#лі мінхо

[birudeboysdog]

Pirate AU, в якому:

– Капітане, а все ж таки, скажіть як ви втратили своє око?

(столи/тумбочки з гострими кутами НЕ ПОВИННІ стояти поруч з ліжком, народе, це небезпечно!)

– ГУЛЯЙ ДОШКОЮ! ГУЛЯЙ ДОШКОЮ! ГУЛЯЙ ДОШКОЮ! – лунало поміж шуму хвиль.

– ВИ НЕ РОЗУМІЄТЕ! ЦЕЙ СКАРБ ПРОКЛЯТИЙ! ВІН ВБ'Є ВАС УСІХ!

Капітан втомлено стиснув перенісся. Через ці верески лише сильніше розболілася голова.

– Джексоне, останнє слово?

На мить повисла непорушна тиша.

Старший матрос Хан сильніше стиснув руків'я меча, ткнувши гострим кінцем у бік іншого пірата.

– Ну?! Кажи давай, зраднику!

Капітан зупинив його гнів жестом руки.

– Що, невже зовсім нічого нам сказати?

Очі членів команди – похмурі та злі – були прикуті до худої спини.

– Ви всі хворі. Йдіть до біААААА!!!

Старпом, що не вирізнявся терпінням, не дав завершити речення – хитнув дошку ногою, і Джексон втратив рівновагу та впав за борт у безкрайню блакить моря.

– Передавай привіт Ост-Індії! — крикнув Капітан, команда відповіла гучним регітом.

Крокуючи назад на мостик, він промовив:

– Старпоме Лі.

– Так, Капітане Бан? – пролунало поруч з вухом.

– Джексон кращий плавець серед команди?

– Так точно, Капітане.

– Шторму на горизонті не видно?

– Ні, Капітане.

– Торговельні судна?

– Приблизно за годину, Капітане.

– Чудово-чудово.

Старпом розчинився у повітрі, Капітан же повернувся до розглядання ветхої мапи скарбів, обережно розгорнутої на столі поруч з рульовим. 

Курс пролягав через бурхливі води, скелясті береги та жахливих чудовиськ. Це якщо, звісно, вірити дурній старій мапі.

Ну і вдачливому Джексону, бережи море його дурну зрадницьку дупу.

Бан розглядав мапу, а поміж брів залягла складка сумнівів. За всі двадцять років свого піратського життя (і ще дванадцять сироти) не бачив він речей настільки старих та настільки незрозумілих як ця клята мапа.

Якби Капітан власноруч чесно не вкрав її в одного пияки, нізащо не повірив би що вона справжня.

Та навіть їх експерт з різних містичних штук та малюнків, Джін, підтвердив – справжня і намальована ще років сто тому.

У Капітана не було причин не вірити своїй команді.

З більшістю з них він ходив під одним парусом вже років десять, а то і більше, п'ять з яких носив звання їх поважного та мудрого Капітана.

«Морський вовк», перешіптувалися вони за його спиною, «втратив око у нерівній битві»...

Поважали його страх як, деякі навіть побоювалися.

Та насправді Капітан Бан мав добрий норов, м'який характер, проте впертий був дуже та вдавати жорстокість любив. Як-от з Джексоном.

Команда не пробачила б йому, якби він закрив очі на зраду. Довелося розіграти виставу зі стратою, чудово розуміючи, що максимум, що отримає Халепа Джексон – застуду на тиждень від холодної води.

Хоча йому б добрячої прочуханки задати непогано було б...

Від роздумів відволік стукіт чобіт по лакованих сходах (ну а що, капітан повинен любити свій корабель!)

– Капітане, Рудий.

Поруч зі Старпомом на мостик зійшов і Фелікс, хоча всі давно кликали його Рудий, навіть не зважаючи на те, що ніякий він не рудий, просто якось причепилося через веснянки та чудернацький непосидючий характер.

– Рудий.

– Капітане Бан.

– У Вас є до мене питання?

Фелікс невпевнено окинув поглядом команду, що займалася звичними справами: Хан драїв палубу як покарання за те, що з'їв весь торт на День Народження Біна, рульового; Синмін, їх кухар, чистив рибу від луски, поки Чонін підтримував його рукою від морської хитавиці.

– Серед команди є деякі побоювання щодо Вашого стану, Капітане... Ви не кажете куди ми пливемо, ходять чутки, що це дуже страшне місце...

Бан кивнув, обережно скошуючи очі в бік своїх людей. Зайняті ділом, а вуха все ж нагострили в сторону мостику.

– Не кажу, тому що і сам...

Він буде поганим капітаном, якщо не попередить, так?

– Ох і нагнав Халепа на вас страху, еге ж?! Правду кажуть, пірати ще забобонніщі за старих на базарі! – він коротко засміявся, та ніхто не підхопив. – Ну добре, якщо ви так вважаєте...

Капітан Бан повернувся обличчям до команди та, прочистивши горло коротким кашлем, почав свою промову.

– Л��бі друзі! Як ви знаєте, наша ціль – нескінченні багатс��ва! Дорогоцінне каміння, золоті злитки, шовкові тканини, мереживо, детальніше якого немає на світі! Цим ми зможемо забезпечити себе на роки! Море рому та смачної їжі... хоча смачніше страв пана Синміна не існує нічого!.. – приклавши руку до серця, Капітан кивнув, від чого у кухаря почервоніло все обличчя до самісіньких кінчиків вух. – ...Все це чекає на нас там, куди веде ця стара мапа! ЧИ ГОТОВІ ВИ ДО НЕЙМОВІРНИХ СКАРБІВ?! ЧИ ГОТОВІ ВИ ЖИТИ НЕМОВ КОРОЛІ?!

– ТАААК!!! – щодуху вигукнули як один.

Капітан почекав хвильку, поки хвиля захоплення минула, аби продовжити вже з менш приємними деталями.

– Та є дещо... Дещо, що лежить на шляху до нашого з вами успіху...

– Що це в біса, Капітане?! – нетерплячий гарячкуватий Хан.

– Це страшні монстри, пане Хан.

– Трясця їх матері!

– Погоджуюся з вами. Завдяки пану Джіну, ми розшифрували застерігаючі написи на мапі. А саме «бережіться пишногрудих красунь, чий голос солодший за мед, а вуста п'янкі, немов вино».

Знову повисла непорушна тиша.

– Пане Джін, нагадайте, Ви, здається, запевняли мене, що це русалки?

– Сирени, Капітане. Спів сирен зводить моряків з розуму, вони втрачають волю та йдуть за ними під воду, а потім тонуть...

– Нещасливий якийсь кінець у твоєї історії... – пробурчав Хан, насупившись.

– А ти хотів щоб вони тебе пиріжками пригощали? – відповів Джін.

– А що такого?

– Вічно ти тіки про їжу і думаєш...

– Не правда!

– Правда!

– Брешеш! Не правда!

– Правда!

– А от і ні!

– А от і так!

– Ні!

– Так!

– Ні!

– Так!

– Ні!

– Так!

– Ні!

– ПРИПИНИЛИ! – немов грім голос Старпома.

Обидва одразу замовкли.

Капітан підніс кулак до рота, аби стриматися від усмішки.

– Отже, сирени... Ну що ж, ризикну запитати у своєї вірної команди, чи є серед вас ті, кого приваблюють «пишногруді солодкоголосі красуні»?!

По палубі рознісся гучний регіт.

– Ні, я серйозно питаю...

Регіт поступово стих. Важкою стіною, що невимовно тиснула на всіх, залягла тиша.

– Капітан Бан питає, аби прийняти запобігаючих заходів, дурні! – Старпом, як завжди, прийшов на допомогу. Його такого точно боялися всі без виключення, навіть сам Капітан.

На палубі заметушилися.

Поповзли шепітки та перемовини.

Хан невпевнено підняв руку.

– Ну, можливо що я?..

Позаду Капітана почувся задушений всхрип.

– Ти дурне?! Рік разом у минулому місяці для тебе жарт чи що?

Обурення Біна розсмішило команду, прогнавши гнітючість за вітром.

– Йой, я забувся...

Чонін виписав Хану легенького потиличника, рульовий за спиною зашепотів:

«Ну зачекай тільки, ти у мене і не таке забудеш... ім'я своє пам'ятати не будеш, моє тільки знатимеш»

Та його перервало тактичне покашлювання Старпома Лі.

Капітан Бан продовжив:

– То що, більш нікого? Зовсім?

Ніхто не обізвався.

– Ну то й добре! Отже, ми у безпеці, панове! – він знову голосно засміявся, і на цей раз команда підхопила цей сміх, розносячи його по морю на милю вперед. – Пане Бін, курс Північ-Північ-Схід. Пане Хан, вітрила. Пане Синмін, о котрій вечеря?

– За дві години буде готова, Капітане.

– Чудово. Повний вперед! За скарбами!

– ТАК ТОЧНО, КАПІТАНЕ!

Вже через десять хвилин Капітан Бан сидів у своїй просторій капітанській каюті, гортаючи власні записи судового журналу.

Цей день втомив його, хотілося просто випити чарку рому і лягти спати, та у дубові двері тричі постукали.

Старпом.

– Заходьте, пане Лі.

– Капітане...

– Якісь питання, Старпоме?

Ця мить його улюблена частина дня. Завжди.

Те, як обличчя Старпома змінюється за лічені секунди, коли за ним зачиняються двері. Як із суворого та похмурого він стає спокійним та розслабленим, як розгладжуються зморшки на лобі від постійного засуджуючого погляду, що тримає команду в остраху. Як теплішають карі, немов котячі, очі, як на губам, що вдень більше схожі на криву, розквітає легка посмішка.

Як Старпом Лі стає просто Лі.

– Ну, хіба що одне…

Лі повільно крокував, розглядаючи трофейні прапори та різні награбовані дрібнички, ніби бачив їх вперше. Зупинився біля широкого столу та тяжко зітхнув, опускаючи погляд на судовий журнал.

– Ну й що ти там пишеш?

– Все.

– А які в мене гарні очі теж?

– Це вже друге питання, а ти казав одне.

– То й що? Можу хоч десять, ти не будеш проти.

Тепер вже тяжке зітхання пролунало від Бана. Його погляд вперся у широкі стегна.

– Ні, не пишу. Хіба я мало тобі це кажу?

– Мало.

Бан знову зітхнув, відкинувшись на дерев'яному кріслі, запрошуючи.

Швидко обійшовши перешкоду та відштовхнувши журнал подалі на край, Лі присів на стіл, опинившись прямо навпроти.

– Скажи ще.

Його капітан усміхнувся, простягнув долоні, крокуючи пальцями все вище по грубій тканині, оминаючи шкіряний мішечок з дублонами та пістоль на поясі, торкнувся гарячої шкіри на животі.

– У тебе найпрекрасніші очі з тих, що я коли-небудь бачив.

– Одним оком, чи обома?

– І те, і друге.

Лі стиха засміявся, нахиляючись все нижче.

– Щось мені здається, що ти брешеш...

Іскри, що мерехтіли у його темних очах, підштовхували до безумств.

– Я тобі ніколи не брешу.

Лі нерівно видихнув зовсім поряд з обличчям. Ск��ротивши мізерну відстань між ��ими, Бан торкнувся м'яких губ своїми, зупинивши хаотичний рух власних долонь по тілу навпроти. Придушено зітхнувши, Лі поглибив поцілунок, перебираючись на коліна.

Каюту заполонило важке дихання, звук поцілунків ніби відбивався від стін. Короткий стогін Лі знову і знову ловили чужі губи, торкалися вже почервонілої шкіри на шиї, мочка вуха відчувалася важкою від кількості покусувань, які винесла.

– Ти... такий нестриманий... – Бан намагався відновити дихання, та його сильніше стиснули стегнами, вибиваючи протяжний стогін насолоди.

– То й що? – обличчя Лі, все червоне і немов п'яне, сяяло.

– Тобі нагадати, що за дверима по палубі прогулюється натовп?

У відповідь пролунав щасливих сміх.

– Скільки ти вже капітан?

Трохи подумавши, довше ніж зазвичай, тому що з Лі думки сплутались у величезне кубло, Бан вимовив:

– Років п'ять вже...

– А скільки з цього часу я приходжу до тебе ввечері й не йду до ранку?

– Років п'ять вже...

– Гадаєш, вони настільки дурні?

Бан залишив невагомий поцілунок на усміхнених губах.

– Ти правий, не настільки.

Обіймаючи Лі, буквально втискаючи його в себе, він окинув власну каюту свіжим поглядом.

Цілих п'ять років, як же це багато для капітана піратів.

Дерев'яна тьмяна табличка з тим, що повинно було стати назвою корабля, прикрашала всю ліву стіну.

«STAA LOYAL»

Криворукий неписьменний різьбяр помилився в літері, та команді настільки сподобалося, що вони залишили табличку в якості власного талісману.

Лі неквапливо вимальовував кола на його спині, зовсім не потурбований міцними до хрускоту кісток обіймами. Імітуючи свій тон, який використовував виключно за дверима, він спитав:

– Капітане, а все ж таки, скажіть, як ви втратили своє око?

Бан придушив сміх, готовий було вирватися з легень.

– Обіцяй, що не будеш сміятися.

Лі відхилився, зазираючи у очі.

– Звісно. Нізащо.

Тяжко зітхнувши, дивлячись у підлогу, Бан вирішив почати здалеку.

– Коли я ще не був капітаном, навіть більшості з вас не знав, у мене... ні.

– Я нікому не скажу, я обіцяю. – Лі сильніше притиснувся тілом, торкаючись рукою грудей.

