arriiaa - Tumblr blog

arriiaa · 2 years ago

Text

Отже, другою моєю роботою тут буде перший день серпису

Це... Оригінальна авешка на оригінальний світ та персонажів :'D звучить по-клоунськи, вибачте

Насправді, самої теми там трохи за мало, але нехай

День перший

"Світло"

Ліс Вічної ночі, він темний та завжди похмурий, страшний, у ньому легко заблукати та зникнути. Він лякав своїми звуками та мешканцями, а найбільше проймали дрижаки від розуміння, що насправді усе тут живе: від блакитних вогників, що літали довкола і заманювали чим далі у хащу, до того, хто міцно спав глибоко-глибоко під землею в корінні найстарших дерев.

Проте ліс не був таким для того, хто провів у ньому своє дитинство. Навпаки, для Адріана ця місцина була найгарнішою у всьому світі. Він знав кожен її закуток і повертався, повертався, а причиною був той, чиє світло юнак міг побачити і крізь найтемнішу гущавину. Той, від кого серце з шаленством намагалося вирватися з грудей, або завмирало і не бажало більше ніколи знову стукотіти.

Так було і цього разу, коли ще зовсім молодий лицар закляк та не міг відвести очей від яскравого синього світла. Такого холодного, але чомусь такого теплого для душі. Це був один з тих рідкісних випадків, коли йому не доводилося лізти кудись по старовинному дереву чи спускатися під землю і годинами блукати лабіринтами з бруду, коріння, грибів та кристалів, що світилися. Цього разу Крістіан просто стояв посеред галявини і про щось дуже жваво балакав з тими дивними вогниками, навіть трошки злився, а ті дзвінко сміялися і дражнили його.

— Дурні феї, нічого вам не доведеш, — нарешті здався та тяжко зітхнув, хитаючи головою. — Одна ��рно моя розумничка і не сперечається.

Після цього Кріс обережно погладив один “вогник”, що виявився феєю. Так цікаво влаштований цей світ, що багато чого надзвичайного сховано від людського ока, щоб побачити замість вогника фею треба було б самому народитися магічною істотою або мати чисте серце.

Щодо Адріана, він звик списувати усе на те, що більшу частину свого життя провів серед магічних. Його батько перевертень, втрачена мати людина, на відмінну від молодших сестер та брата у нього не було якихось надприродніх сил чи особливостей під виглядом вушок або хвоста. Хіба... Єдине, що говорило про його нечистокровнісь як людини, так це волосся кольору платини та яскраві червоні очі, та цей ідіот продовжував кожного разу бубоніти про “я звичайнісінька людина”, коли хтось вважав необхідним звернути увагу на ці особливості.

Крістіан ж точно не був людиною, навпаки будь-хто інший відкликнувся про нього як про “найстрашніше чудовисько з проклятого лісу де ніколи не сходить сонце”, але так міг сказати лиш той, хто ніколи не бачив його. Високий витончений, але водночас міцний парубок схожий на ельфа, проте кликати нічними ельфами таких як він — помилка. “Дитина лісового Хранителя”, ось ким був Кріс, лиш одним з сотні дітей того, хто роками спить під землею і прокидається тільки коли його Дому загрожує небезпека. Красень з великим серцем, дикий, впертий, хоробрий, а найважливіше — вільний, адже ліс нікому не належав. Ну, ще дуже сподівався, що заміною для батька буде будь-який інший родич, а не він, але то таке.

Ви можете спитати “Він світиться? Чому він світиться? Це якась сила?”, але хаха, ні, у нього немає такої здібності, є набагато небезпечніші. Просто ще з самого дитинства довкола нього завжди гуртувалося багато-багато нічних фей, що дуже його любили і не думали летіти геть навіть тоді, коли у гості приходив Адріан. “Ну і що, що ви кохаєте один одного і хочете побути на самоті?” — питали тоненькі голоси, але потім летіли геть.

Ось і зараз ці створіння підсвічували його бліду шкіру, довге чорне волосся, що саме по собі відблискувало синім та блакитні очі.

