#кошеня | Explore Tumblr posts and blogs

feldem0n · 3 months ago

Text

sorry not sorry, i ain't ready to translate it, eh. but still enjoy <3

and it's not on ao3 :O

Кошмарний принц💫

У ніс одразу вдарило свіже повітря. Це була помітна зміна, якби вона порівнювала з дірою, де перебувала на той момент свого життя. Повільно відкривши очі, та одразу примружившись від незвично яскравої сонячної погоди. У її селищі була зараз похмура погода, майже кожного дня йшли дощі. Відчуття не ті, атмосфера також. У думках почали з'являтися питання, поки кошеня намагалося врятувати свої очки пухнастою лапою. Думки повільно текли, поки її не зачепили більш важливі питання, наприклад, де, як, чому вона тут опинилася.

Очі одразу розплющилися, трохи перелякані, трохи в паніці, оглядаючи місцевість. Навкруги була одна зелень, складно зрозуміти місцезнаходження. Ліс десь далеко, видно верхівки дерев, сама вона сиділа на невеликому пагорбі. Повітря було свіже, не спаскуджене ані кров'ю, ані пилком мертвих квітів, ані пеклом.

Вона нервово глитнула ком у горлі. Нерішуче піднялася на свої дві. Вагаючись, обережно надавила на травичку, відчуваючи її м'якість та соковитість, прохолодні крапельки роси, що одразу зникли у рудій шерсті. На вустах з'явилася сумна усмішка.

Ностальгія.

Вона підняла голову, пух з незвичайними візерунками здригнувся від пориву прохолодного ранкового вітру. Її зелені, наче та сама трава, очі, відкрилися ширше, коли вона змогла повністю побачити своє місцезнаходження. Не те щоб вона справді розуміла де це "де".

Як кішка по��ітила раніше, вона була на пагорбі посеред поля. Хоча рельєф складно було назвати справді рівнинним. Перед нею, неподалік, розкинулося чи то селище, чи навіть місто... Але воно не було знайомим, ані краплі.

Її вузькі від яскравого сонця зіниці неконтрольовано перевелися на велетенське дерево. Не можна було сказати, що воно вписувалося сюди. Занадто велике, яскраве, незвичне. Яблуня? Чи без плодів... тоді дуб? Вона нахмурилась. Ні, там було щось, тоді фруктове дерево. Воно було огороджене, невелика стежинка також там була. Хоча для звичайного фруктового дерева вона була занадто велика, нею часто ходили. На це вона роздратовано фиркнула. Невже і тут проблеми з їжею? Позаду був ліс, навкруги таке саме нескінченне поле.

Вона нарешті зрушила з місця, зробивши крок до незнайомого міста. Ще один. Далі ще. Повільно приближаючись, вона нахилилася трохи, щоб не дуже привертати увагу. Руда розуміла, що її все одно побачать. Але вона вирівняє спину, коли підійде ближче, ще й піднявши підборіддя з пухнастою мордою. Її вухо здригнулося від різкого пориву вітру, та незадоволено фиркнула.

Зробивши саме так, як кішка і хотіла хвилини дві тому, нарешті вступила до міста, мовчки зробивши замітку, що трава відчувається краще на подушечках лап. Каміння було прохолодне, тверде, гучне. Хоча вона і так, і так ступала неймовірно тихо. Руда озирнулася з-під лоба.

Мешканці були дивні, незнайомі... Що то були за істоти? Це не тварини, не гібриди, не химери... Хоча деякі скидалися на останніх. Будинки також. Мова... Кішка не була впевнена, чи то її вуха підводять, чи це інша взагалі мова.

Вона зупинилася, облокотилась трохи на стіну незнайомого магазину, фальшиво розслаблено розглядаючи все навколо. Не було бажання викликати підозри, а потім й інші проблеми...

її погляд впав на вітрину. Не було жодного уявлення де вона....

Також не було жодної жалюгідної ідеї як повернутися чи як кішка потрапила сюди. Пухнастий рудий віст махнув один раз, видаючи хвилювання та тривогу господарки.

