#Орган державної влади

[demiurgeua]

Кабмін оновив перелік тимчасово непідконтрольних Україні населених пунктів

Кабмін оновив перелік тимчасово непідконтрольних Україні населених пунктів

Кабінет Міністрів України оновив перелік населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження. Крім того, визначено перелік населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення в Донецькій та Луганській областях. Кабмін оновив список тимчасово непідконтрольних Україні населених…

[melnychuk-partners]

КАС ВС висловив правову позицію про обов’язок органу влади вжити заходів для забезпечення охорони об’єкта культурної спадщини

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув у касаційному порядку адміністративну справу за позовом Фонду державного майна України, який оскаржив припис Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради про вимогу до позивача укласти охоронний договір на будівлю «Гостинного двору» (Контрактова площа у м. Києві) та надати на розгляд розроблену у встановленому порядку науково-проєктну документацію на проведення невідкладних протиаварійних і реставраційно-відновлюваних робіт цього об’єкта.

Відповідач пояснив, що виніс згаданий припис у зв’язку з тим, що уповноважений орган, а саме ФДМУ, не вживає належних заходів щодо здійснення охорони цієї будівлі, яка є пам’яткою архітектури та містобудування місцевого значення, перебуває у державній власності і внесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України згідно з наказом Міністерства культури України від 15 жовтня 2014 року № 869.

Позивач не погодився з вимогами припису, вважаючи, що їх виконання унеможливлюється тим, що будівля Гостинного двору не повернена у встановленому порядку з оренди до держави.

Суди першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позову відмовили, мотивуючи рішення тим, що на момент винесення припису юридичну відповідальність за належне утримання та збереження будівлі – пам’ятки архітектури «Гостинний двір» з моменту державної реєстрації несе виключно власник – держава в особі ФДМУ.

Верховний Суд погодився з таким висновком та залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій – без змін.

Колегія суддів у складі Касаційного адміністративного суду врахувала, що в частинах 4 та 5 ст. 54 Конституції України визначено, що культурна спадщина охороняється законом. Зокрема, держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність.

Детальніше за посиланням: cutt.ly/wmGZJPP.

[pokrovworld-blog]

Наступна республіка: новий правий рух

Черговий раз ми опинились перед обличчям політичної кризи. І нехай попередній досвід не дарує вам недоречної легковажності. «Чергова» криза цілком може стати останньою. Після кривавого чистилища революції та війни ми, як суспільство в цілому, в своїх політичних пошуках знову звернулися до безвідповідального популізму. Популізму 2.0. Якщо раніше велика кількість українців довіряла байкам-обіцянкам професійних політиків, то тепер більшість віддала перевагу політичним обіцянкам професійних байкарів. Чи треба говорити про небезпеки цього шляху? Заледве. Давайте краще поговоримо про альтернативи. А альтернатив не так вже й багато. Наш вітчизняний підвид глобального лібералізму виглядає як рослина з оранжереї, висаджена авантюрним садівником просто посеред українського лісостепу. Активістські партії з гаслами «за все хороше», нові обличчя зі старими мізками за ними, усі ці прогресивні борці з корупцією за гранти Сороса — це, очевидно, не альтернатива. Інший полюс — залишки вчорашнього режиму, які наприкінці свого правління якимось дивом розгледіли правильний попит. Усі танці довкола «25%» свідчать про те, що розуміння є. Але співи, які ці танці супроводжують, доводять, що розуміння це — обмежене. Панове, прислухайтеся до руху тектонічних плит під ногами і дійте відповідно. Для нових правих політиків у нас погані новини (для відповідального електорату — хороші): вам більше не вдасться відкараскатися від виборця загальними фразами про Європу і реформи, антикорупцію та інші хороші але не дуже предметні речі. Переламний момент — це криза і ризик. Тож треба говорити конкретно. І ми навіть знаємо, про що. Нам треба погодитись на загальні принципи, які ляжут�� в основу нової української політики. Це ті принципи, які ми називаємо республіканством — українською політичною правицею. І ми бачимо ці принципи їх такими: 1. Націоналізм. В найширшому сенсі це саме те, що тримає український народ разом. Бажання будувати своє життя з тими, з ким маєш спільну культуру, спільну мову, спільну ментальність. Нація — це природна межа, якою ми визначаємо хто є нашими ближніми. Крім того, саме націоналізм лежить в основі нашої безпеки — як підґрунтя оборони, так і захисту нашої національної ідентичності, применшити роль якої для України не вдасться навіть за бажання. 2. Капіталізм. Добробут людини — це справа самої людини. Кожен має право на власність, на працю і на плоди цієї праці. Тому вільним економічним стосункам немає альтернативи. 3. Республіка. Нації потрібна сильна держава. Сильною та ефективною може бути лише та організація, яка чітко усвідомлює свої цілі. А отже сильна держава має бути обмеженою конкретними функціями. Ці функції визначає нація — громадяни, для яких держава — це спільна справа. Республіка — це політичний вияв націоналізму. 4. Християнство. Сильна держава не може і не повинна опікуватись всіма сферами суспільного життя. А тому суспільству, яке будує республіку, необхідна міцна основа. Християнська традиція — чи не найцінніший скарб, що був дарований нашій нації за всю її історію. Жодна релігія не має носити статус державної, але ми — громадяни, націоналісти, республіканці — маємо право і обов’язок будувати своє життя і взаємини, згідно з власними переконаннями і власною вірою. Наші принципи ми маємо донести до громадян. До дійсно широких кіл виборців — не до протестного електорату, не до користувачів Фейсбуку, а саме до широких електоральних кіл. Українська правиця не має права обмежуватись ані дрібним політичним активізмом, ані елітарним академізмом, ані історичною сентиментальністю, як це часто з нею бувало. Нам треба взяти до уваги успіхи західних правих і осягнути для себе явище правого популізму. Прості тези, які сягають серця виборця, простого громадянина. Звичайно ж, при цьому необхідно уникнути спокуси впасти в класичний тимошенківсько-ляшківський популізм або нове й зелене «за все хороше». Очевидно, що тези, якими оперують західні праві не придатні до української політики. Адже нам не загрожує міграційна криза, ми не є об’єктом терору радикальних ісламістів, а тези які апелюють до колишніх прав та величі («Take back control», «Make America great again») — це в принципі не про Україну. Натомість праві мають звернутись до українських громадян з тезами радикального реалізму. Сказати правду про те, що ніхто про них не потурбується — ні держава, ні міжнародна спільнота. Розраховуй лише на себе! • Жодні державні інститути не подбають про вас в дитинстві, не попіклуються в старості, не стануть на допомогу в скрутні моменти так, як це зробить ваша родина. Тому родина — найважливіша суспільна цінність. • Жоден орган не гарантує вашої безпеки, якщо ви самі не можете про неї подбати. Право на самозахист надважлвие і невід’ємне. • Державні органи влади не є ні легітимними, ні ефективними, якщо ви — громадяни — не маєте на них безпосереднього впливу. Усі рішення, які можуть прийматися на місцях — мають прийматися на місцях. Це єдиний спосіб, в який держава може ефективно функціонувати. • Все вище перераховане — це наш спосіб життя, про який ми, громадяни, домовляємось між собою. І ніхто з-за кордону не має права нам диктувати яким наш спосіб життя має бути. Одна з найважливіших функцій держави — охороняти наш спосіб життя від зовнішніх загроз. І ніхто крім нас самих наш спосіб життя не захистить. Чи зможемо ми донести ці тези до наших громадян? Чи зможемо організувати їх реалізацію? Все залежить тільки від нас. Нам більше немає на кого розраховувати. Віталій Нелепов, Олег Вишняков, «Наступна республіка» Read the full article

[energ1x]

В Україні з 2014 року реалізується масштабна реформа місцевого самоврядування та децентралізація влади що базується на впровадженні в державному управлінні та місцевому самоврядуванні кращих національних і світових практик та стандартів, яка завершиться в 2020 році проведенням восени місцевих виборів на новій територіальній основі громад.

В результаті вже майже 12 мільйонів громадян України об'єднались у понад 1000 ОТГ. Об’єднана територіальна громада — це первинний орган місцевого самоврядування в Україні, який створюється на основі добровільного об’єднання мешканців кількох сільських, селищних чи міських територій. Після об’єднання створюється новий адміністративний центр, а в ньому — спільні для об’єднаних населених пунктів органи самоврядування.

За даними моніторингу Міністерства Регіонального розвитку України Хмельницька область постійно входить в п'ятірку лідерів з формування спроможних громад. Експерти відмічають, що Реформа Децентралізації вважається чи не найбільш успішною реформою в Україні, яку було здійснено в період після Революції гідності 2013-2014 років.

 Анна Сіра, експерт ГО «Агенція сталого розвитку "АСТАР":

Децентралізація в Україні стартувала з 2014-15 років і місцеве самоврядування відчуло смак того як це бути самоврядуванням, колит ти можеш розпоряджатися своїми ресурсами, своєю територією. Зараз вже прийняті перспективні плани областей і зрозуміло вже за яким принципом буде поділено громади.

 Відповідно до затвердженого плану буде створено і Кам'янець-Подільську ОТГ до складу якої ввійдуть наступні громади: Кам'янець-Подільська, Зіньковецька, Довжоцька, Рихтівська, Колибаївська та Ходоровецька громади.

 Анна Сіра, експерт ГО «Агенція сталого розвитку "АСТАР":

Варто зазначити, що є чимоло незадоволених, адже громади меншого розміру, які вважали, що використають власний потенціал і впораються самотушки, за принципом територіальності, за принципом спроможності об'єдналися з іншими, більшими, які ще не ставали на стежку децентралізації.

 Ознаками успішної євроінтеграції є поліпшене обслуговування в закладах соціальної інфраструктури, будівництво автомобільних доріг, поява нових робочих місць та фідбек від органів місцевого самоврядування. Багато з цих індикаторів успішної євроінтеграції напряму пов’язані з децентралізацією.

 Антон Найчук, позаштатний кореспондент «Ініціативи», засновник «Фонду громадської Дипломатії»:

Серед своїх приорітетів Україна поставила Реформу децентралізації. Які ваші очікування від її впровадження та чи допоможе їй на шляху європейській інтеграції?

 Андреас Кіфер, Генеральний секретар конгресу місцевих та регіональних влад Ради Європи:

Україна - частина європейської сім'ї, нема сумнівів з цього приводу. Європейська інтеграція не обмежується Радою Європи і є прагнення рухатись далі. Наявність функціональної системи стримування і противаг, демократії, прав людини, вергховенства права - це одна із передумов для такого руху. Таким чином Децентралізація - один із елементів європейської моделі суспільства, що базуєтсья на базі принципів взаємодоповнення.

 Анна Сіра, експерт ГО «Агенція сталого розвитку "АСТАР":

Якщо раніше ми розраховували на приєднання одної або двох сільських рад і незначне розширення території, то зараз зрозуміло, що Кам'янець збільшиться в кілька разів. Це певним чином викликатиме конфлікти, оскільки, коли люди відчули смак управління своєю територією, то їм буде важче зжитися із тим, що ними буде керувати хтось інший.

 Вперше за тривалі роки невеликі міста та села виходять із своєрідної сплячки, оскільки нові кошти у бюджетах дозволяють відновити місцеву інфраструктуру. Місцева влада фінансує ремонти старих шкіл, спорудження нових, ремонтуються комунальні споруди, які востаннє відновлювалися ще в радянські часи.

Завдяки процесу децентралізації в Україні з’явилося понад 800 Центрів надання адміністративних послуг, які пропонують до 140 різноманітних послуг. У таких центрах люди отримують різні довідки, дозвільні документи без необхідності їхати в обласний чи районний центр.

 Анна Сіра, експерт ГО «Агенція сталого розвитку "АСТАР":

Втілити принципи самоврядування в тому об'ємі, в якому вони прописані у законі про місцеве самоврядування "Про добровільне об'єднання", то таким чином можна буде говорити про те, що громади отримують замостійність, громадяни отримують розвиток територій. Наразі сказати точно, чи будуть збережені усі програми неможливо, усі вони збиваються в одну, яку називають "Великим будівництвом" і що з цього вийде поки важко говорити. Чи впорається Кам'янець? Так впорається, але містянам варто подумати як працювати більше з навколишніми селами і цілком можливо, що увага буде переключена із вирішення проблем міста на вирішення проблем тих сіл, які увійдуть до Кам'янець-Подільської ОТГ уже цього року.

 Одиним із факторів, який позитивну вплине на економічний розвиток новостворених громад є  ухвала законопроєкту, який має відкрити в Україні ринок сільськогосподарської землі. Земельні закони мають впроваджувати дерегуляцію землеустрою та скасувати сотні корумпованих дозволів, створити національну інфраструктуру геопросторових даних, встановити оподаткування кожного гектара української землі, а також надати фермерам на пільгових умовах викупити пів мільйона гектарів землі, яка перебувала у них на праві користування з 1991 року.

