#капрал | Explore Tumblr posts and blogs

genealogyrus · 10 months ago

Text

Пьер Малиновски: Политика меняется, а связи между людьми - никогда. Как молодой француз, ставший гражданином России, помогает сохранять общую память о героях. Историк-археолог Пьер Малиновски: Русский экспедиционный корпус - один из вечных символов общей истории Франции и России. Я хочу, чтобы мир узнал: эти солдаты пали на поле боя за освобождение моей родины! Когда мировые СМИ облетела новость, что некий француз нашел в России останки школьного друга Наполеона, которые не могли отыскать с 1812 года, этому сначала поверили немногие. За заслуги в налаживании российско-французских отношений во времена, когда Запад трясет от недружественности, президент нашей страны дал ему гражданство. Сегодня Пьер Малиновски, в прошлом капрал Иностранного легиона Франции и помощник депутата Европейского парламента, занимается раскопками и захоронением солдат Русского экспедиционного корпуса Первой мировой. Выступает за возвращение городу на Волге имени Сталинград и убежден, что французы никогда не предадут свою благодарную память о русских воинах. Что двигает этим упрямым, бескомпромиссным и азартным человеком? Пьер, для россиян вы пока личность таинственная, ��уть ли не персонаж Жюля Верна. И если одно из западных издательств предложило вам написать книгу о своей жизни, значит, наше впечатление не обманчиво? Пьер Малиновски: Я всегда мечтал о путешествиях - есть во мне и азарт, и даже некая толика авантюризма, что ли. В 17 с половиной лет поступил в Легион, после этого несколько лет проработал в Европарламенте, но политика - не мое, хочется делать что-то более важное, свои проекты создавать. По поводу книги скажу так: мемуары в 36 лет писать рано, но у меня вышла в свет монография "В поисках потерянной могилы" о погибшем под Смоленском генерале Гюдене, соратнике Наполеона. Предисловие к ней написала Элен Каррер д'Анкосс - постоянный секретарь Французской академии наук и большой специалист по российской истории. К сожалению, в минувшем году ее не стало. Но издательство, о котором вы вспомнили, интересовала совсем другая история. Я участвовал в нескольких секретных миссиях. Одна из них заключалась в спасении французских летчиков, которые попали в тюрьму в Доминиканской Республике, и им грозил большой срок. Я тогда работал в Европарламенте, ко мне обратились коллеги с просьбой вызволить соотечественников. Выяснилось, что пилоты обвинены в том, чего они не совершали, и я, как бывший военный, даже из солидарности обязан был им помочь. Я решил ввязаться в эту непростую историю. Летчики вернулись на родину. К сожалению, о каких-то деталях я говорить не могу, поскольку это относится к гостайне. Но об этом скоро выйдет на Netflix фильм. Летом 2022 года президент своим указом дал вам российское гражданство. В этом документе вы названы президентом Фонда развития русско-французских исторических инициатив. Еще лет десять назад могли ли вы предположить, что будете жить на две страны? Пьер Малиновски: Что вы, даже пять лет назад я об этом не думал. Но вот впервые еще по делам Европарламента приехал в Россию и понял: мое место! Признаюсь, что мои преставления поменялись радикально. Я очарован этой страной, какими-то ее парадоксами, можно сказать, что влюблен. Народ здесь очень сильный. Я заметил, если люди видят, что ты понимаешь, ради чего все затеваешь, тебя начинают уважать. Во Франции достаточно сложно с реализацией любых проектов. Я гражданин двух стран. Политика меняется, а связи между людьми - никогда. Это и является основой моей работы, построенной на истории, общих воспоминаниях, на жертвах, принесенных друг за друга. В ноябре этого года на русском военном кладбище близ французской деревушки Курси под Реймсом состоялось торжественное захоронение троих солдат Русского экспедиционного корпуса, сражавшегося на стороне Франции во время Первой мировой войны. Если бы не вы, наши люди так бы и остались лежать на полях, засеянных капустой и свеклой? Пьер Малиновски: Наша семья жила в местах кровопролитных боев Первой мировой. Как раз там, где стояла 1-я пехотная бригада Русского экспедиционного корпуса. В детстве я все окопы там облазил. Эта земля буквально звенит от артефактов войны. Отец приобщил меня к археологии и истории, мы постоянно что-то находили. Впервые я увидел останки солдата в пять лет. Был, конечно, в шоке. До тех пор наши прогулки и поиски мне казались развлечением. Но этот момент перевернул мои представления об истории, о том, что мы обнаруживали. Даже будучи совсем ребенком, я понял: этот человек, чьи кости лежат передо мной, десятки лет назад отдал свою жизнь за то, чтобы я сейчас мог вот так гулять и играть… В 10 лет я услышал от отца о Русском экспедиционном корпусе. Был в очередной раз поражен. В 2013 году отслужив в армии, я опять вернулся к мыслям о погибших россиянах. Почему до сих пор их никто не нашел и не похоронил с почестями, которые они заслужили? Поиски заняли четыре года. А интерес к этой теме все больше разгорался. Подумал, что найти всех и похоронить - мой долг перед историей моей же страны и памятью тех, кто за нее погиб. Что самое сложное в вашей работе? Наверное, не копать? Пьер Малиновски: Понимаете, в чем дело: между Россией и Францией сегодня не так много открытых каналов. Поэтому так важно найти какие-то вечные символы нашей общей истории. С моей точки зрения, это "Нормандия - Неман" и Русский экспедиционный корпус, в котором было 20 тысяч солдат. Около 5 тысяч были убиты в сражении близ Реймса, и ни один из них до последнего времени не был найден. Мы обыскали 300 гектаров, сделали 1500 ям на глубину два метра и больше. Искать было сложно, ведь во время Первой мировой не было такой локализации погибших, как, например, во Вторую мировую. И протокол подъема останков довольно сложный. Сами мы не имеем права к ним прикасаться. Приезжает полиция, антропологи, все оформляют. Таким образом, шестеро солдат были подняты с поля. У пятерых оказались жетоны, то есть мы сразу определили их имена. Поисковики знают, что такая удача выпадает одному проценту археологов. Четверо из опознанных были моложе 20 лет - почти мальчишки! Самому старшему из солдат, по фамилии Бушуев, - 39. Мы выяснили, что и его сын находится в братской могиле, еще не поднят. По меньшей мере 17 человек остались еще в месте захоронения. Но процесс пока законсервирован - по не зависящей от меня причине... Я хочу, чтобы мир узнал: вот эти 23 русских солдата (в ряду других пяти тысяч) пали на поле боя за освобождение Франции! К февралю нам обещали разрешить возобновление раскопок и поиска. Западные СМИ писали, что во Франции захоронение солдат Русского экспедиционного корпуса прошло незамеченным… Пьер Малиновски: Во-первых, похороны троих героев состоялись на Русском военном кладбище с военными почестями. Минобороны Франции их с большим уважением оплатило. Об этом российскому послу в Париже было направлено официальное письмо. Мало того, республика будет финансировать раскопки, а также поездки двух членов семьи каждого найденного солдата к месту гибели. И это дипломатический мост между нашими странами. Торжественное захоронение - символический шаг. О нашей находке пока мало знают, но, когда мы поднимем остальных солдат, это вызовет эффект разорвавшейся бомбы - оказывается, русские воевали за Францию и побеждали! Думаю, для сегодняшней сложной ситуации, связанной с конфликтом России и Украины, - это архиважно. Пьер, не связан ли ваш интерес к Русской экспедиции с тем, что в ней принимал участие будущий маршал Победы Родион Малиновский? Пьер Малиновски: Нет, мы просто однофамильцы. Отец мой имеет польские корни и никакого отношения не имеет к героическому маршалу. А мама - француженка. Совпадение только в том, что у отца оказалась часть архива Русского корпуса, ну и бои шли там, где стоял родительский дом. Волонтеры, которые участвуют в раскопках, называют вас "тираном"... Сами копаете или только командуете? Пьер Малиновски: Да, это знают все, кто со мной работает. Что поделаешь, я очень строг и требователен, почти перфекционист. Во время раскопок мне нужно контролировать буквально все. И кому-то такой интенсивный стиль кажется очень тя��елым, почти неприемлемым. Но поверьте, все это ради результата. Да и, несмотря на сложности, участие в таких проектах оставляет память на всю жизнь. Я сам копаю, орудую лопатой с детства. И это мне доставляет удовольствие, потому что делается ради понятной и важной для истории цели. В одном из интервью вы рассказали, что таким жизненным ритмом "заразились" в армии. Позвольте, процитирую: "Служба навсегда останется важнейшим этапом моей жизни. Я научился дисциплине, пунктуальности, организованности, физической культуре, гордости за защиту родины". По вашему мнению, если бы каждый молодой человек получил военный опыт, хотя бы на несколько месяцев попав в армию, стало бы больше "настоящих мужчин" и меньше "курящих всякую дрянь двадцатилетних" или "псевдореволюционеров, выходящих на улицы, чтобы сбежать из школы". Последнее очень хлестко, но точно… Пьер Малиновски: Именно так. В армии мне привили строгие требования к жизни, которые очень помогают сегодня в работе. Сейчас возьму небольшой отпуск, чтобы приступить к мечте всей своей жизни - раскопкам на Бородинском поле. Во французской истории Бородинское сражение называется битвой у Москвы-реки… Пьер Малиновски: Там погибли мои предки. Чтобы копать на Бородинском поле, нужно официальное решение самого высокого уровня, поскольку это ответственное и масштабное мероприятие. Будет все непросто в плане протоколов и разрешений. Бородино известно всему миру благодаря Льву Толстому и роману "Война и мир". И имена Наполеона и Кутузова у каждого образованного человека на слуху. В проекте примут участие эксперты российской и французской академий наук, известные археологи и историки. Уже два года ведется подготовка. Мы нашли семьи участников сражения: Кутузова, Раевского, Тучкова (пропал без вести во время битвы), Багратиона. С французской стороны - Мюрата, де Коленкура, Монбрена, Мариона и Ромефа (все генералы, кроме Мюрата, пропали без вести на Бородино). Потомки героев войны 1812 года примут участие в раскопках в качестве волонтеров. Работы будут происходить на Батарее Раевского - знаковом месте битвы, где за несколько часов погибли тысячи солдат. Русский экспедиционный корпус, воевавший в Первую мировую на стороне Франции, насчитывал 20 тысяч солдат. Около 5 тысяч были убиты в сражении близ Реймса, и ни один из них до последнего времени не был найден. Фото: РЭК На руках у своего одноклассника Наполеона в 1812 году во время сражения за Смоленск умер от ран (ядром ему оторвало ногу) известный французский полководец - генерал Шарль Этьен Гюден. Его останки искали более 200 лет. Вы нашли. Как? Пьер Малиновски: Согласен, такое нечасто случается, если речь, конечно, идет об известных исторических персонажах. Однако Смоленск не такой уж большой город, да и в архивах была информация, правда, всего лишь две строчки. Мы действовали вместе с Институтом археологии РАН. Предполагаемое захоронение французских военных находилось в одном из парков Смоленска. Я подумал, а если бы я был Наполеоном, где бы я похоронил своего друга? Стали копать. Это "пятачок" всего лишь 25 на 25 метров. Мало, кто верил в успех, но мы все же нашли, что искали. Для идентификации подходили только близкие родственники Гюдена, жившие с ним в одно время. Во Франции были эксгумированы останки матери и сестры генерала. Нужно было срочно доставить туда найденные нами материалы. Дело в том, что в России есть некоторые сложности при проведении таких тестов, много запретов и препятствий, много времени потребовалось бы, чтобы их преодолеть. Во Франции с этим попроще. Мне не терпелось узнать результат, и я решил перевезти останки в обычном багаже. Генерал путешествовал со мной в рюкзаке, и никто даже представить не мог, "кто" летит в самолете. Признаюсь, я испытал огромный душевный стресс и не хочу больше повторять такой эксперимент. Но дело стоило того: мы смогли доказать, что останки, найденные в Смоленске, принадлежат легендарному французскому генералу. Впрочем, самой тяжелой частью таких проектов является не сам процесс археологических раскопок, а его, скажем так, "политическая составляющая". Нам было сложно убедить французские власти, что это дело чести для страны захоронить останки генерала Гюдена рядом с его другом Наполеоном в Доме Инвалидов. Может быть, эти сложности связаны с тем, что во Франции вас считают "пропагандистом Кремля"? Все, кто связан с Россией, даже найденный под Смоленском свой собственный герой войны, - это "персона нон грата"? Пьер Малиновски: Я стараюсь не зацикливаться на том, что пишет наша пресса. Но я слышал, что меня так называют. Это извращенное представление обо мне и моей работе. Все проекты приносят пользу обеим нашим странам. Разве Франция не была заинтересована, чтобы один из главных героев наполеоновской войны нашел свое законное место упокоения? Именно Россия пошла мне навстречу в его поисках, мне разрешили забрать останки Гюдена. Я не представляю, что где-нибудь в другой стране я сделал все это в такой короткий срок, без лишней административной волокиты. Никогда я не получал каких-то указаний, где и как копать, никто не сомневался, что то, что я делаю, важно, в том числе и для ��ипломатических связей между нашими странами. Мне полностью доверяют, поскольку я уважаю российские законы, хотя это и непросто мне дается, поскольку отодвигает сроки проектов. Я благодарен России за то, что именно в этой стране у меня появилась возможность личной реализации. Не так давно отмечалось 80-летие разгрома фашистов в Сталинградской битве, которой был посвящен один из ваших проектов. У нас в очередной раз поднялась дискуссия о переименовании Волгограда в Сталинград. На фоне обвинений России во всех смертных грехах во Франции не собираются предпринять обратные шаги: переименовать бульвар Сталинград и метро? Пьер Малиновски: Может быть, я кого-то сейчас шокирую, но скажу: я как раз за то, чтобы дать легендарному городу название Сталинград. Это более адекватно отражало бы его героическую историю, память о том, что там происходило. Рядовые граждане Франции не поддержали идею сменить название метро. Поднялась такая буря протеста, и новаторы отступили. Одно дело политика, другое дело - мнение обычных людей. Это часто не совпадает. Менять что-то вообще не в ментальности французов. Народ отдает дань истории, хранит ее. Ну да, кое-что в Париже поменяли, но, когда речь идет о такого уровня сражениях, как Сталинградская битва, во имя свободы и жизни всего человечества, менять ничего нельзя. Сталинград стал именем нарицательным, это слово обозначает грандиозную силу духа, и это навечно. Я подумал, а если бы я был Наполеоном, где бы я похоронил своего друга? Стали копать. Это "пятачок" всего лишь 25 на 25 метров. Мало, кто верил в успех, но мы все же нашли, что искали Вторая мировая война, сопротивление, де Голль… То, что нас объединяло, теперь стало разъединять. В Европе СССР приравнивают к фашистской Германии, пересматривают историю. Как это произошло? Пьер Малиновски: Я, как и многие в европейских странах, не подвержен пропаганде западных СМИ. Обвинять народ, который потерял 27 миллионов жизней в борьбе с этим злом! Подобное можно услышать от политиков Франции, но в своем кругу я не знаю ни одного человека с таким мнением. К тому же французы помнят историю и помощь России и в Первую, и во Вторую мировые войны. Мы связаны одной Победой. Полный текст статьи по ссылке: https://rg.ru/2024/01/12/per-malinovski-politika-meniaetsia-a-sviazi-mezhdu-liudmi-nikogda.html

