#зіткнення

[welovelofi]

Неперевершений жанр і безстрашно винахідливий, Hot4Robot веде слухачів в рок-арт-одіссею текстурованих звукових ландшафтів, нав’язливих мелодій і захоплюючих текстів. Поєднуючи різнобарвну палітру альт-року, панку та нової хвилі, Hot4Robot створює власний безпомилковий і надзвичайно нетрадиційний звук. Hot4Robot є дітищем відомих сольних виконавців Алекса Радуса та Дейва Кехілла, а також має виняткові таланти Роббі Ско та Енді Яновяка.

Радуса описують як «універсального співака» (Underground Music Collective) і «вишуканого автора пісень» (WDVR-FM), тоді як Кехілла хвалять за його «сюрреалістичну» гітарну роботу та композиції, які викликають «постапокаліптичні, антиутопічні пейзажі» (Elucidator ). Це зіткнення протилежностей є стартовою панеллю Hot4Robot. Дебютний однойменний концептуальний альбом Hot4Robot — це похмуре, химерне та нешанобливе дослідження нашого бажання бути чимось більшим, ніж Просто Людьми, поєднуючи вдумливі коментарі з енергійним та емоційним альт-роком. Подумайте про музичну версію Black Mirror від Netflix.

«Блискуче бачення… кожен трек на Hot4Robot — це багатошаровий, авантюрний звуковий пейзаж, сповнений пам’ятних моментів і важливих коментарів, що спонукають до роздумів».​ — Underground Music Collective

[ruushinynerve]

Мені наснилася сім'я з дитиною, чоловік був схибленим маніяком параноїком, що тікає від когось хто хоче забрати його "родину". Він схопив жінку з дитиною, посадив першу за кермо і наказав їхати на всій швидкості по звивистій дорозі десь у горах. Він сильно кричав і погрожував їй. В якийсь момент дитина зникла, а жінка врізалася в огорожу. Сонце було затьмарене місяцем, який розчинявся у небі. Виглядало дуже неправильно. Аварії як такої не сталося, хоча було зіткнення і крики, але все що сталося, це розчленування жінки на шматки. Ніби з повітря під час удару матеріалізувалися тенета з проволоки і розрізали її. Вона була у свідомості, лежала на сидінні і бачила свої обрублені частини тіла. Від чоловіка який сидів поруч було страшне відчуття, що він готовий спалити, зжерти або закопати її рештки. Де була дитина - невідомо, але жінка була певна, що він вбив її як вб'є і її.

Занавіс.

[argentinewars]

Боротьба з комуністами з РАН

Важливим етапом в боротбі з комуністинчими бойовиками, яку проводила влада Арегентини, мала місце боротьби з комуністичними бойовиками з Революційної Армії Народу. Очолював РАН Роберто Сантучо організація як і Монтонерос була багаточисельною і однією з найбільших ліворадикальних організацій Аргентини. Владі Аргентини ліквідовувати комуністичних бойовиків допомагали члени правих організацій зокрема члени Аргентинського Антикомуністичного Альянсу. Найбільш активні дії влади Аргентини проти РАН тривали до кінця 70-х років, РАН поступово пішло на дно після знищення Сантучо. Створена Революційна Армія Народу була в 1970 році, пік активності припав на 1970-1976рр. Сантучо і його поплічники готували організацію до затяжної війни як в місті так і в сільській місцевості. Таким чином комуністичні бойовики бажали прийти до влади. Починаючи з 1970 року бойовики РАН здійснюють безліч нападів, на банківські установи, поліцейські дільниці та склади з зброєю, 17 квітня 1971 року у сутичках з поліцією гинуть перші три бойовика РАН Полті, Лескано і Таборда.

19 січня 1974 року, комуністичні бойовики РАН, вирішили напасти на військовий гарнізон в Асулі бойовики вирішили скористатись тим, що велика кількість солдат не перебувала на службі. Під час нападу був убитий вартовий, спочатку бойовики досить непогано і скоро просувались по військовому гарнізону. Але фактично одразу військові зайняли позиції, і почали чинити сильний опір бойовикам, в результаті частина бойовиків опинилась в оточенні, а іншій частині довелось втекти. Було вбити 5 бойовиків і ще 12 були заарештовані. В військовому плані бойовики зазнали поразки в плані пропаганди гучно зявили про себе. Політичне та військове керівництво РАН ��сунуло Енріке Горріарана Мерло від керівництва військовим комітетом ��уенос-Айреса, понизивши його в бойових діях. Його знову бачили в регіональній столиці лише після розширеного Центрального комітету імені Антоніо дель Кармена Фернандеса, який відбувся в Морено і під час якого на тих, хто там зібрався, атакували урядові си��и які знищили 13 комуністичних бойовиків. В одній з сутичок аргентиськими силами безпеки було знищено 2 комуністичних бойовиків з Чилі, які в цей час вели злочинні дії на території Чилі проти уряду Піночета.

Наступна велика битва відбулась між комуністичними бойовиками з РАН і силами безпеки 23 грудня 1975 року, відбулось в Монте Чінголо коли комуністичні бойовики вирішили напасти на військову частину в цьому місці. Атака бойовиків розпочалась з того, що кілька вантажівок влетіла в ворота, та протаранили їх.

Під час в'їзду цих машин солдат (він буде пізніше нагороджений), незважаючи на свої поранення, отримані в ході тарана воріт, відкрив вогонь у бік одного з автомобілів, що прямував до радіоантени, з метою її знищення для того, щоб перервати комунікацію військової частини із округом. Таким чином, йому вдається врятувати радіопередавач. Починаються активні зіткнення між атакуючими та захисниками казарм, які були у переважній меншості у зв'язку з від'їздом більшої частини службовців гарнізону до будинків для святкування Різдва. Протягом двох з половиною годин, під час яких йшла генеральна битва за казарми (другорядні бої тривали ще наступну ніч), призовник-радист не припиняв мовлення навіть після того, як бойовики РАН увірвалися в його рубку.

Напарник радиста зумів відтіснити комуністів до бокових дверей, де під час відчайдушного ближнього бою йому вдалося вбити одного з нападників, незважаючи на отримане поранення руки. У цей момент ще один комуніст спробував проникнути в рубку через інший вхід, але шлях йому перегородив солдат-призовник Роберто Кабальєро, одразу ж застрелений. Поранений у руку його товариш, не здатний більше тримати зброю, схопивши молоток, у відчайдушній спробі накинувся на зловмисника і після довгої боротьби зумів забити його на смерть, за що був нагороджений медаллю за хоробрість.

Ще дві спроби знищити радіорубку запобіг ціною власного життя сержант Роке Кармело Сістерн, який зумів зупинити два автомобілі бойовиків РАН.

У будівлі охорони ще один сержант за допомогою кількох солдатів організував відчайдушний опір, що закінчився лише коли будинок було перетворено на руїни.

Один із новобранців, який сидів у гарнізонній в'язниці за дезертирство, особисто попросився у бій і заробив орден за те, що, проповзши понад сто метрів під шквальним вогнем, він зміг підібрати ключі від збройового складу, зронені кимось із офіцерів у запалі битви. Цей вчинок справді врятував життя тим, хто оборонявся в будівлі: коли в атакуючих скінчилися патрони, вони просто не змогли зламати залізні двері збройового складу.

Спробувавши закидати будівлю гранатами, бойовики РАН не помітили, як сержант, який тримав оборону, встиг вийти з кількома солдатами і підібратися впритул до нападників. Під час ближнього бою атакуючі остаточно були відкинуті від будівлі охорони.

В іншому секторі казарм група солдатів під командуванням офіцера Особливого відділу понад дві години стримувала натиск шести моторизованих команд комуністів.

Окремо від десяти автомобілів та численних піших пікетів бойовиків, до казарми увірвалася ще один моторизований розрахунок, чиєю головною метою була атака на два склади зброї та вилучення зброї та боєприпасів. Однак штурм складів захлинувся, а потім, у зіткненні з бійцями армійського поста група бойовиків була практично знищена та позбавлена ​​всіх транспортних засобів.

Коротше кажучи, через дві години після початку атаки бойовики РАН, які мали спочатку чисельну перевагу, вже боролися одночасно з солдатами 6 Піхотного батальйону, а так само з силами Національної Жандармерії, Федеральної та Провінційної Поліції і з Батальйоном морської піхоти. Крім того, над місцем бою кружляли чотири літаки ВПС, підняті по тривозі у зв'язку з інформацією про можливе прибуття до бойовиків підкріплення з повітря (як це не дивно, але комуністи так само мала літаки: наприклад, під час нападу на казарми у Формозі Montoneros використовували для відходу два власні борти).

У численних боях того дня було вбито понад сотню бойовиків «Народної Революційної Армії» (65 осіб загинули безпосередньо в казармах, ще близько 40 або знайшли смерть під час відступу, або, будучи схопленими, розстріляли на місці солдатів без суду і слідства). Ті, що вижили, намагалися втекти на автомобілях; групою герільєрос за допомогою барикад на вулиці в Паско був зупинений і захоплений потяг, що прямував маршрутом Солано-Авельянеда. Відхід супроводжувався збройними зіткненнями, результатом яких стали численні загиблі та поранені правоохоронці. Лейтенант Прімеро Спінасі був нагороджений посмертно: на очах своїх підлеглих, що неабияк злякалися, він поодинці атакував групу партизанів на мосту через струмок Лас П'єдрас. Загалом втрати бойовиків під час цього нападу склали 105 убитих комуністичних злочинців.

Фото з місця подій

Ще одне фото з місця подій.

28 березня 1976 року, бойовики РАН зібрали нараду, на якій було пристунє фактично все керівництво, на це дуже миттєво відреагували сили безпеки, більшості керівникам РАН вдалось втекти під час сутички сил оборони Аргентини з бойовиками. Тим не менше поліцейським силам вдалось ліквідувати 12 комуністичних бойовиків. Серед загиблих була Сусана Гаггеро, яка на той час відповідала за Південну зону РАН.

19 липня 1976 року, спецслужбам Аргентини, стає відомо де знаходиться один з основних керівників РАН Роберто Сантучо, сили поліції виїжджають на конспіративну квартиру, яка розташовувалась на околицях Буенос-Айреса, де перебував Роберто Сантучо і його поплічники. В результаті перестрілки Роберто Сантучо був знищений також разом з ним був ліквідований Беніто Уртеага. Фернандо Гертель і Ана Марія Ланцілотто були заарештовані і пізніше ліквідовані силами безпеки Аргентини. Загалом активні бойові дії, проти комуністичних бойовиків з РАН тривали аж до кінця 1970-х років.

Але крапку в протистоянні було поставлено в 1989 році коли залишки комуністичних бойовиків з РАН вирішили атакувати військову частину в Ла-Таблада. Керував атакою Енріке Горріан Мерло, один з останніх керівників РАН, який не був ліквідований. Атака відбулась 23 січня 1989 року, бойовики викрали вантажівку компанії "Coca-Cola", якою протаранили ворота  казарми III Полка «Генерал Белграно» в Ла-Табладі. На території частини потарпило 6 автомобілів, з яких дуже скоро вистрибнули бойовики. Вони відкрили вогонь і зразу вбили солдата наступним планом бойовиків, було захопити кімнату охорони, потрохи комуністичні бойовики рухались по території частини. Загалом в нападі брало участь близько 50 комуністичних бойовиків. Комуністичним бойовикам вдалось захопити будівлю штабу та офіцерське казино, було вбито двох офіцерів, також до місця подій надійшли сили національної жандармерії під командуванням Бригадного генерала Альфредо Арільяга. Бої на території частини з використанням військової техніки, відбувались весь день, більшу частину бойовиків було знищено, 14 з них добровільно склали зброю, одна з жінок комуністок померла внаслідок отриманих поранень. Загалом було силаами оборони було ліквідовано 32 комуністичних бойовиків, серед них Клаудія Ларе, яка воювала в Нікарагуа, на боці комуністичних сил в складі аргентинських комуністів, які в 70-х роках відправились допомагати місцевим комуністичним бойовикам.

