#крісло

[neposedam]

Новинка у нашому магазині - стильне та зручне розкладне крісло для дітей!

Виготовлене з високоякісного ЛДСП від виробника Kronospan, наше крісло проклеєне пінополіуретаном з усіх торців та сторін, щоб забезпечити м'якість та приємність на дотик.

Зручне спальне місце розміром 1700х800 мм з вибором кута - правий або лівий. Матеріал оббивки - зносостійкий велюр від виробника ARTEKS, колекції Allure, з підвищеною м'якістю.

[zabavaua]

Крісло ліжко розкладне Трансформер, лежак та крісло-диван компактне

[chekhol-na-mebel]

*У ПРОДАЖІ ЧОХОЛ НА КУТОВИЙ ДИВАН І ОДНЕ КРІСЛО!* _Якщо ви хочете забезпечити надійний захист ваших меблів, від бруду, пошкоджень, та домашніх тварин, чохол для кутового дивана це найкраще рішення! Такі вироби виготовлені з еластичної тканини, яка до��ре розтягується та покриває меблі цілком. Довжина дивана по спинці з підлокітниками: від 3 до 4,5 м_ #чохолнакутовийдиван #чохолнакутовийдивантаоднекрісло #чохолнадиванукраїна #чохлинам'якімеблі #турецькічохли #чохолнакрісло #чохлинастільці #накидканадиван #накидканакутовийдиван #стілець #чохлинамеблі #чохолнадвоміснийдиван #чохолнатриміснийдиван #жаккардовийчохолнакутовийдиван #чохолнадиванідвакрісла #накидканам'якийкуточок #чохолнакрісло #оновленнямеблів #захистдлямеблів #диван #крісло #меблі #перетягнутидиван #покривалонадиван #покривало #покривалонакуточок #накидка #чохолнастуло #плед #одіяло #купити https://www.instagram.com/p/CoCskKXj39v/?igshid=NGJjMDIxMWI=

[adeseya]

Якби мені запропонували мільйон доларів, але ніколи не хрустіти суглобами

Я вражено усміхнулася б

І смачно відкинулась спиною через крісло

[kuvshnka]

��едавно я зустріла котика на своєму поверсі. Він заліз на розкладене крісло, але не підпускав до себе, а сьогодні я його покормила і він дав себе погладити і навіть мурликати почав

Я сподіваюся, що ми з ним подружимося

[lisa-is-chilling]

я свято вірю в тамблер як майданчик для креативності, та читаю майже усі фанфіки тут, тому публікую сюди свій. я усвідомлюю, що це мабуть єдиний в природі фанфік по книжці "майже хороші хлопці", але подаруйте йому трішки любові, поширюйте та реагуйте, якщо вам сподобалось!

рейтинг: PG-13 (поцілунки, легка лайка), 2098 слів

— Ти думав, куди будеш вступати?

Я нервово крутив у руках ручку, бездумно витріщаючись на спинку ґеймерського крісла, яка ховала за собою згорблену над домашнім завданням спину Кіма. Я готувався до цієї розмови от вже декілька тижнів, нав’язливі думки гуділи в голові бджолиним роєм, і навіть важко викроєний час наодинці з моїм хлопцем — хлопцем! — не міг перевести мою увагу в інше русло. Кінець-кінцем, саме він був об’єктом цих думок.

Крісло коротко скрипнуло (пора б уже змастити, чи що), Кім повернувся до мене боком та з підозрою глянув на мене крізь примружені повіки:

— У Київ, я ж казав про це.

Так, ми справді говорили про це, і я вже вивчив Кімову мантру напам’ять — “От тільки заберусь звідси, і усе налагодиться”, — але справа була не у вступі, і навіть не в місті, куди він усе свідоме життя мріяв переїхати, а в тому, чи вхо��ив у ці плани та мрії я. Мені було страшно напряму задати це запитання, і не знаю яку відповідь страшніше було отримати: заперечну чи ствердну.