Законом передбачено, що з 1 липня 2021 року право власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення площею до 100 гектарів можуть набувати виключно громадяни України. З 1 січня 2024 року таку можливість отримають також юридичні особи, власниками яких є українці. Вони зможуть купувати до 10 тисяч гектарів землі. Заборонено також продаж державних та комунальних земель.

 Анна Сіра, експерт ГО «Агенція сталого розвитку "АСТАР":

Ті кроки, стосовно оформлення земель, які відбувалися у рамках децентралізації з 2018 року показали досить непогані результати, коли громади почали розпоряджатися власною землею після того як Уряд знайшов невеличку шпаринку у Земельному кодексі і дав змогу отримати у розпорядження у комунальну власність землі державної власності сільсько-господарського призначення, то відповідно трошечки змінилась ситуація, орендарі почали краще ставитися до своїх обов'язків і, більш адекватно співпрацювати із тими громадами, на територіях яких вони орендують землі. Чи буде цей процес продовжено у такому позитивному ключі поки говорити важко, змін дуже багато і чи зможемо ми впоратись з таким напливом змін поки що сказати досить складно.

 Криза COVID-19 та глобальний порядок денний змушують міжнародну систему зіткнутися з парадоксом, суть якого полягає у неспроможності одночасно задкувати та успішно просувати реформи.

Пандемія коронавірусу змусила Україну разом з усім світом перейти в режим жорсткого карантину. Ми стикнулися з новими умовами, незвичними як для як для людей, так і для бізнесу, державної та місцевої влади. Завдяки курсу на сьогодні більшість активностей із залучення громадянської спільноти можна перевести у цифровий простір. Зараз парламент України вносить зміни до законодавства, тому змінюються також правила і для ОТГ. Ідеться про зміни до державного бюджету, які стосуються інструментів державної підтримки об’єднаних громад і змін до Податкового кодексу, а також деяких законодавчих актів, спрямованих на забезпечення економічних гарантій у зв’язку з епідемією.

До нових умов повинні були пристосовуватись і представники місцевих адміністрацій, і центральні органи влади. Карантинні заходи прискорили перехід державних послуг в онлайн.

 Сергій Доманіцький, голова ГО "ІТ Фортеця":

Україна як і усі країни зараз рухається у напрямку розвитку електронних сервісів слідуючи за модним трендом "Діджитилізації". Проте сказати, що все буде діджиталізовано і реалізувати це - дві різні "різниці". Ті спроби, які зараз зроблено, як правило, сфокусовано на якійсь певній послузі. Поки це лише обгортка. Вона передбачає, що потрібно позбирати усі довідки, а потім лише сфотографувати та завантажити їх на сервіс. Електронним сервісам в Україні сильно не вистачає інтеграції. Інтеграції як між собою, так з реєстрами і іншими базами даних. Ми відчуємо справжню діджиталізацію лише тоді, коли насправді зможемо заповнити одну анкету, а сервіс самостійно згенерує весь необхідний пакет для отримання необхідної послуги.

 Серед прикладів діджиталізації останнього місяця слід згадати запуск порталу електронних держпослуг «Дія» із 27 послугами для громадян, підприємців та бізнесу, перехід до дистанційної форми навчання у школах та ВНЗ за допомогою онлайн сервісів, дозвіл Верховної Ради проводити судові засідання поза межами судів у режимі відеоконференції, зростання кількості онлайн-транзакцій з оплати комунальних послуг, онлайн-подання документів до Державної служби зайнятості, оформлення субсидій для громадян на сайті Міністерства соціальної політики тощо.

 Сергій Доманіцький, голова ГО "ІТ Фортеця":

Ще одна річ, на яку варто звернути увагу - безпека інформації, адже у гонитві за тим, щоб швидше реалізувати якусь послугу, часто увага не фокусується на принципах цифрової безпеки. Все частіше ми чуємо про витік даних і такі пеценденти будуть все частішими, якщо наші розробники не почнуть більше часу приділяти цифровій безпеці.

 Анна Сіра, експерт ГО «Агенція сталого розвитку "АСТАР":

Поки ми знайодимось у "хаосі" з бротьби із вірусом, все аргументується тим, що "давайте поборимо заразу, а потім розберемся". Але, насправді, до моменту, коли ми поборемо заразу, наступлять місцеві вибори, а потім уже змінити щось буде максимально важко, як мінімум упродовж п'яти років. Знашого боку, як збоку громадських активістів, було б максимально правильно, незважаючи на карантин чи будь-які інші речі, бути максимально уважними стосовно того, які рішення приймаються у сфері децентралізації, адміністративної та земельної реформ, податкового законодавства, оскільки саме ці речі будуть максимально впливати на те, як ми зможемо ефективно виходити із цієї кризи, в якій ми зараз знаходимось.

 Можемо констатувати, що без сильного місцевого самоврядування – не може бути сильної України. Тому успішне завершення децентралізаційної реформи є надзвичайно важливим. Це відповідає інтересам громадян, інтересам місцевого самоврядування та є в інтересах держави Україна.

[agtltaxlegal]

Користування неоформленою землею: правові наслідки

Публикация по ссылке https://www.agtl.com.ua/legal/koristyvannia-neoformlenou-zemleu-pravovi-naslidki-2.html

Користування неоформленою землею: правові наслідки

Користування неоформленою землею: правові наслідки

Самовільне зайняття земельної ділянки: визначення

Для правильного визначення, чи є фактичне користування земельною ділянкою самовільним її заняттям, необхідно звернутися до ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 19.06.2003 № 963-IV.

Вказана норма під самовільним зайняттям земельної ділянки визначає будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності:

– відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду), або

– вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Це означає, що при наявності будь-якого рішення місцевої ради чи державного органу про передачу земельної ділянки на будь-якому правому титулі, притягнути особу до відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки не вдасться.

Крім того, відповідно до ст. 203 правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Тож про правомірність користування земельною ділянкою свідчить також вчинений щодо неї правочин (зокрема, укладений договір), якщо він не є нікчемним (тобто недійсним в силу закону) або відносно нього немає рішення суду про визнання його недійсним.

До дій, які відповідно до закону є правомірними, можна віднести випадок відсутності правовстановлюючих документів на земельну ділянку, на якій знаходиться правомірно набуте нерухоме майно. Так, в правовій системі нашої держави діє загальний принцип цілісності об’єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об’єкт розташований. Це значить, що власнику будинку, будівлі, споруди має належати і речове право на земельну ділянку під таким будинком, будівлею, спорудою. Зумовлено це нерозривним зв’язком вказаних об’єктів, адже неможливо здійснювати правомочності власника нерухомості без користування земельною ділянкою під нею.

Тому якщо нерухоме майно (будинок, будівля, споруда) належить особі на належній правовій підставі (що підтверджується відповідними правовстановлюючими документами), то фактичне користування власником нерухомості такою земельною ділянкою вважається правомірним.

Така позиція підтримується і судовими установами.

Так, Пленум Вищого господарського суду України у п. 3.4 постанови від 17.05.2011 № 6 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» зазначив, що «з огляду на приписи ст. 182, ч. 2 ст. 331,ст. 657 ЦКУ покупець нерухомого майна вправі вимагати оформлення відповідних прав на земельну ділянку, зайняту нерухомістю, з моменту державної реєстрації переходу права власності на нерухоме майно. У разі встановлення факту правомірного набуття особою права на нерухоме майно за наявності у попереднього власника належно оформленого права на земельну ділянку, на якій воно розміщене, необхідно враховувати, що така особа набула права на відповідну земельну ділянку. З виникненням прав власності на будівлю чи споруду у юридичної особи виникає право одержати земельну ділянку в користування, а розглянути таке питання та прийняти відповідне рішення в строки, встановлені законом, зобов’язаний відповідний повноважний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. Тому відсутність у такої особи переоформлених на її ім’я правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне зайняття земельної ділянки. З урахуванням викладеного в таких випадках положення статті 212 ЗКУ застосуванню не підлягають».

При цьому, відсутність у особи правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне її зайняття, у разі правомірності набуття та оформлення у встановленому законом порядку розташованого на ній майна. У таких випадках положення статті 212 ЗКУ застосуванню не підлягають».

Таким чином, всі перелічені вище випадки свідчать про правомірне використання земельної ділянки без правовстановлюючих документів на неї. У інших випадках відсутності таких документів можна стверджувати, що земельна ділянка зайнята самовільно.

Відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки

Відповідно до п. «б» ч. 1 ст. 211ЗКУ за самовільне зайняття земельних ділянок громадяни та юридичні особи несуть відповідно до законодавства цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність.

Нагадаємо, що адміністративна та кримінальна відповідальність є взаємовиключними, тобто не можна притягнути особу і до адміністративної, і до кримінальної відповідальності за одне і те ж правопорушення. В ч. 2 ст. 9 КпАП передбачено, що адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені КпАП, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності.

Источник Протокол

Остались вопросы? Обращайтесь!

Мы проконсультируем Вас, поможем организовать бизнес, выбрать систему налогообложения, а в случае необходимости – сопроводим процесс организации Вашего бизнеса по юридическим, бухгалтерским, налоговым, а также финансовым вопросам. И поверьте, Ваши деньги непременно вернутся к Вам.

ЗАКАЗАТЬ УСЛУГИ АДВОКАТА

[chenewsnet]

Рада ухвалила закон про верифікацію та моніторинг державних виплат

Рада ухвалила закон про верифікацію та моніторинг державних виплат

Верховна Рада ухвалила 17 жовтня у другому читанні й у цілому законопроєкт №1231 “Про верифікацію та моніторинг державних виплат”, передає кореспондент “ГОРДОН”.

За ухвалення документа проголосувало 249 депутатів Верховної Ради.

Згідно із законом, в Україні буде створено центральний орган виконавчої влади, що забезпечуватиме формування та реалізацію державної фінансової та бюджетної політики під…

[openforest]

  Сьогодні, 16 жовтня, Кабінет Міністрів України на своєму засіданні утворив Комісію з питань захисту бізнесу при Кабінеті Міністрів України. Цей орган буде проводити аналіз стану справ та причин виникнення проблем у бізнесу в процесі реалізації державної політики, а також буде вивчати роботу центральних та місцевих органів державної влади з метою формування кращих умов для […]

[mhhposts]

Поточна судова практика ВС щодо ��скарження рішень державних реєстраторів

New Post has been published on https://www.agtl.com.ua/legal/potochna-sydova-praktika-vs-shodo-oskarjennia-rishen-derjavnih-reyestratoriv.html

Поточна судова практика ВС щодо оскарження рішень державних реєстраторів

Источник фото

Завжди складною та суперечливою була практика застосування вищими судами норм процесуального права стосовно підсудності справ в яких оскаржується рішення державних реєстраторів. На жаль, навіть новообраний Верховний Суд не завжди чітко здійснює таке розмежування. Безперечно, що прикладом такого застосування є постанова Верховного Суду по справі № 821/592/16 від 20.06.2018 р. В даній справі позивач просив визнати протиправними дії державного реєстратора та скасувати запис й рішення про припинення іншого речового права, а саме договору суборенди земельної ділянки.

На обґрунтування своїх позовних вимог Позивач зазначив, що державний реєстратор усупереч вимог Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі — Закон № 1952-IV) не встановив відповідності заявлених прав і поданих на реєстрацію документів, зокрема наявності факту виконання умов правочину, з яким закон або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права. Здавалося б, в спорі наявний відповідач – суб’єкт владних повноважень та обгрунтування порушених ним прав Законом про державну реєстрацію. Окружний адміністративний суд позов задовольнив. Суд апеляційної інстанції закрив провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали, оскільки справа підлягає розгляду в порядку господарського, а не адміністративного судочинства.

Залишаючи без змін рішення апеляційної інстанції, Велика палата Верховного Суду зазначила, що до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Порушуючи питання про скасування рішення державного реєстратора про припинення державної реєстрації речового права, а саме суборенди земельної ділянки, позивач обґрунтовує свої вимоги тим, що оскаржуване рішення вчинене на підставі неправомірно розірваного в односторонньому порядку договору суборенди. Таким чином, протиправність дій державного реєстратора при вчиненні реєстраційного запису про припинення суборенди земельної ділянки можливо встановити тільки за наслідками розгляду справи про правомірність укладення/розірвання договору оренди між юридичними особами, оскільки, здійснюючи відповідні функції з державної реєстрації прав, орган державної реєстрації прав не перебував з позивачем у відносинах, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності щодо спірного права оренди земельної ділянки, а, відтак, не міг визнавати чи оспорювати майнові права позивача в розумінні ст. 15 Цивільного кодексу України.

Тобто у цій справі позивач просить захистити своє речове право у зв'язку із невиконанням однією із сторін умов цивільно-правової угоди, а тому цей спір не є публічно-правовим, а стосується договірних відносин і має вирішуватись за правилами ГПК України. Таким чином, Верховний Суд хоч і встановив що підставою позову є невиконання державним реєстратором вимог ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», але вказав на неможливість розгляду цієї справи в порядку адміністративного судочинства через те, що фактичною підставою для нього є спір заснований на відносинах пов’язаних з невиконанням цивільно-правової угоди.