0 notes

finlandwars · 10 months ago

Text

Продовження Громадянської війни

Наступна сутичка між силами фінської армії та комуністичними бойовиками відбулась 19-21 лютого 1918 року і отримала назву Битва під Варкаусом.

Варкаус був промисловим населеним пунктом із 3000 осіб у муніципалітеті Леппявірта провінції Куопіо. Восени 1917 року була створена місцева Червона гвардія. У дні листопадового загального страйку гвардія взяла під свій контроль Варкаус. Коли наприкінці січня 1918 року почалася громадянська війна, лінія фронту незабаром утворилася в південній частині Фінляндії, і Варкаус став останньою червоною плямою, що залишилася за лініями білих. Білі зробили свою першу спробу взяти Варкаус 6 лютого, але червоним вдалося відбитись . Коротка сутичка завершилася трьома вбитими білими та одним червоним бійцем.

18 лютого місцевий штаб Білої армії зустрівся в Піексямякі, де склав остаточні плани майбутньої другої атаки. Підрозділ білих складався з 1000 чоловік з регіонів Савонія, Кюменлааксо та Остроботнія. Нею командував генерал Ернст Лефстрем з молодшими офіцерами К. В. Мальмом і Йоханом Сайніо та австрійським капралом Карлом Мюллером як його підкомандувачами. Капрал Мюллер був шахраєм, який залучив до Білої армії, видаючи себе за німецького лейтенанта Карла фон Цедтвіца цу Гакенбаха. Насправді це був капрал німецької піхоти, який перебував у російському полоні. Повертаючись додому, Мюллер вирішив приєднатися до фінських білих під фальшивим ім’ям.

Варкауські червоні були посилені людьми з прилеглих районів. Їх загальна чисельність становила близько 1200, але лише 150 були озброєні. Відсутність зброї була великою проблемою для червоних по всій країні. Червоні з Варкауса навіть мали «саморобну» гармату, яку виготовили на місцевому металургійному заводі чоловіки, які раніше працювали на Путіловському гарматному заводі в Санкт-Петербурзі. Червону гвардію Варкауса очолив газет��р Матті Аутіо, який приїхав до міста як агітатор під час загального страйку 1917 року.

Білі розпочали свою операцію пізно ввечері 19 лютого і наступного ранку оточили місто. Остання атака почалася 20 лютого. Через день червоні, що переважали за чисельністю, відійшли до промислової зони Альстрьом на острові Пяйвіонсаарі . Останнім їхнім притулком був целюлозний завод, де ввечері 21 лютого забарикадувалися 700 червоногвардійців. Оскільки у червоних закінчилися боєприпаси, вони здалися о 22:00. За два дні бою було вбит�� 12 білих і не менше 20 червоних. Після капітуляції комуністів їх ватажки були страчені а саме: Матті Аутіо, Каарло Ляхтеенмякі, Еміль Парккінен, Адам Крогерус.

Наступна велика битва відбулась 21 лютого-5 квітня 1918 року. І отримала назву битва при Рауту.

Коли червоні зайняли станцію Рауту, її утримували лише менше сотні воєнізованих білогвардійців на чолі з інженером Кьості Кехвола. За кілька днів вони були посилені підрозділом із 300 чоловік, а на початку березня станцію Рауту обложили 500 білих. Тепер ними командував капітан егерів Еверт Екман, а з 8 березня, коли прибула Карельська армія, ритмейстер Георг Ельфвенгрен. Перед останньою битвою білі були посилені батальйоном єгерів під командуванням майора Леннарта Еша .

