#драбл | Explore Tumblr posts and blogs

phantom-prankster · 3 years ago

Text

– Давай поговорим дорогая. - вкрадчевый голос психолога гулял по маленькому кабинету, в котором скапливались проблемы людей, которые они сами не могли решить и из-за этого направлялись сюда в надежде на то, что им помогут и их жизнь станет легче.

Обойдя свой стол из тёмного дерева, пожилой мужчина в белом хал��те уселся за кожаное кресло беря в свою морщинистую руку гелевую ручку, выписывая что то на бумаге, изредка посматривая на кудрявую девушку в углу.

– Ты уже наверное встречалась с таким моментом в жизни, да? – спокойным голосом обратился доктор, перечитывая выписанные им предложения из медицинской карты пациента.

Девушка молча сидела в углу не желая отвечать на его вопросы.

– Когда дорогой тебе человек, в один день просто исчезает. Бац. И нет его. Все связи разорваны, не осталось никаких контактов и сообщений и даже той тонюсенькой верёвочки, за которую ты мог ухватиться и вновь встретиться с ним.

Выжидающий взгляд медовых глаз, с надеждой смотрел на девушку, на что та закрыла своё лицо чёлкой, делая из этого некий занавес, который можно было сломить одним лишь дуновением ветра.

Но лучше пусть она сама его откроет.

Напряжённое молчание проникло в кабинет и находившиеся в нём имели противоположные друг другу цели, которые они с рвением делали исполнить.

–...С человеком, чей чудный смех пробивал тебя на улыбку и не важно, был этот день плохой или нет. - доктор пошёл в наступлении, проговаривая все те слова с неким сочувствием. Пытаясь подбирать правильные слова, которые могли бы обратить внимание непослушного пациента.

Плечи девушки дрогнули, но голоса она так и до сих пор не подала.

Перебирая бумаги лежащие на чёрном столе, доктор взял тетрадный лист исписанный размашистым почерком. Казалось, что человек который писал это очень спешил и не хотел ещё немного оставаться в том месте.

–И теперь ты, бессознательно ходишь по районам не зная куда себя деть. Твои ноги ведут тебя в те места, в которые вы часто бывали и проводили лучшее время. Ты отчаянно хочешь найти его, вернутся к тем тёплым объятьям и спросить, почему он покинул тебя? - сдержанность в словах психолога исчезла, теперь на месте их слышалось теплота и даже какое-то понимание.

Кудрявые локоны запрятали за ухо, предоставляя пожилому мужчине внешность юной девушки.

Хорошо. А теперь, нужно перейти к важному.

Включив на компьютере личные сообщения, мужчина принялся читать цифровой текст, от которого у него тут же заболели глаза. Но превозмогая боль, он прокручивал колёсиком мыши, выискивая нудную ему информацию.

– Ты начинаешь сталкерить. День изо дня ты следишь за его страницей, просмотривая обновления в его ленте, в которых отображаются его новые фотографии, с новыми людьми, в новом городе. Но не с тобой. – наигранная жалость и сочувствие заполнили его голос. Мягкий взгляд мужчины следил за трясющимися руками пациентки, которая тихо угукала словам доктора.

– И эта мысль разбила твоё сердце? - добродушный голос доктора заполнил комнату, своими тёплыми нотками поддержки и понимания что так ей были нужны тогда.

– ...да...

– Тогда скажи мне. - обратил на себя внимание психолог, на что девушка послушно посмотрела в добрые глаза врача.

Открыв тумбочку стола, в комнате послышался шелест старой бумаги, что в руках перебирал доктор перечитывая статью, что так его заинтересовало.

–... Если ты его так любила, то зачем убила? - холодный голос доктора больше не был похож на себя, а медовые глаза тут же приобрели оттенок зелёного. Ненавистного зелёного.

Кабинет из приятных оттенков цветов, мягко переходящие в другие приобрёл другие, более злые черты. На месте обоев стояли бетонные стены, что трещинами покрылись из-за времени и драк, что они видели каждый день. Больше не было дубового стола, за которым сидел психолог. На его месте стоял молодой офицер, чей язвительный взгляд, полного отвращения и нестерпимого ожидания, пробирал девушку до тошноты. Её руки сжались от мысли придушить этого ублюдка, что смел смотреть на неё.

Она не псих.

Это вы её не поняли.

Никто не хотел её понять.

Так почему же она теперь обязана нести наказание?

Не честно.

– Так мы отвечать будем, или как? -требовательно произнёс офицер, всё так же с пренебрежением смотря на преступницу.

– ...