– Я... Був частиною команди корабля, капітан якого був повернутий на різних різбярних виробах. З часом їх стало так багато, що навіть у матросів у каюті стояло кілька.

Лі кивав та угукав, поки Бан не давав спокою лацкану на його одязі.

– Одного дня під час шторму корабель так хитало, що я уві сні просто... Просто вибив собі око об клятий стіл.

На секунду Бану здалося, що до них забігла свиня через незрозумілий звук, схожий на хрюкання.

– Ти ж обіцяв! – протяжно застогнавши, він вдарив Лі у плече.

– Пробач! Пробач-пробач! Я...всі ці роки думав, що ти побився з кимось, чи може втратив око у страшній нерівній битві, або ж це трагічна випадковість під час абордажу, а це клятий СТІЛ!

– Замовкни. – прошипів, цілуючи.

Руки Лі заспокійливо кружляли по плечах, поки губи запевняли, що йому дуже-дуже шкода.

– То ти помстився за своє око?

– Кому? Столу?

Лі знизав плечима.

– Ні. Проте... Я відібрав це, – він тричі постукав по власному столу. – У того капітана, коли ми побачилися знову. Як плату.

тег-лист: @ukrfanficshn @leyunqa @iliuetssttip

[jourpeter]

котячий експрес везе нас на дно

коли фелікс орендував нову квартиру він не очікував що поруч з ним живе настільки прекрасний хлопець а ще він не очікував що одного вечора йому на балкон звалиться пухнастий клубок...кота?

ао3:https://archiveofourown.org/works/52977433/chapters/134017324…

фум:https://fanfic.pp.ua/node/11179

[stayichor]

Про неіснуючу реальність (Мінсони)

Коли Хан вперше тицьнув вказівним пальцем у фігуру Мінхо під час туру Maniac на питання Стей "Чи є в тебе дівчина?", по його тілу пройшовся тривожний імпульс, і хоча він лишив слід глибоко всередині, скручуючи органи в тугий вузол, Хан завжди пам'ятав, що зовні проникливі фанати можуть прочитати будь-які емоції хоч по обличчю, хоч по мові тіла не так, як воно є насправді. Або навпаки - влучити своїми припущеннями в саму ціль.

Коли після публікації шоу на виживання увага шиперів знайшла Лі Мінхо та Хан Джісона привабливою парою, на кожному зібранні гурту щодо графіків виступів, будуванні стратегії та плануванні камбеку не забували нагадувати про "Мінсонів" як про "явище, що має стати каноном". Не те, щоб хлопці були проти або перебували взахваті. Це була їхня робота і чітка поставлена задача, яку вони зобов'язані виконувати. Тим більш, їхнє спілкування мало чим відрізнялося поза камерами. Просто в об'єктиві треба було його демонструвати частіше.

Хто ж міг подумати, що їхні зайві посмішки, дотики й погляди відлуняться в донедавна порожній, недоторканій, юній частині душі, яку зухвало ігнорували протягом всього життя, зосередивши увагу на одній цілі - тренуватись, відпрацьовувати, старатись на повну силу, аби вибити своє законне місце у величезному всесвіті з таких як ти. Перша шкільна закоханність? Де вони таке бачили? У танцювальній команді Мінхо не було дівчат, а в молодій голові Хана, що генерувала все нові шляхи для втілення заповітної мрії, було занадто тісно для нового тягаря у вигляді іншої людини. У підлітковому віці ще не реалізованого айдола не знайдеш місце емоціям, окрім, хіба що, розчарування. Так було в кожного з гурту заблукавших дітей.

Але незважаючи на всі ці закони, з підтримкою під час практики танцю від старшого, з порадами щодо голосу під час запису від молодшого, з виплаканими мовчазними слізьми за спільними обідами, нитка між цими двома запліталась у міцну корабельну мотузку, й коли вони почали це помічати, розірвати її без потопання судна було вже неможливо.

Коли людина проходить стадії пізнання свого тіла? Бо прийняття сексуальної орієнтації Джісон і Мінхо точно десь упустили. Мінхо брехав сам собі, коли казав, що плескання по дупці у тренувальній залі, пізніше на сцені, стосується всіх мемберів, а не стабільно першочергово Хана. Про м'які турботливі якості Мінхо могли розповісти хіба що його запещені коти. Він не кидався на людей, як скажений пес, не був різким чи неприязним. Він просто Лі Мінхо. Хлопець, який замість обіймів дасть слушну пораду, замість посмішки кине коротку усмішку, на комплімент відповість кивком і ледь помітним рум'янцем, а на гостру фразу, мабуть, жартома скоїть вдвічі сильніший фізичний напад. Він впевнений у тому, що робить, не шукає емоційної підтримки і сприймає реальність такою, якою вона для нього постає. Спитайте про це Хана й він розповість однаково навпаки. В його очах Мінхо - трьох місячне кошеня на дереві, що залізло надто високо, не розрахувавши свої сили, й от-от заб'ється об тверду землю, якщо його вчасно не підхопити. Сам Джісон для Мінхо такий самий, хоч як би білка не вправлялась у своїму дуплі, саме ця білка - "калічена". Так би він сказав.

Їхні стосунки неважко помітити поза контекстом іміджу, а для фанатів це була вже звична забавка, гарно спроєктований образ, який вони сприймали, як саме собою зрозуміле й несерйозне. Тим більш, саме через це зародились "вони" не тільки як явище, а як справжня бурхлива стихія. Перший час це можна було не помічати, але після третього року спільної співпраці та дружби ігнорувати очевидне стало неймовірно складно. Ігри на камеру продовжувались у реальному житті, а про їх догравання не було й мови. І якщо тісне спілкування не можна вважати повноцінним коханням, то тілесно воно проявилось не так давно, повертаючись вже до теперішнього часу. Хан почав ловити надто очевидні натяки-загравання від старшого кожного тижня вночі перед суботою, коли в момент перегляду аніме побита під час боксу рука незвично спускалась все нижче по ледь оголеному тілу молодшого. Саме тоді Джісон усвідомив всіма м'язами свою нову реакцію на Мінхо. Чергового такого вечора, коли через це стало нестерпно пересмикувати у вбиральні, на питання "Навіщо ти мене постійно лапаєш?" Мінхо відповів коротким "Подобається", після чого Хан перестав тримати в таємниці свої вагання і виклав на стіл розкриті карти. Поцілунки по п'ятницям стали традицією. І, звичайно, в якись момент вони покинули межі захламленої кімнати Джісона й імігрували у перерви між тренуваннями та, врешті-решт, у кімнати очікувань перед виступами. Цей азарт переслідував їх до першої серйозної розмови з Чаном, коли той застукав Джісона на колінах перед Мінхо під час завантаженого робочого дня в гримерці (не дивно, як після цього у Мінхо підкосились коліна вже після виступу, що, на жаль, попало в кадр фанкаму). Це було перше попередження, після якого вони навчились замикати приміщення на ключ. На другому зібраннні вони сиділи вже у колі всіх мемберів та домовлялись про нерозголошення таємниці стаффу й, тим більш, директорам, які сміливо б винесли одному з хлопців вирок, у найкращому випадку, у вигляді документу про вибуття з гурту.

В об'єктиви камери грайте пару скільки заманеться, але поза нею таке неприпустимо й гидко. Засвойте таку логіку.

Якщо вони не можуть відкрито закохано триматись за руки перед знайомими у житті, то нічого не стримує їх називатись заміжньою парою під час етеру на YouTube і вказувати одне на одного пальцем, відповідаючи на провокативні запитання фанаток з банерами на концерті.

[vviviennechoi]

чудові мінсони для #minsungAU від

a_alisfel – де джісон любить обіймати мінхо зі спини, коли повертається додому, а лі любить його цілувати.

[alisfel]

#minsung ав, де двоє першокурсників Джісон та Мінхо зразу знайшли одне одного на вечірці. А Лі так само зразу закохався.

michael bublé — home / cover by han jisung /

Мінхо закохався з першої секунди знайомства з Джісоном і нічого взагалі не міг з цим вдіяти. Він до дурних безконтрольних усмішок і глухого, та все ж дуже швикого биття серця відчуває цю свою закоханість.

Хан здається таким рідним і теплим, як найулюбленіша лірична пісня чи повітря влітку, коли сідає сонце, а ти знаєш, що завтра буде ще один щасливий день.

Лі досі згадує, як не хотів йти на свою найпершу вечірку в гуртожитку, але потім познайомився там з одним чарівним майбутнім юристом і зовсім не пожалів, що проміняв на це сон.

Хан багато сміється, жартує, він часто голосний і, здається, завжди на позитиві, але Мінхо знає, що він любить лежати на незручному ліжку в тиші, обійнявшись і дивлячись аніме; любить розмовляти про мрії; любить писати пісні, хоч і соромиться їх показувати. А Мінхо любить Хана.

Лі сидить на ліжку в квартирі Чана, який не витримав і з‘їхав з гуртожитку. Мінхо обнімає себе за коліна і слухає, як Джісон співає, граючи на гітарі. Мінхо ледь-ледь усміхається, майже не кліпає, бо не хоче пропустити момент, і думає, що голос Хана — це те, що слухав би вічно.

Чан йому якось казав не бути настільки очевидним, якщо він не хоче зізнаватись у почуттях Джісону.А Мінхо просто не вміє скривати свої погляди, як виявилось.

Джісон закінчує співати, дивлячись Лі в очі, а потім кличе його на балкон, коли всі відволікаються на якісь свої розмови.

— Ми так вийшли, ніби збираємось курити, — сміється Мінхо, зачиняючи за собою двері.

— Ага, щоб Чан нас більше ніколи не впустив у квартиру, — закочує очі Джісон.

Їм комфортно разом. Хан розказує, як у нього пройшли сьогодні пари, жартуючи про кожного викладача, а Лі грається з його панамкою, перед цим сказавши, який Джісон у ній милий.

— Я коли вибирав тільки що пісню, побачив цю і задумався, — каже Хан, спершись на підвіконник ліктями.

— Мм, про що?

— В тебе є людина, яка здається домом? — питає Джісон, заглядаючи в очі з надією. — Ну, знаєш, людина, до якої хочеш повертатись, навіть якщо ви бачились зовсім недавно, з якою комфортно навіть червоніти від сорому і вона, ну, якась тепла чи що.

Лі завмирає, майже не дихаючи, бо навіть не уявляє, до чого веде Хан. Він зрозумів, що Мінхо закоханий в нього? І хоче перестати через це спілкуватись?

— Це тупо, напевне, так? — продовжує Джісон. — Я навіть не зрозумів, коли для мене ця людина стала настільки рідною і… з нею так легко. Мені так добре, коли ми разом. Розумієш, про що я?

Мінхо чудово розуміє, бо відчуває це все до Джісона. А от Хан, схоже, знайшов собі когось, з ким йому краще, і Лі ніяк не може на це злитись.

— Угу, — тихо відповідає Мінхо, голосно ковтаючи, і намагається заспокоїти якийсь незрозумілий біль у грудях і видавити усмішку.

— Ти в кого вляпався, Соні?

Джісон мовчить, стараючись підібрати слова. Він помітно нервує, а Мінхо не може навіть вдихнути, поки готується запевняти друга, що в того обов’язково буде взаємне кохання з тією людиною.

— В тебе, — нарешті каже Хан, дивлячись в очі. — Ти для мене як дім, Хо. І я… точніше ти не повинен мені відповідати, я просто не можу більше це тримати в со…

Лі не дає йому закінчити — цілує, накриваючи долонями улюблені щоки. Він не усвідомлює до кінця, що робить, але почуття в грудях більше болісно не давлять, їм вмить на заміну прийшло щось зовсім інше.

[alisfel]

#minsung ав, де Фелікс і Хьонджін знайомлять своїх друзів Джісона і Мінхо, не здогадуючись, що ті вже давно знають одне одного.

Досить близько знають.

Джісон не втомлюється від розповідей Фелікса про його хлопця, тому що він хороший друг. Він справді радіє за нього, хоча деколи після таких зустрічей палить шкіру під гарячим душем, щоб не думати про те, що в його житті така любов наврядче з‘явиться.

Фелікс змушує Хана познайомитись з Хьонджіном і навіть не звертає уваги на скиглення Джісона про те, що він ж буде третім зайвим на цьому святі кохання. Лі тільки каже, що попросить свого хлопця також покликати друга.

Джісон передчуває щось погане, поки їде з Феліксом в кафе, але коли все-таки заходить у нього, хочеться просто розсміятись. Серйозно, з такою вдачею, як у Джісона, ніяка інша людина не могла сидіти біля Хвана.

Тільки Лі Мінхо, з яким вони сплять і в якого він закохався ще на першому місяці їхнього знайомства, за що дуже корить себе.

— Привіт, я Хьонджін, а це мій друг Мінхо, – усміхається Хван, потискаючи руку Джісона. — Він фотограф мого бренду.

Хан переводить погляд на Мінхо і видихає, чекаючи від нього наступного ��року. Вони не бачились вже два тижні, бо Джісону стало чомусь неймовірно тяжко робити вигляд, що зацікавленість Лі тільки в сексі його повністю влаштовує. А так, поки не бачаться, може, перегорить.

Мінхо потискає руку Хану і просто робить вигляд, що бачить його вперше. Джісону хотілось би не відчувати до нього нічого, щоб це в них було взаємно і щоб він міг так легко вдавати, що людина навпроти просто незнайомець.

— Приємно познайомитись, — холодно відповідає Лі.

А Джісону, якщо чесно, неприємно. Він мовчить майже всю зустріч, деколи помічає погляд Мінхо, і хочеться просто запитати, що йому треба, але він відволікається на те, щоб закотити очі через розповідь Фелікса.

