#зіткнення | Explore Tumblr posts and blogs

finlandwars · 10 months ago

Text

Продовження Громадянської війни

Наступна битва, яка розгорілась між консервативною владою Фінлянідї і комуністичними злочинцями називалась Битва при Вільпулі, яка відбулась 31 січня-18 березня 1918рік.

Перше зіткнення у Вільппулі відбулося 31 січня, коли 200 червоних напали на індустріальний район Мянтта, який утримував місцева біла гвардія. Конфлікт вдалося вирішити за допомогою сільського священика, обидві сторони були роззброєні. Наступного дня на сцену вийшла біла гвардія з сусіднього Кеуруу, і червоні були змушені відступити до залізничної станції Лілі, приблизно за 15 кілометрів на південь від Вілпули. Пізніше того ж дня загін білих на чолі з видатним воєначальником Матті Лаурілою, пізніше вбитим у битві при Ленкіпох'я, просунувся до Лілі, але був зупинений зруйнованим залізничним мостом. Випадково потяг з персоналом румунського посольства, евакуйованого з Санкт-Петербурга, прибув на інший бік мосту, і білі змогли продовжити шлях, захопивши їхній потяг. Нарешті білим довелося повернути назад, не досягнувши Лілі, оскільки червоні зламали залізницю в кількох місцях. Тепер білі розташувалися на залізничній станції Вільпула, а червоні зібрали свої війська в Лілі.

Росіяни втягнулися в події, оскільки білі взяли в полон понад дві тисячі російських солдатів, які здали зброю. Михайло Свєчніков, командир російської 106-ї дивізії в Тампере, був змушений вжити заходів проти білих, оскільки полонені перебували під його командуванням. Для боротьби з червоними Свєчніков послав групу добровольців із 500 осіб. Цей загін очолив обер-лейтенант Г. А. Столбов, але незабаром росіяни були направлені в битву при Куру, яка велася в 40 кілометрах на захід від Вільппули.

Червоні розпочали свій перший наступ проти Вільппули 2 лютого за підтримки російських військ і бронепотяга. Білі побудували оборонну лінію за двома мостами через річку Вільпуланкоскі. Протягом наступних п'яти днів комуністи кілька разів атакували, але всі зусилля провалилися. Оскільки вони отримали підкріплення від Гельсінської Червоної Гвардії та Санкт-Петербурзької Фінської Червоної Гвардії, протягом наступних двох тижнів було здійснено ще три атаки, але комуністи не змогли прорватися.

21 лютого розпочався загальний наступ червоних, але червоні Вільппула не приєдналися до атаки, оскільки біла артилерія зупинила їхній бронепоїзд. Бойові дії вщухли, обидві сторони тепер зосередилися на артилерійському вогні один одного. 13 березня червоні провели дивовижну операцію, завантаживши повний вибухівкою потяг і направивши його до станції Вільппула. Поїзд-привид проїхав через блокпости і нарешті зупинився на залізничній станції, де білим вдалося знешкодити локомотив із надлишковим тиском і запобігти вибуху. На початку березня до Тампере прибув потяг із персоналом посольства Великобританії в Санкт-Петербурзі. Британці залишили Росію після Жовтневої революції і тепер поверталися додому через Фінляндію та Швецію. Фінсько-американські Червоні, Август Веслі та Вернер Лехтімакі, вели переговори з британцями, і Червоні погодилися дозволити їм перетнути лінію фронту у Вільппулі. Коли британський конвой досяг лінії білих, їх зустріли стріляниною, оскільки білі не помітили білого прапора на сніжному фоні та припустили, що Юніон Джек був якимось соціалістичним прапором. Зрештою, перетнути лінію фронту вдалося, і британці благополучно повернулися додому.

Оскільки червоні не змогли дістатися Вільппули залізницею, що прямувала на північ, вони вирішили атакувати з південного заходу вздовж дороги, що з’єднує Руовесі та Вільпулу. Тепер червоним довелося прорвати лінію білих у селі Вяерінмая, розташованому за 13 кілометрів на південний захід від Вільппули. Червоні зібрали свої війська чисельністю 1000 чоловік у селі Hyyrylä, приблизно за 4 кілометри на південь від Vääärinmaja. Війська, якими командував Мікко Кокко, включали елітні підрозділи, такі як Гельсінська червона гвардія А-рота та батальйон Портту, який складався з працівників військово-морської верфі Катаянокка в Гельсінкі. Червоні також мали кавалерійський загін із 100 чоловік із Турку під командуванням братів-революціонерів Вернера та Ялмара Лехтімякі. Білі, у свою чергу, мали 600 чоловік у Верінмаї, якими командували лейтенант Карл Норденсван і шведський капітан-добровольець Мартін Екстрьом .

Червоні розпочали свою першу атаку 21 лютого, обстрілявши артилерійським вогнем Ваерінмая та сусідні села Сеппяля та Еноранта. Вони взяли Еноранту, але через три дні білі почали контратаку та повернули село. Друга атака була здійснена 10 березня, але й ця була невдалою. Останній спробі 13 березня знову передував сильний артилерійський вогонь, але Верінмайя залишився під контролем білих. Через два дні білі почали ��еликий наступ на Тампере. і червоний фронт розвалився буквально за пару днів. Червоні залишили територію Вілпули 18 березня та приєдналися до битви при Тампере.

Втрати комуністів склали 125 убитих, втрати захиснів Фінської державності склали 60 убитих.

Наступна битва розігралась 3 лютого 1918 року і мала назву битва під Оулу.

Комуністи створили Червону гвардію в місті 15 серпня 1917 року, однак, оскільки лідер гвардії, Йрьо Мекелін, був у Гельсінкі, коли почалися бої, Юрйо Каллінен був призначений фактичним лідером місцевої Червоної гвардії. Каллінен не хотів залишатися на посаді лідера Червоної гвардії Оулу надто довго, оскільки він був пацифістом, а Леннарт Ліндгрен, який був ветераном Другої англо-бурської війни, був призначений натомість місцевим лідером. Червоних підтримував місцевий російський гарнізон, який дислокувався в казармах в Інтіо, проте більшість росіян не мали мотивації воювати.

Білі в місті створили місцеву Білу гвардію, яка складалася з близько 300 чоловік. Вілхо Ненонен був призначений місцевим керівником цієї білої гвардії. Однак, оскільки ця місцева біла гвардія була значною чисельністю, К. Г. Маннергейм послав понад 900 чоловік для підкріплення міста.

Маннергейм вимагав роззброїти місцевий російський гарнізон, на що єгер Теодор Грюнн взяв ініціативу, роззброївши невеликий російський гарнізон у Лімінзі 30 січня. Наступного ранку всі інші російські гарнізони здали зброю, за винятком гарнізону в Інтіо, де спалахнула перестрілка між білою гвардією та гарнізоном. Під час цієї спроби жоден білогвардійець не постраждав і вимагав від росіян здати зброю без умов капітуляції. Росіяни на це не погодилися, натомість передали Червоній гвардії 200 гармат.

Місцева біла гвардія розмістила позиції біля будинків міської влади та старшої середньої школи Оулун Лісео та благала про допомогу Маннергейма. Олександр Тунц��льман фон Адлерфлюг відправився в експедицію, однак, коли червоні знайшли дізнавшись про це, вони перехопили білих у Сійкайокі, і почалися переговори. Потім Каллінен повернувся до Оулу, вважаючи, що вони досягли успіху. 1 лютого була направлена делегація росіян і червоних для відновлення переговорів, однак вони зайшли в глухий кут, оскільки білі прийняли лише беззастережну капітуляцію. 2 лютого Каллінен пішов у відставку, оскільки був пацифістом, і після того, як інший пацифіст прийшов до влади, Ліндгрен отримав командування. Червона гвардія отримала більше зброї від російського гарнізону, і вони атакували базу білої гвардії, намагаючись приборкати їхню силу до прибуття експедиції. Однак це було здебільшого невдалим, і старша середня школа загорілася під час цього випробування.