— Ага, — мугикнув я та повністю влігся на ліжко Кіма, втупившись поглядом у білу стелю. Я помітив тонкі тріщинки на стику панелей, які бігли через усю кімнату, та декілька дрібних плям підозрілого походження — чи то Кім бозна що у стелю запускав, чи вже почала рости пліснява, хоч жодному із цих варіантів я не здивувався би. — А в який універ подаватись будеш?

— Ще не знаю, — я помітив, як він потиснув плечима, — які там медичні є. 

— А ти інші міста не розглядав?

— Та не те щоб дуже, — крісло знову натужно скрипнуло: Кім відкинувся на спинку та витягнув свої довжелезні ноги. — Думав про Одесу чи Львів, щось таке, велике та толерантне. Ну, хоча б велике. Але чесно, для початку хоча б ЗНО здати. Якщо завалю, так і застрягну в Смілі до кінця своїх днів.

Крісло знову повернулось до мене спинкою, а я протяжно зітхнув. На відміну від Кіма, я поняття зеленого не мав, чим хочу займатись по життю. Я знав. що мені подобається футбол, що маю хист до мов та неточних наук — літератури, історії, географії. Поки Кім тяжів до хімії та біології, при тому з чітким наміром здати випускні екзамени, вступити в медичний та отримати вищу освіту, я навіть не визначився зі спеціальністю, яка мене хоча б трішки зацікавила. Я не був певен, що можу напряму пов’язати своє життя із футболом, але й умовним вчителем англійської мови теж не дуже хотілося би бути.

Я різко встав з ліжка: — Піду заварю чаю. Будеш?

— Мені кави, дякую, — відповів Кім, і я вийшов з кімнати на кухню. Поставив на плиту чайник, запалив конфорку, знайшов у шафці каву, чай та цукор, витягнув дві кружки — одна жовтогаряча з котом, інша біла, з червоними квітами. Знайомі рухи допомагали відволіктися та заспокоїти тривожні думки хоча б на п’ять секунд. Захотілось опинитись на футбольному полі, щоб легені пекло від нестачі повітря, м’язи горіли від напруги, і в полі зору лише ворота та потреба забити гол: там у мене не було часу тривожитись.

Чайник потихеньку почав подавати ознаки життя.

Батьків Кіма ще не було вдома — мабуть, пішли до нас в квартиру, залишаючи нас із Кімом вдвох. Іноді мені здавалося, що вони знали або принаймні здогадувались про наші стосунки, хоч ми їм нічого не казали. Але це треба бути повним ідіотом, щоб не помітити, як ми були разом ледь не 24 години на добу останні два місяці. Ми і раніше були близькі, проте тепер це було навіть трішки абсурдно: ми не говорили в школі, навіть не дивились один на одного, зате після закінчення навчального дня не відлипали один від одного — йшли або до мене, або до нього додому, іноді ходили гуляти чи навіть заходили у якісь кав’ярні. Кім був моїм хлопцем, проте він не перестав бути моїм найкращим другом, і це було найкраще відчуття в усьому світі.

Два місяці, трясця твоїй матері. Два місяці ми були разом. А було відчуття, ніби пройшло два тижні. Все було настільки новим, і водночас знайомим, що часом голова йшла обертом. Ось він, Кім, хлопець, якого я знаю буквально з пелюшок, з яким ми пройшли вогонь, воду та мідні труби, який був мені найближчою у світі людиною, і тепер мені не потрібно було стримуватись, аби не цілувати його. Я міг затягнути його в закуток школи та притиснути до стіни, або дочекатись коли усі підуть додому після тренувань та цілувати його у роздягальні або під душем, повалити його на ліжко вдома чи посадити на стіл (якби мама про це знала, по голівці б не погладила). Це відчувалось природнім — бути його продовженням, притулятись так близько, що не розібрати, де закінчується він, а де починаюсь я. Просто бути поруч із ним, крутитись на одній орбіті, мати єдиний центр тяжіння. Два найщасливіших місяці у моєму житті, які, я сподівався, будуть тривати усе життя.