Сутичка під час нападу комуністів в 1989 році.

​Військовий та ліквідовані комуністичні бойовики. Ла-Таблада.

Знищений бойовик під час сутички 1989 року.

Вогонь сил безпеки Аргентини по комуністах.

Полонені комуністичні бойовики, які здались аргентинським силам безпеки 1989 рік.

Мертва комуністична терористка, яка була ліквідована силами безпеки під час подій 1989 року в Ла-Табладі.

Загалом, якщо підбивати підсумки, то комуністичні бойовики з РАН за весь час свого протистояння втратили 5000 комуністичних бойовиків загиблими, серед знищених було майже все керівництво РАН. Вдалось спастись Енріке Мерло, який пізніше буде засуджений владою Аргентини до довічного ув'язнення, і відпущений на волю перед самою смертю. Також варто згадати, про основних комуністичних бойовиків РАН, що були ліквідовані.

Роберто Сантучо лідер комуністичних бойовиків РАН, був ліквідований силами безпеки Аргентини 19 липня 1976 року, знищений під час пересрілки на конспіративній квартирі.

Хорхе Уртеага входив в керівну роль РАН, був поплічником Сантучо ліквідований, разом з Сантучо на конспіративній квартирі 19 липня 1976 року.

Хуан Ледесма комуністичний злочинець, учасник РАН з 1970 року, брав участь в різних терористичних акціях і нападах на банківські установи. Брав участь в плануванні нападу бойовиків, на військову частину в Монте-Чінголо в грудні 1975 року, незадовго до нападу був заарештований поліцією, і страчений.

Домінго Менна комуністичний бойовик РАН, італійського походження. Приймав участь в злочинній діяльності РАН з 1970 року. В тому числі в соціалістично-комуністичному повстанні в Кордові в 1969 році. 19 липня 1976 року був заарештований силами безпеки Аргентини і страчений.

Хосе Бакстер, один з засновників РАН, комуністичний злочинець, близький соратник Роберто Сантучо, брав участь в операціях РАН з 1970 року. Загинув під час Авіатрощі 11 липня 1973 року, коли перевозив близько 40 тис доларів, комуністичним бойовикам в Нікарагуа.

Рубен Педро Боннет комуністичний бойовик, з 1970 року член РАН, до цього був членом різних ліворадикальних організацій. 31 березня 1971 року був заарештований. Був розстріляний після невдалої втечі з в'язниці в 1972 році.

Мігель Анхель Рамон Бустос комуністичний бойовик РАН, та журналіст, приєднався до злочинних комуністичних груп ще в 60-х роках. Був схоплений силами безпеки Аргентини і страчений в 1976 році.

Едуардо Адольфо Капелло комуністичний бойовик, брав участь в комуністично-соціалістичному повстанні в Кордові у 1969 році, пізніше один з засновників РАН, був заарештований 16 вересня 1971 року під час спроби захопити автомобіль і був ув'язнений спочатку у в'язниці Вілла Девотто, а потім у в'язниці суворого режиму Роусон, де він перебував під час невдалої спроби втечі. За що і був розстріляний.

Хуан Мануель Каррізо комуністичний бойовик РАН, який приєднався до організації, на початку 70-х років, з 1970 року вчиняв різноманітні напади на поліцейські відділки та в'язниці де тримали комуністичних бойовиків. 28 травня 1976 року був заарештований силами безпеки Аргентини та страчений.

Антоніо Енріке дель Кармен Фернандес комуністичний бойовик член РАН, певний час працював на цукровому заводі де і проникся злочинною комуністичною ідеологією. Брав участь в багатьох нападах, на поліцейські відділки та в'язниці. Також брав участь в невдалій операції по звільненні Роберто Сантучо, який певний час був в'язниці. Був з��ищений у сутичках з військами в 1974 році.

Карлос Альберто дель Рей комуністичний бойовик РАН, був один з засновників організації, ще в роки студенства поширював комуністичну ідеологію. Був заарештований і направлений у в'язницю у Роусоні, під час спроби невдалої втечі заарештований і розстріляний.

Ліліана Марта Дельфіно одна з комуністичних бойовиків РАН, займалась терористичною діяльністю, була близьким соратником до Роберто Сантучо. Була заарештована і страчена 19 січня 1976 року.

Едуардо Фаваріо комуністичний бойовик РАН, був художником, але під впливом комуністичної пропаганди приєднався до комуністичних бойовиків. Був ліквідований в бою з силами безпеки Аргентини у 1975 році.

Віктор Хосе Фернандес Палмейро був іспанським іммігрантом, його батьки були прихильниками комуністів. У 1967 році, брав участь у створенні Революційної комуністичної партії. Здійснив кілька акцій комуністичного терору сам, пізніше став членом РАН. Брав участь в різних нападах на в'язниці та поліцейські установи, був смертельно поранений у 1973 році під час сутички з поліцією.

Маріо Еміліо Дельфіно комуністичний бойовик РАН у 1965 році він приєднався до Революційної робітничої партії, яка народилася в результаті злиття Палабра Обрера та Народного індоамериканського революційного фронту, очолюваного братами Сантучо. 14 квітня 1970 року він був заарештований після спроби захоплення 20-го відділку поліції в Росаріо. Був заарештований і відбував покарання у в'язниці у Роусоні страчений під час спроби втечі у 1972 році.

Сусана Гаджеро учасниця РАН, була одна з поплічників Сантучо, займалась різними злочинними операціями РАН з 1970 року, входила в найблище оточення Сантучо. Була ліквідована силами безпеки Аргентини під час сутички 28 березня 1976.

Фернандо Маріо Гертель був комуністичним бойовиком РАН, був секретарем і зв'язковим політбюро, брав участь в багатьох акціях та нападах починаючи з 1970 року. Кілька раз заарештовувався поліцією Аргентини за злочинну діяльність. 19 липня 1976 року був схоплений військовими Аргентини і страчений.

Раймундо Глейзер комуністичний злочинець член РАН, до утворення РАН, співпрацював з різними лівацькими злочинними організаціями, був затриманий військами Аргентини 27 травня 1976 року і страчений.

Кларіса Роза Леа Плейс була членом злочинної комуністичної організації РАН, встановила контакти з комуністичними бойовиками, навчаючись у школі. Була однією з тих хто утворив РАН з Сантучо. 28 січня 1971 року, була заарештована поліцією, відбувала покараня в Роусоні. Була розстріляна після невдалої спроби втечі з в'язниці у 1972 році.

Ельвіра Естела Маркес Дрейєр активний член РАН, працювала певний час в бібліотеці, пізніше приєднанлась до комуністичних бойовиків, затримана і страчена 3 серпня 1976 року.

Руперто Мендес комуністичний бойовик член РАН учасник багатьох нападів і акцій, які були здійснені комуністичними бойовиками, затриманий та ліквідований 29 березня 1976 року.

Хосе Рікардо Мена комуністичний бойовик РАН, один з організаторів данної організації, 16 листопада 1970 року він брав участь у групі, яка під керівництвом Хорхе Беніто Уртеага та Хосе Марії Каррізо пограбувала Banco Comercial del Norte, він був заарештований за цей інцидент і через деякий час переведений до в'язниці Роусон. Де під час невдалої спроби втечі був розстріляний в 1972 році.

Едуардо Рауль Мербілхаа Кортелеззі був комуністичним бойовиком РАН, також відомим як «Альберто». З 1970 року член РАН, взяв участь в багатьох нападах і сутичках з силами оборони Аргентини, був одним з найбільш досвідчених бойовиків. Був ліквідований силами безпеки Аргентини в 1976 році, незадовго до його смерті, сили безпеки Аргентини знищили були і Роберто Сантучо.

Франциско Рене Сантучо брат лідера РАН Роберто Сантучо, комуністичний бойовик, брав участь у великій кількості злочинів, разом з братом Роберто один з засновників і лідерів організації. Брав участь в партизанських діях в Тукумані, намагався з бойовиками РАН, та Монтонерос організувати там сільський комуністичний фронт і наступ на сили оборони Аргентини, був знищений 1 квітня 1975 року, під час сутичок з силами безпеки Аргентини.

Умберто Сегундо Суарес комуністичний бойовик РАН, один з учасників створення РАН, Суарес був заарештований у березні 1971 року після перестрілки з поліцією та ув'язнений у в'язниці Вілла-Уркіза в провінції Тукуман. Після невдалої спроби втечі розстріляний у в'язниці в 1972 році.

Мігель Анхель Полті комуністичний бойовик РАН, один з перших її учасників, У лютому 1971 року він очолював групу, до складу якої входили, зокрема, Хуан Елісео Ледесма, Умберто Адріан Тоскі та Алехандро Феррейра Бельтран, які пограбували вантажівку з готівкою в місті Йоксіна в Кордові та забрали 121 мільйон песо.

12 квітня 1971 року його брат був убитий, коли намагався вбити начальника поліції Кордови майора Хуліо Санмартіно під час операції «Соня I».

У липні 1971 року Мігель Польті був ув'язнений спочатку у в'язниці Кордови, а потім у в'язниці суворого режиму Роусон. Де був розстріляний, за невдалу спробу втечі в 1972 році.

Рафаель Андрес Перротта член РАН, довгий час був учасникм різних лівацьких організацій, ще з кінця 60-х років, пізніше став членом РАН, 13 червня 1977 року, був заарештований та страчений силами безпеки Аргентини.

Альберто Мануель Пастор комуністичний бойовик, член РАН, захоплювався Че Геварою і приходом комуністів, до влади на Кубі. Займався злочинною терористичною діяльністю. Затриманий силами безпеки Аргентини 12 травня 1977 року і страчений.

Умберто Адріан Тоскі член РАН комуністичний бойовик, розпочинав свій шлях фактично з самого початку утворення організації. Він працював у сімейному бізнесі, коли, вступивши до марксистсько-ленінської революційної робітничої партії, вирішив, як і інші кадри, «пролетаризуватися», працюючи робітником. 30 серпня 1971 року його було заарештовано під час рейду, коли він брав участь у засіданні регіонального військового комітету в Кордові. Його перевели до в'язниці Villa Devoto в місті Буенос-Айрес. Пізніше його доставили до в'язниці суворого режиму Роусон, де він перебував до спроби невдалої втечі після, якої був розстріляний у 1972 році.

Хорхе Алехандро Улла комуністичний бойовик РАН. Він був учителем і був одним із засновників Революційної робітничої партії. Викладацьку діяльність залишив, щоб працювати слюсарем. У січні 1969 року він брав участь у пограбуванні банку в місті Ескобар, провінція Буенос-Айрес, що було першою ��перацією такого типу, здійсненою організацією, і з того часу був виданий ордер на арешт. Пройшов військову підготовку за межами країни. Був одним з тих хто створив РАН, у 1970 році. 30 серпня 1971 року його було заарештовано під час рейду, коли він брав участь у засіданні регіонального військового комітету в Кордові. Був розстріляний після невдалої спроби втечі в 1972 році.