Остаточна операція була завершена з 2000 білих. Більшість підкріплень складалася з призовників. Деякі з них були дуже ненадійними, оскільки багато виявилися прихильниками червоних. Ці люди були роззброєні та переведені до будівельних сил. З боку комуністів в обороні міста брали участь в більшості саме російські комуністи, фінських комуністів з так званої червоної армії фінської було набагато менше.

Російськими військами командував революціонер-більшовик М. В. Пригоровський, але військові плани в основному складав начальник Петербурзького військового округу генерал К. М. Єремеєв. Фінськими червоними спочатку командував Йохан А. Пальму з Виборга, з 27 лютого сумно відомий лідер Червоної гвардії Хейккі Кальюнен, після його відставки в березні Оскар Рантала та протягом останніх трьох тижнів Арвід Лейнонен. Їхні загони складалися з залізничників, які прибули до Рауту з інших частин Фінляндії, і членів Санкт-Петербурзької фінської Червоної гвардії.

Загальна кількість росіян становила близько 3000, але в Рауту одночасно перебувало лише 1500. До складу російських ��ійськ входили червоноармійці та воєнізовані добровольці. Оскільки Брест-Литовський договір був підписаний між Радянською Росією та Німецькою імперією, більшість російських військ відступили 12 березня. Лише через два тижні більшовики посилили частини. Нарешті, було близько 1200 росіян і 700 фінських червоних, а також сотні членів їхніх родин, які підтримували бойові сили.

Червоні розпочали свою кампанію проти станції Рауту 21 лютого в рамках загальнонаціонального наступу. Кінцевою метою в Карелії було дістатися до великого залізничного вузла Антрея (нині Каменногорськ Виборзького району). Наступ Рауту було зупинено лише через два дні, і 1000 червоних вирішили відступити до залізничної станції. За кілька днів вони були оточені білими з трьох сторін. Тепер був відкритий тільки шлях до Петербурга. Обидві сторони все ще завершили деякі незначні атаки, але з перших днів березня битва перетворилася на окопну війну. Залізниця Санкт-Петербург – Хіітола, а також станція Рауту ще не були завершені, тому у червоних було багато матеріалу, наприклад колод і цегли, щоб побудувати міцну оборонну лінію навколо станції.

Посилені білі почали свій наступ на Рауту 25 березня, але отримали удар у відповідь, як і 30–31 березня. Через два дні білі перерізали залізницю в напрямку Санкт-Петербурга і зійшли з рейок бронепоїзд із вантажем боєприпасів, кулеметів і артилерії. Вирішальна атака була розпочата 4 квітня, тепер уже 2000 чоловік. Незабаром у червоних закінчилися боєприпаси та продовольство. Вранці 5 квітня о 7:30 ранку червоні прорвали лінію облоги з південно-західного боку станції. Червона колона рушила на південь до російського кордону, але незабаром потрапила під перехресний вогонь білих кулеметів у сусідній долині. Частині червоних вдалося втекти, але кулеметний вогонь вбив понад 400 червоних, у тому числі велику кількість жінок і дітей. Більшовицький командир Пригоровський, а також кілька поранених червоних загину��и, щоб не потрапити до рук ворога. 800–900 фінських червоних і російських більшовиків все ще були взяті в полон, у тому числі понад сто дітей. Долину незабаром назвали «Долиною смерті» (Kuolemanlaakso), а за кілька років цю назву навіть нанесли на карту. Після перемоги в Рауту білі тепер змогли зосередити свої війська проти Виборга, червоної столиці Східної Фінляндії.

В цьому бою фінські сили втратили 270 вояків убитими, комуністи втратили 1200 убитими, в тому числі загинув командувач російських комуністів Пригоровський.

Наступна битва, яка вібдулась 15 березня-6 квітня 1918 року, була однієї з вирішальних в громадянській війні проти комуністів. І отримала назву битва при Тампере.

У 1910-х роках Тампере було третім за величи��ою містом у Фінляндії з населенням близько 60 000 осіб, включаючи передмістя. Це було найбільш індустріальне місто Фінляндії, яке вважалося столицею фінського робітничого руху. Тампере зіграв ключову роль у загальному страйку 1905 року, і місто було оплотом для профспілок і Соціал-демократичної партії.

Коли наприкінці січня 1918 року почалася громадянська війна, червоні націлилися на важливий залізничний вузол Хаапамякі, що за 100 кілометрів на північ від Тампере. Лінія фронту незабаром була встановлена в 50-60 кілометрах на північ від Тампере, і фронт Тавастія став головним театром війни. Велике населення робітничого класу та залізничне сполучення зробили Тампере головною базою Червоної гвардії, хоча червоний уряд працював у Гельсінкі. 27 січня Тампере був повністю під контролем червоних. Червона гвардія Тампере мала близько 6000 членів, у тому числі 300 жінок, приблизно 5% від загальної кількості.

Оскільки наступ червоних наприкінці лютого та початку березня провалився, білі розпочали свою операцію проти Тампере 15 березня. Метою було оточити червоні війська на фронті Тавастія, а потім вторгнутися в Тампере. Важкі бої точилися в Ямся, Орівесі, Руовесі та Вільппула. Найзапеклішими були битва при Ленкіпох'я в Ямся 16 березня та битва при Орівесі двома днями пізніше. Червоний фронт розпався, і війська відійшли до Тампере, де червоні тепер мали близько 15 000 бійців. Червоний штаб замість капітуляції вирішив обороняти місто якнайдовше. Білі досягли Тампере 23 березня і взяли в облогу місто 17 000 чоловік у найбільшій військовій операції війни. Відповідні битви велися в районах Юлоярві, Пірккала, Мессукюля, Айтолахті, Лемпяяля, Весілахті та Тоттіярві, а також далі на захід на фронті Сатакунта в Каркку та Хямеенкюро.

23 березня білі підійшли до Тампере з північного сходу і зіткнулися з обороною червоних у Вехмайнені, за 10 кілометрів на схід від міста. Протягом наступних двох днів білі також атакували передмістя Мессукіля на південному сході (захопивши на мить належне село Такахухті) і село Лемпяяля, що за 15 кілометрів на південь від Тампере, але були відбитий. Біла артилерія почала вогонь по місту, і червоні були змушені евакуюватися зі східного робітничого району Таммела. Білі захопили село Кангасала, що за 15 кілометрів на схід від Тампере, але за допомогою бронепотяга 300 червоним вдалося пробитися крізь наступаючі білі війська та втекти до Мессукіля. Увечері 24 березня червоні нарешті втратили Лемпяяля. Тепер білі змогли перерізати залізницю Ріїхімякі–Тампере, головну лінію постачання червоних.

Білі завершили облогу 26 березня, зайнявши залізничну станцію Сіуро на залізниці Порі, за 20 кілометрів на захід від Тампере в селі Сіуро. Того ж дня червоні залишили свої оборонні пости в Месукюля, утворивши нову лінію поряд з районом Калева. Білим також вдалося захопити Юлоярві, розташований за 10 кілометрів на північний захід від Тампере. Після взяття Юлоярві білі миттєво продовжили наступ на західну частину міста в Епіля та на південь у Хатанпяя, але зазнали великих втрат і були відкинуті. Червоні, у свою чергу, розпочали контратаку чисельністю 3500 чоловік у Лемпяяля під командуванням Ейно Рах'я. Червона гвардія Турку та Юляне спробувала одночасний прорив уздовж Гельсінської залізниці, що прямувала на південь. Загинуло до 30 бійців, бронепоїзд був змушений відступити. 27 березня бої тривали в районі Мессукюля-Калева, Епіля та Лемпяяля.

28 березня білі зазнали найважчих щоденних втрат у війні, що пізніше було названо «Кривавим четвергом» . Білі завершили великий наступ, щоб нарешті увійти в місто. Бойові дії зосередилися в районі кладовища Калеванкангас та іподрому на східній околиці Тампере . Атака була розпочата о 9:00 ранку. Після семигодинного бою білим вдалося відбити червоних від району Калева, але не змогли дійти до міста.

Замість напіввійськових білогвардійців Біла армія тепер використовувала війська, що складалися з призовників і керувалися офіцерами-єгерами. Військами строкової служби було набагато легше командувати і відправляти у важкий бій, ніж добровільними білогвардійцями. Замість непокори проблемою стала відсутність досвіду війни, що, у свою чергу, означало великі втрати. У трьох батальйонах білих було вбито щонайменше 200 чоловік, загальні втрати становили понад 50% їхнього складу убитими чи пораненими. Також значних втрат зазнали добровольча шведська бригада та підготовлені німцями егерські війська. Шведи були одягнені в білі снігові камуфляжні бойові спорядження, що робило їх легкою мішенню, оскільки снігу майже не було. Єгери носили зелену уніформу, яка легко виділялася на тлі сірих рядових. У результаті 400-осібна шведська бригада втратила 20, а єгерські війська втратили 27 офіцерів.

Протягом дня червоні мали 50–70 знищених бійців. Лідер червоних Уго Салмела загинув після випадкового вибуху ручної гранати в його штабі. Його наступником став Вернер Лехтімакі. За словами французького журналіста Генрі Лапорта, Лехтімакі їздив на своїй машині туди-сюди через червоні лінії, щоб підбадьорити своїх людей . Лапорт був офіцером у відставці, який повертався з офіційної місії до Росії. Пізніше він описав свій досвід битви при Тампере в книзі 1929 року «Le Premier Échec des Rouges» .

Після невдалої атаки білі призупинили наступ на наступні п'ять днів. Тільки артилерія била по місту. Артилерійський вогонь убив щонайменше 20 мирних жителів, деякі з яких були нейтральними або прихильниками білих, і майже повністю знищив робітничі квартали Таммела та Кіттяля. Протягом цього п'ятиденного періоду тривали бої в Лемпяяля, куди червоні все ще відчайдушно намагалися прорватися.

