lev-berest-blog

[lev-berest-blog]

Одеса, квітень-травень 2017, за допомогою дуету FED5 + Kodak ColorPlus 200.

Odesa in April-May 2017 by FED5 + Kodak ColorPlus 200.

[lev-berest-blog]

#2. Ти б знав, як важко вночі

Геть забув про цю сторінку. Казав же собі — раз на кілька днів варто щось залишати тут, аби вивітрити дурню з голови. Та глупоти в мізках стільки, що їй-Богу, вже нічим не зарадиш. І це не тільки з тамблером. Як приклад, моє нове життя з понеділка плакало так само, як і починалось з того. Але це немає значення. Я ж в минулій нотатці збирався ледь не сповідатись в лайливій формі й тому маю тепер право розпочати розповідь з будь-якої частини і у будь-якій формі. Й взагалі, якщо це моя сторінка. Якого біса я повинен робити щось за графіком? Планував сьогодні розповісти коротко про засади мого життя - що було, чому так відбулось, щоби краще зрозумілось отії буковоньки. Однак, зараз так наболіла в серці одна і доволі актуальна тема, то мушу за велінням душі, розкосисто завести демагогию на вічну-ванільну тему — про кохання. Додам трохи спецій у вигляді «сильності й незалежності», піділлю до узвару настійку «та я всіх на одному місці крутив», трохи рецептів як правильно вимішувати від кількох дуже важливих людей — і маємо страшну суміш. Таку заварену кашу, що за страшенним бажанням її розкрутити, витягти з ковзанка, чи хоч би доварити, нічого доброго не вийде. Тьху ти! Нагадайте як зчиняються найбільш трагічні драми в літературі? «Однаково шляхетні дві сім'ї в Вероні пишній, де проходить дія, збували в ворожнечі дні свої…», чи може «Триста сорок вісім років, шість місяців і дев’ятнадцять дні�� тому парижани прокинулися від гучного калатання всіх дзвонів…». Прошу уваги звернути на абсолютно не дотичний нашої теми початок найбільш страждальницьких творів. А тепер попрошу провести обережну паралель — найбільш величний мандець починається геть не з опису  поступового підкрадання отого мандецю. Звична нам усім історія «Жили, були… бла-бла» не розпочинається з «Всі померли, але вони жили-були» — авжеж, ні. Увесь жах який може розпочатись, ось власне й починається з того невинного опису погоди, чи щогось ще. Обережно, поперджаю. Бо ось саме так і сталося в моєму житті. Жив-був собі я. Зі своїми амбітними бажаннями перевернути планету й знайти своє місце під пекельним сонцем. Спокійно собі прокладав шлях напростець в майбутнє. Працював, намагався вдавати що вчусь, тири-пири, і все таке. Допасуйте до цього опис нормальної людини, наскільки це можна сказати про мене, і зачність слухати вже самий сік цієї історії. Так сталося, що я змінив коло свого постійного спілкування й відновідно був змушений викинути з нього зайвих людей. Та вони як хробаки! Повилазили й знов до мене. Якось так і відновили спілкування з старою колєжанкою. Випали на філіжанку кави, туди-сюди, про життя й небуття й тут (акцентую увагу!) вона мені каже, що хотіла б познайомити мене зі своїм досить неновим другом. А ж на те мислю собі: «і хто ж це може бути? хіба я хочу когось спіткати й додати до свого ґрона знайомих? я тільки-но звідти повикидав шваль усяку». І якось за хотінням долі, стається так, що ось ця подруга надалі стане свахою. Не будьмо перескочувати через нашу інтиригу. То ж, я знехотя погодився на майбутню котовасію й дав свій номер вайберу подрузі. Вона швиденько за своїми (кхє-кхє) сорочиними каналами відправила номерок тому загадковому фацету й заставила мене чекати. От зобачили б Ви моє обличчя тоді, на кшталт «ну що? здивуйте?», в ту хвилину коли той хлопчик до мене написав. То було десь місяців, гм-гм, скільки вже сплинуло? П’ять, думаю, пройшло місяців з першого йобнутого (пардон) меседжу. Яке там «Привіт!», яке там «Здоровеньки були!», ота підозра й повинна ж була мене зупинити, вселити недовіру до подальшого, но ні. Мені ж подавай усе унікальне, інше… Но проше! Його звати, хай буде, Маті. Не знаю чому обрав саме це скорочення, але мені подобається. І живе отой біснуватий Маті за тридев’ять земель від мене. Я у Харкові, а воно у Варшаві. Хоча він-то сам з Харкову, але мода задана такою, що всі виїджають на студіо до Польщі, грець з нею, і найкращі розуми й душі виявляються за кілометри від неньки. Пропустимо мої обурення. Ми