#швидкість

[sher-oxide]

> Дивлюсь відео на ютубі

> Хочу збільшити швидкість відтворення

> Швидкість відтворення вже 2x (максимальна)

[kekineko]

мені інколи дуже цікаво чому люди наскільки не люблять роботу в офісі і завжди співчувають мені коли я кажу їм де працюю

але ну я реально весь день сиджу в зручненькому кріслі постійно п'ю чай, в офісі грає приємна музика яку включають самі працівники, на моєму столі стоять аніме фігурки. можна інколи похіхікати зі своїми колегами чи побомбити один одному на завал, а у вільний час просто сидіти в тіктоці чи читати манґи

"нудно" може хтось сказати але це реально відчувається як комп'ютерна гра знаєте де на швидкість треба щось шукати розставляти по місцям тільки в реальному житті і тобі за це платять

так що якщо що я дуже раджу!!

[ukrgleb]

Спочатку думав нічого не писати, але це ж мій щоденник. Хай потерпить. Сьогодні цілий день перекладав серію, серйозно, з самого ранку 7-8 до 17-18. Просто хочеться робити з душею. А швидкість, напевно якщо звикнути то зможу робити 1.5-2 серії на тиждень. Небагато я згоден. Але день на переклад, день на запис. В мене так. Коли все сам робиш. Сьогодні почали вже спілкуватися з нею. Вже кинув їй саби. Серія бомба, смішна вийшла. Але собі мікрофон я все ще не намутив, в процесі. Так що можливо буде затримка. Але це буде перша серія в два голоса і з нормальним звуком. Перша серйозна серія. Та, доречі, дівчинці треба платити трохи. І це добре. Це буде і мене мо��ивувати і їй буде приємно. Люблю платити людям. Голос мені її дуже подобається. Щось в ньому є. Ну і тоді я її через голос обрав. Все це так неважливо: скільки донатів, скільки серій випустили, скільки людей подивилося. Найважливіше це відчуття коли ти перед мікрофоном віддаєш все що можеш і маєш. Коли ти чуєш бажання та натхнення у людини яка це робить разом з тобою. Я почав трохи по іншому ставитись до цього всього. Мені більше не хочеться робити купу серій, чи бути у відомій команді. Ні. Я хочу робити зі смаком, з душею, по-справжньому. Щоб на записі була лише правда. Якщо я сумніваюсь чи зможу влучити в головного героя, наприклад, то я цей тайтл не візьму. Стосовно сабів, чисто саби я робити звісно не хочу. Бо мене цікавить саме звук. Але якщо будемо робити якусь драму чи щось серйозне, то можна паралельно викласти. А для таких тайтлів як зараз роблю — треш-комедія, вважаю саби не потрібні. Таке дивляться щоб вимкнути мозок. Моя мрія зараз - це записати чудову атмосферну серію в два голоси. Цікаво яке поєднання буде.

[not4yourmind]