І все ж, нарешті відчувши, що на нього дивляться, Кріс повернувся і усміхнувся коли побачив лицаря, але нічого не сказав. А той вийшов з свого трансу та підійшов, поклав руку на плече:

— Так дивно було бачити тебе настільки серйозним, — промовив перше, що спало на думку, за що і отримав легенько в чоло.

— І тобі привіт. Чи люди більше не вітаються? — Крістіан зло надувся, але потім одразу засміявся. — Я? Серйозний? Тобі здалося, бо такого бути не може.

— Але ж я.... — не сказав, перебили.

— Цить! Це не важливо. Знаєш, що дійсно зараз важливо? — хитро спитав, у відповідь нічого не почув. Ну, доообре. — Сьогодні ти дуже гарний.

Після цих слів почулося “Уууууууууууууууууу” від фей, а щоки хлопчини зі світлим волоссям почервоніли.

— Що я таке бачу? Це ж наш “неймовірний Адріан, майбутнє королівського війська, про якого складатимуть легенди” зашарівся, — він промовив це з таким жартівливим докором, що співбесідник спробував стримати вже свій сміх.

— Усе, годі тобі, Крісе, я зрозумів, — так винувато подивився, а потім обійняв гостровухого. — Я тебе кохаю.

— Я... — тепер час шарітися дитині лісу. — Гаразд, нехай буде один один.

Минуло трохи часу, вони вже сиділи і розмовляли десь на колоді серед кущів з ягід. Тут на диво було світліше, бо тепер сяяли не тільки феї, а і квіти, візерунки в корі дерев. Про фей, хлопці вчинили доволі розумно, бо таким чином крихітки відволіклися від них на попоїсти.

— Адріане, ми такі різні і часом я дивуюся як Богиня могла пов’язати наші долі, — блакитноокий дивився на свої руки, але потім перевів погляд на того, хто оселився в його серці. — Ти схожий на місяць, а очі твої на рубіни...

— Місяць? Я думав, що ти порівняєш мене з Сонцем, а себе з місяцем, — здивовано вліз у роздуми.

— Що? Ні! Сонечко у нас Діана, це вже точно. Та і, — скривився. — Щось таке банальне твій батько сказав моїй матері коли намагався до неї залицятися.

— Богине, не нагадуй, це було жахливо, він потім тиждень весь побитий ходив і жалівся.

— Сам винний, моя мамця сильна жіночка. Та і...

—?

— Ти ж знаєш, я сонце бачив кілька разів і терпіти його не можу. Його світло, воно надто яскраве! А місяць? Він такий! Такий! Чарівний.

— Якщо так, то для мене ти немов небо, воно також таке неймовірне, різне та сяє незлічимою кількістю вогнів. А ще воно... широке, незвідане та вільне, Крісе.

У цей момент Крістіан ніби засвітився від радості, взяв Адріана за руку і поклав голову на плече.

— Ми ж обидва вільні, дурню. Тому пообіцяй, що якось покажеш мені світ.

— Навіть якщо ти знову буркотітимеш на те, що за межами Лісу існує день, а ніч дуже коротка?

— Так. Чого не зробиш заради мрії?

— Тоді потрібно чимось закріп��ти обіцянку. Я чув, що деякі закохані плетуть браслети та прикраси з волосся один одного.

— А я чув, що у них потім усе летить до одного місця. Не хочу такого, мені і твого слова достатньо.

— Добре. Отже, ми обов’язково вирушимо у подорож світом, проте тепер мені треба думати як це влаштувати, — задумався. — А може..?

— Ти знову питатимеш за спробу доєднатися до війська?

— Просто я подумав, що було б чудово мати тебе біля себе та і ти добре володієш зброєю...

— Насправді я відчуваю, що мусить трапитися щось дивне, що змінить усе і що зараз доведеться лишитися вдома. Тож подорож не горить, її можна відкласти на кілька років.

Адріан дуже гучно видихнув:

— Як з тобою тяжко. Ти настільки дивний.

— Здається, саме це в мені тебе і зачепило, хіба ні? — спитав Кріс перед тим як його губи торкнулися Адріанової шиї.

Парубок ж від таких дій партнера трохи сіпнувся, а потім повернув голову та побачив як дико палають блакитні очі.

У цей момент “Я тебе кохаю” пролунало одночасно.

11 notes · View notes