгу частина перша.