Та я не був наївним. Я розумів, що це мої перші серйозні стосунки, і вони навряд триватимуть до кінця наших днів. У Кіма теж досвіту було не те щоби багато, проте мені здавалося, що він почувався набагато впевненіше, ніж я. У мене і дівчат до цього не те щоби було багато, не кажучи вже про хлопців. Іноді його холодність лякала та дуже тривожила, але як же він дивився на мене. Під його поглядом у мене перехоплювало подих, кров у жилах закипала і розливалась по тілу опіками. Я почувався центром його всесвіту, повітрям, яке він вдихав, ніби я був життям після довгого періоду вижива��ня. Але усе це не означало, що він хоче бачити мене у своєму майбутньому чи будувати зі мною спільне життя.

Зі свистом закипів чайник. Я налив у кружки окропу та тільки хотів взяти їх, аби віднести в кімнату, як мені та талію лягли чужі долоні, і я здригнувся від несподіванки. Кім опустив підборіддя мені на плече та притиснувся грудьми до моєї спини.

— Тебе щось тривожить, — це було не запитання. — Щось сталось?

— Ні, нічого, — відповів я та повернувся у його руках, зустрічаючи пильний погляд темних очей. — Все добре.

— Я може і не найвідкритіша людина на землі, проте я здатен зрозуміти, що з моїм хлопцем щось коїться. — Його хлопець! Я з усіх сил стримував ідіотську посмішку. — Поговори зі мною.

— Це так тупо, — пробурмотів я собі під ніс, опустивши голову. Мені несила було дивитись на Кіма, на його щиру стурбованість та зведені докупи брови. Неймовірно гарний, навіть коли насуплений. Від одного лиш вигляду його губ голова враз порожніла, і усі конструктивні думки зміщувались південніше, перетворюючись на зовсім не конструктивні.

— А що ще нового? — я відчутно штовхнув його в плече, від чого Кім похитнувся. — Ауч. Окей, вибач. Як би тупо це не було, ти можеш сказати мені.

Попри відкритість Кіма — що само по собі було дивом, — мені було боязко довіряти йому найзаповітніші думки. Ми вже це все проходили та дійшли висновку, що не говорити між собою зовсім не допомагає нашим стосункам. Проте набагато легше було на словах, аніж справді впускати людину в саме нутро, не зважаючи як довго ти цю людину знаєш. Мені досі здавалось, що ті відносини, які нам з Кімом вдалось налагодити, були крихкими, неначе кришталь: доторкнись — і усе піде тріщинами, а то й взагалі посипеться гострими уламками. Я не хотів ризикувати, проте мене буквально на фігурально “приперли”, тому доведеться зробити стрибок віри та сподіватись на краще.

— Я просто… — я зітхнув, — я поняття не маю, чим хочу займатись. Типу, мені подобається футбол, англійська мова, навіть українська мова, але пов’язати з цим життя? Не думаю що це настільки серйозно. Але що мені тоді робити? Хто я взагалі такий?

— Вау, — Кім вражено сіпнув бровами, — екзистенційна криза накрила неочікувано. — Він стиснув мої руки в своїх долонях та потягнув у бік кухонного столу, де відсунув стілець та посадив мене на нього, поки сам присів навпочіпки, не залишивши мені жодного шансу і надалі досліджувати розмальований під дерево лінолеум. 

— Хер з тим всім, — просто сказав він, ніби від цього не залежало усе моє подальше життя. Я хотів запротестувати, проте він швидко притиснув долоню до мого рота: — Дай мені закінчити. — Його рука зісковзнула, коли я мовчки кивнув головою, та прилаштувалась у мене на коліні, зігріваючи і без того гарячу шкіру. — У тебе буде ще купа часу зрозуміти, чого ти хочеш. Моя мама каже, що в нашому віці взагалі неможливо знати, куди нас заведе життя, тому варто просто розслабитись та плисти за течією.

— Ти ж у нас такий розслаблений, — скептично відповів я йому, натякаючи на гори додаткових завдань до іспитів, якими Кім завалив себе на початку року.

— У мене є ціль та я йду до неї, — він стиснув плечима, — не мати цілі теж нормально. Ти можеш влаштуватись кудись на підробіток, підназбирати коштів, поки не зрозумієш, в якому напрямку хочеш рухатись.