– Хорошо. Тогда встретимся завтра. Тебе всё равно не сбежать, чокнутая. -выпленув последнее слово, мужчина в форме поднялся из-за стола не забыв как обы��но со всей силы пнуть преступницу, что с тяжким воем расплатилась на полу. И так каждый день проходил, в точности как в день Сурка, который хотелось прекратить.

Захлёбываясь слезами, девушка скребла ногтями по старому полу, задевая щепки и царапаясь об них. Кровь текла из-под её ногтей, пока её немой крик проглатывал тишина этого места.

Ненавижу вас.

Вы никогда не понимали меня.

Я не сумасшедшая.

Чтоб вы все сдохли.

//после долгого отсутствия на фикбуке, я решил вновь попробовать себя в писательстве. но за время моего безалаберства, мой навык написания испортился как и сама уверенность в себе, чтобы выкладывать свои истории на фикбуке. так что надеюсь на месте прибывания на этом сайте, я смогу найти хороших читателей, да и в общем людей которые помогут мне достичь совершенства. благодарю вас за внимание, постараюсь улучшать свой стиль 🐥//

#русский текст #русский пост #русский tambler #русский язык #русский автор #русский писатель #фикрайтер #фикбук #драбл #мысл�� в блог #мои мысли #мысли в текст #психоз #сталкерство #следствие

15 notes · View notes

stepan-giga · 3 years ago

Text

Клята зарядка, клятий Валік

О п’ятій ранку Ілля перевернувся набік, скинув ковдру на підлогу та почухав поперек. Після вчорашнього вона боліла так, наче три дні Ілля працював у бабці в городі. Щось хруснуло, коли він, підійнявшись на ліктях, намагався дістатися до склянки води. Як виявилось пізніше — порожньої. А трохи згодом виявилось, що болів в Іллі не лише поперек, а й місце нижче.

��далось задрімати десь на годинку. Неспокійно подриґуючись уві сні, Ілля наче гнався за кимось дуже спритним, але наздогнати не міг. Клятий Валік! І тут він намалювався, навіть у снах весь такий спортивний, та й взагалі.

Близько шостої, коли ганятися за невловний Валіком Ілля більше не міг, довелось прокинутись знову. Поперек не сильно боліла, але спина відчувалась так, наче сам Ілля став однією суцільною спиною. Тією ж спиною, по якій стрибали скажені шістдесяти кілограмові білки.

Ілля кахикнув. Підійнявши ковдру, вкутався до самої шиї, зітхнув. Хотілось пити, хотілось зробити масаж, хотілось вбити Валіка і… коротко кажучи, хотілось багато чого. Таке буває лише о шостій ранку, а потім усі бажання вгамовуються. Ілля стає Хіміком, а той не такий кровожерливий на перший погляд.

Але щоб стати Хіміком, Іллі треба встати, привести себе до ладу, не дивитися руханку з Валіком та добряче поснідати. От сніданок — то святе, а зарядка… Ілля вже давно вирішив, що може обійтися без неї, бо й так має непогану фігуру дівчата кажуть, але ж Валік! От якогось дідька закортіло йому вести ту зарядку в інстаграмі!

З ліжка Ілля встав, коли годинник показував близько сьомої. Покимарити не вдалось, все про Валіка згадував, а ще про смачний сніданок — отак і чергувались думки про їжу та про Валіка. Туди-сюди чергувались, аж поки Ілля не встав. Встав так швидко й різко, що спина побажала доброго ранку і дуже-дуже приємного дня.

Десь хвилин двадцять Ілля шукав гель, мазь, крем, таблетки, подорожник, словом, що-небудь, аби прикласти до спини. Нічого не знайшовши, випив анальгін. З вірою в те, що це допоможе, почимчикував на кухню. Нарешті випив води, хоча вже й не бажав того сильно.

Ще пів години пішло на приготування сніданку. Чудо, але таблетка допомогла. Ілля забув про страждання, бо перед ним були… Яєчня з шинкою та салатик — ну смакота ж нівроку! А ще філіжанка запашної кави… Ох, навіть думки про Валіка провалились кудись у темну безодню, такі аромати панували на кухні!

Та Ілля помилився. Трохи більше восьмої, чиста тарілка, пуста чашка. Важкість, така важкість у грудях, наче цегляними стали. Спробував зітхнути — щось не дало, спробував ще раз — знову. Підійнявшись, походив по кімнаті, неспокійно торкаючись однією рукою іншої. Розчесав, залишились ледь помітні подряпини. Вдалось зітхнути з разу сьомого, а може й восьмого, бо не рахував.

