#ббс мерлін

[artrlin]

Відчайдух (part I)

Замок Камелоту був достатньо моторошним, якщо не знати його зсередини. Холодні мури, похмурі кам’яні вежі із химерними очима-вікнами, що, здавалося, приховували десятки кажанів у темряві, лякали більшість відчайдухів, які вирішили прогулятися містом посеред ночі. Місячне сяйво додавало усьому ще більшої містичності, що ще з часів Утера вважалося недобрим знаком. «Цок-цок», - кожен крок супроводжувався досить гучним звуком. Обладунки були достатньо важкими та гучними, хай там як чоловік не намагався йти обережніше.

- Та в біса, - він пришвидшився, дозволяючи наповнити простір шумом значно більше.

Думав же лишитися на ніч у лісі біля вогнища, нічого страшного не сталося б. А міцний сон був би значно кращим, аніж оці блукання посеред ночі як той крадій-невдаха. На ранок міг би спокійно повернутися, але ні! Треба було відзвітувати його величності Артуру, який – яка дивина – бачив десятий сон у своєму м’якенькому ліжечку поряд із дружиною.

- Хотів би і я так. Ха.., - він перестрибнув три сходинки та вправно уникнув зустрічі із стіною.

Сьогоднішня розвідка була досить небезпечною. Хоч сліди Морґани знайти було складно, але із достатньою підготовкою та уважністю – не неможливо. Хоча сьогодні без значної вдачі не обійшлося. Ґвейн майже одразу відчув загрозу у повітрі, та вештатися хащами все одно довелося понад дві години, поки він помітив величний старий дуб та сріблясту каблучку поряд. Він не був любителем природи і зазвичай не звертав уваги на дерева. Принаймні більше, ніж робив це зазвичай. Отакий собі лицар-волоцюга, яким багато хто його вважав, все ж мусить тямити у рослинах, щоб знайти правильний шлях. Дуб був міцний, з великим заплутаним навколо стовбура корінням, його листя майже світилося чимось магічним та потойбічним.

- Або тобі час лікуватися, красунчику. Ну що, тут або неймовірно прибита відьма або купа зілль Ґауса та довічне звання п’янички, навіть не знаю, що обрати, - чоловік ніжно доторкнувся до коріння, воно було напрочуд теплим та приємним. Чужим – та водночас жахливо знайомим, - Ось ти і попалася, Морґано. І знайшла ж місце, він карикатурно змінив голос та простягнув руку до місця, - Погляньте, я страшна чародійка Морґана. Поклоніться мені, нещасні, а то моя полетівша стріха знищить всіх людей заради незрозуміло чого. А ще залишу вам величезне дерево, яке легко видасть мою присутність.

В мить уся грайливість та дуркуватість злетіла з його обличчя, наче легким подихом вітру віднесло її звідси. Відьма була досить небезпечною, і усі його насмішки цього геть ніяк не применшували. Хоча й часто хотілося. Ще від того моменту... Моменту жертви Ланселота заради Мерліна, Ґвейн наче в мить протверезів та охолов. Хто він? Для чого він тут? Кому намагається допомогти? Міцно стиснув долоні, підняв срібну каблучку та видихнув. Подих був важкий та втомлений, наповнений таким рідким та пекучим болем, якого він ніколи та нікому не висловить. Він – Ґвейн, син лицаря та гуляка. Здавалося, ненадійний, але найвідданіший лицар Камелоту. Друг Мерліна та підданий Артура. Він не має жодного права здаватися, падати, втрачати опору, коли саме нею для інших.