Нажаль, таке трактування не сприятиме чіткому орієнтиру для потенційних позивачів стосовно юрисдикції в такого виду спорів. А що робити, якщо спір про речове право поданий окремо, але є порушення державним реєстратором саме норм ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в незалежності від власника речі. На противагу цій позиції Верховний Суд виніс йще одну постанову по справі № 820/2675/17 від 13.06.2018 р. На обґрунтування позову було вказано, що у нотаріуса були відсутні визначені Законом України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі — Закон № 1952-IV) підстави для прийняття Спірного рішення та внесення запису до Реєстру. Необхідного пакету документів для проведення державної реєстрації заявником не надано та Нотаріусом не витребувано. Окрім цього, правоустановчим документом на будинок є інший документ ніж зазначено в реєстрі прав на нерухоме майно. Окружний адміністративний суд позов задоволив; суд апеляційної інстанції провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України).

Велика палата Верховного Суду вказала, що відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі — Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» указав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».

До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Як убачалося з матеріалів справи, вимоги позивача ґрунтуються на протиправності дій Нотаріуса як суб'єкта, наділеного Законом № 1952-IV владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно, у зв'язку з невиконанням ним обов'язку щодо перевірки документів, поданих для реєстрації права власності на частину будинку та їх витребування. При цьому позивач не порушував перед судом питання, пов'язані з його правом на вказаний об'єкт нерухомого майна.

Тобто у цій справі відсутній спір про право, а дослідженню підлягають виключно владні управлінські рішення та дії Нотаріуса, який у межах спірних відносин діє як суб'єкт владних повноважень. Таким чином, можна зробити висновки, що якщо підставою для подання позову є фактично спір про право, але оскаржується рішення державного реєстратора з мотивів недотримання ним Закону про державну реєстрацію, то такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного/господарського судочинства. Якщо в позові вказані лише «технічні» порушення здійснені реєстратором при реєстрації, зміні або припиненні права, то такий спір розглядається в порядку адміністративного судочинства. Однак, чи можна одночасно заявити позов про визнання недійсним документа який став підставою для набуття права власності (договору, рішення органу місцевогот самоврядування тощо) та визнати протиправним й скасувати рішення державного реєстратора про реєстрацію права.

З цього приводу Велика палата ВС в своїй постанові по справі № 361/4307/16-ц від 13.06.2018 р. вказала таке. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав (абзац 1 частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Якщо позовна вимога про скасування рішення про державну реєстрацію прав чи скасування запису про проведену державну реєстрацію прав є похідною від спору щодо відповідного майна або майнових прав, і якщо цей спір належить до юрисдикції загального суду та переданий на його розгляд з вказаними вимогами, така справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Відповідно до пункту 812 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, для державної реєстрації права власності на земельну ділянку, права на яку набуваються шляхом передачі земельної ділянки у власність із земель державної або комунальної власності, подається рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність чи надання у постійне користування або про затвердження документації із землеустрою щодо формування земельної ділянки та передання її у власність чи надання у постійне користування.

Вичерпний перелік підстав для відмови в державній реєстрації, зокрема, права власності визначений у частині першій статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Повноваження державного реєстратора щодо перевірки поданих для проведення державної реєстрації документів обмежені встановленням відповідності заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами.

Державний реєстратор не може вважатися таким, що порушує права третіх осіб, якщо правомірно приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і вносить запис про таку реєстрацію на підставі чинного та не скасованого рішення відповідного суб'єкта, який здійснює публічно-владні управлінські функції. З огляду на вказане державний реєстратор і орган державної реєстрації не можуть бути належними відповідачами за позовними вимогами про скасування рішення про державну реєстрацію прав чи скасування запису про проведену державну реєстрацію прав, якщо такі вимоги є похідними від вимоги про скасування рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого державна реєстрація була проведена. З цього можна прийти до висновку, що в одній позовній заяві про визнання недійсним правовстановлюючого документу, наприклад договору купівлі-продажу, не можна заявляти вимогу про визнання недійсною державної реєстрації та заявляти вимоги до державного реєстратора. В такому випадку, для державної реєстрації скасування відповідного права до державного реєстратора подається судове рішення про визнання недійсним договору, рішення або іншого документа, що був підставою для її реєстрації.

Источник: protokol.com.ua

Остались вопросы? Обращайтесь!

ЗАКАЗАТЬ УСЛУГИ АДВОКАТА

[we-politica-ua-news-love]

«Жеброта, яка навіть історії не знає»: як команда мера Садового знищує старий Львів Львів асоціюється з кавою, архітектурою та бруківкою. Останньої «завдяки» Львівській міській раді дуже скоро може й не стати. Адже будь-який «ремонт» доріг у центрі Львова зазвичай закінчується тим, що дорогу, ще австрійську бруківку замінюють значно дешевшою. Як наслідок – історичний Львів втрачає свій колорит. Скандали із львівською бруківкою розпочались орієнтовно десять років тому, коли мером Львова став Андрій Садовий.  Активісти стверджують, що за десять років уже з понад сорока вулиць та площ Львова зникла австрійська бруківка, яку замінили економ-варіантом: часто незручним та нерівним покриттям на «бетонній подушці». Такі дії деякі львів’яни вважають справжнім вандалізмом. Люди з жахом очікують, що без старої бруківки згодом залишаться ще дві львівські вулиці – Бандери та Личаківська, а цього не можна допустити. І тут виникає питання, чому в історичних центрах розвинених європейських міст стару бруківку намагаються зберегти, а Львову це непотрібно, та куди дівається раритетна бруківка? Про це кореспондент «Вголосу» розмовляв із захисниками львівської історичної бруківки: громадським активістом, координатором акції «Збережеш бруківку – збережеш Львів» Юрієм Антоняком, головою громадської ініціативи за збереження архітектури Львова, координатором акції «Збережеш бруківку – збережеш Львів» Петром Байсою та головою правління Благодійного фонду ім. Петра Болбочана Ярославом Свелебою. У чому унікальність львівської бруківки? Петро Байса: Якщо заглибитись у історію, то орієнтовно десь у 1850-1855 роках імператор Франц Йосиф І приїхав до Львова, ймовірно, щоб оглянути нову столицю своєї східної імперії. Є історичні дані, що імператор був вражений злиденним станом львівських доріг. Є навіть легенда, що його карета, запряжена шістьма кіньми, застрягла на площі Ринок. Звичайно, що до приїзду імператора у Львові стелили бруківку, але вона була не настільки якісна. Але вже з середини 19 століття, після приїзду імператора, центр Львова був застелений дрібною і якісною австрійською бруківкою. Унікальність львівської бруківки у тому, що вона, по-перше, екологічно чиста. По-друге, вона була правильно покладена на дорозі. Та бруківка, якою замінили австрійську, я її називаю «катеринки», вона створює шум. По-третє, зараз у Львові змінили технологію укладання бруківки: спершу бетонують – і на це кладуть бруківку. Як наслідок – весь звук піднімається догори. При правильній технології укладання – звук поглинається вниз. Далі, за часів Австрійської імперії, було всього дві каменоломні в Альпах, де тесали і чистили вручну цю дрібну бруківку, якою вкладені львівські вулиці. Зараз ці каменоломні закриті. А тому бруківка цінна й тим, що її вже не виготовляють. Цікавою була також технологія укладання: у Львові бруківку ставили півколом, щоб транспорт її не нищив. Пригадую, на площі Ринок раніше була ця дрібна австрійська бруківка – і там було рівно і красиво. Босим можна було бігати. Ярослав Свелеба: Перш за все, ми маємо змінити наше ставлення до бруківки, бо це є не просто будівельний матеріал, а наша історична пам’ять. І якщо у місті роблять якісь ремонтні роботи, то стару бруківку повинні ставити на те ж місце, звідки її взяли. Бруківка – це частина історичного середовища Львова. Бруківка – це історичне обличчя Львова. Ми маємо орієнтуватись на досвід Європи. Центри Кракова, Брно, Праги та інших історичних міст встелені не асфальтом, а бруківкою. Коли я їхав через Хорватію та Австрію, то був вражений, наскільки там збережений історичний ландшафт. Ніхто не руйнує своєї історичної пам’яті. Стара австрійська бруківка вже зникла із сорока вулиць Львова. Зараз уже вона може зникнути з вулиць Личаківської та Бандери. Багато громадських активістів говорять, що на вулицю Бандери потрібно повернути бруківку, правильно її виклавши. Якщо ми називаємо себе європейським містом – то саме так і роблять у Європі. У Львівській міській раді кажуть, що вкладати цю бруківку знову – дорого… Ярослав Свелеба: Колись, в часи Середньовіччя, у Львові був чоловік, який стежив за станом бруківки.  Там, де вона була поганою, він її замінював. За це йому платили 7 грошей на тиждень. І не було тоді у цьому нічого надзвичайного. А зараз – це стало дорого. Покласти бруківку назад – це не дорого, просто львівським чиновникам потрібно мати менше бажання вкрасти. Але й справді – потрібно навчити спеціалістів, які можуть фахово постелити цю австрійську бруківку. Петро Байса: Це брехня! От до прикладу – Перемишль. Я бачив, як там ремонтували дорогу, де є бруківка. Так-от: там на глибину два метри клали «подушку» – сипали щебінь, пісок, а потім вже клали стару бруківку. І ніякого бетону там не стелили. А бруківку викладали по старих технологіях. Згодом мені розповіли, що у Польщі навіть є училище, де навчають, як правильно вкладати цю стару бруківку. А в нас ці величезні каменюки не те що кладуть на бетон, а ще й на таку відстань одна від одної. Як дівчатам на підборах чи літнім людям цією дорогою ходити? Я просто не уявляю. Це знущання. А для чого європейським містам львівська бруківка? Ярослав Свелеба: У Європі бруківка зберігається як колорит історичних міст, її ніде не змінюють на бетонні плити, як в нас. Є велика кількість багатих міст, таких як Брно, Відень, Будапешт, Прага, які хочуть автентичну бруківку, а австрійці своєї бруківки не продають. І де її можна взяти? Там, де її продають, тобто у тих бідних містах Імперії Габсбургів, де вона було покладена: Львів, Тімішоара, Чернівці. Юрій Антоняк: У розвинених країнах Європи, які дбають про історичний колорит, історичну пам’ять. Але бруківка зношується. І купують вони її у нас, бідних країн, які за копійки готові все продати. Он у Румунії, як і в Україні, замість бруківки всюди поставили асфальт. Але це, як на мене, неповага до своєї історичної спадщини. Чому австрійці, німці та навіть поляки зберігають історичний колорит, а ми ні? Як цю бруківку перевозять через кордон, за скільки продають? Петро Байса: Мені розповідали, що після розвалу Радянського союзу, коли містом керував ще покійний Богдан Котик, до міської ради звернулись іноземці з проханням продати їм цю бруківку. Тоді з них посміялись і відправили якнайдалі. Але минуло кілька років – і маємо дуже невтішні дані. Є така інформація, що у Європі цю австрійську бруківку купують за ціною 8 доларів за штуку. В одному квадратному метрі 9*9 є 81 шматок бруківки. Мінімум з сорока вулиць ця бруківка вже зникла. На цьому вже заробили величезні кошти… Європейські міста хочуть мати цю бруківку, я не розумію, чому львів’янам вона непотрібна. Ми що, другосортні? Юрій Антоняк: Додам, що за нашими припущеннями, її вивозять у Європу, як звичайне будівельне каміння. Чи звертались ви у правоохоронні органи, Львівську міську раду, що там кажуть? Юрій Антоняк: Ми спілкувались із органами державної влади, правоохоронцями. І наші вимоги були єдині – розібратися із тим, куди з Львова дівається стара австрійська бруківка. Бо ми лише активісти, ми не слідчий орган, ми не можемо отримати інформацію про те, які об’єми каменю вивозяться з України через митницю. А тому ми просили це зробити правоохоронні органи. Але вони, на жаль, не хочуть працювати. Львівська міська рада теж «глуха» до звернень на цю тему. Лише зараз заступниця Садового із житлово-комунальних питань Ірина Маруняк сполошилась та почала давати пояснення, що у них все в порядку, все обліковано. Але насправді те, що говорять у Садового, – це брехня. Щоб у цьому переконатись, достатньо поїхати на будь-яку львівську вулицю, де відбуваються ремонти. Там бруківка валяється тижнями, місяцями. Про який порядок ми можемо говорити? Це звичайна безгосподарність і абсолютна нелюбов до Львова. Якщо це все робиться такими масштабами – значить, за цим сє чийсь матеріальний інтерес. І прикро, що лише зараз прокуратура заявила, що бере це питання під свій контроль. Петро Байса: З поліції мені колись дзвонили і казали, що вони не розслідуватимуть справу, бо не розуміються у бруківці. Садовому я відправляв листа, але жодної відповіді не було. Окрім того, ми, активісти, 21 грудня скерували звернення меру Львова з вимогою припинити знущатися над нашим містом та піти у відставку. Один Андрій Боголюбський у 1165 році сплюндрував Київ, а інший Андрій Садовий плюндрує Львів сьогодні. Складається враження, що у мерії вже шукають крайнього, якого зроблять відповідальним за крадіжку львівської бруківки. Вражає й те, як міська рада розпоряджається такою історичною цінністю, як бруківка. Тобто її вони можуть передати будь-кому за рішенням виконкому. І це чиновники львівської міської ради заявляють офіційно. Я не розумію, чому. Стояла австрійська бруківка на тій чи іншій вулиці – поверніть її назад після ремонту. Хто ви такі, що нищите Львів? Містом керує жеброта, яка навіть історії Львова не знає. Є така приказка, якщо Бог хоче покарати – забирає розум. Садового потрібно посадити за його злочини перед історичною спадщиною Львова. У Середньовіччі за таке відрубували руки. Колись на площі Ринок стояв стовп ганьби та зради, де карали злочинців. Садового треба точно так публічно покарати. Це жорстко, але те, що Садовий і його чиновники роблять з Львовом, це страшний злочин. «Прокуратурою області взято на контроль розгляд органами поліції матеріалів щодо можливої реалізації бруківки з вулиць міста Львов. Бруківку з вулиць міста під виглядом бутового каміння вивозять у Європейські країни, де продають за ціною 800 доларів США за кубічний метр, а натомість міська влада належним чином не реагує на цю ситуацію. Відтак з метою перевірки наведених фактів, прокуратурою області скеровано листа з відповідними матеріалами до Управління захисту економіки у Львівській області Департаменту захисту економіки Національної поліції України. Принагідно зазначимо, що хід розгляду працівниками поліції вказаного листа прокуратурою взято на контроль», – повідомили у прес-службі прокуратурі. Марія Чижевська, Вголос