Годинник показав дев’яту, а Ілля так і не став Хіміком. Навіть душ не допоміг, контрастний душ, якщо можна його таким вважати. Ілля ж-бо економив гарячу воду, та й корисніше так. Валік щось таке говорив, чи не говорив? От, коротше, чорт з ним, з тим Валіком. Лихо в тому, що Ілля вже й не Хімік, та й вже і не зовсім Ілля. Щось таке з ним творилось, що в народі називали «к а п є ц». То м’яко сказано ще.

До зарядки залишалось пів години. Ілля одягнувся в спортивний костюм, дістав килимок. Тягнулись хвилини конче повільно, ніби хтось постійно ставив світ на паузу, аби помучити Іллю. А він вже приготував телефон, моніторив інстаграм. Знав же, що Валік раніше не почне, але все одно. Відкладав телефон, знову брав до рук, дивився на годинник, дивився на стелю, заглядав в холодильник, швидко вмивався, знову брався за телефон… Валік, певно, спав до останнього. А він, бідолашний Ілля, як останній бовдур оце отут. Ай, коротше!

Ілля вирішив не дивитися нічого. Ось так от взяв і вирішив. Рівно о дев’ятій тридцять і вирішив. Випив води, полежав на дивані. О дев’ятій тридцять шість взяв телефон, ввімкнув зарядку. Валік хизувався манікюром (клятий Валік, гарний, скотиняка). Але Ілля (ще не Хімік) вперто вирішив зробити зарядку, попри болі в спині. А вони повернулись, привітались і залишились. Можливо, надовго.

Написав щось в чат, відставив телефон, почав зарядку. Ліниво та пові��ьно, спостерігаючи за Валіком. В чаті творилось щось неймовірне, але нічого дивного, бо всі хотіли Валіка. Ну, майже всі. Майже всі, включно з Іллею.

— Ой-ой… Бл… — спина заспівала завила так, ніби була Тіною Кароль серед всіх можливих спин.

Але вчасно. Дуже вчасно вона це зробила, бо Ілля… Ілля залипав на Валіка відкрито та безсоромно, звісно, його ніхто не бачив, але… Але ж самому собі несила зізнатися в тому, що хочеш Валіка. То дівчатам в чаті легко й просто, а йому що ж? Та його засміють в кращому випадку, а в гіршому — в’ють. Коля точно. Лузан, може, й ні. А от Валік…

Терпів Ілля недовго. Спину відпустило через хвилин двадцять. Валік якраз гарцював під файну пісню Дзідзьо, робив маленьку перерву. Ілля стенув плечима, наче змерз. Внутрішній голос послав його до дідька лисого, а от серце вказало інший напрямок руху.

Хімік би пішов до дідька. Ілля пішов туди, куди веліло серце.

Кляте серце. Клятий Валік. Клята спина. Клята зарядка.

О десятій п’ятнадцять, закінчуючи запалющу промову, Валік радісно прощався з усіма. Він говорив щось про кохання. Ілля не слухав, бо якраз біг, наче скажене рябеньке телятко сходами. Мало не зламавши шию біг, бо ліфт, здавалось, їхав надто повільно. Дивина: ліфт і повільно. Та тоді Іллі здавалось, що його ноги прудкіші за лапи ягуара, так він мчав до Валіка.

Етер завершився. Але уважні глядачі почули дзвінок: хтось настирливо дзвонив у двері Валіку.

Ілля Луценко, чи то Ілля, чи то Хімік, чи то просто закоханий ідіот, стояв отам, на сходах і… Найбільше на світі бажав одночасно провалитися крізь землю і… Валіка.

— Ти чого так рано? — здивовано запитав Валік, і брови його поповзли догори.

— Та я тут бігав, — гарно збрехав Ілля, — уявляєш?

— Бачу. Ти весь мокрий, — усміхнувся Валік, — ми тут зараз як в рекламі дезодоранту говоримо, га? Заходь.

— Еге ж, еге ж, як в рекламі, — Ілля усміхнувся у відповідь. Реклама виходила якоюсь гейською. — Я на хвильку, — і не зайшов, хоч ноги вже готовились нести прямо в кімнату Валіка. — Може побігаємо разом, фізруче?

Валік похитав головою. Валіку більше хотілось у душ та перехопити чогось. Валіку би відправити дивного Іллю бігати наодинці. Валіку що більше нічого робити?!

Валіку робити нічого. Бо у Валіка також є одна мале-е-енька таємниця. Перед сном він переглядає не нюдси, а сидить на сторінці Валіка, наче пильний, втім, трохи піддатий, шкільний сторож на дискотеці.