Заплющивши очі, руда зосередилася на думках, але також прислуховувалася до гомону навколо, намагаючись раціонально розмірковуючи. Не було хвилювань, що щось вкрадуть, та була повністю чиста.

Вона не знає скільки так простояла, поки її увагу не привернула досить неприємно голосна компанія. Та привідкрила одне око, зиркнувши на них гнівно, коли один з них збирався наступити їй на хвіст. Той одразу шарахнувся, хотів щось відповісти, але його відволік інший голос. Напевно, сказав не звертати уваги.

Кішка скривилася, спостерігаючи як ті віддаляються. Це був жах. Звичайний фіолетовий заєць у звичайній старій рубасі та штанах. Невеликий зовсім, а вже така поведінка. Якийсь невиразний пес — нічого особливого. Дивна лиса істота, шерсть тільки на голові, у мисливському одязі. І невеликий зростом лис, схожий на дитину.

Продовжуючи далі критикувати порушників спокою, вона помітила, що ті повернули у сторону того незвичного дерева. Руда зацікавлено, хоча майже непомітно підняла брови, придивившись знову до тої компанії. У них не було ані кошиків, ані тканевих мішків... Але була зброя.

Та скривилася ще більше, але зробила глибокий вдих, відштовхнулася від стіни, повільно крокуючи позаду них на гарній відстані для особистої ж безпеки... Вони їй не подобалися.

Ті продовжували голосувати, а кішка слідувала, намагаючись зобразити звичайну прогулянку, наче їй також потрібно до дерева. Вітер був більш жарким та душним тут, відчувався пил, спеції, запах мила та прання...

Вона перевела погляд на будинок з відчиненими дверима, повз котрий проходила. Принюхавшись, руда відчула дивний запах снодійних трав, таких рідних... Не у змозі встояти, вона заглянула обережно до дерев'яної хати, вдивляючись.

Нічого незвичного, звичайний будинок, звичайна кухня... але також нічого знайомого.

Але наступної миті кішка здригнулася, коли почула позаду себе голос, на її ж подив, цього разу мова була зрозуміла.

— Дитино!

Руда одразу обернулася, відступивши від дверної рами, подивившись на дві фігури, що наближалися. Перша, невисока кролиця приємного світло-жовтого кольору, поспіхом наближалася до неї. Скоріш за все, це був саме її будинок, і вона несла у своїх маленьких ручках корзину з чимось. Позаду неї також хтось йшов... Її очі округлилися. Це був скелет?! Вона зробила ще кроки два від двері. Кролиця продовжила репетувати.

— Що ж ти робиш?! Неввічливо заглядати до чужих будинків! – Вона нахилилася до скелета з яскравими жовтими зірками-очима, щось сказала йому, а той яскраво, як сонце, посміхнувся і кивнув. Руда ��литнула, хрипло вибачилася, поспішно розвернулась та майже побігла за компанією, котрої вже давно не було.

Кішка трохи уповільнила біг, коли зникла за декількома будинками, прямуючи тією ж стежкою, якою і збиралася. Прислухавшись, тут було вже набагато тихіше, аніж до цього. Вона продовжувала задаватися питанням що з цим деревом... Повністю сповільнив крок, та знову почала озиратися навкруги: багато зелені, більш легке повітря та... щось дивне. На її морді з'явилася легка хмурість. Кров?

Доторкнувшись легенько до дерев'яного легенького забору, котрий оточував те дерево, вона наважилася піднятися. Роздратовано хмикнув, знову пришвидшила крок, рухаючись тихо вгору на пагорб, де, як кішка пам'ятає, знаходилося те дерево. Але руда одразу завмерла. Сміх? Це не був веселий сміх, навпаки.... жорстокий.

Кішка одразу побігла нагору, з широко розплющеними очима побачивши жорстоку, але знайому для неї картину.

Біля дерева, що тепер було велетенським зблизька, була та сама компанія, котра голосно гиготали над... кимось у траві, та іншому точно було не до веселощів... У лапах собаки була бита, котра була у чомусь фіолетовому.... У її думках одразу виникла асоціація із кров'ю... Вони казали насмішкувато образи, нависаючи над кимось... Але коли один із них знову підняв лапу, щоб вдарити, вона не витримала.

