#ual_life

[mekenzin]

Стиль — це берегти себе аби бути там де хочеш. . #mekenzin #petros #ual_life (Petros (Chornohora)) https://www.instagram.com/p/Bqe-vOVneXq/?utm_source=ig_tumblr_share&igshid=1t6hojh009qcg

[potorocha-blog]

#ULA_EU. Брюссель

У Брюсселі ми були недовго, але наше перебування там вийшло феєричним.

Від автостанції до хостелу йти було з півгодини. І майже за першим поворотом ми почали переглядатись, галасливі студенти притихли, усі пришвидшили крок. Вулиці, якими ми йшли, геть не були схожі на Європу: чи не з кожних дверей – галас і запах смаженого м’яса, розставлені столи займали більшу частину тротуару, лишаючи для проходу від сили півтора метри. А за столами сиділи виключно чоловіки яскравої східної зовнішності. Неквапно щось обговорювали, їли, курили. Враження було, що ми приїхали на Близький Схід. Одразу згадувались усі ті проблеми на Сході, іммігранти. Не можна сказати, що було страшно, але якось напружено точно стало.

Зупинились ми у хостелі, облаштованому в будинку XVII (так, сімнадцятого) ст. у самому центрі міста – до славнозвісного брюссельського хлопчика звідти було три хвилини пішки. До не такої славнозвісної дівчинки трохи більше.

Наступного дня з самого ранку – зустрічі, зустрічі, зустрічі. Державні установи, громадські організації, єврокомітети, Єврокомісія.

От уявіть собі, ви йдете у Єврокомісію. Як ви собі уявляєте будівлю, в якій знаходиться установа, кабінети, де працюють єврочиновники? Певно, уява малює по-європейському скромні, але вишукані кабінети, кожен предмет – на своєму місці, нічого зайвого. І такі кабінети знаходяться у скляній хай-тек будівлі, так?

З будівлею все так і вийшло – ззовні це була акуратна будівля зі скла і металу, мінімалістична, нічого зайвого. А от всередині після ресепшну і холу для очікування все було геть не так. Вузькі, низькі і темні коридори без вікон, маленькі кабінети на 1-2 звичайні дерев’яні столи, завалені паперами. Тьмяна лампа у малесенькій коморі, де стоїть МФУ. Скромні, але і не дуже охайні меблі у приміщенні, де проводили зустріч із нами. Це не добре і не погано. Але просто уявилось, як би у нас оздобили якусь установу з назвою, еквівалентною назві і статусу Єврокомісії.

Скромність? Незацикленість на тому, що оточує? Чи просто нехтування цим оточенням? І від учасників експедиції, і від знайомих українців я чув різні думки з цього приводу. І хто його знає, як воно є насправді. Але чого точно нема – так це понтів.

Другий яскравий приклад цього – приміщення, в якому проходили наші зустрічі протягом двох днів. Ось воно, на фото.

Так от, на отакому незрозумілому і геть «нестатусному» тлі хто тільки не виступав. І представники відомого аналітичного центру, і журналісти, і посол України в ЄС, і європарламентарі. Звичайно, може та сама Ребекка Хармс, яка також була спікером, не була у захваті від такого вигляду. Але вона спокійно виступила, зустрілась з нами. І одразу згадуються випадки, свідком яких я був сам: коли спікери і запрошені гості крутять носом і взагалі відмовляються виступати в останню хвилину, бо їм інтер’єр не такий, в��да не та, лиця надто кислі, світла багато і все таке. Іронічно, що більшості з цих людей ніколи не досягнути рівня тої самої Ребекки Хармс (це все суто суб’єктивно, виходячи з власного досвіду).

Ну а закінчився день феєрично. Задумали зробили перфоменс-флешмоб на одній з центральних площ міста. Після короткої репетиції вирушили на місце проведення. Власне, перфоменс почався одразу, бо 200+ однаково одягнених людей, що йдуть вузькими вулицями, намагаються співати і голосно перегукуються чужою мовою – на це не можна не звернути увагу. І коли студенти вже почали вишиковуватись на площі, коли розгорнули прапори, було зрозуміло, що буде весело – гуляв нормальний такий вітер, а темно-сіре небо було вже геть низько.

Звичайно, небо прорвало майже одразу після початку флешмобу. Це була справжня літня злива – зі стіною води, з важкими краплями, без шансу пробігти навіть 20 метрів до найближчого укриття і лишитись сухим. Перфоменс продовжувався хвилин п’ять, допоки ланцюги з людей все ж не почали розриватись – хтось таки не витримував.

