mehrmar-blog

[mehrmar-blog]

Нелінійний текст - бздура

Спосіб ,яким ми читаємо речі був віднайдений бог-знає-коли і він завжди був лінійний. І буде. В представленні і розумінні речей ми покладаємося на логіку. Бо розуміти - це знати коли, як і звідки... і шанс бути впевненим, що те, що ти передбачаєш, швидше за все станеться. Читання - тобто декодування знаків - не може бути не-лінійне. Можливо, хтось стане порівнювати читання з мисленням, з потоком свідомості, який ми спостерігаємо в прямому ефірі, однак мислення - це  коли є ти і думка.. і немає когось третього. Цей третій - це автор, чужа свідомість, яка закріплює на матриці тексту свої значення. Її завдання - це представити твоїй свідомості матрицю в в міру зрозумілий і послідовний спосіб. Бо читання - це перед усім пірнання в свою власну свідомість в новій формі. 

Дурнувате перескакування з однієї думки на іншу - це не спосіб сприймання інформації, не спосіб зрозуміння, бо розуміння - це коли ти знаєш початок, розвиток і передбачаєш кінець. А спосіб, за допомогою якого вони хочуть передавати інформацію не є інформативним, ані захоплюючим. 

Вся ця епоха постмодернізму (така голосна назва для такої бздури) - це лише пісочниця, в якій бавиться жменька “пост-модерністичних творців” в свої алюзії і гіпер-тексти. Вони не вигадають з читання нічого нового. Не вийде читати по-іншому. Чому? Причин занадто багато, щоб їх тут перечислювати. І всі вони очевидні.

Я не хочу тут говорити про моє розуміння наррації. Хочеться запитати лише, чи потік свідомості (остання відома мені цікавинка, яку можна робити з записаною свідомістю) це 

Можливо мій спосіб представлення роздратування хаотичний і незрозумілий, однак треба сприймати цей пост тільки як нотатку, тільки як підготовку до консультації з кимось, хто прошарився трошки більше і може або заспокоїти мене, або переконати, що гіпер-тексті є якийсь сенс крім того, що ним можна пречудово побавитися.

[mehrmar-blog]

Перед тим як щось сказати, категорично забороняється довго думати. Взагалі думати. Розважливість псує автентичність і настрій - імпровізуймо! Тільки б це не стало мотто мого життя. Поки ж продовжую говорити і не думати. Поток свідомості можливий не тільки на папері, але й в усному тексті. І навіть не залежить нічого від того, хто слухає. От тоді виходить гарно і плавно.

[mehrmar-blog]

Дні з тобою закінчуються, і я закінчуюся. У цієї смерті було стільки любові, Що вона народила. Тепер я знаю як це, Коли ніч не приходить. Просто тепло і світло (Як в зіницях). Я полюбила тебе більше, Ніж Бог Баха і Босха, І лягла в твоє тім'я, Як жінка пророча З диким яблуком в роті.

[mehrmar-blog]

Alfredo Castañeda

[mehrmar-blog]

Я вже так давно не розмовляла ні з ким. Навіть з собою. Кидаю якісь фрази сухі в кімнату, в стелю, в підлогу. Що молоко прокисло і ніби смердить, і треба було б промити бутельку і викинути пластик до жовтої урни. Що в коридорі голосно і бумцає техно. Що не висипаюсь, хоча сплю по 10 годин. Що добре було б піти в парк. Вони всі одразу ж випаровуються і з сухого залишку я пишу дипломку. Про те, як звучить “Лоліта” Набокова, коли її читаєш вголос. Англійською це як пити  неміцний чай (light&soft), а польською, як продиратися крізь хащі жухлої морви. Вони ще досі переконані, що ритм можна забезпечити повторюванням шиплячих. І пестощі їхні такі самі шиплячі. І вологі, ну це само собою. 

Мені так звично  шукати тебе в чорних коротких стрижках. В характеристичному смішку - такій трохи іронії, трохи захваті. Коли я сиджу  кав’ярні, що трапляється просто таки нестерпно рідко, то зі мною поряд сидиш ти і цмулиш зелений чай... або липовий. ми не розмовляємо, але через те, що я тебе так нахабно анектувала, мені спокійно. Ти не зірвешся в інститут, ані в Львів - сидітимеш к кріслі кілком і всьо. Я тепер можу дописати ці 10 сторінок роботи і здати їх і потім йти читати вірші жадана (таке прізвище прикольне: ніби і “жоден”, і “жага”). І нічого більше не станеться - ні поганого, ні ніякого.