Я щось мугикнув собі під ніс, не відчуваючи ніяких змін. Це все звучало правильно і логічно; нічого такого, що я вже не чув раніше від мами або тієї ж тітки Ані, але і відповіді на своє запитання я не отримав: у моїй голові, Кім все ще залишав мене у Смілі, поки сам переїжджав у Київ. Я прикусив губу в секундних роздумах — згорів сарай, гори й хата.

— Це ще не все. Як щодо… нас?

— Нас? — тупо перепитав Кім. Він кліпав широко відкритими очима, ніби совеня, що підняло хвилю злості у мене в грудях.

— Так, нас. Я знаю що ми разом не так вже й довго, але я кохаю тебе до нестями, і я не можу уявити своє життя після того, як ти поїдеш в Київ, а я залишуся тут “розбиратись у собі”, бо ти був у моєму житті завжди. Хер з тим університетом, якщо тебе поруч не буде.

Повисло напружене мовчання. Кім витріщався на мене з відкритим ротом, ніби вперше бачить, і я придушив внутрішнє бажання закотити очі або дати йому кулаком поміж тих же очей. Як на людину настільки розумну, Кім був неймовірним бараном коли мова заходила за емоції та почуття.

— О-о, — видав він після майже хвилини тиші, — я якось… не думав про це.

— Приємно знати, — я скорчив міну та хотів було встати, проте Кім всадив мене назад, за що потреба прикласти йому збільшилась вдвічі. — Та стій ти, гаряча голова. Я ще нічого не сказав.

— Тоді кажи, тобі ще домашку закінчувати.

— Та заради бо��а, — почув я його шепіт, проте не встиг нічого сказати, бо він одразу продовжив: — Я не думав про це — це правда. Але це ще не означає, що я покину тебе щойно вступлю в інше місто. Я просто… якось уявляв, що ми будемо переписуватись, зустрічатись час від часу. І, ну, — тепер він знервовано кусав губу, ніби сумнівався, чи варто казати це вголос, — я би звичайно хотів, аби ми переїхали разом.

Знову запала тиша. Я чомусь згадав за чай, який стигне у чашках на тумбочці біля плити, поки Кім біля моїх ніг незграбно переминався на місці — мабуть, втомились м’язи. Я хотів щось сказати, проте не знав, що саме. Вибач, що я такий придурок? Вибач, що сумніваюсь в тобі? Якого дідька ти не сказав мені про це? 

— А, і ще, — він випрямився в повний зріст, взяв моє обличчя в свої долоні та підняв догори. На його губах грала ледь помітна посмішка, від якої в мене на мить зупинилося серце, а очі блищали ніжністю, — я теж кохаю тебе, — і м’яко поцілував мене. Я відчув, як щоки починають рум’янитись, а дихання пришвидшуватись, проте поцілунок тривав декілька секунд, не більше ніж дотик губами, — і ось він знову дивився на мене згори до низу, пестив великими пальцями мої гарячі щоки. Клянусь богом, мені ніколи не набридне бачити його таким: лагідним та м’яким, ніби добре вим’ята глина, з якої можна ліпити все, що завгодно.

— Я знаю, — це було не вперше, коли ми кажемо один одному ці слова, і не вперше, коли я роблю один і той самий референс на “Зоряні війни”, проте Кім знову, як і вперше, коротко хрюкнув зі сміху, потягнув мене догори, і стиснув у міцних обіймах, варто було мені встати на ноги. Його вишнево-тютюновий запах звично лоскотав мені носа, я заховав обличчя в його плече та видихнув, відчуваючи миттєве полегшення. Можливо, мені варто було просто його обійняти замість того, щоб заводити цю розмову? Кім похитувався з боку вбік, заколисуючи нас, і я справді відчував, що от-от засну, проте він знову заговорив.

— Я не питав тебе, бо сам про це ще не думав. Але я хочу бути з тобою. Навіть якщо ми опинимось у різних містах, я просто так тебе не відпущу.

— Добре, — сказав я йому в плече. — Поговоримо про це детальніше?