У більшості очей, у які я зазирав, був німий мікс із питань «що це було?», «навіщо?», «що далі?», але майже під кожними такими очима сяяла посмішка. Геть мокрі й трохи змерзлі, ми заспівали гімн України (вибачте, але це було дійсно ну дууууже дивно), наші дівчата співали народні пісні й танцювали під дощем. Чергова хвиля зливи застала нас у дорозі до хостелу, а решту дня ми просто сушились і відігрівались.

Добрі колєгі сфоткали “в образі”, поки ми намагалиь перечекати чергову хвилю дощу

Наступного дня ми відвідали два Комітети ЄС. Це була б звичайна зустріч із єврочиновниками, якби наші любі студенти не утнули ще дещо феєричне. У подібних залах засідань є камери, які автоматично наводяться на того, хто натискає кнопку і говорить. Майже весь час ті камери не працювали. До того моменту, як студенти не почали задавати питання спікерам і камери не запрацювали. Студенти бачать на кожному екрані лице когось із присутніх у залі й хочуть що? Правильно! Також опинитись на екрані. І тут почалось…

Але не варто думати, що все так погано і ми такі невиховані. По-перше, це відбувалось вже тоді, коли зустріч закінчилась, ми вже збирались бігти далі. А по-друге, єврочиновники, з якими ми зустрічались, веселились з того видовища більше за нас, говорячи, що такого ще не бачили і дякуючи за настрій.

Словом, за всією цією біганиною по євроустановах і зустрічах я майже не зрозумів Брюссель, майже не побачив його (тепер можна порівнювати з тим самим Берліном, який вдалось відчути). Але кілька моментів відзначу:

бельгійські вафлі у туристичній частині міста (так, так, знаю, що все, що для туристів, за якістю таке собі) – ну такоє. В Києві смачніше);

пацан, що цюняє, вразив хіба що своїм розміром (всього себе, а не того, що ви подумали) і місцем розташування. Уявлялось, що символ міста знаходиться у місці більш емм.. символічному, чи що? Дівчинку, що займається тим самим, не бачив, але кажуть, що вона знаходиться у ще менш поважному місці;

у Брюсселі по-європейськи чисто, на газонах сидять-лежать люди, все дійсно охайно. Але. АЛЕ. Здійснити контакт взуттям із продуктами собачої життєдіяльності можна прямо на акуратних європейських тротуарах. Де ті псячі сюрпризи чудово маскуються. Рази три помічав такі міни.

А вже за кілька годин ми вирушили до Німеччини. Першим на нас чекав Франкфурт.

PS. Спіймав win, коли після двох днів ходіння одними й тими самими вулицями підказав якомусь дядькові дорогу до залізничної станції, не заглядаючи в карту.

PPS. Спіймав епічне відчуття, коли за півтори години до виїзду в Німеччину несподівано побачив у вітрині килими з Хамадану. З Хамадану, який описує у «Зміїній сорочці» Грігол Робакідзе (це книжка яку я нещодавно переклав, якщо що). І це по дорозі в Німеччину, де Робакідзе жив і творив.

[itspechersk]

Богдану Сольчанику сьогодні було б 30. Його збірку віршів "Кухні мого покоління" було видано посмертно. Пам'ять і дія. Це те, що залежить сьогодні від нас. #ual_life #memory #revolution #ukrainerevolution #ukraine #героїневмирають by ual_life http://ift.tt/1QR1lQX at http://ift.tt/1MMG2Om

[potorocha-blog]

#ULA_EU. Епілог

Львів - Варшава – Брюссель – шматок Нідерландів з вікна автобусу – Франкфурт – Мюнхен – Берлін – Краків – Львів.

10 днів. Понад 4 000 км дорогами і небом. Більше сотні кілометрів, пройдених пішки.

Десятки зустрічей, цікавих людей, корисних контактів. Майже сотня списаних сторінок у блокноті.

Потрібен час, щоб все осмислити, зрозуміти, де саме можна якнайкраще використати здобутий досвід та знання. Але вони точно є. І точно є чимало місць і ситуацій, де його можна застосовувати.

Я радий і вдячний, що потрапив саме туди, куди потрапив, і саме з тими людьми, з якими був поруч під час подорожі.

Перед самою мандрівкою довелось бігти у податкову за якоюсь довідкою для візи. Через ту довідку, про необхідність якої, звичайно, ми довідались в останній момент, мені могли не дати візу.

