#селести | Explore Tumblr posts and blogs

tired-aori-15 · 1 month ago

Text

!СПОЙЛЕРИ!

готуйтеся - це надзвичайно довгий і токсичний пост.

гнівні нарікання на стосунки ґайї й іґніса відкладаються, бо я засумнівалася в об'єктивності своїх претензій. а ось у чому певна на всі сто відсотків - друга ґайя паскудна книжка ледь чи не в усьому. тому ось лонґрід, дискусію можемо продовжити в коментах, нічого проти не маю. писати багато про що, тож текст я розділю на секції й поступово розглядатиму кожну з проблем книжки, щоби вас не плутати. а ще тут спойлери - повсюдно і в кожному рядку.

ну й загалом: так, в мене були дуже великі сподівання. от просто величезні, неосяжних обсягів, і тим болючіше розчарування, тому що очікувала я зо-о-овсім іншого. тож буде достобіса нецензурної лексики.

друга ґайя неабияк відрізняється від першої частини майже в усьому, найбільше атмосферою, сетингом і частково розвитком персонажів. саме оці риси, включно з дебільним сюжетом, її й зіпсували. а якщо по порядку...

1) персонажі.

усіх героїв перекроїли так, що впізнати тяжко. ґайя остаточно атрофується до стану "панни в біді", а іґніс в її палкого визволителя. узагалі між цими двома колишньої настороженості й відчуженості мов не було, буквально з першого розділу іґніс так ласкаво ставиться до ґайї, наче вони пліч-о-пліч подорожували туди-сюди ще рочок до подій другої частини. і це - погано; спостерігати за персонажами просто нецікаво, адже усі конфлікти й незгода повипаровувались, а нові лишаються нерозвинені по самий фінал історії. отож і співчуття так само не відчуваєш.

втім, взаємини цих двох заслуговують окремого поста, та й низку проблем я згадувала в попередньому про ґайю як героїню, а того ліпше розгляньмо, що там інші персонажі - чи хоч їх було розкрито достатньо добре? ствердити таке я можу хіба про торі та селесту.

мені сподобалось, що торі зробили ключницею - приємно перекреслили очікування (я ж бо гадала, що вона реінкарнація брюн ньєрд і уявляла войовницею, однак протилежна натура торі личить навіть більше). що НЕ сподобалось - уваги їй вділили не так багато, те ж саме стосується селести і всіх персонажів узагалі (винуватити в цьому слід фокус на стосунках ґайї й іґніса, так). є й інший недолік, та про нього далі. торі ж як героїня себе, вцілому, виправдала: видно її ріст од невпевненого дівчати до здатної нести відповідальність, роль у сюжеті також відведено не останню, а тому спостерігати за нею цікаво. одначе, пов��орюю, замало тому вділили уваги, тож цукерочки не вийшло. ну, але за цукат теж спасибі.

щодо селести ситуація така ж - коли б додали ще трішки розділів з її точкою зору, був би найплавніший поступ персонажки, який можливо уявити. водночас і вона мене не розчарувала, а що їй теж було доручено важкий вибір, що неабияк вплинув на сюжет, і вчинила вона напрочуд мудро та зріло - за це я ладна заплющити очі майже на всі тонкощі й нюанси, бо то неймовірно вдало, вміло і доречно. в тому, що саме це писала матолінець, я не сумніваюсь ні на дрібку.

про хороше балакати добре, але нудно, а про погане й цікаво, й треба. і от якщо окрім летти й торі проаналізувати інших персонажів, їхній сюжетний і моральний ріст, ролі, значення... дуже жаль стає. бо отут ніяких плюсів я не бачу.

почнімо зі стрея й марні. обіцяли чимало, а зрештою в мене закралася думка, що хай що б важливого ці двоє не утнули задля сюжету, на те саме спромігся б будь-хто - ну от аж так зле цих героїв прописано. і в усьому, знову ж таки, винні зайві надії, хоча як себе в них винуватити, якщо матолінець про стрея та марні розказувала стільки, що дивно було б тих надій не мати.

мотивація стрея - абсурдна. нема й не було бодай якихось підстав вимальовувати прагнення влади герою, що утік од власної родини, довго не бував на жодній з батьківщин, що зізнавався з ненависті до патріарха роду - пам'ятаєте ж фразу "...Він мені крові попаскудив удосталь"? нам не пояснюють причин цих прагнень, не демонструють, як стрей до них додумався, проте пристрасно в тім переконують. виходить поганенько.

наприклад, оборона замку с: стрей прибуває до іґніса й наказує збиратись, щоб перемогти манвеста, а вже в замку й упродовж бою заправляє всім і всяк виявляє непритаманні вміння керманича. ба більше - стрей доводить братові, що саме від НИХ залежить доля не лишень роду с, а й всієї скандії, і того слід все кидати й стрімголов оборонятись. в цю мить логіка потрошку й вмирає, а під кінець од неї не зостається й решток.