Ана Марія Вільяреал член РАН. У 1959 році вона зустріла Роберто Маріо Сантучо, за якого вийшла заміж наступного року, вирушивши на початку 1961 року в подорож Латинською Америкою з метою дістатися до Куби, пройшовши через різні країни, включаючи Сполучені Штати. Під час перебування на Кубі Фідель Кастро проголосив соціалістичні цілі Кубинської революції, що справило на них велике враження. Була однією з орагнізаторів утворення РАН, разом з Сантучо та іншими займала високі посади в організації. 2 лютого 1972 року Вільярреал була заарештована в автобусі, який прямував до Сальти, перевозячи фальшиві документи, що засвідчують особу, і викрадену зброю, яку було викрадено комуністичними бойовиками під час нападів. Її помістили у в'язницю Villa Devoto в Буенос-Айресі та ув'язнили у в'язниці, яка діяла на кораблі Granaderos. 8 липня її засудили до трьох років ув'язнення, а наступного дня її перевели до в'язниці Роусона. Під час невдалої спроби втечі була розстріляна в 1972 році.

Сванте Гренде шведський комуніст, певний час був членом комуністичного підпілля в Чилі, пізніше перебрався в Аргентини став членом РАН, був ліквідований силами безпеки Аргентини 14 жовтня 1975 року в провінції Тукуман.

Уго Ірурсун комуністичний бойовик, став членом РАН з самого початку утворення організації, брав участь в багатьох нападах на військових, також разом з комуністичними бойовиками діяв в провінції Тукуман, був поранений певний час знаходився на Кубі. У 1980 році відправився в Парагвай, з завданням убити скинутого комуністами-соціалістами, президента Нікарагуа Сомосу, був зхоплений силами безпеки Парагваю та ліквідований.

[objectivnewskharkov]

Ситуація у Куп’янській громаді складна через постійні обстріли. Однак лінія зіткнення тут стабілізувалася, повідомив в етері нацмарафону начальник Куп’янської МВА Андрій Беседін. - https://www.objectiv.tv/uk/objectively/2024/11/23/liniya-zitknennya-na-kup-yanshhini-stabilizuvalas-besedin-poyasniv-chomu-video/

[olegzhdanovkiev]

Росія провокувала Польщу ракетами

Росія провокувала Польщу ракетами: Жданов пояснив, навіщо це Путіну Президент Росії Володимир Путін провокував Польщу ракетами під час останнього масованого удару по Україні, щоб знову легітимізувати себе на світовій арені і змусити Захід вступити з ним у переговори. Таку думку в коментарі сайту ТСН.ua висловив військовий експерт Олег Жданов. “Якщо НАТО зіб’є російську ракету, Путін заявить, що НАТО вступило в війну. Росія вважатиме, що вони прийняли бойове зіткнення. Саме тому кр... Читати далі »

[zhitomir]

У ЗСУ зробили заяву про наступ російської армії

Наступ армії Російської Федерації на фронті не може тривати вічно. Зараз загарбникам не вистачає сил та засобів, щоб просуватися далі на лінії зіткнення. Втім, ворога не можна недооцінювати. Про це в ... Читать дальше »

[finlandwars]

Продовження Громадянської війни

Наступна битва, яка розгорілась між консервативною владою Фінлянідї і комуністичними злочинцями називалась Битва при Вільпулі, яка відбулась 31 січня-18 березня 1918рік.

Перше зіткнення у Вільппулі відбулося 31 січня, коли 200 червоних напали на інд��стріальний район Мянтта, який утримував місцева біла гвардія. Конфлікт вдалося вирішити за допомогою сільського священика, обидві сторони були роззброєні. Наступного дня на сцену вийшла біла гвардія з сусіднього Кеуруу, і червоні були змушені відступити до залізничної станції Лілі, приблизно за 15 кілометрів на південь від Вілпули. Пізніше того ж дня загін білих на чолі з видатним воєначальником Матті Лаурілою, пізніше вбитим у битві при Ленкіпох'я, просунувся до Лілі, але був зупинений зруйнованим залізничним мостом. Випадково потяг з персоналом румунського посольства, евакуйованого з Санкт-Петербурга, прибув на інший бік мосту, і білі змогли продовжити шлях, захопивши їхній потяг. Нарешті білим довелося повернути назад, не досягнувши Лілі, оскільки червоні зламали залізницю в кількох місцях. Тепер білі розташувалися на залізничній станції Вільпула, а червоні зібрали свої війська в Лілі.

Росіяни втягнулися в події, оскільки білі взяли в полон понад дві тисячі російських солдатів, які здали зброю. ��ихайло Свєчніков, командир російської 106-ї дивізії в Тампере, був змушений вжити заходів проти білих, оскільки полонені перебували під його командуванням. Для боротьби з червоними Свєчніков послав групу добровольців із 500 осіб. Цей загін очолив обер-лейтенант Г. А. Столбов, але незабаром росіяни були направлені в битву при Куру, яка велася в 40 кілометрах на захід від Вільппули.

Червоні розпочали свій перший наступ проти Вільппули 2 лютого за підтримки російських військ і бронепотяга. Білі побудували оборонну лінію за двома мостами через річку Вільпуланкоскі. Протягом наступних п'яти днів комуністи кілька разів атакували, але всі зусилля провалилися. Оскільки вони отримали підкріплення від Гельсінської Червоної Гвардії та Санкт-Петербурзької Фінської Червоної Гвардії, протягом наступних двох тижнів було здійснено ще три атаки, але комуністи не змогли прорватися.

21 лютого розпочався загальний наступ червоних, але червоні Вільппула не приєдналися до атаки, оскільки біла артилерія зупинила їхній бронепоїзд. Бойові дії вщухли, обидві сторони тепер зосередилися на артилерійському вогні один одного. 13 березня червоні провели дивовижну операцію, завантаживши повний вибухівкою потяг і направивши його до станції Вільппула. Поїзд-привид проїхав через блокпости і нарешті зупинився на залізничній станції, де білим вдалося знешкодити локомотив із надлишковим тиском і запобігти вибуху. На початку березня до Тампере прибув потяг із персоналом посольства Великобританії в Санкт-Петербурзі. Британці залишили Росію після Жовтневої революції і тепер поверталися додому через Фінляндію та Швецію. Фінсько-американські Червоні, Август Веслі та Вернер Лехтімакі, вели переговори з британцями, і Червоні погодилися дозволити їм перетнути лінію фронту у Вільппулі. Коли британський конвой досяг лінії білих, їх зустріли стріляниною, оскільки білі не помітили білого прапора на сніжному фоні та припустили, що Юніон Джек був якимось соціалістичним прапором. Зрештою, перетнути лінію фронту вдалося, і британці благополучно повернулися додому.

Оскільки червоні не змогли дістатися Вільппули залізницею, що прямувала на північ, вони вирішили атакувати з південного заходу вздовж дороги, що з’єднує Руовесі та Вільпулу. Тепер червоним довелося прорвати лінію білих у селі Вяерінмая, розташованому за 13 кілометрів на південний захід від Вільппули. Червоні зібрали свої війська чисельністю 1000 чоловік у селі Hyyrylä, приблизно за 4 кілометри на південь від Vääärinmaja. Війська, якими командував Мікко Кокко, включали елітні підрозділи, такі як Гельсінська червона гвардія А-рота та батальйон Портту, який складався з працівників військово-морської верфі Катаянокка в Гельсінкі. Червоні також мали кавалерійський загін із 100 чоловік із Турку під командуванням братів-революціонерів Вернера та Ялмара Лехтімякі. Білі, у свою чергу, мали 600 чоловік у Верінмаї, якими командували лейтенант Карл Норденсван і шведський капітан-добровольець Мартін Екстрьом .

Червоні розпочали свою першу атаку 21 лютого, обстрілявши артилерійським вогнем Ваерінмая та сусідні села Сеппяля та Еноранта. Вони взяли Еноранту, але через три дні білі почали контратаку та повернули село. Друга атака була здійснена 10 березня, але й ця була невдалою. Останній спробі 13 березня знову передував сильний артилерійський вогонь, але Верінмайя залишився під контролем білих. Через два дні білі почали великий наступ на Тампере. і червоний фронт розвалився буквально за пару днів. Червоні залишили територію Вілпули 18 березня та приєдналися до битви при Тампере.

Втрати комуністів склали 125 убитих, втрати захиснів Фінської державності склали 60 убитих.

Наступна битва розігралась 3 лютого 1918 року і мала назву битва під Оулу.

Комуністи створили Червону гвардію в місті 15 серпня 1917 року, однак, оскільки лідер гвардії, Йрьо Мекелін, був у Гельсінкі, коли почалися бої, Юрйо Каллінен був призначений фактичним лідером місцевої Червоної гвардії. Каллінен не хотів залишатися на посаді лідера Червоної гвардії Оулу надто довго, оскільки він був пацифістом, а Леннарт Ліндгрен, який був ветераном Другої англо-бурської війни, був призначений натомість місцевим лідером. Червоних підтримував місцевий російський гарнізон, який дислокувався в казармах в Інтіо, проте більшість росіян не мали мотивації воювати.

Білі в місті створили місцеву Білу гвардію, яка складалася з близько 300 чоловік. Вілхо Ненонен був призначений місцевим керівником цієї білої гвардії. Однак, оскільки ця місцева біла гвардія була значною чисельністю, К. Г. Маннергейм послав понад 900 чоловік для підкріплення міста.

Маннергейм вимагав роззброїти місцевий російський гарнізон, на що єгер Теодор Грюнн взяв ініціативу, роззброївши невеликий російський гарнізон у Лімінзі 30 січня. Наступного ранку всі інші російські гарнізони здали зброю, за винятком гарнізону в Інтіо, де спалахнула перестрілка між білою гвардією та гарнізоном. Під час цієї спроби жоден білогвардійець не постраждав і вимагав від росіян здати зброю без умов капітуляції. Росіяни на це не погодилися, натомість передали Червоній гвардії 200 гармат.

Місцева біла гвардія розмістила позиції біля будинків міс��кої влади та старшої середньої школи Оулун Лісео та благала про допомогу Маннергейма. Олександр Тунцельман фон Адлерфлюг відправився в експедицію, однак, коли червоні знайшли дізнавшись про це, вони перехопили білих у Сійкайокі, і почалися переговори. Потім Каллінен повернувся до Оулу, вважаючи, що вони досягли успіху. 1 лютого була направлена делегація росіян і червоних для відновлення переговорів, однак вони зайшли в глухий кут, оскільки білі прийняли лише беззастережну капітуляцію. 2 лютого Каллінен пішов у відставку, оскільки був пацифістом, і після того, як інший пацифіст прийшов до влади, Ліндгрен отримав командування. Червона гвардія отримала більше зброї від російського гарнізону, і вони атакували базу білої гвардії, намагаючись приборкати їхню силу до прибуття експедиції. Однак це було здебільшого невдалим, і старша середня школа загорілася під час цього випробування.