З кожним словом присвоюю собі себе. Стаю сама, можу подивитися на себе і звідси, і звідти. Навіть потилицею. Коли ж ти зі мною говориш, то мене у мене відбираєш. І цей процес симетричний. Взажмопоглинання, якщо тільки це не гра, і якщо ти не вдаєш. 

[mehrmar-blog]

після плавання, коли піднімаєшcя з речовини в 70 разів густішої з повітря, в якому ми звикли плавати, і падаєш на ліжко, здається, тканина не така вже й густа - просто не  хоче впускати в себе, а ти тиснеш гострим стегном або коліном і розмежовуєш її.

[mehrmar-blog]

Хто палить щоденники? Хтось, хто захворів, чи хтось, хто власне виздоровів? Я своїх кілька місяців вже не переглядала-не перечитувала. Інколи я відчуваю сором - саме такі рядки треба було б палити, інколи мені ніби подобається, ніби і варто ці всі речі проявити і віддрукувати на плівці і вивісити в кімнаті на шнурках, щоб фарба сохла. Потім зібрати і переглядати, як знімки. Знімки думок. І істерик. Папір витримує все, навіть графоманію. 

Сонце нарешті ховається в вату з хмар. Цілий день хотілося сутінків, щоб не було цього тепла, що змушує пітніти. Треба буде окуляри сонячні купити. Як там в Брунона Шульца? Братія тих, хто дивляться в сонце і кривляться, перетворюючи свої обличчя на золоті маски? Тепер прохолодно і можна ввімкнути мізки, які до цього моменту були налаштовані лише на поглинання шоколаду з України. Пальці стукають по клавішах. Ніби не належать до мене. Так швидко і так по-чужому, ніби я не встигаю присвоїти собі кожного руху і вони від мене тікають, безособові, на -но, -то: написано, сказано, перекреслено, знищено. Виявляється, що всі дієслова можна викласти в безособовій формі. Будуть тільки дії, а діючих осіб не буде. Який ж з цього театр? Виставка результатів, а не театр. 

Скільки років моєму імені? І цьому блогові? І чи не соромно мені за перші бездарні пости? років 4. Соромно. 

Я подумала, що можна купити вина і таким чином дипломка швидше напишеться :) І взагалі, треба ці внутрішні стопери ліквідувати - не буде ні соромно, ні втраченого часу. Зате точно буде побільше помилок. Все не буде так стерильно. А кому крім медиків потрібна стерильність? Тим більше, коли ти , маріна, пишеш якісь пісеньки, щось там переживаєш...

палити щоденники я б не радила. навіть посміятись - і то добре. але що важливіше, треба писати нові речі. так хоча б час можна поглинути.Мені займає якихось 15 хвилин так письмово подумати, надоїсти собі. 

українська мова ще не до кінця відкрите створіння, в ньому є кілька речей, які, як мені здається, ховаються десь в якихось фразах, звучаннях. головне, не очікувати занадто багато від неї. не очікувати, але продовжувати шукати.

якщо тільки буде дуже холодно, то їх можна палити. а ще можна покласти на музику і зробити супер-фенсі-шоу. 

в мені якась пустка сидить і займає так багато місця, що на все інше не вистачає енергії і кави. заливаю свою любу пустку кавою, закушую шоколадом. читаю купу літератури, хорошої і не дуже, а вона вся лізе боком, бо в мені ця пустка. я дивлюся на неї, коли відкриваю широко рот перед зеркалом. вона збільшується, по трошки росте. в неї жовті від кави зуби. ми з нею трошки схожі. мені здається, я через те, що вона в мені сидить, навіть важу більше, ніж мені хочеться. я хочу мати 45, а в реалі десь 50. вона, я вам пожаліюся, не дає мені зосередитися на хорошому. на поганому теж не дає, але тут це добре, що в мені пустка. хоча, може краще відчувати хоча б щось.коли так холодно, то ще можна прожити, а від тепла вона розширюється.

а ще моє тіло саме по собі дуже цінне. а я якось не дуже. я навіть ревную своїх знайомих до свого голосу. вони всі захоплюються ним, а не мною. і любять його, а не мене. і квіти йому дарують, і лайки йому ставлять. а я якби стою осторонь і дивлюсь. це ніби окрема особистість, яка сидить в моєму горлі, я її маю носити, доглядати, розвивати. він сам співає. коли йому заманеться. можу іти з гістьми зі Львова, вони про щось розповідають, а я починаю співати. і нічого вже не зробиш - треба чекати, коли перестанеться співати. 