— Пізніше, я обіцяю, — відповів він, і бджолиний рій в моїй голові нарешті затих. — А зараз нам треба розгребти ту гору домашки, яку нам задали на завтра. У людей взагалі є поняття ліміту? Поки я сміявся, Кім взяв чашки з чаєм та кавою — ще гарячі, до речі, — та поніс в кімнату, я пішов слідом та зачинив за собою двері: не хотілось, щоб перше, що побачать батьки Кіма, коли прийдуть додому, це як я стою на колінах перед їхнім сином. Такий собі спосіб зробити камінґ-аут.

[loftysmb]

Якось давно я згадувала в одному з постів, що читаю серію книжок. Так ось, я її досі не закінчила при тому, що її можна при бажанні за тиждень прочитати.

В чому ж проблема?

В тому, що вона не закінчена і невідомо чи взагалі буде закінчена. Автор старий як світ і пише історії до чого завгодно, окрім цієї серії.

Кожен раз, коли я беру ці книжки в руки, то отримую задоволення. Мені подобається історія, подобаються персонажі, але факт того, що вона не завершена і що лишились тільки дві книжки, підсвідомо змушує мене розтягувати процес. Якась книжкова імпотенція, їй-богу. Я знаю, що читання приносить мені задоволення, мені цікаво, що буде далі, але коли книжка фактично опиняється в руках, то щось починає відштовхувати і вернутись до прочитання важко.

В планах замовити собі крісло-грушу і виділяти по годині в день на сидіння на балконі і читання, аби цього позбутись. Бо отак і зачахнути можна тільки займаючись справами і граючи в ігри.

[kvitkastepova]

24 роки в панельному будинку: з моїх нотаток, які я, схоже, пишу для того, щоб ніхто ніколи про них не дізнався:

Коли 9 поверхів і на шести з них по алкашу, а твій респектабельний пес боксер їх ненавидить.

Коли не дивуєшся, коли бачиш кров на стінах.

Коли кожен ранок хтось блює в туалеті поверхом нижче.

Коли твоя сестра занадто "ахуєнна" щоб виносити сміття і підходити до смітника і залишає сміття між поверхами, а ти впізнаєш його по купі шерсті своєї собаки в пакеті.

Коли сміттєпровід закрили, але є такі, що продовжують спроби туди викидати сміття і в підсумку нетрі загоряються від недопалку.

Коли дах закритий, а ключі незрозуміло у кого, бо тобі на твій власний дах ходити не можна, бо будинок,по ходу, належить комусь іншому, а не мешканцям : на дах не ходи, вазони не став, в під'їзді не сиди і крісло твоє ми викинем, бо пожежна безпека. Ну а те, що всі курять в під'їзді - то фігня, ну не буде же двірник робити зауваження мужикам. А я буду : задиміли весь поверх шмаллю , хоч би вікно відкрили.

Коли ти відкриваєш вікно, щоб провітрити і хтось закриває через 5 хвилин.

Коли собака сама приходить додому, бо вона вирішила погуляти без тебе пару годин і всі думають, що ти її вигнала.

Я жахлива сусідка, беззаперечно. Ми всі жахливі сусіди один одному. Доля моїх сусідів покращилася, коли я поїхала з дому в кінці-кінців забравши двох своїх собак і протравивши на прощання тарганів. Але ні, повернулася моя сестра. А іще завівся якийсь черговий алкаш в будинку навпроти, який врубає музон і кричить з вікна щось про Зеленського.

Сусід завів оранжерею з вазонів і я віддала йому своє крісло. В частину квартир поки не повернулися. Всі ми тут ізольовані разом.

Моя мама вважала, що в нашому будинку так багато алкашів, бо це "ментівський" будинок, бо тут квартири міліціонерам видавали.

Кожен, хто вважає, що лівий берег - це не Київ - елітарний гандон. Коли хочеш жити в центрі бо "ну це ж центр, а не вот это вот ваше" - елітарний гандон. Сорі - задрали. Поселися в "місті Володимира" і спробуй його не покидати.

Я завжди вважала, що проспект Возз'єднання названий на честь возз'єднання районів Березняки і Дарниця, які він і з'єднував в якомусь сенсі, а не України з якоюсь незрозумілою державою.