Старе приміщення, всі лави і стільці зайняті пенсіонерами, які у тому ж кабінеті, що потрібен мені, оформлювали якусь одну довідку. Всі незадоволені, всі бухтять, обговорюють Порошенка з Гройсманом. Одна бабця не витримала, почала волати, згадуючи Майдан і війну, мовляв, як так можна, давайте боротись за свої права. Покричала собі й пішла. Класика, словом.

Черга вже дійшла до мене, я мав заходити наступним. Зі мною заговорив чоловік, який ішов після мене. Звичайний такий мужчина, років п’ятидесяти. Розговорились про довідки, «як так взагалі можна», «людей не поважають» і все таке. Говорив здебільшого він.

- Правильно, ото оформлюйте документи і їдьте звідси, тут вже нічого доброго не буде, - каже мені, дивлячись кудись в сторону.

- Та нізащо, - відповідаю йому й сміюсь.

- Тобто?

- Треба не їхати звідси, а робити максимум для того, аби ось такого більше не було, - посміхаючись, показую поглядом на переповнений людьми коридор, - А за кордоном такого нема, там нецікаво.

Мужчина, здається, підвис. Так я і лишив його там, побігши оформлювати довідку до тітоньки, яка сиділа на пошарпаному стільці за старим трубчатим монітором, на якому відображався інтерфейс Windows 98.

Так що вперед, у нас в країні ще стільки цікавої роботи :-) 

[potorocha-blog]

#ULA_EU. Берлін

Цей текст більше про саме місто, враження від нього та його людей, ніж про те, чим ми в ньому займались. Ну і трохи про музеї, куди ж без них.

Для того, аби відчути місто, спробувати зрозуміти людей у ньому, одного дня точно недостатньо. Ми галопом пронеслись Брюсселем, Франкфуртом, Мюнхеном, але не можу сказати, що у мені лишились якісь цілісні враження про кожне з цих міст.

З Берліном вийшло інакше. Тут ми були найбільшу кількість днів і набагато більше перетинались із дуже різними людьми, відвідували не лише традиційні туристичні місця, а й ходили звичайними вулицями.

Для мене – це місце футуризму. Не сучасного – мінімалістичного і надшвидкого, а теплого і лампового, такого, яким він був у фільмах і на обкладинках книжок десять-двадцять років тому. Такого собі футуризму мого дитинства. Наприклад, одразу біля центральної автостанції тебе зустрічає будівля виставкового центру, яка сама по собі – справжній космічний корабель.

Деякі з вулиць у центрі міста – як декорації фантастичних фільмів. Вузькі вулиці й тротуари, мінімалістичні огорожі й вказівники, високі будівлі зі скла і металу. І неперевершений у цьому плані кількарівневий центральний вокзал. Просто шикарно.

Друге, чим запам’ятався Берлін – відношенням до історії. У нас, в Україні, якось так прийнято вихваляти славетні сторінки своєї історії, а от якщо трапляються не дуже славетні, їх або замовчують, або перекручують, або не дуже адекватно реагують, коли їх обговорюють. Таких речей вистачає в історії кожного народу, і в нас вони є. Прикро, але ми поки навряд готові до обговорення таких історичних епізодів.

Так от, що зробили у Берліні. Важко було б сперечатись із тим, що кілька десятків років тому будівля сучасного Бундестагу (тоді він називався Рейхстагом) була одним із гніздищ найбільшого зла за всю історію людства (до речі, за те, що ця будівля стала головним символом нацистської Німеччини, варто подякувати товаріщу Сталіну). Мало того, що після об’єднання Німеччини парламент вирішив повернутись до будівлі Рейхстагу (голоси тоді розділились фактично порівну, але рішення прийнято, що поробиш), під час реконструкції вони лишили чимало написів на стінах і зробили будівлю доступною для всіх бажаючих.

Гід у Бундестагу (дуже розумний дядька – наприклад, був в курсі особливостей написання Kiev-Kyiv і знав, що після нещодавньої декомунізації Дніпропетровськ вже Дніпро) пояснив це приблизно так: «Ми визнаємо власні помилки і лишаємо згадку про них собі й іншим як нагадування про них і для того, аби бачити зміни з того часу». Визнавати помилки своїх попередників і працювати над ними – це дуже сильно. І це дійсно те, чому нам слід повчитись у німців.

Д��угий приклад роботи над болючим питанням – Єврейський музей. Ще один чудовий гід розповідав, що створення музею фінансово підтримував чи не весь Берлін. Поверхневий пошук не дав мені підтвердження такої інформації, тому повірю гіду.