Вже наче було краще. Ну трохи. Здавалось, що якось ото стабілізуюсь і таке всяке. Але фігове відчуття себе знову повернулось. Ну я був готовий до цього, проте якось наче ще сильніше почалось. Знову "удар під дих" у вигляді проблем, на які не чекав. Наче й нічого такого страшного. Але якось воно все так вибиває з колії. Ти щось встаєш, пробуєш "отряхнутись", а потім знову тебе притискає до землі. Ніби хтось перевіряє скільки ще ти протримаєшся. Але я вже так досить сильно втомився, як��о чесно. Всі вмовляють "зіграти вайп" і забити на все на два тижні. Ніколи такого не було, щоб мене батьки вмовляли та казали напряму, що готові заплатити 1к донату для гри. Певно дійсно переживають. Вчора навіть зайшов увечері на ЗБТ. Але якось таке двояке відчуття. Наче все теж саме, але тепер завжди на фоні відчуття, що це одна з небагатьох причин, яка зруйнувала моє життя) Я зараз взагалі за компом не сиджу майже. Включаю подивитись погоду перед виходом з дому, бо там є вбудований віджет і все. Відчуваю себе дискомфортно, коли сиджу за тим своїм кріслом. За тим компом. Таке загалом... Навіть подумую його продати. І крісло і комп. Знову вже дні три проблеми зі сном. Ще й через сьогодні будуть проблеми взагалі з усім. Буду вже завтра якось вирішувати це нове питання. Як звичайно ще не знаю. Але треба. Крутишся щось, а воно все ніяк не хоче йти. По відчуттях я зараз як старий мотоцикл "Мінськ" у руках якогось підлітка. Він його крутить весь день, розбирає, складає, аналізує, шукає проблеми. Пробує завести з розбігу, бо "лапка" вже давно не працює. Він розбігається, "Мінськ" наче починає заводитись, видавати звуки життя, але потім якась невеличка яма, швидкість трохи спадає і все. Тиша і темрява гаража ще на декілька днів. Отак і я. Будую якусь свою нову стінку. А вона рухне від маленького дотику, маленької проблеми. Зараз такий втомлений та розбитий, не виспаний, постійно в думках і в саморефлексії. І це все впливає буквально на кожну сферу мого життя. Ну але нічого. Буду "їбашити", поки не стане краще. Найбільше я боюсь того, щоб стати "мужичком", який мав все, але в певний момент життя його зламало і він втратив віру спочатку в суспільство, а потім в себе. В кожному селі чи місті є такий "мужичок", який часто бухає зі скляним від простого сірого існування поглядом. Його переважно цураються і лише декілька людей знають що сталось насправді. Я не хочу ним стати. Тому немає вибору, окрім як "їбашити".

[okkkkk-w]

ввечері був чудовий настрій, хоча за день нічого особливого не було, а це (хороший настрій маю на увазі) буває ну дуже рідко.

сіла подивитися фільм. зайшла на улюблений сайт, А ТАМ ВСЕ УВІШАНЕ РЕКЛАМОЮ КОСМОЛОТ І ІНШИХ КАЗИНО І ПРОСТО ААААААААААААААААААА.

настрій як вітром здуло. ураганом я б сказала. четвертої категорії (якщо вірити гуглу, його швидкість десь 200 км/год).

і так, реклама казино та русня в рекомендаціях в тамблері - це дві речі, про які я буду писати постійно, бо задрало вже конкретно так.

[yournextexmistake]

писанина, комікси та ілюстрації, й дрібка анімації.

візьму свій час та свою швидкість, ї робитиму, що хочеться, бо вйобувать на когось - не стягую вже.

[mishakryt228]

Lamborghini Urus - це спортивний позашляховик, випущений компанією Lamborghini. Він був представлений на автосалоні в Детройті в 2012 році, а серійне виробництво розпочалося у 2018 році.

Лабморгіні Ураган оснащений 4,0-літровим 8-циліндровим двигуном Twin-Turbo V8, який розвиває потужність 641 кінської сили та 850 Нм крутного моменту. Це дозволяє автомобілю прискорюватися до 100 км/год за 3,6 секунди і до 200 км/год за 12,8 секунди. Максимальна швидкість Urus становить 305 км/год.

Ураган має повний привід і п'ять режимів їзди: Strada (для міських умов), Sport (для спортивної їзди), Corsa (для треку), Neve (для катання по снігу) і Sabbia (для піщаного грунту). Всі ці режими регулюють роботу двигуна, передач, підвіски і системи керування.

Дизайн Urus вражає своєю агресивністю і спортивними формами, характерними для Lamborghini. Він має масивну передню решітку, кутові LED фари і великі аеродинамічні вентиляційні отвори. Кузов автомобіля виготовлений з алюмінію та композитних матеріалів, що дозволяє зменшити його вагу і підвищити ефективність.

Внутрішність Urus пропонує комфортну і розкішну обстановку. Інтер'єр оздоблений високоякісними матеріалами, такими як шкіра і тканина Alcantara. Ергономіка кабіни дуже добре продумана, а водій має легкий доступ до всіх необхідних функцій і контролів.