[mehrmar-blog]

natura morte (p/2)

Було прийнято рішення, що Уля з Нероном залишаться в мен... тобто в Квартирі, поки шалик не знайдеться. Дивним чином Квартира, а особливо мамина спальня вколисували моїх (та хай вже буде так) гостей. Ми випили кави, Уля пішла в душ, а підліток так і залишився сидіти. Його меблева істота звиклась з шкапом напроти, з книгами в шкапові, з іншими кріслами та філіжанками. Я вийшов на кухню, бо в вітальні засмерділо самотністю і мовчанням. Якби його привів хтось інший, Нерон виглядав би так, як зараз і виглядає - дерев’яний корпус з гострими плечима, ліктями і колінами. З приробленою каучуковою головою. Уля не була здатна прив’язуватися до людей. Хіба що до мене. Ми ділили між собою сніданки і сни, книги і зошити для тренування каліграфічного письма. Я вважав її ексклюзивним, виключно для мене створеним співрозмовником, який у решті життя приречений на мовчання, духовну сліпоту і моральні принципи. Колись, можливо, навіть завтра, ви почуєте історію про ті кілька місяців. Я постараюся не впустити жодної дрібнички. Ввечері, коли прийматиму ванну, згадаю все, від стуку дверей до скреготу трамвайних колій. Ад ово, кум фінітум. 

[mehrmar-blog]

I own my self, I own my leaving

Jorie Graham, from “Futures,” Sea Change: Poems (via lifeinpoetry)

[mehrmar-blog]

natura morte (p/1)

Вона сьогодні притягнула його з собою. Ми домовилися зустрітися в батьківській квартирі. Я там сидів з самого ранку, розгрібав старі документи, свідоцтва про народження і про смерть, фотокартки. Під руку потрапила та, на якій була зображена мама. Вона сиділа в кріслі і розгадувала кросворд. Зображення було трохи криве і розмите. Ну звичайно, це ж я, коли мені було років сім (а, ну так, ззаду дата - двадцяте квітня дев’яносто сьомого) зафоткав. 

Задзвонив телефон. Вперше за рік, напевне. А, це вона. Сказала, що запізниться на годину і прийде не сама. 

Я поставив турку на вогонь. Сірники були сирі - дуже волого - довелося шукати в татових речах.

Квартира була вже нежива, коли я знову, вперше за кілька місяців потрапив туди. Столи і дзеркала покрив красномовний шар пилу. Я очікував припливу спогадів, пов’язаних з Квартирою, готувався до того, що треба буде потерпіти, однак нічого, крім раніше згадуваного не вернулося. 

На сходовому майданчику почувся звук кроків і приглушений сміх. Вона відчинила двері своїм ключем.

Я вимкнув каву. Запах заповнив всю кухню. 

- Будеш, тобто будете каву? Привіт.  -  коло неї, котра зовсім не змінилася - не зстригла волосся, як грозилась,не виросла ні на дюйм, не змінила свого трохи нехлюйкуватого стилю одягу; коло неї, за котрою ти ніби вчора причинив двері, стояв ... підліток. Зголена  голова, гострі плечі. Він дивився кудись в її бік, однак не спрямовував напруженого погляду прямо в обличчя. 

- Привіт. - голос дзвінкий.  Так ніби вона дуже ��овго співала перед тим, як сказати мені це “привіт”. - Будемо каву, ми ж будемо, так?, - повернулась до нього півобертом, симетрично повторюючи його погляд. Підліток кивнув і вона передала мені його кивок. 

- Сідайте у вітальні... або де хочете. 

- Добре, ми сядемо у вітальні.

Я взяв наші з нею улюблені чашки, хоча, якби не поспішав, був би розумнішим і взяв ті з сервізу - непримітні і якраз для таких “зустрічей”. 

Повернувся з кавами на таці. Офіціант, те-не-те. Вона вмостилася в ньому, мов у зручному кріслі: зняла кросівки й склала ноги  на його колінах. Так, ніби вирішила на дозвіллі почитати книжку або розв’язувати кросворди.

 Я приніс каву. Кімната позіхнула і перевернулася на інший бік. Обличчя на деяких фотографіях зацікавлено поглянули на філіжанки. Чого ми з гістьми сьогодні ковтнемо?

Вона і справді розв’язувала кросворд в газеті, що принесла з вулиці. Я трохи роздратувався, тому вирвав клятий папір з її рук, відкрив вікно навстіж і викинув його. Сказати, що вона зробила? Вона пирхнула і погладила підлітка по коліні, якби заспокоюючись. 

Ми сіли говорити. Вона - Уля. Більшість знайомих називають її Юлею. Тому я не став її так називати. Перехрещена, вона була лагідніша, почала пити каву і їсти менше. 

- Уля, ти так і не сказала мені, чому приїхала.