Загалом, Берлін сподобався своєї справжністю. Місто місцями неохайне, можна зустріти неактивні будівництва і темні провулки, вистачає стрьомних персонажів. Але воно так і живе, не намагаючись виглядати якось інакше.

PS Довелось побувати в українському посольстві. Це як типовий український ЖЕК, тільки в НІмечині. Заходиш – черга. Звичайна, з людей. Але на столі лежить аркуш, в якому інша черга. Тобі призначено? Спочатку тебе за це ледь не спалить поглядом кожна людина в черзі, потім по пристрою зв’язку дадуть відповідь з третього разу і скажуть щось на кшталт «нічого не знаємо, записуйтесь в чергу».

PPS Так, тут також шикарні музеї з чудовими колекціями. Але вразив один момент у Пергамоні (музей музей давніх культур Близького Сходу, в якому, наприклад, знаходяться ворота Іштар). В одній із зал, присвячених давнім східним килимам, одна зі стін зроблена зі скла. За нею сидять майстри-реставратори і прямо там реставрують давні килими. Така собі інтеграція відвідувачів у частинку музейної справи.

Пардон за якість фото, знімав на тапок)

[potorocha-blog]

#ULA_EU. Мюнхен

Найцікавіше, що трапилось із нами у серці Баварії (суто на мою думку) – зустріч із української діаспорою і візит до місцевої гліптотеки. Ну, це якщо не брати до уваги епічної пригоди з паспортами однієї колєги :-)

У Мюнхен ми приїхали в неділю. Баварці в цей день дійсно фактично нічого не роблять – спокій і тиша в місті протягом дня нагадувала шабат в Ізраїлі. А місцеві українці зібрались у греко-католицькій церкві. Поки одні були присутні на службі, хтось відновлював життєві ресурси на найближчій лаві, схиливши голову на плече товариша, а хтось (як я) слухав, як Максим Яковлєв ділиться досвідом проживання у Німеччині.

Лише в Баварії офіційно зареєстрованих українських діаспорян живе 50 тисяч. П’ять десятків тисяч, лише офіційно зареєстрованих, Карл. Це як півтори Троєщини. Як майже половина Павлограда. Як два з половиною Телаві.

Взагалі, після спілкування з діаспорянами відчуття неоднозначні. З одного боку, ти всіляко намагаєшся говорити з ними про повернення. Бо відтік мізків і робочих рук, бо кількість населення швидко падає, бо в Україні вже хоч якісь зміни. З іншого боку, розумієш, що ці люди вже знайшли тут своє місце, позаводили сім’ї, більшість навіть допомагала Україні під час Майдану і продовжує допомагати під час війни. І ти радий за них, якщо вони дійсно знайшли тут те, чого не могли знайти в Україні.

І в той самий час є відчуття, що це люди, що трошечки лишились у минулому. В тій Україні, яку пам’ятають по собі. Бо жодні канали, жодні інтернети, жодне спілкування з іншими не здатне передати повноти сьогодення в іншому місці. Воно надто сповнене нюансами, які потрібно відчувати, постійно отримувати власний суб’єктивний досвід, а не сприймати такий досвід інших. Це не добре і не погано (або і добре, і погано), просто так є. З тих, з ким вдалось поспілкуватись, я не зустрів таких, хто приїхав би туди протягом хоча б останніх п’яти років. Не знаю, чи їздять вони зараз на Батьківщину, чи намагаються зрозуміти все те, що сьогодні відбувається тут. Дивні відчуття від усього цього…

Але це дуже світлі люди, які дуже тепло зустріли нас і були дуже раді поспілкуватись із сьогоднішніми молодими українцями.

Антична скульптура – штука на любителя, але заклади, подібні до Мюнхенської гліптотеки, варто відвідувати хоча з освітньою метою. Зібрання тут, правду кажучи, шикарне. Скульптури архаїчного, класичного, елліністичного періоду, римська скульптура. А навпроти – мюнхенське Античне зібрання, величезна колекція зразків етруського, давньоримського і давньогрецького мистецтва. Не сильно розбираюсь у скульптурі і матеріальних історичних пам’ятках, але побачити те, що до цього доводилось бачити лише в книжках – це сильні відчуття.

