#нікудишко

[nikudyshko]

Осінь у маленькому містечку

Осінь, мабуть, найсуперечливіша пора року: період депресій і холоду, і, в той же час – жовтогарячої романтики та прогулянок під дощем. Багато років тому, у вересні, я прийшов у цей світ, що вересня я старію на один рік. Завжди із нетерпінням чекав цей місяць – не через день народження, через початок школи/навчання. Так склалося, що кожне літо я проводив маже на самоті – всі друзі роз'їжджалися до бабусів і дідусів. Коли ж і мене відвозили в село – там також, вважай, не було однолітків. Тому вересень був для мене способом повернутися до соціуму, спілкування. Та й жага знань не давала спокою. 

Жовтень – улюблений місяць. Як правило, ще достатньо тепло, щоб не натягувати на себе купу незручного одягу, але вже відчувається холодний подих змін. Кожен його день – немов маленькі двері у дитинство, шанс повернутися у своє маленьке містечко, де ти ріс, заводив друзів, уперше закохувався… Кожна прогулянка – наче подорож своїм спогадами, тільки наяву: таке ж саме шурхітливе листя під ногами, той самий його неймовірний запах, промінчики, які ще ніжно лоскочуть обличчя, аж мружишся від насолоди, і твоя рука, що тягнеться у незрозумілому бажанні – чи то торкнутися останніх, ще живих гілок дерева, чи то спіймати Сонце й затримати його тепло ще на трішечки.

Листопад – сумний, пустий і холодний. Обпікаюче морозне чисте повітря, голі дерева, висушена вітрами земля. Він є найчеснішим місяцем, він зриває усі прикра��и, змиває усі фарби, залишаючи тільки необхідне, саму суть речей��� і людей.

Осінь назавжди буде асоціюватися із моїм домом. Як і моє місто – вона неоднозначна: десь прекрасна і рідна, десь сумна і чужа. Але, я ціную її з одну річ – вона дає нам шанс відчути недосяжне щастя минулого, тих часів, коли все було просто, коли твоє маленьке містечко здавалося тобі цілим світом. 

Нікудишко

[nikudyshko]

Ще один день

Вам знайома ця тиша, коли після довгого дня вимикаєш ноутбук чи комп’ютер? Вдома уже всі давно сплять, і єдиними шумами, які складали вам компанію, були тільки стук пальців по клавіатурі та гудіння моторів у системнику.

Коли стихають вентилятори і вінчестери, на вуха важким покривалом падає мовчання. І для мене воно, часом, гірше найнесамовитіших криків. Ця тиша являє собою розсадник людських відчаю і тривоги, містить в собі панічний страх перед майбутнім і гіркий жаль за минулим.

Скринька Пандори людської душі, доверху наповнена нездійсненими мріями і втіленими страхами. Вона заповнює голову важкими думками, викликає в серці невимовну тугу.

В такі моменти особливо відчувається пустота в душі. Щодня я прокидаюся із нею і намагаюся забити її всіляким шумом побутової рутини. Але увечері, коли ніщо вже не в змозі мені допомогти, цю пустоті заповню тиша разом із усім своїм гірким вмістом. Вона резонує, дзвенить, мов натягнута струна, оглушує своїм звуком. Я згадую все, про що так ретельно намагаюся забути, все те, що хотів би змінити і чого уникнути. І особливо – бажання позбутися цієї пустоти в душі.

Через це я не сплю, доводжу себе до виснаження, щоб приглушити біль і гіркоту. Лише десь ближче до середини ночі стомлена свідомість відключається, даруючи довгоочікуваний відпочинок. Але наступного ранку я прокидаюся, дивлюся на себе в дзеркало – і там, в глибині зіниці, знову бачу її тінь.. І розумію – в цьому світі немає нічого і нікого, хто (чи що) зумів би заповнити цю пустоту. Щоранку я дивлюся на себе у дзеркало, і переконую себе прожити ще хоча б один день.

Нікудишко

[nikudyshko]

Прогулянки по краю

Мене завжди дивували і захоплювали в людях їхні вміння обрати собі життєвий шлях і здатність йти ним, незважаючи ні на що. Ризик програти, втратити все, і навіть себе самого їх, здається, анітрохи не лякає. Навіть знаючи, що спроба приречена провал, знайдеться унікум, який наважиться нею скористатись.

Але як? Звідки це в них береться? Що може дати стільки сил, щоб людина, забувши про біль і відчай, раз за разом пробивала лобом бетонні стіни? А знайшовши за ними лиш пустоту – ловила відгалуження цього шляху і починала, вважай, усе заново. Для мене це є загадкою ось уже багато років.