— А гайда, — каже він, Валік, а не сторож.

І готовий навіть зранку, коли хочеться вбивати, бігати з Іллею. Лише тому що він — Ілля.

Та й таке. Я не писала майже три місяці, але обіцяла видати щось таке. Тримайте, дівчата й хлопці, може, вам навіть сподобається?

П.С, Валік, Ілля, це все любя цьом

Пейринг назвала Іллялік

3 notes · View notes

dhr-ao3 · 1 year ago

Text

Де янголята?

Де янголята? https://ift.tt/j0Vteqb by SandraSend Де янголята? Можливо десь у скрині, у тумбочці.. або на іншому боці ялинки, де їх не видно. Words: 835, Chapters: 1/1, Language: Українська Fandoms: Harry Potter - J. K. Rowling Rating: General Audiences Warnings: Creator Chose Not To Use Archive Warnings Categories: F/M Characters: Hermione Granger, Draco Malfoy Relationships: Hermione Granger/Draco Malfoy Additional Tags: Fluff, Post-Hogwarts, Humor, Christmas Fluff, Christmas, Christmas Tree, Різдвяна історія, ПостГоґ, Герої у стосунках, Любов і нічого крім любові, No Smut, Comfort, драбл, українською, dramione - Freeform, Ukrainian via AO3 works tagged 'Hermione Granger/Draco Malfoy' https://ift.tt/YwdhImu December 08, 2023 at 01:21AM

#IFTTT #Dramione #Draco x Hermione

2 notes · View notes

newermindiary · 4 years ago

Text

ЩО МЕНІ РОБИТИ ЯКЩО МЕНЕ НЕ ЗБУДЖУЄ ПЕРСПЕКТИВА ЗДІЙСНЕННОГО ЗЛЮБУ

Назва: Що робити, якщо мене не збуджує перспектива здійсненного злюбу?

Фендом: Шерлок (2010)

Жанр: лист

Примітки: освідчення

***

Джоне, я думаю про тебе, коли мені більше нема про що думати.

Джоне, не зрозумій мене неправильно, але я не можу закохатися. «Кохання» - це абстрактне поняття, ти ж знаєш.

Джоне, думаєш, ти особливий?

Думати для мене так само природно як дихати. Я роблю це постійно. Все, що робить моє тіло потрібно лише для того, щоб мій мозок мислив. Я – це моя думка у цю мить, тому безупинно думати – це логічно для існування.

Я не «думаю, отже існую», а «існую, отже думаю». Не моє мислення залога мого існування, а існування – залога мислення. Це робить мене самовпевненим, бо це спростовує мою виключно людську гуманну цінність. І цінність усього іншого людського, що мене оточує. Воно і є предмет моїх роздумів.

Матеріальна і нематеріальна частина людського суспільства міститься в моїй голові, навіть якщо нема певного помислу. Я відчуваю світ усіма органами відчуттів.

Я заперечую кохання. Я не вірю навіть у силу феромонів.

Не уживай щодо мене слово «кохання». Це найобразливіше упослідження. Нащо заяложувати таким чином людські стосунки? Варто сказати слово «кохання» і за ним одразу тягнуться «ревнощі», «зрада». Це так жалюгідно і нікчемно, не варте існування.

Коли з цим розумінням я зустрічаю людей, вони не більше ніж просто починають існувати. Вони не викликають в мене жодних емоцій.

Ти ще не зрозумів, до чого я веду?..

Джоне, я думаю про тебе, коли не думаю про все і ти припиняєш бути частиною всього.

Я не можу «кохати» тебе, але я ПІД ВРАЖЕННЯМ.

Джоне, думаєш, ти – особливий? Ні. Ти – винятковий.

Джоне, ти ж доктор, ти маєш знати, що мені робити, якщо мене не збуджує перспектива здійсненного злюбу?

***

щойно переклала свою стару оповідку. її можна читати як фанфік, але, насправді, я подивилась серіал у 2017, а ��екст написаний приблизно у 2015, хоча точної дати я не пригадаю.

він записаний у моєму старому блокноті і я читала його як вперше. я пам’ятала, що писала таке, але встигла забути, яку думку вкладала. так дивно і неймовірно наново пригадати все. я відчуває себе читачем, що читає вперше.

на тижні гортала цей блокнот, бо хочу дати старим недооціненим текстам нове життя. в мене був задум доповнити цю замальовку новими думками, розширити простір. все-таки минуло багато років і я встигла дещо вдосконалити свій емоційний диапазон і різнобарвити мовлення, а потім сіла перекладати і зрозуміла, що воно цінне саме таким, майже не займаним. всеж не втрималась і змінила кілька слів а також додала останнє речення.