Вранці 3 лютого червоні зосередили свої сили проти експедиції, яку тепер очолив Ганнес Ігнаціус, кавалерійський командир. Експедиція мала значно кращу зброю, маючи гармати та кулемети, їхні гармати були розміщені на північному березі Оулуйокі. Звідки вони обстріляли казарми, серед інших стратегічних цілей, розпочавши гарматний вогонь о 09:00. Червона гвардія була зосереджена навколо кладовища Оулу, залізничного вокзалу та місцевого Народного дому. Білі були розкидані по різних частинах міста, і о першій годині дня цвинтар було захоплено білими силами, а червоні з цвинтаря відступили до казарм. Найзапекліша перестрілка відбулася біля Народного дому, де червоні організували укріплення, однак о 15:10 червоні капітулювали.

Росіяни не хотіли здаватися, незважаючи на те, що червоні відмовилися від боротьби. Вони домовилися про припинення вогню, де о 23:00 росіяни почали масово здаватись.

Під час боїв фінська армія втратила 33 убитими, комуністичні терористи втратили убитими 27 чоловік.

Наступна битва, яка розгорілась між фінськими силами та комуністами відбулась 5 лютого-19 березня 1918 року битва мала назву битва при Руовесі.

Коли 27 січня почалася війна, білі та червоні в Руовесі уклали угоду не брати участі в конфлікті. Ситуація, однак, змінилася 2 лютого, коли білогвардійський загін з Остроботнійського муніципалітету Юліхарма увійшов до Руовесі та захопив контроль над селом. Північні частини Руовесі, а також села Ямінкіпох'я та Рухала на південній стороні озера Паловесі були під контролем білих .

Близько 200 погано озброєних членів Червоної гвардії Руовесі відійшли до південних частин муніципалітету та взяли під контроль південні села Муроле та Кекконен. Незабаром до них приєдналися 100 червоних бійців з Тампере. Червоними командували робітник Еміль Коскі та столяр Герман Ярвінен. Через два дні воєнізовані білогвардійці були виведені з Руовесі та замінені підрозділом Західної армії під командуванням єгерського капітана Пауля Валленіуса .

Відповідно до військового плану, складеного головнокомандувачем Червоної гвардії Алі Аалтоненом, у регіоні Північна Тавастія зосереджувалося на забезпеченні життєво важливої залізниці, що з’єднує міста Тампере та Порі. Це означало, що червоні в сільських районах, таких як Руовесі, Куру та Віррат, здебільшого залишилися самі по собі. Війська в Руовесі підтримував лише невеликий загін з району Гельсінкі Германні на чолі з Оскаром Йоганссоном.

Перше зіткнення в Руовесі відбулося 5 лютого, коли червоні перетнули замер��ле озеро Паловесі і вийшли на дорогу, що з'єднує Куру і Руовесі. 200 білим з Військової академії Войрі вдалося відтіснити червоних і захистити дорогу. Незначні зіткнення відбулися 12 лютого. Через день червоні розпочали великий наступ на село Руовесі з трьох напрямків. До них приєдналася група російських добровольців чисельністю 500–600 чоловік під командуванням підпоручика Г. А. Столбова. До складу радянського підрозділу увійшло 250–350 моряків-анархістів з броненосців Балтійського флоту «Полтава» і «Республіка» та міноносця «Орфей», які стояли в Турку. Моряки поверталися додому потягом через Тампере, але вирішили брати участь у війні на фронті Тавастія по дорозі до радянської Росії.

Радянська армія атакувала позиції білих біля садиби Пеккала, розмахуючи чорними прапорами та веселими Роджерами. Після кількох годин бою частина білих втекла на лід озера Паловесі, а командир Мартін Ветцер віддав наказ про відступ. Однак загін білогвардійців з Лапуа під командуванням видатного воєначальника Матті Лауріла зумів заскочити анархістів зненацька, коли вони переходили відкрите поле. Моряки не були навчені наземній війні, що призвело до значних втрат під час кулеметного вогню, і з настанням темряви анархісти були змушені відступити. Щонайменше 11 радянських військових було вбито і 30 поранено. Це був єдиний бій анархістів під час громадянської війни у Фінляндії, моряки повернули Росію за два дні. Решту радянських добровольців перекинули для участі в битві під Куру, що відбулася за 20 кілометрів на південний захід від Руовесі. За деякими даними, двоє анархістів деякий час залишалися на фронті, намагаючись підняти партизанську війну. Комуністи розпочали ще три наступи 21 лютого, 2 березня та 10 березня, але ці атаки також зазнали невдачі.

Фінські вояки готуються відбивати наступ комуністів.

15 березня білі почали головну атаку на фронті Тавастія. Більшість червоних Руовесі відступили до каналу Муроле. Через день до них приєдналися російські добровольці з Куру, яких відтіснив загін шведського полковника-лейтенанта Харальда Ялмарсона в 1650 чоловік. 18 березня позиції червоних були обстріляні сильним артилерійським вогнем, і вони вирішили залишити Руовесі. Червоні відступили на південь, де незабаром приєдналися до битви при Тампере. До червоних приєдналися члени їхніх сімей, що втікали, та інші цивільні особи, які їх підтримували .

19 березня весь Руовесі був під контролем білих. Через тиждень Біла армія розпочала загальний призов серед чоловіків, які залишилися в Руовесі. Проте більшість із них були прихильниками червоних, і не брали участі в призовах.

Більшість Червоних Руовесі, які брали участь у битві при Тампере, були захоплені в полон, коли місто впало 4–6 квітня. Їх відвезли до табору Калеванкангас, де 5 травня було страчено командира Еміля Коскі . Герман Ярвінен загинув у бою 3 квітня.

В підсумку фінські сили втратили 47 чоловік убитими, комуністи втратили убитими 61 чоловік також, було ліквідовано 11 російських комуністів. Серед ліквідованих фінськими силами були командувачі комуністів Герман Ярвінен та Еміль Коскі.

Наступна битва між фінськими силами і комуністами розігралась 6 лютого 1918 року отримала назву битва при Торніо.

15 січня білі в місті організувалися в білогвардійський загін, який налічував близько 73 осіб. Зі зростанням напруженості 30 січня 175 єгерів прибули з Гапаранди, і приєдналися до вже організованої Білої гвардії. Наступного дня майор Фрідель Якобссон, який був найвищим військовим чиновником у Торніо, прийняв командування Білою гвардією в місті. Вони також були краще оснащені, маючи 4 кулемети.

Червоні організувалися в Червону гвардію в листопаді 1917 року, яка спочатку складалася з приблизно 300 чоловіків, однак приблизно 90 з них були перевезені до Оулу 1 лютого, залишивши близько 200 червоних у місті. Червоних також підтримував місцевий російський гарнізон, чисельність якого швидко зменшувалася, маючи близько 1300 чоловік у Торніо восени, а на момент початку конфлікту їх залишилося близько 450.

Першим об’єктом битви була місцева середня школа під назвою Peräpohjolan Opisto, де було розта��овано близько 50 російських гарнізонів. Усі вони здалися, і середню школу звільнили близько 15:00. О 15:00 інша білогвардійська група просунулася до залізничного вокзалу. У той же час цивільна біла гвардія перетнула річку Торне з Суенсаарі, щоб укріпити позиції.

О 16:30 групи Мікко Кохонена та Тауно Йовенена, очолювані Якоббсоном, вступили в конфлікт з росіянами та червоними на північній ділянці Залізничного вокзалу. Росіяни розташували позиції на повороті залізничної колії, що прямувала до Кемі, однак деякі звіти стверджують, що деякі з росіян, можливо, вели вогонь із санітарних машин, звідки вони вели вогонь по позиціях білих. Однак їм довелося припинити боротьбу, і частина росіян втекла до Швеції. Валленіус висунув свої сили до південної частини Залізничного вокзалу, де після кількох годин бою червоні здалися. Наступного дня залишок російського гарнізону в церкві Алаторніо здався. Червона гвардія Торніо не брала участі в боях, натомість масово здалася в полон.

Фінські сили втратили вбитими 9 захисників. Було ліквідовано 40 комуністів, а також захоплено в полон 360 російських комуністів.