Lamborghini Urus - це справжнє поєднання потужності, швидкості та комфорту у вигляді позашляховика. Він приверне увагу не тільки шанувальників марки Lamborghini, а й всіх, хто шукає автомобіль класу "люкс".

[mynewermindiary]

Гравітаційний радіус (Радіус Шварцшильда) - це радіус сферичного тіла, при якому його друга космічна швидкість(мінімальна швидкість, яку необхідно надати тілу на поверхні масивного космічного тіла, щоб воно вийшло за межі гравітаційної дії цього тіла) дорівнює швидкості світла. Його також можна визначити як радіус, до якого має сколапсувати тіло для перетворення у чорну діру. Ось, наприклад, радіус Шварцшильда для Землі - 9 мм:

[stasi-writes]

Я прямую за сонцем вечірнім,

Намагаючись все наздогнати

Ті останні вогні ейфорії —

Золотаві, згасаючі барви,

Що вкривають гілки на деревах,

Що ховаються спритно за хати,

Що лишаються за небосхилом

І ніколи не будуть чекати.

Я лечу крізь шляхи, як комета,

Набираючись сили палати.

Я не бачу повз себе нічого,

Лиш невпинно я рину на захід.

Може, вдасться щасливою стати,

Без вловимої ледь ейфорії,

Перевершити хочу я швидкість

Із якою згорають всі мрії.

stasi_writes .𖥔 ݁ ˖

[bez-nichoho]

Такий чєс. Ніц з тим ни вдієш.

Ось уже три роки, як щось трапилось із часом. Це почалося у 2019 році. Місяць і день важко визначити, бо ми помітили ці зміни не одразу. Гадаю, вони ставались поступово і непомітно. Так, як довгими зимовими ночами йде сніг — тихо, коли всі сплять, аби надрано люди не повірили своїм очам, коли визирають у вікна: ще вчора ввечері все було чорне й земляне, а сьогодні ��сь, вкрилось безкінечним білим покривалом. Важко повірити. Так і тут — повільні непомітні зміни, у які важко повірити. Якоїсь миті і ми ніби визирнули у вікно — а там усе не таке, як було звечора. Там — час, який ущільнився. Став якимось тісним. І здається, що його подають нам під тиском — немов із пожежного шланга. При такому плині часу важко бути — постійно діється щось дивне. Щось таке, чого б не мало бути. А дні минають, як краєвиди за вікном швидкісного поїзда — визираєш в шибку, а там за мить пролітає понеділок, вівторок, середа, четверп'ятницясуботанеділя... і так безперестанку. Хочеш вихопити щось для себе, але і вікна зачинені, і швидкість надто велика. Тільки і спираєшся долонями й чолом на холодну шибу.

Світ точно почав крутитись швидше. А ми не помітили цього одразу, не пристебнули ремені. Стоїмо і намагаємось втримати рівновагу. Стоїмо і дивимось у наші вікна — з кімнат, вагонів, кухонь, авт, ванних кімнат, вагончиків, підвалів, мансард, засклених балконів, літаків, високих багатоповерхівок і маленьких садиб. І намагаємось зрозуміти, що діється з часом. Намагаємось зловити його новий ритм. Якось сповільнити це швидкісне перемотування плівки, яка є нашим життям. Але нічого не виходить. До 2019 року існують якісь більш-менш посортовані спогади. А далі все змішується. Заплутується, як клубок різнобарвних ниток. Щось було, колись було. Все розмите, нечітке. Щось пам'ятаємо у такому образі, а щось забули взагалі. Суцільна мішанка. А вже 2023 рік. Чотири роки як один день...

У 2019 щось зламалось у механізмі світу. Якась деталька випала і загубилась поміж запилених планет. А майстра, який міг би полагодити несправність, немає. І ніколи не було. Ми з усіх сил віримо, що він прийде й допоможе — так віримо, що вигадали йому тисячі образів. Але жоден з них не стає явним. Світ — немов вантажівка без гальм, що котиться з горба: щоразу швидше, без нагоди спинитись. Аж поки не вріжеться у дерево чи придорожній камінь. А ми — у ній. І це дивно, адже світ навпаки має сповільнюватись — ми досі перебуваємо в русі, спричиненому Великим Вибухом. Розлітаємось Всесвітом, підштовхувані інерцією після вибуху. Але потрохи сповільнюємось. Усі планети, усі зорі, усі ми. Вже понад 4 мільярди років сповільнюємось. І так мало би бути надалі. Однак тут, у нас, відбувається щось інше. Щось протилежне світові, протилежне його течії.