Ланселоте, я пам’ятаю твої слова. Не хвилюйся, я подбаю про Мерліна. Ти можеш відпочити, друже. Після стількох небезпек ти врешті можеш це зробити. Можливо, досить швидко я до тебе доєднаюся. Сподіваюся ти посунеш свою дупу, ��об я міг примоститися у тому човні. Пливти річкою смерті, так? Так же казав той старий в таверні. А ти ще не хотів наливати йому пива, казав – дарма не треба давати алкоголю таким ледацюгам. Але ж і я такий же, розумієш? Ніхто та всі одночасно. Ледацюга і той, що працює ночами заради його величності. Закладаюся, ми б ніколи не здогадалися, яке ж це життя неймовірне лайно, чи не так? Воно мене всотує все більше і більше щоразу. Наче падаю у темряву без можливості зупинитися чи зачепитися хоч за щось. І немає тому кінця…

Та, врешті, день був справді виснажливий, але зараз тут – саме тут – повертає ліворуч та нарешті заходить у напівосвітлене приміщення, де похапцем наскільки взагалі можливо у його стані знімає обладунок. Спати, спати, спати! До світанку лишалися лічені години, але чоловік не втрачав надії провести їх у приємному, захопливому та такому бажаному сні. Хоча б дві-три, та він насолодиться цими крихтами свого життя. О, це він любив найбільше. Подушка м’яка, хоч і поверхня була місцями геть тонкою, що пір’я впивалося у шкіру десь під потилицею, тому він постійно кидав туди лляну сорочку. Не те, щоб це був найкращий варіант, але цього було досить аби нормально спати як на подушці, так і на соломі, так і на лісових галявинах біля палаючого багаття.

Ранок був геть не таким приємним, як він зазвичай вдавав, тож і до короля плентався наче безхатько, ким він, здавалося, був, але вони не носять червоні мантії та лицарські обладунки з грамотами за пазухами. Темне неслухняне волосся відблискувало на сонці та спадало на плечі, декілька пасм щомиті намагалися впасти на очі та зробити зачіску цілковито схожою на недолуге кубло, та геть ніяк не на людську голову. Сіра сорочка, трохи зім’ята зі сну, ховалася під кожухом, який на нього натягнула котрась з дівчаток, що зазвичай працюють на кухні. Звісно ж. Зараз там якийсь-ну-дуже-важливий захід, тож усі покоївки прикрашали, прибирали та взагалі бігали туди-сюди, намагаючись не впустити кошик із білизною чи піднос із їжею, тому Ґвейн тільки поправив одяг та на ходу підперезав коричневі штани, прикрашені темними плямами ближче до взуття. На противагу Ґвейну, Артур виглядав неймовірно бадьорим та задоволеним життям, хоч таке й не ��уло йому притаманно. Мерлін, звична річ, стояв праворуч масивного трону із виглядом мармурової статуї та тримав руки за спиною, привітно посміхаючись. Ідеалістична картина, якщо тобі не потрібно повідомляти погані новини, звісно ж. Чоловік глибоко вдихнув та легким широким кроком підійшов ближче, легко вклонився: саме так, як робив тільки він, та що дозволялося лише їх маленькій лицарській компанії.

- Вітаю вас, ваша величносте. Як спалося? Сподіваюся, вас не спіткало безсоння минулої ночі, - він награно схвильовано поглянув на Артура, додаючи у голос надмірної драматичності, - Вибачте, трішки спізнився, всю ніч не спав та думав лише про вас.

-Та годі тобі, Ґвейне, - король лише винувато поглянув та ніяково повів плечем, - Перейдімо до справи.

- Так, пробачте, о світло всього Камелоту, - чоловік все ще вдавав, проте наступне вже було ствердно та абсолютно серйозно,- Поблизу були її сліди. Вона проїжджала тут щонайбільше десять-тринадцять годин тому. До того ж, поселення друїдів біля річки зникло, лишилися лише залишки багаття. Я б навіть сказав, що факт самого існування цього поселення намагалися приховати. Вважаю, що нам потрібно вирушати.