Наступне серйозне зіткнення відбулось 11 лютого-25 квітня 1918 року, і отримало назву битва при Антреї .Біла армія на фронті Антреа включала воєнізовану білогвардійську армію, єгерські загони та Карельську армію. Спочатку нею командував полковник-лейтенант Герман Вернх'єлм, якого 12 лютого змінив капітан Аарне Сіхво та Вольдемар Хегглунд як його штабний офіцер.

Червоні підрозділи складалися з Червоної гвардії з району Війпурі та далі з регіону Уусімаа Південної Фінляндії з Гельсінкі, Вантаа, Хювінкяя та Мянцяля. Гельсінська Червона гвардія включала знамениту роту Jyry, яка була елітним загоном, що складався з членів клубу робітничих спортсменів Jyry Helsinki. Також у бою брав участь підрозділ Жіночої Червоної гвардії. Російські добровольчі бригади прибули з Петрограда, Москви та Сибіру. Усі вони залишили фронт Антреа наприкінці лютого, оскільки перемир’я між радянською Росією та Німецькою імперією було порушено, і війська були потрібні в іншому місці. Пізніше в березні група моряків Балтійського флоту все ще воювала в Ахволі.

Червоні командували з головного штабу Червоної гвардії у Війпурі, але вони також мали місцеву базу в Каванцаарі. Головнокомандуючим у Каванцаарі був маловідомий фабричний робітник А. Бакман. Навіть його точна особистість невідома, але Бекман, імовірно, був схоплений, а потім убитий білими на початку травня. За три дні до початку війни білі спробували взяти Війпурі під свій контроль, але зазнали невдачі. Загін із 300 чоловік покинув місто та попрямував на південь через лід затоки Війпурі до невеликого острова Венаянсаарі. 26 січня білі вирішили йти на північ від Війпурі до Антреа та зустрітися зі своїми головними силами. Тепер загін очолив Адольф Амінов, 62-річний полковник російської імператорської армії у відставці. Він перетнув Петроградську залізницю в селі Камяра, де відбулося зіткнення з червоногвардійцями. Битва при Камярі вважається першою битвою громадянської війни у Фінляндії. Розгромивши червоних біля станції Камяра, білі влаштували засідку на червоний поїзд, що прямував �� Петрограда до Фінляндії. Так званий ″Great Gun Train″ перевозив великий вантаж гвинтівок, артилерійських знарядь та боєприпасів. Його супроводжував загін із 400 членів петроградської фінської червоної гвардії під командуванням братів Юкки та Ейно Рах’я. Потяг зупинився біля станції і був здивований Білими. Після того, як червоні поставили свої кулемети на стрілецькі позиції, білі втекли з Кямера і продовжили свій шлях до Антреа. Бої в Камярі закінчилися 18 убитими білими і до 30 убитими червоними. Білі нарешті досягли Антреа 28 січня. Місцеві білогвардійці за день до цього зайняли залізничні станції Кавацаарі та Ганніла.

Коли війна почалася 27 січня, червоні Війпурі просунулися до Антреа вздовж залізниці Війпурі-Йоенсуу. 1 лютого вони зайняли залізничну станцію в Талі, за 10 кілометрів на північ від Війпурі, а наступного дня станцію Карісалмі за 5 кілометрів північніше. 9 лютого червоні зайняли залізничну станцію Каванцаарі після незначного бою з білими. Через день червоні втратили її, але наступного дня отримали підкріплення і знову відбили станцію. 11 лютого червоні також атакували станцію Ганніла, але зазнали невдачі. Натомість вони взяли села Сейстола та Ахвола, розташовані за кілька кілометрів на захід від залізниці. Ахвола була важливим перехрестям шосе Війпурі-Іматра та Війпурі-Антреа.

12 лютого командир білих Герман Вернх'єльм наказав своїм людям відступити з Ганніли через річку Вуоксі, але капітан Аарне Сіхво відмовився виконати наказ. Натомість Сихво наказав своїм людям атакувати Ахволу, яку потім захопили білі. Вони також здійснили невдалу атаку проти Каванцаарі. Тепер Вернх'єльма було звільнено і замінено на Сіхво. Червоні, у свою чергу, втратили велику кількість своїх сил у наступні дні, коли російські добровольчі бригади залишили фронт Антреа. Деякі незначні атаки все ще були зроблені, але після 24 лютого лінія фронту була сформована, і битва перетворилася на окопну війну. Тепер обидві сторони мали приблизно 1500 чоловік в Ахволі та ще кілька сотень на інших позиціях. З кі��ця лютого бій зосередився біля села Ахвола, приблизно за п'ять кілометрів на захід від залізниці. Червоні атакували лінії білих щодня о 9 ранку, а потім відійшли до своїх окопів із заходом сонця . Протягом цього дев'ятитижневого періоду обидві сторони щодня втрачали близько 20 чоловік убитими або пораненими. Село Пулліла за п'ять кілометрів на схід від залізниці утримували червоні. Кілька разів білі безуспішно атакували село.

П'ятикілометрова ділянка залізниці між Каванцаарі та Ганнілою контролювалася бронепоїздами, тому піхота була незначною. У червоних був російський бронепоїзд «Українська революція», який більшовики раніше використовували в Україні. Іншим червоним бронепоїздом був Panssarijuna № 4 (Бронепоїзд № 4), виготовлений на заводі Фредріксберг у Гельсінкі. У білих був бронепоїзд «Карджалан пеластая» («Спаситель Карелії»). Його прозвали за першими боями в Ганнилі, де потягу вдалося відбити червоних. Сам потяг був ″саморобний″, білі мали броньовані відкриті вагони цеглою та дошками та оснастили його гірською гарматою та кулеметами. Потяги атакували один одного, але зазвичай без великих втрат. Найбільший інцидент стався 23 березня, коли «Українська революція» увійшла всього за 250 метрів від білих ліній і бомбила станцію Ганніла протягом 20 хвилин. Білим вдалося вразити потяг гранатою, але «Українська революція» змогла відступити за допомогою Пансаріджуни № 4 і була відправлена до Петрограда на ремонт. 23 квітня білі розпочали рішучий наступ на Війпурі з 15 000 чоловік. Антрейські білі тепер оточили залізницю на 30 кілометрів на схід через село Хейнйокі, а потім закрили Війпурі зі сходу вздовж Петроградської залізниці. Червоним було наказано залишити свої позиції та відступити до Війпурі 24–25 квітня, а резерви білих, що залишилися в Антреа, тепер змогли взяти Каванцаарі та Пуллілу без будь-яких боїв. Після битви під Війпурі 24-29 квітня громадянська війна в Карелії закінчилася.

Два імпортовані з Німеччини літаки-розвідники DFW C.V були доставлені в Антреа наприкінці березня під командуванням данського лейтенанта Кнуда фон Клаусона-Кааса. Літаки не використовувалися в бойових діях, оскільки шведські пілоти відмовилися літати в складних умовах. 10–11 квітня шість російських льотчиків перейшли з Радянської Росії та приєдналися до фінських білих з літаючим човном Григорович М-9, двома літаками-розвідниками «Ньюпор-10» і двома винищувачами «Ньюпор-17». Льотчики були прихильниками російського білого руху. З 13 квітня російські льотчики здійснювали розвідувальні польоти, бомбили позиції червоних і скидали агітаційні листівки. Літаки діяли з аеродрому Антреа в льоду озера Пяахк'ярві. Це вважається початком фінських ВПС.

Літак фінських збройних сил.

Червоні мали два російські літаючі човни Nieuport, якими керували троє російських пілотів. Вони діяли з льоду затоки Панцарлахті у Війпурі. З кінця лютого до кінця березня літаки здійснили щонайменше чотири розвідувальні та бомбардувальні польоти .

В результаті данної битви фінські сили втратили 300 чоловік убитими, комуністичні сили втратили 324 убитими.

0 notes

austria20centry · 10 months ago

Text

АВСТРІЯ бунти та Громадянська війна.