Найабсурдніша для мене комуняцька топографічна назва в Києві - Ленінградська площа. Коли самої назви як "Ленінград" уже не існує, в Києві, фіг знає за скільки кілометрів від монархізованого назад після комуністів міста, площа названа на честь того, що навіть червоні збоченці росіяни перейменували в своїй державі. Чомусь, коли росіяни перейменовують Ленінград назад на Петербург, за ними ніхто не бігає і не каже : "це ж історія" (яку вони, до речі, створили собі самостійно і їм її прийшлі українці не насаджували). Але я вважаю, назву Ленінград варто було би зберегти, але перемістити до іншого міста - до Москви. Там же вождь і дотепер лежить, було би дуже доречно. Надворі 2024 рік і хейтити росіян уже не модно, всі до цього звикли. Сказати таке в 2012 чи раніше - оце було би прогресивно. Чи достатньо хейту для них ніколи не буде?

Тоді я не могла себе зрозуміти : чому всім подобається, а мені ні? Що зі мною не так? Я так само говорила російською, читала російською, слухала доволі багато російської музики. Але от російські серіали все життя гімняними видавалися, хоч і дивилися якщо по телевізору більше нічого немає. Слава богу, мама відключила нам телебачення свого часу, а то не знаю, скільки би це тривало. З книг моїми улюбленими в дитинстві завжди були українські, а російські казки мені чомусь не подобалися. Так само з дитячими оповід��ннями : я готова хоч 50 разів перечитати пресумні "Кумедія з Костем" та "Федько Халамидник" Винниченка, лиш би ніколи не брати до рук "Каштанку" чи щось інше із дитячих оповідань Толстого або " Шляпу" про кота. У мене була книга в м'якій обкладинці - казки Г-Х Андерсена, проілюстровані Катериною Штанко. Ілюстрації трохи лякали, але навіть п'ятирічна дитина, виявляється, готова оцінити присутній оригінальний стиль ілюстратора. А ведмеді в червоних косоворотках в збірці русскіх сказок викликали незрозумілі неприємні відчуття, хоч ніби і не страшні. Я не розумію чому так. Для мене ніколи нічого не зрівняється із "Країною Мумі-тролів" з Видавництва Старого Лева чи із "Одиницею з обманом" Нестайка. Це те, що згадується з теплом. Добре, що воно у мене було. Могло не бути. Хтось цього дійсно не чув і не бачив. І тепер частина цих людей проти українського контексту в будь-чому, тому що він ворожий, непотрібний і незрозумілий для них з дитинства.

[not4yourmind]

Вже наче було краще. Ну трохи. Здавалось, що якось ото стабілізуюсь і таке всяке. Але фігове відчуття себе знову повернулось. Ну я був готовий до цього, проте якось наче ще сильніше почалось. Знову "удар під дих" у вигляді проблем, на які не чекав. Наче й нічого такого страшного. Але якось воно все так вибиває з колії. Ти щось встаєш, пробуєш "отряхнутись", а потім знову тебе притискає до землі. Ніби хтось перевіряє скільки ще ти протримаєшся. Але я вже так досить сильно втомився, якщо чесно. Всі вмовляють "зіграти вайп" і забити на все на два тижні. Ніколи такого не було, щоб мене батьки вмовляли та казали напряму, що готові заплатити 1к донату для гри. Певно дійсно переживають. Вчора навіть зайшов увечері на ЗБТ. Але якось таке двояке відчуття. Наче все теж саме, але тепер завжди на фоні відчуття, що це одна з небагатьох причин, яка зруйнувала моє життя) Я зараз взагалі за компом не сиджу майже. Включаю подивитись погоду перед виходом з дому, бо там є вбудований віджет і все. Відчуваю себе дискомфортно, коли сиджу за тим своїм кріслом. За тим компом. Таке загалом... Навіть подумую його продати. І крісло і комп. Знову вже дні три проблеми зі сном. Ще й через сьогодні будуть проблеми взагалі з усім. Буду вже завтра якось вирішувати це нове питання. Як звичайно ще не знаю. Але треба. Крутишся щось, а воно все ніяк не хоче йти. По відчуттях я зараз як старий мотоцикл "Мінськ" у руках якогось підлітка. Він його крутить весь день, розбирає, складає, аналізує, шукає проблеми. Пробує завести з розбігу, бо "лапка" вже давно не працює. Він розбігається, "Мінськ" наче починає заводитись, видавати звуки життя, але потім якась невеличка яма, швидкість трохи спадає і все. Тиша і темрява гаража ще на декілька днів. Отак і я. Будую якусь свою нову сті��ку. А вона рухне від маленького ��отику, маленької проблеми. Зараз такий втомлений та розбитий, не виспаний, постійно в думках і в саморефлексії. І це все впливає буквально на кожну сферу мого життя. Ну але нічого. Буду "їбашити", поки не стане краще. Найбільше я боюсь того, щоб стати "мужичком", який мав все, але в певний момент життя його зламало і він втратив віру спочатку в суспільство, а потім в себе. В кожному селі чи місті є такий "мужичок", який часто бухає зі скляним від простого сірого існування поглядом. Його переважно цураються і лише декілька людей знають що сталось насправді. Я не хочу ним стати. Тому немає вибору, окрім як "їбашити".