Білі почали свій вирішальний наступ 3 квітня о 2:30 ночі. Протягом першого дня їм вдалося взяти східні робітничі райони Таммела і Кюттяля, незважаючи на сильний опір. Бої йшли квартал за кварталом і будинок за будинком. Білі нарешті дійшли до річки Таммеркоскі, яка розділила місто надвоє. Протягом дня білі мали 207 убитих, а червоні 115–170. Також було вбито близько 20 мирних жителів . Оскільки покинути місто було неможливо, люди з передмістя втекли в центр. Церкви та інші громадські будівлі були переповнені біженцями, місцеві жителі ховалися у своїх підвалах. 1700 людей знайшли притулок у соборі Тампере.

Цього ж дня була проведена одна з найвідоміших операцій битви. Підрозділ білих під проводом егеря Гуннара Меліна захопив палац Несілінна на пагорбі Нясінкалліо вздовж Халлітускату, але ввечері знову втратив його, оскільки основні сили застрягли на східній стороні Таммеркоскі. Війська Меліна стратили 20 червоних, що здалися, у дворі палацу Нясінлінна, незважаючи на листівки, підписані білим командиром К. Г. Е. Маннергеймом, у яких стверджувалося, що білі не будуть розстрілювати полонених.

Наступного ранку о 4:00 ранку білі перетнули річку Таммеркоскі в кількох місцях, включаючи залізничний міст і мости Сатакуннансільта і Хямеенсільта. Увечері вони дісталися проспекту Хямеенпуйсто на західній частині міста. 5 квітня білим вдалося взяти решту міста. Останньою червоною територією була Ратуша, яку разом захищали чоловіки та жінки. Останні комуністичні сили мерії здалися о 17:30. Решта червоних відступила до західних околиць Пійніккі та Піспали. Увечері великій групі червоних вдалося втекти через лід озер Пюхяярві та Нясіярві. Серед них були червоні лідери Вернер Лехтімакі, Алі Аалтонен і К. М. Ева .

6 квітня білі збиралися атакувати західні околиці, але о 8:30 ранку на вершині вежі Пійніккі було піднято білий прапор, і бій закінчився. Проте кілька днів ще залишалися поодинокі червоні снайпери.

Шведські добровольці, які допомагали Фінським силам у війні з комуністами.

Підсумок битви для комуністів був приголомшеним втрати комуністів складали 2000 убитих, та 10000 полонених, втрати фінської армії склали 820 убитих. Комуністи також втратили одного з командирів при битві за Темпере, а саме був знищений Уго Салмела від вибуху гранати,

Також варто згадати битву яка відбулась 16 березня 1918 року, і отримала назву битва при Ленкіпох'я.

Село Лянкіпох'я розташоване біля шосе Тампере–Ювяскюля, за 60 кілометрів на північний схід від Тампере, яке було основною базою Червоної гвардії на фронті Тавастія. Червоні взяли під контроль Ленкіпох'я 10 лютого. Це була одна з найпівнічніших територій, окупованих червоними. Вони мали намір продовжити рух до міста Ювяскюля в Центральній Фінляндії та дістатися до залізниць Хаапамякі–Ювяскюля та Ювяскюля–Піексямякі. Коли білі розпочали наступ на Тампере, розташування Лянкіпох'ї було стратегічно важливим, оскільки село закривало шлях до міста .

Попередні зіткнення відбулися 12 березня, коли 360 бійців Червоної гвардії з Ур’яли, Ямся та Хямеенлінни напали на село Еваярві, за 9 кілометрів на північ від Ленкіпох’я, але наступ провалився. У той же час білогвардійський загін з Куортане вторгся в Лянкіпох'ю зі сходу. Їх відтіснили, коли червоні поверталися з Еваярві. Кілька червоних було вбито, а місцевий червоний командир Віхторі Хуррі був тяжко поранений.

Коли біла армія розпочала свій головний наступ на Тампере, їхній план полягав у тому, щоб взяти Лянкіпох’я, потім атакувати Орівесі за 25 кілометрів на захід від Лянкіпох’я та перерізати залізницю Тампере–Хаапамякі. Білими військами командував полковник К. Ф. Вількман. Полк із 2500 чоловік був поділений на три батальйони, які очолювали майор Торстен Амінофф, ритмейстер Оскар Вілкман і капітан Аарне Хейкінхаймо. Їх підтримувала артилерійська батарея під командуванням шведського добровольця Нільса Пальме та резервний батальйон під командуванням майора Сікстена Обер��а .

Чисельність бійців Червоної гвардії в Ленкіпох'я невідома, але, швидше за все, червоних було близько 1000 осіб. Шведський граф Арчібальд Дуглас, який воював на стороні білих, оцінював близько 2000 бійців. За словами червоного командира Віхторі Хуррі, за кілька днів до битви кількість червоних була лише 552. Червона гвардія прибула з довколишніх сіл Ленгельмякі, Ямся та Орівесі, а також з південної Фінляндії з Ур'яла, Хямеенлінна, Туусула, Керава, Мянцяля, Еспоо та Гельсінкі. Гельсінська Червона гвардія надіслала свою знамениту А-компанію ("Компанія А"). Це був один із елітних підрозділів червоних, який складався зі спортсменів із силових видів спорту та гімнастів.

Червоні знали про майбутній наступ. Наприклад, газета Työmies написала за день до того, як білі зібрали свої війська в районі Ленкіпох'я. У ніч перед боєм із села втекла велика кількість мирних жителів. Червоні побудували свою головну лінію оборони до пагорба Хірсікангас, за два кілометри на північ від Ленкіпох'я. Вони повалили велику кількість дерев, а потім склали зрізані колоди обабіч дороги і змочили їх водою. При мінусовій температурі штабелі дров тепер були вкриті товстим льодом. Споруда простягалася на понад 50 метрів по обидві сторони дороги. Оскільки дерева на схилах були зрізані, атакуючим білим довелося перетинати широку відкриту місцевість, покриту глибоким снігом.

Білі атакували Ленкіпох'ю з трьох напрямків; ротмістр Вілкман з півночі, майор Амінофф зі сходу та капітан Хейкінхаймо із заходу. Наступ білих розпочався о 7 ранку сильним артилерійським вогнем. Обстріл знищив кілька будівель як у Ленкіпох'я, так і в сусідньому селі Вілккіля, де мав нанести удар батальйон Хейкінхаймо. Більшість червоних залишилася в селі. Оборонний пост на пагорбі Хірсікангас займали всього 80 бійців Червоної гвардії Туусула і Гельсінкі. Червона гвардія Урджала стояла позаду них, решта захищала східний і західний фланги. Батальйон Амінофф, який атакував зі сходу, був зупинений менш ніж за годину, а також батальйон Хейкінхеймо у Вілккіля, за два кілометри на захід від Ленкіпох'я. Батальйон Вілкмана, який атакував головну лінію оборони, був змушений відступити о 10 ранку . За допомогою резервів Охмана Вількман незабаром розпочав новий наступ і нарешті досяг позицій червоних. Тепер бій вевся багнетами та ножами, і червоні, були змушені відступити. Поранених червоних, що залишилися на оборонних постах, було вбито.

Коли оборона червоних розвалилася, Вілкман зміг увійти до Ленкіпох’ї, але був уражений їхніми власними людьми, оскільки батальйон Амінофф прийняв їх за червоних. Нарешті білі зайняли село о 15:00, а червоні втекли на південь через замерзле озеро Ленгельмявесі. Після того, як Ленкіпох'я було втрачено, єдиними червоними, що залишилися, були 300 бійців Червоної гвардії Туусула, які все ще чинили опір у Вілккіля. Батальйон Вількмана атакував з тилу, і бій закінчився пізно вдень. Більшості червоних вдалося втекти, але близько 100 здалися, вважаючи, що з ними будуть поводитись як з військовополоненими. Проте всі червоні, що здалися, були страчені. Леандер Вільянен, командир Червоної гвардії Туусула, сховався від білих і покінчив життя самогубством наступного дня.

Втрати комуністів склали цю битву склали 60 убитих, та 100 страчених, фінські сили втратили 37 убитих.

Наступна битва також, мала важливе значення для фінських антикомуністичних сил, розпочалась вона 23 березня-24 квітня 1918 року. Отримала назву битва при Лемпяяля.

Лемпяяля було відносно тихим місцем протягом перших тижнів війни, однак, оскільки воно перебувало під територією, контрольованою червоними, червоні сили швидко захопили важливі стратегічні центри в межах поселення, такі як залізнична станція, телефонна станція, муніципальна ратуша. і ощадний банк.

Битви в Лемпяля були безпосередньо пов'язані з битвою за Тампере. Маннергейм наказав полковнику Карлу Вілкману захопити Лемпяяля через Кангасалу, щоб блокувати й оточити Тампере. Кангасала була захоплена 22 березня, а після короткого бою Лемпяяля була захоплена білими військами. Червоні в Лемпяля складалися з місцевої погано навченої міліції та деяких гельсінкських червоногвардійців, які швидко впали перед значно переважаючими білими силами приблизно 25 березня. Після поразки Ейно Рахья зібрав групу з близько 2000 чоловік з Південної Фінляндії та Санкт-Петербурга та розпочав атаку, щоб прорвати оточення Тампере. Бойові дії в Лемпяяля були зосереджені на перешийку між озерами Ванаявесі та Пюхяярві, і червоним спочатку вдалося відтіснити сили білих, і була надія прорвати оточення в Тампере. Двом останнім резервним батальйонам у районі Лемпяяля було наказано контратакувати, знищивши можливість червоних звільнити Тампере. Коли звістка про захоплення Тампере білими дійшла до Червоної гвардії Лемпяяля, вони припинили свій наступ на Тампере та розпочали війну на виснаження. Однак 24 квітня Червоній гвардії в Лемпяяля було наказано відступити.