Австрія це була держава, яка виникла в результаті розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 році, розпад Австро-Угорщини відбувся внаслідок поразки у Першій світовій війні. У 1920-х роках ситуація в Австрії була нестабільна, країна потерпала від різного роду криз, до влади рвалось лівацьке крило на чолі з комуністами, соціалістами, та соціал-демократами, з іншого сторону був правий фронт, де були зосереджені консерватори, націоналісти та члени християнсько-соціальної партії. Апогеєм протистояння стали зіткнення у 1927 році. Між правими та лівими. Передісторією цих подій послужило те, що під час сутички в Шаттендорфі 30 січня 1927 року було вбито ветерана Першої світової та дитину. Суд присяжних виправдав 3 націоналістів, яких підозрювали у вбивстві.

Цей «вирок Шаттендорфа» призвів до загального страйку, який мав на меті повалення уряду, очолюваного канцлером Християнської соціальної партії Ігнацем Зайпелем. Масові акції протесту розпочалися вранці 15 липня, коли розлючений натовп спробував штурмувати головну будівлю Віденського університету на Рінгштрасі. Протестувальники напали та пошкодили найближчу поліцейську дільницю та будівлю газети, перш ніж попрямувати до будівлі парламенту Австрії. Вимушені поліцією повернутись, вони прибули на площу перед Палацом правосуддя. Близько полудня протестувальники увірвалися до будівлі, вибивши вікна; потім вони перекинули меблі та почали підпалювати папки. Незабаром будівля спалахнула, вогонь швидко поширився, оскільки кілька демонстрантів атакували віденську пожежну команду, перерізавши шланги і запобігши цим стримуванням пожежі до ранку.

Колишній австрійський канцлер Йохан Шобер, тодішній глава поліції Відня, придушив протести силою. Він просив мера від соціал-демократів Карла Зейтца закликати австрійські збройні сили, але той відхилив це прохання, як і міністр оборони від Християнської соціальної партії Карл Вогойн. У свою чергу начальник поліції забезпечив поліцейських армійськими гвинтівками та публічно оголосив, що приміщення будуть очищені із застосуванням сили, якщо пожежні команди не зможуть безперешкодно працювати. Після того, як радник Теодор Кернер марно намагався переконати натовп здатись, ��оліція відкрила вогонь. У результаті було вбито 89 протестуючих. Загинули п'ятеро поліцейських. Загалом постраждали понад 600 протестувальників та приблизно стільки ж поліцейських.

Фото яке відображає данні події.

У 1933 році в Австрії стався переворот у звязку з економічною кризою в Австрії, та нездатністю парламенту впоратись з кризою. 4 березня 1933 року канцлер Енгельберт Дольфус розпустив парламент. Встановивши в країну корпоративну диктатуру зразка Мусоліні в Італії. 7 березня відновлено дію ухваленого в 1917 році закону військового часу (нім. Kriegswirtschaftliches Ermächtigungsgesetz), який забороняв масові ходи, збори, що встановлювали цензуру та державний контроль над економікою.

12 березня віденський кардинал Інніцер публічно закликав католиків підтримати переворот. Церква з несуттєвими застереженнями стала однією з опор нового режиму. 31 березня - оголошено поза законом «Республіканський Союз оборони» (Шуцбунд). 10 квітня - скасовано республіканський закон про відокремлення школи від церкви; автор цього закону, міністр освіти Отто Глокель, опинився у концтаборі Веллерсдорф і помер невдовзі після визволення у 1935 році. 10 травня - скасовані всі вибори, від муніципальних до федеральних. 20 травня — засновано «Вітчизняний фронт», широку коаліцію правих сил і церкви, опору режиму Дольфуса, ультраправу австрофашистську політичну партію. 26 ��равня - заборонено діяльність комуністичної партії. 16 серпня - держава і церква уклали конкордат. вересень — термінове будівництво концентраційних таборів. 28 жовтня - папа Пій XI заявив підтримку «видатним державним чоловікам Австрії. 11 листопада відновлено смерту кару за вбивство, підпал, вандалізм, знищення чужого майна. У зв'язку з тим, що австрійські ліві були найбільш явною загрозою для влади, режим Дольфуса негайно заарештував багато лівих активістів. Після заборони інших політичних партій, ліквідації парламенту та демократії «Вітчизняний фронт» займав монопольне становище в австрійській політиці. Діяльність комуністів була міцно загнана в підпілля, але соціал-демократи та профспілки все ще залишалися впливовою силою.

Як наслідок комуністи та соціалісти починають готувати повстання проти уряду Австрії з метою його повалення і захоплення влади.

12 лютого 1934 року відбувся обшук у штаб-квартирі соціал-демократів у Лінці спровокував збройне зіткнення між урядовими силами та бойовиками заборонених лівих організацій. Конфлікт охопив великі міста Австрії, насамперед Відень, де ліві бойовики забарикадувалися у робочих кварталах. У 1920-і роки у Відні було побудовано багато дешевого муніципального житла (нім. Gemeindebauten), і перенаселені робочі новобудови, такі, як Карл-Маркс-Хоф, Зандляйтенхоф, Шлінгерхоф, стали опорними пунктами повстання Поліція та бойовики ультраправого («Вітчизняного фронту») зайняли сусідні квартали, почалася перестрілка — спочатку зі стрілецької зброї.

13 лютого у конфлікт за ультраправих втрутилася армія (нім. Bundesheer). Ліві сили ��ули розгромлені артилерійським вогнем. До кінця 13 лютого опорні пункти соціал-демократів та комуністів у Відні та Верхній Австрії припинили опір.

14 лютого здався віденський район Флорідсдорф, де до повсталих приєдналася пожежна дружина на чолі з Георгом Вейселем, яку урядовим військам вдалося розбити лише застосувавши задушливі гази.

До 15 лютого продовжувався опір лівих у Юденбурзі та Брук-ан-ден-Мурі.

Вважається, що до 16 лютого всі осередки повстання були придушені. Під час боїй у Відні урядовими силами було знищено 200 комуністів разом з лідером комуністів Георгом Вейселем, якого було страчено за виробок військвого трибуналу. Загалом по всій Австрії, урядовим силам вдалось в знищити 1490 учасників повстання комуністів, соціалістів, соціал-демократів. Уряд провів масові арешти, заповнивши побудований ще 1933 концтабір Веллерсдорф. Після повстання було заборонено і розгромлено соціал-демократичну партію та ��ов'язані з нею організації. Лідери соціал-демократів втікали до Чехословаччини. Тих, хто залишився в країні, розстрілювали військово-польові суди, що прийняли масовий характер, мали право покарання смертю через повішення. Першим повішеним «у три доби» став обвинувачений у підпалі недоумкуватий карлик Петер Штраус; за ним були повішені десятки відомих соціал-демократів та профспілкових чиновників.

Усунувши соціал-демократів, комуністів, соціалістів та профспілки з політичної сцени, уряд Дольфуса консолідував союз консервативних сил та церкви. 30 квітня—1 травня 1934 року відбулося останнє в історії першої республіки збори законодавців, повністю підконтрольних режиму Дольфуса, у якому було прийнято так звану Травневу конституція,запозичена в режиму Муссоліні. Конституція, схвалена 1 травня 1934 року, замінила державне гасло першої республіки «Австрія – демократична республіка на Право належить народу гаслом станової клерикальної держави: «В ім'я Бога Всемогутнього, який дарує всі права, австрійський народ отримав цю конституцію для своєї християнської німецької союзної держави, побудованої на становому принципі» (нім. Im Namen Gottes, des Allmächtigen, von dem alles ausgeht, erhält das österreichische Volk für seinen christlichen deutschen Bundesstaat auf ständischer Grundlage diese Verfassung). Таким чином в Австрії був встановлений ултьтра правий режим Дольфуса. Який проіснував аж до 1938 року, тобто до аншлюзу Австрії і Німеччини в одну державу.

Фото під час боїв армії Австрії з комуністами та соціалістами у 1934 році.

#Austria

0 notes

bulgariawar · 11 months ago

Text

Комуністичне повстання у Болгарії у вересні 1923 року.