познайомились в запал зими через Інтернет. І знали, як виявилось, один про одного чомусь набагато більше, ніж личить людям, що знайомі десять хвилин. За це дякую колєжанці, яка невпинно з лінії на лінію, з трансляції на трансляцію старанно обмінювалась пакетами інформації. Ото дівчина! Яка складна праця! Здогадалсь? Агась, так. Дівчинка з двох боків оброблювала юнаків. Короче, ситуація склалась такою, що завдяки Марисі, ми знали один про одного все. Спливали місяці. Спілкування то згасало, то загорялсь, то взагалі зв’язок зникав на тижні. Я зас��окоївся. Дарма було тільки сил. Бо бач, постійно бути в тих чатах гривні не додасть в гаманець. Але ми спілкувались. Ну, це як бути в засідці перед штурмом. Гм-м, та щось було не так. Не так як повинно бути. Як виявилось, Маті знайомий зі мною на два роки більше, ніж я про нього відаю. Колись ми перетнулись й він мене впізнав. Марися розповідала про мене й показувала спільні фотки. В отой день, дуже багато місяців тому, він зробив першу світлину зі мною — шматочок моєї худої спини. Ох, бісику, як згадаю фотку ту й не знаю, чи то дійно був я, чи то дійсно я таким був. Бо зараз геть інша людина дивиться на мене в люстерце. То ж так доля карти роздавила, що ми зустрілись два роки тому. Хай не свідомо, але зустрілись. Це і недавало мені вільно дихати. Знов листки з календарю зривались. Я дуже сильно забувся тієї ідеєю зустрітись (воно і на добре!) й не помітив, як наблизилась наша перша, принаймні, погоджена з двох сторін, зустріч. Я просто пропустив той момент, як вона переносилась з місяця на місяць. Але настав той день Х. День, дідько його, коли моє життя цілком змінилось. Коли в мені клацнуло все, що могло тільки клацнути й забринчати. Колись я запитав одну дуже добру приятельку: що б вона зробила, якщо її запросила б особа на побачення, яка їй дуже подобається? А вона мені на те просту істину — «я б взагалі не пішла». Так і я, сотню раз подумавши чи варто йти, заспокоївши себе, що це просто людина (ну чому ж, дурень, я не знав про це раніше) пішов на зустріч. Я, Маті й Марися. Дивна парочка вийшла. Поки я впевненно летів на зустріч, моє тіло тліло з загадки й невідання. Це сталося коло МакДоналдзу, коло звичайного, доволі урижного та рідного, МакДоналдзу. Я перший раз його зустрів. У мене зараз забракне слів — я не зможу описати й пів подиха того, коли ми спіткались. Мені дригало так, що дай Боженька. Але Ви що! Я же сильний і незалежний. Які там дригання на людях! Все в душі, все в рідненькій. Ох, Маті, колись ти прочитаєш про це (я маю надію) й зрозумієш що ж тоді я відчував, як я закохався з першого погляду й першого зору. Хоча, дурнику, тебе не менше мого смикало! Ха-ха, я бачив це! Так само, певно, як і ти мій погляд зрів. Так-с, щось мене рознесло у детялях. Пропустимо кілька днів й найпреживаючих (є таке слово? ні? то буде) ночей в моєму житті. За всі свої походеньки й фантазії, мій зеленоокий, я вперше відчув не твариний потяг завалити й трахкати, а власне, відсутність того самого тваринного потягу й жахливе бажання «брести за тобою в учнівсьому плащі» й дати все, що можу тобі дати. Таке враження, що всі ті 30? 40? були створенні для того, аби зотліти перед тобою. Аби ти вознісся у моїх очах. І ти цього, без жодного сумніву, мій милий друже, зробив. І що ж тепер людині, що жила за принципом невідання й метру від своїх очей, прогнутися перед тобою та сказати правду. Що в ту кляту Варашву я їду, бо там є ти? Як мені, що запевняв себе й навчився житти без базових речей щасливого життя, тепер зізнатись собі, що закохався. Що марю днем й уночі про нашу зустріч - що скажу, як себе поведу, чи зможу поцілувати знов, бо минув місяць й я віддаю про ту людину, яка бореться за щасливі дні з тобою? Як тепер на тебе просто дивитись, коли ти є центром моїх картин? Я боюся тих почуттів, я все так боюся пошитись в дурні й лишитись з розбитим серцем. А тобі, бовдуре, сказати, що я по самі вуха в тебе закохався, га? Курва ти недороблена! Чи знаєш ти, як солоко снитися про тебе? Чи ти відчуваєш це за 1200 кілометрів? Чому ж мовчиш? Одначе, мушу обірвати запис. Бо хочу спати. Хіба ж можна тепер спати? Я би ти знав, як важко вночі.

[lev-berest-blog]

#n. Зірки споглядають?