На мить запанувала тиша. Ґвейн лише міг здогадуватися, як почувається Артур від ймовірної зустрічі із сестрою, а думки Мерліна взагалі здавалися йому загадкою. Не більш, ніж за звичай, зрештою, чарівник постійно діяв непередбачувано, спочатку керуючись почуттями, за мить – суворою логікою. Чимось вони були схожі, як сказав Ґаус, але не в найкращому сенсі. Та це не мало ніякого значення, коли Мерлін – його друг, тож лицар він, якого веде клятва та обов’язок вберегти, чи пияка, який відстоює товариша по заняттю, чи просто чоловік, для якого життя друга завжди переважить своє – результат один. Він піде за ним хоч до диявола. Власне, зараз пані Морґана мало чим від того відрізнялася.

- Тож вона тут…Це було очікувано, хай там як ми сподівалися на інше, - чоловік різко підвівся та покрокував просто до виходу, виголошуючи накази: - Варто, триматися насторожі. Негайно вирушаймо!

- За мить стукіт його підбор стих, лишаючи їх у важких думках та метушні слуг. Мерлін тихцем підійшов до нього, ледь притулившись плечем на хвильку.

- Як вважаєш, цього разу всі повернуться? - Ґвейн втомлено видихнув та спробував вкотре надати волоссю хоч трішки впорядк��ваного вигляду.

- Не впевнений, та все ж це краще, аніж просто чекати, чи не так?

Десь там скоро їх друзі боротимуться, віддаючи життя. Він боявся навіть подумати, скількох він більше ніколи не побачить, скількох нестимуть із хворими сірими обличчями та скляними очами, а скількох- назавжди понівечено та розбито на друзки.

***

- Король зник, - до великої оздобленої зали ввірвався чоловік, повністю озброєний та у міцних обладунках, він глибоко дихав та падав на землю від знесилення, - Передайте королеві, що… король Артур та Мерлін зникли,- після чого спробував підвестися, але знепритомнів, лишаючи усіх присутніх у дзвінкій тиші.

Ґаус приголомшено опустився на кам’яну підлогу, відчуваючи дзвін у голові та болісну порожнечу десь у грудях, що спустошувала його ще більше. Та, врешті, він глибоко вдихнув та піднявся, за декілька хвилин повільно дістав скляну ємкість та вичавив на язик рівно три краплі, після чого поспішив до покоїв її величності. Варто визнати, що все ж справдилася його найгірша здогадка, тож лишалося лиш сподіватися, що Мерлін впорається вчасно та зможе врятувати як короля, так і їх усіх. Вже за годину він із Ґвейном та Ґвен обговорювали події, намагаючи хоч якось спланувати наступні дії.

- Як вони могли зникнути? Їх потрібно негайно повернути до палацу та вилікувати Артура, - Ґвіневра була схвильована, хоч багатьом скидалася міцною та непохитною. Як не дивно, колишня служниця виявилася неймовірною королевою, якій вдавалося зберігати холодний розум та тверезість навіть у найнеочікуваніших ситуаціях. – Де ж він?

- У одному місці, де їх можуть врятувати, - Ґаус ствердно хитнув головою, наче намагався надати своїм словам заспокійливого ефекту, - Мерлін везе його туди.

- То треба відрядити лицарів, аби вони дісталися у повній безпеці, - жінка стурбовано перевела погляд на Ґвейна, - Зберіть лицарів та негайно вирушайте

-Ні-ні, міледі, - лікар швидко заперечив, Мерлін упорається сам.

- Мерлін?- Ґвен вражено видихнула, ні на мить не вірячи у здатність давнього друга самотужки врятувати її чоловіка, коли за ними полює небезпека. Найкращі лицарі Камелоту не могли здолати відьомську силу, а тут якийсь слуга? Жінці на мить здалося, що той геть з’їхав з ґлузду, - Як одна людина може замінити ціле військо?

- Морґана й досі шукає Артура, - старий чолов’яга незрушно стояв на своєму, - Двом людям легше уникнути зустрічі з нею, а надто, коли вона не знає, куди вони прямують,- в мить він в’їдливим поглядом поглянув на Ґвейна, що стояв ліворуч.