[panivatra]

Пітер ненавидів святкувати Різдво. Це завжди значило, що йому потрібно було розлучитися з хлопцями. Вже третій рік підряд Сіріус з Джеймсом залишалися на Різдво в Гоґвортсі. А Пітер мав пакувати валізи й піти до Макґонеґел з листом від матері, що його повинні забрати. Єдиною розрадою, що цей шлях до вокзалу він буде з Ремусом.

Попрощавшись з ґрифіндорцями, Пітер і Ремус пішли до внутрішнього двору годинникової вежі. Там стояв галас. Більшість учнів, очікуючи поки всі зберуться, співали різдвяні пісні, інші стояли невеличкими купками й обговорювали як будуть святкувати. В цей час Місіс Норріс оббігала кожного новоприбулого учня та голосно нявчала на них. Водночас Філч бігав за нею з планшетом, записуючи прізвища.

Через годину вони сиділи в потязі. Пітер спав, притулившись до стінки. А Ремус читав книжку та інколи зазирав у вікно. За склом лютішала хуртовина. Вітер гнув до долу дерева, намагаючись зламати їх. Гілля шкрябало майже з усіх сторін потяг. Де-не-де пролітали сови.

Схлип. Ремус перевів очі на Пітера. Той щось мимрив собі під ніс і щосили намагався втиснутись скрутившись в крісло. По щоках стікали сльози.

—Червохвосте?..— полишивши книжку, Ремус сів біля Пітера, й почав його ледь-ледь трусити.

Від доторку Пітер різко розплющив очі. Глибоко вдихаючи, він схопився за серце.

—Мерлінова борода, як ти мене налякав! Що сталося? Ми вже прибули? — судомно хекаючи, він почав витирати очі.

Ремус так довго вдивлявся в його обличчя, що Пітер аж пискнув. Думки одна за одною виринали з його мозку. Нарешті Ремус таки відповів:

—Ні, ти просто... Плакав. Пітере, це вже не вперше. Тебе щось турбує?..

"Не роби, не роби цей погляд. Мені не потрібна твоя жалість."— Пітер переминав ґудзик на манжеті. Посмішка.

—Ааа, ти про це. Я ж тобі наче розповідав? Нє? — погляд бігає по підлозі. — Мене переслідують кошмари з-

—Дитинства. Я знаю.. Але це не надто схоже. — з кожним словом Ремус придивлявся все прискіпливіше.

—Ні-ні-ні, Муні, ти зря переживаєш! Нічо нового ж не трапилось. —Пітер легенько буцнув плече Ремуса.

—Хах, ну добре. —він буцнув у відповідь—Можливо, тоді було б варто поговорити з батьками?

Обличчя і без того блідого Пітера стало іще білішим. Він різко розвернувся до Ремуса спиною, і пробубнив щось на кшталт: "Ні, не думаю.. Муні, розбуди мене, коли ми будем на станції. " Ремус був спантеличений до кінця поїздки.