Підсумовуючи варто сказати про втрати сил в цій битві, фінські сили втратили 194 убитими і також загинуло 2 шведських добровольців. Втрати комуністів складали 249 убитих та 400 страчених комуністів.

Далі відбулась битва при Авенкоскі 10 квітня-5 травня 1918 року. В цій битві фінським антикомуністичним силам допомагали німецькі війська.

Німецька імперія підтримувала Білу Фінляндію, попередницю сучасної Фінської держави, під час громадянської війни проти Червоної Фінляндії та її воєнізованої армії Червоної гвардії. Таким чином, Німеччина почала військову кампанію в південно-східній Фінляндії 7 квітня 1918 року висадкою загону Бранденштайн (нім. Abteilung-Brandenstein) у Ловіїсі. Їхня мета полягала в тому, щоб взяти прибережне місто Котка, розташоване за 40 кілометрів (25 миль) на схід від Ловіїси, �� потім рухатися на північ вздовж життєво важливої Санкт-Петербурзької залізниці до залізничного вузла Коувола. Наступного ранку розвідувальний загін із 300 солдатів досяг околиць Котки, але був зупинений у битві при Кімінлінні.

Поки німці чекали підкріплення, вони прослуховували ворожі телефонні лінії і п��милково вважали, що Червона гвардія має резерв із 10 000–30 000 солдатів, які прямують до Котки з північного району долини Кімі. Насправді червоні були посилені лише 450 чоловіками . Німецький підрозділ відступив до Ахвенкоскі, за 20 км (12 миль) на схід від Котки. Оскільки незабаром за ними послідували червоні, вони просунулися на 8 км (5,0 миль) далі на захід, де вони зайняли оборонні позиції біля річки Таасіаньйокі. Червоні не просунулися повз Авенкоскі, де вони зайняли укріплення 18-го століття біля річки Кімі . Незабаром вони були посилені частинами, що відступили з Карельського фронту.

Наступні десять днів було тихо, оскільки бої точилися на північ від Ловіїси в регіоні Східна Уусімаа. 22 квітня німці підійшли до Ахвенкоскі і атакували наступного ранку. Бій тривав два дні, але прорвати червоні лінії не вдалося. 25 квітня червоні залишили свої позиції на західному березі річки Кімі й відступили через неї, зруйнувавши за собою мости . Німці зайняли окопи на західному березі річки Кими, і наступні вісім днів бій припинився .

Фронт червоних у Карелії розвалився після битви під Виборгом (фінською: Viipuri) 29 квітня, і вони зазнали вирішальних втрат у битві під Лахті. Це означало, що регіон долини Кімі був останнім оплотом червоних. 3 травня було встановлено перемир'я, і сторони почали переговори про капітуляцію червоних. Під час данної битви полягло 13 військових з сторони Німеччини та 13 фінських комуністів було ліквідовано. В тому числі загинув один з командувачів комуністів Оскар Вінтер.

Також варто сказати про одну з вирішальних сутичкок війни, яка відбулась 12-13 квітня 1918 року, битва за Хельсінкі.

Дивізія Балтійського моря чисельністю 10 000 чоловік атакувала Гельсінкі 6 000 чоловік, включаючи два піхотні полки, один батальйон егерів, артилерійську батарею та кілька допоміжних військ. Німецький імперський флот висадив 400 матрозенів до району Катаянокка, де вони увійшли в центр міста та приєдналися до Балтійської дивізії. Німців підтримували 2000 білогвардійців Гельсінкі, які вели активну підпільну діяльність під час контролю міста червоними. Проте білі не відігравали жодної важливої ролі, оскільки вони вступили в бій на пізній стадії.

Загони Червоної гвардії, що захищали Гельсінкі, в основному складалися з недосвідчених резервів. У той час основні бойові сили Гельсінської Червоної гвардії воювали на Тавастському фронті. Їх очолювали муляр Едвард Ніквіст, який служив начальником міської міліції, і промисловий робітник Фредрік Едвард Йоганссон, оскільки генеральний штаб Червоної гвардії, а також Червоний уряд залишили Гельсінкі 8 квітня і втекли до міста. м. Виборг у Східній Фінляндії. У місті все ще залишалися червоні російські війська, але згідно з Брест-Литовським договором, підписаним між радянською Росією та Центральними державами, вони не брали участі в битві.

Дивізія Балтійського моря висадилася в Ханко, за 120 кілометрів на захід від Гельсінкі, 3 квітня і почала марш на схід . Перший бій між німецькими військами та фінськими червоними відбувся через три дні в місті Каріс. Німці втратили дев’ять чоловік, але захопили цей важливий залізничний вузол, а потім закрили Гельсінкі Прибережною залізницею та шосе Турку–Гельсінкі. Після незначних сутичок у Лох’я та Кіркконуммі німці нарешті вийшли на передову частину Крепоста Свеаборг, побудованої росіянами системи укріплень навколо Гельсінкі, у селі Леппяваара Еспоо, за 10 кілометрів на захід від Гельсінкі. Битва при Леппяваарі відбулася 11 квітня. Німці атакували оборонні пости червоних і зуміли змусити їх тікати. Втрати Червоної гвардії склали 13 чоловік. Коли червоні відступали, німці мали відкритий шлях до передмістя Гельсінкі.

Наступного ранку генерал Рюдігер фон дер Гольц наказав групі з 500 чоловік атакувати Тіккуріла, що за 16 кілометрів на північ від Гельсінкі, щоб перерізати залізницю Гельсінкі-Ріїхімякі та закрити вихід з міста. Німці билися проти місцевих червоногвардійців, які оборонялися з власних будинків і дворів за певної підтримки бронепотяга. Дивізія Балтійського моря нарешті зайняла залізничну станцію Тіккуріла о 5 вечора і незабаром увійшла до залізничної станції Мальмі, за 3 кілометри на південь від Тіккуріла. Погано споряджені червоні вбили в Тіккурілі щонайменше 25 чоловік, за деякими даними навіть 100, але німці втратили лише двох. Рано вранці 12 квітня дивізія Балтійського моря увійшла до північних околиць Пікку Хуопалахті та Мейлахті. Війська рушили до центру міста через шосе Турку, яке сьогодні відоме як Mannerheimintie, головна вулиця Гельсінкі. Перші сутички відбулися близько 6 ранку на скелястих пагорбах Тілкка, які німці зайняли через три години. Наступна оборонна лінія була лише за півкілометра попереду. Коли близько 10 ранку німці прорвали другу лінію, червоні атакували їхній лівий фланг з району Пасіла. Після двох годин бою німці відкинули червоних і зайняли залізничну станцію Пасіла, розташовану за три кілометри на північ від залізничної станції Гельсінкі. Тепер вони нарешті змогли увійти в місто.

О 13.30 німці досягли району Тьоолё. Оскільки червоним вдалося зупинити війська, що вторглися, німецький полковник Ганс фон Чирскі унд Бегендорф сформував два підрозділи. Один підрозділ продовжував атаку вздовж Маннергеймінті, а інший уникав через район Гіеталахті до південних частин міста. Одночасно з Пасіла по залізниці до міста входив третій загін. Біля Національного музею німці обстріляли близько 16:00. Стрілянина велася з гарнізону Турку, який знаходився біля сучасної будівлі Ласіпалаці. Тепер німцям довелося ухилятися від гарнізону Турку із заходу по вулиці Фредрікінкату району Кампі. Пізніше гарнізон було захоплено, підпаливши будівлю.

О 17.30 німці досягли площі Ероттая, де захопили Шведський театр, використавши капітулюваних червоних як живий щит. Ще один відомий випадок, коли німці використали живий щит, був пізніше того ж вечора, коли вони марширували через міст Піткасільта за 300 капітулюваними червоними. За словами німецького офіцера, з яким брав інтерв’ю фінський журналіст, вони навчилися цього методу від британців . У цей час також точилися запеклі бої на залізничному вокзалі Гельсінкі, а також у сусідньому районі Клууві. Загін німецьких морських піхотинців висадився в Катаянокку о 7 годині вечора і незабаром увійшов до району Круунунхака .

Наступного ранку німці напали на штаб Червоної гвардії в будівлі Смольної в районі Каартінкаупункі. 400–500 червоних зі Смольни нарешті капітулювали о 7 ранку. Останні червоні воювали зараз у північних робітничих районах Калліо та Хаканіемі, куди вівся сильний артилерійський вогонь. Серед інших будівель постраждав і сильно пошкоджений Будинок робітників. Нарешті о 14:00 на вежі церкви Калліо було піднято білий прапор, і бій закінчився.

Після втрати Гельсінкі Червоне командування оборони переїхало до Ріїхімякі (де також брала участь битва при Хювінкяя), де його очолив художник і конгресмен Ефраїм Кронквіст. Німецькі війська, з іншого боку, атакували Гельсінкі на півночі 15 квітня і завоювали Клауккалу через чотири дні, продовжуючи звідти Хямеенлінну. У той самий час у Ловіїсі німецький загін «Бранденштейн» рушив із Східної Уусімаа до Лахті, де також опинилися червоні, що втекли з району Гельсінкі. Гельсінкі та Фінляндія залишалися під німецькою окупацією до падіння імператора Вільгельма II і кінця Першої світової війни. Рюдігер фон дер Гольц був офіційним представником країни у Фінляндії, спочатку зупиняючись у готелі Kämp, а потім у Kesäranta.

