stepan-giga

[stepan-giga]

[stepan-giga]

Клята зарядка, клятий Валік

О п’ятій ранку Ілля перевернувся набік, скинув ковдру на підлогу та почухав поперек. Після вчорашнього вона боліла так, наче три дні Ілля працював у бабці в городі. Щось хруснуло, коли він, підійнявшись на ліктях, намагався дістатися до склянки води. Як виявилось пізніше — порожньої. А трохи згодом виявилось, що болів в Іллі не лише поперек, а й місце нижче.

Вдалось задрімати десь на годинку. Неспокійно подриґуючись уві сні, Ілля наче гнався за кимось дуже спритним, але наздогнати не міг. Клятий Валік! І тут він намалювався, навіть у снах весь такий спортивний, та й взагалі.

Близько шостої, коли ганятися за невловний Валіком Ілля більше не міг, довелось прокинутись знову. Поперек не сильно боліла, але спина відчувалась так, наче сам Ілля став однією суцільною спиною. Тією ж спиною, по якій стрибали скажені шістдесяти кілограмові білки.

Ілля кахикнув. Підійнявши ковдру, вкутався до самої шиї, зітхнув. Хотілось пити, хотілось зробити масаж, хотілось вбити Валіка і… коротко кажучи, хотілось багато чого. Таке буває лише о шостій ранку, а потім усі бажання вгамовуються. Ілля стає Хіміком, а той не такий кровожерливий на перший погляд.

Але щоб стати Хіміком, Іллі треба встати, привести себе до ладу, не дивитися руханку з Валіком та добряче поснідати. От сніданок — то святе, а зарядка… Ілля ��же давно вирішив, що може обійтися без неї, бо й так має непогану фігуру дівчата кажуть, але ж Валік! От якогось дідька закортіло йому вести ту зарядку в інстаграмі!

З ліжка Ілля встав, коли годинник показував близько сьомої. Покимарити не вдалось, все про Валіка згадував, а ще про смачний сніданок — отак і чергувались думки про їжу та про Валіка. Туди-сюди чергувались, аж поки Ілля не встав. Встав так швидко й різко, що спина побажала доброго ранку і дуже-дуже приємного дня.

Десь хвилин двадцять Ілля шукав гель, мазь, крем, таблетки, подорожник, словом, що-небудь, аби прикласти до спини. Нічого не знайшовши, випив анальгін. З вірою в те, що це допоможе, почимчикував на кухню. Нарешті випив води, хоча вже й не бажав того сильно.

Ще пів години пішло на приготування сніданку. Чудо, але таблетка допомогла. Ілля забув про страждання, бо перед ним були… Яєчня з шинкою та салатик — ну смакота ж нівроку! А ще філіжанка запашної кави… Ох, навіть думки про Валіка провалились кудись у темну безодню, такі аромати панували на кухні!

Та Ілля помилився. Трохи більше восьмої, чиста тарілка, пуста чашка. Важкість, така важкість у грудях, наче цегляними стали. Спробував зітхнути — щось не дало, спробував ще раз — знову. Підійнявшись, походив по кімнаті, неспокійно торкаючись однією рукою іншої. Розчесав, залишились ледь помітні подряпини. Вдалось зітхнути з разу сьомого, а може й восьмого, бо не рахував.

Годинник показав дев’яту, а Ілля так і не став Хіміком. Навіть душ не допоміг, контрастний душ, якщо можна його таким вважати. Ілля ж-бо економив гарячу воду, та й корисніше так. Валік щось таке говорив, чи не говорив? От, коротше, чорт з ним, з тим Валіком. Лихо в тому, що Ілля вже й не Хімік, та й вже і не зовсім Ілля. Щось таке з ним творилось, що в народі називали «к а п є ц». То м’яко сказано ще.

До зарядки залишалось пів години. Ілля одягнувся в спортивний костюм, дістав килимок. Тягнулись хвилини конче повільно, ніби хтось постійно ставив світ на паузу, аби помучити Іллю. А він вже приготував телефон, моніторив інстаграм. Знав же, що Валік раніше не почне, але все одно. Відклада�� телефон, знову брав до рук, дивився на годинник, дивився на стелю, заглядав в холодильник, швидко вмивався, знову брався за телефон… Валік, певно, спав до останнього. А він, бідолашний Ілля, як останній бовдур оце отут. Ай, коротше!