- Ввічливі господарі не питають про таке після першого ж ковтку кави. Але нехай. Я забула тут свій шалик. Десь серед цих шаф, книг і фотографій  моя річ. Кілька місяців тому в Варшаві я вперше проспала лише сім годин і більше не хотіла спати. Тоді я зрозуміла, що шалик зник і що він десь з тобою. 

Ця річ і справді дуже довго супроводжувала мене в подорожах. Я зав’язував нею рота і носа, коли було зимно;  очі - коли віяв південний вітер; руки - коли пошкоджував пальці. Однак останні два місяці, відколи повернувся з Дороги, засумнівався, що колись ще побачу Улю, і залишив його десь. 

- Улю, як довго ти вже не спиш?

- Вже 5 тижнів взагалі не вкладаюсь до ліжка, - вона присьорбнула кави, - ми з Нероном вчимо німецьку мову. Він сліпий на одне око, тому теж не любить спати. 

Хлопець дивився весь час в одну точку, а коли Уля про нього згадала, голова тріпнулась, мо�� на пружинках. Ми обоє досі були розгублені від несподіваної зустрічі. Як він, так і я. Досі не визначили позиції в ієрархічній системі Квартири відносно одне одного. 

Я тільки зараз помітив, яка вона стомлена. 

[mehrmar-blog]

Аида, я люблю тебя...

За те, що ти так далеко, кілька сотень кілометрів звідси. Мені однаково, бо я ж чую, як ти співаєш, навіть, коли я сама співаю. Угу, кожнісіньке слово. 

Тебе приносить час від часу східним вітром туди, де речі не звикли лежати не на своїх місцях. Так само, як люди. Не можу ніяк визначити, чим пахне. Там точно є базилік. І тоді, коли тебе приносить (зовсім неочікувано і для мене, і для тебе), ти починаєш свою пісню. Вона його заспокоює, нагадує, що є і більші відстані, ще більші втрати (крові, грошей, ніг, вух, голів). Я здогадуюся, що він тобі підспівує, однак чую я тільки твій голос. 

Я проживаю два життя, насправді. Ми всі так робимо. Одне - за себе, інше - за людину, яку любимо. Ми з вами завжди на різних часових поясах - коли я снідатиму, ви домиватимете тарілки з вечері і повзтимете на терасу, де я снідаю. Аідо (я вперше вимовляю твоє ім’я українською), в тебе особливе завдання - ти співатимеш. Ти знаєш якісь колискові? Ось її і заспівай - хай він засне. 

Вона потягнула носом. Талий сніг з присмаком міді. Її голос був сильний, але заколисував. Мені довелося заткнути вуха, щоб не заснути. Я просто дивилась, як вона відкриває рот і дивиться кудись вдаль, в стелю. Йолкі, це так само гіпнотично. Потрібно це припинити (”потрібно” - якесь іграшкове слово). Я відвернулась, дожовуючи круасан з шоколадною начинкою. Зосередилась на на клаптях свіжоспеченої випічки. Такий вид тіста дуже нетривкий. 

-  Мені потрібні нові парфуми. Я буду пахнути звабою і бабою.

- Угум, тільки пам’ятай, що концентрація має бути мала, бо зґвалтують, навіть вухом не поведеш. - він говорив, як профі, тому довелося його послухати. 

- Ти ж не про себе попереджуєш? 

- Ні, я не звик спойлерити.

- Ідіота кусок. 

- Що є, то є.

Добре, а поки наш діалог не став привидом реальних прямоефірних розмов з друзями(начебто), я завершу. 

хоча, це тема без кінця і краю. як Дніпро, яке мало яка птиця перелетить.

“ти відчуваєш post постмодернізм на язиці? талий сніг з присмаком міді”

[mehrmar-blog]

“don’t be a square”, ivonna buenrostro.

[mehrmar-blog]

[mehrmar-blog]

Квартира і її господар повністю просякли запахом кави. Я гадаю, що кава якимось чином пов’язана з перманентним ранком квартири. Коли б я не втрапила туди – по дорозі на пари, чи вертаючись ввечері з роботи – там було ясно, як вранці. Чи то чудеса світло-техніків, що винайшли лампи з ефектом ранкового освітлення, чи фантастична можливість квартири автономно переміщуватися з одного часового поясу в інший в залежності від руху Сонця – не відомо. Жодна з гіпотез не підтвердилась, а господар квартири відверто насміхався, коли я озвучувала дві попередн�� та ще з десяток інших здогадок. Може, колись, під час чергового нападу відчаю, я собі це вигадала… Так, вигадала – це пояснює мою незворушність, нездатність здивуватися: «Ранок, отже  ранок».