Друг хвалиться тим, який подарунок вони з Чоніном і Чанбіном зробили Джісону — купили новий байк. Хан тільки вздихає під сміх Фелікса і на його «колись він цього коня вам покаже» клянеться, що такий день не настане.

Вночі, накрившись ковдрою майже з головою Джісон прокручує сьогоднішню зустріч в голові, зовсім не звертаючи уваги на аніме. Він ненавидить себе за те, що йому хотілося б отримати більше уваги від Мінхо.

Щоб той покликав на побачення і сказав, що вони весь цей час бачились не тільки заради сексу. Чи щоб він хоча б при своєму другові не робив вигляд, що Хан йому взагалі ніхто і проводити з ним час — це каторга.

Хан чує звук сповіщення про повідомлення і йому дуже ліньки дивитись, хто там пише. Скоріш за все це Фелікс знову вирішив запитати, що з його настроєм, а Джісону, якщо чесно, дуже не хочеться пояснювати.

ᴍɪʜxᴏ🐱: ображаєшся?

Джісон вздихає, дивлячись на повідомлення, і кусає губу, бо зовсім не знає, що відповісти. Вони не спілкувались два тижні і Мінхо йому не написав за цей час ніслова. Він взагалі йому рідко писав.

xᴀʜ🐿: незнайомці хіба ображаються?

ᴍɪʜxᴏ🐱: краще було розказати їм, що ми спимо з тобою вже майже рік?

Лі має рацію. Можливо, він навіть вчинив правильно, а Джісон, піддавшись своїй закоханості, тільки все б зіпсував. Хан вирішує хоча б зараз увімкнути мозок і подумати про свій стан завтра, тому не відписує нічого. А через півгодини отримує нове повідомлення.

ᴍɪʜxᴏ🐱: покатаєш мене на своєму байку?

xᴀʜ🐿: ???

ᴍɪʜxᴏ🐱: я теж хочу, як Хьонджін, проїхатись містом на високій швидкості! може, фотографій нароблю.

xᴀʜ🐿: а, ясно.

ᴍɪʜxᴏ🐱: що тобі ясно?

xᴀʜ🐿: завтра о 6 біля твого будинку.

Хан не знає, нащо він це робить. Він майже впевнений, що після цієї зустрічі (слово «побачення» не допускає) він прийде додому і розплачеться, як мала дитина. ��ін уявлення не має, що потрібно Мінхо і для чого він влаштовує це свято життя і молодості, але їде на «байку» до нього.

Його друзі — ідіоти, бо як ще назвати людей, які подарували йому червоний скутер, коли він розбив свій байк майже разом із собою? Вони всі одноголосно погодились, що Хана більше не можна підпускати до швидкості, тому Джісон тепер їздить на скутері.

І він вкотре розчарує Мінхо, який хотів перевірити розповіді Хьонджина на собі. Чи тривожить це Хана? Зовсім трішечки.

Лі виходить рівно о 6, виглядаючи, як завжди, приголомшливо, і відповідає на джісонове «Привіт» своєю котячою усмішкою.

Він очима шукає, напевне, великий чорний байк, а Джісон ледь стримує сміх, показуючи на свій червоний скутер, і віддає Мінхо шолом. Лі спочатку не вірить, але згодом заливається сміхом.

— Заводь свого коня, гонщик, — каже крізь усмішку Мінхо, обіймаючи Джисона за живіт, коли вони сідають на скутер.

— Тебе?

— Зачекай до вечора, поки що я про твій драндулєт.

Хан просто мовчки слухається і каже собі ні в якому випадку не їхати сьогодні до Мінхо.

Вони катаються містом до вечора, а потім Джісон везе Лі на пляж, сказавши що вічно його, взагалі-то, возити не може. Вони сідають просто на пісок, бо це не побачення і Хан не мав з собою брати ніяке покривало. Він досі, якщо чесно, не дуже розуміє, що вони роблять.

— Фелікс сказав, що вони подарили тобі твого коня, бо свій байк ти розбив. Як це сталось?

— Ого ти навіть слухав історії Фелікса про мене, а не просто робив вигляд, — посміхається Хан, на секунду глянувши на Мінхо.

— Джісон, — серйозно каже Лі. — Розкажи.

— Пам‘ятаєш, я не приходив і не писав тобі місяць чи десь так? — Хан чекає, поки Мінхо скаже, що не пам’ятає, але він киває. — Вляпався в аварію, довелось трохи полежати в лікарні.

— Трохи?! Два місяці!

— О, все-таки два? Ти рахував?

Джісонові не дуже хочеться продовжувати цю розмову, хоч і те, що Мінхо, здається, навіть розхвилювався, викликає багато запитань. Хан переводить тему, поки слова не закінчуються і вони знову не замовкають.

— Тут холодно, — каже Мінхо.

— І що ти пропонуєш?

— Поїхали до мене.

Джісон не дивиться на нього, навпаки опускає голову перебираючи пісок під ногами. Звичайно, Лі хоче з ним додому. Хан, звісно, міг сподіватись, що це побачення, і воно не просто так, і що Мінхо зацікавлений був не тільки в сексі, але дарма Хан про таке навіть думав.

Що ж, вони з Лі нічим одне одному не зобов‘язані, тому прийдеться просто змиритись. Все-таки, для того, щоб за��ікавити самого Лі Мінхо не тільки сексом, потрібно бути… не Хан Джісоном, напевне.

Джісон встає, намагається обтрусити штани від піску, і дивиться на Мінхо, кивнувши в бік скутера:

— Поїхали, — він перевіряє, чи є в кишені ключі, і прокашлюється, поки Лі встає.

Хан вже рушає з місця, коли чує «Джісон», а потім відчуває, як його з силою тягнуть за руку на себе, розвертаючи і цілуючи в наступну секунду. Мінхо накриває його щоки долонями і цілує так ніжно, як ніколи.

Джісон не розуміє, для чого це все, але піддається своєму величезному бажанню тримати Мінхо у своїх руках, тому опускає долоні йому на талію, трохи її стискаючи. Вони цілуються навіть без натяку на пристрасть, Лі не кусається, як зазвичай, а м‘яко торкається губ Джісона своїми.

— У тебе на обличчі все написано, — шепоче Мінхо, після того як розриває поцілунок, але не відходить.

— Що в мене написано? Що ти дурень?

— Ні, що ти загнався, бо подумав, що мені потрібен знову тільки секс, — хлопець посміхається.

— Як я можу загнатись через те, що хтось хоче зі мною потрахатись? — Джісон намагається звучати якомога впевненіше, так, ніби його тільки що не прочитали. — Тим більше, це ж правда.

— Хан Джісон.

— Що?

— Дурень тут тільки ти, насправді.

— Дякую.

— Звертайся, — Мінхо піднімає брови і хмикає, але потім відповідає зовсім м‘яким голосом: — Мені холодно. Я хочу зігрітись. Але не хочу, щоб закінчувалось побачення.

Джісон дивується, коли чує, що це побачення. Хіба вони можуть на таке ходити разом?

Він обов’язково про це подумає пізніше, але поки обнімає Мінхо, щоб йому стало тепліше.

— Так краще?

— Краще. — Лі тулиться холодним носом у шию Хана. — Але ми могли б поїхати в теплу квартиру і під покривалом дивитись «Мандрівний замок Хаула».

— Це моє улюблене аніме! — усміхається Джісон.

— Я пам‘ятаю.

— Ого, ти що, навіть деколи слухав мене?

— Я слухав тебе завжди, — буркоче Мінхо.

— Чому? Ти ж не запам‘ятовуєш те, що тобі не важливо, — Джісон намагається заглянути в очі Лі, але той не відривається від нього.

— Ти ж важливий.

— Серйозно?

— Боже, я тебе зараз покусаю, — злиться Мінхо, легенько торкаючись зубами шкіри Джісона на шиї.

— Ти ж кіт, а не собака, — сміється Хан.

— Коти теж кусаються!

— Тільки якщо їх довести. — Лі знову кусає шию Хана, цього разу трохи сильніше.— Тихо, тихо, я збираюсь тебе поки тільки довезти. До квартири.

Мінхо знову сміється, коли вони сідають на скутер і жартує, що Джісон гонщик, навіть коли вони вже сидять у нього в квартирі на дивані.

Хан дивиться аніме, а Мінхо, напевне, цікавіше дивитись на Джісона, бо за телевізором він ��овсім не слідкує. Хан, коли вже не витримує, повертає голову до хлопця і всім своїм виглядом питає «що?»

— Я дурень, — каже Лі, сівши боком і підперши голову рукою.

— Я знаю.

Мінхо ж кидає в нього поп-корном, через що Хан вдає образу, яка продовжиться до кінця життя, але й кидається в нього у відповідь. Вони сміються, як діти, поки не закінчується поп-корн і Джісон розчаровано не видихає під якусь дивно-теплу усмішку Мінхо.

— Хочу, щоб ти був моїм хлопцем, — спокійно каже Лі, дивлячись Хану в очі.

— Ммм, — ніби не зацікавлено тягне Джісон, намагаючись подавити щасливу усмішку.

— Підеш зі мною на побачення?

— А ми після нього переспимо? — Джісон зовсім трішки знущається.

Мінхо б‘є його подушкою, поки Хан сміється і зовсім не захищається від цього нападу. Лі допомагає собі ногами, легенько копаючи бедра Джісона, бо той, напевне, зіпсував йому момент. Або ж Мінхо просто засоромився, що б пояснило його рум‘янець на щоках.

— Йди сюди, — каже Джісон, потягнувши Мінхо за ноги на себе і перекидає їх через свої, обійнявши його за плечі. — Піду з тобою, куди захочеш.

— Дякую.

— Звертайся.

— Зустрічатись зі мною будеш? — ніби до слова питає Лі.

— Буду.

— Класно.

Вони мовчать декілька секунд, часто кліпаючи, і по-дурному усміхаються. Першим не витримує Джісон: починає сміятись, штовхає Мінхо за плечі на диван, лягаючи на нього зверху, і легенько лоскоче за бік, поки хлопець намагається захиститись. Але Лі швидко здається, цілуючи Хана.

Джісон з Мінхо багато разів у всіх сенсах спали на цьому дивані. Але цієї ночі вони засинають, обіймаючись так, ніби це їм потрібно більше, ніж повітря.

[alisfel]

#minsungAU, де предебютний Джісон побачив нового трейні, який якимось чином виявився красивішим за… та за всіх красивішим, якщо чесно.

Джісон вважав себе найкрасивішим у компанії. Можливо, не найталановитішим (про що він ніколи не скаже), можливо, не найдобрішим, але в красі з ним ніхто не міг зрівнятися. Напевно.

Ну, Хан у це вірить, поки одного дня їм не представляють нового трейні.Хлопець зніяковіло махає рукою, стараючись приховати знервованість, а Джісон не може відвести погляду від його очей. Вони такі.. Гарні? Великі?У них відблискують вогники світла, через що Хан аж відкриває рота.

Джісон не каже ніслова, навіть забуває привітатися, поки пильно стежить за хлопцем, не почувши його імені. Вони зустрічаються декілька разів поглядами, але Джісон навіть не думає робити вигляд, що він не витріщається. Хан вперше бачить людину красивішу за всіх, кого він знає.

Джісон не думає, що хлопцю може бути ніяково через нього, поки Кріс не штовхає його в плече, подивившись своїм фірмовим поглядом «Джісон, досить». Хан закочує очі, звісно, бо друг деколи веде себе занадто серйозно, але слухається.

— А як його звати? — шепоче Джісон на вухо Крісу.

— ��и серйозно? Ти його пропалив поглядом і навіть не почув імені?

— Бля, та скажи, я трохи… Відволікся, — цокає Хан, кусаючи губу.

— Лі Мінхо. Він професійно займається танця…

— Хочу подивитись, як він танцює, — перебиває Джісон.

— Хан, не лякай людину. Він сором‘язливий, ти ж бачиш, — Кріс киває в бік Мінхо, а Хан знову зависає, дивлячись на його почервонілі щічки.

— Він гарний, — тихо каже Джісон.

— Що? Це ти кажеш? Хан Джісон? Ти?

— Ой, та йди нахуй, — цокає хлопець, штовхнувши друга.

Джісон тепер дивиться на Мінхо завжди: коли бачить його на тренуваннях, коли бачить його в коридорах, навіть одного разу витріщився на нього в туалеті, поки за це не вибачився Кріс.

Тільки от нормально познайомитись Джісон… боїться. Хоча ні, він нічого не боїться! Просто поки не вдається.

Джісон, щоправда, думає про Мінхо кожен день, тому коли заходить у зал і бачить його там, навіть не зразу розуміє, що хлопець справжній.

— Привіт, — вітається Лі, помахавши рукою. — Кріса покликав кудись стаф, він просив тобі передати.

— Йоу, — видавлює з себе Джісон, відчуваючи, як потіють долоні. — Ем-м, дякую, напевне.

Мінхо трішки усміхається і швидко-швидко кліпає, поки не відвертається. Джісон фізично відчуває, як тому ніяково.

— Як тобі компанія? — питає Хан, підходячи ближче й сідаючи навпроти хлопця.

— Все класно, — каже Лі, поки Джісон під столом старається витерти долоні в джинси. — Вивчив той набір танців, мені сказали, що я побив рекорд Момо.

— Серйозно?! Крутяк! — Хан із захватом протягує кулак до Мінхо, щоб той стукнувся із ним.

А коли їхні кулаки доторкаються, Джісон не розуміє, чому по тілу ніби струм проходить. Може, у нього розвинулася фобія дотиків?

— Дякую. Я послухав ваші треки. Мені сподобалось.