[agtltaxlegal]

Чи наявність повноважень виключає кримінальну відповідальність за ст.364 КК України?

Публикация по ссылке https://www.agtl.com.ua/legal/chi-naiavnist-povnovajen-vikluchaye-kriminalny-vidpovidalnist-za-st-364-kk-ykrayin-2.html

Чи наявність повноважень виключає кримінальну відповідальність за ст.364 КК України?

Чи наявність повноважень виключає кримінальну відповідальність за ст.364 КК України?

Дискреційні повноваження службової особи як ознака, що виключає наявність зловживання владою або службовим становищем

Зловживання службовим становищем нині популярна стаття Кримінального кодексу України і взагалі улюблена для новоствореного органу – НАБУ.  Але часто правоохоронні органи досить формально ставляться до доведення складу злочину та наявності всіх його складових.

 Станом на 2019 рік стаття 364 Кримінального кодексу звучить наступним чином: зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з метою одержання будь-якої неправомірної вигоди для самої себе чи іншої фізичної або юридичної особи використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб. 

Тобто стаття має чимало оціночних понять, що потребують встановлення конкретних обставин в кожному випадку, і, якщо з корисливим мотивом та істотною шкодою більш-менш зрозуміло, то що таке «використання влади чи службового становища всупереч інтересам служби» залишається нерозкритим поняттям ні в науці, ні в практиці. 

В своїй статті хочу зупинитися саме на цій невід’ємній складовій – «всупереч інтересам служби», викристалізувати її сутність, адже без її наявності буде відсутня об’єктивна сторона статті 364 КК України, а отже і склад злочину. 

Пропоную звернутися до судової практики, яка часто усуває прогалини у законодавчій сфері в законодавстві. Так, у вироку Шевченківського районного суду м.Києва від 16.12.2015 року у справі № 1-772/11 вказано, що словосполучення «всупереч інтересам служби» передбачає, що службова особа не бажає рахуватися з покладеними на неї законом чи іншим нормативно-правовим актом обов’язками, діє всупереч їм, не звертає увагу на службові інтереси. Дії всупереч інтересам служби є незаконними і такими, що суперечать цілям і завданням, заради яких функціонує апарат управління відповідних органів, підприємств, установ та організацій і для виконання яких службові особи цих апаратів наділяються відповідними повноваженнями. Ігнорування службовою особою наданих їй обов’язків або перевищення прав може свідчити про використання їх всупереч інтересам служби. Реальним виразом вчинення діяння всупереч інтересам служби є його незаконність.

У вироках судів часто йдеться про обов’язковість дослідження та детального вивчення компетенції службової особи, її прав, обов’язків, меж відповідальності, для встановлення факту чи належали певні дії до кола її обов’язків, чи мала особа вчинити у інший спосіб та чи було власне таке рішення, дія чи бездіяльність особи незаконними. Суди зазначають, що органи досудового розслідування часто нехтують та залишають поза увагою цю невід’ємну складову об’єктивної сторони.

В науці кримінального права чи не єдиним хто спробував висвітлити проблематику та з’ясувати визначення та застосування такого оціночного поняття як «всупереч інтересам служби» є Хашев В.Г.  На його думку, правильне з’ясування змісту ознаки «всупереч інтересам служби» є ключовим для визначення об’єктивної сторони зловживання владою або службовим становищем.

В науково-практичних коментарях до Кримінального кодексу це поняття розуміється як здійснення службовою особою прав і повноважень, що визначаються обсягом її обов’язків, які випливають із певних нормативних актів та трудового договору не у відповідності до тих завдань, які стоять перед державним чи громадським апаратом або окремою його ланкою, ігнорування службовою особою наданих їй обов’язків або перевищення прав.  Своїм діянням службова особа грубо порушує встановлені принципи й методи роботи державного чи громадського апарату, насамперед принцип законності.  Отже, реальним виявом діяння всупереч інтересам служби визнається його незаконність.

Такий висновок аргументувався тим, що особа, яка вчиняє службове зловживання завжди порушує закон або підзаконний акт, оскільки вся службова діяльність тієї чи іншої службової особи регламентується певними нормативно-правовими актами (законами, указами, постановами, наказами, розпорядженнями, інструкціями). Діючи всупереч інтересам служби, особа не може не порушити певний нормативний припис, який вказує, як діяти службовій особі в тій чи іншій ситуації.

Так, і практики і науковці наголошують, що притягнення до відповідальності за зловживання владою пов’язане з установленням безпосереднього зв’язку між службовим становищем, компетенцією службової особи, змістом і обсягом наданих повноважень та їх використанням для вчинення злочину.

Компетенцію службових осіб, зміст і обсяг наданих їй повноважень та їх використання найбільш повно можна розкрити через категорію дискреційних повноважень суб’єкта владних повноважень.

Вперше, поняття дискреційних повноважень було визначено в Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів          11 березня 1980 року, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Тобто, дискреційними – є повноваження суб’єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».

В законодавстві України визначення поняття «дискреційні повноваження», їх ознаки, види, обсяг закріплені в Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017         № 1395/5.  Так, під поняттям дискреційних повноважень розуміється сукупність прав та обов’язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

З урахуванням сьогоденних гучних справ проти осіб з апарату держави (голів та заступників голів центральних органів виконавчої влади, незалежних колегіальних органів, керівників державних підприємств та установ), навіть Верховний Суд звернувся до теми визначення меж дискреційних повноважень суб’єкта владних повноважень і 11 квітня 2018 року оприлюднив Науковий висновок щодо меж дискреційного повноваження суб’єкта владних повноважень та судового контролю за його реалізацією. 

В Науковому висновку Верховного Суду Украї��и від 11.04.2018 року резюмується, що дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи бездіяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору із будь-ким;

— дискреційне повноваження надається у спосіб його закріплення в оціночному понятті, відносно-визначеній нормі, альтернативній нормі, нормі із невизначеною гіпотезою. Для позначення дискреційного повноваження законодавець використовує, зокрема, терміни «може», «має право», «за власної ініціативи», «дбає», «забезпечує», «веде діяльність», «встановлює», «визначає», «на свій розсуд». Однак наявність такого терміну у законі не свідчить автоматично про наявність у суб’єкта владних повноважень дискреційного повноваження; подібний термін є приводом для докладного аналізу закону на предмет того, що відповідне повноваження є дійсно дискреційним;

— при реалізації дискреційного повноваження суб’єкт владних повноважень зобов’язаний поважати основоположні права особи, додержуватися: конституційних принципів; принципів реалізації відповідної владної управлінської функції; принципів здійснення дискреційних повноважень; змісту публічного інтересу; положень власної компетенції; вказівок, викладених у інтерпретаційних актах; фахових правил, закріплених у нормативних актах; адміністративної практики; судової практики; процедурних вимог.

Підсумовуючи вищезазначене, можу стверджувати, що органи досудового слідства при розслідуванні справ за статтею 364 Кримінального кодексу України обов’язково повинні з’ясовувати обсяг повноважень особи, її компетенцію, встановлювати чи повинна була особа вчинити у інший спосіб, ніж вона вчинила, чи були такі дії чи рішення особи незаконними та який саме закон чи підзаконний акт було порушено. 

Тобто, при наявності у службової особи дискреційних повноважень (певної свободи вибору) при прийнятті рішення чи вчиненні дій, що знаходяться в її компетенції, що прямо чи опосередковано закріплено в нормативному акті, і якщо розслідувана дія чи рішення було прийнято в межах такої дискреції – виключається притягнення такого суб’єкта до кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем.

Источник Протокол

Остались вопросы? Обращайтесь!

Мы проконсультируем Вас, поможем организовать бизнес, выбрать систему налогообложения, а в случае необходимости – сопроводим процесс организации Вашего бизнеса по юридическим, бухгалтерским, налоговым, а также финансовым вопросам. И поверьте, Ваши деньги непременно вернутся к Вам.

ЗАКАЗАТЬ УСЛУГИ АДВОКАТА

[agtltaxlegal]

Выйти из тени: есть ли жизнь без Пенсионного фонда

Публикация по ссылке https://www.agtl.com.ua/finance/vyiti-iz-teni-est-li-jizn-bez-pensionnogo-fonda.html

Выйти из тени: есть ли жизнь без Пенсионного фонда

Выйти из тени: есть ли жизнь без Пенсионного фонда

Источник epravda.com.ua

Контрольные органы утверждают, что детенизация зарплат состоялась благодаря их проверкам и штрафам. На самом деле административное давление только ухудшает положение бизнеса. Без этих органов ничего плохого не случится. (укр)

Тіньова економіка — об’єктивний показник рівня державного управління. Зменшення «тіні» неможливе без покращення держуправління. Швидко це можна зробити лише шляхом зменшення присутності держави в житті суспільства.

Менше управління — менше шкоди, більше офіційної економіки. Це твердження можна довести на прикладі ситуації з єдиним соціальним внеском — ЄСВ.

Є два підходи до детінізації зарплат: зниження ЄСВ та посилення адміністративного тиску. З 2016 року, після зменшення ЄСВ до 22%, середня зарплата зростала швидше за інфляцію, а надходження до бюджету від податку на доходи фізосіб, ПДФО, щороку збільшувалися в середньому на 40 млрд грн.

Одночасно на 1,1 млн зросла кількість осіб, які отримують більше трьох мінімальних заробітних плат — МЗП. Отже, завдяки зменшенню ЄСВ відбулася певна детінізація зарплат, що збільшило надходження від ПДФО.

Збільшення МЗП одночасно спричинило зменшення кількості осіб, які отримують не більше однієї мінімальної зарплати, на 1,2 млн осіб. За даними Держстату, із зростанням МЗП чисельність штатних працівників скоротилася до 7,6 млн осіб.

Контрольні органи стверджують, що детінізація зарплат відбулася завдяки їх перевіркам та штрафам. Однак жодного обґрунтування таких тверджень вони не наводять. Насправді нові повноваження та підвищені штрафи лише погіршують становище бізнесу. Без цих органів у держуправлінні нічого поганого не станеться.

Процес їх ліквідації так і не почався. Витрати лише на зарплату державним службовцям у 2018 році перевищили 200 млрд грн. Ситуація з рівнем державного управління і кількістю сфер, яку регулює держава, нагадує отримання державними службовцями ренти з громадян у вигляді податків за нав’язані послуги.

Будь-який державний орган завжди зможе обґрунтувати доцільність свого існування. В інтернеті можна знайти звіти та презентації органів влади, установ та організацій, якими виправдовується їх існування за кошти платників податків.

Тимчасом Пенсійний фонд — банкрут, який витрачає 4,7 млрд грн на рік на своє адміністрування. Фонд соціального страхування збирає з платників понад 30 млрд грн на рік і невідомо як їх витрачає — такий собі «приватний» фонд уряду.

Пенсійний фонд і Фонд соціального страхування слід ліквідувати, а їх функції перерозподілити, повернувши частину з них приватному сектору.

Зменшення ролі держави у вигляді Пенсійного фонду та Фонду соціального страхування мусить супроводжуватися одночасним зменшенням навантаження на фонд оплати праці. Це можна зробити шляхом скасування ЄСВ, трьома етапами.