Предок “упоротого ліса” - давньогрецький упоротий котік

Дакфейс від критського дельфіна

І от знову про музеї. От уявіть, ідете ви якимось українським музеєм, переходите із зали в залу, на вас, як на ворога народу дивиться бабуська на стільчику в кутку. І раптом між двома залами потрапляєте у кафе. Можете собі сісти, замовити еклер і каву і, відпочиваючи, здаля розглядати експонати або ділитись враженнями з супутниками. Є десь в нас таке? (насправді я дуже-дуже сподіваюсь, що подібні речі десь у нас є і я просто про них не знаю) А от в гліптотеці є. Тупо між двома залами. Просто і шикарно.

Оскільки про Мюнхен вийшло небагато тектсу, напишу тут про одне з найбільших вражень за усю мандрівку.

Автобуси Flixbus. Я в них закохався. Я би в них жив. Вони топлять на доволі високих швидкостях, а ти сидиш у зручному кріслі (Господи, наскільки ж важливим є просто зручне крісло!!!), у тебе є вай-фай настільки ж швидкий, наскільки швидкий твій автобус (можна навіть відео дивитись онлайн; але! якщо таким зловживатимеш, тебе просто від’єднають від мережі – перевірено). Ти не думаєш про найближчу зупинку, бо у кількох метрах є туалет. Якщо зголоднів або захотів кави – просто піди до водія і купи в нього. Словом, як людина, яка десятки разів їздила на Автолюксі (один-єдиний раз я бачив у їх автобусах туалет, що функціонував), Гюнселі, Шериф-Турі і ще купі noname-перевізників, (колись я проїхав на автобус маршрут Харків-Дніпропетровськ- Запоріжжя-Сімферополь-Ялта, з тих пір I know some shit, baby), можу твердо сказати: ich liebe Flixbus!

[potorocha-blog]

#ULA_EU. Франкфурт

Ви приїжджаєте у це місто майже опівночі, швидко йдете у бік хостелу повз вокзал, озираєтесь на бомжів і осіб невизначеної (але явно не місцевої) національності, які уважно розглядають вас. Під хостелом довго чекаєте, поки чувак на ресепшні, він же адміністратор, він же бармен, він же співрозмовник одночасно з десятка людей і взагалі душа компанії допетрає, де він натупив і поселить нарешті 43 втомлених українців. У цей час, поки ти стоїш внизу, на тебе періодично ллють пивом з балкону (сподіваюсь, то було пиво), повз тебе проходять особи настільки стрьомні, що ти з ностальгією згадуєш гопарів з Борщагівки. Willkommen in Frankfurt!

Мабуть, Франкфуртським історичним музеєм я задовбав уже всіх, кому розповідав про мандрівку. навіть тих, хто був там зі мною. Але він реально крутий! Сам музей невеликий, експозиція теж особливо нічим не дивує. Ну, окрім дуже дивних картин, до ретельного дослідження яких я ще не добрався.

Але є кілька але.

По-перше. Музей відчасти є публічним простором. Там проводяться лекції, зустрічі з цікавими людьми і подібні заходи. Ясн�� річ, це забезпечує присутність у ньому людей.

По-друге. Експозицію розташовано не за історичним принципом, а тематично. Це не просто один шлях від динозаврів і до сучасності. Зала, присвячена виключно живопису, зала, присвячена окремому меценату і всьому, що від зробив для міста, окремому історику, який досліджував Африку, зали, присвячені зброї, книгам та писемності. Все це не лишає місце для тієї музейної туги, якою наповнені чимало українських музеїв.

По-третє. Молодь, що працює у музеях. Молодь, що приїжджає у музей на практику. Ми поспілкувались із такими практикантками, одна з яких приїхала із Греції, інша – аж з Бразилії. На базі музею вони реалізовують повноцінні проекти немалого масштабу.

Інтернаціональна команда УАЛ Київ (мабуть, найінтернаціональніша з команд УАл на даний момент :-) ) спілкується з нтернаціональної командою Франкфуртського історичного музею

Окрім цього – інтерактивність, контактність окремих експонатів.

Музей Гете, в якому ми теж побували, також чудовий, але це був класичний музей, облаштований у будівлі, де жила видатна людина. Приміщення, оповите десятками історій і заповнене не меншою кількістю цікавих експонатів. Найбільш цінним для мене стало побачити кімнату, де Гете написав ранню версію «Фауста» і «Страждання юного Вертера». Ех, другий курс педагогічного, ех, пари зарубіжної літератури…

А ще у тій кімнаті жахливо скрипуча підлога)

Франкфурт став містом, де протягом усієї мандрівки ми зустріли найбільшу кількість українців. Протягом цілого дня ми ходили невеликими групами і встановлювали контакти з місцевими мешканцями і не раз зустрічали співвітчизників. У нас була домовленість про зустріч з двома local persons з України на вечір, тому через якийсь час ми стали запрошувати на ту зустріч усіх українців, яких зустрічали у місті. В результаті, ввечері їх зібралось із десяток людей. Зустріч вийшла дуже теплою.