— Кріс дав послухати? — Хан чомусь злиться. Він взагалі-то хотів це зробити першим.

— Ні, я сам знайшов.

— О! — занадто радісно каже Джісон. — Хочеш, я тобі покажу свої улюблені?

— Це будуть ті, які написав ти? — сміється Лі, що викликає у Джісона теж усмішку.

— Не тільки, ті двоє теж нормально пишуть.

— Тоді добре, покажеш колись, — погоджується Мінхо.

— Чому «колись»? — хмуриться Хан. — Пішли зараз?

— У нас же тренування.

— Ти вивчив дофіга танців за два тижні, тебе не будуть сварити за прогул, — цокає Джісон, встаючи з місця.

— Але… А тебе? Я не хочу неприємностей.

— Не будь занудою, Мінхо. Пішли, я покажу тобі ще й нашу улюблену кав‘ярню.

І Мінхо йде, хоча півдороги тривожно дивиться на телефон, щоб зразу побачити, якщо ��м подзвонять.

Джісон не розказує, що написав Крісу «Я пішов з Мінхо погуляти. Прикрий!!! Ти ж друг!!!», а у відповідь отримав «Я в ахуї, що він тебе після всього не боїться, але ок. НЕ СОРОМ ЙОГО ТІЛЬКИ».

І Джісон не соромить, бо вони зразу знаходять, про що поговорити. Джісон старається жартувати, щоб чути сміх Мінхо і бачити його котячу усмішку, розказує тільки цікаві історії, щоб йому не стало скучно. А коли Лі хвалить треки, Джісон незрозуміло для самого себе червоніє.

Вони починають проводити більше часу разом, ходять у кав’ярню, переписуються, навіть обіймаються деколи. Джісон завжди старається сідати поряд із Мінхо, а ще дуже біситься, коли його місце займає Синмін. І що, що вони швидше подружились?! Хан взагалі-то хотів сидіти біля Лі.

Джісон досі зависає, коли дивиться на Мінхо здалеку, бо хлопець дуже красивий. Він дуже красивий. Дуже. Про це Чанбін із Крісом знають найбільше, бо Хан їм кожного дня нагадує, ніби в них немає очей.

Джісон любить вечірки, які проводять раз у декілька місяців. Коли стаф робить вигляд, що нічого не бачить, а трейні можуть навіть пронести пиво в офіс. Кріс завжди проти, але завжди допомагає це зробити. Джісон просто користується ситуацією.

Все проходить добре, крім того, що Мінхо багато розмовляє не з Джісоном! Хан привітався, коли побачив його, постарався поговорити, але Лі все одно звернув увагу не тільки на нього. Не чесно, взагалі-то, бо Джісон тільки на нього дивиться, чому він не робить цього ж у відповідь?

— Зіграємо в пляшечку? — пропонує Рюджін, а Джісон зразу переводить погляд на Мінхо, щоб побачити, чи той погодиться.

Кончений, бляха, Хьонджін, який тягне Лі в коло. Джісону теж доводиться сідати туди, бо ж не залишати Мінхо самого з Хваном.

Хан нервово крутить пальцями застібку від кофти, поки інші крутять пляшечку. Він кожного разу сподівається, що нікому не випаде Мінхо, бо цього він допустити не може. Він просто дбає про психіку друга! Раптом йому попадеться якийсь… Хьонджін! Чи Синмін!

Але біда приходить з іншого боку — на Мінхо вказує пляшечка, яку покрутила Єджі. Це проблема. Потрібно терміново щось робити.

— Мінхо! — кличе Джісон, встаючи з підлоги. — А підемо… Ем… Підемо я покажу тобі всі поверхи? Пам‘ятаєш, я обіцяв? Пішли!

Джісон бере Лі за руку й навіть не чекає відповіді — тягне за собою на вихід під змучене зітхання Кріса. Ну, придумає щось, щоб вибачитись за нього перед Єджі, вперше таке, чи що?

Хан не відпускає руку Мінхо, поки йде до свого улюбленого місця на передостанньому поверсі під сходами. Там велике вікно, через яке видно вже нічний Сеул зі всіма його вогник��ми. Але Джісон дивиться на них через очі Лі, у яких ті відбиваються.

— Ти не ображаєшся, що я… — обережно починає Хан, але замовкає.

— Що ти мене сюди привів? — питає Мінхо, а потім знизує плечима. — Не ображаюсь.

— Ні, я про… Ну, гру? Що я покликав тебе тоді, коли Єджі… Ну, показала на тебе. Не Єджі тобто, а пляшечка, але… Ти зрозумів.

— Ні, не ображаюсь, — усміхається Мінхо з трохи порозовілими щічками. — Я не хотів з нею цілуватись.

— Хотів із кимось іншим?

— Не знаю.

— А хто знає?

— Ти такий дивак, Джісон, — тихо сміється Мінхо, через що той зводить брови. — Не злись.

— Змусь мене, — з викликом каже Джісон.

Мінхо тільки ніяковіє, відводячи погляд, а Хан розуміє, що, напевно, хотів би бути на місці Єджі декілька хвилин тому. Напевно. А чи робити з цим щось?

— Я можу замість Єджі, в принципі, — каже Джісон, не знаючи, як буде це пояснювати.

— Що? — Мінхо заглядає в очі, зразу вибиваючи всю впевненість із хлопця.

— Ну, я ж забрав тебе звідти… А ти вже мав цілуватись, і, ну…

— Ти хочеш, щоб ми поцілуватись?

— Ні! — налякано махає головою Хан. — Тобто… Якщо ти, звичайно, не проти замінити Єджі на мене. Або можеш повернутись до всіх, наприклад.

— Я не проти, — зовсім тихо каже Лі.

Джісон не перепитує, хоч і дуже хоче. Він підходить ближче, бере руки Мінхо у свої й лагідно їх гладить, наважуючись подивитись у найкращі очі у Всесвіті. А потім зніяковіло усміхається, видихає й нахиляється ближче до Лі, який тягнеться до нього у відповідь.

Хан торкається губ Мінхо своїми й завмирає. Він шумно видихає через ніс, коли хлопець накриває його щоку теплою долонею, і почуває себе від цього трохи вільніше. Джісон ніжно відтягує губами верхню губу Мінхо, стискаючи його руку у своїй, й продовжує зовсім легко цілувати.

— Зійде за поцілунок у грі? — питає Хан, коли відхиляється, і не зважає на те, як горять його щоки.

— Зійде, — погоджується Мінхо, ховаючи такі самі червоні щічки в обіймах, коли обвиває Джісона руками.

Хан усміхається, розуміючи, що його перший справжній поцілунок стався з людиною з найгарнішими очима.

the end🤍

[alisfel]

#minsungAU, де Мінхо будить Джісона поцілунками.

Мінхо любить прокидатися дуже рано. Коли сонце починає пробиватися крізь фіранки, в кімнаті тепло тільки під ковдрою, а ще збоку спить улюблена грілка, яку можна обіймати досхочу, бо все одно не розбудиш. У Джісона дуже міцний сон, а у Мінхо міцне бажання його зацілувати.

Лі деколи не зважає на совість і не думає, що його приступи тактильності зранку можуть все-таки перервати солодкий сон Хана. Мінхо дивиться на те, як хлопець трішки дує губи, і несвідомо йому усміхається.

У Джісона легенько тріпотять вії, він трішки сопе й спокійно дихає, а Лі йому навіть за це готовий подарити весь світ. Колись йому здавалось, що люди не можуть так сильно кохати, але потім у житті з‘явився Хан.

Джісон спить у їхній спільній улюбленій кофті, бо він занадто мерзне навіть у обіймах. Лі ледь-ледь торкається пальцями кінчика його носа, щоб перевірити, наскільки він холодний, і зразу закочує очі, бо його хлопець справжній змерзлюх.

Мінхо підсувається ближче, однією рукою обіймає Хана за талію і цілує в цей холодний ніс, щоб зігріти.

— Ти безсовісний, — зовсім тихо хрипить Хан.

— Спи, я не хотів тебе розбудити.

— Але я вже прокинувся.

— Але ти можеш знову заснути.

Джісон, якби не був таким сонним, продовжив би цей діалог, але він тільки тулиться ще ближче й тицяється своїм холодним носом у шию Мінхо. Лі гладить його по спині й думає, що готовий залишитись у цьому моменті назавжди.

— Класно ти стараєшся заснути, — шепоче Лі, коли відчуває поцілунок у себе на шиї. А потім ще один. І ще.

— З тобою хіба заснеш? — буркоче Хан. — З самого ранку прилип до мене зі своєю любов‘ю.

Мінхо сміється й прикриває очі, відчуваючи, як Джісон продовжує його цілувати і вже й сам обіймає. Хан досі неймовірно милий, сонний і розслаблений, тому Мінхо обережно його гладить по спині й цілує у скроню.

— Тоді доброго ранку? — питає Лі, коли Джісон заглядає йому в очі.

— Доброго, — відповідає Хан.

Він сміється, коли Мінхо надуває губи, просячи цьом, але дає йому те, що він хоче. Вони ліниво цілуються, майже не рухаючись, поки Лі не спускається губами на шию Джісона.

— Ти досі реагуєш на мої поцілунки мурашками? — питає Мінхо, коли бачить реакцію Джісона. — Впевнений, що ти зараз почервонів.

— А ти зараз получиш по дупі, якщо не перестанеш мене соромити, як тобі таке?

— Мовчу-мовчу.

Джісон не відпускає Лі з ліжка близько години — обіймає міцно-міцно й усміхається від усіх поцілунків і ранкових зізнань у коханні до його щічок та й до нього самого. Мінхо майже муркає, коли Хан вкриває його обличчя цьомиками, і притягує його до себе ще ближче.

— Я тебе з‘їм, — каже Лі, легенько кусаючи плече Джісона.

— Я проти, — сміється хлопець.

— А я ні, — Мінхо тепер кусає руку Хана під його ойкання.

— Ти ж не сіренький вовчок, щоб кусатись, — награно протестує Джісон, усміхаючись так, що вже болять щоки.

Мінхо сприймає це як виклик, тому спускається ще нижче і кусає свого хлопця за бочок, а потім сміється, притулившись щокою до його живота.

— Я взагалі-то приручав кота, а не вовка, — каже Хан, також посміюючись, і гладить Мінхо по волоссю.

— Тобі нагадати, що я людина?

— Люди хіба так безсовісно будять зранку, не даючи поспати?

— Ще скажи, що ти не задоволений нашим ранком, — Лі знову лягає на подушку, щоб дивитись Джісону в очі.

— М-м, не зовсім, — хитро тягне Хан. — От якби ти ще приготував нам ва-а-афлі…

— Ти користуєшся моїм коханням, ти знаєш?

— Ну, я ж тобі віддаю своє також, так що у нас 1:1.

Мінхо тільки закочує очі, а через декілька хвилин уже замішує тісто на вафлі, поки Джісон робить їм каву.

the end 🤍

[alisfel]

#minsungAU, де Мінхо не любить обійматись, але Джісон — виняток.

Дуже комфортний виняток, від якого Лі не може відлипнути.

Мінхо любить обійматись. Із Джісоном. Підходити зі спини, обвивати руки навколо талії Хана, впиратись підборіддям йому в плече, а ще деколи притулятись щокою до неймовірно милих щічок хлопця.

Лі обіймає найкращого-друга-Джісона більше, ніж його друзі своїх бойфрендів. Чан аж жартома ображався, бо Мінхо завжди казав, що ненавидить обійми, тому вони навіть у школі, коли були дітьми, майже не торкались одне одного.

— Ти ж не любиш обійматись, — буркоче з усмішкою Чан після розповіді друга про те, як вчора Джісон заснув у нього на руках, поки вони дивились фільм.

— Я не люблю обійматись зі всіма, крім Хані,— каже Мінхо. — Напевне, мені просто потрібно було знайти правильну людину для обійм.

— І для поцілунків?

— Ми не цілувались.

— А ти б хотів? — Чан дивиться в очі, знаючи відповідь, але чекає її від Мінхо.

— Ми друзі, а друзі не цілуються.

Джісон і сам тягнеться за обіймами. Він може вийти з пари, зразу знайти Мінхо в одному з коридорів і безслівно влетіти в нього, мало не збиваючи з ніг. Хан міцно-міцно обіймає, тицьнувши холодним носом в шию другові, і тихо сопе із заплющеними очима.

— Що ти робиш? — шепоче Мінхо, обіймаючи у відповідь і відчуваючи, як всередині все нагрівається від кожного видиху друга.

— А ти не бачиш, чи що? — так само тихенько відповідає Джісон і тільки міцніше стискає Лі в руках. — Перезаряджаюсь.

— Мм, ну все тоді, питань нема.

Вони часто залишаються один у одного вдома, щоб дивитись фільми і багато їсти, бо Мінхо любить годувати Джісона. Вмощуються на дивані, переплітаючи всі свої кінцівки, і просто насолоджуються теплом.

Мінхо обіймає Хана за плечі однією рукою і навіть не звертає увагу на те, що вона затерпла, бо міняти він нічого не хоче, поки другові зручно ось так сидіти, впершись головою Лі в підборіддя. А іншою рукою Мінхо гладить ноги Джісона, які той перекинув через його стегна.

— Я тут недавно помітив, — починає Джісон, припіднявши голову, щоб поглянути на Мінхо.

— Що?

— Що наші губи, ніби пазли, — каже Хан, зразу нервово видихаючи смішки. — Ну, типу, у тебе більша верхня губа, а нижня маленька, а в мене навпаки.