я думаю, справедливо буде позначати такі переклади як “ранню творчість”. звучить так, ніби вчителька в школі пояснює тему, але це відповідає дійсності.

#оповідання #отожборукопис #отожботвір #твір #драбл #творчість #фанфік #шерлок #українською #українська мова #український tumblr #українське #україна #раннятворчість #укррайт #укртумбочка

5 notes · View notes

a-r-c-a-d-a · 5 years ago

Text

Моё солнышко

- Отвали, сучка! Как же ты меня достала!

Рой с размаху толкнул девушку в грудь. Кэсседи взвизгнула, пытаясь ухватиться хоть за что-нибудь. Резкий толчок вывел девушку из равновесия, она стала стремительно падать вниз. Послышался тихий удар. Кэсс ударилась затылком об угол тумбочки, стоящей позади нее. Глухой выдох вырвался из ее уст, после того как, падая она напоролась горлом на остатки разбитой во время ссоры бутылки.

Кровь медленно, но верно стала заливать пол съемной квартиры. Огромная лужа крови стала неспешно подтекать к ногам. Парня как будто кипятком обдало, алкогольное опьянение просто исчезло.

- Кэсс, детка, нет… Прости, нет, я не хотел, - дрожащими от паники руками он пытался закрыть кровоточащую рану на горле.

Изо рта Кэсседи вырвался последний еле слышный полухрип полустон, после чего она окончательно перестала подавать какие-либо признаки жизни.

- Ты не можешь меня покинуть, нет… Только не ты, только не ты, прошу тебя, детка…

В голове парня не мог уложиться факт того, что его девушка теперь мертва, он все еще тщетно пытался закрыть распоротое горло трясущимися руками, надеясь на спасение Кэсседи. Дрожа всем телом, Рой положил голову на колени мертвой девушки и уставился в потолок.

- Солнышко, на твоих коленях так уютно, - прошептал он, сжимая кисть ее руки.

#Любовь #Боль #Смерть #Рассказ #Отношения #Романтика #Драбл

1 note · View note

nelezsukadebilbliat · 8 years ago

Text

Накрасить мои губы помадой - в его духе. Он любит все порочное и не правильное. Все то, к чему у меня интерес отсутствует. Еще неделю назад я пытался выбросить его из головы, но разве от него убежишь? Чувствует как будто свою жертву. Преследует. И в самое сердце ранит. Без промаха. Я сам не знаю какого черта позволяю ему это делать. Хотя нет, вру, знаю - мы оба попали. Привязались и утонули. Теперь, так просто это не закончиться. Стирает помаду одним резким движением пальцев. Та размазываеться по рту... - Ну и на кого я теперь похож, милый? Он смееться. Снимает с меня бабочку, растегивает белоснежную рубашку... Я закрываю глаза и откидываюсь на спинку кресла. Чувствую кожей как он ухмыляеться и тянеться за камерой. Ладно, не первый раз мы просыпаемся вместе. Почему же только этот вечер у меня перед глазами? « - Я не уйду, не бойся. - Я люблю тебя. - Тише, Усачев, ты под наркотиками. - Это как то обидно даже... - ... » Воспоминания накатывают пазлами. А ведь все давно спали, а мы вот такие странные, заперлись у меня в спальне, и старались вести себя как можно тише.. Накурились, и все казалось таким красивым. Как будто очередная, французская мелодрама. Да и чего я пытаюсь теперь это вспомнить? Может и правда влюбился, как школьница в выпускном классе? Признаю, я даже чуть возбудился... Жаль, Здесь это лишнее. Романтика все таки. Мобильный звонит. Беру трубку. « - Я слушаю. - Скоро приеду. - Я вообще-то не дома... Ты пьяный? Опять? Надоело уже. - Подхожу. - Подожди! У меня же работа. Я не просто...» А в ответ лишь гудки. Бросил трубку. Приходиться извиниться и распрощаться с друзьями. Он в подъезде. Стоит оперевшись спиной о дверь, а в руке не допитая бутылка виски. Ждет как Хатико. Взглядом вновь задевает душу. Не могу теперь злиться, а ведь обещал сам себе, что не буду не от кого зависеть. Приходиться подчиниться и позволить втолкнуть себя в собственную квартиру. Получаеться как то грубо. Залужил наверное, за опоздание. Он продрог, на дворе уж январь. Подарю ему как нибудь свитер на восьмое марта.

#медсачев #старое #драбл

4 notes · View notes