Після завершення, Першої Світової війни, Болгарія була одна з переможених країн, вона зазнала серйозні територіальні поступки на користь сусідів, а також країна була зруйнована війною. Після 1918 року розпочалась відбудова держави, в цей час набувають популярності комуністичні і соціалістичні злочинні рухи, які ширились і Болгарією, бажаючи за прикладом СРСР навязати комунізм і тут. У 1923 році, комуністи і соціалісти та анархісти, почали готуватись до повстання, та насильного захоплення влади. Напередодні повстання:

Навесні 1923 політична обстановка в третьому болгарському царстві ускладнилася. Неза��овго перед виборами до парламенту уряд А. Стамболійського запровадив мажоритарну виборчу систему з метою скоротити до мінімуму кількість мандатів депутатів-комуністів. Це спричинило погіршення відносин між БЗНС і Болгарською комуністичною партією.

9 червня 1923 року внаслідок військового перевороту, який очолили Військова ліга та «Народна змова», уряд А. Стамболійського було повалено, було сформовано новий уряд О. Цанкова. У ряді районів країни пройшли стихійні повстання (так, 9-10 червня озброєний виступ розпочався у Плевенській околиці, 11 червня — у місті Плевен і поширився на села у Луковитській околиці, Нікопольській околиці та інші селища), але вони були швидко придушені військами.

У цей момент керівництво Болгарської компартії зайняло позицію нейтралітету, оцінивши те, що відбувається, як боротьбу між міською та сільською буржуазією. Але вже на засіданні вищої партійної ради БКП у Софії (1-6 липня 1923) члени ЦК БКП Г. Димитров і Т. Петров виступили за можливість підтримки повстання, тоді як Т. Луканов виступав проти участі в повстанні .

5-7 серпня 1923 року у Софії відбулося засідання ЦК БКП, у якому було прийнято рішення «зосередити всі свої сили переважно підготовкою масового збройного повстання».

Було розпочато роботу зі створення єдиного антифашистського фронту. З цією метою були встановлені контакти з БЗНС та низка активістів лівого крила БЗНС висловила згоду на участь у повстанні. 14 серпня 1923 року БКП була опублікована програмна стаття із закликом до антифашистської єдності народу. 16 серпня 1923 року керівництво БКП запропонувало партії широких соціалістів та радикальної партії створити коаліцію єдиного фронту, але ця пропозиція була відхилена. В цей же час БКП встановило контакти з керівництвом ВМОРО та активізувало роботу серед переселенців з Македонії, Фракії та Добруджі.

12 вересня 1923 року уряд розпочав масові арешти комуністів на всій території країни, серед арештованих був один із членів ЦК БКП — Христо Кабакчієв. Профспілкові комітети дали вказівку робітникам Софії оголосити 24-годинний страйк протесту, Г. Димитров виступив із пропозицією перетворити її на загальний страйк, проте Т. Луканов розпорядився припинити страйк .

Увечері 15 вересня 1923 року відбулося засідання керівництва БКП, де було прийнято рішення розпочати збройне повстання. Загальне керівництво повстанням було покладено на групу з чотирьох: Василя Коларова, Георгія Димитрова, Тодора Петрова і Тодора Луканова. 20 вересня 1923 року в розширеному засіданні керівництва партії було визначено дату початку повстання — 22 вересня 1923 года.

Напередодні повстання поліції вдалося розгромити Софійський революційний комітет. Також, 21 вересня 1923 року в селі Виршець був заарештований офіцер-артилерист Нікола Атинський — член БЗНС, який мав обійняти посаду начальника штабу повстанських військ. Перші зіткнення: Ком��ністи першими розпочали повстанські дії в селі Магліж, Казанлашко, вже 13 та 14 вересня. Долучилася також організація БКП з села Велико Дряново. Повстанці захопили обидва села, але їх не підтримали партійні організації сусідніх населених пунктів, які вирішили дочекатися офіційного оголошення повстання. Через кілька годин після початку повстання в Магліжі вони відступили в гори. 12 вересня в Старій Загорі було створено комітет, який постановив підняти повстання в окрузі 19 і 20 вересня. Повстання почалося в Старій Загорі в призначений час, але було швидко придушене урядовими частинами. Одночасно з Нової Загори повстали комуністи, а місто і майже всю околицю оволоділи повстанці. Знову 19-20 вересня повстали села в околицях Чирпаня, і була зроблена невдала спроба захопити місто. Провал повстання в Бургасі дозволив уряду мобілізувати значні війська і придушити повстання в Старозагорську. Особливо вперті бої ведуться за села Магліж, Єніна та Шипка.

Повстання в Північно-Західній Болгарії: Згідно з планом, повстання в Північно-Західній Болгарії почалося вранці 23 вересня, коли комуністичні групи встановили контроль у ряді населених пунктів, серед яких Фердинанд, Виршец і велика кількість сіл в околицях Фердинанда, Оряхово, Берковіца, Бяла Слатина і Лом. У Фердинанді того ж дня після обіду військові частини вибили з міста сотню комуністів, що захопили його, але трохи пізніше великий і добре озброєний натовп із сусідніх сіл знову захопив місто, а наступного ранку Димитров і Коларов пішли туди.

Загони повстанців напали на Лом і захопили його значну частину на чолі з бурмістром Добрі Долу - Рангелом Ганевим. На допомогу кінному полку та озброєним урядом мирним жителям Лому, оточеного повстанцями, було направлено підкріплення з Відінського гарнізону. Повстанським силам допомагала гармата під командуванням папи Андрія, але вона не схилила терезів на їхню користь. Після трьох днів вуличних боїв урядові війська під командуванням підполковника Галачова відкинули повстанців від Лому.

24 вересня повстанці, погано озброєна неорганізована група близько 600-800 осіб із сусідніх сіл , витіснили військові частини та погано озброєних цивільних прихильників уряду з Берковіци та захопили місто . Звідти 200-300 чоловік вирушили на Петроханський перевал, де зустріли військові частини, що рухалися з Софії, і втекли.

У Врачанському, Видинському та Білоградчиському повстали лише окремі села.

Проти повстанців також воювали цивільні добровольці, пізніше названі шпіцкомандайджі. Комуністичне керівництво повстанням також оголосило військову мобілізацію для створення робітничо-селянських силових частин, а також у підконтрольних йому районах створювалися транспортно-забезпечувальні частини. Комуністи також пристипули до реквізицій і забою худоби в домівках селян для прогодування повстанських відділів.

Вранці 25 вересня під проводом Гаврила Генова комуністи атакували біля станції Бойчинівці війська, що прямували в тил повстання в місті Фердинанді, і після запеклого бою розбили їх (Бойчинівський бій). Перемога підняла бойовий дух комуністів і вони рушили на Врацу, але після бою з урядовими військами були відбиті. Загони комуністів також зазнали поразки під Брусарцями після запеклого бою з частинами Відінського гарнізону. Численні озброєні до зубів військові частини наступають у напрямку Фердинанда і Берковіци.

Рано вранці 26 вересня Коларов і Димитров оцінили ситуацію як безвихідну і втекли до югославського кордону, який перетнули наступного дня .

27 вересня урядові війська увійшли до Фердинанда. 28 і 29 вересня між відступаючими повстанцями та військом точилися лише локальні бої.

Повстання в інших регіонах країни:

У Пловдиві та його околицях повстання не було підтримане місцевим населенням і практично не спалахнуло. У Пазарджику повстали деякі села, зокрема Мухово та Лесічево. 24 вересня повстанці безуспішно атакували станцію Саранбей.

Після від'їзду Димитрова і Коларова в Північно-Західну Болгарію ніяких підготовчих заходів до повстання в Софії не проводилося. Причиною цього є те, що в Софійській організації БКП переважають прихильники легального опору режиму Цанкова. Зрештою було організовано військово-революційний комітет у складі Антона Іванова, Димитра Гічева та Тодора Атанасова, але комітет було викрито, а його членів заарештовано вже 21 вересня. Невдача повстання в Софії дозволила уряду використати зосереджені там сильні військові частини проти повстанців в інших частинах країни.

Повстання спалахнуло в обмеженому масштабі в Іхтімансько і Самоковсько, а також в окремих селах в околицях Софії і Пирдопа. Були захоплені Іхтіман і Костенець, але повстанці були швидко розбиті сильними військами, що надійшли з Софії.