На першому етапі нарахування ЄСВ обмежується максимальною базою в розмірі  двох МЗП, на другому — однієї МЗП, на третьому — ЄСВ скасовується.

Досвід зменшення ЄСВ показав, що детінізація відбулася, насамперед, на рівні доходу більше трьох МЗП. Зменшення бази для нарахування ЄСВ до двох МЗП буде означати суттєве скорочення ставки для доходу, наприклад, вище 20 тис грн. Ч��м вища зарплата, тим меншим стане навантаження на фонд оплати праці.

Це дозволить відмовитися від виплат зарплат у конвертах компаніям, які використовують кваліфікований персонал. Стане вигідніше платити вищі зарплати. Держава повинна економічно стимулювати зростання зарплат і жити завдяки цьому, а не завдяки адміністративному підняттю МЗП, заганяючи бізнес в тінь.

Протягом перших двох періодів ЄСВ сплачується безпосередньо до бюджету. Видатки на виплату пенсій фінансуються напряму з бюджету з коштів ЄСВ, частини ПДФО та інших надходжень. Після скасування ЄСВ фінансування пенсіонерів відбувається завдяки іншим надходженням до бюджету. Мова йде про допомогу за віком, якою і стала нинішня пенсія для більшості пенсіонерів.

Обмеження ЄСВ двома МЗП призведе до втрат 12 млрд грн за умови, що всі 22% підуть до бюджету. Від зменшення бази для нарахування ЄСВ бюджет щороку економитиме майже 20 млрд грн на ЄСВ, який платиться із зарплат бюджетників. Зменшення навантаження на фонд оплати праці детінізує зарплати та збільшить надходження від ПДФО, що компенсує втрати бюджету від скасування ЄСВ.

Це можна почати робити негайно, а 12 млрд грн втрат до моменту збільшення надходжень від ПДФО можна компенсувати шляхом недофінансування поточних витрат бюджету.

Наприклад, у бюджеті на 2019 рік закладено майже 180 млрд грн за таким функціональним показником як економічна діяльність.

Ліквідація лише Пенсійного фонду та Державної служби з питань праці — це щорічна економія для бюджету 4,7 млрд грн та 600 млн грн відповідно.

ДФС отримує 11,7 млрд грн, її фінансування можна скоротити удвічі й отримати ще 6 млрд грн щорічної економії.

Україна витрачає на збирання податків 1,2% зібраних ДФС коштів, що в рази перевищує європейські показники. Бюджет досі утримує податкову міліцію, яка вже кілька років не має повноважень.

Поточні витрати на пенсіонерів можна фінансувати з інших джерел. Наприклад, коштами від здавання в оренду державних земель. Вирішення питань фінансування пенсіонерів і зменшення навантаження на фонд оплати праці дозволить створити в Україні добровільну накопичувальну пенсійну систему.

Зменшення держави в житті суспільства та зниження податкового навантаження на фонд оплати праці забезпечить детінізацію та зростання економіки, а отже — і надходження до бюджету для фінансування меншої кількості, але якісних послуг.

Остались вопросы? Обращайтесь!

Мы проконсультируем Вас, поможем организовать бизнес, выбрать систему налогообложения, а в случае необходимости – сопроводим процесс организации Вашего бизнеса по юридическим, бухгалтерским, налоговым, а также финансовым вопросам. И поверьте, Ваши деньги непременно вернутся к Вам.

ЗАКАЗАТЬ УСЛУГИ ФИНАНСИСТА

[mhhposts]

Способи боротьби з суб’єктом владних повноважень для прийняття законного рішення

New Post has been published on https://www.agtl.com.ua/publications/sposobi-borotbi-z-syb-yektom-vladnih-povnovajen-dlia-priiniattia-zakonnogo-rishennia.html

Способи боротьби з суб’єктом владних повноважень для прийняття законного рішення

Часто трапляються ситуації, коли суб’єкт владних повноважень – орган державної влади або місцевого самоврядування у порушення встановлених чинним законодавством вимог ухиляється від прийняття законного рішення чи вчинення відповідних дій.

У такому випадку, звернувшись до суду з адміністративним позовом, громадянин України за належних доказів порушення його прав, справу виграє, суд визнає дії або бездіяльність відповідача та зобов’язує його вчинити певні дії, а саме, наприклад, розглянути клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою земельної ділянки.

Таким чином, якщо виконання рішення пов’язане, наприклад з повторним розглядом клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою земельної ділянки, і у даному випадку орган державної влади або орган місцевого самоврядування клопотання розгляне, проте нема гарантій, що рішення за результатами його розгляду буде позитивним. Тому заявник повторно буде змушений звертатися до суду.

До витрат, пов’язаних з розглядом справи, належать:

1) на професійну правничу допомогу;

2) сторін та їхніх представників, що пов’язані із прибуттям до суду;

3) пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз;

4) пов’язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

5) пов’язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Таким чином, стягнення з суб'єкта владних повноважень є досить вагомим аргументом для прийняття законного рішення.

Ще одним способом впливу на прийняття відповідачем законного рішення Кодекс адміністративного судочинства України передбачає встановлення судового контролю за виконанням судового рішення. Так, відповідно до ст. 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов’язати суб’єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. За наслідками розгляду звіту суб’єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб’єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Половина суми штрафу стягується на користь позивача, інша половина — до Державного бюджету України.

У зв’язку з вище викладеним, вважаю, що для прийняття законного рішення або вчинення певних дій, від виконання яких відповідач може ухилятися, використовувати такий спосіб тиску на нього як стягнення судових витрат, пов’язаних з витратами, які були понесені позивачем при оскарженні його дій або бездіяльності та встановлення судом судового контролю за виконання рішення.

Такі способи тиску на відповідача як стягнення витрат, присуджених судом на користь позивача, які будуть стягнуті у безспірному порядку управлінням державного казначейства з відповідного бюджету, а також встановлення судового контролю за виконанням судового рішення та можливого накладення штрафу на керівника суб’єкта владних повноважень, відповідального за виконання постанови, штраф є досить серйозним важелем впливу на прийняття ним законного рішення.

Стягнення ��оштів з державного або місцевого бюджетів негативно впливатиме на їх платоспроможність, а тому вони все-таки змушені будуть прийняти законне рішення.

та інтелектуальної власності

Источник: protokol.com.ua

Остались вопросы? Обращайтесь!

УСЛУГИ НАЛОГОВОГО КОНСУЛЬТАНТА

[mhhposts]

Порада від Протоколу: Підстави припинення і розірвання трудового договору

New Post has been published on https://www.agtl.com.ua/legal/porada-vid-protokoly-pidstavi-pripinennia-i-rozirvannia-trydovogo-dogovory-2.html

Порада від Протоколу: Підстави припинення і розірвання трудового договору

Источник фото

Звільнення в більшості випадків не приємна процедура, і  це не залежить від того, чи звільняєтесь добровільно або ж вимушено.

Підстави припинення і розірвання трудового договору

угода сторін;

закінчення строку трудового договору;

призов або вступ працівника або власника — фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу;

розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу;

переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;

відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці;

набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено до позбавлення волі або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи;

укладення трудового договору (контракту), всупереч вимогам Закону України "Про запобігання корупції", встановленим для осіб, які звільнилися або іншим чином припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, протягом року з дня її припинення;

з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади";

підстави, передбачені контрактом;

підстави, передбачені іншими законами.

Нагадаємо, що Кодекс законів про працю України містить не повний перелік підстав для звільнення. Деякі визначається спеціальними законами.

Розглянемо найпоширеніші підстави для звільнення більш детально

Звільнення за згодою сторін може ініціюватися як працівником і так і роботодавцем. День припинення трудових відносин за взаємною домовленістю визначається сторонами.

Під час звільнення за угодою сторін працівник не повинен попереджати про це роботодавця за 2 тижні, як це передбачено за звільненні за власним бажанням. Однак, згода власника або уповноваженого ним органу на звільнення до закінчення строку попередження не завжди означає, що трудовий договір припинений за згодою сторін, якщо не було чіткої домовленості сторін спеціально про цю підставу. Тоді звільнення вважається вчиненим "за ініціативи працівника".

Ще однією підставою припинення трудового договору може бути закінчення його строку. Такий договір укладається з працівником, якщо трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений термін. Найбільш популярною причиною укладання строкового договору є відсутність постійного співробітника через поважні причини (наприклад, відпустка з догляду за дитиною).

Строковий трудовий договір може укладатися як на визначений термін, встановлений за погодженням сторін, так і на період виконання певної роботи.

Важливо пам'ятати, що переведення працівників, які працюють за безстроковим трудовим договором, на строковий трудовий договір не допускається.

Дані категорії працівників підлягають увільненню від роботи зі збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку. Увільнення від роботи працівника оформлюють наказом роботодавця.

Розірвання трудового договору з ініціативи працівника відбувається у спосіб, який залежить від того, чи укладений трудовий договір на невизначений чи на певний строк.

Так, договір, укладений на невизначений строк, може бути розірваний шляхом письмового попередження роботодавця (заява про звільнення за власним бажанням) про це за два тижні до бажаної дати звільнення. Тобто, Ви повинні ще працювати мінімум два тижні, що працедавець міг знайти заміну.

Правда, двотижневий строк може бути проігнорованим, у випадку, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (наприклад, прийняття на роботу за конкурсом, переїзд на нове місце проживання, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Важливо зазначити причину, через яку власник буде зобов’язаний звільнити раніше ніж за два тижні, у своїй заяві. В іншому випадку, розірвання трудового договору до настання двотижневого строку є незаконним.

Якщо ж після закінчення двотижневого строку Ви не залишили роботи і не вимагаєте розірвання трудового договору, роботодавець не може звільнити Вас за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на Ваше місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Дещо ширші підстави розірвання договору у працівників, які уклали строковий трудовий договір, адже він підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного або трудового договору та у випадках, передбачених для розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника.

До них належать:

— зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;

— виявлення невідповідності працівника займаній посаді або виконув��ній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров’я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов’язків вимагає доступу до державної таємниці;

— систематичне невиконання працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;

— прогул (в тому числі відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;

— нез’явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв’язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;

— поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;

— поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння;

— вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу.

При цьому слід зазначити, що при звільненні працівників за ініціативою власника або уповноваженого ним органу з причин незалежних від них, а саме, за пунктами 1, 2 і 6, власник або уповноважений ним орган повинен запропонувати працівникові переведення на іншу роботу.

Також працівника не можуть звільнити з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення у разі нез’явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності), а також у період перебування працівника у відпустці, але, як виняток, це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

— одноразового грубого порушення трудових обов’язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації всіх форм власності, його заступниками, а також службовими особами митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службовими особами державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами;

— винних дій керівника підприємства, установи, організації, внаслідок чого заробітна плата виплачувалася несвоєчасно або в розмірах, нижчих від установленого законом розміру мінімальної заробітної плати;

— винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір’я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу;

— вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.

Правило про недопустимість звільнення працівників в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці стосується також всіх додаткових підстав розірвання трудового договору.

Така вимога виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) може бути оскаржена в судовому порядку у двотижневий строк з дня отримання рішення. У такому разі виконання вимоги про розірвання трудового договору зупиняється до винесення судом рішення.

Щодо припинення трудового договору в порядку переведення працівника на інше підприємство, в установу чи організацію чи у зв’язку з переходом на виборну посаду, для цього необхідний лист (клопотання) власника того підприємства, установи, організації, куди працівник переводиться. Працівник повинен подати письмову заяву власникові підприємства (установи, організації), з якого він звільняється, оскільки закон вимагає згоди власника на припинення трудового договору в порядку переведення.

Оскільки закон детально не регламентує порядок переведення працівника за його згодою, тому слід зазначати новому працедавцю у листі (клопотанні) про переведення працівника строк, протягом якого він просить звільнити працівника в порядку переведення і протягом якого буде діяти обов’язок прийняти на роботу працівника в порядку переведення. Якщо ж цей строк не обмежується, то можливі зловживання зі сторони теперішнього працедавця.

В цей же час, власник, до якого звертаються, не несе будь-яких обов’язків перед працівником або власником, який звертається. Він може за своїм розсудом заяву і клопотання задовольнити чи відмовити в їх задоволенні.

Припинення трудового договору у зв’язку з відмовою працівника на переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв’язку із зміною істотних умов праці.

Хоча і припинення трудового договору у зв’язку з відмовою від переведення на роботу в іншу місцевість з підприємством в теперішній час практично не відбувається, зміна істотних умов праці доволі звичне явище і можливе лише у випадку попередження про це працівника не пізніше ніж за два місяці до впровадження таких змін. При цьому, в роботодавця повинно бути письмове підтвердження такого попередження.

Не поширеною підставою припинення трудового договору є набрання чинності вироку суду, за яким працівника засуджено (крім випадків умовного засудження або відстрочення виконання вироку) до позбавлення волі, виправних робіт не за місцем роботи або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження роботи на підприємстві. Іншим покаранням є, наприклад, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк, встановлений вироком суду.