Здавалося, що у нього ��нову щось не так із зачіскою, хоча цього разу все мало бути у порядку, все ж йому допомагали жіночі пестливі руки. О, як він ними насолодився, ото б цей старий заздрив. Ґаус похлопав його по плечу у жесті підтримки, що видалася лицарю досить недолугою. Наче йому треба було співчувати. Він, звісно, турбувався за свого ліпшого друга і все таке, але той пройдисвіт не такий простий. Він і сам добре впорається, звісно, якщо Морґана справді не знатиме їх шлях. А тоді він повернеться і вони усі добряче налижуться чогось дуже хмільного, так щоб наступного дня забути своє ім’я, лиш прокинутися у ніжних жіночих обіймах. Думка як спалах блискавки вмить його розчавила. Він недовірливо поглянув спочатку на Ґвіневру, потім на Ґауса, після чого закляк на місці та спустошено намацав стіну позаду й повільно, як то усе навколо завмерло, притулився, дозволяючи собі мить слабкості.

- Цього не може бути,- прошепотів, ледве рухаючи губами, та впевнений кивок придворного лікаря не давав ані шансу, - Трясця, -він важко ковтнув в’язку слину та стиснув повіки, не вірячи ні на мить. Не бажаючи вірити, але розум казав йому інше.

- Ти не винен, Ґвейне, - королева присоромлено прикусила губу та намагалася уникати його погляду, наче сама була причиною цього отруйного болю, - Нам потрібно поквапитись, - вона простягла руку, дозволяючи відірватися від поверхні та міцніше стояти, втамовуючи почуття. Йому вистачило миті, аби приховати розпач та гостро поглянути у майбутнє.

- Що ж, та мені просто судилося бути недосяжним красунчиком, чи не так? –цього разу у його голосі не було навіть натяку сміх.

Його рішучий крок, здавалося, мав запевнити усіх у його спокої та впевненості, та як би усі проблеми можна було цим вирішити- він ще з самого початку сидів у маєтку його татуся та одягав дорогі сорочки із панталонами, граючись із хлопчаками політичних союзників у герцогів та великих завойовників. Життя ніколи не було настільки по-смішному легким, тож цей день він має пережити сильним, незламним. Таким, на якого можна покластися. Від напруження срібло вп’ялося в його палець так, наче його долоні набрякли. Ґвейн поглянув у вікно своєї кімнати, не маючи ні думки, як почати цю розмову. «О, люба, ти нічого не хочеш мені розповісти?». Чи, можливо, варто почати як-то «Ох, крихітко, маєш чарівний задок, тільки о�� він надто слизький, ти так не вважаєш?». Одна ідея видавалася йому гіршою за попередню, та він не міг зупинити цей вирій, що висмоктував його сили щомиті сильніше.

- Ґвейне? – тихі кроки позаду та турботливий голос. О, який чарівний голос, треба було ще більше його слухати, а тоді – патякати, хіба не так. О великий лицаре? Який же він дурень. – Що сталося? Скажи,- її обличчя було неймовірним. Ніжна оксамитова шкіра, що, здавалося, танула під його дотиками, глибокі блакитні очі, світле волосся. Вона була ідеальною, він би навіть сказав- казковою. Такою. яких викрадали дракони, рятували королі та називали своїми володарками. Звісно ж, настільки чарівна жінка не могла виявитися простою, йому ніколи так не таланило. А ще Ґвейн ніколи так сильно не відчував.

Смішно.

- Щось із королем? Що з ним сталося? –раніше це б виглядало турботливо та ніжно-схвильовано, як робить кохана жінка, що він уявляв юнаком, але тепер він знав справжню причину. Люди рідко хвилюються через інших, зазвичай просто вдаючи. Але вона.. Вона ніколи не брехала, просто причина була геть іншою, ніж хотілося одному зухвалому дурневі із залізякою. – Ґвейн, він мертвий?