Ще перед початком повстання між БКП і ВМРО була укладена угода, згідно з якою БКП не починала повстання в Петричківському повіті, а ВМРО не перешкоджала його підготовці в інших частинах країни. Згодом БКП не виконала угоду. Незважаючи на домовленості, піднялися комуністи в околиці Розложка, де лідером повстання був Володимир Поптомов. 23 вересня повстанцям вдалося захопити Мехомію. У конфлікт на боці уряду втручається ВМРО. Після переговорів більшість повстанців здала зброю ВМРО, частина відступила в гори. Горножумайський повстанський загін був розбитий, а частина його учасників була вбита ВМРО.

Повстання спалахнуло в окремих селах Тарновсько, Шуменсько та Бургас.

Таким чином повстання комуністів та інших лівих терористів було придушено урядом Цанкова, в ході боїв між комуністичними терористами та військами Болгарії, було ліквідовано 841 комуніста, а також було вбито близько 4000 комуністів та соціалістів, під час придушення та зачистки держави, уряд Цанкова діяв жорстко, але це була вимушена дія, щоб комуністичні терористи не захопили владу у державі.

Захоплені в полон комуністичні терористи

#Bulgaria

0 notes

uageek · 11 months ago

Text

🌟 НК Богдан сьогодні вирішили зробити день анонсів і проголосили ще попередній план видання мальописів на 2024 рік

📕🅰️ «А» Павла Чеха

📜 Літера «А» є єдиною дозволеною літерою у світі коміксу. Хоча зазвичай на сторінці лише шість панелей, під час повторного перегляду ми виявляємо безліч деталей, пов’язаних із впливом тоталітаризму: знеособлені фабричні машини, нормування їжі, нудні шкільні уроки та масові демонстрації на користь істерично ш��нованої літери… Одного разу допитливий головний герой на ім’я 21868 помічає паперовий літачок з літерою Б. Так розпочинається його історія у пошуку землі, повної кольорів та інших літер.

📒👦 «Velké dobrodružství Pepíka Střechy» Павла Чеха

📜 Пепік Стреха, переляканий хлопчика, сповнений уяви та дивних ідей, шукає себе та своє місце у світі. Під час своєї подорожі Пепік зустрічає таємничу дівчину на ім’я Ельзевіра, колишнього моряка та інших героїв. Уява Пепіка, бурхлива і неординарна, має властивість оживляти мрії. Це відкриває каскад пригод, який приведе його до напівзруйнованого млина на березі річки та таємничого острова. Під час своїх досліджень він набирається великої кількості мужності, що дозволяє йому здійснити вчинок, який колись був би йому не під силу.

📙🗞 Другий і третій томи «Газетярки» Браяна К. Вона та Кліффа Чяна

📜 Після найдивнішої ночі у своєму житті в передмісті Клівленда відважні юні газетярки Ерін, Мак і Тіффані потрапляють із 1988-го в далеке й жахливе майбутнє… в 2016 рік. Що б ви зробили, якби раптом зустріли І2-річку версію себе? 40-річна репортерка Еріх Т’єн дасть відповідь на це запитання.

📘🤖 «Carbone & Silicium» Матьє Бабле

📜 У світі, який зіткнувся з гострою проблемою старіючого населення, саме на роботів поклали завдання дбати про них. Та, спраглі знань і зовнішнього світу, вони не бажають виконувати завдання, які перед ними поставили творці. Народжені в лабораторії Кремнієвої долини два андроїди на ім’я Карбон і Кремній стануть свідками переломного моменту в майбутньому людства, оскільки технології вступають у пряме зіткнення з екологічною, економічною та міграційною кризами. Їхніми очима ми заново відкриваємо нашу планету Земля, коли вона досягає точки неповернення, давно передбаченої вченими: в Україні гігантська стіна перешкоджає іммігрантам рухатися на землі Західної Європи; в Японії підвищення рівня води змусило її жителів покинути свою країну; на спустошених землях Північного полюса нафтові компанії видобули останні залишки викопного палива.

0 notes

anat82 · 11 months ago

Link

#Toyota

0 notes

fotoinform · 1 year ago

Link

Застосування ременя безпеки зменшує ризик загибелі водія за лобового зіткнення у 2,3 раза, за бокового — в 1,8 раза, а в разі перекидання авто — у 5 разів.

0 notes

objectivnewskharkov · 6 months ago

Link

Поблизу населеного пункту Дружелюбівка триває одне бойове зіткнення на Куп’янському напрямку, повідомляє Генштаб ЗСУ у зведенні станом на 16:30. - https://www.objectiv.tv/uk/objectively/2024/06/01/na-kup-yanskomu-napryamku-trivaye-odne-bojove-zitknennya-dani-gsh-na-16-30/

0 notes

rodesian · 1 year ago

Text

Продовження

Цю засідку очолив сержант-командос майор Ел Турле особливо вмілий солдат на прізвисько «Бенґстік» , люди якого застрелили всіх чотирьох. Потім Сауті повів 12-й і 14-й війська на зачистку яру із заходу та виявив, що бойовики ЗАПУ звільнили свої позиції, залишивши більшу частину свого обладнання. Двоє кадрів, які ховалися в печері, відкрили вогонь по людям Сауті та були вбиті. Знайдено два тіла бойовиків. До обіду 19 липня на території було ясно; 10 терористів було вбито, тоді як сили безпеки втратили одного солдата і отримали поранення шістьох. Штаб-квартиру було перенесено до Каріби, тоді як 2 Командос були доставлені до Солсбері, щоб допомогти знайти решту кадрів. Стронг очолював зачистку вгорі по річці і не зустрів опору, тоді як загін слідопитів, включаючи Турла, рухався на південь, до Каріби. Остання група помітила 10 комуністів у засідці в іншій ущелині о 13:30 19 липня, і зав’язався жорстокий бій . Несправна радіостанція командира загону RLI означала, що він не міг віддавати накази, що змусило Турля взяти на себе ініціативу, викрикуючи накази солдатам навколо нього. Це зробило його об'єктом зосередженого вогню ЗАПУ, але він, незважаючи на це, керував діями RLI протягом усього контакту, а також особисто відповідав більшій частині протиборчих сил . «Турл, — каже Бінда, — озброївшись MAG, разом із ще одним чоловіком підійшов до скелястого виступу, звідки відкривався вид на ворожу позицію, і вів виснажливий вогонь». Під цим прикриттям капрали Джонстон і Стрідом пішли з флангу праворуч і ліквідували бойовиків,а капрал Кірквуд і старший капрал Кум пішли ліворуч. Потім була проведена зачистка, під час якої комуніст вискочив з укриття і відкрив вогонь, поранивши Кума; Джонстон убив бойовика.

У підсумку операція була вдала всі бойовики були ліквідован, сили безпеки Родезії втраили 1 убитого і 7 ранених, також був загиблий і серед сил оборони Південної Африки а також 2 поранених. Втрати бойовиків з ЗУПА склали 27 убитих.

Наступне зіткнення з бойовиками ЗАПУ відбулось у кінці липня початку серпня 1968 року. Операція по ліквідації бойовиків ЗАПУ отримала назву «Excess». Операція була розпочатою с��лами безпеки Родезії 27 липня 1968 року у відповідь на вторгнення терористів ЗАПУ у західну провінцію Машоналенд.

Бойовики були виявлені 26 липня, коли співробітник Міністерства внутрішніх справ (INTAF) виявив незнайомі сліди черевиків у чагарнику біля Макуті. Об’єднане оперативне командування (ООК) було переміщено на південний схід до Карої 28 липня, і там було розгорнуто 2 підрозділи Командос. 3 Командос було відправлено з тактичним штабом для патрулювання мосту через річку Ангва, на північний схід, біля кордону з Мозамбіком.

Цей загін був організований у п’ять відділів, три по вісім чоловік у кожній і дві по сім чоловік у кожній. Прямуючи до гори Дарвін, приблизно за 150 кілометрів (93 милі) на північний схід від Солсбері, їхньою метою було вербування нових бойовиків.

Група підтримки, яка вже базувалася в Каньємбі, направила в цей район одного зі своїх військ разом із шістьма групами антитерористичного підрозділу поліції (PATU). Рота E, RAR переїхала на захід, щоб діяти як зупинки.