Мінхо мовчить, дивлячись Джісону в очі, а потім голосно ковтає, намагаючись придумати, що відповісти другові. Бо щось сказати потрібно, хоча в голові у Лі зараз тільки червоною стрічкою біжить «тоді поцілуй мене, поцілуй мене, будь ласка, поцілуй мене».

— Ага, теж помічав це, — Мінхо старається усмішкою приховати таке недоречне тремтіння в голосі. — Тетріс? Пазли? Як назвемо?

Джісон дивиться Лі в очі декілька секунд, перебираючи пальцями поділ його ж светра, а потім закушує нижню губу, ніби щось для себе вирішує.

— Цікаво, як би вони… ну… відчувались, якби ми поцілувались, — Джісон, здається, у будь-яку хвилину готовий все звести до жарту. А Мінхо в будь-яку хвилину готовий закричати від того, що твориться зараз у грудях.

— Та-ак, цікаво, — ледве видавлює з себе Лі. — Але ми ж друзі.

— А друзі не цілуються, так?

— Угу.

Вони мовчать, продовжуючи підтримувати зоровий контакт, але Мінхо не витримує. Окрім того, не просто ж так Джісону в голову прийшла думка про їхні губи, правда? Може, він би не був проти?

— Але… Ми могли б спробувати. Заради цікавості, звичайно, — каже Лі.

Здається, у Хана в очах щось запалюється. Він декілька разів киває, а потім торкається щоки Мінхо теплою долонею, зовсім ніжно провівши по ній пальцями, і подається вперед, накриваючи його губи своїми.

У Лі по шкірі біжать мурашки, а пальці починають тремтіти. Він відчуває, як у животі все скручується, а серце ось-ось проб‘є грудну клітку від того, як швидко б‘ється. �� Джісона м‘які та неймовірно солодкі губи, вони справді підходять йому, як пазл. Весь Джісон йому так підходить

Лі відповідає на поцілунок так віддано, як тільки може, хоча дихати неможливо, бо повітря ніби пропадає в усій кімнаті. Мінхо ніжно гладить плечі Джісона і міцніше його обіймає, коли той подається вперед, щоб бути ще ближче.

Вони пропускають значну частину фільму, який зараз зовсім не потрібен, тому що відірватись одне від одного тяжко. Мінхо вкотре проводить язиком по нижній губі Джісона, не сподіваючись, що це запустить якусь незрозумілу хвилю струму по тілу, від якої він зупиняється.

Хан, певне, сприймає це як знак, що потрібно закінчувати ці поцілунки, тому ще раз легенько і коротко цілує друга, а потім вже звично закривається носом йому в шию.

— Було… приємно, — починає Джісон, поки Мінхо старається опанувати себе і своє серцебиття. — Ми могли б деколи це повторювати, якщо ти не проти.

— Ти мені подобаєшся, — швидко каже Лі, поки не передумав. — Не як друг.

Джісон завмирає, перестаючи дихати, і Мінхо вже встигає сто разів пожалкувати про те, що сказав. Поки не відчуває ніжний дотик губ Хана на своїй шиї.

— Ти мені теж.

[alisfel]

#minsung ав, де Мінхо зовсім не хотів йти на весілля до друга, але незнайомець в дуже гарній чорній сорочці зробив його вечір не таким поганим.

— Довго ще будеш його свердлити поглядом? — питає Хьонджін, сівши на стілець біля Мінхо.

— Кого?

— Ось того хлопця, — Хван з хитрою усмішкою киває в бік Джісона.

— Боже, збийся, нікого я не свердлю, — Лі закочує очі, допиваючи свій джин-тонік.

— Його звати Джісон і він тут з другом, а не парою. — усміхається Хьонджін, знову встаючи. — Не дякуй!

— Звідки ти..?

— На відміну від тебе, я не боюсь знайомитись з людьми на весіллі. І взагалі будь-де, — тараторить хлопець. — Давай, дій, а то заберуть у тебе твого красунчика.

— Він не мій, — буркоче Лі.

— Бо ти досі сидиш тут, а не знайомишся з ним!

— Ти кончений, Хван.

— Теж тебе люблю, сонце, — він посилає Мінхо повітряний поцілунок, а той тільки кривиться.

Лі не любить шумні компанії. Він, якщо чесно, ніякі компанії не любить, як і весілля чи будь-які інші святкування. Але пропустити весілля однокласника, який (на жаль) залишився його другом після школи, він не міг. Ну, так сказав Хьонджін. Мінхо ж не розумів, чому це.

Єдине, що стримувало його, щоб не піти додому, це те, що навпроти сидів дуже (дуже) красивий хлопець у дуже (дуже) красивій сорочці. Мінхо за весь вечір встиг роздивитись ті вирізи на плечах занадто добре, але підходити до нього не збирається. Це ж тупо. А ще він боїться відмови.

Лі починає злитись через свою невпевненість, тому видихає, випиває якийсь шот і йде надвір, щоб провітритись і хоча б там не бачити… Джісона. Спасибі Хьонджіну, тепер Мінхо може кликати цього хлопця в голові не «обожеякийвін», а на ім‘я.

Лі сідає на лавочку у дворі, зразу вмикаючи телефон, і гортає стрічку інстаграму, яку бачив вже мільйон разів за вечір. А потім бачить боковим зором, як хтось до нього підходить.

— Чому не танцюєш? — питає незнайомий голос і Лі підіймає голову, зразу округлючи очі, бо біля нього стоїть Джісон.

— А ти чуєш тут музику? — Мінхо ��іднімає брови, пізно розуміючи, що звучить не дуже дружньо, але Хан тільки посміхається.

— Я Джісон, — каже хлопець.

— Мінхо.

Лі не може контролювати те, як холодно він звучить, коли нервує. Чомусь йому трохи незручно і якщо Джісон продовжить на нього так дивитись, то Мінхо ще, не дай бог, почне червоніти.

— Вау, — каже Хан, легенько усміхаючись, — а поки ти на мене весь вечір дивився, то не здавався такою колючкою.

— Що? — Лі майже лякається, дивлячись хлопцю в очі. — Я не… Я…

Він майже не дихає, стараючись придумати, що відповісти. Проходить занадто багато часу, поки Мінхо мовчить, та й казати вже немає що, бо вони обидва знають, що Хан правий, тому Джісон починає тихо сміятись.

— Все нормально, я не проти, — хлопець трохи червоніє, а Мінхо думає, що він дуже милий. — Я теж на тебе дивився.

— Правда?

— Ага, коли ти був зайнятий тим, що розглядав мою сорочку. Сподобалась? — тепер черга Мінхо червоніти.

— Ти більше сподобався.

— Приємно чути, що ти повівся не тільки на мій одяг, — Хан чарівно усміхається і цим змушує Лі його віддзеркалити.

— А я повівся на тебе?

— Підемо все-таки потанцюємо? — відповідає Джісон питанням на питання.

— Впевнений, що справді цього хочеш?

— Це виклик чи що?

— Я хореограф, — хитро каже Мінхо.

— О, то ти зібрався критикувати мої танці? — награно ображається Хан. — Все, тоді прощавай, я цього не витримаю.

Джісон, стараючись відповідати образу, драматично встає і полегко йде до входу в ресторан. Мінхо декілька секунд намагається зрозуміти, що відбулось, а потім швидко підходить до хлопця і бере за руку, щоб потягнути за собою всередину.

Вони до кінця вечора не розлучаються, навіть коли танцювати вже набридає, а пити зовсім не хочеться. Мінхо здається, що він знає Джісона все життя, тому що з ним занадто комфортно. Лі ніколи не підпускає до себе людей так швидко, але Хан зміг стати винятком.

А прощаючись перед їхніми таксі, Лі бере номер у Джісона, обіцяючи, що обов’язково йому напише. І дотримується своїх слів, щойно вони рушають додому, відправляючи контакту «обожеякийвін» повідомлення: «чув, що з похміллям допомагає справитись кава. вип‘ємо її завтра разом?»

І майже відразу отримує відповідь: «хаха, це міф, насправді. але я за, мені з похміллям допоможеш справитись ти;)»

[alisfel]

ав, у якому Джісон, здається, закоханий, а Мінхо завжди чекає його на їхніх безлюдних східцях.

— Чекаєш на когось? — запитує Джісон, підійшовши до свого улюбленого місця у двох кварталах від університету і усміхнувшись, бо знає, що Мінхо виглядав саме його.

— Мм, я? Ні. — Мінхо не змушує довго чекати на відповідь, як і на свою котячу усмішку. — Будеш желейку?

— Буду.

Джісон познайомився з цим хлопцем не так давно. Він просто одного дня прийшов посидіти на своїх улюблених безлюдних східцях, але зустрів там Мінхо, який шукав такої ж самотності. А через декілька тижнів ця їхня самотність вже не сприймалась один без одного.

— Ми одночасно пере��арбували волосся, — каже Джісон, дивлячись на легкий блакитний відтінок Мінхо і доїдаючи свою цукерку. — Мені подобається. Тобі йде.

Лі тільки ледь-ледь усміхається, майже нечутно шепоче «рідні душі» і відводить погляд, а Джісон навпаки вдивляється в профіль хлопця, вкотре переконуючись, що він найкрасивіша людина в його житті. Хан тягнеться рукою до обличчя Мінхо і поправляє йому чілку, яка спадає на очі.

А потім підіймає його голову за підборіддя на себе.

— Знову побився? — Джісон проводить пальцем по ранах Лі, через що той шипить і закочує очі.

— А ти побрився, — Мінхо усміхається, сподіваючись, що так переведе тему.

— Хьон.

— Що?

— Ти мені подобаєшся без синців і ран.

— Я тобі подобаюсь?

— Це не очевидно? — Хан видихає, ледь похитавши головою, і забирає руку від його обличчя. — Розслабся, це нічого не значить. Я…

— Поцілуй мене.

— Що?

— Ти почув.

Джісон чекає декілька секунд, даючи Мінхо час на те, щоб відмовитись чи засміятись, щоб звести все в жарт. Але Лі дивиться своїми котячими очима і виглядає таким щирим, тому Хан тихо видихає і притягує до себе хлопця, накриваючи його губи своїми.

Тепло, що розливається всередині, віддається легеньким тремтінням пальців, якими Джісон перебирає волосся Мінхо на потилиці. Він зовсім ніжно цілує Лі, ніби той може зникнути від чогось більшого. Серце, здається, ось-ось вилетить з грудей, а Хан, здається, справді закоханий.

— Якщо тобі розіб‘ють губу, я тебе більш не цілуватиму, — шепоче Джісон, легко провівши по цій губі язиком.

— Хороша мотивація, — усміхається Мінхо, — але поки моя губа в порядку, може, продовжиш?

Джісон тихо сміється і не може відмовити.

[alisfel]

#minsungAU де Мінхо йде на геловінську вечірку тільки заради друга, не підозрюючи, що вона йому насправді сподобається.

Мінхо ніколи не любив вечірки, а тим більше ті, на які потрібно наряджатися. Йому набагато комфортніше вдома на ліжку з улюбленими котами і якось дорамою. Ну, або фільмом жахів, якщо вже в честь Геловіна. Але його друг Фелікс завжди вважав по-іншому.

Тільки-но Лікс вступив до університету, йому знадобилось вписуватись на всі можливі тусовки, бо «потрібно відчувати себе студентом!» Мінхо цього не розумів, бо він і без того себе так почуває, коли за ніч готується до екзаменів. І вдавалось відмовлятись завжди, але не цього разу.

Фелікс сказав, що а) він вже пообіцяв, що прийде з другом; б) йому страшно йти самому (а це нахабна брехня); в) він збирається напитись до відключки й тому Мінхо повинен його відвезти додому. Лі погодився тільки через останній пункт, бо залишити це мале сліпе кошеня він не може.

Лі вигадує костюм у день вечірки, бо досі не хоче туди йти. Він малює рани на щоках і брові, залаковує волосся, ніби не розчісувався ніразу в житті, й показується Феліксу. Друг у захваті відписує, що візьме йому з дому іграшковий ніж, щоб закінчити образ Чакі.

Вечірка виявилась для студентів їхнього з Ліксом універу, тому Мінхо навіть помічає знайомі обличчя, поки вони всі вітаються із його другом. А потім цей безсовісний друг йде танцювати з якимось високим хлопцем, якого назвав Хьоні.

Мінхо тільки ��озчаровано видихає, взявши зі стола Колу, і йде шукати, де б йому провести цей вечір, щоб все пошвидше закінчилось і він доставив спочатку Лікса додому, а потім і себе.

Мінхо вибирає для очікування крісло в кутку однієї з кімнат. Лі сподівається, що тут час пройде швидше, хоча таке враження, що він навпаки уповільнюється кожен раз, коли Мінхо крутить у руках пляшку.

— Привіт, — звучить десь збоку через півгодини.

Мінхо впевнений, що це не йому, тому навіть не підіймає голови, продовжуючи дивитись на свою майже не випиту колу і трохи дуючи губи, бо йому тут не подобається.

— Хто тебе образив, лялечко? — Лі майже впевнений, що це той самий голос. — Гей, Чакі.

Мінхо хмуриться, але повертається, щоб подивитись, хто ще прийшов у такому ж костюмі, як він. Проте, нікого, крім хлопця, який говорив, біля них немає.

— Привіт, — повторює цей хлопець.

— Чому ти назвав мене лялечкою? — хмуриться Лі, швидко кліпаючи.

— Бо ти в образі ляльки? — питає він. —Я Джісон, до речі.

— Мінхо, — він ледь-ледь усміхається, по-дурному помахавши рукою Джісону у відповідь. — А ти в образі хлопця, якого побили?

— Ну це, напевне, не далеко від правди, — коротко сміється він. — Хлопець, якого побили, він помер, а потім став зомбі.