- Ні.

- Звідки ти знаєш?- вона поклала йому долоні на груди та довірливо – наче так могло бути – зазирнула в очі, - Ти мені не довіряєш.

- Довіряю. – він розслаблено, але водночас зосереджено посміхнувся.

***

І дня не минуло зі страти Ейри, як він разом із Персивалем гнали коней. Холодний вітер голками проходив обличчям, заходячи за комір. Праворуч гучно хруснуло гілля під копитами міцного коня, та той ні на мить не спинився.  Невдовзі вони виїхали на пагорб, що добре ховав їх за хащами. Спішились, дозволяючи тваринам втомлено опуститися на землю. Ґвейн пригнувся та тихцем визирнув з-за кущів, роздивляючись ворогів. Усі міцні, один схожий на іншого, у темних латах, що зазвичай носили розбійники, міцний обладунок на грудях та шкіряний плащ. Таке не могли собі дозволити волоцюги чи крадії на дорогах, що вдавали великих та небезпечних цабе, а досвідчені вояки під приводом відьми- цілком. Дві постаті промайнули сходом донизу, та так тихо, що годі було помітити.

- Йди ліворуч, а я займусь оцими,- Персиваль махнув рукою чимшвидше підібрався до суперника. Схопив його за шию, затуляючи рота, а потім добряче гепнув об землю, лишаючи нерухоме тіло.

Ґвейн в той час напав на іншого, завдаючи влучного удару мечем. Несподівано їх помітили інші, навалюючись на лицарів всією купою. Чоловік не бачив і шансу, щоб сповільнитися та змінити стратегію, тож мусив тяти практично навмання, завдаючи смертельних ударів. Поруч Персиваль намагався відкинути від себе двійку вправних найманців, які лишилися єдиними з супротивників, коли Ґвейн відтяв голову лисому розбійнику, відкидаючи тіло. Вони, їхні супротивники, зазнавали поразки один за одним, швидко зрошуючи землю своєю кров’ю.

- Якось вони надто швидко, - Персиваль на те лиш сплюнув та рушив уперед. Морґану було чудово видно з їх позиції, вона стояла до них спиною, тож застати її зненацька не видавалося чимось складним,- я спереду. Ти ззаду.

Чоловіки кивнули одне одному. Це має закінчитися тут і зараз – іншого шансу може не бути, особливо враховуючи, що після цієї сутички виживе лише одна сторона. Його напарник вискочив на доріжку та вправно всадив у тіло відьми меча, відчуваючи, як усе всередині починає палати. Його тіло відлетіло просто у дуб, змушуючи на мить втратити свідомість.

Вона була розкішна, така моторошна, але все ще приваблива, підняла своє гостре підборіддя та зухвало вишкірилася. Цей сміх прорізав повітря та гострими лезами впивався у нутрощі.

- Ви справді думали застати мене зненацька? – на хворобливо блідому обличчі сяяла страшна посмішка. Вона виглядала самою смертю. Із худим тілом, що можна було перелічити усі вени та кісти, у чорній сукні, що тільки підкреслювала запалі затуманені очі. Волосся вже не було таким легким та прекрасним, а лиш спадало зіпсутим ганчір’ям по спині. Вона підняла свою долоню, і світ перед очима Ґвейна пішов хвилею, як струмок від каменю, який кинули малі сільські розбишаки. А потім зник.

Наступне пробудження стало в рази гіршим за попереднє. Сонце давно зайшло за обрій, а у грудях нестерпно пекло. Він не міг ворушити руками, ноги відмовлялися зрушити навіть на сантиметр. Чоловік підняв голову і закашлявся. У його положенні це стало ще гірше, адже лежав просто на спині, пронизаний дивними шипами. Ледве розплющивши очі, зустрівся із холодним океаном.

