#дай дві гривні | Explore Tumblr posts and blogs

andriy-lysenko · 2 years ago

Text

Чому підвищення вартості проїзду в маршрутках – ляпас усім

Подорожчання проїзду, може, і назріло. Хоча робити це таким чином, як зараз, – дати ляпаса всім, від пересічних жителів Кропивницького до мерії.

Для тих, хто ще не в курсі. Виконком Кропивницького планує підвищити вартість проїзду в комунальному та приватному транспорті. У тролейбусах – з 2,5 до 5 гривень, автобусах – з 4 до 6, маршрутках – з 5 до 7. Проекти рішень уже опубліковані на сайті, справу практично зроблено – лишилося тільки проголосувати.

Звичайно ж, цей текст не претендує ні на яку об’єктивність. Я не розуміюся на економіці. Та і взагалі маю гуманітарний склад розуму, цифри не запам’ятовую, а словосполучення на кшталт «амортизація основних засобів» чи «рентабельність перевезень» для мене звучать, як іншомовні. Але, так як гроші забиратимуть і з моєї кишені також, хотілось би зрозуміти кілька моментів.

Перше: технічний стан. 29 січня на площі Богдана Хмельницького у маршрутки відпали обидва задні колеса.

Днем раніше наполовину менша біда (лише одне колесо) спіткала маршрутку №500 біля бізнес-центру «Ельворті».

Близько 14:00 1 лютого неподалік автостанції №2 у маршрутки відпала кермова тяга.

Чи означає підвищення вартості проїзду, що технічний стан БАЗів і «Газелей» поліпшиться?

Друге: GPS. Мова про обладнання кропивницьких маршруток супутниковими навігаторами і, відповідно, підключення до системи EasyWay (вона дозволяє пасажирам у режимі реального часу стежити за рухом машин) триває вже кілька років. Цей пункт навіть прописаний у договорах. Однак не виконується. Перевізники пояснюють це відсутністю грошей, натомість представник EasyWay у коментарі «Гречці» стверджував, що ціна питання – 30 гривень на день. Страшна, звісно, сума.

Відтак знати точно, чи з’явиться години після сьомої-восьмої вечора очікувана маршрутка, неможливо. Пасажирам лишається молитися транспортному богу.

Чи означає підвищення вартості проїзду встановлення GPS і підключення маршруток до EasyWay?

Третє: кількість пасажирів. У маршрутках немає п��озорого обліку перевезених людей. Квитки не видають, отримують «кеш» (передайте за проїзд, будь ласка!) – а от скільки насправді, знають лише водії та їхні роботодавці. При цьому перевізники стверджують: наша робота нерентабельна, треба більше грошей. Покажіть спочатку, скільки народу користується вашими послугами, але чесно покажіть, не на словах, а з документами, що підтверджують цифри.

До речі, якщо з вами щось при поїздці в маршрутці, не дай боже, станеться, спробуйте потім довести, що ви взагалі були у той момент в салоні. Квитка ж на руках немає.

Чи означає підвищення вартості проїзду, що в маршрутках почнуть видавати квитки і вести – відкрито для всіх – облік пасажирів?

Усі три запитання не стосуються комунального транспорту. Там і технічний стан нормальний (до речі, мерія хоче збільшити кількість тролейбусів та автобусів на 20 машин), і на EasyWay видно рух, і квитки.

Особисто для мене дві гривні, на які подорожчає проїзд, великої ролі у сімейному бюджеті не відіграють. Тут інше напружує: поведінка приватних перевізників нагадує примітивний «гоп-стоп». Ти плати нам більше, проте чому так, ми тобі фіг скажемо. Якісь цифри мені покажуть, якщо сильно попрошу. Однак чи відповідають вони дійсності…

Ну, що тут розумувати. Дали ляпаса по одній щоці – швиденько підставляємо другу й біжимо на зупинку ловити маршрутку. Чи таки проявимо характер і дамо здачі? Всі разом: ми, звичайні жителі звичайного обласного центру, і влада.