— А. То ти зомбі.

— Тобі, я так бачу, не дуже подобається мій костюм.

— Повір, мені набагато більше не подобається ця вечірка в принципі.

Мінхо переводить погляд на купу студентів у декількох метрах від нього.

— То що ти тут робиш?

— Чекаю, поки мій друг нап‘ється в дрова, щоб відвезти його додому, — знизує плечима Лі.

— Твій друг Фелікс?

— Звідки ти знаєш?

— Бачив, як ви зайшли разом.

— Слідкував за нами?

Лі трохи припіднімає кутики губ, коли бачить, що в Джісона усмішка у формі сердечка.

— Мені варто тебе боятись, зомбі?

— Це мене питає лялечка Чакі? — сміється Джісон.

— Не назвав би, до речі, Чакі лялечкою. Вона скоріше, ну, страшна лялька.

— Лялечкою її зробив ти, — Джісон підморгує, а Мінхо знову ховає погляд, бо ніяковіє. — Тут якось занадто гучно, щоб чекати Фелікса, правда?

— Це найспокійніше місце, яке я тут знайшов.

— Пішли покажу, де ще спокійніше, — Джісон простягає руку, запрошуючи Мінхо. — Ну-у, давай, обіцяю, я тебе не з‘їм.

— Я лялька, ти забув?

— Може, я зомбі, який їсть пластик?

— Наврядче це смачно, — відповідає Мінхо, але бере Джісона за руку і встає.

Вони йдуть на другий пове��х, хоча Лі не впевнений, що туди взагалі можна підійматись, і заходять у спальню, через що Мінхо хмуриться.

— Нам сюди можна?

— Ти не любиш порушувати правила?

— Джісон, давай повернемось, — каже хлопець, вже збираючись виходити.

— Ти неймовірно милий, Мінхо, — усміхається Хан, сідаючи на ліжко. — Подобається хоча б моя кімната?

— Твоя кімната?

— Це мій будинок.

— Міг би й зразу сказати, — буркоче Лі, підходячи ближче.

— Міг би й поцікавитись, до кого йдеш на вечірку, — у такому ж тоні відповідає Хан.

Лі не відповідає. Він оглядає кімнату, усміхається, коли бачить невдалі роздруковані фото Джісона і його, напевно, друзів, а потім сідає біля нього. Вони розмовляють про все на світі й Мінхо дивується, чому з цим хлопцем так легко. Переважно Лі дуже незручно з новими знайомими.

— А ще у мене є три котика, — невпевнено каже Мінхо, а зразу після цього бачить зацікавлений погляд Джісона. — Суні, Дуні й Дорі. І Фелікс деколи теж, як кіт.

— Так, ну з Феліксом я вже знайомий. Коли познайомиш із трьома іншими? — питає Джісон.

— Коли ми будемо знайомими не один день?

— М-м, тоді завтра?

Мінхо тільки закочує очі й усміхається, думаючи, що покликав би цього Джісона вже хоч зараз додому, бо чомусь йому хочеться довіряти.А ще з ним не хочеться переставати розмовляти,тому вони сідають ще ближче одне до одного й розказують дуже незручні історії з життя,щоб посміятись.

— Тебе там не загубили ще? — питає Мінхо, коли Джісон замовкає на довше, ніж зазвичай. — Це ж твоя вечірка, всі вже шукають, напевне.

— Як ти ставишся до поцілунків на першому побаченні? — зачаровано питає Хан, дивлячись на губи Лі.

— М-м, — тягне він, стараючись приховати усмішку. — Погано.

— Як добре, що у нас не перше побачення, — відповідає Джісон, полегко нахиляючись до хлопця.

Мінхо бачить, що Хан дає йому час це все припинити, але цього не хочеться.Хочеться навпаки цілуватись, тому Лі тягнеться до нього у відповідь і зразу відчуває його губи на своїх.Джісон цілує ніжно, гладить по щоці й трохи усміхається,від чого у Мінхо всередині все перевертається.

Вони цілуються солодко і довго, обіймаючись і перериваючись на короткі «цьомики», які чомусь дуже мило просить Джісон, чарівно усміхаючись. А потім телефон Лі починає розриватись від повідомлень.

— Здається, мій Фелікс вже готовий, — каже Лі в губи Джісону.

— Про нього подбає Хьонджін, — шепоче Хан, не відпускаючи Мінхо.

— Ніяких Хьонджінів, поки я тут.

— А ви з ним…

— Як старший і молодший брат, не хвилюйся. Я просто повинен відвезти його додому, я обіцяв, — каже Лі, все-таки вибираючись із рук Джісона, і встає.

— Підемо завтра на побачення? — питає Хан, дивлячись на Мінхо зверху вниз. — Обіцяю, ніяких поцілунків, я запам‘ятав, що ти проти.

— А ти завтра не будеш відходити від похмілля? — сміється Лі.

— П‘яний я тільки тобою, — підморгує Джісон.

— Який жах, більше такого не кажи, — Мінхо продовжує реготати, поки Хан запам‘ятовує кожен звук його сміху. — Підемо. Напишеш мені.

Лі по-дурному махає рукою на прощання і йде до виходу.

— Гей, лялечко, — кличе Джісон, встаючи з ліжка, і швидко підходить до Мінхо.

— Я ж завтра поцілувати тебе не зможу.

Лі зводить брови, не розуміючи, чого хоче Ха��, а потім знову сміється, коли хлопець притягує його до себе і старається вкотре поцілувати.

А на побачення вони завтра обов‘язково сходять.

the end.

[alisfel]

#minsungAU, де Джісон — роздратований бариста, якому потрібно писати дипломну роботу, а Мінхо — поліцейський із відділку поблизу кав‘ярні, де працює Хан.

Осінь завжди була улюбленою порою року Джісона, бо нею можна виправдовувати свій поганий настрій. Не тим, що тобі потрібно писати дипломну роботу, але дуже ліньки, не тим, що на роботі люди зайобують, а тим, що зараз осінь. А ще листя опадає і хрустить під ногами. Прикольно.

Джісон ненавидить працювати. Йому кожного ранку хочеться застрілитись, коли лунає будильник, а на телефоні вже висять три повідомлення від наукового керівника про диплом. Не життя, а гівно на патичку, якщо чесно.

До роботи Хану потрібно добиратись на автобусі, ну, або пішки, якщо не встигає, але тоді й хруст опалого листя грає на нервах, бо йоб його мать. Цікаво, а мати листя — це гілка? Джісону потрібна кава, яку він сам зробить, бо мозок досі не прокинувся.

Хан не завжди ненавидить роботу, бо деколи йому трапляються хороші відвідувачі, які не виносять мозок, а найголовніше ведуть себе ввічливо. Людям, які його не бісять, він навіть деколи щось малює на каві. Одним із таких є поліцейський із відділку поблизу кав‘ярні.

Хан сам став одним із тих загальмованих людей, які його бісять, коли побачив цього поліцейського. Йому б в дорамах зніматись, а не ходити щодня у кав’ярню до Джісона в своїй формі, бо Хану з кожним разом стає все тяжче тримати себе в руках. І тримати стаканчики з його кавою теж.

— Доброго ранку, Хан Джісон, — каже поліцейський, коли заходить у майже пусту кав‘ярню.

— Доброго, — відповідає бариста, хоча у нього ранок гірший, ніж запах стухлих яєць. — Ви пробили по базі даних моє ім‘я?

— Думаєте, я таким займаюсь?

— Хто ж Вас знає?

— Ну, а Вас знають усі відвідувачі, — усміхається поліцейський. — Ви не дуже добре скриваєте своє ім‘я на бейджику.

— А, боже, точно, — закочує очі Джісон.

— Я Лі Мінхо, до речі.

— Приємно познайомитись, Лі Мінхо, — усміхається Хан, вирішуючи, чи буде спримати цей діалог як флірт. — Вам карамельне лате, як завжди?

— Так мило, що Ви запам’ятали.

Джісон думає, що день, напевне, буде не таким вже й гівняним. А ще малює для Лі кленовий листок на його каві.

Мінхо приходить завжди, коли у Джісона зміна. Чи то ранкова, чи то вечірня, Лі прийде по своє карамельне лате й не пропустить можливості поговорити про щось дурне, щоб просто розважитись. Маленький Джісон у грудях самого Джісона щоразу пищить і скаче.

Деколи Хану доводиться зачиняти кав‘ярню, а це значить і мити підлогу, і прибирати. Тоді він ненавидить роботу ще трішечки більше.

— Добрий вечір… — каже Мінхо, з усмішкою заходячи у кав‘ярню, але зупиняється біля дверей. — Ой, а у вас вже зачинено?

— Ні, але я хотів пошвидше піди звідси, — каже Хан, відкладаючи швабру і йдучи до прилавку. — Будете моїм останнім клієнтом. Що замовите?

— Яка честь! Буду чай, м-м, обліпиховий.

— Мій улюблений, — каже Хан, відходячи, щоб зробити замовлення.

— А я? — Мінхо спирається ліктями на прилавок, щоб краще бачити Джісона.

— Що?

— Вам не страшно так пізно повертатися додому? — переводить тему Лі.

— Поки йду цим районом, то ні, не дарма ж тут поліцейський відділок, правда? — трохи нервово сміється Хан.

— А у своєму районі кажу, що знайомий із начальником цього відділку, і до мене ніхто не підходить.

— Он воно як, — усміхається Мінхо. — То, може, дати Вам ще й свій номер, щоб було ще більш правдоподібно?

— Ви так дбаєте про мою безпеку, — Джісон підносить чай до прилавку, щоб віддати його Лі. — Не відмовлюсь від номера. Різне в житті буває, знаєте.

— Я-то точно знаю.

Деколи їхні ось такі розмови заходять у надто незрозумілий кут. Де Джісона затискають біля стіни. Ну, він так собі думає. Відчувається все саме так, хоч і словесно! Хан себе не осуджує. Його осуджує тільки Хьонджін, який це одного разу почув.

А ще деколи, коли Джісон спить дві години за ніч, бо частину диплому потрібно скинути до 7 ранку, його мозок трохи гальмує. Саме тому під кінець зміни він більше не вміє думати — вимикає цю функцію.

— Мінхо, наскільки Ви будете злитись, якщо я скажу, що тільки що зробив Вам не карамельний лате, а какао? — Джісон дивиться великими очима на чоловіка, показуючи, що йому справді соромно.

— Як Ви могли? — награно обурюється Мінхо. — Це ж моє улюблене карамельне лате!

— Вибачте! Я зроблю Вам знижку, — усміхається Хан.

— Цього не достатньо, Вас потрібно покарати.

— М-м, як? Вдягнете на мене наручники?

— А Ви хочете? — підіймає одну брову Мінхо.

— А Ви? — Джісон відповідає в такому ж тоні, на декілька секунд закусивши нижню губу.

Із появою Мінхо в житті, Хан навіть трішки більше полюбив свою роботу. Він кожного разу чекає приходу цього сексі-поліцейського, щоб із ним пофліртувати й придумати, шо намалювати йому на каві. Так, Джісон тепер вважає це фліртом. Бо він може. Йому ніхто не заборонить. Навіть Хван.

— Намалюйте мені щось на каві теж! — ображено каже Мінхо, коли бачить, як Джісон віддає стаканчик іншому клієнту.

— Що? — перепитує Хан.

— Ну, не знаю, сердечко якесь, наприклад.

— Ні, що… Ви серйозно?

— Ну, так? Я хочу малюнок.

— Я ж кожного разу щось малював, а Ви не замічали?! Я ображений до глибини душі!

— Боже, вибачте, я не знімав кришки, — каже Мінхо, трохи сміючись. — Я обіцяю тепер дивитись на Ваші малюнки!

— Побачимо, чи мені ще захочеться їх залишати, — Джісон надуває губи та по-дитячому хмуриться.

— Ви милий.

— А Ви безсовісний!

Ні, от Джісон справді ненавидить замикати кав‘ярню. Йому потрібно спрвлятись із замком, який його ненавидить, зі сміттям, яке він сам ненавидить викидати, із жалюзями, які хочуть кожного разу його вбити. Хан ще й час від часу забуває навушники, що ще більше його виводить.

Джісон йде нічною вулицею, копаючи листя і думаючи про те, що сьогодні Лі не прийшов, коли раптом біля нього зупиняється авто.

— Хан Джісон! — кричать із машини, від чого хлопець аж смикається.

— О боже, Мінхо! — хлопець хапається за серце, показуючи, як злякався.

— Підвезти?

Джісон погоджується, бо йому хочеться. І Лі, здається, теж хочеться. Він розказує, що завтра в нього вихідний, а у Джісона, до речі, теж. Тому вже біля свого будинку Хан запрошує Мінхо додому. Їхній флірт під час поїздки дав хлопцю зелене світло, як і усмішка після запрошення.

Правда, тільки-но коли вони заходять до квартири, Джісон отримує повідомлення від наукового керівника про те, що в Хана залишилась година, щоб скинути розділ диплому.

— Бля-я-ять, — вголос тягне Джісон. — Я зовсім забув про диплом. Мені потрібно закінчити його за годину.

— Я можу допомогти?

— А Ви розбираєтесь у квантовій фізиці?

— Давайте я краще приготую щось перекусити, поки Ви закінчите із завданням?

— А я сподівався, що розбираєтесь, — засмучено зітхає Хан. — Окей, йдіть на кухню. Почувайте себе, як вдома, поки я страждатиму.

— Я вже, — підморгує Мінхо.

Джісон трохи затримується із написанням розділу, бо все, про що він може думати, — це Мінхо на його кухні. Він не в формі, але в сорочці, що не набагато краще, тому Джісон бачить перед очима не букви у Ворді, а груди Лі. Особливо коли цей Лі заходить до кімнати, несучи млинці.