Вранці 3 лютого червоні зосередили свої сили проти експедиції, яку тепер очолив Ганнес Ігнаціус, кавалерійський командир. Експедиція мала значно кращу зброю, маючи гармати та кулемети, їхні гармати були розміщені на північному березі Оулуйокі. Звідки вони обстріляли казарми, серед інших стратегічних цілей, розпочавши гарматний вогонь о 09:00. Червона гвардія була зосереджена навколо кладовища Оулу, залізничного вокзалу та місцевого Народного дому. Білі були розкидані по різних частинах міста, і о першій годині дня цвинтар було захоплено білими силами, а червоні з цвинтаря відступили до казарм. Найзапекліша перестрілка відбулася біля Народного дому, де червоні організували укріплення, однак о 15:10 червоні капітулювали.

Росіяни не хотіли здаватися, незважаючи на те, що червоні відмовилися від боротьби. Вони домовилися про припинення вогню, де о 23:00 росіяни почали масово здаватись.

Під час боїв фінська армія втратила 33 убитими, комуністичні терористи втратили убитими 27 чоловік.

Наступна битва, яка розгорілась між фінськими силами та комуністами відбулась 5 лютого-19 березня 1918 року битва мала назву битва при Руовесі.

Коли 27 січня почалася війна, білі та червоні в Руовесі уклали угоду не брати участі в конфлікті. Ситуація, однак, змінилася 2 лютого, коли білогвардійський загін з Остроботнійського муніципалітету Юліхарма увійшов до Руовесі та захопив контроль над селом. Північні частини Руовесі, а також села Ямінкіпох'я та Рухала на південній стороні озера Паловесі були під контролем білих .

Близько 200 погано озброєних членів Червоної гвардії Руовесі відійшли до південних частин муніципалітету та взяли під контроль південні села Муроле та Кекконен. Незабаром до них приєдна��ися 100 червоних бійців з Тампере. Червоними командували робітник Еміль Коскі та столяр Герман Ярвінен. Через два дні воєнізовані білогвардійці були виведені з Руовесі та замінені підрозділом Західної армії під командуванням єгерського капітана Пауля Валленіуса .

Відповідно до військового плану, складеного головнокомандувачем Червоної гвардії Алі Аалтоненом, у регіоні Північна Тавастія зосереджувалося на забезпеченні життєво важливої залізниці, що з’єднує міста Тампере та Порі. Це означало, що червоні в сільських районах, таких як Руовесі, Куру та Віррат, здебільшого залишилися самі по собі. Війська в Руовесі підтримував лише невеликий загін з району Гельсінкі Германні на чолі з Оскаром Йоганссоном.

Перше зіткнення в Руовесі відбулося 5 лютого, коли червоні перетнули замерзле озеро Паловесі і вийшли на дорогу, що з'єднує Куру і Руовесі. 200 білим з Військової академії Войрі вдалося відтіснити червоних і захистити дорогу. Незначні зіткнення відбулися 12 лютого. Через день червоні розпочали великий наступ на село Руовесі з трьох напрямків. До них приєдналася група російських добровольців чисельністю 500–600 чоловік під командуванням підпоручика Г. А. Столбова. До складу радянського підрозділу увійшло 250–350 моряків-анархістів з броненосців Балтійського флоту «Полтава» і «Республіка» та міноносця «Орфей», які стояли в Турку. Моряки поверталися додому потягом через Тампере, але вирішили брати участь у війні на фронті Тавастія по дорозі до радянської Росії.

Радянська армія атакувала позиції білих біля садиби Пеккала, розмахуючи чорними прапорами та веселими Роджерами. Після кількох годин бою частина білих втекла на лід озера Паловесі, а командир Мартін Ветцер віддав наказ про відступ. Однак загін білогвардійців з Лапуа під командуванням видатного воєначальника Матті Лауріла зумів заскочити анархістів зненацька, коли вони переходили відкрите поле. Моряки не були навчені наземній війні, що призвело до значних втрат під час кулеметного вогню, і з настанням темряви анархісти були змушені відступити. Щонайменше 11 радянських військових було вбито і 30 поранено. Це був єдиний бій анархістів під час громадянської війни у Фінляндії, моряки повернули Росію за два дні. Решту радянських добровольців перекинули для участі в битві під Куру, що відбулася за 20 кілометрів на південний захід від Руовесі. За деякими даними, двоє анархістів деякий час залишалися на фронті, намагаючись підняти партизанську війну. Комуністи розпочали ще три наступи 21 лютого, 2 березня та 10 березня, але ці атаки також зазнали невдачі.

Фінські вояки готуються відбивати наступ комуністів.

15 березня білі почали головну атаку на фронті Тавастія. Більшість червоних Руовесі відступили до каналу Муроле. Через день до них приєдналися російські добровольці з Куру, яких відтіснив загін шведського полковника-лейтенанта Харальда Ялмарсона в 1650 чоловік. 18 березня позиції червоних були обстріляні сильним артилерійським вогнем, і вони вирішили залишити Руовесі. Червоні відступили на південь, де незабаром приєдналися до битви при Тампере. До червоних приєдналися члени їхніх сімей, що втікали, та інші цивільні особи, які їх підтримували .

19 березня весь Руовесі був під контролем білих. Через тиждень Біла армія розпочала загальний призов серед чоловіків, які залишилися в Руовесі. Проте більшість із них були прихильниками червоних, і не брали участі в призовах.

Більшість Червоних Руовесі, які брали участь у битві при Тампере, були захоплені в полон, коли місто впало 4–6 квітня. Їх відвезли до табору Калеванкангас, де 5 травня було страчено командира Еміля Коскі . Герман Ярвінен загинув у бою 3 квітня.

В підсумку фінські сили втратили 47 чоловік убитими, комуністи втратили убитими 61 чоловік також, було ліквідовано 11 російських комуністів. Серед ліквідованих фінськими силами були командувачі комуністів Герман Ярвінен та Еміль Коскі.

Наступна битва між фінськими силами і комуністами розігралась 6 лютого 1918 року отримала назву битва при Торніо.

15 січня білі в місті організувалися в білогвардійський загін, який налічував близько 73 осіб. Зі зростанням напруженості 30 січня 175 єгерів прибули з Гапаранди, і приєдналися до вже організованої Білої гвардії. Наступного дня майор Фрідель Якобссон, який був найвищим військовим чиновником у Торніо, прийняв командування Білою гвардією в місті. Вони також були краще оснащені, маючи 4 кулемети.

Червоні організувалися в Червону гвардію в листопаді 1917 року, яка спочатку складалася з приблизно 300 чоловіків, однак приблизно 90 з них були перевезені до Оулу 1 лютого, залишивши близько 200 червоних у місті. Червоних також підтримував місцевий російський гарнізон, чисельність якого швидко зменшувалася, маючи близько 1300 чоловік у Торніо восени, а на момент початку конфлікту їх залишилося близько 450.

Першим об’єктом битви була місцева середня школа під назвою Peräpohjolan Opisto, де було розташовано близько 50 російських гарнізонів. Усі вони здалися, і середню школу звільнили близько 15:00. О 15:00 інша білогвардійська група просунулася до залізничного вокзалу. У той же час цивільна біла гвардія перетнула річку Торне з Суенсаарі, щоб укріпити позиції.

О 16:30 групи Мікко Кохонена та Тауно Йовенена, очолювані Якоббсоном, вступили в конфлікт з росіянами та червоними на північній ділянці Залізничного вокзалу. Росіяни розташували позиції на повороті залізничної колії, що прямувала до Кемі, однак деякі звіти стверджують, що деякі з росіян, можливо, вели вогонь із санітарних машин, звідки вони вели вогонь по позиціях білих. Однак їм довелося припинити боротьбу, і частина росіян втекла до Швеції. Валленіус висунув свої сили до південної частини Залізничного вокзалу, де після кількох годин бою червоні здалися. Наступного дня залишок російського гарнізону в церкві Алаторніо здався. Червона гвардія Торніо не брала участі в боях, натомість масово здалася в полон.

Фінські сили втратили вбитими 9 захисників. Було ліквідовано 40 комуністів, а також захоплено в полон 360 російських комуністів.

Наступне серйозне зіткнення відбулось 11 лютого-25 квітня 1918 року, і отримало назву битва при Антреї .Біла армія на фронті Антреа включала воєнізовану білогвардійську армію, єгерські загони та Карельську армію. Спочатку нею командував полковник-лейтенант Герман Вернх'єлм, якого 12 лютого змінив капітан Аарне Сіхво та Вольдемар Хегглунд як його штабний офіцер.

Червоні підрозділи складалися з Червоної гвардії з району Війпурі та далі з регіону Уусімаа Південної Фінляндії з Гельсінкі, Вантаа, Хювінкяя та Мянцяля. Гельсінська Червона гвардія включала знамениту роту Jyry, яка була елітним загоном, що складався з членів клубу робітничих спортсменів Jyry Helsinki. Також у бою брав участь підрозділ Жіночої Червоної гвардії. Російські добровольчі бригади прибули з Петрограда, Москви та Сибіру. Усі вони залишили фронт Антреа наприкінці лютого, оскільки перемир’я між радянською Росією та Німецькою імперією було порушено, і війська були потрібні в іншому місці. Пізніше в березні група моряків Балтійського флоту все ще воювала в Ахволі.

Червоні командували з головного штабу Червоної гвардії у Війпурі, але вони також мали місцеву базу в Каванцаарі. Головнокомандуючим у Каванцаарі був маловідомий фабричний робітник А. Бакман. Навіть його точна особистість невідома, але Бекман, імовірно, був схоплений, а потім убитий білими на початку травня. За три дні до початку війни білі спробували взяти Війпурі п��д свій контроль, але зазнали невдачі. Загін із 300 чоловік покинув місто та попрямував на південь через лід затоки Війпурі до невеликого острова Венаянсаарі. 26 січня білі вирішили йти на північ від Війпурі до Антреа та зустрітися зі своїми головними силами. Тепер загін очолив Адольф Амінов, 62-річний полковник російської імператорської армії у відставці. Він перетнув Петроградську залізницю в селі Камяра, де відбулося зіткнення з червоногвардійцями. Битва при Камярі вважається першою битвою громадянської війни у Фінляндії. Розгромивши червоних біля станції Камяра, білі влаштували засідку на червоний поїзд, що прямував з Петрограда до Фінляндії. Так званий ″Great Gun Train″ перевозив великий вантаж гвинтівок, артилерійських знарядь та боєприпасів. Його супроводжував загін із 400 членів петроградської фінської червоної гвардії під командуванням братів Юкки та Ейно Рах’я. Потяг зупинився біля станції і був здивований Білими. Після того, як червоні поставили свої кулемети на стрілецькі позиції, білі втекли з Кямера і продовжили свій шлях до Антреа. Бої в Камярі закінчилися 18 убитими білими і до 30 убитими червоними. Білі нарешті досягли Антреа 28 січня. Місцеві білогвардійці за день до цього зайняли залізничні станції Кавацаарі та Ганніла.

Коли війна почалася 27 січня, червоні Війпурі просунулися до Антреа вздовж залізниці Війпурі-Йоенсуу. 1 лютого вони зайняли залізничну станцію в Талі, за 10 кілометрів на північ від Війпурі, а наступного дня станцію Карісалмі за 5 кілометрів північніше. 9 лютого червоні зайняли залізничну станцію Каванцаарі після незначного бою з білими. Через день червоні втратили її, але наступного дня отримали підкріплення і знову відбили станцію. 11 лютого червоні також атакували станцію Ганніла, але зазнали невдачі. Натомість вони взяли села Сейстола та Ахвола, розташовані за кілька кілометрів на захід від залізниці. Ахвола була важливим перехрестям шосе Війпурі-Іматра та Війпурі-Антреа.