Цю часову аномалію помітили не лише ми. Тобто нам не здається, нам не зірвало дах, ми не збожеволіли абощо. Інші люди теж це бачать. Теж про це говорять. З часом справді щось відбувається. Рік тепер триває не 12 місяців, весна чи літо — не по 3 місяці, у добі не 24 години, а в хвилині не 60 секунд. Усюди менше. З кожного відміряного раніше проміжку щось надчерпнули, трохи забрали. І зсунули посудини докупи, стиснули, аби не було видно, скільки з них забрали.

Може колись ми зрозуміємо, що трапилось. І як з цим бути. Але це довгий шлях. Він потребує часу. А його у нас мало. Куди менше, ніж здавалось спочатку.

[plupk]

Якимось чином прихворів, при цьому кілька днів не виходячи з дому. Жах.

Через те, що роутер переїхав на кухню, в моїй кімнаті геть перестав ловити інтернет, а в ліжку навіть підімкнутися не можна було. Тому сьогодні забрав з пошти одну штуку, яка розширює. Але швидкість тепер в 5 разів нижча ніж біля роутера.. але все ж це хоч щось і працювати можна.

Знайшов програму, щоб використовувати телефон як веб-камеру. Наче ок, але є певна затримка. Тестувати так і не вийшло, бо вимкнули світло, тому почекає на завтра.

До речі, строки здачі конспекту продовжили. Такий собі новорічний подарунок). Відчувається як неабияке полегшення, тому тепер перейду до наступних завдань (а їх дуже багато).

[vva-hoo]

дуже люблю свою гітару

отже я маю чудову класичну гітару з чернігівської фабрики музінструментів ще з часів радянщини. це видає наліпка в середині і ще це важливо знати, бо це значить, що гітара ДОБРОТНА!

отримала я її в найкращому місці на землі. тобто село комарівка. вона стояла там з величезним павуком всередині, за книжковою шафою. мала чотири струни, і ті були не натягнуті. мені було 14, і моє серце ще не кохало насправді, от-от мало б. але! тоді кохання не сталося. я дізналася, що гітару подарував моїй тітці альоні її місцевий кавалер, вона не грає і вчитись не збирається. я вже бачила, як на ній грають, а ще знала, що мені це _дуже_ треба. випросила родичів дізнатися у альони, чи дозволяє вона мені забрати її. наче да! але з комарівки ми завжди їхали потягом 8 годин, в той рік туди приїхали з малими, аля була ще в колясці — ТОБТО їхали ще й з коляскою в плацкарті. та й альона якось непонятно згодилася. корочє гітара була майже скасована, тому я вчинила істерику від себе скажу, що була дуже спокійним підлітком. більша половина псіхов, істерик та образ переживалася мною в голові, але я все одно добряче виносила сім’ї мізки. це ж 14ліття. це не те, що я чимось погрожувала чи кричала. я просто, здається, дуже розплакалася і пішла ховатися в туалет? я просто пам’ятаю, як виходжу з нього (він був у нас за сараєм, треба було нормальну таку відстань пройти, щоб дістати нього), і там мене біля вишні си��ить чекає наташка. лице отаке :/