Вони тільки переглядаються, бо Джісон робить вигляд, що сконцентрований на дипломі. Не на широких плечах Мінхо. Ні. Лі кладе тарілку на тумбочку, сам сідає на ліжко позаду Джісона, а потім підносить млинець йому до рота.

— Я можу сам, — каже Джісон, але відкушує шматочок.

— Смачно?

— Угу.

— Чудово, — каже Лі, підсуваючись поближче.

Він чекає, поки хлопець пережує, а потім обіймає його зі спини однією рукою і заглядає у ноутбук, майже дихаючи у шию.

— Що Ви робите? — тихо питає Джісон, який завмер декілька секунд тому.

— Думаю, ми нарешті можемо перейти на ти.

— Окей, що ти робиш?

— Отримую свою увагу, якої так довго добивався, — відповідає Мінхо.

— О, то ти добивався моєї уваги?

— Ага, — каже Лі, все-таки видихаючи у шию Хана. — Ти не помічав цього?

— Ну, як сказати, — дражниться Хан, облизуючи губу і відчуваючи, як по тілу ніби проходить струм. — Міг би й більше постаратись.

Мінхо тихо сміється, а потім заламує руки Джісона за спиною, тримаючи їх за зап‘ястя, ніби вдягнувши на нього наручники. Хан впирається спиною в груди Лі, трохи відхиляючи голову назад.

— Мені потрібно закінчити розділ, — каже Джісон, закусуючи губу.

— Скажеш, що тебе затримала поліція, — відповідає Мінхо, зовсім легко цілуючи шию хлопця.

— Думаєш, мені повірять?

— Ну, завезу тебе зранку у відділок, — Лі цілує сильніше.

— А ти хіба не вихідний завтра?

— Зради такої справи поміняю зміни.

— Я вже боявся, що мені доведеться порушувати закон, щоб ти нарешті пішов дальше флірту, — видихає Джісон, коли Мінхо проводить рукою по його пресу під футболкою.

— Як добре, що я наважився швидше.

— Дійсно, як добре, — погоджується Джісон, однією рукою закриваючи ноутбук і повертається так, щоб можна нарешті було поцілуватись із цим самовдоволеним поліцейським.

the end🤍

[alisfel]

#minsungAU, де Мінхо разом із друзями чистить своє місто від поганих хлопців, хоча його команда теж не найдобріші, а Джісон — геній технологій, який розробляє їм новітню зброю та слідкує, щоб все проходило добре на завданнях.

tw: матюки, згадки зброї і чуть-чуть🤏🏻 горні

Джісон вже навіть не пам‘ятає, як у ��е вв‘язався, але ось уже другий рік працює з купкою недороблених месників, розроблюючи речі, які міг тільки уявляти, коли читав комікси про супергероїв.

Він експериментує з їхньою зброєю, зламує бази даних, розробляє ґаджети, які навіть сам деколи не може пояснити. На всіх завданнях Хан сидить у фургоні, слідкуючи через свої улюблені окуляри та комп‘ютер за ситуацією.

Тільки цього разу все йде не так. Особливо в той момент, коли Мінхо перестає відповідати, а його навушник вимикається. Джісона стає тільки на декілька хвилин, перш ніж він хапає свій пістолет і біжить туди, де востаннє був Лі.

Хан хвилюється більше, ніж боїться. У голову лізуть найгірші варіанти, тому він старається якнайшвидше добігти, але й не спалитись. Він вмикає всі можливі функції на своїх окулярах і тихо проходить попри якусь стару стіну.

Джісон не може дозволити, щоб з Мінхо щось трапилось. Хай цей придурок буде в порядку.

Хан мало не пищить, коли його хапають за руку і тягнуть на себе в кут між стінами. Джісон дуже лякається, але зразу думає, як краще відбиватись, поки не розуміє, що це Лі.

— Якого хуя ти вийшов з машини? — шипить Лі, він пошепки кричить, ще й допомагає собі грізним поглядом.

— Ти не відповідав мені! — каже Джісон у такому �� тоні, бо він, бляха, хвилювався.

— І що? Це значить, що треба виходити?!

— Це, сука, значить, що ти міг бути вже в якісь жопі!

— Якось би вибрався!

— Ага, вибрався б він, — Хан хмуриться сильніше, а злиться ще більше. — Я вже одного разу тебе такого вибраного намагався витягти з того світу!

— Ну, до тебе ж дійшов якось, і зараз би теж дійшов!

— Ти доповз! Тобі нагадати, у якому ти був стані? А якби щось ще гірше?!

— Я б все одно тебе знайшов! А що ти зараз доброго зробив?! Тільки змусив мене за тебе ще більше хвилюватись!

— Все, блять, закрий рот, бо я хочу тебе тільки вдарити.

— Не повіриш, я тебе те…

Мінхо не договорює, бо чує, як хтось наближається. Він притягує Джісона ще ближче до себе, закривши йому рот рукою, щоб той випадково їх не видав, і відчуває, що боїться. Востаннє Лі боявся, коли до фургона Хана декілька місяців тому наближались його чергові вороги.

Зараз страх знову викликає загроза Джісону.

Мінхо полегко міняє їх місцями, щоб стати спереду й закрити Хана собою. На це зразу отримує осуджуючий погляд хлопця, бо той дуже з таким не погоджується. Лі стискає в руці пістолет, готуючись до небажаної зустрічі.

— Тримайся позаду, будь ласка. Послухай мене хоч раз, — ледве чутно шепоче Мінхо. — Просто стій тут. Будь ласка. Я все зроблю сам.

— Але… — починає Джісон, дивлячись великими від страху очима.

Мінхо вже не чує, він кидає короткий погляд на Хана, а потім швидко вистрибує з-за стіни, направляючи пістолет прямо на незнайомця. Він будь-якою ціною захистить Джісона.

— Ти йобнувся, бля, Ліно?! — каже Чанбін, наставивши пістолет у відповідь. — Ну, давай позмагаємось!

— У вас дуель? — питає Хьонджін, підійшовши ззаду Со. — Ставлю дві пляшки пива на Біна.

Мінхо тільки полегшено видихає, опустивши пістолет, і повертає голову, щоб подивитись на Джісона. Той, навчений практикою, не виходить, поки Лі не махає рукою, покликавши до себе.

— О, Хані, я не сумнівався, — усміхається Чанбін під те, як Джісон закочує очі. — Після твого останнього «Де цей придурок, блять?» у навушнику, я й не думав, що ти на місці висидиш.

— Чому ти тоді не пішов його зразу рятувати? — нахмурившись, питає Мінхо.

— А нащо, якщо ти все одно б до нього першим прибіг? — знизує плечима Хван. — Пішли вже звідси, м? Фелікс з Чаном питають, де ми так довго.

— Ну, якби хтось, — Мінхо виділяє останнє слово, дивлячись на Джісона, — не вибіг із машини, то ми б ще швидше справились.

— Блять, Мі… — Джісон запиняється, бо не казати справжнє ім‘я. — Може, когось іншого би вже пришибло якоюсь хуйнею, якби цей хтось не вийшов!

— Тихо, курочки, не сваріться, — сміється Хван, рушаючи з місця першим.

— Блін, курочки захотів, — замріяно каже Чанбін. — Заїдемо в Мак.

Джісон ображено стоїть на місці, дивлячись на потилицю Мінхо, і навіть не думає йти. Взагалі, у ньому борються два бажання: стояти й піти швидко, щоб перегнати Лі. Вибрав він поки що перший.

— Ну і чому ти завмер? — повертається до хлопця Мінхо. — Пішли вже.

— Нікуди я не піду з тобою.

— Ти буквально за мною вибіг, — нагадує Лі. — А зараз вже не підеш?

Джісон мовчить, тяжко дихаючи й стискаючи кулаки. Його бісить, що Мінхо нічого не розуміє. Не розуміє, що той хвилювався, не розуміє, що Хан не міг його просто так залишити, коли він не відповідав. Не розуміє, що не можна вимикати навушник, бо Джісон тоді сходить з розуму.

Лі підходить ближче і усміхається кутиком губ, дивлячись на набундюченого хлопця.

— Ти скоро тріснеш від того, як надувся, — каже Мінхо, тицьнувши пальцем в щоку Хана. Він занадто сильно любить його щічки.

— Ти краще не робиш, ти знаєш? — майже гарчить Джісон.

Мінхо не забирає руки від обличчя Хана, а навпаки накриває його цілою долонею, ніжно погладивши. Джісон, навіть коли злиться на нього, викликає тільки тепло всередині.

— Хані, — кличе Мінхо, — потім на мене поображаєшся.

— Звичайно, поображаюсь, я з тобою навіть розмовляти не буду.

— Обов‘язково. Пішли.

Джісон переступає через себе й все-таки йде, але не дивиться на Мінхо, а потім не зважає на те, як Чанбін з Хьонджіном хіхікають з них. Хан просто злиться, що цей придурок не зважає на себе, та й ні на кого взагалі. І що в нього стає наглості, щоб злитись у відповідь!

Якби він вів себе нормально, то Джісон нікуди б не вийшов. Він вигадав їм такі навушники, які дуже тяжко загубити чи випадково вимкнути, і чомусь тільки Мінхо може не відповідати час від часу. Придурок.

Вони завжди збираються у підвалі клубу Фелікса. Вони втрьох з Джісоном і Чоніном називають це лігвом, всі інші просто не заперечують. Там декілька кімнат і шумоізоляція, щоб не було чутно, як над ними скачуть люди на танцполі.

Джісон їсть свою малу картоплю з Маку вже 20 хвилин, не слухаючи, що обговорюють інші. Мінхо відмовився сидіти з ними, тому пішов у якусь іншу кімнату, але Хан все одно думає тільки про цю вперту гидоту. Він майже вже не злиться, але контактувати досі нема бажання.

Як і з будь-ким іншим, тому він йде від хлопців, придумавши, що просто попрацює за комп‘ютером. Але в улюбленій кімнаті Хана, де у них вся техніка, сидить Мінхо.

Джісон бачить, що той без футболки й намагається щось там собі зробити збоку, але розмовляти не хоче, як і питати, що сталось. Хан обходить Мінхо, щоб просто сісти за свій стіл. Але через декілька секунд все-таки дивиться, що Лі там робить.

Джісон цокає, коли бачить кров, і те, як нічого з нею не може вдіяти Мінхо, тому встає, щоб підійти ближче. Він мовчки промиває рану Лі, не дивлячись йому в очі, хоч і помічає його посмішку.

— Хані зі мною не розмовляє? — питає Мінхо, отримуючи у відповідь аж нічого. — Джісон-а, ти ображаєшся?

Хан підіймає голову й невдоволено заглядає Лі в очі.

— Я розізлився, бо з тобою могло щось трапитись, а я б міг не встигнути тебе врятувати, — каже Мінхо, беручи Джісона за руку, щоб той не пішов геть.

— Я нікуди б не пішов, якби ти не відключив бісовий навушник, — Хан відчуває, як знову починає злитись.

— Так було потрібно.

— Чудово, Мінхо. Я вигадую нам спосіб спілкування, щоб розірвати зв‘язок було практично неможливо, а ти його розриваєш сам, — обурюється Джісон. — Просто прекрасно.

— Деколи… мені тяжко чути твій голос.

— Що? То мені, блять, мовчати, щоб тебе не дратував мі�� голос?!

— Я не сказав, що він дратує, — Мінхо стримує руку Хана своєю, коли той намагається її вирвати. — Я сказав, що мені тяжко.

— І в чому різниця?!

— Я думаю тоді не про завдання, а про те, як хочу тебе. А це, знаєш, трохи відволікає.

— Що? — Хан впевнений, що він неправильно почув.

— Хочеш ще раз почути, що твій голос змушує мене думати, як я тебе хочу? — Лі підіймає брови, з хитрою усмішкою дивлячись на Джісона, а потім нахиляється до нього ближче, видихаючи майже в губи. — Я тебе хочу.

Хан голосно ковтає слину, дивлячись прямо на губи Мінхо, і відчуває, як жар проходить по тілу. Лі, який завжди зупиняв їх обох, якщо вони доходили у флірті занадто далеко, каже, що хоче його. Джісону потрібен деякий час, щоб це усвідомити.

— Коли ти встиг так розкачати свої руки? — шепоче Лі, проводячи долонями по цих самих руках, а потім різко притягує до себе Джісона за талію. — Мені подобається.

— Як можна було змусити мене так сильно хвилюватись просто тому, що тебе збуджує мій голос?

— Вибач?

— Мені тепер потрібно фільтр накладати для ваших навушників?

— Ні за що. Тобі тепер потрібно відповісти мені на поцілунок.

— Я досі на тебе злюсь, — каже Джісон, сціплюючи долоні позаду шиї Мінхо.

— Так буде навіть цікавіше, — шепоче Лі, цілуючи Хана.

Джісон розслабляється в руках Мінхо, відповідаючи йому на поцілунок. Він мільйон разів уявляв собі цей момент, хоч і думав, що такого ніколи не станеться. Хан відтягує волосся на потилиці Мінхо, поки той стискає його талію, і розриває поцілунок.

— Якщо ти ще хоч раз відключиш навушник, я відключу тебе, — погрожує Джісон.

— Обіцяю більше такого не робити, — тихо сміється Мінхо в губи Хану. — Якщо ти ще раз вийдеш із фургона, я запрограмую силове поле навколо нього.

— Ти не вмієш програмувати.

— Попрошу одного сексі-розробника це зробити.

— І якого ж?

— Хан Джісона, знаєш такого?