Рано вранці 28 липня 7 підрозділів, 2 підрозділи Командос та підрозділи групи підтримки пішли по слідах, і виявили порожній табір комуністів; бойовики були занепокоїлись збільшенням активності гелікоптерів на північ від їх розташування, і пішли.Сили оборони Родезії змогли настугнути бойовиків і вступили в бій з ними як наслідок терористів було розбито. Втрати бойовиків ЗАПУ були значними 15 бойовиків загинули, 8 потрапили у полон, ще 7 втекли. Втрати сили оборони Родезії не мали був тільки один поранений вояк.

Наступне велике зіткнення бойовиків комуністів з ЗАПУ і силами оборони Родезії відбулось у січні-березні 1970 року. Тоді розпочалась операція "Береза".

Операція «Береза» — це операція, розпочата Родезійськими силами безпеки у відповідь на те, що група з 22–25 коумінстичних терористів ЗАПУ перетнула річку Замбезі, яка позначала кордон між Родезією та Замбією, у січні 1970 року.

Один з керівників ЗАПУ Джеймс Чікерема запланував ще одне проникнення із Замбії протягом останніх місяців 1969 року, маючи намір відправити 25 найкращих бійців ЗАПУ через Замбезі, а потім у чотири окремі пункти призначення, розділених на чотири банди: банда 1 мала дійти до Мелсеттера на південному сході країни, банда 2 прямувала до Умталі на кордоні Родезії та Мозамбіку, а банди 3 і 4 мали прямувати до північно-східних міст Мтоко та гори Дарвін відповідно. Троє з 25 відмовилися діяти в Машоналенді, заявивши, що вони ��удуть боротися тільки за ЗАПУ в Матабелеленді. З 11 по 14 грудня 1969 року п'ять кадрів проводили розвідку попереду основної групи, визначаючи безпечну точку перетину та перевіряючи маршрут, яким мав пройти головний загін проникнення. Решта з 22 бойовиків переправилися вночі з 30 на 31 грудня. ЗАПУ потім рушили на південь і 17 січня 1970 року розділилися біля підніжжя уступу Замбезі, приблизно за 8 кілометрів (5 миль) на захід від річки Хуньяні. Їх було виявлено наступного дня, коли двоє з п’яти кадрів показали себе охоронцеві, який обслуговував льотні ворота в Тондонгве в зоні сафарі Дома. Продавши трохи їжі бойовикам, вартовий повідомив про інцидент, і була розпочата операція «Береза»

19 січня о 09:30 19 січня о 09:30 сили безпеки влаштували засідку у Мангулі за участі коммандо. Команда стеження на чолі з лейтенантом Найджелом Хенсоном вперше встановила зв’язок близько полудня 21 січня, коли приховані терористи ЗАПУ з обстріляли їх із кулемета RPD і автоматів AK-47 і SKS. Люди Хенсона відступили, а 1 коммандос встановив пункти зупинки навколо зони контакту, щоб стримувати бойовиків протягом дня; Потім, коли настала темрява, були створені нічні засідки. RLI знову піднялись на світанку наступного дня та зустріли бойовиків о 07:30, коли троє бойовиків помітили групу з п’яти командос 1 Commando на чолі з лейтенантом Брюсом Снелгаром у густому чагарнику. Бойовики зненацька відкрили вогонь з автоматів як наслідок Снелгар і солдат Макмастер були поранені, а солдат Ентоні Бредінг був застрелений. У бою, що зав'язався, усі три бійці ЗАПУ були вбиті без подальших втрат для RLI.

Протягом кількох наступних днів патрулі PATU і RLI заарештували п'ятьох повстанців, двоє з яких були дезертирами. Один із них втік і погодився провести сили безпеки до базового табору ЗАПУ, де, за його словами, двоє комуністів чекали його повернення, не знаючи про його дезертирство та подальшу втечу. Колишній кадровий показав шлях, патруль RLI напав на табір 24 січня і вбив одного з двох; інший втік і був схоплений через кілька днів. Тепер усіх членів банди 1 було вбито або взято в полон, а з банди 2 залишився лише один. 21 січня темношкірий крамар виявив, що банди 3 і 4 знаходяться поблизу Сіполіло, а двоє членів банди 3 зустрілися загоном Генсона 24 січня. Сам Хенсон відкрив вогонь і вбив одного, який, як виявилося, був командиром банди 3. Потім його війська переслідували близько 10 терористів до 26 січня, коли вони втратили сліди комуністів

Патрулювання RLI було посилено протягом наступних днів, і 3 Commando було залучено для допомоги навколо Сіполіло. 13-й підрозділ 3-го командування під командуванням сержанта Філа Раата 31 січня зіткнувся з 10 терористами в краалі біля Бакаси, на північ від Сіполіло, і вбив одного; інші дев'ятеро втекли. Пізніше того ж дня патруль під керівництвом капрала Денніса Крукампа захопив Фініаса Маджуру, директора з операцій ЗАПУ. «Тільки через тиждень після завершення патрулювання ми дізналися, кого ми схопили», — пише Крукамп. «Це був начальник оперативного відділу Джошуа Нкомо. Як еквівалент дуже високопоставленого штабного офіцера, він був у країні, намагаючись визначити, чому ЗАПУ була настільки неуспішною, і він повертався з рекомендаціями, буфером обміну та іншим». Решта бійців ЗАПУ розсіялися та втекли з цього району протягом наступного тижня, а родезійські сили безпеки втратили слід кожного з них. 9 лютого 1970 року присутність місцевих сил безпеки було скорочено до поліції, одного гелікоптера та одного коммандо RLI. Член банди 3 був заарештований португальцями в Мозамбіку наступного дня, але без подальших подій протягом наступного місяця операція «Береза» була завершена 5 березня 1970 року..

Як наслідок силам оборони Родезії вдалось знищити 7 бойовкиів ЗАПУ та 13 захопити в полон, в тому числі Фініаса Маджуру. Сили безпеки Родезії втратили 1 убитого, та 2 ранених.

Також варто відзначити що у 1970 році був укладений секретний військовий альянс Алькора, це був альянс між Родезією, ПАР, Португалією, для протистояння проти комуністів, альянс діяв до 1974 року, мета була допомога та спільні операції проти комуністичних бойовиків котрі діяли на територіях данних країн. Це був секретний альянс спец. служби та розвідки країн часто співпрацювали між собою

Наступна операція відбулась у квітні 1971 року. Операція «Панга» була військовою операцією, розпочатою силами безпеки Родезії (RSF) проти табору, що належав комуністичному повстанському угрупуванню ЗАПУ. Кадровий табір знаходився на річці Мушенші в Замбії.

На цьому етапі війни політична і військова позиція Родезії виявилася сильною. Комуністичні партизани не змогли зробити серйозних військових наступів на Родезію. На початку 1970-х років дві основні комуністичні групи ЗАНУ і ЗАПУ зіткнулися з серйозними внутрішніми розбіжностями, допомога від Організації африканської єдності була тимчасово призупинена в 1971 році, а 129 комуністів були вислані із Замбії після того, як їх звинуватили в змові проти президента Кеннета Каунди. Крім того, зусилля Великобританії з економічної ізоляції Родезії не змусили уряд Сміта піти на серйозні компроміси. У 1971 році Родезія приєдналася до навчань Alcora, секретного оборонного альянсу для Південної Африки, офіційно офор��леного в 1970 році Португалією та Південною Африкою. Алькора офіційно оформила та поглибила політичне та військове співробітництво між трьома країнами в боротьбі проти комуністичного повстання на територіях Родезії, Анголи, Мозамбіку та Південно-Західної Африки та у запобіганні можливій зовнішній агресії на ці території з боку ворожих сусідів. країни. 17 квітня 1971 року військо родезійських SAS у складі десяти осіб за підтримки ВПС Родезії (RhAF) атакувало табір ЗАПУ. Під час рейду один військовослужбовець загинув, ще один був поранений. Решта утекла. Наслідки цього рейду були скромні всього один комуністичний бойовик загинув, а один зазнав поранення.