Ілля вирішив не дивитися нічого. Ось так от взяв і вирішив. Рівно о дев’ятій тридцять і вирішив. Випив води, полежав на дивані. О дев’ятій тридцять шість взяв телефон, ввімкнув зарядку. Валік хизувався манікюром (клятий Валік, гарний, скотиняка). Але Ілля (ще не Хімік) вперто вирішив зробити зарядку, попри болі в спині. А вони повернулись, привітались і залишились. Можливо, надовго.

Написав щось в чат, відставив телефон, почав зарядку. Ліниво та повільно, спостерігаючи за Валіком. В чаті творилось щось неймовірне, але нічого дивного, бо всі хотіли Валіка. Ну, майже всі. Майже всі, включно з Іллею.

— Ой-ой… Бл… — спина заспівала завила так, ніби була Тіною Кароль серед всіх можливих спин.

Але вчасно. Дуже вчасно вона це зробила, бо Ілля… Ілля залипав на Валіка відкрито та безсоромно, звісно, його ніхто не бачив, але… Але ж самому собі несила зізнатися в тому, що хочеш Валіка. То дівчатам в чаті легко й просто, а йому що ж? Та його засміють в кращому випадку, а в гіршому — в’ють. Коля точно. Лузан, може, й ні. А от Валік…

Терпів Ілля недовго. Спину відпустило через хвилин двадцять. Валік якраз гарцював під файну пісню Дзідзьо, робив маленьку перерву. Ілля стенув плечима, наче змерз. Внутрішній голос послав його до дідька лисого, а от серце вказало інший напрямок руху.

Хімік би пішов до дідька. Ілля пішов туди, куди веліло серце.

Кляте серце. Клятий Валік. Клята спина. Клята зарядка.

О десятій п’ятнадцять, закінчуючи запалющу промову, Валік радісно прощався з усіма. Він говорив щось про кохання. Ілля не слухав, бо якраз біг, наче скажене рябеньке телятко сходами. Мало не зламавши шию біг, бо ліфт, здавалось, їхав надто повільно. Дивина: ліфт і повільно. Та тоді Іллі здавалось, що його ноги прудкіші за лапи ягуара, так він мчав до Валіка.

Етер завершився. Але уважні глядачі почули дзвінок: хтось настирливо дзвонив у двері Валіку.

Ілля Луценко, чи то Ілля, чи то Хімік, чи то просто закоханий ідіот, стояв отам, на сходах і… Найбільше на світі бажав одночасно провалитися крізь землю і… Валіка.

— Ти чого так рано? — здивовано запитав Валік, і брови його поповзли догори.

— Та я тут бігав, — гарно збрехав Ілля, — уявляєш?

— Бачу. Ти весь мокрий, — усміхнувся Валік, — ми тут зараз як в рекламі дезодоранту говоримо, га? Заходь.

— Еге ж, еге ж, як в рекламі, — Ілля усміхнувся у відповідь. Реклама виходила якоюсь гейською. — Я на хвильку, — і не зайшов, хоч ноги вже готовились нести прямо в кімнату Валіка. — Може побігаємо разом, фізруче?

Валік похитав головою. Валіку більше хотілось у душ та перехопити чогось. Валіку би відправити дивного Іллю бігати наодинці. Валіку що більше нічого робити?!

Валіку робити нічого. Бо у Валіка також є одна мале-е-енька таємниця. Перед сном він переглядає не нюдси, а сидить на сторінці Валіка, наче пильний, втім, трохи піддатий, шкільний сторож на дискотеці.

— А гайда, — каже він, Валік, а не сторож.

І готовий навіть зранку, коли хочеться вбивати, бігати з Іллею. Лише тому що він — Ілля.

Та й таке. Я не писала майже три місяці, але обіцяла видати щось таке. Тримайте, дівчата й хлопці, може, вам навіть сподобається? 

П.С, Валік, Ілля, це все любя цьом 

Пейринг назвала Іллялік