вибачте дуже й дуже сильно, але це - брєд. з якого дива стреєві й іґнісу, та й усій їхній родині перейматись за великих с, хай навіть вони й провалились у пітьму? що їх пов'язує з цими людьми? я б ще зрозуміла, якби ці побоювання колишили сайлена, бо скандія його батьківщина, тут він виріс, а як наближений до верхівки роду знає, чим загрожує загарбання манвеста всій країні й прихильним до с родам. було б навіть краще, щоб саме вони із самаелою відправилися захищати замок попри нерозуміння дітей, а який з того зиск для їхньої сім'ї. хоча це теж має сенс, бо що б втратили, наприклад, іґніс зі стреєм? титули лордів, котрими вони однак не послуговуються? можливість отримувати нові ключі на день народження? що б. вони. втратили? одне це просте питання зметає нахрін усю цілковито безглузду сюжетну гілку.

але сюжет то окрема біда, а зі стреєм така: його, звичайно, розкрили, обдарували сюжетною роллю, та вона йому абсолютно не личить. вона необґрунтована, ніщо не вказувало на неї навіть у першій частині, а якщо вспіло статися щось за кадром, то як читачу про те здогадатися? тобто у підсумку стрея тотально ооснули й при тому загубився потенціал для інших конфліктів - зокрема, що стрею не вдалося б лишатися осторонь, поки розгоряється війна, і бодай заради родини він має обирати сторони і діяти, а з тим і миритися з іґнісом, і поновити спілкування з родиною. ось це й була б логічна персонажна арка, в яку я б радо повірила, а не в те, що нам підсовують як канон.

марні. королева кровопивць. могутня, мудра, давня правителька, чиє слово рветься виконати кожен... вітаю, нас намахали і всього цього в другій книжці обмаль. та й в могутність марні спробуй повір, коли її легко перемагає страдіс-кат, отак запросто не підкорившись гіпнозу - ну, бо для сюжету він ще на той момент був штибу потрібен, хоча в подальшому хіба руки ленну відірвав (і все ж я не розумію оцьої стійкості - до кровопивського гіпнозу, до впливу іфрана... здається, на імбу перетворили не того персонажа). марні теж потрібна, але хіба вкінці воскресити стрея. її просто було мало, а що нам пропонують - розкриттям не назвеш, бо вона поряд зі стреєм, що, якою б ідіотською не була його роль, посуває її на тло. і маємо, що таку колоритну героїню тупо проігнорували заради чоловічого персонажа. анітрохи не мізогінно, еге ж? а можна ж було і розділів докинути від її особи, де б ми дізнались ліпше про її переживання й минуле, і дозволити вчинити щось по-справжньому неординарне, і перейматися не тільки за стрея... натомість у нас чи черговий опис тортур, чи цьомки-бомки ґайї й іґніса. їй-богу, дві ці речі зіпсували книгу нафіг і далі про це також буде.

а ще мені незрозуміло, шоб шо змальовувати марні юною недосвідченою королевою, яку не сприймають і поміж кровопивць, якщо однаково на те не виділено ні часу, ні зайвих абзаців, а персонажа марні це лише спрощує та бліднить. та може це вже я прискіпуюсь зніхуя. може.

як бачимо, ні стрея, ні марні гідно в історію не ввели. те саме я кажу і про саннаті амріарі, яка, щойно починає діяти, зникає із сюжету взагалі, і про лінна, з якого намагалися ліпити щось цінне для історії, та уваги, вкотре кажу, не відсипали, і зрештою ніби й не зовсім зле, а наче й нема про що казати. ну народився людиною, ховався між книжок, поцілував неповнолітню й пізніш з нею одружився, ой, а ще щось там бігав-метушився під час головної битви - то й що, хіба нас те має бентежити? а про самаелу і сайлена чи ленна казати й поготів нема чого - теж наобіцяли, як у випадку стрея й марні, та тільки цих персонажів викинь із книжки, а не зміниться ніхуя, отакі вони непотрібні. леннові, що міг би репрезентувати інвалідність та уживання з тим, зцілюють відірвані руки. беруть та з нічого нові вирощують. питання "шоб шо" мене не припине турбувати.

а все ж апогеєм брєда став... марк аллонсі.

чесно, щойно я вчиталася в їхню з ґайєю й іґнісом розмову, збагнула, як же не вдавалося наталії вигадати марку хоч якусь цікаву мету в історії. от як пояснити, що другорядний і досить типовий персонаж, по суті - втілення тропу "спадкоємець-утікач", раптово виявився суперділовитим чародієм із ключем-легендою, що хуй зна як перемістився в минуле й наробив ділов там, наробив ділов тут, спричинив усю цю колотнечу зі своїм зникненням-вбивством, а тоді вигулькнув і з невинним писком ділився нажитою мудрістю? навіщо? чому? для чого було так робити?