Мій життєвий шлях мені невідомий. До пори до часу, я рухався в тумані – не бачив ні дороги, ні куди вона веде, але відчував під ногами тверду землю. Періодично, в цій імлі, поруч зі мною, мелькали фігури моїх друзів і знайомих. Ми просто йшли. Але в якийсь момент я відчув, що далі – порожнеча, що стою на краю безодні. Настав отой момент, коли туман уже мав би зникнути, відкривши переді мною розгалуження доріг. На жаль, цього не сталося.

Тоді і почалась моя прогулянка по краю. Я бачив, як мої друзі, майже наосліп, ризикуючи усім, робили крок у невідомість. І цей єдиний крок був успішним – вони знаходили свою дорогу через цю безодню і продовжували свій шлях у майбутнє. І я повторюю – звідки? Звідки вони взяли цю сміливість, ці сили? Що їм підказало той момент, коли слід просто заплющити очі і не боятися, що через декілька метрів вузенька стежка раптом закінчиться?

Мабуть, я якась неправильна людина – в мені всього цього немає. Радісно знати, що такі достойні люди, якими є мої друзі йдуть вперед, до свого місця під Сонцем і досягають успіхів. Але, док�� в мені немає отого знання, я не зможу до них приєднатися, зробити крок над безоднею. І вічно продовжуватиму свою прогулянку по її краю.

Нікудишко

[nikudyshko]

Самотність, яку я обираю

Наш світ старий, потворний і сповнений мерзоти, і найсумніше для мене – усвідомлювати, що я став його частиною, частиною суспільства, втопленого в брехні, лицемірстві і злочинах. Щодня переді мною мелькають сотні обличь, про які намагаєшся думати як про людей, але, дивлячись на їх вчинки, розумієш, що не дуже вони відрізняються від тварин. Хоча, цим порівнянням я ображаю братів наших менших – вони завжди щирі, вони не вміють брехати, але вміють любити. А люди… А люди в цьому безнадійно деградували.

Ми вигадали собі релігії. Кожна мені нагадує бюрократичну систему нашої країни – на папері все красиво і правильно, а в реальному житті… Щонеділі ходимо у церкву щоб відмолити гріхи і весь подальший тиждень грішити зі спокійною душею: «А що? Я ж сходив у церкву!». Виправдовуємо вбивства інших людей криком «Невірний!». Можливо, у цьому і заховано фундаментальну природу суспільства – спотворювати, руйнувати все, до чого воно дотикається? Як, після цього, нас можна називати розумними?

Завдяки нашим старанням природу вже можна вважати мертвою. Не треба кричати про альтернативну енергетику – ми помпезно виставляємо досягнення в цій області, ось, мовляв, ми зберігаємо природу! І, в той же час, робимо одноразову електроніку, яка через рік утворить ще один історичний шар на багатокілометрових сміттєзвалищах. Байдуже, що цим знищується оточуюче середовище – це ж економічно вигідно! Ось що я вам скажу: наше сіре сьогодення продиктовано комерційними інтересами світлого минулого. Боюсь, що поточні тенденції зроблять наше майбутнє чорнішим за пустоту космосу.

Гарантовано, хтось мені зараз скаже: «Хочеш щось змінити – почни із себе, ти частина цієї машини, вона так само залежить від тебе, як і ти від неї». Цікаве твердження, от тільки, на мій погляд, абсолютно помилкове. У світі живе сім мільярдів людей від дій яких – прямим чи непрямим чином – залежить моє життя. Намагатися своїми діями вплинути на всю цю масу – це як додати краплю спирту у води озера і сподіватись, що воно стане горілкою. Висловлюючись цитатою, популярною в інтернеті, це можна сформулювати так: «Якщо ти плюнеш в колектив – колектив витреться, якщо колектив плюне в тебе – ти захлинешся».

Я обираю самотність. Це важко і страшно, та для мене це єдиний спосіб продовжувати жити. Відмежувати себе від усієї цієї зарази, стати чужим для усіх – так, це втеча від проблеми. Але бути частиною цього моря бруду – рішення в багато разів гірше і іншого виходу із цього становища я не бачу, бо суспільство змінюється вкрай повільно, і, на жаль, заслужить право називатися «людством» не за мого життя.

 Нікудишко

[nikudyshko]

Життя як великий експеримент

Уявімо собі ось такий абстрактний науковий експеримент: у нас є піддослідна система, прилад, що вимірює абстрактний параметр системи, прийнятий вченими як певний показник ефективності, і спосіб впливати на дану систему. Ціль експерименту – добитися від системи максимально ефективного функціонування. Вчений дивиться на покази приладу, застосовує спосіб впливу, знову дивиться на покази приладу, записує результат, повторює знову і знову, добиваючись якомога більшого виходу. Іноді, прямо посеред експерименту, дослідник раптом розуміє, що вимірює дурню, що прилад був обраний зовсім не той – тоді він зі злості рве всі записи, розбиває до біса вимірювальний прилад, дістає з полиці інший і починає все з чистої сторінки.