- Кажи. Де король, - вона стала ще сірішою, ніж удень.- Кажи, і я виконаю твоє бажання.

Він мовчав, не в змозі вимовити звук, хоча хотів би як завжди зухвало висловитись, щоб вона нарешті відтяла йому голову. Краще смерть, аніж зрада.

- Кажи. Навіть лицарі Камелоту не витримають чарів Натера, - тільки зараз ��ін помітив маленьку дерев’яну скриню у її руках.

Якби вона стояла деінде, то Ґвейн навіть не звернув уваги на неї. Звичайна, абсолютно нічим не відмічена. Таких було сотні у замку та тисячі по всьому королівству, кожна поважна жінка мала схожу скриню. Звісно, якщо дозволяли статки або ж чоловік був достатньо пряморуким. Жінка повільно підняла кришку, із темряви піднялося якесь створіння. Спочатку він побачив малесенькі яскраві очі, після – усю змію, що пильно вдивлялася в його обличчя.

Страшний крик розбудив Персиваля, він швидко збагнув своє становище та із значним зусиллям вивільнився. Було пізно.

***

- Ти впевнена у цьому рішенні?

- Ми вже це обговорювали. – жінка міцно стиснула ковдру. Її втомлене обличчя не втрачало своєї звичної зверхньої впевненості, - Його зватимуть Сіріус.

[artrlin]

Артур: Що з тобою? Чому ти не даси мені спокій?

Мерлін: Я ваш друг. Я вас шукав

Артур: *не поняв*

Артур: Я вельми вдячний, що ти хотів мені допомогти, але більше цього не роби.

Наскільки я ненавиджу нехтування Артура буквально усіма, хто поряд з ним та намагається врятувати. Ні, ну це ж люди за замовчуванням, а він принц і піде далі слухати свого всратого дядечка

[artrlin]

Переглядаючи "Мерліна", постійно зустрічаю людей, які шипшинять Мерліна та Артура. До того ж, сам серіал просякнуто ідеєю, що ці двоє є неймовірно близькими, фактично ліпшим друзями, більше того - призначенням. Проте коли чаклун намагається допомогти Артуру, наражаючись на небезпеку, віддаючи свій власний комфорт та погіршуючи своє становище, принц Камелоту називає Мерліна другом, лише коли йому потрібно, готовий замінити на першого-ліпшого буквально у будь-який момент, не довіряє, дозволяє собі кидати у нього речі (а отримати бодай келихом по потилиці - геть не найприємніше відчуття, друже) в той час як будь-що, що дозволяє ідентифікувати Мерліна як друга: товариські розмови, поради, чесність, банально почуватися трішки ближчим за інших - не дозволяє та відштовхує. Так, потрібно враховувати соціальну рівневу систему часу, у який відбуваються ��одії, але Артур виглядає жахливим лицеміром, і називати їх найкращими друзями...

[artrlin]

Замальовка про Морґану

Хмуро. Світ виглядав хмурим, що змушувало щось у грудях набридливо тягнути її додолу. Він був контрастним. Роками відчувала цей гніт, який так і чекав миті слабкості, щоб затягнути все глибше. Туди, у землю, де вже була її душа. Ха, та хто ж вона взагалі така? Божевільна дівка, яка тільки й може користуватися своєю красою та сидіти на шиї у ката. Скільки разів вона це чула від лицарів, коли, здавалося, були наодинці. Варто віддати шану, Утер ніколи не звинувачував її у жодному з переліченого. Інший король давно змусив би вийти заміж заради ефемерного блага для народу, виглядаючи декорацією поряд із черговим володарем.

«Хто я?» - запитувала знову та знову. О так, як же вона могла чекати іншої відповіді, окрім як «це лише сни, Морґано». Смішна відмовка, чи не так? Та діяла завжди, навіть у найстрашніші ночі, коли все ставало дибки, коли не відрізняла реальність від марення.