бачте, тут ситуація ідентична стреєвій, що розвиток персонажа попер не туди куди слід, однак якщо роль стрея в сюжеті принаймні збігається з позицією в історії (його дії обмежені й локальні), то з марка вичворили якогось месію-колумба без адекватного обґрунтування, як до цього усе док��тилося. чому саме він? що тому передувало? а головне, що це той же оос - із бунтівного парубка з дедді ішьюз марк перетворюється на несподівано настільки відповідального й благоговійного чувака, що йому ввижається майбутнє (як, сука, він міг передбачити прибуття іґніса до екваторіального альянсу за вісім років потому, як?!) і от що ще прикро - усе це необов'язково було валити на нього. наталія часто вводить епізодичних персонажів, що, однак, кардинально змінюють історію своїми вчинками, то чого б не зробити було так і тут? коли мова ішла про загадкового чаклуна, якого зустріла торі, я думала на історика, та й цей задум цілком у його дусі. а марка можна було й не вбивати - най би розбирався з марнославними родичами (що там конфлікт через владу за крісло великого р, до речі? а, його як не було) і одночасно своїми діями наближав війну, бо, нагадаю, він все ще запальний бовдур, котрому на батьківщині не довіряють як вихованцю великого м, заклятого ворога тоскарді. цей би розвиток персонажа був логічним і значно цікавішим за метання іґніса туди-сюди в спробах з'ясувати правду про "вбивство" спадкоємця, а марк отримав би змогу подорослішати і проявити себе як істинного майбутнього великого. і все таки цього не сталося. мабуть, за палацовими інтригами не так весело спостерігати, як за верзіннями про новий амульдін-аель-даг та передбачення на вісім літ вперед.

висновок? із персонажами погано все. майже всі вони пласкі й непредставлені в історії достатньо широко, щоб мати про них якесь уявлення, а взаємини між ними тому також не сприяють - їм тупо не приділено обсягу, який, насправді, дуже багато в чому підправив би другу частину. на будь-які стосунки не-ґайї й не-іґніса часу не вистачає поміж описів чи насильства, якого несподівано побільшало, чи коханнячка наших головних героїв, так що й проникнутися ними не вдається. і ось за це болісно - адже матолінець писати персонажів вміє, хай штрихами, хай накидуючи самі обриси, проте будь-хто з героїв інших її історій зацікавлює або хоч ця присутність не здається зайвою. в другій ґайї все не так. що дуже й дуже неправильно (і знов оживають мої підозри щодо авторства наталії - а що, як увесь цей сором і не вона писала...)

2) сетинг.

зізнаюся - тим, як зображено сетинг і світ довкола в історії, я засмучена найбільше. та ж проблема: матолінець могла б описати ��се гарно, доречно та плавно, бо вона те вміє, але в підсумку маємо кашу з місць, які нібито важливі задля кращого сприйняття, а водночас нічого про них не відомо. так, це про екваторіальний альянс.

чого я очікувала: подорожі ґайї й іґніса цим зниклим чотири століття тому виміром, нових персонажів звідти, занурення в тамтешні звичаї та міжусобиці, ключі, ще більше ключів, іще трохи нових персонажів, з'ясування правди, що ж сталося в минулому...

що нам показали: одненький візит ґайї та іґніса до майстерні торі, два розділи про кав'ярню сайлена й самаели, яку вони казна-чого заповзялися облаштовувати, коли їх туди закинуло (пані наталіє, у першій частині вони мали антикварну крамничку, невже не можна хоч в цьому канону дотриматися?), нуль інформації, а який же він - екваторіальний альянс.

нуль. от тупо нічорта ми не дізналися. ніхуя.

ні, я розумію - треба рухати сюжет і якось завершувати історію, бо це друга й остання частина. але жертвувати взамін логікою? а це й справді нелогічно, жирно натякати на той альянс та що з ним такого могло статися і, опісля кількох рядочків з минулого, більше за розкриття цього аспекту світу не братися. от буквально найперша авторська помилка - не пояснювати для розуміння сетингу важливої інформації. адже протягом першої частини нам неприховано кажуть: ось трошки деталей про цей альянс, а онде іще, і ще, і все це маєш вловлювати, бо в самісінькому фіналі кожна деталь виплітається у висновок: герої мусять вирушити туди, куди ніхто не насмілиться, в місце, давно втрачене і забуте, на інший бік світу, шлях куди відчиняє легендарний ключ - уламок того виміру, вирваного з канви реальності. і саме там знайти правду. а того ризикнути всім.