Втрати сторін під час битви: Німці втратили 54 убитих, фінські антикомуністичні сили втратили 23 убитих, комуністи втратили 400 убитих та 6000 полонених.

Битва під Хювінкяа відбулася під час громадянської війни у Фінляндії 19-21 квітня 1918 року.

Коли почалася громадянська війна, Хювінкяа був муніципалітетом з приблизно 8000 жителями, який рік тому став незалежним від парафії Нурміярві . З початку століття місцевість була поділена на багатих землевласників і державних службовців, а також робітників, які прибули до місцевості залізницею та промисловістю. Найбільшим роботодавцем Хювінкяа були Об'єднані вовняні фабрики (Yhdistyneet Villatehtaat). До загального страйку 1905 року в парафії Нурміярві переважали родини місцев��х землевласників, але з соціальним потрясінням робітничий рух також отримав вплив. Після загального страйку в листопаді 1917 року муніципальна адміністрація Хювінкяа поступово перейшла до червоних, і влада нарешті опинилася в їхніх руках до середини лютого 1918 року. Під час правління червоних у Хювінкяа було вбито загалом 16 білих. Червона гвардія з інших місць також була залучена до кровопролиття.

Могила німецьких солдатів, полеглих у битві під Хювінкяа. Після того, як 3 квітня німецька дивізія Балтійського моря висадилася в Ханко, вона просунулася вздовж Рантарата до Гельсінкі, який був завойований 13 квітня. У той же час німці також захопили села Тіккуріла та Мальмі, а та��ож парафію Гельсінкі та вздовж Головної залізниці. Після битви під Гельсінкі 19 квітня німці продовжили рух на північ у напрямку Туусули, Керава та Хювінкяа. Від німецької Балтійської дивізії в бою брала участь 95-та резервна піхотна бригада на чолі з генерал-майором Конрадом Вольфом у складі трьох єгерських батальйонів, посилених трьома велосипедними ротами і двома кулеметними відділеннями, а також артилерією і бронепоїздом . Німці розділили свої війська на три частини. Основна група на чолі з майором Годертом фон Реденом, відділ підтримки Клауккали та Нурміярві в напрямку залізниці Ханко та велосипедна компанія вздовж Головної залізниці в супроводі саморобного бронепотяга вирушили з церковного села парафії Гельсінкі.

Головні оборонні станції червоних, які захищали Хювінкяя, були вздовж залізниці Ханко в Хевосмякі, Хювінкянкюля, на західному боці якої протікала річка Вантаа. Крім того, існували менші департаменти далі вздовж залізниці Ханко в Ноппо та Раджамакі Нурміярві, вздовж головної залізниці в Палопуро та вздовж дороги до Туусули на порогах Пенгаркоскі Нукарі. Війська Хювінкяянкюля підтримували артилерійська батарея та бронепоїзд Panssarijuna № 5.

Вранці 19 квітня німецький авангард на чолі з майором Лотаром фон Бранденштейном вирушив до Туусули, де ескадра графа фон Плессена брала участь у битві проти червоних, що тривала цілий день. У Туусулі ескадра була перетворена в ескадру на чолі з графом цу Зольмс-Барутом, якому до вечора вдалося просунутися менш ніж на десять кілометрів до Яніксенлінни, на північ від Туусули. На Головній залізниці німці дійшли до Керави, де зав'язався бій проти червоних за підтримки бронепотяга. Зрештою червоні помітили один німецький відділ, який просувався дорогою зі сходу Керава до Ярвенпяя, і припинили облогу, щоб уникнути відступу до Хювінкяя. Після цього німці могли вільно пройти п’ять кілометрів до Палопуро, на південь від залізничної станції Хювінкяя. Проте свій бронепоїзд їм довелося віддати ще до села Йокела, коли червоні підірвали залізничний міст через річку Палойокі.

Наступного ранку бої відбулися в Палопуро, Пенгаркоскі та Ноппо. Під час них західний відділ німців досяг Раямякі, звідки червоні почали евакуювати свої війська та членів сімей у напрямку Хювінкяя. У Пенгаркоскі червоні вийшли з бою до полудня, що відкрило німцям вільну дорогу до станції Ноппо на північ від Раямакі. Це дозволило зрізати колію і перервати евакуацію червоних так, що встиг проїхати лише один поїзд. Приблизно о 5 вечора другий потяг із Раджамякі був зупинений перед Ноппо, коли червоні, які їхали туди, почали тікати в напрямку Кютяя. За ними йшла німецька дивізія, проти якої в бою в селі Герунен полягло щонайменше 16 червоногвардійців.

Увечері два німецькі відділи почали наступ з Ноппо в бік Хювінкяа. Проте червоні займали хороші оборонні позиції на хребті Хевосмякі, що змусило німців залишитися на позиціях за річкою Вантаа, що розлилася перед маєтком Крісс. Бої на цій ділянці велися до півночі, але щоб вирватися вперед, німцям довелося перетнути заміновані червоними залізничні та автомобільні мости. У результаті вони вирішили перегрупувати свої війська для атаки наступного ранку. На місце події були введені додаткові війська, так що в підсумку залишилося близько батальйону німців. Крім того, три гарматні батареї були згруповані на полях Уусікартано.

Вранці 21 квітня німецька атака була розпочата із зосередженням артилерії, яка почалася о 7 годині, націлившись на оборону червоних на південному кінці Хевосмякі в Овіку. Червоним вдалося відбити першу спробу прориву противника, але німцям вдалося переправитися через річку Вантаа на пару кілометрів на схід по мосту Рантала в Кіттелі, який залишився без охорони. Німці тепер наступали в тилу ворога, і червоні не мали можливості послати вільні резерви для боротьби з гаком. Червоні вирішили залишити свої позиції та відійти з Хювінкяянкюля в напрямку станції за чотири кілометри. У той же час німці розпочали ще одну облогу, коли відділ під керівництвом кавалерійського майстра Еренкрука кружляв зі сходу через село Рідасьярві до станції Хювінкяя. Навколо школи Маямякі німці зіткнулися з червоними, які захищали східний напрямок, які відступили лише після менш ніж трьох годин бою. Бої також велися в Палопуро, звідки червоні відійшли до Хювінкяя одночасно з Маямакі.

Згодом німцям вдалося атакувати район вокзалу з трьох різних напрямків. У станційному селищі вони зіткнулися з шаленим опором і мусили переходити від хати до хати, борючись із червоними, які захищалися з власних підвалів. Жорсткість опору пояснюється тим, що евакуація Хювінкяя, розпочата червоними відразу після прориву оборони Хевосмякі, ще йшла погано. Їх сім'ї були доставлені в безпечне місце на дорогах до Хаусъярві та Ріїхімякі, куди людей також евакуювали потягом. Наслідки червоних і бронепотяг на залізниці зуміли затримати німців, так що вони не захопили Хювінкяя до 16:00-17:00, коли місцевість уже була майже повністю звільнена від червоних. Бронепоїзд зумів зав��ати втрат німцям у Веленоя, в сучасному районі Пааволи.

Після завершення бою частина німців продовжувала рух до Ріїхімякі до пізнього вечора. Один відділ прибув до Херайокі о 22:00, де вступив у бій з червоними, які згрупувалися в обороні Ріїхімякі. Відділ на чолі з майором фон Реденом рушив до села Еркюля в Хаусъярві, де об 23:00 потрапив у засідку червоних. Шість німців і четверо червоних загинули в битві при Еркіля. Третій німецький відділ зміг без опору пройти до Керкколи біля залізничної зупинки Монні. Однак більшість німців провели ніч у станційному селищі Хювінкяя і не продовжили шлях до Ріїхімякі до наступного ранку. Завоювання Ріїхімакі було завершено пізніше вдень.

В цій битві німці втратили 21 вояка убитими, комуністи ж втратили 50 убитими.

На завершально етпа громадянської війни, важливе місце мала битва при Лахті, яка відбулась 19 квітня- 1 травня 1918 року.

На момент громадянської війни у Фінляндії в Лахті проживало 6500 осіб. Місто було важливим для червоних через його розташування біля життєво важливої залізниці Ріїхімякі–Санкт-Петербург, яка з’єднувала Лахті з головними театрами війни в Тавастії та Карелії. Червоні війська формувалися та навчалися в гарнізоні Хеннала, який росіяни побудували на початку 1910-х років. Коли червоний фронт зазнав краху в північній частині Тавастії, а битва при Тампере закінчилася 6 квітня, десятки тисяч червоних біженців попрямували на схід через Хямеенлінну та Лахті. Наприкінці квітня всередині трикутника, утвореного містами Хямеенлінна, Ріїхімякі та Лахті, було близько 40 000 червоних.

Німецька дивізія Балтійського моря висадилася в Ханко 3 квітня. Після переможної битви під Гельсінкі, яка відбулася 12–13 квітня, дивізія пройшла на північ до Ріїхімякі та Хямеенлінни, що змусило червоних біженців направитися до Лахті. Інший німецький підрозділ, загін Бранденштайн, висадився за 75 кілометрів на схід від Гельсінкі в Ловіїсі 12 квітня. Початковий план загону Бранденштейна полягав у тому, щоб атакувати червону фортецю Котка, а потім перерізати петербурзьку залізницю в Коуволі. З якихось причин німці врешті-решт вирішили рухатися на північ до Лахті, а не до Котки на сході.