#тексти

0 notes

lev-berest-blog · 8 years ago

Text

#2. Ти б знав, як важко вночі

Геть забув про цю сторінку. Казав же собі — раз на кілька днів варто щось залишати тут, аби вивітрити дурню з голови. Та глупоти в мізках стільки, що їй-Богу, вже нічим не зарадиш. І це не тільки з тамблером. Як приклад, моє нове життя з понеділка плакало так само, як і починалось з того. Але це немає значення. Я ж в минулій нотатці збирався ледь не сповідатись в лайливій формі й тому маю тепер право розпочати розповідь з будь-якої частини і у будь-якій формі. Й взагалі, якщо це моя сторінка. Якого біса я повинен робити щось за графіком? Планував сьогодні розповісти коротко про засади мого життя - що було, чому так відбулось, щоби краще зрозумілось отії буковоньки. Однак, зараз так наболіла в серці одна і доволі актуальна тема, то мушу за велінням душі, розкосисто завести демагогию на вічну-ванільну тему — про кохання. Додам трохи спецій у вигляді «сильності й незалежності», піділлю до узвару настійку «та я всіх на одному місці крутив», трохи рецептів як правильно вимішувати від кількох дуже важливих людей — і маємо страшну суміш. Таку заварену кашу, що за страшенним бажанням її розкрутити, витягти з ковзанка, чи хоч би доварити, нічого доброго не вийде. Тьху ти! Нагадайте як зчиняються найбільш трагічні драми в літературі? «Однаково шляхетні дві сім'ї в Вероні пишній, де проходить дія, збували в ворожнечі дні свої…», чи може «Триста сорок вісім років, шість місяців і дев’ятнадцять днів тому парижани прокинулися від гучного калатання всіх дзвонів…». Прошу уваги звернути на абсолютно не дотичний нашої теми початок найбільш страждальницьких творів. А тепер попрошу провести обережну паралель — найбільш величний мандець починається геть не з опису поступового підкрадання отого мандецю. Звична нам усім історія «Жили, були… бла-бла» не розпочинається з «Всі померли, але вони жили-були» — авжеж, ні. Увесь жах який може розпочатись, ось власне й починається з того невинного опису погоди, чи щогось ще. Обережно, поперджаю. Бо ось саме так і сталося в моєму житті. Жив-був собі я. Зі своїми амбітними бажаннями перевернути планету й знайти своє місце під пекельним сонцем. Спокійно собі прокладав шлях напростець в майбутнє. Працював, намагався вдавати що вчусь, тири-пири, і все таке. Допасуйте до цього опис нормальної людини, наскільки це можна сказати про мене, і зачність слухати вже самий сік цієї історії. Так сталося, що я змінив коло свого постійного спілкування й відновідно був змушений викинути з нього зайвих людей. Та вони як хробаки! Повилазили й знов до мене. Якось так і відновили спілкування з старою колєжанкою. Випали на філіжанку кави, туди-сюди, про життя й небуття й тут (акцентую увагу!) вона мені каже, що хотіла б познайомити мене зі своїм досить неновим другом. А ж на те мислю собі: «і хто ж це може бути? хіба я хочу когось спіткати й додати до свого ґрона знайомих? я тільки-но звідти повикидав шваль усяку». І якось за хотінням долі, стається так, що ось ця подруга надалі стане свахою. Не буд��мо перескочувати через нашу інтиригу. То ж, я знехотя погодився на майбутню котовасію й дав свій номер вайберу подрузі. Вона швиденько за своїми (кхє-кхє) сорочиними каналами відправила номерок тому загадковому фацету й заставила мене чекати. От зобачили б Ви моє обличчя тоді, на кшталт «ну що? здивуйте?», в ту хвилину коли той хлопчик до мене написав. То було десь місяців, гм-гм, скільки вже сплинуло? П’ять, думаю, пройшло місяців з першого йобнутого (пардон) меседжу. Яке там «Привіт!», яке там «Здоровеньки були!», ота підозра й повинна ж була мене зупинити, вселити недовіру до подальшого, но ні. Мені ж подавай усе унікальне, інше… Но проше! Його звати, хай буде, Маті. Не знаю чому обрав саме це скорочення, але мені подобається. І живе отой біснуватий Маті за тридев’ять земель від мене. Я у Харкові, а воно у Варшаві. Хоча він-то сам з Харкову, але мода задана такою, що всі виїджають на студіо до Польщі, грець з нею, і найкращі розуми й душі виявляються за кілометри від неньки. Пропустимо мої обурення. Ми познайомились в запал зими через Інтернет. І