Приблизно таку асоціацію видав мій понівечений шістьма роками навчання мозок, коли задумався над запитанням: «А що таке життя?». Ефективністю експерименту може послугувати така річ, як щастя – ми всі хочемо прожити щасливе життя. А ось вимірювальний прилад кожна людина обирає свій – гроші, кар’єра, сім’я, кількість дівчат/хлопців і ще безліч інших цікавих речей. Після вибору, своїми діями, людина намагається максимізувати показник – влаштовується на додаткову роботу, підлизується до начальства, переконує дружину/чоловіка завести ще одну дитинку, зависає в клубах у пошуках ще одного знайомства на оду ніч. Буває, що людина розчаровується своїм вибором, посилає все куди подалі, визначається з новим вимірювальним приладом і починає все з початку. Ось так ми і перетворюємо своє життя в подобу дуже великого експерименту.

Особливої моралі під усім цим не буде – я не та людина, що має право повчати інших. Просто пам’ятайте, що життя – це виключно ваш експеримент. Не бийте прилади занадто часто – уламки гострі, можна порізатись. І, як кажуть англомовні, choose wisely.  

Нікудишко

[nikudyshko]

Не буває легких проблем

Знаєте, я людина, у якої не дуже добре виходить формулювати та висловлювати свої думки, але зараз – самий перший раз – я постараюсь. Підштовхнула мене до цього коротенька фраза – “…Мені б твої проблеми…”

Це речення зараз (явно чи неявно) світить із величезної кількості постів і статей у цих ваших Інтернетах. “Ви тільки погляньте на цього [безпритульного]/[голодуючого з Африки]/[людини без кінцівки] (необхідне підкреслити) і навіть не смійте нити про свої нікчемні проблеми!”

Ця фраза часто звучить у розмовах із друзями чи родичами. “Ось у мене було у сто разів гірше – і нічого. Справився. От я б на твоєму місці…” У таких випадках я завжди говорю у відповідь: “А ви впевнені в тому, що хочете опинитись на моєму місці? Впевнені, що хочете пережити все те, що довелось пережити мені? Особисто я – ні за що не погодився би помінятися із вами місцями.”

Бо вся ж суть у тому, що проблеми – річ виключно індивідуальна. Кожен ріс в унікальних умовах і сформував свій унікальний характер. І межа міцності, та тонка грань, яка розділяє стани “…Все нормально…” і “…Я хочу здохнути…” у кожного теж своя. Чужі проблеми здаються Вам нікчемними? Радійте тому, що Ви сильніші. Але опинитись  Вам на місці цієї людини, прожити її життя від моменту самого першого подиху до моменту останньої сказаної фрази, чи змогли б Ви сказати, що ці складнощі для Вас за виграшки?

Із точки зору, яку в нульовому наближенні можна назвати науковою, це називається придушенням емоцій. Замість того, щоб розібратись у собі, заспокоїти свої переживання і зрозуміти проблему Ви заганяєте їх ще глибше в душу. У цьому місці слід було б вставити мем “Не треба так” – не треба тому, що рано чи пізно це все повернеться серйозними проблемами зі психікою. Не слухайте “інтернет-ікспертів”, які намагаються викликати у Вас почуття провини, називаючи Ваші проблеми нікчемними.

Знайте, що кожна людина у Вашому оточенні веде свою, невидиму для інших, війну. Тому не смійте соромити співрозмовника. Пам’ятайте, що не буває легких проблем.

Всім на добраніч.

З повагою, Нікудишко 

[nikudyshko]

Дорослі

Дорослі люди страждають мовчки, Закривши обличчя слабкими руками. Допоки місто в обіймах ночі Шепочеться тихо про щось із зірками.

Дорослі люди не плачуть зовсім, Ковтаючи сльози із димом цигарки. А на годиннку хвиля - і вісім, Знов на роботу повз алеї та парки.

Дорослі люди не скрикнуть навіть, Усі почуття замкнуть у неволю. Будуть фальшиво всміхатися далі, Коли повертаються пізно додому.

Ти вперто мовиш: "Таким не стану! Не буду скніти, мов дерево всохле!" Та я розвію тобі оману, Поглянь у дзеркало - ти вже дорослий.

Нікудишко

[nikudyshko]

Глибока тупість

Напевно це - глибока тупість, Або ж - цілком в людському дусі, Що переляканий до смерті, Я, все ж, зі страхом вперто б'юся.

Нікудишко