Коли німці дійшли до Лахті вздовж залізниці Ловііса-Весіярві, червоні почали будувати окопи, артилерійські батареї та інші оборонні пункти на схилах хребта Салпаусселькя. 13 квітня загін Бранденштейна зайняв село Оріматтіла за 20 кілометрів на південь від Лахті. Наступ на місто розпочався через шість днів, 19 квітня о 5 ранку. Основні сили під командуванням підполковника фон Лука о 13:00 зайняли село Віллахде, що за 9 кілометрів на схід від Лахті, і перерізали залізницю в Санкт-Петербурзі, тоді як другий підрозділ атакував Лахті і досяг залізничного вокзалу о 7:00 ранку. без жодного опору. Взявши гарнізон Геннала, німці ввечері увійшли в місто. Полковник Лак і його люди попрямували до загальної лікарні о 22:00, а до 23:00 більшу частину Лахті захопили німці. Все це сталося майже без опору здивованих червоних. Замість самого міста червоні захищали лише свої позиції на хребті Салпаусселькя. Незрозуміло, чому атака застала червоних зненацька, адже вони знали, що німці наближаються. Одним із пояснень є їх погана розвідка та спостереження.

Вранці 20 квітня німці вийшли до гавані біля озера Весіярві. У той же час фінська дивізія Білої армії під командуванням естонського майора Ганса Калма увійшла в місто з півночі, оскільки червоні на пагорбі Радіомякі здалися. Німецький командувач полковник Отто фон Бранденштайн і Ганс Кальм привітали один одного на скромній церемонії, що відбулася на головній вулиці Лахті . Наступного дня відбулося невелике зіткнення, коли група з 1000 бійців Червоної гвардії прибула на бронепоїзді до Океройнен, села в Холлолі, за 5 кілометрів на південь від Лахті. Червоні намагалися прорватися до міста, але були відкинуті. За перші два дні бою ��імці втратили шість чоловік убитими. Втрати червоних склали не менше 37 убитих і 500 полонених. Ще 300 було схоплено протягом наступних трьох днів, коли німці шукали червоних у їхніх домівках. Тих, у кого виявили стріляну рушницю, розстріляли.

Коли колона біженців досягла околиць Лахті, 22 квітня червоні почали контратаку. Вони відчайдушно намагалися зламати німецькі лінії та пройти через місто, щоб продовжити свій шлях на схід, але їм вдалося лише взяти гарнізон Хеннала. Наступного ранку червона артилерія почала обстріл міста. Бомбардування німецьких позицій тривало шість днів. Щонайменше 16 червоних було розстріляно німцями у відплату за розстріл військового шпиталю. Деякі джерела стверджують, що навіть 60 червоних було страчено, але це неможливо перевірити. Білі, у свою чергу, розстріляли до 30 червоних до закінчення бою.

25–28 квітня важких боїв не було, але 28 квітня червоні розпочали ще одну атаку на німецькі лінії. Бої тривали два дні, але, незважаючи на переважаючу силу, червоні не змогли перемогти досвідчених і добре озброєних німецьких військових. Німці мали лише близько 800 чоловік у Лахті, тоді як червоні мали до 10 000 озброєних людей із Західної Фінляндії та регіону Гельсінкі, які прибули з колоною біженців. Проблема для червоних полягала в тому, що не було бойового порядку і ніхто не командував силами. Було лише кілька організованих підрозділів, як-от Жіноча гвардія Турку та загін, що складався з молодіжної секції спортивного клубу Юри Гельсінкі.

Німцям, у свою чергу, 30 квітня вдалося захопити село Океройнен біля Гельсінської залізниці. Тепер вони змогли оточити червоні війська гарнізону Хеннала. Вранці 1 травня німці атакували Генналу, але червоні вже втекли. О 8:00 ранку червоні почали капітулювати, і битва за Лахті закінчилася, хоча в околицях міста все ще чинився незначний опір, і 2 травня було вбито п'ятеро німців.

Знищені комуністи в битві при Лахті

Отже підсумок битви німці втратили 64 вояків убитими, фінські сили втратили 20 чоловік убитими, комуністи втратили 200 чоловік убитими, та 30000 полоненими.

Наступна битва фактично завершувала Громадянську війну в Фінляндії. Данна битва отримала назву битава під Виборгом або Війпурі як фіни називали данне місто. Тривала вона з 24-29 квітня 1918 року.

Під час громадянської війни у Фінляндії Війпурі було четвертим за величиною містом у Фінляндії, де проживало близько 30 000 людей. Навколишня провінція Війпурі була найбільшою фінською провінцією з населенням 540 000 осіб. Війпурі також було найбільш мультикультурним містом у Фінляндії з великою меншиною росіян і меншими меншинами шведів, німців, татар і євреїв. Розташування на Карельському перешийку поблизу російської столиці Петрограда зробило місто важливим транспортним і торговим центром. Під час Громадянської війни Війпурі перебував під контролем червоних з початку січня. З 9 квітня Війпурі було столицею Червоної Фінляндії, оскільки Червоний уряд і генеральний штаб Червоної гвардії покинули Гельсінкі.

Біла армія сформувала новий підрозділ для наступу. Східна армія чисельністю 18 300 чоловік (Itäarmeija) перебувала під командуванням колишнього командира дивізії Саво генерал-майора Ернста Лефстрема. Він складався з трьох полків; Західним підрозділом командував підполковник Аарне Сіхво, Північним — генерал-майор Карл Фредрік Вількман, а східним — німецький полковник Едуард Аусфельд.

Обороною Війпурі спочатку керував голова червоного уряду Куллерво Маннер. Після того, як 25 квітня Меннер втік до радянської Росії, за ним послідував Едвард Гіллінг. Керівником Червоної гвардії був Оскар Рантала, а його військовим радником був російський полковник Михайло Свєчніков. У дні битви у Війпурі перебувало понад 12 тисяч червоних із родинами. Близько 10 000 були біженцями, які втекли із західних частин Фінляндії. Бойові частини налічували до 5 тис. бійців, включаючи сили, що відступали з Карельського фронту, і частину Війпурської жіночої червоної гвардії

Наступ на Війпурі було розпочато 19 квітня, коли підрозділ полковника Аусфельда пройшов на південь від Рауту, щоб заблокувати зв'язок червоних з Росією. 23 квітня Аусфельд перерізав петроградську залізницю в Райвола, за 75 кілометрів на схід від Війпурі. Протягом наступного вечора його війська зайняли села Терійокі та Куоккала біля Фінської затоки. Червона гвардія Терійокі, якою керував сумно відомий Хейккі Кальюнен, була останнім червоним загоном, який втік і перетнув кордон. Того ж дня Північний полк попрямував до Війпурі з Антреа, що знаходиться за 30 кілометрів на північ від Війпурі.

Увечері 23 квітня червоний генеральний штаб у Війпурі віддав наказ усім силам Карельського фронту відступати до Війпурі. Червоні з Йоутсено, Антреа і Тайпалсаарі спершу рушили до Лаппеенранти, а потім у ніч з 24 на 25 квітня потягом були перевезені до Війпурі. Водночас більша частина червоного уряду втекла до Петрограда морем. Едвард Ґіллінг був єдиним червоним лідером, який залишився у Війпурі. Ґіллінг вів переговори з німецьким полковником Ульріхом фон Колером, але фон Колер не обіцяв ставитися до червоних за Гаазькою конвенцією. Тоді червоні зібралися у Війпурському замку, де вирішили захищати місто. Червоні частини були поділені на три частини; Північним батальйоном командував робітник Отто Вуорісто, Східним — лідер Червоної гвардії Лаппеенранти Віктор Ріпатті, а Західним — актор Ялмарі Парікка .

24 квітня рота під проводом фон Колера зайняла залізничну станцію Талі за 10 кілометрів на північ від Війпурі, перерізавши залізницю Війпурі–Йоенсуу. Тоді його частина ухилилася від Війпурі і зайняла дві найближчі станції Петроградської залізниці. Увечері фон Колер порушив його наказ, атакувавши місто, але не зміг прорвати оборону червоних на східній стороні затоки Папула. Оскільки полк Сихво блокував місто із заходу, Війпурі тепер було оточено білою армією, і єдиний вихід був через море.

У ніч з 23 на 24 квітня активізувалася війпурська підпільна біла гвардія. Гвардія зайняла артилерійський форт на пагорбі Паттерінмякі, але вранці їм довелося здатися, оскільки білі не змогли утримати урядові будівлі. Біла армія зробила перші спроби увійти в місто 25–26 квітня, але червоним вдалося відкинути їх. Білі зазнали великих втрат, оскільки використовували призовні частини без попереднього бойового досвіду. Деякі з чоловіків навіть симпатизували червоним.

Білі розпочали вирішальний наступ 27 квітня о 12 годині дня. Цьому передував багатогодинний артилерійський вогонь, який знищив форт Паттерінмякі та робітничий квартал Коліккойнмякі. Призовники тепер були замінені в основному білогвардійцями, які воювали на Карельському фронті, і білоармійцями фронту Саво. У ніч з 27 на 28 квітня група червоних увійшла до в'язниці Війпурі, де кілька тижнів утримували лідерів білих. Після годин пиятики вони розстріляли понад 30 в'язнів. Серед жертв були двоє членів парламенту Фінляндії, Леандер Іконен і Матті Піє��інен.

Вранці 29 квітня білі нарешті взяли місто після важких вуличних боїв. 1000 червоних зуміли прорвати облогу і попрямували на захід, але незабаром були захоплені. 500 з них були знайдені застреленими. Частина червоних також була евакуйована до Петрограда морем.

Втрати фінських сил в цій битві склали 400 убитих, втрати комуністів нараховували 500 убитих, та 800 страчених, як помста за терор комуністів у Виборгу, також 11 350 комуністів було захоплено в полон.