класно пишу? а не буде нічого з цього в другій книжці - іґніс із ґайєю так само швендятимуть знайомими локаціями, а про альянс ми не дізнаємось більше ніхуя. духи, та коли сайлена й самаелу туди перенесло, я збадьорилася - ну нарешті, ну бодай з погляду цих персонажів щось дізнаємося про цей світ! а в результаті - найтиповіший опис кав'ярні і візит марка аллонсі до сайлена з проханням про поміч. отак, вочевидь, ми маємо уявляти екваторіальний альянс.

причина, чому ж ґайя з іґнісом не можуть там подорожувати - ✨в альянсі не вірять в абсолют✨ і ось це я уважаю найжирнішою сюжетною дірою, бо як так вийшло, що ота тіньова богиня, продумавши усю цю легенду про ключ і його хранительку, не потурбувалася, щоби �� з того боку екватора в неї вірили? більше того, у розділі з меріарією нам прямо кажуть, що чаклуни підозрювали в розламі світу з'яву абсолюту. малоймовірно, щоб цілий альянс у нього не вірив. а значить - дурня то, а не обґрунтування, чому нашому дуету скакати альянсом немає сенсу. це скидається радше на страх авторки продумати щось геть нове й неповторне, небажання його досліджувати й показувати; так само альянсу могло б не існувати - іґніс із ґайєю просто чкурнули б деінде в задрипані краї не під владою великих, зустріли там торі та й продовжили далі бігати скандією. ВСЕ. одна-однісінька деталь, а не змінюється рівно ні-чо-го. то нащо годувати читачів примарними сподіваннями?

узагалі чимало цікавих деталей світоустрою, демонстрованих у першій частині, тут відсутні - ми також не дізналися нічого про декорації, оті таємничі дзеркала (ні, окремий розділ з потраплянням туди іґніса не враховується, бо в книжці він ні до чого), і це при тому, що звідти стричало багацько всього - і темні амріарі, і таємнича карлала каленіс, що нарікала на забуття свого роду... ще я, до речі, дуже сподівалася на появу інших власників темних ключів окрім самаели й астіса, тим паче із зав'язкою про знищення ашером кракау - бо опісля до темних чародіїв точно ставилися б з іще більшою насторогою, аніж колись, через страх повторення схожої трагедії чи зриву власника котрогось з ключів. одначе й ця простенька мрія невтілена, а вчинок самаели мов і не вплинув ні на що - про темних ні слухом ні духом, в конфлікті між родами це теж жодним чином не випливає, та й кракау, виявляється, нітрохи не знищене, а десь у загадковім вимірі заховане...

а отепер - одна з головних моїх претензій.

нахуя.

робити.

торі.

донькою.

діке.

і.

ніка ньєрда.

от просто навіщо?

гаразд, тре було якось іще пов'язати ґайю з академією і виправдати згадку ніка та діке в першій книзі. тут я також очікувала іншого - наприклад, появи цих двох у найвирішальнішу мить, а ще як була певна, що торі це брюн, то що вона муситиме відправитись до академії й зустрітися з братом. натомість він їй батько. ну, але й торі не реінкарнація брюнгільди.

я просто осягнути не можу, шоб шо. як це рухає сюжет? якої глибини це надає персонажці торі? як, блять, це пояснити? коли нік із діке встигли завести дитину, ще й назвати на честь найкращої подруги й сестри? та ж зустріч рен і закса з ґайєю та іґнісом відбулася пізніше од розмови уві сні з ніком і діке, торі гарно за двадцять - як це логічно притулити до сюжету й часових рамок академії? чи оті нік і діке насправді з майбутнього, раз час у світі іґніса через ґайю теж іде неправильно? ну от яким чином можна це пояснити?

а головне - навіщо. щоб була якась причина дивовижним здібностям торі і чого в неї волосся блакитне? оця деталь в історії не важить глобально нічого, навіть не слугує триґером для торі, бо ми ж бачимо - їй не муляє власне сирітство, вона з тим звиклася, а поява "батьків" лиш викликає роздратування. що ж до вмінь, то сама гілка з марком дуже ідіотська і її слід викинути, але в протилежному разі досить було б хай необґрунтованої, зате більш підхожої історії причини, що торі просто в себе повірила і зуміла створити ще один амульдін-аел-даг. ще й би додатковий мали розвиток героїні. а голубе волосся могло би бути дарунком духа води. їй-бо, усе це мало б більше смислу за дурнуваті спроби нерозривно пов'язати ґайю та академію й абияк ввести в сюжет персонажів з іншої книги, хоча за їхньої відсутності ніщо б не змінилося. а так лишень втрачена можливість продемонструвати наслідки самаелиного зриву, та про те вже згодом.

як бачимо, чимало чого або не розкрито зовсім, або припасовано дуже незграбно. це відповідно моя думка, як матолінець в продовженні описує світ навколо та взаємодію з ним персонажів або намагається роз'яснити його нюанси, про хейль, де вдосталь часу провела селеста, і кровопивць.