Так, відповідно до пункту 10 Типових правил внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ, організацій днем звільнення вважається останній день роботи. Тому, якщо працівник до винесення вироку перебував під вартою, звільнення настає не з моменту винесення вироку, а з останнього дня роботи (п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових суперечок" № 9 від 06.11.1992 р.).

Слід зауважити, що підставою для припинення трудового договору є саме набрання вироком суду законної сили.

Припинення трудового договору у зв’язку з укладенням трудового договору (контракту), всупереч вимогам Закону України "Про запобігання корупції", встановленим для осіб, які звільнилися або іншим чином припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, протягом року з дня її припинення є відносно новою підставою.

Дана норма відсилає нас до статті 26 Закону України "Про запобігання корупції", відповідно до якої, особам, уповноваженим на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (див. частину першу статті 3 Закону України "Про запобігання корупції"), які звільнилися або іншим чином припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, забороняється:

1) протягом року з дня припинення відповідної діяльності укладати трудові договори (контракти) або вчиняти правочини у сфері підприємницької діяльності з юридичними особами приватного права або фізичними особами — підприємцями, якщо особи, зазначені в абзаці першому цієї частини, протягом року до дня припинення виконання функцій держави або місцевого самоврядування здійснювали повноваження з контролю, нагляду або підготовки чи прийняття відповідних рішень щодо діяльності цих юридичних осіб або фізичних осіб — підприємців;

2) розголошувати або використовувати в інший спосіб у своїх інтересах інформацію, яка стала їм відома у зв’язку з виконанням службових повноважень, крім випадків, встановлених законом;

3) протягом року з дня припинення відповідної діяльності представляти інтереси будь-якої особи у справах (у тому числі в тих, що розглядаються в судах), в яких іншою стороною є орган, підприємство, установа, організація, в якому (яких) вони працювали на момент припинення зазначеної діяльності.

Як зазначається в частині другій статті 26 цього Закону, порушення встановленого пунктом 1 частини першої цієї статті обмеження щодо укладення трудового договору (контракту) є підставою для припинення відповідного договору.

Правочини у сфері підприємницької діяльності, вчинені з порушенням вимог пункту 1 частини першої цієї статті, можуть бути визнані недійсними.

У разі виявлення порушень, передбачених частиною першою цієї статті, Національне агентство звертається до суду для припинення трудового договору (контракту), визнання правочину недійсним.

Відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону займати посади, визначені цим Законом, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", що формується та ведеться Міністерством юстиції України.

Прийняття на роботу працівників шляхом укладання з ними контракту може здійснюватись у випадках, прямо передбачених законами. Якщо укладання контрактної форми трудового договору з працівником не передбачено законами України, то умови застосування контракту є недійсними. Окрім цього, недійсними вважаються умови контракту, що погіршують становище працівника порівняно з чинним законодавством, угодами і колективним договором.

Источник: protokol.com.ua

Остались вопросы? Обращайтесь!

ЗАКАЗАТЬ УСЛУГИ АДВОКАТА

[mhhposts]

Порада від Протоколу: Підстави припинення і розірвання трудового договору

New Post has been published on https://www.agtl.com.ua/publications/porada-vid-protokoly-pidstavi-pripinennia-i-rozirvannia-trydovogo-dogovory.html

Порада від Протоколу: Підстави припинення і розірвання трудового договору

Источник фото

Звільнення в більшості випадків не приємна процедура, і  це не залежить від того, чи звільняєтесь добровільно або ж вимушено.

Підстави припинення і розірвання трудового договору

угода сторін;

закінчення строку трудового договору;

призов або вступ працівника або власника — фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу;

розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу;

переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;

відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці;

набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено до позбавлення волі або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи;

укладення трудового договору (контракту), всупереч вимогам Закону України "Про запобігання корупції", встановленим для осіб, які звільнилися або іншим чином припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, протягом року з дня її припинення;

з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади";

підстави, передбачені контрактом;

підстави, передбачені іншими законами.

Нагадаємо, що Кодекс законів про працю України містить не повний перелік підстав для звільнення. Деякі визначається спеціальними законами.

Розглянемо найпоширеніші підстави для звільнення більш детально

Звільнення за згодою сторін може ініціюватися як працівником і так і роботодавцем. День припинення трудових відносин за взаємною домовленістю визначається сторонами.

Під час звільнення за угодою сторін працівник не повинен попереджати про це роботодавця за 2 тижні, як це передбачено за звільненні за власним бажанням. Однак, згода власника або уповноваженого ним органу на звільнення до закінчення строку попередження не завжди означає, що трудовий договір припинений за згодою сторін, якщо не було чіткої домовленості сторін спеціально про цю підставу. Тоді звільнення вважається вчиненим "за ініціативи працівника".

Ще однією підставою припинення трудового договору може бути закінчення його строку. Такий договір укладається з працівником, якщо трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений термін. Найбільш популярною причиною укладання строкового договору є відсутність постійного співробітника через поважні причини (наприклад, відпустка з догляду за дитиною).

Строковий трудовий договір може укладатися як на визначений термін, встановлений за погодженням сторін, так і на період виконання певної роботи.

Важливо пам'ятати, що переведення працівників, які працюють за безстроковим трудовим договором, на строковий трудовий договір не допускається.

Дані категорії працівників підлягають увільненню від роботи зі збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку. Увільнення від роботи працівника оформлюють наказом роботодавця.

Розірвання трудового договору з ініціативи працівника відбувається у спосіб, який залежить від того, чи укладений трудовий договір на невизначений чи на певний строк.

Так, договір, укладений на невизначений строк, може бути розірваний шляхом письмового попередження роботодавця (заява про звільнення за власним бажанням) про це за два тижні до бажаної дати звільнення. Тобто, Ви повинні ще працювати мінімум два тижні, що працедавець міг знайти заміну.

Правда, двотижневий строк може бути проігнорованим, у випадку, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (наприклад, прийняття на роботу за конкурсом, переїзд на нове місце проживання, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Важливо зазначити причину, через яку власник буде зобов’язаний звільнити раніше ніж за два тижні, у своїй заяві. В іншому випадку, розірвання трудового договору до настання двотижневого строку є незаконним.

Якщо ж після закінчення двотижневого строку Ви не залишили роботи і не вимагаєте розірвання трудового договору, роботодавець не може звільнити Вас за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на Ваше місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Дещо ширші підстави розірвання договору у працівників, які уклали строковий трудовий договір, адже він підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного або трудового договору та у випадках, передбачених для розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника.

До них належать:

— зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;

— виявлення невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров’я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов’язків вимагає доступу до державної таємниці;

— систематичне невиконання працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;

— прогул (в тому числі відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;

— нез’явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв’язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;

— поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;

— поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння;

— вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу.

При цьому слід зазначити, що при звільненні працівників за ініціативою власника або уповноваженого ним органу з причин незалежних від них, а саме, за пунктами 1, 2 і 6, власник або уповноважений ним орган повинен запропонувати працівникові переведення на іншу роботу.

Також працівника не можуть звільнити з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення у разі нез’явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності), а також у період перебування працівника у відпустці, але, як виняток, це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

— одноразового грубого порушення трудових обов’язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації всіх форм власності, його заступниками, а також службовими особами митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службовими особами державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами;

— винних дій керівника підприємства, установи, організації, внаслідок чого заробітна плата виплачувалася несвоєчасно або в розмірах, нижчих від установленого законом розміру мінімальної заробітної плати;

— винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір’я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу;

— вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.

Правило про недопустимість звільнення працівників в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці стосується також всіх додаткових підстав розірвання трудового договору.

Така вимога виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) може бути оскаржена в судовому порядку у двотижневий строк з дня отримання рішення. У такому разі виконання вимоги про розірвання трудового договору зупиняється до винесення судом рішення.

Щодо припинення трудового договору в порядку переведення працівника на інше підприємство, в установу чи організацію чи у зв’язку з переходом на виборну посаду, для цього необхідний лист (клопотання) власника того підприємства, установи, організації, куди працівник переводиться. Працівник повинен подати письмову заяву власникові підприємства (установи, організації), з якого він звільняється, оскільки закон вимагає згоди власника на припинення трудового договору в порядку переведення.

Оскільки закон детально не регламентує порядок переведення працівника за його згодою, тому слід зазначати новому працедавцю у листі (клопотанні) про переведення працівника строк, протягом якого він просить звільнити працівника в порядку переведення і протягом якого буде діяти обов’язок прийняти на роботу працівника в порядку переведення. Якщо ж цей строк не обмежується, то можливі зловживання зі сторони теперішнього працедавця.

В цей же час, власник, до якого звертаються, не несе будь-яких обов’язків перед працівником або власником, який звертається. Він може за своїм розсудом заяву і клопотання задовольнити чи відмовити в їх задоволенні.

Припинення трудового договору у зв’язку з відмовою працівника на переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв’язку із зміною істотних умов праці.

Хоча і припинення трудового договору у зв’язку з відмовою від переведення на роботу в іншу місцевість з підприємством в теперішній час практично не відбувається, зміна істотних умов праці доволі звичне явище і можливе лише у випадку попередження про це працівника не пізніше ніж за два місяці до впровадження таких змін. При цьому, в роботодавця повинно бути письмове підтвердження такого попередження.

Не поширеною підставою припинення трудового договору є набрання чинності вироку суду, за яким працівника засуджено (крім випадків умовного засудження або відстрочення виконання вироку) до позбавлення волі, виправних робіт не за місцем роботи або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження роботи на підприємстві. Іншим покаранням є, наприклад, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк, встановлений вироком суду.

Так, відповідно до пункту 10 Типових правил внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ, організацій днем звільнення вважається останній день роботи. Тому, якщо працівник до винесення вироку перебував під вартою, звільнення настає не з моменту винесення вироку, а з останнього дня роботи (п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових суперечок" № 9 від 06.11.1992 р.).

Слід зауважити, що підставою для припинення трудового договору є саме набрання вироком суду законної сили.

Припинення трудового договору у зв’язку з укладенням трудового договору (контракту), всупереч вимогам Закону України "Про запобігання корупції", встановленим для осіб, які звільнилися або іншим чином припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, протягом року з дня її припинення є відносно новою підставою.

Дана норма відсилає нас до статті 26 Закону України "Про запобігання корупції", відповідно до якої, особам, уповноваженим на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (див. частину першу статті 3 Закону України "Про запобігання корупції"), які звільнилися або іншим чином припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, забороняється:

1) протягом року з дня припинення відповідної діяльності укладати трудові договори (контракти) або вчиняти правочини у сфері підприємницької діяльності з юридичними особами приватного права або фізичними особами — підприємцями, якщо особи, зазначені в абзаці першому цієї частини, протягом року до дня припинення виконання функцій держави або місцевого самоврядування здійснювали повноваження з контролю, нагляду або підготовки чи прийняття відповідних рішень щодо діяльності цих юридичних осіб або фізичних осіб — підприємців;

2) розголошувати або використовувати в інший спосіб у своїх інтересах інформацію, яка стала їм відома у зв’язку з виконанням службових повноважень, крім випадків, встановлених законом;

3) протягом року з дня припинення відповідної діяльності представляти інтереси будь-якої особи у справах (у тому числі в тих, що розглядаються в судах), в яких іншою стороною є орган, підприємство, установа, організація, в якому (яких) вони працювали на момент припинення зазначеної діяльності.

Як зазначається в частині другій статті 26 цього Закону, порушення встановленого пунктом 1 частини першої цієї статті обмеження щодо укладення трудового договору (контракту) є підставою для припинення відповідного договору.

Правочини у сфері підприємницької діяльності, вчинені з порушенням вимог пункту 1 частини першої цієї статті, можуть бути визнані недійсними.

У разі виявлення порушень, передбачених частиною першою цієї статті, Національне агентство звертається до суду для припинення трудового договору (контракту), визнання правочину недійсним.

Відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону займати посади, визначені цим Законом, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", що формується та ведеться Міністерством юстиції України.

Прийняття на роботу працівників шляхом укладання з ними контракту може здійснюватись у випадках, прямо передбачених законами. Якщо укладання контрактної форми трудового договору з працівником не передбачено законами України, то умови застосування контракту є недійсними. Окрім цього, недійсними вважаються умови контракту, що погіршують становище працівника порівняно з чинним законодавством, угодами і колективним договором.

Источник: protokol.com.ua

Остались вопросы? Обращайтесь!

УСЛУГИ НАЛОГОВОГО КОНСУЛЬТАНТА

[mhhposts]

Свобода слова для госслужащих: почему ЕСПЧ не дает чиновникам права на критику

New Post has been published on https://www.agtl.com.ua/legal/svoboda-slova-dlia-gosslyjashih-pochemy-espch-ne-daet-chinovnikam-prava-na-kritiky.html

Свобода слова для госслужащих: почему ЕСПЧ не дает чиновникам права на критику

Зокрема, в аудиті йдеться і про низький рівень довіри громадян до держслужбовців, постійні "розбірки" між якими точно не сприяють її зростанню.