вимолила ту гітару. прив’язали до неї мотузку, і отак з чотирма струнами я понесла її на спині аж до самого харкова. шлях був такий: автобус (десь годину) -> чекання на вокзалі (декілька годин, поряд були якісь діти з табору) -> вісім годин потягом -> вилазимо, дивуємо всіх родичів, шо я з гітарою -> їдемо на таксі, таксист питає, чи вмію я грати (я не вмію) і так ще десь рік, як не вмію. просто не сідаю за неї. стоїть і стоїть біля мого столу, але тоді БАМ — вирішую піти купити їй струни. купую металеві, бо не дуже розбираюся, а виявляється на класичну ніби треба нейлонові. але я зрештою звикаю до цих! за цим якось сталося, що тусуємося у маминої подруги, і її чоловік позичає мені тюнер спеціальний — такий маленький апарат, який допоможе навіть барабани настроїти, треба тільки поклацати. вмикаєш потрібний режим і крути собі кілки, поки пальці не зітруться (пальці зітруться. кілки на ній так жоско повертаються, що я користуюся ножицями чи пласкогубцями). я до того намагалася на слух налаштовувати, спробувала тоді з цим чоловіком його гітару налаштувати, як тест. з першої крутки вийшло, він чи його друг ще сказав, що оце я намучилася, що вже знаю як його треба!!! цей апарат досі у мене, але я користуюся частіше тюнером в телефоні починала грати з мелодій на одній струні. знаю тільки “Катюшу” (я з садка по ній фанатіла), “Кузнечіка” та здається “Батарейку”. це довго продовжувалося, вітчим казав, що то не гра. тоді почала вчити акорди, щоб грати Цоя: за допомогою Сонця вивчила чотири акорди, за допомогою пісні, де є літак (?), вивчила бій четвірку. гітара запрацювала, бо нема мені кращої розваги, ніж фіксанутися на чомусь і проганяти це кожного дня. тоді ще почала якісь розминки для пальців на ютубі дивитися. завантажила тюнер!!! а в ньому є тренувальний режим, де треба на швидкість акорди грати. отак я себе натренувала на якусь базу, згодом стали виходити бої шестірка та вісімка, і такі ж перебори а тоді соня ЗЛАМАЛА НОГУ. валялася в лікарні, і ми (з моєї ініціативи) поїхали її провідати, тож я (з моєї ініціативи) взяла гітару, щоб пограти їй. я ще нічого не в��іла нормально грати тоді, тому просто типу якісь перебори їй показала, Батарейку їбанула, і ми поїхали по морозу назад. якщо не знаєте!!! зависока чи занизька температура, як і вода, може деформувати дерево гітари, і звук буде навіки зіпсований, а тоді були сильні морози. АЛЕ гітара пережила!!!

чесно не знаю як, але я завжди поверталася до гітари, якщо не щодня, то через день. брала в руки, стирала пальці. та сама мамина подруга запросила мене бути їй аккомпанементом на поетичному вечорі, але я тоді б стільки не протрималася (та й не мала що грати). зараз би звісно погодилася!!!

ми пробували створити гурт з однією моєю подругою. в неї була електро-гітара, а ще укулеле. у нас не було пісень, я просто приносила до неї додому свою гітару, вона грала на ній, а я пробувала її. одного разу ми навіть вийшли з ними гуляти (не з електро-гітарою, очевидно)

я грала мамі, ходила показувати гітару батьку. щось пробувала перед гостями. знімала, як граю перед школою — я запізнювалася на уроки щодня через це. в часи першого карантину, перед екзаменами, постійно грала на балконі між навчанням та паралічем через невирішене майбутнє. гітара мені багато поганого допомогла пережити, я співала найулюбленіші пісні на ній.

тоді стався випускний. ми зібралися компанією в караоке-бар, я тоді була дуже зашугана, закрита та закомплексована. у мене була істерика перед самим виходом до них. просто ніби перемкнуло в момент. тоді якимось чудом пережила той бар, ми пішли в ніч в наш парк зустрічати схід сонця. йшли якраз через мене, бо я згодилася взяти свої ковдру, гітару та щось там ще. в ту ніч на шляху до парку ми зустріли компанію на бульварі, вони часто грали там, прямо перед поліцейським відділом, хоча їх ганяли за шум дуже сильно. але ЯК вони співали. у них була одна гітара, а з моєю — дві. хлопець, який на ній грав, сказав типу “ого, це з чернігова? це дуже хороша гітара”. з тих пір я ДУЖЕ нею пишаюся, хоча не знаю насправді за що потім ми співали пісні весь ранок :( 