Говорячи за себе й інших знайомих українців, що проживають у Німеччині, вони сказали, що майже всі їдуть сюди або працювати, або вчитись. Але і тут бувають різні історії: хтось приїжджає працювати за запрошенням або через relocate всередині фірми, хтось - від безвиході. Найбільш неоднозначним майже для всіх українців (і у Франкфурті, і в інших міста) є питання повернення в Україну. Можливо я погано слухав, але за всі зустрічі не почув чіткої позиції стосовно того, що людина планує по завершенні навчання/роботи або просто через певний час повернутись в Україну. В більшості випадків це невпевненість, відсутність думки про це. І це печально.

Ввечері ми, втомлені Франкфуртом, йшли на ту саму автостанцію повз тих самих бомжів і осіб невизначеної етнічної приналежності, аби вже вранці опинитись у мокрому від дощу Мюнхені.

А ще тут було ну дуууже багато людей в центрі міста. Це логічно, бо то була якраз субота. Але від такої кількості людей на обмеженому місці ще й протягом певного часу майже фізично відчувався дискомфорт.

[potorocha-blog]

#ULA_EU. Пролог

Останні кілометри до польського кордону ми долали сірою смугою, яка лише нагадувала дорогу. Така «дорога» пасувала би більше протилежному краю країни, де асфальтом їздила важка техніка. Під монотонне буботіння водіїв і розхитування автобусу я намагався віднайти свої очікування до першого виїзду в «цивілізовану» Європу під тягарем втоми від шаленого дня, який ми провели у підготовці до мандрівки.

А очікування, на диво, були. На диво – тому що через велику кількість поїздок протягом останніх восьми місяців я геть перестав відчувати ту саму поїздку. У дитинстві, коли ми з сім’єю переїжджали в іншу країну двічі на рік, підготовка до такої мандрівки тривала місяцями, і протягом всього цього часу тебе не полишали пов’язані з цим відчуття. А тепер, коли за вісім місяців ти об’їздив чи не всю Україну, встиг кілька разів побувати за кордоном – словом, їздив стільки, скільки не їздив, мабуть, за все життя, коли через високу інтенсивність тих поїздок ти вже «пахнеш Укрзалізницею», як каже колега – тих відчуттів мандрів уже немає.

Але з Європою було не так. Ми довго готувались до цього. Вивчали інформацію про Євросоюз, про Німеччину, яку їхали досліджувати. Спілкувались із людьми, які підказували багато корисного. Відчувалась незвичність нашо�� поїздки: 230+ молодих українців їдуть у п’ять країн Європи представляти свою країну і переймати необхідний нам сьогодні досвід – то звучало серйозно. Тому певні очікування були. І не лише про те, як та Європа виглядає. Але і про те, чи впораємось. Чи достатньо підготувались. Чи зробили все необхідне для того, аби дійсно виглядати гідними представниками України, а не папуасами, як жартували студенти.

Я мав і власні очікування. Для мене це був перший візит у ту Європу, куди ми так невпинно, але невпевнено йдемо. Ще й у кілька країн одразу.Інформаційний простір творить для українців Європу певного типу. 

Але насправді вона трохи не така. Не гірша чи краща, а інакша. Ширша. Глибша. У ній багато такого, чого не охоплюють ЗМІ та соцмережі, але що потрібно знати перед тим, як до неї іти.

А поки ми долали останні кілометри до кордону дорогою, яку неначе щодня методично молотили гусеницями танки і трактори.

[mekenzin]

Мідія [Mytilus] широко використовується в кулінарії, є об'єктом марикультури. В Каліфорнії вони використовуються в їжу корінними американцями майже 12 000 років. Мідія в @ual_life існує для того, щоб студенти надихалися створювати персональні канали комунікації. . #mekenzin #freulerart #thetaxcollectio #fadmia #popmyeyes #vscoua #expofilm (Р. Дніпро, Київ)

[mekenzin]

• Мідія — рід морських двостулкових молюсків із родини Мідієвих; • Мідія — стародавня держава на Близькому Сході; • Мідія — один з регіонів Ірану; • Мідія — область[en] на супутнику Юпітера; • Мідія — частина назви комунікаційного проекту для студентів @ual_life. (Kyiv, Ukraine)