12 лютого командир білих Герман Вернх'єльм наказав своїм людям відступити з Ганніли через річку Вуоксі, але капітан Аарне Сіхво відмовився виконати наказ. Натомість Сихво наказав своїм людям атакувати Ахволу, яку потім захопили білі. Вони також здійснили невдалу атаку проти Каванцаарі. Тепер Вернх'єльма було звільнено і замінено на Сіхво. Червоні, у свою чергу, втратили велику кількість своїх сил у наступні дні, коли російські добровольчі бригади залишили фронт Антреа. Деякі незначні атаки все ще були зроблені, але після 24 лютого лінія фронту була сформована, і битва перетворилася на окопну війну. Тепер обидві сторони мали приблизно 1500 чоловік в Ахволі та ще кілька сотень на інших позиціях. З кінця лютого бій зосередився біля села Ахвола, приблизно за п'ять кілометрів на захід від залізниці. Червоні атакували лінії білих щодня о 9 ранку, а потім відійшли до своїх окопів із заходом сонця . Протягом цього дев'ятитижневого періоду обидві сторони щодня втрачали близько 20 чоловік убитими або пораненими. Село Пулліла за п'ять кілометрів на схід від залізниці утримували червоні. Кілька разів білі безуспішно атакували село.

П'ятикілометрова ділянка залізниці між Каванцаарі та Ганнілою контролювалася бронепоїздами, тому піхота була незначною. У червоних був російський бронепоїзд «Українська революція», який більшовики раніше використовували в Україні. Іншим червоним бронепоїздом був Panssarijuna № 4 (Бронепоїзд № 4), виготовлений на заводі Фредріксберг у Гельсінкі. У білих був бронепоїзд «Карджалан пеластая» («Спаситель Карелії»). Його прозвали за першими боями в Ганнилі, де потягу вдалося відбити червоних. Сам потяг був ″саморобний″, білі мали броньовані відкриті вагони цеглою та дошками та оснастили його гірською гарматою та кулеметами. Потяги атакували один одного, але зазвичай без великих втрат. Найбільший інцидент стався 23 березня, коли «Українська революція» увійшла всього за 250 метрів від білих ліній і бомбила станцію Ганніла протягом 20 хвилин. Білим вдалося вразити потяг гранатою, але «Українська революція» змогла відступити за допомогою Пансаріджуни № 4 і була відправлена до Петрограда на ремонт. 23 квітня білі розпочали рішучий наступ на Війпурі з 15 000 чоловік. Антрейські білі тепер оточили залізницю на 30 кілометрів на схід через село Хейнйокі, а потім закрили Війпурі зі сходу вздовж Петроградської залізниці. Червоним було наказано залишити свої позиції та відступити до Війпурі 24–25 квітня, а резерви білих, що залишилися в Антреа, тепер змогли взяти Каванцаарі та Пуллілу без будь-яких боїв. Після битви під Війпурі 24-29 квітня громадянська війна в Карелії закінчилася.

Два імпортовані з Німеччини літаки-розвідники DFW C.V були доставлені в Антреа наприкінці березня під командуванням данського лейтенанта Кнуда фон Клаусона-Кааса. Літаки не використовувалися в бойових діях, оскільки шведські пілоти відмовилися літати в складних умовах. 10–11 квітня шість російських льотчиків перейшли з Радянської Росії та приєдналися до фінських білих з літаючим човном Григорович М-9, двома літаками-розвідниками «Ньюпор-10» і двома винищувачами «Ньюпор-17». Льотчики були прихильниками російського білого руху. З 13 квітня російські льотчики здійснювали розвідувальні польоти, бомбили позиції червоних і скидали агітаційні листівки. Літаки діяли з аеродрому Антреа в льоду озера Пяахк'ярві. Це вважається початком фінських ВПС.

Літак фінських збройних сил.

Червоні мали два російські літаючі човни Nieuport, якими керували троє російських пілотів. Вони діяли з льоду затоки Панцарлахті у Війпурі. З кінця лютого до кінця березня літаки здійснили щонайменше чотири розвідувальні та бомбардувальні польоти .

В результаті данної битви фінські сили втратили 300 чоловік убитими, комуністичні сили втратили 324 убитими.

[austria20centry]

АВСТРІЯ бунти та Громадянська війна.

Австрія це була держава, яка виникла в результаті розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 році, розпад Австро-Угорщини відбувся внаслідок поразки у Першій світовій війні. У 1920-х роках ситуація в Австрії була нестабільна, країна потерпала від різного роду криз, до влади рвалось лівацьке крило на чолі з комуністами, соціалістами, та соціал-демократами, з іншого сторону був правий фронт, де були зосереджені консерватори, націоналісти та члени християнсько-соціальної партії. Апогеєм протистояння стали зіткнення у 1927 році. Між правими та лівими. Передісторією цих подій послужило те, що під час сутички в Шаттендорфі 30 січня 1927 року було вбито ветерана Першої світової та дитину. Суд присяжних виправдав 3 націоналістів, яких підозрювали у вбивстві.

Цей «вирок Шаттендорфа» призвів до загального страйку, який мав на меті повалення уряду, очолюваного канцлером Християнської соціальної партії Ігнацем Зайпелем. Масові акції протесту розпочалися вранці 15 липня, коли розлючений натовп спробував штурмувати головну будівлю Віденського університету на Рінгштрасі. Протестувальники напали та пошкодили найближчу поліцейську дільницю та будівлю газети, перш ніж попрямувати до будівлі парламенту Австрії. Вимушені поліцією повернутись, вони прибули на площу перед Палацом правосуддя. Близько полудня протестувальники увірвалися до будівлі, вибивши вікна; потім вони перекинули меблі та почали підпалювати папки. Незабаром будівля спалахнула, вогонь швидко поширився, оскільки кілька демонстрантів атакували віденську пожежну команду, перерізавши шланги і запобігши цим стримуванням пожежі до ранку.

Колишній австрійський канцлер Йохан Шобер, тодішній глава поліції Відня, придушив протести силою. Він просив мера від соціал-демократів Карла Зейтца закликати австрійські збройні сили, але той відхилив це прохання, як і міністр оборони від Християнської соціальної партії Карл Вогойн. У свою чергу начальник поліції забезпечив поліцейських армійськими гвинтівками та публічно оголосив, що приміщення будуть очищені із застосуванням сили, якщо пожежні команди не зможуть безперешкодно працювати. Після того, як радник Теодор Кернер марно намагався переконати натовп здатись, поліція відкрила вогонь. У результаті було вбито 89 протестуючих. Загинули п'ятеро поліцейських. Загалом постраждали понад 600 протестувальників та приблизно стільки ж поліцейських.

Фото яке відображає данні події.

У 1933 році в Австрії стався переворот у звязку з економічною кризою в Австрії, та нездатністю парламенту впоратись з кризою. 4 березня 1933 року канцлер Енгельберт Дольфус розпустив парламент. Встановивши в країну корпоративну диктатуру зразка Мусоліні в Італії. 7 березня відновлено дію ухваленого в 1917 році закону військового часу (нім. Kriegswirtschaftliches Ermächtigungsgesetz), який забороняв масові ходи, збори, що встановлювали цензуру та державний контроль над економікою.

12 березня віденський кардинал Інніцер публічно закликав католиків підтримати переворот. Церква з несуттєвими застереженнями стала однією з опор нового режиму. 31 березня - оголошено поза законом «Республіканський Союз оборони» (Шуцбунд). 10 квітня - скасовано республіканський закон про відокремлення школи від церкви; автор цього закону, міністр освіти Отто Глокель, опинився у концтаборі Веллерсдорф і помер невдовзі після визволення у 1935 році. 10 травня - скасовані всі вибори, від муніципальних до федеральн��х. 20 травня — засновано «Вітчизняний фронт», широку коаліцію правих сил і церкви, опору режиму Дольфуса, ультраправу австрофашистську політичну партію. 26 травня - заборонено діяльність комуністичної партії. 16 серпня - держава і церква уклали конкордат. вересень — термінове будівництво концентраційних таборів. 28 жовтня - папа Пій XI заявив підтримку «видатним державним чоловікам Австрії. 11 листопада відновлено смерту кару за вбивство, підпал, вандалізм, знищення чужого майна. У зв'язку з тим, що австрійські ліві були найбільш явною загрозою для влади, режим Дольфуса негайно заарештував багато лівих активістів. Після заборони інших політичних партій, ліквідації парламенту та демократії «Вітчизняний фронт» займав монопольне становище в австрійській політиці. Діяльність комуністів була міцно загнана в підпілля, але соціал-демократи та профспілки все ще залишалися впливовою силою.

Як наслідок комуністи та соціалісти починають готувати повстання проти уряду Австрії з метою його повалення і захоплення влади.

12 лютого 1934 року відбувся обшук у штаб-квартирі соціал-демократів у Лінці спровокував збройне зіткнення між урядовими силами та бойовиками заборонених лівих організацій. Конфлікт охопив великі міста Австрії, насамперед Відень, де ліві бойовики забарикадувалися у робочих кварталах. У 1920-і роки у Відні було побудовано багато дешевого муніципального житла (нім. Gemeindebauten), і перенаселені робочі новобудови, такі, як Карл-Маркс-Хоф, Зандляйтенхоф, Шлінгерхоф, стали опорними пунктами повстання Поліція та бойовики ультраправого («Вітчизняного фронту») зайняли сусідні квартали, почалася перестрілка — спочатку зі стрілецької зброї.

13 лютого у конфлікт за ультраправих втрутилася армія (нім. Bundesheer). Ліві сили були розгромлені артилерійським вогнем. До кінця 13 лютого опорні пункти соціал-демократів та комуністів у Відні та Верхній Австрії припинили опір.

14 лютого здався віденський район Флорідсдорф, де до повсталих приєдналася пожежна дружина на чолі з Георгом Вейселем, яку урядовим військам вдалося розбити лише застосувавши задушливі гази.

До 15 лютого продовжувався опір лівих у Юденбурзі та Брук-ан-ден-Мурі.

Вважається, що до 16 лютого всі осередки повстання були придушені. Під час боїй у Відні урядовими силами було знищено 200 комуністів разом з лідером комуністів Георгом Вейселем, якого було страчено за виробок військвого трибуналу. Загалом по всій Австрії, урядовим силам вдалось в ��нищити 1490 учасників повстання комуністів, соціалістів, соціал-демократів. Уряд провів масові арешти, заповнивши побудований ще 1933 концтабір Веллерсдорф. Після повстання було заборонено і розгромлено соціал-демократичну партію та пов'язані з нею організації. Лідери соціал-демократів втікали до Чехословаччини. Тих, хто залишився в країні, розстрілювали військово-польові суди, що прийняли масовий характер, мали право покарання смертю через повішення. Першим повішеним «у три доби» став обвинувачений у підпалі недоумкуватий карлик Петер Штраус; за ним були повішені десятки відомих соціал-демократів та профспілкових чиновників.