тоді я не пішла вчитись в універ, а ��ішла працювати у водафон. зі мною на навчанні був хлопець, який приїхав до харкова підняти гроші/за мрією/просто (?) і майже завжди приходив з гітарою. я спитала в нього спробувати декілька акордів, зіграла нірвану. його слова: “ніколи не бачив, щоб хтось так дивно грав нірвану”. можливо це через те, що я тоді не зажимала баре. можливо, бо я адаптувала той бій під себе, бо не сильно практикувалася. була ще одна гітара-коханка: женіна, з наліпкою “кіокушин-карате”. вона акустична, тому я не можу сказати, що багато на ній вміла. надто вузький гриф, як на мене, але у мене на ній щось виходило. я завжди в ті часи поверталася до моєї гітари. у мене часто були подавлені стани, в тому числі через заїкання. але я ніколи не заїкаюсь під час співу, правильно? тому я співала, щоб не мовчати від горя.

правда складно передати, яке задоволення вона приносе в моє життя. я виходжу на балкон, щоб поімпровізувати якісь прості мелодії. просто наспівую смішні пісеньки, які вигадую находу. моя мама стільки разів засинала під мої співи, і прокидалася теж. я заспокоювала себе на стресових онлайн-лекціях тим, що грала на гітарі, бо її не видно на камері. я запізнювалася до подружок, на навчання, куди завгодно, бо я просто хотіла почути звичний ритм. я не маю слуху, але завжди чую по акорду Am, що гітара вже не так ідеально налаштована

за період з випуску зі школи до сьогодні я тричі їздила в село — двічі це була козіївка та один раз була під красноградом. і кожного разу напрягала свого дядька везти гітару. що може бути краще гітари? гітара на природі. друзі моєї родини завжди дивуються тому, що я вмію грати. я люблю дивувати? я не люблю співати перед кимось, але я люблю гітару, і природу, і співати, і ще я навчилася забивати хуй на людей деколи, чого бажаю всім. у мого брата в козіївці була своя гітара, але я все одно просила везти мою, бо їх просто не порівняти. тим паче та гітара акустична. ну здрастє

ми з малими постійно співали “ти кідал” від п’ятниці, вони мене завжди просять це зіграти, коли бачать з гітарою

коли ми ставили номер на “альма матер” від факультету, у нас була лірична сцена кохання, в яку б дуже вписувалася гра на гітарі. знайшли хлопця, який чудово співає та грає. я. хіхі. від нього не відлипала. переслідувала його аж в туалет, щоб поговорити про гітари, як він грає, як я граю, як він КРУТО грає. на домі, вже після виступу, коли всі були п’яні, він сказав, що довіряє свою гітару мені — це вже було після того, як наш організатор лопнув йому струну. я з дівчатами на ній грала щось, вже не згадаю. вони казали. що у мене є слух, бо я добре підбираю акорди, АЛЕ Я НЕ ПІДБИРАЛА АКОРДИ, просто грала рандомщину, як завжди лмао за часи повномастшабки я трохи закинула гітару. у мене навіть пальці вже не такі ловкі, це аж відчувається. мені сумно за це, бо з якогось моменту мені ніколи не вдавалося підняти скіл. я завжди робила ці монотонні бої, я не вчу мелодії чи композиції. табулатура то для мене це термін з квантової фізики

потім до мами приїхала швидка, я знепритомніла. налетіла носом на гітару. не пам’ятаю, як падала, але з тої самої хвилини знала, що з гітарою щось сталося. в ній дирка. до цього на ній якось відірвалася підставка, до якою прив’язують струни. біля розетки яка. мені тоді довелося купити нові струни, бо старі треба було зняти з гітари, щоб приклеїти цю штуку назад. а коли ти їх один раз знімаєш, то назад скоріш за все не повернеш. і тоді я згадала, що на класичні гітари зазвичай беруть нейлон. купила й собі — перший свій простір з ролака шінсо я провела за тим, що зав’язувала їх та налаштовувала. але ВОНИ ТАК ШВИДКО РОЗЛАШТОВУВАЛИСЬ!!! я не терпіла це й години. купила собі нормальні, металеві. все привела в порядок, але не грала. повернулася оце нещодавно