Коли Пітер приїхав додому, родичі вже були на місці. І ось, сімейний святковий стіл, повний маґлів і чарівників. Куца ялинка стояла в кутку кімнати. І сварка. Знову сварка. Матір погрожує батьку розлученням. Родичі намагаються їх заспокоїти. А Пітер, стоячи за рогом, тримав торт і тихо плакав. Ненавидів. Скільки разів він намагався примирити їх. Ненавидів батька. Пив безупину, коли до нього не прийдеш. Ненавидів маґлів. Завжди улюблений, але ніколи визнаний.

Перша зірка запалала. Сніжинки поволі падали, здійснюючи свій останній тан. Десь далеко дзеленчали стакани й лунав сміх, але це було занадто далеко для Пітера. Занадто, щоб бути правдою.

[neposedam]

Раді представити вам нашу новинку – дитяче розкладне крісло Richi

Спальне місце 1900х800 мм

Тканина оббивки Велюр Arteks – ALLURE Collection

Палітра кольорів (лише три кольори!) - Dusty rose, Navy та Grey

[vikinkreatiff]

[chekhol-na-mebel]

*У ПРОДАЖІ ЧОХОЛ НА КУТОВИЙ ДИВАН І ОДНЕ КРІСЛО!* _Якщо ви хочете забезпечити надійний захист ваших меблів, від бруду, пошкоджень, та домашніх тварин, чохол для кутового дивана це найкраще рішення! Такі вироби виготовлені з еластичної тканини, яка добре розтягується та покриває меблі цілком. Довжина дивана по спинці з підлокітниками: від 3 до 4,5 м_ #чохолнакутовийдиван #чохолнакутовийдивантаоднекрісло #чохолнадиванукраїна #чохлинам'якімеблі #турецькічохли #чохолнакрісло #чохлинастільці #накидканадиван #накидканакутовийдиван #стілець #чохлинамеблі #чохолнадвоміснийдиван #чохолнатриміснийдиван #жаккардовийчохолнакутовийдиван #чохолнадиванідвакрісла #накидканам'якийкуточок #чохолнакрісло #оновленнямеблів #захистдлямеблів #диван #крісло #стул #меблі #перетягнутидиван #покривалонадиван #покривало #покривалонакуточок #накидка #чохолнастуло #плед #одіяло #купити # https://www.instagram.com/p/CoCqHAYjmS3/?igshid=NGJjMDIxMWI=

[valyalya]

Ходила сьогодні здавати кров з вени

Коли сіла на крісло медсестра до мене каже «Працюйте!», в цей момент мені захотілося зробити щось дурне, але через декілька секунд я просто почала стискати кулака ..

[benjamiina]

"будинок літніх людей"

пам'ять забита обличчями. хто вони? спливають сміх та вирвані риси. актори? немічно хапаюся за голову. задихаюся. кроки набирають обертів. зупиняюся.

– ні, я мушу знайти Соню. Соня! це ж... це ж.. мені потрібно до Соні. вона моя... вона.. моя, ��она мабуть шукає мене.

ловлю схвильований погляд жінки поруч.

– ви розумієте мене? скажіть, де я? послухайте, мені потрібно до Соні. вона певно хвилюється...

жінка садить мене у крісло і вигукує щось у простір. чому у неї білі очі, білий одяг, біла посмішка. посмішка? їй смішно!? що ж її так насмішило?

– та що з вами всіма..господи!

хтось безперервно тикає пляшку мені в обличчя, зціплюю губи й відсахуюсь. гострий біль. сніжинки?

Соня не встигла й рота відкрити, як батько впав. медсестри метушилися, а за вікном й справді пролітали сніжинки.

[learnukrainian]

Ukrainian, Lesson 25: Alphabet, p.2.: Practice reading

Let's practice reading some syllables and words.

Мі, ме, ма, мо, му (it's actually a popular warmup line for singers ☺️), море, мрія.

Кіт, кріс-ло (крісло), ко-шик (кошик).

Рік, рак, рис.

Де-ре-во (дерево), дід, дім.

Око, олень.

Час, чис-тий (чистий), чер-во-ний (червоний).

Ба-бу-ся (бабуся), ба-ра-бан (барабан).

Іде дощ.

Тихо.

Сонячно.