знали, як виявилось, один про одного чомусь набагато більше, ніж личить людям, що знайомі десять хвилин. За це дякую колєжанці, яка невпинно з лінії на лінію, з трансляції на трансляцію старанно обмінювалась пакетами інформації. Ото дівчина! Яка складна праця! Здогадалсь? Агась, так. Дівчинка з двох боків оброблювала юнаків. Короче, ситуація склалась такою, що завдяки Марисі, ми знали один про одного все. Спливали місяці. Спілкування то згасало, то загорялсь, то взагалі зв’язок зникав на тижні. Я заспокоївся. Дарма було тільки сил. Бо бач, постійно бути в тих чатах гривні не додасть в гаманець. Але ми спілкувались. Ну, це як бути в засідці перед штурмом. Гм-м, та щось було не так. Не так як повинно бути. Як виявилось, Маті знайомий зі мною на два роки більше, ніж я про нього відаю. Колись ми перетнулись й він мене впізнав. Марися розповідала про мене й показувала спільні фотки. В отой день, дуже багато місяців тому, він зробив першу світлину зі мною — шматочок моєї худої спини. Ох, бісику, як згадаю фотку ту й не знаю, чи то дійно був я, чи то дійсно я таким був. Бо зараз геть інша людина дивиться ��а мене в люстерце. То ж так доля карти роздавила, що ми зустрілись два роки тому. Хай не свідомо, але зустрілись. Це і недавало мені вільно дихати. Знов листки з календарю зривались. Я дуже сильно забувся тієї ідеєю зустрітись (воно і на добре!) й не помітив, як наблизилась наша перша, принаймні, погоджена з двох сторін, зустріч. Я просто пропустив той момент, як вона переносилась з місяця на місяць. Але настав той день Х. День, дідько його, коли моє життя цілком змінилось. Коли в мені клацнуло все, що могло тільки клацнути й забринчати. Колись я запитав одну дуже добру приятельку: що б вона зробила, якщо її запросила б особа на побачення, яка їй дуже подобається? А вона мені на те просту істину — «я б взагалі не пішла». Так і я, сотню раз подумавши чи варто йти, заспокоївши себе, що це просто людина (ну чому ж, дурень, я не знав про це раніше) пішов на зустріч. Я, Маті й Марися. Дивна парочка вийшла. Поки я впевненно летів на зустріч, моє тіло тліло з загадки й невідання. Це сталося коло МакДоналдзу, коло звичайного, доволі урижного та рідного, МакДоналдзу. Я перший раз його зустрів. У мене зараз забракне слів — я не зможу описати й пів подиха того, коли ми спіткались. Мені дригало так, що дай Боженька. Але Ви що! Я же сильний і незалежний. Які там дригання на людях! Все в душі, все в рідненькій. Ох, Маті, колись ти прочитаєш про це (я маю надію) й зрозумієш що ж тоді я відчував, як я закохався з першого погляду й першого зору. Хоча, дурнику, тебе не менше мого смикало! Ха-ха, я бачив це! Так само, певно, як і ти мій погляд зрів. Так-с, щось мене рознесло у детялях. Пропустимо кілька днів й найпреживаючих (є таке слово? ні? то буде) ночей в моєму житті. За всі свої походеньки й фантазії, мій зеленоокий, я вперше відчув не твариний потяг завалити й трахкати, а власне, відсутність того самого тваринного потягу й жахливе бажання «брести за тобою в учнівсьому плащі» й дати все, що можу тобі дати. Таке враження, що всі ті 30? 40? були створенні для того, аби зотліти перед тобою. Аби ти вознісся у моїх очах. І ти цього, без жодного сумніву, мій милий друже, зробив. І що ж тепер людині, що жила за принципом невідання й метру від своїх очей, прогнутися перед тобою та сказати правду. Що в ту кляту Варашву я їду, бо там є ти? Як мені, що запевняв себе й навчився житти без базових речей щасливого життя, тепер зізнатись собі, що закохався. Що марю днем й уночі про нашу зустріч - що скажу, як себе поведу, чи зможу поцілувати знов, бо минув місяць й я віддаю про ту людину, яка бореться за щасливі дні з тобою? Як тепер на тебе просто дивитись, коли ти є центром моїх картин? Я боюся тих почуттів, я все так боюся пошитись в дурні й лишитись з розбитим серцем. А тобі, бовдуре, сказати, що я по самі вуха в тебе закохався, га? Курва ти недороблена! Чи знаєш ти, як солоко снитися про тебе? Чи ти відчуваєш це за 1200 кілометрів? Чому ж мовчиш? Одначе, мушу обірвати запис. Бо хочу спати. Хіба ж можна тепер спати? Я би ти знав, як важко вночі.

1 note · View note