Усунувши соціал-демократів, комуністів, соціалістів та профспілки з політичної сцени, уряд Дольфуса консолідував союз консервативних сил та церкви. 30 квітня—1 травня 1934 року відбулося останнє в історії першої республіки збори законодавців, повністю підконтрольних режиму Дольфуса, у якому було прийнято так звану Травневу конституція,запозичена в режиму Муссоліні. Конституція, схвалена 1 травня 1934 року, замінила державне гасло першої республіки «Австрія – демократична республіка на Право належить народу гаслом станової клерикальної держави: «В ім'я Бога Всемогутнього, який дарує всі права, австрійський народ отримав цю конституцію для своєї християнської німецької союзної держави, побудованої на становому принципі» (нім. Im Namen Gottes, des Allmächtigen, von dem alles ausgeht, erhält das österreichische Volk für seinen christlichen deutschen Bundesstaat auf ständischer Grundlage diese Verfassung). Таким чином в Австрії був встановлений ултьтра правий режим Дольфуса. Який проіснував аж до 1938 року, тобто до аншлюзу Австрії і Німеччини в одну державу.

Фото під час боїв армії Австрії з комуністами та соціалістами у 1934 році.

[bulgariawar]

Комуністичне повстання у Болгарії у вересні 1923 року.

Після завершення, Першої Світової війни, Болгарія була одна з переможених країн, вона зазнала серйозні територіальні поступки на користь сусідів, а також країна була зруйнована війною. Після 1918 року розпочалась відбудова держави, в цей час набувають популярності комуністичні і соціалістичні злочинні рухи, які ширились і Болгарією, бажаючи за прикладом СРСР навязати комунізм і тут. У 1923 році, комуністи і соціалісти та анархісти, почали готуватись до повстання, та насильного захоплення влади. Напередодні повстання:

Навесні 1923 політичн�� обстановка в третьому болгарському царстві ускладнилася. Незадовго перед виборами до парламенту уряд А. Стамболійського запровадив мажоритарну виборчу систему з метою скоротити до мінімуму кількість мандатів депутатів-комуністів. Це спричинило погіршення відносин між БЗНС і Болгарською комуністичною партією.

9 червня 1923 року внаслідок військового перевороту, який очолили Військова ліга та «Народна змова», уряд А. Стамболійського було повалено, було сформовано новий уряд О. Цанкова. У ряді районів країни пройшли стихійні повстання (так, 9-10 червня озброєний виступ розпочався у Плевенській околиці, 11 червня — у місті Плевен і поширився на села у Луковитській околиці, Нікопольській околиці та інші селища), але вони були швидко придушені військами.

У цей момент керівництво Болгарської компартії зайняло позицію нейтралітету, оцінивши те, що відбувається, як боротьбу між міською та сільською буржуазією. Але вже на засіданні вищої партійної ради БКП у Софії (1-6 липня 1923) члени ЦК БКП Г. Димитров і Т. Петров виступили за можливість підтримки повстання, тоді як Т. Луканов виступав проти участі в повстанні .

5-7 серпня 1923 року у Софії відбулося засідання ЦК БКП, у якому було прийнято рішення «зосередити всі свої сили переважно підготовкою масового збройного повстання».

Було розпочато роботу зі створення єдиного антифашистського фронту. З цією метою були встановлені контакти з БЗНС та низка активістів лівого крила БЗНС висловила згоду на участь у повстанні. 14 серпня 1923 року БКП була опублікована програмна стаття із закликом до антифашистської єдності народу. 16 серпня 1923 року керівництво БКП запропонувало партії широких соціалістів та радикальної партії створити коаліцію єдиного фронту, але ця пропозиція була відхилена. В цей же час БКП встановило контакти з керівництвом ВМОРО та активізувало роботу серед переселенців з Македонії, Фракії та Добруджі.

12 вересня 1923 року уряд розпочав масові арешти комуністів на всій території країни, серед арештованих був один із членів ЦК БКП — Христо Кабакчієв. Профспілкові комітети дали вказівку робітникам Софії оголосити 24-годинний страйк протесту, Г. Димитров виступив із пропозицією перетворити її на загальний страйк, проте Т. Луканов розпорядився припинити страйк .

Увечері 15 вересня 1923 року відбулося засідання керівництва БКП, де було прийнято рішення розпочати збройне повстання. Загальне керівництво повстанням було покладено на групу з чотирьох: Василя Коларова, Георгія Димитрова, Тодора Петрова і Тодора Луканова. 20 вересня 1923 року в розширеному засіданні керівництва партії було визначено дату початку повстання — 22 вересня 1923 года.

Напередодні повстання поліції вдалося розгромити Софійський революційний комітет. Також, 21 вересня 1923 року в селі Виршець був заарештований офіцер-артилерист Нікола Атинський — член БЗНС, який мав обійняти посаду начальника штабу повстанських військ. Перші зіткнення: Комуністи першими розпочали повстанські дії в селі Магліж, Казанлашко, вже 13 та 14 вересня. Долучилася також організація БКП з села Велико Дряново. Повстанці захопили обидва села, але їх не підтримали партійні організації сусідніх населених пунктів, які вирішили дочекатися офіційного оголошення повстання. Через кілька годин після початку повстання в Магліжі вони відступили в гори. 12 вересня в Старій Загорі було створено комітет, який постановив підняти повстання в окрузі 19 і 20 вересня. Повстання почалося в Старій Загорі в призначений час, але було швидко придушене урядовими частинами. Одночасно з Нової Загори повстали комуністи, а місто і майже всю околицю оволоділи повстанці. Знову 19-20 вересня повстали села в околицях Чирпаня, і була зроблена невдала спроба захопити місто. Провал повстання в Бургасі дозволив уряду мобілізувати значні війська і придушити повстання в Старозагорську. Особливо вперті бої ведуться за села Магліж, Єніна та Шипка.

Повстання в Північно-Західній Болгарії: Згідно з планом, повстання в Північно-Західній Болгарії почалося вранці 23 вересня, коли комуністичні групи встановили контроль у ряді населених пунктів, серед яких Фердинанд, Виршец і велика кількість сіл в околицях Фердинанда, Оряхово, Берковіца, Бяла Слатина і Лом. У Фердинанді того ж дня після обіду військові частини вибили з міста сотню комуністів, що захопили його, але трохи пізніше великий і добре озброєний натовп із сусідніх сіл знову захопив місто, а наступного ранку Димитров і Коларов пішли туди.

Загони повстанців напали на Лом і захопили його значну частину на чолі з бурмістром Добрі Долу - Рангелом Ганевим. На допомогу кінному полку та озброєним урядом мирним жителям Лому, оточеного повстанцями, було направлено підкріплення з Відінського гарнізону. Повстанським силам допомагала гармата під командуванням папи Андрія, але вона не схилила терезів на їхню користь. Після трьох днів вуличних боїв урядові війська під командуванням підполковника Галачова відкинули повстанців від Лому.

24 вересня повстанці, погано озброєна неорганізована група близько 600-800 осіб із сусідніх сіл , витіснили військові частини та погано озброєних цивільних прихильників уряду з Берковіци та захопили місто . Звідти 200-300 чоловік вирушили на Петроханський перевал, де зустріли військові частини, що рухалися з Софії, і втекли.

У Врачанському, Видинському та Білоградчиському повстали лише окремі села.

Проти повстанців також воювали цивільні добровольці, пізніше названі шпіцкомандайджі. Комуністичне керівництво повстанням тако�� оголосило військову мобілізацію для створення робітничо-селянських силових частин, а також у підконтрольних йому районах створювалися транспортно-забезпечувальні частини. Комуністи також пристипули до реквізицій і забою худоби в домівках селян для прогодування повстанських відділів.

Вранці 25 вересня під проводом Гаврила Генова комуністи атакували біля станції Бойчинівці війська, що прямували в тил повстання в місті Фердинанді, і після запеклого бою розбили їх (Бойчинівський бій). Перемога підняла бойовий дух комуністів і вони рушили на Врацу, але після бою з урядовими військами були відбиті. Загони комуністів також зазнали поразки під Брусарцями після запеклого бою з частинами Відінського гарнізону. Численні озброєні до зубів військові частини наступають у напрямку Фердинанда і Берковіци.

Рано вранці 26 вересня Коларов і Димитров оцінили ситуацію як безвихідну і втекли до югославського кордону, який перетнули наступного дня .

27 вересня урядові війська увійшли до Фердинанда. 28 і 29 вересня між відступаючими повстанцями та військом точилися лише локальні бої.

Повстання в інших регіонах країни:

У Пловдиві та його околицях повстання не було підтримане місцевим населенням і практично не спалахнуло. У Пазарджику повстали деякі села, зокрема Мухово та Лесічево. 24 вересня повстанці безуспішно атакували станцію Саранбей.

Після від'їзду Димитрова і Коларова в Північно-Західну Болгарію ніяких підготовчих заходів до повстання в Софії не проводилося. Причиною цього є те, що в Софійській організації БКП переважають прихильники легального опору режиму Цанкова. Зрештою було організовано військово-революційний комітет у складі Антона Іванова, Димитра Гічева та Тодора Атанасова, але комітет було викрито, а його членів заарештовано вже 21 вересня. Невдача повстання в Софії дозволила уряду використати зосереджені там сильні військові частини проти повстанців в інших частинах країни.

Повстання спалахнуло в обмеженому масштабі в Іхтімансько і Самоковсько, а також в окремих селах в околицях Софії і Пирдопа. Були захоплені Іхтіман і Костенець, але повстанці були швидко розбиті сильними військами, що надійшли з Софії.

Ще перед початком повстання між БКП і ВМРО була укладена угода, згідно з якою БКП не починала повстання в Петричківському повіті, а ВМРО не перешкоджала його підготовці в інших частинах країни. Згодом БКП не виконала угоду. Незважаючи на домовленості, піднялися комуністи в околиці Розложка, де лідером повстання був Володимир Поптомов. 23 вересня повстанцям вдалося захопити Мехомію. У конфлікт на боці уряду втручається ВМРО. Після переговорів більшість повстанців здала зброю ВМРО, частина відступила в гори. Горножумайський повстанський загін був розбитий, а частина його учасників була вбита ВМРО.

Повстання спалахнуло в окремих селах Тарновсько, Шуменсько та Бургас.

Таким чином повстання комуністів та інших лівих терористів було придушено урядом Цанкова, в ході боїв між комуністичними терористами та військами Болгарії, було ліквідовано 841 комуніста, а також було вбито близько 4000 комуністів та соціалістів, під час придушення та зачистки держави, уряд Цанкова діяв жорстко, але це була вимушена дія, щоб комуністичні терористи не захопили владу у державі.

Захоплені в полон комуністичні терористи

[uageek]

🌟 НК Богдан сьогодні вирішили зробити день анонсів і проголосили ще попередній план видання мальописів на 2024 рік

📕🅰️ «А» Павла Чеха

📜 Літера «А» є єдиною дозволеною літерою у світі коміксу. Хоча зазвичай на сторінці лише шість панелей, під час повторного перегляду ми виявляємо безліч деталей, пов’язаних із впливом тоталітаризму: знеособлені фабричні машини, нормування їжі, нудні шкільні уроки та масові демонстрації на користь істерично шанованої літери… Одного разу допитливий головний герой на ім’я 21868 помічає паперовий літачок з літерою Б. Так розпочинається його історія у пошуку землі, повної кольорів та інших літер.