У грудні 1972 року комуністичні бойовики напали на ферму Альтена, яка належала білому власнику. Напад на ферму Альтена стався вранці 21 грудня 1972 року під час третьої фази війни Родезійського Буша. Альтена була тютюновою фермою, що належала Марку де Борхгрейву, білому родезійському землевласнику, який не користувався популярністю серед місцевих цивільних. Деякі джерела вказують, що це стало початком загострення конфлікту, незважаючи на незначну загрозу, яку вже становили партизанські рухи в Родезії наприкінці 1960-х років.

Родезійська розвідка, яка стежила за діяльністю та підготовкою ЗАНУ, зацікавилася, коли протягом чотирьох тижнів у листопаді 1972 року джерела інформації раптово почали попереджати про напад . «Вони відчули, що щось відбувається, але їхнє начальство відмахнулося від їхніх страхів», — каже Бінда. «Вища влада Родезії була заколисана почуттям зарозумілої самовпевненості на основі минулих успіхів сил безпеки». Цей фальшивий шпон безпеки було зруйновано 21 грудня 1972 року, коли група з десяти співробітників ЗАНУ на чолі з Рексом Нхонго напала на ферму Альтена, що належала білим, поблизу північно-східного села Сентенарі, приблизно за 30 кілометрів (19 миль) на захід від Гора Дарвіна.

ЗАНУ планувала чотири атаки одночасно, але в такому випадку це зробили лише люди Нхонго . За словами історика Елейн Віндріх, Нхонго був колишнім працівником 37-річного власника тютюнової ферми Марка де Борхгрейва і мав на нього образу.

Встановивши присутність на сусідній племінній підопічній території Чівеші, комуністи ЗАНУ, озброєні автоматами AK-47, ручними гранатами та щонайменше одним ручним кулеметом (швидше за все, RPD), пройшли близько шести миль. щоб дістатися до Альтени. Було складено список білих фермерів в окрузі , і де Борхгрейв був позначений для усунення через його погану репутацію серед чорношкірих робітників. Фермерів, відомих своєю популярністю серед робочої сили, також було виявлено та вилучено зі списку потенційних цілей. Керівник Кадри Рекс Нхонго планував здійснити напад і спостерігати за подальшими операціями, які проводяться силами безпеки Родезії

Близько третьої години ранку комуністи перервали телефонні лінії та заклали фугас на під’їзді. Нхонго провів розвідку ферми перед початком атаки. Тоді кожен бойовик витрачав на будівлю принаймні два магазини боєприпасів . Також кидали ручні гранати. Незважаючи на пошкодження, завдані конструкції, постраждала лише восьмирічна донька де Борхгрейва Джейн.

Зрозумівши, що Нхонго міг замінувати під'їзну дорогу, де Борхгрейв пішов пішки шукати допомоги. Повстанці відступили, під час відступу спаливши магазин, який, як вони вважали, належав білим. Пізніше Рекс Нхонго був зупинений і допитаний декількома співробітниками британської Південно-Африканської поліції, але оскільки його документи були в порядку, а він сховав свою зброю, його не затримали.

Пізно ввечері 22 грудня війська Родезійської спеціальної повітряної служби, а за ними незабаром пішла Родезійська легка піхота, доповіли до поліцейської дільниці в Сентенарії. Міну на під’їзді до Альтени було виявлено, знешкоджено та вилучено.Задля їхньої власної безпеки Марка де Борхгрейва та його родину відправили на іншу ферму, поки їхній будинок ремонтували.

Отримавши сповіщення про нове розташування де Борчгрейвів через співчуваючих фермерів, комуністи з початкового складу попросили дозвіл у ЗАНУ здійснити ще один напад. Після консультації з командуванням зони ЗАНУ в Сентені було заплановано рейд на другу ціль (ферму Вістлфілд). Власністю володів Арчі Далгліш. Близько першої години ночі 23 грудня повстанці розвідали ферму Вістлфілд і обстріляли споруду мінометним вогнем . РПГ-7 також був випущений у вікно спальні де Борхгрейвів . Кілька працівників, у тому числі де Борхгрейв, були легко поранені . ЗАНУ стверджувала, що родезійські війська, розміщені на відстані крику від будинку, відреагували на сцену та врятували життя Далгліша та його гостей, вступивши в бій з нападниками . Під час сутички також було підпалено шість хатин і мечеть на фермі робітників.

У липні 1974 року відбулась операція "Перевантаження". Операція «Перевантаження» була операцією з примусового переселення, проведеною армією Родезії, яка тривала протягом шести тижнів, починаючи з 27 липня 1974 року. Її метою було відокремити цивільних осіб від комуністичних бойовиків, яких вони зазвичай підтримували.

Операція «Перевантаження» була розпочата, щоб заблокувати просування повстанців ЗАНУ з підопічної землі племені Чівеші до столиці Родезії Сейлсбері на початку 1974 року. Мешканці цих районів раніше були піддані колективному покаранню урядом Родезії в 1973 році за невдалу спробу стримати їх від підтримки комуністів.

У рамках операції всі 49 960 жителів підопічної землі племені Чівеші були змушені переїхати до 21 охоронюваного села. Родезійська армія та поліція перевезли цивільних до їхніх нових сіл, де від них вимагали побудувати нові будинки з матеріалів, врятованих із їхніх попередніх будинків. Усі хатини в евакуйованих районах були знищені силами безпеки Родезії. Цивільні особи, які були змушені переселитися, не отримали жодної компенсації.

Мешканці північної частини підопічної землі племені Чівеші загалом були готові добровільно переселитися в захищені села, оскільки їх залякували бойовики. Багато жителів південної частини підопічної землі племені Чівеші чинили опір примусовому переселенню.

Переселення було завершено 15 серпня 1974 року. Усі захищені села мали неадекватні санітарні умови, що призвело до захворювань, і вони не були добре захищені від повстанців .

«У короткостроковій перспективі переваги здавалися суттєвими, — каже Сіллєрс, — оскільки діяльність повстанців була серйозно порушена в Чівеші протягом наступних шести місяців». Сили безпеки негайно розпочали аналогічну операцію під назвою Перевантаження два на землях довірчого племені Мадзіва. Це передбачало переселення 13 500 цивільних осіб у вісім захищених сіл.

Наступна сутичка між Родезійськими силами безпеки і комуністичними бойовиками відбулась у червні-липні 1976 році. Мала назву "Довгий Джон"

Операція «Довгий Джон» — це операція, здійснена скаутами Селуса Родезійської армії 25 червня 1976 року проти двох партизанських баз ЗАНУ, розташованих у Мозамбіку поблизу Мапаї. Операція «Довгий Джон» була нападом на партизанський транзитний табір у Мапаї та плацдарм, ідентифікований як Чікуалакуала.

План операції передбачав перше застосування родезійськими силами безпеки тактики, яка стане відомою як «Атака літаючої колони». Транзитний табір знаходився приблизно за 60 кілометрів усередині Мозамбіку.

Необхідно було ввести на місцевість розвідку, щоб визначити точне місце та розміри табору. Було підтверджено, що приблизно 90 бойовиків ЗАНУ були розміщені в Чікуалакуала, а великий арсенал ЗАНУ був розташований у Мапаї. Підтвердження арсеналу» означало, що атакуюча сила вступить у контакт із комуністами ФРЕЛІМО Мозамбіку.

Новий комуністичний уряд Мозамбіку був готовий надати притулок комуністичним бойовиками , але вони не дозволяли їм подорожувати сільською місцевістю у складі озброєних груп. Їхню зброю обслуговували та охороняли солдати ФРЕЛІМО та видавали безпосередньо перед їх проникненням до Родезії.

План передбачав механізований штурм кордону із застосуванням бронеавтомобілів, вантажівок і кількох автобусів. Атака мала б обійти Чікуалакуала та вдарити прямо по Мапаї. Перший був би усунений на зворотному шляху. Операція була вдалою, сили оборони Родезії знищили табір, в результаті рейду було знищено 19 бойовиків, також 18 були поранені . Сили Безреки Родезії втратили загалом лише 1 вояка убитим.

0 notes