Варто сказати, що 26 квітня 1918 року розгорілась битва при Хямеенлінна.

Місцева цивільна гвардія була створена в жовтні 1917 року, а місцева Червона гвардія також була створена в листопаді 1917 року. Коли 26 січня 1918 року було проголошено Червону Фінляндію, Хямеенлінна залишалася відносно мирною, і багато людей із робітничого класу відвідали мітинг після оголошення нового уряду в Гельсінкі, причому багато людей погоджуються бути стриманими та чекати наступних подій під час громадянської війни, перш ніж оголосити будь-яку вірність новому червоному уряду в Гельсінкі. Це призвело до того, що командир Червоної гвардії Ееро Хаапалайнен закликав людей повстати в місті 29 січня 1918 року за допомогою телефонного дзвінка, однак це не дало результатів. Пізніше того ж дня спонукання Червоної гвардії Турку разом із кількома червоногвардійцями Хямеенлінни захопити місто та встановити оборону в готелі біля Ліннанкату та будівлі Ратуші. Пізніше також перебрав там Банк Фінляндії та телефонну станцію.] Ближче до початку квітня місцеві червоногвардійці почали терор у місті, що призвело до арештів і вбивств. Приблизно о першій годині 26 квітня німецька дивізія Балтійського моря почала оточення міста, це викликало паніку серед місцевої Червоної гвардії, що спонукало багатьох з них тікати на схід у надії дістатися Радянської Росії. Німці почали бомбардувати місто артилерійським вогнем, і німці увійшли в місто о 5 годині пополудні, а за ними пізніше кілька білих. Того ж дня Червона гвардія здалася і підняла білі прапори на даху Ратуші. Німці скоїли серйозні військові злочини в муніципалітеті Ваная, підпалюючи будинки та вбиваючи беззбройних біженців, жінок і дітей.

В цій битві втрат німці не мали, а комуністи втратили 20 убитих, точні втрати серед цивільного населення невідомі.

Остання велика битва Громадянської війни відбулась 28-29 квітня 1918 року і отримала назву битва при Сір'янтаці.

Після того, як місто Тампере впало 6 квітня, генеральний штаб Червоної гвардії наказав своїм військам відступити до східної частини контрольованої Червоною Фінляндії, щоб сформувати новий фронт за річкою Кімійокі. Червоні спочатку почали втікати з Тампере, Порі та Турку, і незабаром до них приєдналися червоні з району Гельсінкі, коли німці зайняли місто 13 квітня. Протягом трьох тижнів десятки тисяч бійців Червоної гвардії, членів їхніх сімей та інших прихильників червоних йшли на схід. Близько 25 000 людей проїхали через місто Хямеенлінна в південній частині провінції Тавастія. Оскільки 25–26 квітня німці закривали Хямеенлінну, у місті все ще залишалося до 4000 біженців. Дорога, що прямувала з Хямеенлінни на схід, була заблокована, тому червоним довелося пробиратися новим маршрутом: спочатку 30 кілометрів на північ, потім через маленьку річку Альветтула і назад на південь до Хаухо і Тулоса.

Червона колона досягла річки Альветтула, за 30 кілометрів на північ від Хямеенлінни, рано вранці 26 квітня. Фінські білі займали оборонні позиції на східному березі річки, націливши кулемети на бригаду. Червона артилерія почала вогонь о 5:00 ранку, але червоні не зробили перших спроб переправитися через річку до вечора. Після десяти годин бою їм вдалося перетнути міст наступного ранку і нарешті пробитися крізь лінію білих у другій половині дня. Близько 150 червоних було вбито, а білі втратили лише 11 чоловік. Потім колона попрямувала на 6 кілометрів на південь до Хаухо, де червоні зупинилися на ніч. Тепер до них приєдналися ще 1000 біженців, які прибули з півночі .

У той же час німці захопили Хямеенлінну. Тоді генерал-майор Конрад Теодор Вольф послав підрозділ із 400 чоловік до Сір'янтаки, села та шосе, що перетинає 25 кілометрів на схід від Хямеенлінни. Німецьким підрозділом командував майор Годерт фон Реден. Він не знав про наближення червоних і тому не очікував жодного бою. Реден вирішив розсіяти своїх людей по сусідніх селах, і нарешті в Сір'янтаці залишилося менше 150 чоловік. Пізно ввечері 27 квітня двоє білих офіцерів повідомили Редена про червоних у Хаухо. З якоїсь причини Реден наказав атакувати село. Операція була проведена рано вранці наступного дня за участю лише однієї німецької велосипедної компанії (Radfahr-Kompanie) і невеликого підрозділу фінських білих. Атака повністю зазнала невдачі, оскільки червоні завдали удару ворогу, було убито 50 німецьких вояків , а комуністи втратили лише 14 вбитими. Після битви червона колона почала марш у напрямку Сір'янтаки, приблизно за 20 кілометрів на південний схід від Хаухо.

Повідомивши про невдачу в Хаухо, Реден зрозумів, що незабаром його люди зіткнуться з переважаючим ворогом. О 15:00 Реден наказав своїм людям зайняти оборонні позиції. На полях навколо села німці утворили 1,5-кілометрову лінію окопів. Реден також закликав додаткові сили, і генерал-майор Вольф вирішив надіслати підрозділ із 200–300 чоловік під командуванням майора Лотара фон Бранденштейна. Його війська так і не дійшли до місця призначення, оскільки застрягли в бою з червоними біля невеликого озера Паннуярві, за 3 кілометри на захід від Сір’янтаки.

Червоні дісталися Сір'янтаки о 21:00. Артилерія почала обстрілювати німецькі позиції, і невдовзі червоні почали атакувати ворожі лінії. Відчайдушні удари завдавалися протягом ночі. До червоних чоловіків-бійців приєдналися озброєні жінки та діти. Нарешті о 5:00 ранку Реден закликав своїх людей відступити. У них закінчувалися боєприпаси, і Реден втратив дві третини своїх людей мертвими або пораненими. Німці відступили до сусіднього озера Суоліярві та підпалили село, щоб сповільнити червоних. Обабіч дороги тепер горіли дерев’яні будинки, а німці спостерігали за полум’ям із сусіднього пагорба. Червоні були зупинені на кілька годин, вони не могли йти, поки будинки не були спалені о 10:00. Далі наступні шість годин колона йшла селом. Він був протяжністю 18 кілометрів, у ньому було щонайменше 4–5 тисяч осіб, за деякими даними навіть 10 тисяч. Коли червоні проходили повз село, вони підпалили інший бік переправи, щоб німці не йшли за ними. Однак німцям вдалося пробитися в хвіст колони і взяти в полон 150 осіб, у тому числі 30–40 бійців жіночої гвардії Валкеакоскі, яка відіграла важливу роль у битві при Альветтулі. Жінок передали білим, які відвезли їх до Хаухо, де через два дні їх стратили. Фінський лікар Я. К. Клемола, який увійшов до Сир'янтаки через день після битви, описав це видовище як шокуюче; купи людських тіл і мертвих коней, що лежать навколо димових руїн спаленого села.

В цій битві німці втратили близько сотні вояків убитими. Комуністи втратили 300 убитими та 150 полоненими.

Отже в підсумку громадянськима війна, завершилась поразкою комуністичних банд, ця війна тривала менше чим пів року, але була доволі кривавою, фінські антикомуністичні сили на чолі з генералом Маннергеймом і з союзниками, якими виступали німецькі війська і шведські добровольці, змогли ліквідувати комуністичних злочинців, які намагались захопити владу в Фінляндії і запровадити червоний терор.

Фінські антикомуністичні сили втратили 3414 убитими в боях, ще 1424 були розстріляні червоними катами, і 4 загинули в полоні всього загинуло 4842 вояки. Німці втратили не більше 500 убитими. Втрати комуністів були значно більшими вбитими втратили 6966, ще 7370 були розстріляні, а також 11 652 комуніста загинули в фільтраційних таборах. Також загинуло чимало радянських комуністів, а саме 900 були убиті в боях, ще 1500 були розстріляні. Загалом комуністичні сили втратили 28 388 убитими.

Також треба привести список знищених комуністичних ватажків.

Еміль Коскі, який був знищений під час битви при Руовесі 5 лютого-18 березня 1918 року.

Херман Ярвінен, знищений в битві при Руовесі, 5 лютого-18 березня 1918 року.

Бакман, знищений в битві при Антреа 11 лютого-25 квітня 1918 року.

Матті Аутіо, Адам Крогерус, Еміль Парккінен, Каарло Ляхтеенмякі знищені були під час битві під Варкаусом 19-21 лютого 1918 року.

Оскар Рантала був ліквідований під час битви під Виборгом.

Михайло Піроговскі російський комуніст ліквідований силами антикомуністичних сил в битві під Рауту 21 лютого - 5 квітня 1918 року.

Георгій Булацель російський комуніст знищений фінськими силами в битві при Тампере 15 березня-6 квітня 1918 року.

Уго Салмела був ліквідований фінськими білими силами при Тампере 15 березня-6 квітня 1918 року.

Леандер Вільянен знищений фінськими силами в битві при Ленкіпох'я 16 березня 1918 року.

Оскар Вінтер, страчений антикомуністичними силами в битві при Авенкоскі 10 квітня - 5 травня 1918 року.

Йоган Йохансон був знищений в битві при за Гельсінкі 12-13 квітня 1918 року.

Алі Аалтонен голова штабу червоної армії фінських комуністів, був захоплений в полон, звідки відправився в фільтарційних табір, де згодом був розстріляний.

#Finlandwars

0 notes