хейлю як місця в історії нема. жодного опису, жодних сцен у закладі, де селесті довелося б спілкуватись іще з кимось окрім лінна; хто тут навчається, наскільки жахливо годують дітей в буфеті, який розклад занять? нічогісінько. і от так образливо, бо наталія хвалилася пригодами селести в хейлі, то і я очікувала прям якихось чи сутичок, чи непорозумінь з одногрупниками, чи, о боже, навіть поганенького балу, який вписують чи не в кожен вигаданий навчальний заклад. а нічого немає, і все, що спостерігаєш - селесту й лінна, що не здатні приструнчити свої гормони. ну й летта трощить лампи. от що уявляти й відчувати, як перейматися її становищем, якщо нам його не показують? стільки потенціалу для ще кращого розвитку персонажа, а весь пройобано.

те ж саме з кровопивцями. я розумію, що за задумом вони од всіх переховуються, але однаково їх мало. можна було б не обмежуватись сценою в таверні або, поки там тусувались ґайя з іґнісом, детальніше описати тамтешній побут - як ґайя допомагає кровопивцям чи заплітає зану коси, наприклад (це ж іще могло більше бути розділів від її особи!). можливо, колись ми узріємо історію безпосередньо стрея та марні, і фокус змістять саме на кровопивць, однак це виключно мої прогнози, та й не факт що вони збудуться. тому-то й варто було найосновніше розкрити тут, в історії про ґайю, а врешті-решт ми й із заявленого не все отримали або не в тому вигляді, що треба.

якщо підсумувати - на відміну від першої книги, де ми добре могли уявити ті чи інші локації, як функціонує цей чаклунський світ та що в ньому так і не так, тут цього відчуття не виникне. усе в'їбала поспішність і акцент на сюжеті, а не атмосфері чи сетингу (про атмосферу буде окремо). і ось виходить, що хоча описів тоскарді також небагато, та я подумки домальовую цьому місцю його звичаї, вигляд і які ж вони, тоскардійці. а що я можу уявити, зачувши "екваторіальний альянс"? єдина персонажка звідти - торі, ключниця, тож ми навіть не можемо базувати хоча б якесь враження на героях та їхніх особистостях, бо героїв цих нема. нам не показують тісного ринку на узбережжі, де гуртуються люди й чародії; нам не показують погоні за іґнісом і ґайєю вояків, тож яка в них форма також не уявити; нам навіть ключів, окрім тих, що в торі, і амульдіна, не показали, аби виникло бажання домалювати щось своє. адже важать дрібниці. ними насичена перша частина і повністю позбавлена друга, тож і не віриш написаному - бо бачиш плаский, нецікавий світ, де вже все знаєш. і тому просто гортаєш далі.

не через сюжет, звісно.

3) сюжет.

тут усе плачевно настільки, що я й не знаю, з чого починати.

в кількох словах - достобіса нелогічних і нічим не зумовлених подій, "дірок" та пройобів, а важливі лінії в першій книжці майже всі зосталися проігноровані. тепер про все детальніше.

що найбільше злить - невикористаний потенціал більшості гачечків, які нам повкидували або в першій частині, або на початку історії. ось, до прикладу, повернення марка в тоскарді та конфлікт за крісло великого - нам до того ДУЖЕ жирно натякали на значимість цієї сюжетної гілки, то був один із дзвіночків міжродової війни та можливість розвинути персонажа марка. та в другій книзі уся напруга й незгода між талом ортесом і зятями випаровується. її немає. і наче не мусить бути. зате є непотрібний і невиправданий твіст з марком-що-вміє-подорожувати-по-той-бік-екватора (вище я писала, як його образу це й нашкодило). і от питаннячко: а чому не можна було розбудовувати сюжет довкола ЦЬОГО, реального конфлікту? чому б не зосередитись на спробах марка довести цінність, що зрештою все й погіршують? чому б це не використати як привід з боку великих родів розпочати війну? адже з урахуванням натяків зі, знову ж таки, першої частини саме фокусування на цьому елементі історії має сенс та здатне вивести її далі до логічної кульмінації й завершення, а персонажам - повноцінно розкритися. от як можна було усе це проігнорувати?

власне, саме оця сюжетна гілка мене цікавила найдужче, і тому так неприємно від свідомої зневаги до неї та її потенціалу. ми б узріли марка аллонсі як героя у власній історії, могли б дізнатись більше і про відносини родів та чаклунів, і про бачення ними війни - бо ж що, як на їхню думку нічого лихого в ній немає? чим гірший сюжет протистояння її засліплених прихильників та тих, хто скуштує лише жах і біль? а скільки ж у цьому простору для маневрування положенням персонажів...