По суті, в Україні ми маємо ситуацію, коли свобода слова для чиновників може підірвати довіру до держави. Ця проблема не нова для Західної Європи та США, і там давно дають цьому раду.

З одного боку, публічна оцінка діяльності державних органів від представників інших інституцій держави є явищем позитивним, бо демонструє ступінь відкритості та демократичності суспільства.

Так, парламентарі, передовсім з середовища опозиції, традиційно критикують голову держави, виконавчу владу, правоохоронні органи. Представники влади теж не відмовляють собі в задоволені вказати на недоліки в роботі законодавчого органу.

Так було завжди і, сподіваємося, так в Україні буде й надалі.

З іншого боку, спостерігаємо непоодинокі випадки, коли замість конструктивної критики триває така собі війна всіх проти всіх.

Посадовці наввипередки оцінюють події, які становлять значний публічний інтерес, коментують результати негласних слідчих (розшукових) дій, практично в режимі онлайн вручають працівникам правоохоронних органів повідомлення про підозру.

Як на мене, країні з таким низьким рівнем довіри до влади час задуматися, наскільки ця практика є прийнятною.

Адже вище політичне керівництво України декларує європейські та євроатлантичні цінності, а на Заході ситуація дещо інша.

Ми бачили, як у Конгресі США вже пропонували заборонити президенту Дональду Трампу дописувати в Twitter. А його публічне незадоволення роботою Міністерства юстиції та, зокрема, спеціального радника Роберта Мюллера дало підстави для розмов про втручання президента Трампа в роботу правосуддя – obstruction of justice, як кажуть американці.

Непоганий приклад того, як слід реагувати на публічний тиск першої особи, подає сам пан Мюллер: він нічого не каже у відповідь на критику, а просто робить свою справу. Причому про конкретні результати цієї справи ми періодично дізнаємося з резонансних новин, у яких звучать також імена "фігурантів" з України.

А що в Європі? Виявляється, багато корисного матеріалу можна знайти в рішеннях Європейського суду з прав людини за заявами про порушення права на свободу вираження поглядів, яке закріплене та захищене статтею 10 Європейської конвенції з прав людини.

Так, доволі показовим є рішення у справі "Карапетян та інші проти Вірменії". За фабулою справи, заявники – колишні високопосадовці Міністерства закордонних справ Вірменії, були звільнені з дипломатичних посад після оприлюднення спільної заяви стосовно результатів президентських виборів 2008 року.

У заяві, яку поширювали місцеві ЗМІ, дипломати висловлювали обурення проти фальсифікації під час виборчого процесу та вимагали врахування висновків міжнародних місій спостереження.

Своє звільнення на підставі порушення законодавства про дипломатичну службу заявники розглядали саме як порушення статті 10 Європейської конвенції. Однак Європейський суд не встановив такого порушення.

Ми добре усвідомлюємо значну "чутливість" самого фактичного підґрунтя цієї справи, пам’ятаючи буремні події, які відбулись в Україні внаслідок порушень під час президентських виборів у листопаді 2004 року. Разом з тим вважаємо, що висновки Європейського суду в справі "Карапетян та інші проти Вірменії" мають враховуватися державними очільниками нині.

Зокрема, Європейський суд підкреслив, що йому відомо про сумнівність демократичності проведених у Вірменії виборів, у тому числі з огляду на резолюцію Парламентської асамблеї Ради Європи.

Але Європейський суд не досліджував роль заявників у публічному обговоренні цих виборів. Натомість Суд відзначив важливість "особливого зв’язку довіри та благонадійності між державним службовцем та державою".

Суд визнав, що ця благонадійність є набагато важливішою в суспільстві, яке перебуває в процесі розвитку інститутів плюралістичної демократії.

Тож з метою консолідації та підтримки демократії держави дійсно можуть встановлювати конституційні механізми захисту демократії через забезпечення політичної нейтральності державної служби.

Під час розгляду цієї справи Європейський суд застосував низку критеріїв оцінки втручання в право заявників через урахування, у тому числі, того, що заявники обіймали високі посади в органі влади і зробили заяву саме в статусі високопосадовців.

ЄСПЛ також не встановив порушення статті 10 Конвенції при розгляді справи "Каталан проти Румунії", за фабулою якої заявника – колишнього службовця державного органу – було звільнено після публікації в пресі архівних матеріалів, до яких заявник мав доступ та які він надав авторові опублікованої статті.

Суд підкреслив, що державна служба накладає на службовців "вимоги благонадійності та обачності", а відповідна реалізація права на свободу вираження поглядів, що може бути легітимною в певних ситуаціях, не є легітимною на робочому місці.

У цьому випадку інтереси заявника в інформуванні громадськості увійшли в конфлікт з іншим публічним інтересом, а саме зацікавленістю державного органу в реалізації власних повноважень інформувати громадськість про відповідні події.

Європейський суд відзначив, що заявник як державний службовець мав дотримуватися вимог обачності та проявляти більшу увагу до власних висловлювань.

Натомість заявник вирішив "заступити сам орган" та розкрити інформацію, хоча це становить компетенцію державної інституції. Причому це мало місце до моменту оприлюднення офіційної позиції самого органу.

Тож Суд дійшов висновку, що, діючи в такий спосіб, заявник "скомпрометував повноваження свого працедавця та розхитав довіру громадськості до цієї інституції".

Стислий висновок: у демократичній державі правоохоронні органи повинні не сваритися між собою на публіці, а виконувати власні обов’язки та повідомляти громадськості про конкретні результати.

А посадові особи тих органів мають піклуватися про державні інтереси, діяти стримано і професійно.

Якщо ця система запрацює і в Україні, може, тоді наше суспільство почне більше вірити в щирість їхніх викривальних заяв.

Источник: protokol.com.ua

Остались вопросы? Обращайтесь! ЗАКАЗАТЬ УСЛУГУ

[we-politica-ua-news-love]

