#квіти на цвинтарі

[bez-nichoho]

Пластикова пам’ять

Сьогодні я був на цвинтарі і мені подумалось таке: доглядання могил наших померлих - це те, що ми робимо для себе. Ми свято віримо у те, що робимо це для них. Але чи хотіли б вони надгробних плит із гидкого чорного каменю, закритих пам’ятників, із яких не проросте жодна рослина, чи хотіли б вони гидких пластикових квітів? Можливо, хтось би і хотів. Але щоби цього хотіла більшість - у цьому я дуже сумніваюсь. Часом ми прикрашаємо могили наших померлих так, що увесь цвинтар скидається на дурний карнавал. Я не кажу про такі некрополі, як Личаківський цвинтар у Львові чи Байківське кладовище у Києві. Загляньте на більшість невеликих сільських кладовищ - вони жахливі. Одноманітні і гидкі, забруднені пластиковими квітами й дешевими пластиковими лампадками. Біля кожного такого кладовища є смітник, який часто є продовженням самого цвинтаря. Він скидається на роззявлену пащеку, яка намагається виблювати усе це сміття. Ми хочемо зробити із цвинтаря щось гарне, але виходить лише кітч. Ми приносимо пластикові букети, але не усвідомлюємо, що цей букет буде розкладатись набагато довше, аніж наші померлі. Ми отруюємо ґрунт, у якому лежать наші померлі. У якому нам лежати самим. Ми говоримо про вічне життя, але не задумуємось над тим, що у таких брудних місцях вічне життя неможливе.  Але усе це ми робимо для себе. Ми думаємо, що робимо гарним місце їхнього спочинку. Можливо, навіть комфортним та затишним. Але усе це ілюзія. Мертвим байдуже. Ми прикрашаємо свій біль утрати. Свою пам’ять. І підходимо до цього зовсім не так, як би слід було. Ми не можемо впоратись із власною пам’яттю, але зазіхаємо на вічність. Ми - ду́рні.  Я думаю, що приносити живі квіти й скляні лампадки - це найкраще, що ми можемо. Дарунок живих квітів померлим - це жертва. Символічна пожертва смерті, якою, ми, можливо, відкуповуємось від неї. Те саме і з вогнем. У землі немає ані світла, ані тепла. А ці крихітні вогні, які ми їм даруємо - це непогане джерело світла у повному мороці, це непогане джерело тепла у смертному холоді. Це усе, що ми можемо: приносити ці скромні дари і вірити, що коли прийдемо ми, передбачені для нас місця будуть хоч трішки затишнішими, бо у них буде дрібка тепла і світла. Так можна у вічність перебути. А про свою вічність, як відомо, слід турбуватись іще за життя. Це, виявляється, набагато простіше, аніж нам здавалось.

[demiurgeua]

Посла РФ у Польщі облили червоною фарбою на знак протесту проти війни, яку рашисти ведуть в Україні

Посла РФ у Польщі облили червоною фарбою на знак протесту проти війни, яку рашисти ведуть в Україні

9 травня 2022 року посла РФ у Польщі облили червоною фарбою під час спроби покласти квіти на цвинтарі радянських солдатів у Варшаві. Акція була здійснена українськими активістами на знак протесту проти війни, яку рашисти ведуть в Україні. Хвора на “побєдобєсіє” ординська потвора з ганьбою, під вигуки “фашисти!” та за допомогою польських поліцейських покинула місце події на власних двох – на…

[bez-nichoho]

Ні про що [5]

Я люблю цвинтарі. Для тих, хто хоча б переглядав цей блоґ, це не секрет. Або для тих, кому не пощастило знати мене більш-менш особисто, хоча  таких людей серед випадкових і не надто читачів та читачок цього блоґу, на щастя, не дуже багато. Отже, цвинтарі. Вони різні і їх багато. Звісно, найбільше я люблю старі й порослі мохом некрополі, але невеликі сільські цвинтарі, у закутках яких в хащах ховаються могили із двох минулих століть - це теж непогано. А може навіть і краще. Сьогодні, коли я був на одному із таких цвинтарів, мені вдалось помітити цікаву деталь. Кладовище буквально залите пташиним співом. От же, - думав я собі, уявляючи, як ведеться комусь із місцевих. - непогано бути тут похованим. Лежиш, землю над тобою пригріває легке квітневе сонце, з тебе проростають доволі непогані квіти, які, на твій превеликий жаль, так і залишаться тобі. А тут ще і справжні пташині концерти!.. Та і краєвид теж непоганий, бо з ��ладовища, розташованого на одному із найвищих місцевих пагорбів, видно село внизу і схили за ним, покриті рясною і буйною зеленню. Добре так, нема на що жалітись. Хіба що пройтись би, ато все тіло заніміло, але з тим нічого не вдієш. І руку би висунути назовні, під теплі язики весняного вітру. Добре там, тихо. Особливо у цю пору. Все стрімко проростає. Ось-ось очікується несамовите буяння зелені. Тільки пташки іноді пронизують цю тишу і спокій своїм співом, але це на краще. Ще одним безсумнівним плюсом є кількість людей - їх тут вельми мало. Принаймні, живих. Тому шанси зустріти когось знайомого геть малі. Мушу підмітити, що це ідеальне місце для карантинних прогулянок. Можна навіть собаку не брати. І для читання книжок. На імена зазвичай не зважаю. Колись один мій товариш казав, що коли йому доводиться йти через цвинтар (а робив він це ледь не щодня, бо стежина від дому до зупинки пролягала через кладовище), він намагався не дивитись на імена на могилах. Коли проходить там, опускає погляд, робить максимально великі кроки. Аби швидше вийти. А все через те, що він страшно боявся побачити людину із таким же іменем та прізвищем. Вважав це дуже поганим знаком. А я на імена просто не зважаю. Нема у мене такої звички. Але сьогодні було інакше. Маю сказати, що тепер приглядатимусь. Там стільки чудових імен! Сьогодні вони вважаються архаїчними. Деякі питомо українські, інші - українізовані варіянти польських чи німецьких імен. Але від того вони не стають менш красивими. Стéфан, Пелагія, Текля, Параня, Федір, Йозеф, Гаврило, навіть Фра́нко, себто Франц. Все ближче час забуття цих імен - надгробки, на яких їх вміщено, вже подались тріщинами, хрести на них точить іржа, до могил давно ніхто не навідується. Стоять, дивляться на новоприбулих, але вони щоразу далі - нові ряди все додаються і додаються. А до старих все менше хтось навідується. Хіба що хтось випадковий, як я сьогодні.