таж ні - ворожнечі в роду р як не було, а марк усю книгу тиняється казна-де, поки з наслідками того мусить справлятись іґніс. знаєте, якщо ось це і є розвитком героя, то моє розчарування вдвічі сильніше.

насправді я вже згадувала у попередніх пунктах щодо становища персонажів і сетингу, котрі із сюжетних ліній було цілковито пройобано: екваторіальний альянс, уживання селести в хейлі, присутність в історії кровопивць - та, мабуть, краще розбирати поступово, що не так. і почну зі "знищення" кракау.

перепрошую дуже і дуже сильно, але - якого хуя?

якого хуя маніпулювати почуттями читача й здирати з трагедії її маску?

наприкінці першої книжки зрозуміло дуже чітко: самаела вчинила щось жахливе й невиправдане. отой її вчинок не лише сколихнув чародійську спільноту, а й, як дізнаємося з діалогу селести з комісією у першому розділі другої книжки, поставив під загрозу факт переховування чаклунів од людей. пізніш описано й рештки кракау - великого міста, якого більше нема. доля сайлена й самаели невідома, що з ашером, котрий теж зник, не дізнаєшся, і добре, якщо самаела жива й досі міцний їхній зв'язок. а іґніса тим часом звинувачують у вбивстві марка рейнардіна.

трошки срака, еге ж? а забудьте! ось, кілька розділів, і раптово виявляється, що й батьки іґніса живі, і кракау не зотліло, а стоїть заховане у якомусь іншому вимірі із забаганки діке та ніколаса ньєрда, яких отак незграбно вводять в історію. і чомусь нас заохочують обопільно з іґнісом радіти. та в тім біда, що ми читачі, а не персонажі, того нумо оцінювати увесь цей геніальний град подій щодо якості, логіки та сюжетної ��оречності.

перш за все, навіть як і лишати це в сюжеті, то інтригу варто було утримувати хоча б до середини книги. за цей час ми встигли б проникнутися переживаннями іґніса й самі відчували страх через незнання, а що ж сталося і чи є сенс надіятись. але правда вигулькує буквально на початку і емоційного конектингу не стається, після - теж, бо підстав тому нема: усі живі, ніхто не вмер. і це найбільший мінус.

я, авжеж, не письменниця й не літературна критикиня, але моя вам порада - якщо назріває реальна срака, то мають бути й наслідки цьої сраки. до чого призвело б знищення кракау? логічно, аби сайлен із самаелою опинилися в ще більшій біді. хай би їх в пітьму закинуло, в дзеркало, вони мусили, виживши, тікати; це б також розвинуло самаелу як героїню - бо коли ти через власну слабкість сієш руйнацію й чиниш горе, навряд чи на те наплювати. могла би бути окрема гілка з намаганнями самаели примиритися з фактом, що так, вона вчинила зло і має нести відповідальність; її б мучили жахіття про руйнацію й смерть, їй було б морально важко - що, по суті, скидається на птср. і ми б отримали гарний розвиток персонажа і логічну деталь історії.

а ще краще (я не жартую) узагалі вбити сайлена й самаелу. по-перше - це найімовірніше й сталося б, а по-друге - ролі ніякої ці персонажі не зіграли, ти їх викинь і нічорта не зміниться. а ще це б послугувало куди серйознішим стимулом для іґнісового дорослішання, аніж пошуки правди про смерть марка аллонсі, і додало барв постаті селести, котра успадковує могутній темний ключ всього в тринадцять і вже має братися за відповідальність. тобто - ця конкретна смерть була б осмисленою і потрібною, розвивала історію та проходила крізь неї багряною ниттю.

а ось іще наслідок - ширення неприязні й підозр у бік інших власників темних ключів (знов-таки, значно цікавіший розвиток селести!) і "викриття" людьми чародіїв. дві сюжетні гілки зі спільною мораллю в основі, які чудово пасували б плину історії: з одного боку - розкол поміж чаклунів, з іншого марні спроби наново заховатися од людської уваги, доки ми мали б шанс спостерігати за реакцією самих людей - суміш інтересу й ненависті, бажання заграбастати таку силу, та водночас і щоби про неї не було нічого відомо, бо вона жахає... це був би й конфлікт суспільств - закостенілого чародійського і людського в його вічному поступі. і додатково яблуко розбрату в стосунках головних героїв та сумніви, чи настільки міцний їхній зв'язок, щоб обох не переманили на свою сторону ті чи інші (нехай-но би ґайю використовували як пропагандистський символ "ось до чого призводять зносини з чарівниками!" через її зв'язок з іфраном).