і осьо думаю, вона вже така побита. не знаю, скільки вона стояла в комарівці. тепер від неї елементи відриваються, дирка ще ця. мама тоді на цю дирку дивилася і казала, що якщо треба, ми нову гітару купимо. мені ніяка, окрім цієї, не треба. але що буде, коли вона вже зовсім буде не в формі? звісно вона буде стояти десь в кімнаті, і це буде єдиний предмет. з якого я регулярно змітатиму пил. але що буде зі мною? куди діти мій ритм, мій драйв, мій чудовий голос? зрадити? ніяка гітара не досягне того, що може ця. я навіть не хочу починати шукати. я вже знайшла в серпні 2017го року. за шафою, з павуком. ті чотири струни зв’язали мене по рукам та ногам навіки

[redpineapple7]

Вперше коли Кевін зустрів Натаніеля йому було тринадцять. Він був вражений швидкістю рудого, а ще дивувала його звичка казати те що він думає. Кевін дивився на блідого Натаніель, поки Натан вбивав в них на очах. Жоден м'яз не смикнувся на обличчі десятирічного хлопчика й тоді він зрозумів що він й справді хоробрий, чи покалічений, скоріш за все, все разом. Кевіна знудило в туалеті поки Натаніель заспокійливо гладив його по спині "Все добре. Він тебе не торкнеться".

А потім він зник, до Кевіна доходили чутки про те що він втік разом з мамою й скоріш за все скоро помре. Але все про що він думав це руда блискавка на полі з його усмішкою та жагою до гри.

Кевін дивився на Натаніеля в друге. Доля знову їх звела. Тільки цього разу він про це не знав. Коли він брав в команду Ніла Джостена, то побачив швидкість й запал який бачив в однієї давно зниклої людини. Це не він, це не Натаніель, все ж таки якби це був він то не грав би більше в ексі, Мері йому не дозволила б. Кевін просто не міг з сотні різних кандидатів обрати саме його.

Ніл якого він знає до болю нагадує йому Натаніеля. Своїми блакитними очима в першу поїзду в Колумбію, своїми гострими коментарями в бік Ендрю, навіть те що він заплатив офіціанту, щоб той його вирубив схоже на те що зробив би Натаніель. Але він мовчить, він боїться запитати, адже якщо це правда, тоді… він або знову зникне, або його вб'ють до кінця цього року й це робить Кевіну тільки болючіше, бо Кевін боїться втратити таку людину як Ніл, удруге. На шоу Кеті він все зрозумів, тоді він поклявся що не скаже Нілу це першим, хоча й знав що потім буде кричати, щоб той тікав, можливо колись доля зведе їх утретє. Руки тремтять, а шлунок неприємно стискається, хочеться сховатись й щоб про нього забули. Але на його пошрамовану долоню лягає тепла долоня Ніла "Все добре. Він тебе не торкнеться" прошепотів він одними губами й перевів погляд на Ріко з викликом. Кевін вже бачив цю посмішку, Кевіну хотілось плакати.

А потім був банкет. Жан каже що Ніл повинен знати своє місце, каже що він не лис. Тоді хто він? Ворон? Ні, Ніл не з тих хто прогнеться під Ріко, щось в середині Кевіна не хотіло чути продовження, але він все-таки почув про м'ясника. Він зрозумів що втрачає Ніла й цей раз буде руйнівним.

- Де твоя мати? - запитує Кевін, але він вже знає відповідь.

- Мертва, вже другий рік.

- Тобі потрібно втікати. - але зустрівшись з втомленим поглядом він зрозумів що Ніл не втече, він обрав ексі, команду й смерть в кінці сезону.

Кевін відчув що тоне.