Кинувшись на нього із-за спини, руда вчепилася зубами йому в руку, заричавши. Той одразу не зрозумів що відбувається, почав кричати від гарного болю. Та сильніше зжала щелепи, різко розвернувшись, потягнувши його за собою. Це зайняла секунд 5, коли той впав із закривавленою рукою, а кішка вирвала з його рук биту. Вона наступила собаці на шию, придавивши, щоб той почав хрипіти, а кінець бити впихнула у пащу з зубами. Їй не дуже хотілося, щоб її вкусили.... Руда погрозливо прошипіла всій компанії.

— Пішли геть...

Дивна істота без шерсті у мисливському одязі, здається, отямилася від шоку, закричав розлючено чи, напевно, більш перелякано. Він переводив погляд з неї на свого друга, що тільки й мій як хрипіти у траві. Інша істота, над котрою змущалися, замовкла. Кішка тільки сподівалася, що не було занадто пізно.

— Якого біса ти робиш?! З глузду з'їхала?!

— Поки ти теревені травиш, твій дружок задихається... Я повторюю в останнє..... П і ш л и г е т ь. – Для підтвердження, вона грубіше та глибше сунула биту, доки собака не почав скавуліти, не в змозі однією рукою, не домінуючою тим паче, перешкодити її діям.

Інший став на декілька тонів бліднішим від цього, а у решти компанії прижалися до голови вуха від жаху. Невелике лисеня пискнуло, у нього були очі на мокрому місці, що викликало, лише на мить, невелику долю співчуття у кішки.

— Відпусти його, будь ласка! Йому дуже боляче!

Але та повторила, вже втретє.

— Тоді пішли геть звідси.

Лисеня схвильовано перевело погляд на інших, поглядом благаючи. Істота-мисливець прошипів: "Ти ще по це пошкодуєш..." Його голос був тихим, але вона, почув це, повернула биту в бік разом з головою члена банди, дражливо-небезпечно відповівши: "Повтори." Той ще більше зблід, але промовчав, роблячи декілька кроків у бік, щоб обійти руду. Та, у свою чергу, не відводила погляд від них усіх, гучніше додав.

— І якщо хтось з вас підійде сюди з тими самими намірами, я вам пики на п'яти натягну, зрозуміло?

Її голос був правдивою погрозою, а залишки крові на вустах не залишили місця для сумнівів, навіть якщо їй не вистачить сил, вона перегризе їм горлянки. Кішка забрала биту з пащі собаки, коли той спробував піднятися, увесь у своїх сльозах.

Деякі з компанії швидко кивнули, лисеня, найсміливіше, підійшло до пораненого, та подало руку, але інший заричав агресивно. У відповідь на це, вона стала йому на хвіст до різкого скавуління, далі зробила декілька кроків до дерева, не повертаючись до них спиною.

Руда чекала, поки собака прийде в себе, решта просто буде тривожно та шоковано дивитися на один одного, а лисеня мовчки плакало.

Дочекавшись поки вони усі підуть, вона видихнула, сховав биту за спиною. Та не була дуже мала, тому кішці було складно тримати її, але жодна душа звідси не дізнається про це. Руда повернулася до істоти у траві під деревом, сконцентрувавши усю свою увагу тільки ньому. Це був знову скелет... Вона ковтнула. Треба було допомогти. Нахилившись трохи, від неї прозвучало заспокійливо.

— Ти... в порядку? Вони тебе сильно зачепили?..

Той, на її сум, здригнувся, коли почув це. Його череп, швидко захитався із сторони в сторону, натякаючи на негативну відповідь. Тихо прозвучало.

— Н-ні. Н-не смій чіпати м-мене....

Кішка кивнула, але, зрозумівши, що він це не побачить, тихо підтвердила: "Не хвилюйся, все буде добре." Навіть якщо і заспокоєння не були її сильною стороною, вона могла залишатися тихою, даючи мовчазну підтримку чи звичайну допомог��.