на превеликий жаль - таку потенційну гілку не розвинули зовсім. і це загальна проблема другої частини, бо вона не дає відповідей на чимало питань з попередньої книжки і при тому не зосереджує уваги на нових, що введені похапцем. ось про тих же темних, яких і представлено не було ніяк більше крім астіса руена чи ОДНОГО нового персонажа, який в сюжеті і не з'являється - на початку історії вказують на внутрішню гризню амріарі через асфоліт, пізніш саннаті заохочують першою подолати врослі стереотипи і... вчергове. втрачена. сюжетна. гілка.

чому б не використати її як можливість ліпше розкрити саннаті й астіса (чи принаймні принцесу)? був же потенціал - далекі родичі, сповнені взаємного презирства, що, однак, мусять зближуватись і позбуватись надуманих образ, бо світ довкола змінюється, і як хочеш не загубити в ньому свого місця - пристосовуйся. чому б не ввести взаємодію саннаті із селестою - враховуючи, що в першій книзі вона її запрошувала на свято як представницю с, дуже імовірною виглядає ця сцена; саннаті могла б краще пізнавати летту й збагнути, до чого призводять упередження стосовно темних магів, а в неї якраз є такий родич - що стане з ним, якщо і на його проблеми наплювати, допоки те не вжене в божевілля? а руен міг би навчитись довіряти й виборсатись з-під впливу темних амріарі, що його дурили, прийняти темінь всередині - ну й з іґнісом розібратись також. але руен - таки другорядний персонаж, а ось про саннаті й сама матолінець обіцяла більше деталей та участі в сюжеті, одначе нічого подібного не сталося й на персонажку начхали. і зокрема так сталося через пройобану гілку, неймовірно цікаву, та проігноровану. отак проігноровано в цій частині дофіга чого, і результат, як бачте, дуже слабенький.

те саме стосується гілки з учителем торі, що розпочав нехороші справи в сарманні й цим ще більше розпалив тамтешній конфлікт - чому було б не приділити уваги ширшим наслідкам цієї затії? воно мов і є, але штихами й недоладно, і знов же не надто потрібне в історії. ні, я розумію, що писати геополітику складно, але нащо тоді було за неї братися? в нас, по суті, окремий сюжет визріває, та на нього не зважають, зате присвячено ЦІЛИЙ розділ пригодам іґніса в дзеркалі з лінном-революціонером, абсолютно непотрібний і зайвий. якщо так нам намагалися ��ашвидкоруч показати усвідомлення іґнісом неправильності устрою в його рідній реальності, то вийшло хуйово. тут маємо коктейль - потенційно цікавий задум зобразити, що ж то за дзеркала, що би сталося з ґайєю й іґнісом там, однак реалізовано це криво та косо. чи впливає це на історію? ну, певен час іґніс не міг чарувати через ліннове зілля, але більше ніц. на додачу був момент-натяк на хворобу ґайї, яку вона вспіла підчепити в дзеркалі, але тут же читача заспокоюють, що то звичайний синець - і зводять нанівець інтригу. от і виходить, що було змарновано цілий розділ на опис інакшого світу, позбавлений сенсу й логіки, мов не можна було написати про що-небудь цінніше.

узагалі тут достобіса беззмістовних сюжетних твістів: леннові рубають руки - і ось відрощують, а бодай якихось наслідків ми не бачимо; великі с зникають в декораціях, таж наприкінці вертаються, хрін знає як, і щось там дід намагається погрожувати й вбивати, але ґиґають його; щоправда, стрея він таки вбива... а ні, не хвилюйтесь, ось його оживила марні. на кровопивцю обернула, точніше кажучи, та начхати (і все ж я в цю мить очікувала на справдні неординарну магію - а вийшло що вийшло, вочевидь кровопивці в ґайї сильно від стереотипних вампірів не відрізняються, на превеликий наш жаль).

жодна із вищевказаних сюжетних гілок не потрібна в книжці. ми щоразу впадаємо в розпач, нервуємо, сподіваючись на краще, і краще настає, проте як придивитись - а для чого це все було? що б ми, наприклад, втратили без наявності всеживучого страдіса-ката, якому і кінцівки відірвали, і до психотерапевта відправили, а він ніяк не здохне? до речі, звідкіль ця імбовість? страдіс навіть не грає аж настільки вагомої ролі в сюжеті, як персонаж він безликий і блідий, уявити його цілісно просто неможливо - і попри те матолінець лишає його живим, ніби даруючи марну "надію" на щось насправді непередбачуване од цього героя. або що він ще комусь відірве руки.

а ще трішки не в тему, та чому страдіса до психотерапевта напрямили, а іґніса, ленна з лінном, селесту і стрея ні? просто дуже дивно читати, як хороші персонажі самотужки справляються з травмами минулого, а вбивці й мучителю пропонують поміч, хоча він мав би сидіти у в'язниці. смердить якоюсь демонізацією психотерапії, щиро кажучи - мовляв, та туди йдуть тільки психи, справжні чаклуни ковтають соплі й обирають кинути все й або посісти кровопи��ський трон, або п��реродитися в новому житті, бо в старому їм нудно. от нащо таке писати?