Нічні тренування, просмотр ексі матчей, поїздки в Колумбію. Як Кевін зможе жити без Ніла? Він це дізнається достатньо швидко, коли рудого викрадають. Коли Ендрю повертається з сумкою й ключкою Ніла, коли Кевіна буквально нудить після останнього повідомлення з цифрою нуль й коду Балтімору. Коли він буквально розуміє що скоріше за все Ніла зараз вже ріжуть на шматки й планують стерти всі сліди його існування. Кевін не може дихати й не розуміє в яку хвилину Ендрю почав його душити. З горла вириваються хрипи й з куточка ока покотилась сльоза. Він його втратив, цього разу можливо назавжди.

[dimishap]

Несподівана реальність

Текст із 2018 року.

Пару тижнів тому ми їхали з Валок. Теплий день, траса, музика, швидкість. Позаду літургія в монастирі та пікнік із ша��ликами біля озера. Гарний спокійний настрій. І раптом усвідомлення: ось, саме в ці хвилини, на Синаксисі Константинопольського патріархату доповідають українське питання. Не новина – це було відомо. Відчуття. Наповненість миті. Концентрація часу і простору в одній точці. Секундне переплетення минулого і майбутнього. Особистого і загального. Я тут, у машині, за кермом. А всього у двох годинах льоту від рідного Харкова… У розіп'ятому континентами та історією місті... Біля площі Таксим… У храмі, в який заходив молитися… Люди, яких бачив або читав... Патріарх, який сам того не відаючи витяг мене з духовної кризи в 2015-му, руку якому цілував і з рук якого дружина приймала святе причастя… Митрополити Іоанн Зізіулас і, мабуть же, Каліст Уер, на статтях і книгах котрих я формувався... Інші, відомі та невідомі, котрі ланцюжками пов’язані з улюбленими Силуаном Афонським, Софронієм Сахаровим, Антонієм Блумом, Іоанном Меєндорфом, Олександром Шмеманом та навіть Іоанном Максимовичем… Усі вони. Живі. У цю мить. Благословляють майбутнє церкви моєї країни. Моє майбутнє. Несподіване відчуття. Відчуття причетності. Відчуття долання часу, відстаней, особистих незнайомств та інших умовностей. Відчуття, що тебе долучають до товариства, про котре ти й мріяти не міг. У щось дійсно вселенське. Це було, мов блискавичний особистий політ у космос. До вологих очей. Чесно. А зараз я читаю про синод РПЦ. Дивлюся на коментарі не найгірших російських священиків. І думаю. Господи. У Тебе шикарне почуття гумору. Але якщо Ти дійсно вирішив перевернути все місцями, щоб усі спробували себе в протилежних ролях – дай сили вже в нашій "канонічності" поводитися з ними не так, як вони поводилися з нами. Не відзеркалити слів, інтонацій і методів. Не спокуситися "справедливістю". Явити інакшу реальність – любові, співчуття і прощення. Хай це буде наш спільний залік з еклезіології. Який ми всі. Колись. Складемо нарешті добре.

[mynewermindiary]

А ви знаєте, що чорні діри не мають волосся?

"Річард Фейнман заперечив проти фрази, яка, як мені здалося, найкраще символізує відкриття одного з аспірантів: аспірант Джейкоб Бекенштейн показав, що чорна діра не виявляє нічого поза собою з того, що увійшло, у вигляді обертання електричних частинок. Це може показувати електричний заряд, так; маса, так; але жодних інших особливостей – або, як він сказав, «У чорної діри немає волосся». Річард Фейнман подумав, що це непристойна фраза, і він не хотів її використовувати. Але це ��раза, яку зараз часто використовують, щоб стверджувати цю особливість чорних дір, що вони не вказують на жодні інші властивості, крім заряду, кутового моменту та маси."(с)Джон Арчібальд Вілер

 ...під цією назвою широко знають одну з теорем у Загальній Теорії Відносності.

Теорема стверджує, що при утворенні чорних дір, втрачається частина інформації про тіло, що колапсувало. Все, що можливо дослідити після колапсу, це маса тіла та швидкість обертання.

[vallxlkzal]

Моя сила це швидкість і лінійний арт все інше йде нахуй