Від нього справді пахло кров'ю... і його трусило трохи... Чи це були ридання?..

— Вибач.... ти кровоточиш десь?.. Я- я могу вилікувати, добре? Невеличко, але можу! – Її голос трохи дрогнув, було складно впоратися морально з цим, та почала нервувати.

Дитина, що можна було судити з голосу та розміру, тихо шмигнула, прошепотів: "Т-ти можеш...?" Та лише коротке, але ясне: "Ага."

Через декілька секунд, той зарухався. Повільно, наче кожен невеликий рух причиняв йому біль, він піднявся на лікоть однієї руки. Із зіниць до сих пір текла невелика фіолетова волога. Сльози.

Він дуже сильно був схожим тілом на раніше побаченого скелета, що додало ще більш незрозумілих емоцій та вражень. Невисокий, ніжно-фіолетові, але налякані очі, такого ж кольору костюм з золотим поясом, на котрому було написано "Nm", такі ж самі золоті ґудзики. Чорні штанці та невеликі чоботи таких самих кольорів, як і решта одягу. Але її увагу привернула невелика золота діадема... Це наче так називалося..? Принцесам із казок дарують діадеми на голови... Вона вирішила відкласти свої запитання на потім. Але найбільше її увагу привернув полу місяць на цій прикрасі... Це нагадало їй дім, що повернуло легку хмурість. На жаль, це не залишилося непоміченим.

Той зжався трохи, прошепотів поспішно.

— Якщо ти така ж як і вони, т-то йди.

Кішка ж, здивовано, покачала головою, широко розкривши очі.

— Ні, ні! Ні в якому разі! Я просто, ну, знаєш, почула ці глузування. Це несправедливо. – Чи повинна вона виправдовуватись? Ні. – Тож, що у тебе? Я відчуваю кров. – Пауза. Трохи осудливо. – Ти так і не відповів, чи в порядку ти.

Він дивився на неї, занадто уважно та насторожено.

— Тільки подряпини. – Скелет вивчав її. Його мова тіла казала, що він дуже напружений та наляканий. Це не дивно, особливо після усього що сталося.

Руда покачала головою. Зробила обережний крок до нього, не тихий, такий, що не зможе налякати раптовістю чи, навпаки, гучністю. Вона підняла лапи догори. Нахилила голову трохи, щоб подивитися у місце, де розміщено серце кожної живої істоти. Далі провела однією із лап у тому районі, коли на якусь коротку мить там з'явилося підсвічування. На її лодонях легко засяяли волосинки, а навколо з'явилися майже невидимі у денному світлі, часточки. Ті були теплого, але ��ільш нейтрального кольору — білого.

Скелет, котрий з уважністю та захопленням, що може бути тільки дитячим, прошепотів. Він навіть не задумався!

— Якщо я тобі дам вилікувати себе, ти розповіси що це за магія? Я ніколи не бачив її у книгах...

Посмішка гордості, що вона змогла справити враження, швидко зникла, але тон все одно залишився привітним.

— Перепрошую? Це тобі треба, а не мені. Якщо так продовжиться, то я піду.

Навіть якщо це звучало жартівливо та несерйозно, її очі спалахнули на долю секунди. Несвідомо.

Той відвів погляд на мить, далі на його скулах з'явився легкий рум'янець від сорому.

— Вибач... Але це справді якийсь такий вид магії? Ну... Не місцевий чи...?

Кішка фиркнула, зробивши останні два кроки до нього, відкинувши це питання роздратованим рухом вуха. Не торкаючись його одягу, вона приблизила лапи до плями крові, зосередившись на зцілювані. Не рухаючись та не розмовляючи, вони стояли у тиші. Його фіолетові цятки у зіницях невідривно спостерігали. Через десяток секунд вона закінчила, але одразу перенесла свої лапи до його грудини на рівні ребер. Той хотів одразу зробити крок назад, але вона легенько, але рішуче зупинила його, поклавши іншу лапу йому на плече. На її морді з'явився усміх.