Однак, зараз це не важливо. Важливо, що я пам’ятаю. Ось я прогулююся парком (він дихає вологістю і липами), а насправді я сиджу у Квартирі і поглинаю сніданок. Зазвичай, це млинці, вівсянка або ще щось ранкове.

Пам’ятаю, що там завжди було холодно. Мій співрозмовник і сам це помічав, ховаючи пальці в рукави джемпера, одного з багатьох вовняних, розтягнутих. Потім, коли ми вже добре знали одне одного … хоча ні, я ніколи його не знала… коли сніданки в вічно ранковій квартирі стали для мене приємною звичкою, я подарувала йому пухову хустку (мені її тітка з Оренбургу прислала), і він кутався ще й в хустку. Він варив каву і підспівував собі тихенько, забуваючи про все на світі включно зі мною. Коли я вперше туди потрапила, запитала про щось – чи про погоду, чи про температуру в кімнаті – він не відповів. Просто вдав, що не почув. Я тоді голосніше запитала, а він тільки голосніше підспівував. Це дивно… Ви, напевне, думаєте, що я вигадую… Мені теж так здається.

Після того, як турка була знята з вогню, я, поїдаючи бутерброд з ковбасою чи млинці, запивала кавою, запитувала про нові книжки і про те, чому він все-таки не п’є чаю. Одним словом, намагалася вести розмову, як це буває у нормальних людей. Більшу частину часу він розглядав оті самі нові книжки, інколи поглядаючи на мене з увічливою усмішкою (мені хочеться думати, що це все ж ввічливість, а не кпина). На питання про чай він відповідав, що не смачний.

Часом, я брала книжку, будь-яку з полиці, і читала. Наш спосіб спілкування (ніяковість в слові «наш») був якийсь однобокий. Його не зовсім цікавило те, про що я розповідаю, але він ніколи не переривав. Те, чи я розумію його, значної ролі теж не грало. Тобто, це швидше виглядало, як обмін монологами, а не репліками діалогу. Ви ж розумієте різницю, так? Дивно було потім, коли він згадував якусь дрібничку з моїх старих історій. Наприклад, одного разу замість кави, мені заварили м’ятну гербату, бо якогось понеділку я зізналась, що це мій улюблений напій.

Інколи його відвідувало неабияке натхнення. Температура в кімнаті опускалася навіть нижче, ніж зазвичай. Через відчинене вікно (і не біда, що зима) лилося багато світла і холодного повітря. На сніданковому столику лежали олівці, папери, креслення, придавлені кружками, щоб не втікли, і т.д. Він, ковтаючи каву і закінчення слів, пояснював, чим займається, що працює над дуже цікавим проектом з надзвичайно цікавими людьми. Тоді чомусь не було кави, тільки ��ї запах і швиденько назад у двері. Я проклинала його «цікавих людей» наступні чотири дні, регулярно відвідувала університетські лекції та подавала каву кислим завсідникам кав’ярні, в якій працювала з осені. Звичайно ж, мене не вистачало на більше, тоді я дзвонила йому, розпитувала про той проект, розповідала про свою зразкову відвідуваність, всілякими правдами і неправдами намагалася випросити запрошення в Квартиру. Гра була настільки прозора, що смішно.  

Коли прийшов листопад і сніг впав, провели новий маршрут трамваю. Це незвично: таким маршрутом раніше трамваї не ходили, була тільки ця трамвайна колія, котра починалася від моєї зупинки і закінчувалася на півдорозі до його дверей – ось так просто дві залізних палиці в асфальті.

Тепер до кінців палиць приварили ще заліза і поставили маршрут. №18.

Я їздила ще листопад і до середини літа, а потім одного разу, коли я постукала в двері, мені відкрила середнього віку жінка з прокуреним оксамитовим голосом і сказала, що я не туди потрапила. Вона, щоправда, запросила мене до себе … на гербату, мовляв, випадковим зустрічам вона завжди рада. Я відповіла, що випадкові зустрічі – це практично моє хобі, і зайшла в квартиру. Пахло жасмином і млинцями. В кутку сніданкової кімнати, що неймовірно потепліла, стояло піаніно, а на кришці дрімав величезний кіт.

[mehrmar-blog]

П��следние несколько дней...нет, несколько недель, ничего во мне не происходит. Я статична, как Солнце - верчусь на проезженной орбите. Все дороги в парк и к ближайшему магазину, в котором продают готовые завтраки, заучены by heart. 

Буду отпечатывать свои дневники. у меня их насобиралось...

[mehrmar-blog]

Croatia

© Mira de Boose, July 2014