- Як чарівно, - жінка гидливо всміхнулася та відштовхнула стариганя масивним – геть не притаманним для тендітної леді – чобітком, - Я сподіваюся, ти зручно влаштувався, Ґаусе. – нахилилася якомога ближче та перейшла на зле шипіння, що геть не було схожим на людську мову, - Знаєш, як  я страждала? Постійно, роками, із дня в день, із ночі в ніч. Із кошмару у кошмар, який змінявся реальністю. А вона була геть не солоденькою. Тільки закриваючи очі, відчувала поклик магії, що так і рвала мені вени, намагаючись відкрити очі на світ. А ти, - наступила на груди, чуючи новий стогін впереміш із кашлем, - турбувався далеко не про мене. І слова не мовив, щоб допомогти.

Вона розчаровано відійшла до такого бажаного трону. Вмить стала порожньою. Морґана вже не відчуває злості, що мить тому, здавалося, була готова зруйнувати весь замок вщент. Ця боротьба була такою недолугою та смішною. Божевільно виснажливою. Якби існувало призначення, жінка так це і назвала.  Трон? Жалюгідно думати, що вона щиро його бажала, та запропонувати зупинитися було б ще більш безглуздо. Не після смерті Морґаус, коли вона стояла посеред магічного кола поряд із її тілом. Коли плакала, тримаючи холодну долоню, коли кричала у розпачі, розриваючись всередині. Вперше настільки сильно – і востаннє.

Ніч. День. Ніч. І знову день. А потім ніч. Скільки часу провела у блуканнях? Скільки шукала вихід? Скільки благала та намагалася змінити? Ох, звісно, як же можна було забути про її милого Емріса, який тінню переслідував, віддаючи на язику неприємною гіркотою. Вона відчувала цей палкий погляд постійно, наче вже не її тіло – спільне. Наче він давно пустив коріння десь у легенях, не дозволяючи ні на мить забути жахи, біль та муки. Крижані мертві очі.

Що з тобою сталося, Морґано?

Я пам’ятаю тебе з дитинства, ти не така, Морґано

Ти ж добріша, Морґано

��ому ти змінилася, Морґано?

А, можливо, вона завжди була такою? Хоча ні, ні-ні-ні, все ж варто визнати, колись вона була неймовірною дурепою, не помічаючи чогось такого очевидного як її природа.

- Знаєш, любчику, - артистично відкинула волосся та постукала пальцем по підборіддю. Ніколи так не робила – промайнуло у затьмарених болем думках Ґауса. Хоча чи має він взагалі право казати, якою була ця жінка?... – Я б із величезним задоволенням знищила вас усіх у ту ж мить, коли ти вперше вирішив за краще збрехати мені і дати ті кляті зілля. Вони хоч були ліками від чогось? Та байдуже, врешті, як можна вилікувати магію? – страшний сміх на межі із істерикою заполонив простір, лякаючи більше, ніж будь-які попередні погрози.

У ньому чулися глухим відлунням передсмертний видих Морґаус, розбиті склянки із зіллями, падіння леза на кам’яну підлогу, дзвін скла, німий біль та крик. Так вона сміялася, коли намагалася усвідомити, наскільки насправді життя було фальшивим. Брехливим. Ляльковим. Як її справжнє щастя, оте крихке маленьке тепло, що зродилося у молодій бентежній душі, розбилося на тисячі зірок. Потім знову дорога. Кого вона шукала? Себе? Її? Емріса? Смерть? А перший крок стався ще задовго до зустрічі із сестрою. Час прибуття на станцію «Розпач», крихітко, настав ще у мить народження, коли тобі неймовірно пощастило народитися чарівницею у світі ненависті та болю. Його болю. Утер був її батьком. Яка комедія, яке страждання… Та все ж він її добре навчив, як умів тільки кат: ворогів не милують.

Сива голова із тихим звуком відкотилася вліво, залишаючи за собою кривавий слід.