— Ні, ні... Я чую кров. Просто постій і все.

Той напружився, але більше не виривався більше. Скелет тихо видихнув, коли відчув більше напруження на ребрах від сили зцілення.

Руда глянула на нього швидко, в очах спалахнула легка провина, але щоб не зосереджуватись на цій емоції, та неочікувано почала.

— Взагалі, я здивована, що ти не знаєш цю магію. Якщо, звісно, ти не сонячний... Але я відчуваю у тобі магію. Що тебе так здивувало, га?

Той слухав уважно, нарешті мавши можливість утамувати свою жагу до невідомого та нового.

— У нас кожен знає, що лікувальна магія зелена. І світяться долоні, а не по лікті... Це не та сама магія, як у монстрів чи людей.

Тепер була черга кішки отримати незрозумілість у своєму голосі.

— Монстри? Чому так грубо?.. І що таке люди?

Скелет завмер, у шоці витріщившись на неї. Його голос впав до шепоту.

— Ти не знаєш хто такі люди та монстри?.. Ще скажи, що читати не вмієш!

— Ось читати-то я вмію, і це скидається на казку якусь дурну…

Той ображено фиркнув, подивившись чомусь у сторону селища.

— Дурну? Ти також вважаєш, що читати нудно та дурно?

Але кішка лише закотила очі, нарешті прибравши свої лапи з рівня ребер. Часточки світла трохи потьмяніли, але не згасли повністю. Він зрозумів, що вона закінчила, коли трохи вигнув спину, не відчувши болю. З'явилася щира, але така ��дивована посмішка, що їй навіть стало соромно за свою поведінку. Той запнувся, тихо промовивши.

— Д-дякую... Мене ніхто не лікував, окрім мого братика...

Та нахилила голову, задумавшись, потім швидко перечислила.

— Такий жовтий увесь, як сонце? І приблизно твого зросту? З очами зірками?

Посмішка скелета стала більшою при згадці про брата та те, що вона його знала. Той енергійно кивнув.

— Саме він!

Та дивилася на нього кілька секунд, потім невдоволено фиркнула, швидко провівши лапою біля його скули, вилікувавши невелику подряпину, а потім поклала пухнасту лапу йому на череп, погладивши.

Її голос набув більш низький тембр, пародіруючи типового дорослого.

— Гарна робота, хлопче! Хоробрий та відважний!

Той знову покрився легким рум'янцем, засміявшись, намагався прибрати її лапу своїми двома.

— Зупинися! Хаха! Я хранитель, я не дитина!

Кішка завмерла, нахиливши голову. У її голосі несвідома цікавість.

— Хранитель?

Скелет одразу перестав сміятися, а легкий веселий настрій зник, наче його і не було зовсім. Він хотів сказати щось, але закрив рота, дивившись їй у вічі зі страхом та відчаєм.

— Я... щось не те сказала?.. Вибач, я не знаю тут нічого, мені шкода...

Скелет зробив крок назад, ніжно прибравши її лапу та відпустивши її. Натомість, він поклав одну свою руку на дерево, тихо пояснивши.

— Я — Найтмер. Я Хранитель цього Дерева емоцій, точніше, її негативної частини. Ці яблука, – він показав рукою на темну сторону дерева, – дарують негатив, а інша, – в цей раз на золоті плоди, – позитив. Дрім, мій брат, є Хранителем позитивних емоцій.

Тепер знову неочікувана пауза. Він, скоріше, сумно дивився у сторону, а руда перевела погляд з дерева на нього. У її голові мчало дуже багато думок, як, наприклад, ось чому вона відчувала щось з цього дерева, чи питання щодо системи та обов'язків хранителів, але найголовніше, чому тут діти... а не дорослі. Та кішка просто відклала інші питання, запитавши те, що не зрозуміла на початку.

— А як це пов'язано з.. ем, моїм питанням? Твого брата, наче, не принижують.. Він виглядав щасливим у той момент.

Її нерозуміння було таким щирим, що він сам випав в осадок. Найтмер знову повторив, наче хотів довести незрозумілу незнайомці істину.