Олексій Баганець: 6 подань – 6 випадків ганьби вітчизняних правоохоронців. Частина 2 6 подань – 6 випадків ганьби вітчизняних правоохоронців 2 частина: аналіз подань на притягнення до кримінальної відповідальності нардепів Довгого, Добкіна, Дейдея та Лозового або як правоохоронці спішили, спішили і насмішили В продовження теми обговорення на Регламентному комітеті 6-ти подань на народних депутатів, ще більшою нісенітницею для мене виглядали подання ГПУ про дачу згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання і арешт народних депутатів Довгого і Добкіна. Я не відношуся до числа їх прихильників. Більше скажу, впевнений, що якби наша правоохоронна система не була заполітизованою і дійсно завжди керувалася законом, то до двох цих добродіїв виникли б закономірні претензії щодо їх службової діяльності ще за час їх перебування на керівних посадах в органах місцевого самоврядування, тобто вже давно і головне - своєчасно, а не через 10 років. Зверніть увагу: всі названі в поданнях Генерального прокурора рішення сесій місцевих рад не були таємними, всі вони були доступними як для тодішніх прокурорів міст Києва та Харкова, так і для керівників обласних органів державної виконавчої влади, так званих – губернаторів, в коло повноважень яких і входило здійснення нагляду і контролю за додержанням законів, в тому числі і під час прийняття рішень місцевими радами. Але, як убачається із змісту оприлюдненої на Регламентному комітеті інформації, виходить, що тоді всі названі рішення не були ні опротестовані, ні оскаржені до суду як незаконні і ніхто не вбачав в них ознак кримінального провадження! Тим більше, що у ст. 78 Закону «Про місцеве самоврядування» чітко зазначено про те, що повноваження сільської, селищної, міської, районної в місті, районної, обласної ради можуть бути достроково припинені у випадках, якщо рада прийняла рішення з порушенням Конституції України, цього та інших законів, прав і свобод громадян, ігноруючи при цьому вимоги компетентних органів про приведення цих рішень у відповідність із законом. Але, і це не головне. Мене взагалі вражає відверта некомпетентність Генеральної прокуратури, яка протягом останнього року (мабуть випадково, це збігається із терміном перебування саме Ю. Луценка на посаді її керівника), намагається «перекроїти» закон України про кримінальну відповідальність на свій лад, а саме змінити зміст понять «злочину» і «суб’єкту злочину». Бо саме такими ж, вибачте, безграмотними і необґрунтованими виявилися і направлені Генпрокуратурою до ВР подання щодо притягнення до кримінальної відповідальності народних депутатів Довгого і Добкіна, а також на їх затримання і арешт. Ви тільки зверніть увагу на обґрунтованість подання Генпрокурора щодо вчинення кримінального правопорушення народним депутатом Олесем Довгим. Хіба можна вважати злочинними дії останнього, які полягали у порушенні ним Регламенту Київської міської ради при підготовці погоджувальних документів до проекту рішення (чи рішень) сесії міськради про виділення земель у природно-заповідній зоні, чи тим більше - у пришвидшенні їх виготовлення, чи навіть лобіювання прийняття такого рішення? Абсурд. Хотілося б нагадати новій «реформованій» прокуратурі, в т.ч. і набраним до її складу «фахівцям в галузі права», які, завдяки внесеним в 2016 році змінам до Закону «Про прокуратуру», зайняли багато ключових посад в органах прокуратури, в т.ч. і в центральному апараті ГПУ, що злочином є дія чи бездіяльність, яка заподіяла чи могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі, але, при умові, що між ними, тобто першою частиною і другою цього поняття, є прямий причинний зв'язок! Тобто, спробую пояснити нинішньому Генпрокурору і його, як мінімум, двом заступникам, що земля була виділена (може і незаконно) не по причині допущених головою міськради чи її секретарем порушень вимог Регламенту цієї ради (який, звертаю увагу, не є законом), а внаслідок проголосованого рішення більшістю депутатів цієї ради, тобто сесією органу місцевого самоврядування. Тобто, суспільно небезпечні наслідки наступили (чи могли наступити) в результаті голосування депутатами запропонованого проекту рішення і відповідно вони б не настали, якби не було прийняте більшістю голосів депутатів відповідне рішення цього колегіального органу, який суб’єктом злочину не є і не може бути, бо суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин! Ще раз уточнюю: які б не були допущені порушення вимог Регламенту чи Довгим, чи Добкіним, чи якимось іншим міським головою чи секретарем міськради, земля б не вибула із державної чи комунальної власності, якби не було відповідне рішення місцевої ради. Як би не лобіював чи погоджував це рішення (чи його проект) своїм підписом той же секретар міськради із зворотньої сторони цього документу (де, до речі, є підписи і інших відповідальних службових осіб), підставою для вилучення землі із державної чи комунальної власності і передачу її іншому суб’єкту є рішення відповідної міської чи іншої ради! Тим більше, що голова відповідної ради, якби він і не голосував за це рішення, все рівно зобов’язаний його підписати, бо це входить в коло його службових повноважень! При цьому акцентую увагу на тому, що повноваження  сільського, селищного, міського голови з цього приводу передбачають лише підписання рішень ради та її виконавчого комітету, а також забезпечення підготовки на розгляд ради рішень з питань, що належать до її відання . В той же час, у переліку підстав, за якими повноваження сільського, селищного, міського голови вважаються достроково припиненими, подібних підстав не зазначено, а отже відповідальність за прийняття рішень колегіального органу несе виключно цей орган. Сільський, селищний, міський голова несе персональну відповідальність лише за здійснення наданих йому законом повноважень, які передбачені ст. 42 Закону «Про місцеве самоврядування»!!! Ще більшим правовим нігілізмом виглядають дії ГПК в тих випадках (особливо це стосується подання по Добкіну), коли рішення колегіального органу, яке необґрунтована інкримінується у вину тодішньому міському голові, ніколи ніким не оскаржувалось, не скасовувалось і до сьогоднішнього дня залишається в силі! Але подібне протиправне або безграмотне трактування названих вище норм закону вже стає тенденцією протягом останнього року, бо аналогічними є дії тієї ж ГПУ і прокуратури Київської області по притягненню до кримінальної відповідальності голів та секретарів деяких міськрад столичної області за зловживання службовим становищем при прийнятті колегіальних рішень відповідних рад та виконкомів по виділенню земель із державної чи комунальної власності, тим більше, що на цих, начебто, незаконно виділених ще в 2000-роках землях зведені цілі житлові квартали, школи і навіть, вибачте, розташовані кладовища!Повний абсурд! Читайте також: 6 подань – 6 випадків ганьби вітчизняних правоохоронців Окрім чисто правової сторони цієї проблеми є і інша, як на мене – то навіть суспільно небезпечна, яка пов’язана з тим, що при такому «підході» наших прокурорів до трактування беззаперечних норм кримінального кодексу можна паралізувати діяльність усіх представницьких органів в нашій державі, починаючи від самої маленької сільради, де також по різним причинам можуть голосувати із порушенням їх Регламентів мабуть тисячі, якщо не більше, таких рішень, а за кожним таким рішенням є інтереси конкретних громадян, цілих громад та і держави в цілому! Тому, абсолютно справедливо з цього приводу зауважив один із народних депутатів, що при такому трактуванні норм кримінального права треба притягувати до кримінальної відповідальності і Голів Верховної Ради України (як нинішнього, так і колишніх), які також у порушення того ж Регламенту ВР, який, на відміну від місцевого самоврядування, є Законом, висували на голосування, в т.ч. і по кілька разів, без дотримання встановленої процедури ті чи інші рішення, які теж заподіювали чи могли заподіяти шкоду: людині, суспільстві чи державі. Для прикладу, взяти хоча б незаконне винесення на розгляд сесії подання Генпрокурора Шокіна про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання і арешт народного депутата Мосійчука, постанову ВР про що пізніше було визнано Вищим адміністративним суд незаконною! Але, ж, враховуємо, що протягом дії цього незаконного рішення законодавчого органу Мосійчук був затриманий, взятий під варту і змушений був тривалий час утримуватись в місцях позбавлення волі! Єдине, до чого я більше схиляюсь, то це до безграмотності слідчих, детективів та прокурорів- процесуальних керівників, які готували та погоджували ці подання на підпис Генпрокурору, а не до заполітизованості самого Юрія Луценка. У всякому разі я вірю в це і не розділяю точку зору тих експертів, які стверджують, що така активізація Генпрокурора пов’язана виключно із його самопіаром, його планами про політичне майбутнє, ледь не намірами зайняти посаду Прем’єр-міністра чи навіть Президента і що його не цікавить ні доля цих людей, ні їх порушені при цьому права. Поясню чому. Якби такі причини мали місце в діяльності ГПУ, то чим можна пояснити тривалі, на моє переконання – незаконні, переслідування тими ж органами прокуратури Київщини (обшуки,вилучення документів, виклики на допити і взагалі блокування роботи місцевих органів самоврядування), керівників Бучанської та Ірпінської міських рад Київської області, де були не тільки вручені підозри голові і секретарю Бучанської міської ради, а і готуються теж саме зробити і керівнику Ірпінської міської ради, яких теж абсолютно безпідставно звинувачують у такому ж незаконному виділенні земель на підставі рішень відповідних міських рад, тобто знову ж таки – колегіальних органів, які теж були ними підписані в межах своїх повноважень. Причому, по обох цих кримінальних провадженнях для досягнення бажаного результату мої бувші колеги масово допускали і продовжують допускати грубі порушення законів. А ще більше я в цьому переконався, коли ознайомився із кінцевою підозрою меру Бучі Ф., за вчинення злочину, передбаченого ч.2 ст. 364 КК України, тим більше - за події по виділенню земель, які мали місце, починаючи ще з далекого 2002 року, тобто 15 років назад! Мало того, що підозра викладена не у відповідності із вимогами КПК України (порушені норми як мінімум ст. ст. 91 і 277), некомпетентно, де не тільки не вбачається складу злочину в діях останнього, а навіть не доведено, що сама подія злочину мала місце! Я вже мовчу про те, що за частину із інкримінованих дій закінчились строки давності притягнення до кримінальної відповідальності! Зокрема, Ви тільки вдумайтесь, вина міського голови у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст. 364 КК України, полягає в тому, що він, усвідомлюючи, що рішення сесії селищної ради від червня 2002 року незаконне, з метою одержання неправомірної вигоди для самого себе чи іншої фізичної або юридичної особи, вирішив в незаконний спосіб розпорядитись землями, які даним рішенням приєднані до території Бучанської селищної ради, внаслідок чого на сесіях селищної, а потім і міської ради під його головуванням упродовж 2003-2016 років прийнято ряд незаконних рішень про надання громадянам у власність земельних ділянок лісового фонду, які фактично перебували у державній власності, які він пізніше підписав. Тобто, головне те, що нинішні слідчі і прокурори не тільки не розуміють, що таке злочин, хто може бути його суб’єктом, але і не можуть визначити, чи була взагалі подія злочину, чи доведено ї�� зміст і обставини, зазначені в п.1 ч.1 ст.91 КПК України (час, місце, предмет та інші). Я вже не говорю про доказування винуватості підозрюваного! Повертаючись до обговорюваних подань, Генеральному прокурору також потрібно пам’ятати про наявність у того ж Довгого таких «козирів» на свій захист як задокументовані наглядно прямі погрози «посадити його за грати» з боку нинішнього Генпрокурора в залі Верховної Ради в той період, коли останній був головою найбільшої пропрезидентської фракції в парламенті. Окрім того, як видно із останніх повідомлень у ЗМІ, ніхто також не забув про особисті конфлікти того ж Ю. Луценка з Леонідом Черновецьким, а відповідно і його «молодою командою», куди входив і тоді ще молодий секретар міськради О. Довгий, в часи перебування нинішнього Генпрокурора на посаді Міністра внутрішніх справ України. Якщо саму емоційність Юрія Віталійовича на засіданні Комітету можна пояснити його політичним минулим, то правова обґрунтованість викладених у цих поданнях вимог взагалі не витримує ніякої критики і на це органу досудового розслідування потрібно звернути увагу. Про обґрунтованість подань відносно народних депутатів Дейдея (за фактом його неправомірного збагачення) і Лозового (щодо його ухилення від сплати податків) взагалі, на мою думку, нічого і дискутувати. Ці звернення явно підготовлені ГПУ і САП нашвидкуруч, ніякої критики не витримують, бо викладені в них обставини кримінальних правопорушень, начебто, вчинених названими народними депутатами, фактично нічим беззаперечним в наданих на засіданні Комітету матеріалах справ не підтверджені і виглядали неконкретними. Що кинулося у вічі (і з цим я також погоджуюсь із членами Комітету), так це елементарна безграмотність правоохоронців при доведенні навіть самих подій цих злочинів, які на той момент явно нічим не підтверджувались! Перш за все, зверніть увагу на вимоги п. 1 ч.1 ст. 91 КПК України, де чітко зазначено: «у кримінальному провадженні підлягає доказуванню подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення)». Доповню від себе: потрібно доказувати в цій частині і пр��дмет цього злочину, чим нинішні правоохоронці взагалі не займаються. Тому, не були в цьому переконливими на засіданні Комітету як і Генпрокурор, так і керівник САП. Ну, якщо першому можна вибачити, він не фахівець, то за другого мені соромно. А якщо згадати, що доказуванню підлягає і винуватість підозрюваного (обвинуваченого) у вчиненні конкретного кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета (п.2 ч.1 ст. 91 КПК України), то з такими доводами керівники ГПУ взагалі «провалились» під час спілкування із членами Комітету. Вони не назвали фактично жодного переконливого доказу, який би підтверджував ту ж форму вини названих депутатів, мотиви їх дій та тим більше – мету. Взяти хоча б до уваги той факт, що основним аргументом винуватості народного обранця Дейдея була позика його дружині від громадянина Ігоря Лінчевського у розмірі три з половиною мільйони гривень, яка, за версією, чи точніше – припущенням, слідства, була фіктивною. У деклараціях за 2015 та 2016 роки народний депутат вказував, що його дружина має фінансові зобов’язання – 3 500 000 гривень, які вона отримала від Лінчевського Ігоря В’ячеславовича як позику. Не дивлячись на те, що Генеральний прокурор продемонстрував на засіданні комітету аудіозаписи про те, що Ігор Лінчевський, який є помічником народного депутата від "Народного фронту" Дениса Дзензерського, особисто не знав дружину Євгена Дейдея, сам Лінчевський, який також прибув на засідання Регламентного комітету, підтвердив, що дійсно надавав позику для дружини цього народного депутата. Тому, для мене абсолютно не дивно, що висновки Регламентного комітету з приводу даного подання були однозначними: подання - недостатньо обґрунтоване, а висновки слідства про стрімке незаконне збагачення депутата являються припущеннями! Якщо ж говорити про подання на іншого народного депутата Андрія Лозового, якому інкримінували нанесення державі збитків на суму 1,8 млн. грн. шляхом умисного ухилення від сплати податків та зборів, то слід зауважити, що по цій справі взагалі сумнівна сама подія злочину, адже податкові повідомлення Лозовим оскаржуються в судах, а строки можливості розслідування цих подій, скоріше всього - є теж пропущеними, оскільки в поданні йде мова про період з 2007 року. В зв’язку з цим, зауважу, що органом досудового розслідування, скоріше всього, не було враховано, що згідно податкового законодавства, в разі спливу 1095-денного строку з дня виникнення податкового боргу, такий борг визнається безнадійним та підлягає списанню, а відтак з того часу в податкового органу відсутнє право вживати будь-які заходи щодо стягнення такої суми боргу, в тому числі й винесення податкової вимоги. Більше того, якщо протягом зазначеного строку контролюючий орган не визначає суму грошових зобов'язань, платник податків вважається вільним від такого грошового зобов'язання, а спір стосовно такої декларації та/або податкового повідомлення не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку). Окрім того, у мене склалось враження від аналізу оприлюдненої на засіданні інформації, що строки давності притягнення до кримінальної відповідально за ч. 2 ст. 212 Кримінального кодексу України (умисна несплата податків) у цій справі також сплинули. Одночасно з цим, як мені здалося із почутого на засіданні, подання відносно Лозового ґрунтувалось також і на доказах, отриманих до реєстрації цього кримінального провадження 20 червня 2017 року. І насамкінець. Я також схиляюсь до думки тих експертів, які вважають, що намагання нинішніх правоохоронців будь-якою ціною притягнути до відповідальності названих народних обранців можуть свідчити про відвертий наїзд на парламент і тому є небезпека для майбутнього нашого парламентаризму та країни загалом. Хіба не про це говорить поведінка керівників ГПУ та САП, які одразу після того, як Верховна Рада не погодилась дати згоду на притягнення до кримінальної відповідальності Дейдея та Лозового, через декілька днів у ЗМІ оприлюднили інформацію про те, що вони вже шукають інші факти правопорушень, вчинених останніми, щоб восени повторно звернутись з такими поданнями до Парламенту! Хіба це не нагадує нам діяльність тієї ж ГПУ часів Януковича, коли таким же способом шукали «компромати» на найбільш опозиційних до того режиму політиків Ю.Тимошенко і Ю. Луценко. Ми це вже проходили і нам відомо до чого це призвело. Ще раз наголошую, у мене склалося враження, що прокурори з цими поданнями явно поспішили, тому і одержали фактично «гарбуза» від ВР. І як підведення підсумків викладеного вище, хочу зауважити, що при такому в подальшому спрощеному підході до суворого додержання норм чинного законодавства, зокрема і матеріального права, всі названі народні депутати, в т.ч. і неоднозначні за характеристиками тих же ЗМІ, набудуть слави ледь не «політичних жертв» чи «мучеників» нинішньої влади, бо як на мене, з такою доказовою базою в названих кримінальних провадженнях до суду немає чого і звертатися, бо є велика ймовірність виправдання їх судами. Знову ж таки, володіючи відповідною інформацією із спілкування з деякими працівниками правоохоронних органів та адвокатами, цілком допускаю, що названі кримінальні провадження все ж таки будуть вольовим рішенням направлені до суду з обвинувальними актами. На превеликий жаль, в результаті так званих «реформ» правоохоронних органів, що дозволило витіснити звідти дійсно професійних і принципових прокурорів і слідчих, а натомість набрати так званих «фахівців в галузі права» на будь-які посади, готових до виконання будь-яких «завдань» і «вказівок», а також тієї ж, так званої, «судової реформи», завдяки якій суди першої інстанції фактично були паралізовані, де лише менша частина суддів мають права здійснювати правосуддя, а тому суди сьогодні буквально «завалені» справами, деякі нинішні керівники правоохоронних органів досить авантюрно вимагають від своїх підлеглих оголошувати побільше повідомлень про підозру і, не переймаючись вимогами закону про обов’язок доказувати винуватість підозрюваного, навіть ініціювати обирання таким особам найбільш суворих запобіжних заходів та направляти такі фактично не розслідувані справи до суду з обвинувальними актами, мотивуючи це тим, що кінцеві рішення по таких справах в зв’язку із складною ситуацією в судах будуть прийматись нескоро, а до того часу як керівництва, так і «виконавців таких завдань» може і не бути на займаних посадах і ні з кого буде вимагати понести відповідальність за беззаконня! І я, вибачте, допускаю таку ситуацію, бо значна частина дійсно суддів залякані цією судовою «реформою» і через тиск влади і вулиці сьогодні бояться приймати законні рішення (тим більше - виправдувальні вироки) по справах, де або взагалі відсутня подія злочину, або недостатньо зібрано доказів винуватості обвинувачених, про що свідчить навіть висновок групи європейських держав щодо запобігання корупції серед народн��х депутатів, суддів і прокурорів (станом на грудень 2016 року)! Наостанок нагадаю досить відомий вислів Тараса Григоровича Шевченка: «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрость би була своя»! Олексій Баганець