📒👦 «Velké dobrodružství Pepíka Střechy» Павла Чеха

📜 Пепік Стреха, переляканий хлопчика, сповнений уяви та дивних ідей, шукає себе та своє місце у світі. Під час своєї подорожі Пепік зустрічає таємничу дівчину на ім’я Ельзевіра, колишнього моряка та інших героїв. Уява Пепіка, бурхлива і неординарна, має властивість оживляти мрії. Це відкриває каскад пригод, який приведе його до напівзруйнованого млина на березі річки та таємничого острова. Під час своїх досліджень він набирається великої кількості мужності, що дозволяє йому здійснити вчинок, який колись був би йому не під силу.

📙🗞 Другий і третій томи «Газетярки» Браяна К. Вона та Кліффа Чяна

📜 Після найдивнішої ночі у своєму житті в передмісті Клівленда відважні юні газетярки Ерін, Мак і Тіффані потрапляють із 1988-го в далеке й жахливе майбутнє… в 2016 рік. Що б ви зробили, якби раптом зустріли І2-річку версію себе? 40-річна репортерка Еріх Т’єн дасть відповідь на це запитання.

📘🤖 «Carbone & Silicium» Матьє Бабле

📜 У світі, який зіткнувся з гострою проблемою старіючого населення, саме на роботів поклали завдання дбати про них. Та, спраглі знань і зовнішнього світу, вони не бажають виконувати завдання, які перед ними поставили творці. Народжені в лабораторії Кремнієвої долини два андроїди на ім’я Карбон і Кремній стануть свідками переломного моменту в майбутньому людства, оскільки технології вступають у пряме зіткнення з екологічною, економічною та міграційною кризами. Їхніми очима ми заново відкриваємо нашу планету Земля, коли вона досягає точки неповернення, давно передбаченої вченими: в Україні гігантська стіна перешкоджає іммігрантам рухатися на землі Західної Європи; в Японії підвищення рівня води змусило її жителів покинути свою країну; на спустошених землях Північного полюса нафтові компанії видобули останні залишки викопного палива.

[fotoinform]

Застосування ременя безпеки зменшує ризик загибелі водія за лобового зіткнення у 2,3 раза, за бокового — в 1,8 раза, а в разі перекидання авто — у 5 разів.

[argentinewars]

Продовження боротьби проти комунізму 1963-1989рр

У 1975 році, уряд Аргентини, вирішив провести масштабну операцію, проти комуністичних бойовиків, в основному проти Монтонерос і РАН, частина операцій була і в горах Тукумана. Тривала операція до 1979 року. За цей час було проведено ряд спец операцій проти комуністичних бойовиків.

Так у 1975 році відбулась битва за Ріо-Пуебло-В'єхо — військове зіткнення, яке відбулося 14 лютого 1975 року між аргентинською армією та РАН в Ріо-Пуебло-В'єхо, провінція Тукуман, під час операції «Незалежність». Оперативна група складалася з бойової групи 5-ї групи гірської артилерії та іншої групи 20-го гірсько-піхотного полку (по 60 військовослужбовців у кожній команді).2 Пізніше два гелікоптери Bell UH-1H Iroquois з бойової групи «Кондор» озброєні ракетами та кулеметами.

14 лютого 1975 року один із батальйонів на чолі з першим лейтенантом Ектором Касересом вступив у бій із групою з 20 до 30 комуністичних бойовиків РАН.

Відділ десантно-штурмових вертольотів бойової групи «Кондор» залучив два вертольоти Bell UH-1H, один бойовий, а інший – рятувальний. Гелікоптери застосовували ракети та кулемети по партизанам, які відкривали вогонь у відповідь. Пізніше гелікоптери евакуювали постраждалих. Під час цієї сутички було знищено двох комуністичних бойовиків і загинув один з військових.

Наступна акція військ Аргентини відбулась 28 травня 1975 року відома як битва в Манчалі — збройне зіткнення між членами РАН і Аргентинською армією, яке відбулося 28 травня 1975 року в Манчалі, поблизу міста Тукуман у Ріо-Колорадо.

Бій відбувся в рамках операції «Незалежність»

Бойовики планували атаку на тактичний командний пункт Фамайлла після 29 травня 1975 року. Війська виявили комуністичних партизан, незадовго до планів ататки вступили в бій і заставили комуністів відступити, було вбито 2 комуністичних бойовиків.

Наступна сутичка військ Аргентини та комуністичних бойовиків відбулась 10 жовтня 1975 року.Яка відбулася в Арройо-Сан-Габріель, приблизно за три кілометри від міста Ачераль. Сантучо(лідер РАН і основоположник) наказав доставити зброю в Арройо-Сан-Габріель, уздовж шосе 38, і доставити її Національній групі логістики, що складається з тринадцяти партизанів.​

Близько 06:00 партизанів було виявлено, що ховалися на полі цукрової тростини. Інформація надійшла до бойової групи о 10:30 і вони передали її начальству, яке вирішило здійснити підхід. Було наказано відправити три бойові гелікоптери.

Об 11:38, здійснюючи третій проліт на низькій висоті над полем цукрової тростини, один із пристроїв виявив одного або двох членів РАН. Вони у відповідь спробували збити його вогнем зі своїх гвинтівок FAL, знищивши дверний кулемет і зламавши його електричну систему. Пілот, отримавши поранення, здійснив аварійну посадку за 80 метрів від місця.

Тим часом війська на землі утворили коло і відкрили вогонь. О 12:00 інший гелікоптер випустив дві 70-мм ракети, підпаливши поле цукрової тростини. Через годину іншим літаком прибув генерал Вілас у супроводі двох журналістів. Обстріл і ракетний обстріл тривав до 17:00. Після ще двох вильотів гелікоптера та прибуття підкріплення розпочалася пошукова операція. До 7:00 вечора війська Віласа ліквідували дванадцять комуністичних бойовиків.​ Тіла транспортували у вантажівках Unimog, щоб показати пресі.

Згідно з повідомленнями, партизан, який вижив і зумів втекти, був затриманий армійським патрулем тієї ж ночі.

16 серпня під час зіткнення в Лас-Месадас було знищено 6 комуністичних бойовиків.

Протягом 8 і 9 жовтня відбулися два зіткнення з комуністичними бойовиками в районі Ель-Кінчо і Санта-Елена, партизанський командир Хуан Карлос Моліна (Команданте Пабло) і його заступник Мануель Негрін були ліквідовані. 4 жовтня в річці Фронтеритас відбулося нічне зіткнення між армійським патрулем і бойовиками РАН, де троє бойовиків були знищені.

Наступного дня пленарне засідання РАН, яке відбулося в самому серці Тукуманських гір, вирішило покласти край сільським партизанським діям, а після падіння центрального табору, 18 жовтня, наказало розсіяти вцілілих і відновити міські партизанські дії як метод боротьби. Відтоді робота армії зводилася до пошуку небагатьох партизанів, які втікали, переховувалися чи заблукали. Незважаючи на це, між 8 і 16 листопада відбулися нові зіткнення в Тукумані, в результаті яких загинули 6 військовослужбовців аргентинської армії та 7 комуністичних бойовиків РАН. У листопаді ВПС вперше вступили в бойові дії на підтримку армії: чотири літаки A-4B Skyhawk зі складу V авіабригади атакували населений пункт осколковими бомбами та гарматами калібру 20 мм.​ Протягом наступного тижня вони відбулося ще два зіткнення, в результаті яких у армії загинуло ще троє. Того ж місяця на прохання Віласа в цей район прибули частини 4-го піхотного полку. Розташована в Монтеросі, рота B здійснювала бойове та охоронне патрулювання своїми взводами в Лулесі, Консепсьйоні та Фамайллі, і на початку лютого 1976 року її змінила рота A.55. Між лютим і груднем 1975 р. 163 комуністичних бойовиків були ліквідовані також загинуло 53 військових сил безпеки в Тукумані.

У 1976 році, військові дії в горах Тукумані продовжились, армія зачищала табори з бойовиками та зброєю, відбувалось ряд сутичок як з комуністичними бойовиками Монтонерос так і з РАН. У перший тиждень січня 1976 року армійські війська виявили сім таборів РАН, у деяких з яких містилося до сорока партизанів, це було поновлення збройної кампанії комуністів. 28 липня троє бойовиків Монтонерос і поліцейський загинули під час протистояння в столиці. Це була спроба Монтонерос вести акції як в сільській місцевості так і в міській одночасно. Після кількох днів переслідувань Лайонел Макдональд один з керівників сільських підрозділів РАН був ліквідований армією 19 жовтня поблизу району Ель-Солоко.

Бойові дії в горах Тукумана тривали і в 1977 році і в 1978 році, армія зачищала територію від комуністичних злочинців, війська діяли жорстко, але цього вимагала ситуація адже вони боролись проти найбільшого зла на планеті, комуністичних терористів. До 1979 року операцію було повністю завершено, було ліквідовано останніх комуністичних бойовиків, знищені їх табори, виявлено велику кількість зброї, амунції, провіанту. Треба констатувати, що плани комуністичних бойовиків повністю провалились і вони не змогли розвинути сільський фронт опору в горах Тукумана. Серед керівників бойовиків, що були знищені під час операції Незалежність були: Хуан Карлос Моліна, Лайонел Макдональд, Хуліо Альсогарая. Загалом сили безпеки в районі Тукумана з 1975-1979рр. Знищили 400 комуністичних бойовиків РАН і Монтонерос.

У 1976 році в Аргентині відбувся військовий переворот до влади прийшов Хорхе Відела, праворадикальний військовий, який розпочав, ще більш ефективну боротьбу проти комуністино-соціалістичних елементів. За рік після перевороту Монтонерос втратили вбитими в сутичках з армією близько 2000 бойовиків.

У 1978-1980рр. Бойовики Монтонерос планували здійснити ряд контратакуючих дій проти влади Аргентини. Були сформовані підрозділи, які мали зайнятись данними злочинними діями, основне керівництво Монтонерос на 1978 рік, емігрувало в Мексиму і керувало бойовиками з цієї держави, з 1978-1980рр було ліквідовано близько 200 бойовиків Монтонерос це був повний крах для комуністичних бойовиків. Не допомогли і бойовикам, сформовані загони спеціального призначення, які були розділені на 3 взводи, які мали участь міських боїв на стороні палестинських марксистів. Їхнє завдання полягяло в тому, щоб потрапити в столицю Аргентини і розпочати там терор проти влади і поліції, спровокувати повстання, незадовлений урядом військових. Але комуністичним бойовикам Монтонерос цей план не вдався, фактично всі бойовики були знищені армією та поліцією, був ліквідований і командир сил спеціального призначення Монтонерос Орасіо Мендісабаль. У 1980 році керівництво Монтонерос втекло на територію комуністичної Куби, там підготували ще один взвод, для наступу на сили безпеки Аргентини, але цей загін був знищений як тільки він прибув в Аргентину. Було навіть викрадено і вбито оперативного координатора нового наступу, який керував бійцями з Бразилії. Останні бойовики Монтонерос були ліквідовані в Аргентині в 1983 році.