— Я хранитель негативних емоцій! Я‐

Та перебила.

— І? – Вона зробила крок невеликий вперед. – Це не причина не бути доброю до тебе. Чи захищати. Це робота і я відчуваю зв'язок ваш із цим деревом.

Пауза. Вона несвідомо повернулася до селища, коли та помітила, що скелет також дивився у тому напрямку. Далі, вдихнувши, кішка промовила.

— Ти не повинен так почуватися, якщо ти хранитель негативу. Ти не повинен бути весь час негативним. – У цей раз її вуст торкнулася легка посмішка при згадці домівки. – Як у нас кажуть: "Без кісток нема і м'яса". Або, більш поетичніше. Без світла нема темряви, а темрява вічна без світла. Ви пов'язані, і неможливо щоб існувало тільки одне, чи тільки інше, розумієш?..

Знову пауза. Його погляд був спрямований у далечінь, у думках над її словами. Чи прийме він їх, чи просто відкине, але... наступної миті, він шморгнув носом, не в силах стримати емоції після промови незнайомки. Найтмер дуже тихо прошепотів.

— Т-ти як Дрім... Але все добре... Я-я можу жити так...

Інша покачала головою, тихо сказавши, як і він.

— Ні... глузування стануть жорстокішими... і подумай про свого брата. Тим ж його любиш, так?.. — На це вона отримала кивок, коли скелет майже стримував сльози. — Уяви як йому буде боляче, коли тебе не стане... Не звертай свою увагу на інших, сконцентруй увагу на собі. А коли вони закінчать із тобою, вони перейдуть на твого брата... Я вірю, що ти зможеш дати відсіч їм, Найтмере.

Після такої довгої промови, його щоками текли фіолетові сльози. Кішка не змогла стриматися, зробила останній крок та сильно обійняла його, нашіптуючи заспокоєння тихо. Він схопився за неї, наче вона була його рятівним кругом.

— Ш-ш-ш... Все добре, все буде добре... я перегризу горлянку будь-кому, хто посміє образити тебе, Найт...

Хранитель лише шмигнув.

— Не треба...

Вона проігнорувала. На жаль, та розуміла, що її допомога та ці слова була копією минулого випадку, з її другом. Але навіть якщо й так, вона б не залишила цього маленького хранителя у такому становищі. Кішка б не пройшла ані першого разу, ані другого. Розуміючи, як вони почувалися, руда не хотіла, щоб такі діти переживали такий жах.

Але, через декілька секунд, запитала.

— Чому? Бо вони того не стоять?

Той покачав головою, почувся тихий смішок, хоча сльози все ще були після стількох, їй лячно уявити, знущань.

Помовчав так майже хвилину, тримаючи його у своїх обіймах та гладячи його кістляву спину, що добре відчувалося навіть крізь сорочку, кішка неловко запропонувала: "Хей, а... Найтмер. Не проти присісти, ехех?.."

Хранитель постояв декілька секунд без руху, далі потягнув під дерево. Обоє сіли біля стовбура, кішка дивилася на яблука, а скелет пустим поглядом у селище.

Кішка перевела погляд на невеликий шматок тканини, що скидався на плащ. Він був прив’язаний до дерева — жовтенький із сонцем посередині. Вона нерішуче запитала.

— А для чого воно? – І для більшої точності трохи торкнулася цієї тканини.

Скелет перевів погляд на неї, потім на плащ, потім знову на неї, почавши розповідати.

— Взагалі, він тут щоб гріти Хранительку емоцій до нас… – Він підійняв край плаща, відкриваючи невелику колоту рану на стовбурі дерева. Її очі округлилися.

— А-але, це дерево!

Він похитав головою.

— Ні, це Хранителька емоцій. Вона створила нас і наказала оберігати плоди цього дерева.

Погляд рудої знову покосився на яблука. Та нерішуче запитала.

— Чи можна їх… їсти?.. чи вони для красоти?

Той пирхнув у відповідь.

— Звісно! Але… Ти не можеш зараз з’їсти з Дрімової сторони, він ночує сьогодні у селищі…

Руда нахилила голову запитально.