— Не пригадую. А що, він дуже сексі?

— Ти навіть не уявляєш, наскільки.

— Подобається тобі?

— Дуже, — каже Мінхо, закінчуючи цю розмову, щоб знову поцілувати Джісона.

the end 🤍

[alisfel]

#minsungAU, де у Мінхо проблеми зі сном, особливо тоді, коли поряд немає Джісона. А Хан не може з цим просто так змиритись.

Їм довелось розійтись. У Джісона не було вибору, так мало бути краще для них обох, Хан не хотів, щоб їх руйнували стосунки на відстані, це все було на краще. Мінхо плювати хотів на кожен з цих бісових аргументів.

Йому потрібен був його хлопець, він йому й зараз потрібен, але тепер це не взаємно. Джісон переїхав, влаштовує життя в іншому місті, а Мінхо просто намагається змиритись із діркою в грудях, бо його серце Хан забрав із собою у літак.

Лі досі кохає його, досі думає, що це страшний сон, який скоро закінчиться, а він зранку зателефонує своєму Хані й вони зустрінуться. Але реальність кожного разу боляче б‘є в груди, змушуючи дихати через раз, бо горло здавлюють сльози.

У Лі проблеми зі сном. Вони завжди були, але Джісон навчився допомагати. Він обіймав, цілував у ніс і не відпускав усю ніч, якщо Мінхо не міг заснути. Стрес означає для Лі безсоння на тиждень чи навіть більше. Тому він не може спати з того моменту, як Хан розірвав їхні стосунки.

Мі��хо старається хоч чимось себе зайняти, щоб думки не виїдали мозок, а ще гірше — почуття серце. Він безкінечно гортає стрічку в інстаграмі, відповідає зрідка Хьонджіну, а ще ненавидить себе кожного разу, коли заходить у діалог з Джісоном.

Мінхо читає останнє повідомлення Хана в чаті про те, що він уже під‘їжджає, відправлене декілька ��ижнів тому, і блокує телефон, впавши обличчям у подушку, щоб заглушити рик і своє жалюгідне скиглення.

А потім чує, як вібрує телефон. Лі піднімає його й декілька секунд тупить у екран, на якому вхідний дзвінок від контакта «Хані ♡». Мінхо відчуває, як тривожно здавлюється все всередині, а пальці трохи тремтять. Невже Лі випадково його набрав, коли читав переписку?

— Алло, — звучить голос Джісона.

— Алло, — повторює Мінхо, стараючись не видати ніяких емоцій.

— Ти не спиш.

— Це питання?

— Ні, я не дурний, — каже Хан, а Мінхо може думати тільки про те, як скучив за його голосом.

— Угу.

— Хо, я ж бачу, що ти зовсім не спиш, — хлопець звучить, здається, навіть трохи занепокоєно.

— Це хіба тебе стосується?

Джісон не відповідає нічого. Бо це їхня правда, їхня реальність, від якої хотілося б втекти. Мінхо кусає нижню губу, перевіряючи навіть, чи виклик не завершено, коли вони занадто довго мовчать, але сам нічого не каже.

— Хочеш, я тобі заспіваю колискову? — хрипить Хан у слухавку.

— Що? — Мінхо тримався до останнього, але зараз відчуває, як скочуються сльози з кутиків очей.

— Заспіваю колискову, кажу, хочеш?

— Джісон, третя ночі, що ти…

— Скажи так або ні, Хо, — перебиває Хан.

— Хочу, — зовсім тихо й зовсім жалюгідно каже Лі, повертаючись на бік.

Він вмикає гучномовець, коли Джісон справді починає співати колискову, і стискає зубами ковдру, щоб не плакати вголос. Мінхо уявлення не має, для чого хлопець зателефонував, але він такий радий чути його, що ні за що не переб‘є.

— Хо, ти заснув? — лагідно питає Джісон, коли закінчує співати.

— Ні.

— Значить, заспіваю ще.

— Нащо?

— Обіймеш свою іграшку? Візьми того найбільшого зайця, — ігнорує питання Хан.

— Джісон, нащо?

— Або того кота, якого я колись подарував, так не тільки голос послухаєш, — продовжує хлопець.

— Я й так у твоїй футболці, — каже Лі, вчасно закриваючи рота, коли виривається схлип.

Джісон мовчить декілька секунд, за які Мінхо встигає пожалкувати про кожне своє слово. А потім чує, як Хан рвано видихає.

— Заплющ очі, Хо, і постарайся подумати про щось хороше. Тобі потрібно поспати, — тепло каже Джісон, але шморгає носом і голосно ковтає, ніби плаче. — Котику, це важливо. Ти не зможеш взагалі без сну, ми це вже проходили. Обійми плюша і… Я заспіваю тобі ще, поки ти не заснеш, добре?

— Добре, — видавлює з себе Мінхо, роблячи все, що сказав Хан.

А уявляє він, що обіймає Джісона, який співає йому на вухо, як колись, бо його голос завжди заколисував. Хан співає ще не одну колискову, переходить навіть просто на свої пісні, які подобались Мінхо, поки не розуміє, що хлопець все-таки заснув.

— Я кохаю тебе, — каже Джісон, знаючи, що його вже не чують.

***

Хан більше не дзвонить, хоча Мінхо чекає. Він навіть вже не кривиться від своєї жалюгідності, просто прийняв у собі те, що розлюбити його не зможе. А ще вигадав дещо зовсім-зовсім дурне, у чому взагалі не впевнений, але це дає йому сенс жити.

Лі намагається жити й зараз. Навіть вирішив приготувати собі вечерю, тому стоїть на кухні, наспівуючи щось під ніс і не усвідомлюючи, що це одна з пісень Джісона. А потім чує дзвінок у двері, від якого хмуриться, але йде у коридор, не знімаючи фартуха.

Він відчиняє двері, не подивившись, хто там, і випадає з реальності, коли бачить перед собою Джісона. Той стоїть із рюкзаком на плечі й дивиться прямо в душу, а Лі тільки швидко кліпає, стараючись зрозуміти, чи це не галюцинація.

— Ти не в Сеулі, — після хвилини мовчання каже Мінхо.

— Як бачиш.

— Чому?

— Бо там нема тебе, — знизує плечима Джісон.

— І що?

— А я збираюсь бути там, де ти є, — продовжує спокійно відповідати Джісон.

Мінхо знову відчуває, як сильно здавлює груди. Майже так само, як тоді, коли Хан з ним попрощався. Він дивиться, як Джісон заходить у квартиру, зачиняє за собою двері, знімає рюкзак і підходить ближче, поки Лі навіть не ворушиться.

— Я не знаю, що робитиму, правда. Там робота, майже налаштоване життя… — каже Хан, закусивши на секунду губу. — Але я без тебе не хочу. І не можу. Я щось придумаю, але… Але з тобою. Хо, я люблю тебе більше, ніж будь-кого на світі.

— Я переїду з тобою, — нарешті каже Мінхо.

— Що? Ти ж не хотів.

Лі нервово сміється, переводячи погляд собі під ноги, а потім видихає, згадуючи, що зробив зранку. Вони з Джісоном, здається, так і не перестали відчувати одне одного навіть на відстані, якщо він тут.

— Я думав, що страшно міняти життя повністю. Але страшно інше, — каже Мінхо, дивлячись у очі Хану й відчуваючи, як той стискає його долоні у своїх. — Страшно, коли в цьому житті немає тебе.

— Ні, Мінхо, ти не маєш цього робити заради мене, якщо не хочеш переїжджа…

— Я зранку купив квиток у Сеул, — перебиває Лі, легенько усміхаючись.

— Що?

— З‘явились проблеми зі слухом? А як ти збираєшся тоді далі працювати продюсером? — дражниться хлопець, трохи усміхаючись.

— Мінхо, — серйозно каже Джісон.

— Через декілька днів у мене літак в Сеул. Я збирався приїхати до тебе, а там вже щось би придумав.

Хан дивиться на Мінхо великими очима, не вірячи тому, що чує. Він хмуриться, заглядає в очі хлопцю і намагається зрозуміти, чи той не жартує.

— Що? — питає Джісон. — Що б ти придумав?

— Ну, де жити, що робити, якби ти не захотів мене бачити.

— Боже, який же ти… придурок, — каже Джісон, тремтячими руками притягуючи Мінхо до себе. — Ти… дурень, Хо, я… Ти не жартуєш?

— Ні, Соні, — Лі нарешті обіймає хлопця. — Виходить, поїдемо разом у твій Сеул, а далі буде видно.

— Я зроблю все, щоб тобі було там добре.

— Мені буде, якщо ти будеш поряд, — шепоче Мінхо. — І співатимеш мені колискові. Тільки заради них квиток купив. Хочеться виспатись.

— Куди ж я дінусь? — Джісон видихає усмішку в губи Лі, щоб потім зразу поцілувати. — Співатиму тобі їх кожного вечора.

— Домовились.

the end 🤍

[alisfel]

#minsungAU, де джісон любить обіймати мінхо зі спини, коли повертається додому, а лі любить його цілувати.

Вони почали зустрічатись давно. На самому початку зніяковіло тримались за руки ще навіть не підозрюючи, наскільки стануть тактильними одне до одного. Хан завжди переплітав пальці з Мінхо, щоб побачити його усмішку, яку той намагався ховати в шарфі.

Сам Джісон дивився на профіль Лі й не соромився своїх почервонілих щік, бо йому було добре.

Йому й зараз добре. Пройшло декілька років від початку їхніх стосунків, вони обидва вивчили одне одного напам‘ять до найменших дрібниць.

Джісон розрізняє навіть секундні погляди свого хлопця, знаючи, що потрібно робити, щоб той не злився чи, навпаки, сміявся, розливаючи любов у грудях Хана.

Джісон зачиняє за собою двері, роззуваючись і кидаючи речі в прихожій, і йде на кухню, бо чує, що Мінхо там.

— Привіт, — каже Хан, обіймаючи Лі за талію і впираючись підборіддям йому в плече. — Що готуєш?

— Ти б хоч руки помив, — усміхається Мінхо, помішуючи м‘ясо на сковорідці. — Побачиш, що готую. Обіцяю, буде смачно.

Хан прикриває очі, проводячи кінчиком носа по шиї свого хлопця, а потім цілує її, відчуваючи, як той завмер.

— Не сумніваюсь, що буде смачно, — шепоче Джісон, знову легенько торкаючись губами ніжної шкіри, і розуміє, що Мінхо майже не дихає. — Все нормально?

— Так, — нарешті видихає Лі. — Ти просто якимось чином досі прискорюєш мій пульс своїми поцілунками.

— Мм, — тягне Хан, усміхаючись, і тільки міцніше його обіймає. — Ти мій теж. Сходжу з розуму через те, що мій хлопець Лі Мінхо.

Джісон проводить долонями по животу хлопця, поки не відривається від його шиї губами.

А потім розвертає його, піднімаючись руками вище, щоб огорнути обличчя Лі й поцілувати. Але Мінхо зупиняє його, не дозволяючи це зробити.

— Ти досі не помив руки! Так що розпускати їх не будеш, — командує він, хитро усміхаючись.

— Точно, на секунду все-таки забув, з ким зустрічаюсь.

— Йди вже у ванну, забув він, — сміється Лі, швидко поцілувавши Джісона в губи.

***

Джісону варто тільки сказати, що він дуже втомився після роботи, щоб Мінхо, цокнувши язиком, погодився робити йому масаж. Хан лежить на животі, задоволено усміхається і так само задоволено стогне, коли Лі давить пальцями на м‘язи на спині.

Мінхо розминає його спину, сидячи на стегнах, але футболка Хана йому зовсім не подобається. Тому він теплими пальцями підіймає її і проводить по такій самій теплій вже оголеній поясниці Джісона.

Його оксамитова шкіра занадто приємна на дотик, тому Мінхо не зупиняється і знімає футболку з хлопця взагалі.

А далі все відбувається само собою: Лі гладить спину Хана, забувши, що має її масажувати, малює візерунки пальцями, поки не нахиляється, щоб поцілувати його плечі.

Залишає вологі дотики губ на лопатках, між ними, веде носом по шиї, вдихаючи запах духів, які сам подарував.

— Що робиш? — ніби просто цікавиться Джісон, у голосі якого чутно усмішку.

— Цілую тебе.

— Мм, ясно, — Хан відчуває, як з кожним дотиком розслабляється ще ��ільше.

— Люблю твою спину, Хан Джісон, — вкотре зізнається Мінхо, легенькою закусуючи її.

— Ого, не знав, — дражниться Хан.

Лі тільки закочує очі, встаючи з хлопця і змушує його перевернутись, щоб знову сісти йому на стегна і нахилитись достатньо, щоб заціловувати кожен міліметр його тіла.

Лі проводить руками по талії Джісона, стискаючи її в долонях, і цілує під серцем, щоб відчути, як швидко воно б‘ється. Хан гладить Мінхо по волоссю, накручуючи пасма на палець, і облизує губи, які Лі не поцілував ще ніразу.

— У тебе зараз серце вилетить з грудей, — каже Мінхо, знову торкаючись Джісона губами. — Чому?

— Дійсно, чому? — тихо сміється Хан. — Може, тому що мій хлопець вирішив вкрити мене поцілунками?

— Хлопець тебе, напевно, любить.

— Напевно, — тепло повторює Джісон. — Я його теж, напевно, люблю.

— Як вам, напевно, пощастило, — шепоче Мінхо, спускаючись вологими губами по пресу Джісона вниз, поки легенько не кусає його бік, зразу заціловуючи. Він обожнює його тіло. Він Хана обожнює в цілому.

— Неймовірно пощастило.