Воно поглинало мене з середини. Поступово підповзало з безмежного Всесвіту. Мовчки зкручувало ручки мотузкою й, насолоджуюсь короткою міттю миттю перед вбивством, випускало свій яд у жили. Перед очами —міріади зірок, лише вони спостерігали за цим дійством. Їх світила чули мої гучні думки — волання до Господа, аби той змилувався, прийняв каяття недостоїних ласки Його. Я молився, ой леле, як я благав зупинити Її, що вже розводила свою їдь в тілі — глибина під мною ставала більшою, чорінішала, поглинала єство в землю, до порожнього підземелля безчуття. Та Господь не чув, він одвернувся од страстей, віддав мене на хресті падати до безодні. Змирится й прийняти, віддатись їй й душу свою подарити, — вона шептала, солодким голосом безмежжя. Я ладен буду ось її послухати, не воювати з більшою силою, одначе, згадав, що далі - ніщо, не бачитиму світочів небесних. Згине ноч, згине день, і той біль помре, бо нарешті відпустить серце моє. Ох, теє велике Ніщо… Яке солодке її назвізько, і думи про неї насувають спокій. То ж нащо, власне, боротись, якщо колись Воно розтопить мій дух — як свіча тлітиме, забираючи багатства молодості й шлях мій єдиний до чистого, діамантового неба; чи зараз, як кущ купини зотліти й назавжди, на вікі одвічні віддатись? Покажися же ти, ворогу світу, аби лик твій узрів я, перш ніж подужаєш мене, вбиреш до забуття. Ось тут й почався мій відлік. Серед ночі лежав, вдивляючись в небо, я спробував почути голос світил. Хіба ж Вони мовчать?

[lev-berest-blog]

Ну правда ж!

В житті я займаюся паркетом. А по п'ятницях я ще й людина-позитив.

- Ой, у вас такий запах приємний, натурального дерев��. - Запах свіжозпиляного гробу.

[lev-berest-blog]

#1. Філіал мізків

Одна, до зубожіння розумна людина, порадила завести врешті собі блоґ, чи якусь іншу сторінку за назвою «філіал моїх мізків». Ідея, відверто кажучи, така собі — бо я не зможу зрахувати кількість моїх спроб упорядкувати свої думки й врешті регулярно дописувати щось до тамблеру. Як на мене, куди простіше писати про якихось намислених героїв, ніж про своє життя. Та і хіба може воно когось зацікавити? Протягом недовгого cкидання по Землі, описувати модель поведінки у штучно створеній ситуації людини, здавалось, завжди вельми нескладним й виходило доволі недурно. Принаймні, читачі були. Щось вичитували, коментували й навіть дійшло до друку в місцевій газеті. Отже, хист є. Гіднота присутня, винести для себе щось можна. Недовго думаючи, я погодився з моїм потягом до письма й натицькав реєстраційну форму в тутешній мережі. Що воно закрутиться - їй-Богу, не знаю.  Та про що відаю напевно — писати буду без брехні, нічого не стану завуальовувати. Сіпає й руки, і ноги: як якась паскуда сміє щось цензурувати, чи викидувати, як то кажуть, слова з пісні. Тому, розкинув мізками, якщо й писати про життя - то, будь ласка, такими же життєвими елементами, як воно повелося з початку віків. Якщо аж запече розповісти щось непристойне (стійте, хвильку, хіба є щось у мене не аморального й без гомопропаганди?) — я ж використаю усе своє дебеле словництво, аби описати оте бридке і гомоеротичне. На світі повинно бути місце для нотації своїх думок. Я взагалі маю цікаву думку про існування нашої особистості поза нами. Себто, оті кляті думи, що лишаються на в соціальних мережах формують іншу особистість, власне, і яка продовжує надалі жити в іншому просторі й часі. Най зі мною щось станеться, або з вами, або з вашим біснуватим сусідом, який веде свій мережевий щоденник про маленьких чухуа-хуя (чи якось не так?) й правила їх біологічного розмноження — по-суті, він надалі житиме в мережі. Ви й надалі матимете змогу вподобати його записи, лишати безглузді коментарі, сертися з іншими відвідувачами його сторінки, цитувати й нагло підцапувати копі-пастом дописи до свого бложку про мопсів. На іншому вимірному рівні він всеодно житиме. І інший користувач, що отримає доступ до його обліковки, підробить стиль написання — то будь-ласка, інтернет-персона й надалі житиме. Вловили сутність? Наші вимовлені слова продовжують далі блукати. І хто ж його зна, може й дійсно, язик до Києва доведе і до Брюсселю закине. Цією думкою я надихнувся й спробую дати від себе до біса важливі відповіді на питання буття. Без Кобзарів, обіцяю. Окей, гугл, опублікуй це.