— Чого не з твого?

Хранитель завмер від запитання.

— М-моєї?

— Ну так! Яблука смачні, будь-яких сортів!

Він нерішуче подивився на неї, потім на яблука. Обережно піднявшись, він підняв свою невелику руку, і темне, майже чорне яблуко, впало йому прямо до рук. Перед тим, як віддати його, Найтмер дуже довго вивчав його у своїх руках, крутячи, наче бачив зблизу вперше. Але все ж протягнув цей плід кішці. Та, попри свої попередні слова, все одно обережно роздивлялася його, погладила подушечками лап, навіть понюхала, що визвало сміх у іншого. Але потім звела плечима.

— Відчувається як яблуко, пахне як яблуко, смакує… – Вона відкусила трохи. У середині воно було дуже світле та соковите. – як звичайне яблуко…

Але наступної миті руда завмерла, коли яблуко просто зникло, залишивши після себе невелике фіолетове світіння, котре також швидко зникло.

— А…

— …А?

— Воно… зникло.

— Ну так, ти його поглинула.

— Я його ще не доїла!

Вони обоє засміялися, Найтмер знову сів навпроти неї. Але, неочікувано для них обох, вона відчула невелику вологу, коли її зір став більш розпливчастим. Її, на початку, охопила невелика паніка, поки вона не зрозуміла, що плаче. Вона витягнула поперед себе лапи, Голос кішки був наповнений чистим збентеженням, коли вона промовила: “Чого… я плачу? Я не хочу плакати… що відбувається…” Її погляд впав на нього, коли вона зрозуміла, що це може бути ефект яблук. Вона прокляла себе мовчки, що визвало нову порцію сліз. Хранитель розгубився, побачивши ці сльози, але одразу збагнув, що це ефект яблук… Навіть якщо жодна душа до цього не куштувала його плоди… Хоча позитивні яблука завжди брали.

Він обійняв її, для заспокоєння, почавши також нашіптувати заспокоєння, як і вона ��о цього.

— Не хвилюйся… Це сум, котрий ти зберігала у собі… Все буде добре… Ефект не буде довгим… Все буде добре, я впевнений…

Вона всхлипувала ще деякий час, поки не почала засинати… Це емоційне навантаження було занадто важким для неї. Як і для малого хранителя. Сльози перестали текти, залишивши після себе тільки злегка мокру шерсть на морді. Кішка видихнула, розірвавши обійми, але перед тим як Найтмер встиг щось сказати, легла пухнастою головою йому на коліна, закривши очі. Він, у свою чергу, облокотився на стовбур чарівного дерева емоцій, слухаючи вітер та далекий гомін зайнятих своїми справами людей. Але через декілька хвилин дістав із коріння дерева якусь пошарпану книгу. Повернувши голову на звук, руда зацікавлено читала, хоча не вдумувалася у зміст цієї книги…

Приємна тиша. Нарешті.

Через деякий час почало потрохи вечоріти… Вона не рахувала скільки часу вони так пробули разом. Ніхто із них не рахував. Вона викликала невеликий вогник, освітлюючи сторінки книги. Наче, там були казки, чи міфи, руда до сих пір плутала ці терміни.

Через декілька хвилин, він нерішуче запитав, трохи сонливим голосом.

— Вибач, я забув запитати… Як тебе звуть?

Вона задумалася на декілька секунд, потім з посмішкою відповіла.

— Іві. Приємно познайомитись, нарешті.

***

Вона неочікувано прокинулася, наче від кошмару, але не кошмар. Відкривши очі, був тепер знайомий ліс. Вона сиділа у невеликому чагарнику, ховаючись, як і до цього, від свого племені.

Це був сон?

Руда показала головою, сумно поклавши її на свою лапу, підперши.

— Звісно, лиш сон, Ів… Лиш сон, як завжди… Він не повернеться, годі рюмсати…

Звівшись на ноги, вона рушила далі крізь хащі, зовсім не помітивши знайому пошарпану книгу у корінні дерева…

6 notes · View notes