ось і підсумок - в сюжеті дуже багато латаних дір. і незалатаних теж. і дірищ багацько. та чому так я не знаю, бо ж повторюю - порівняно з іншими книгами матолінець друга ґайя неймовірно слабка, наче її мучили, а не писали. і наявність неосяжної кількості сюжетних, сетингових чи персонажних пройобів те тільки підтверджує.

але за що мені найприкріше...

4) атмосфера.

друга ґайя втратила атмосферу першої частини.

моя скромна опінія: атмосфера історії важить - і неабияк. вона формує враження й ставлення читача до описаного, змушує увірувати, що воно справді відбувається, герої живі, а не ляльки, що коряться авторській волі, і вигаданий світ також рухається й змінюється в історії щомиті, як і наш, реальний.

в першій ґайї був ідеальний баланс усього: ми читали про двох геть несхожих персонажів, які мусять співпрацювати й досліджувати світ, раніше невідомий, та насмілюватись на вчинки, про які ніколи б не замислилися. була магія , виражена не в патосі й викаблучуванні, а деталях, на які можеш не звертати уваги - та ж чародійська пошта або те, що од користування телефоном у магів починає боліти голова. і світ був, незнайомий та фантастичний, щоразу інший, неповторний. я вірила в історію і її плин, як вірю зараз, і читала не одриваючись через незгасиму цікавість. бо атмосфера мене полонила.

з другою частиною все не так. я скаржилася на жахливий розвиток персонажів, на їхні нелогічні дії, на ідіотський сюжет та як мене нудило од поцілунчиків ґайї й іґніса - і все тому, що ті деталі створюють кардинально іншу атмосферу, аніж в першій книзі. вона вже не виважено-напружена, коли встигаєш і насолодитись, і похвилюватись, а винятково тривожна, аби на душі було зле при читанні. більше насилля, аж доки не починає од того нудити; більше акценту на коханні головних героїв, яке виростає нізвідки; більше найтиповіших сцен з поганого янґадалту. ми не дізнаємося, як до того, щось нове про світ, ми його не бачимо, тому що атмосфера тотально інша. через те в історію не віриш.

іще, як на мене, важлива деталь: протиріччя між фокусом або на парі іґніс-ґайя та їхніх дослідженнях світу, або на інших персонажах та як сприймають вони цю історію. друга книга невдало намагається поєднати те й інше, одначе зрештою ґайя з іґнісом тупо уподібнюються одне одному, що знищує будь-яку конфліктність їхніх стосунків, а інших героїв розкрити майже не вдається - тому що, попри потребу в тому, нас немов бояться відстороняти від іґніса й ґайї. бо забудемо? а таке й могло статися, як щезла їхня обопільна колоритність. така ж погана річ: в результаті ми не проникаємось достатньо історіями інших героїв і водночас не віримо героям головним. найкраще було або вділити більшу частину уваги не-ґайї й не-іґнісу, або й надалі представляти виключно їхній погляд на все. у другому випадку ми б все одно дізнались про персонажів більше, тому що, кажу ж, є перша частина, де з тим проблем не виникає - дуже гарно прописано поступ персонажів крізь іґнісову чи ґайїну призму та як вони змінюють своє ставлення до них, так що й ленн з підлабузника стає союзником, а марк із примхливого спадкоємця-втікача на готового брати відповідальність за скоєне. те саме можна було провернути з усіма героями - стреєм, марні, селестою, торі та лінном, і подеколи ця стратегія все ж проглядається в другій частині. а ще краще - зосередитись на них. додати розділів з їхніми поглядами щодо всього, що коїться. доречно прописати взаємодію одне з одним. і була б цукерочка.

узагалі, якраз відсутність атмосфери й попсувала остаточно другу частину. я б зігнорувала сюжет чи дії персонажів, та ось відсутність оцього аспекту зруйнувала все - я не впізнаю ґайї. це - не та історія, котра захопила мене й повернула відчуття належності до фандому і змусила докладати зусиль для його розвитку. це не те, що пише матолінець. це - пародія.

а на цьому, гадаю, цей гнівний пост варто закінчувати. я не вказала геть усіх недоліків, бо й довго, а це вже мегалонґрід, і книгу я підзабула, одначе сподіваюсь, що охопила все потрошку. згодні чи ні, я вислухаю вашу думку, та мій висновок невтішний: матолінець казна-чого не зуміла створити щось таке ж класне, як перша ґайя. і хай це канон, я його не сприймаю через суцільну нелогічність і неприв'язаність до першої частини. тому милостиво ігноруватиму.

чао, фолкс.

#український тамблер #укртамблер #укртумба #укртумбочка #всі мої ключі і ґайя

9 notes · View notes