Варто сказати, що по ліквідації комуністично-соціалістичних злочинців не відставали і праві Аргентинський Антикомуністичний Альянс, здійснив чимало акцій по ліквідації лівих злочицнів. Так наприклад 29 травня 1974 року, члени ААА викрали і знищили 3 членів Соціалістичної робітничої партії у місті Ель-Талар. Наприкінці січня 1974 року ААА опублікував список людей, яких вважали ворогами і посібниками бойовиків. Багато з цих людей були лідерами або бойовиками Соціалістичної робітничої партії. Почали поширюватися епізоди насильства, які показали, що люди, які фігурують у цьому списку, були «засуджені до смерті» воєнізованою групою.1​ 7 травня 1974 року був убитий робітник-металіст Іносенсіо «Індіо» Фернандес, робітник-металіст, який був обраний рядовим делегатом UOM у профспілковій лінії, яка виступала проти керівництва Лоренцо Мігеля.

1974 рік серпнеь, серія сутичок між армією і ААА проти комуністичних бойовиків з РАН. У 1974 році РАН планувала захопити Військовий завод пороху та вибухових речовин поблизу міста Кордова Вілья-Марія, що було відомо як захоплення військового заводу Вілла-Марія та 17-го десантного піхотного полку в Сан-Фернандо-дель-Вальє де Катамарка. Метою обох операцій було захоплення підрозділів і отримання зброї, щоб спробувати спровокувати народне повстання і захопити владу. У четвер, 9 серпня, 47 бойовиків РАН вік яких коливався від 18 до 22 років, покинули Тукуман на орендованому автобусі. Вони зупинилися в Банда-де-Варела (9 км на північ від Сан-Фернандо-дель-Вальє-де-Катамарка). У цьому місці вони встановили контакт із місцевими підрозділами, які прибули з військовою уніформою​ та зброєю, яка буде використана в операції.​ Наступної ночі вони створили свою оперативну базу. Невдовзі після півночі двоє велосипедистів, які проїжджали повз це місце, помітили, як партизани готуються, і повідомили про це офіцера поліції Катамарки, який негайно повідомив слідчий відділ. 11 серпня о 12:30 до табору прибули чотири патрульні машини з вісьмома співробітниками слідчого відділу та 3-го відділення поліції. Там відбулося перше збройне зіткнення, яке закінчилося тим, що у результаті бою загинуло двоє бойовиків​, один отримав тяжке поранення​ і двоє поліцейських були поранені.​ Одразу коли було виявлено присутність партизанів у Катамаркі, командування РАН наказало відступити. Основній частині основної групи вдалося відступити. У неділю, 11-го, після інтенсивних пошуків було заарештовано дев'ятьох партизанів, у тому числі й того, хто був важко поранений під час першого протистояння. Інші втекли до провінції Тукуман. Решта 19 партизан розташувалися біля ущелини Вальтер, за 3 км від церкви Капілья-дель-Росаріо, у невеликому містечку П'єдра-Бланка. П'ятьох членів партизанського загону було направлено для добування продовольства, спостереження за пересуванням ворожих військ і отримання транспортних засобів для відходу, усіх їх заарештовано. У понеділок 12-го поліція вислала комісію для захоплення решти партизанів. Там відбулося чергове збройне зіткнення, в якому загинув один офіцер. Зіткнувшись з цією невдачею, начальник провінційної поліції підполковник Анелло звернувся за підтримкою до 17-го полку та повідомив про позицію комуністичних бойовиків. Опівдні 60 солдатів під командуванням офіцера при підтримці чотирьох літаків прибули на місце, відбулося кілька боїв, і врешті всі бойовики були вбиті. За даними військових, 14 комуністів загинули в бою.

У 1975 році 4 вересня ААА знищують 8 бойовиків Соціалістичної робітничої партії в Ла-Платі.

У 1976 році 6 липня війська Аргентини за сприяння ААА, розстілюють 11 заарештованих комуністичних бойовиків.

У 1977 році 17 лютого війська спільно з ААА, викрадають 6 бойовиків Монтонерос, які відповідали за пропаганду в університетах це було молодіжне комуністичне крило та стратили перед будинком, розташованим на Марчена-Пасаж. Групу бойовиків доставили до поліцейського підрозділу, а потім до Ла-Баландра, відкритого поля поблизу Пунта-Лари, де їх розстріляли з рушниць Ithaca.

Також 24 травня 1977 військові сили стратили 16 комуністичних бойовиків різних організацій в Монте-Гранде. Бойовиків утримували в Ель-Весубіо. Серед убитих бойовиків були:Луїс Джемотро, Луїс Фаббрі, Каталіна Ов'єдо де Чьюффо, Дануель Чьюффо, Луїс де Крістофаро, Марія Крістіна та Хуліан Бернат, Клаудіо Джомбіні, Елізабет Кесеманн, Родольфо Голдін, Маріо Сгрой, Естебан Андреані, Мігель Гарасимів, Нело Гаспаріні та двоє інших людей, які ніколи не були ідентифіковані.

Сільвестр Естебан Андреані Де Хесус (нар. 11 листопада 1944 р.; викрадений 11 квітня 1977 р.) був співробітником ENTEL і членом Революційної робітничої партії. За словами його дружини Сари Фаньяні, вона та її чоловік були делегатами телефонної профспілки і їх деякий час переслідували, перш ніж їх викрали.

Хуліан Франсіско Бернат (нар. 1 липня 1953)5 та Марія Крістіна Бернат де Крістофаро.

Луїс Едуардо Де Крістофаро, «Качо» (нар. 8 лютого 1956 р.), був членом Народно-революційної армії, його було викрадено разом з Марією Крістіною Бернат і Хуліаном Бернат 16 травня 1977 р. на світанку в Буенос-Айресі. Айрес. Марія Крістіна домовилася з членами оперативної групи про її викрадення в обмін на свободу дитини, яку вони також мали намір забрати, незважаючи на те, що її чоловік благав не брати її, трьох вивели з дому зі спальним одягом..

Даніель Хесус Чьюффо, лікар, активіст Комуністичної організації Робітнича сила (OCPO).7​

Каталіна Джуліана Ов'єдо Делланьоло де Чьюффо (нар. 30 квітня 1952 р.). Його тіло з’явилося в Монте-Гранде 24 травня 1977 року. Подружжя Каталіни та Даніеля Чьюффо було викрадено 20 квітня 1977 р. Того ранку Даніель Чьюффо залишив свій будинок у Кастеларі, прямуючи до Буенос-Айреса, і не повернувся. У другій половині дня група людей чекала там на прибуття його дружини, де вони схопили та катували її.

Луїс Альберто Фаббрі Фавр (нар. 17 листопада 1947, Італія; викрадений 21 квітня 1977, Ла Лучіла). Він працював службовцем у муніципалітеті Кордови, журналістом у газеті «Respuesta» і був активним членом Комуністичної організації робітничої влади (OCPO). Після його викрадення про нього нічого більше не було чутно, поки не з’явилися новини. в газетах він опублікував повідомлення про свою смерть. Свідчення свідчать про те, що його перевели до підпільного центру Ель-Везубіо.

Нело Антоніо Гаспаріні Філіппо (нар. 20 серпня 1951). Він працював службовцем у Fábrica Lia і був студентом першого курсу агрономії в Національному університеті Кордови.

Луїс Марія Джемотро Ангуло (нар. 30 березня 1950). Ветеринар і бойовик Монтонерос10 був викрадений 11 лютого 1977 року в Буенос-Айресі. Того дня Джемеро зв’язався зі своєю дружиною Ліліаною Франкі, повідомивши, що помітив дивні рухи, і того ж дня невідомі на двох приватних автомобілях викрали його. Родина доклала незліченних зусиль, щоб знайти місцеперебування Гемотро без будь-якої відповіді, доки його ім’я не з’явилося в новинах того часу як загиблого під час передбачуваної сутички між диверсантами та правоохоронними силами.

Клаудіо Хуліо Джомбіні (нар. 30 січня 1954). Бойовик Комуністичної організації робітничої влади (ОКПО).

Родольфо Голдін Рабінський (нар. 9 листопада 1950, Кордова; викрадений 21 квітня 1977, Вілла Баллестер, Буенос-Айрес). Бойовик Комуністичної організації робітничої влади (ОКПО). Вони знайшли його тіло на кладовищі Монте-Гранде, як і NN, разом з іншими жертвами ПЗЗ «Везувій»12. Голдін був викрадений під час широкомасштабної операції у своєму будинку у Вілла-Бальєстер, провінція Буенос-Айрес, де він жив разом із своєю вагітною дружиною Лусією Естер Моліною та її сином Сантьяго Ніколією. Ірма Рамачіотті де Моліна, мати Люсії, розповіла, що в травні 1977 року після дзвінка матері Родольфо вона поїхала до Буенос-Айреса та зайшла до їхнього будинку, знайшовши його повністю зруйнованим і закритим. Сусідка розповіла їй, що того дня вона почула стрілянину в будинку, а потім до її дверей постукав полковник і передав їй сина Люсії. Дитину поліцейським передала сусідка, а дістала бабуся. І Люсія Моліна, і ненароджена дитина залишаються зниклими безвісти.4

Мігель Анхель Харасимів (нар. 22 лютого 1947 р.; викрадений 15 травня 1977 р., Буенос-Айрес) був будівельником.13 Його викрали разом із дружиною Іріс Беатріс Кабрал Бальмаседа, коли він спав зі своєю кількамісячною дитиною. дочка, в його місці проживання в місті Буенос-Айрес. Відвезли їх у капюшонах із ковдрою. Викрадачі залишили доньку подружжя з сусідом, який передав її родині, а на дверях поставили зачиняючу смужку. Елізабет Кеземанн борець Комуністичної Організації Робочої Влади і Революційної Робітничої Партії - Народної Революційної Армії, була ідеологом соціалізму поширючи данну злочинну ідеолгію, страчена разом з іншими бойовиками. Загалом за весь час існування ААА з 1973-1976рр, силами правих антикомуністів було знищено близько 1500 ліваків з різних комуністично-соціалістичних організацій. Після приходу до влади праворадикальної хунти на чолі з Віделою, члени ААА вливаються в управління державою і у війська. Загалом за весь час бойових дій комуністичні бойовики з організації Монтонерос втратили 5000 убитих. Зараз ми згадаємо, основних комуністичних бойовиків данної організації, які були знищені владою Аргентини та антикомуністами.

Рауль Ягер один з найбільш досвідчених бойовиків Монтонерос, і один з тих хто найдовше воював проти влади Аргентини, здійснив багато злочинів. Він керував нападом на казарми Формози, у жовтні 1975 року, під час якого загинуло 12 солдатів. Того ж року він керував страйком цукровиків FOTIA. У 1980 і 1981 роках він відповідав за керівництво командами, які готували «Основи нової Аргентини». Був знищений 29 квітня 1983 року в Кордові у сутичці з поліцією.

Карлос Альберто Хоберт засновник партизанської організації Монтонерос у 1970 році, об’єднавши її керівництво за словами колишнього бойовика Монтонеро та історика Хосе Аморіна, Карлос Гоберт був найбільшим лідером Монтонерос, випереджаючи навіть Маріо Фірменіха. Разом з Роберто Кієто Хоберт планував викрадення братів Борнів у 1974 році. До дня своєї смерті він був членом Національного керівництва Монтонерос. Він загинув у бою 17 грудня 1976 року, коли оперативна група армії напала на його будинок, щоб заарештовати його.

Хосе Сабіно Наварро одним із засновників воєнізованої комуністичної організації Монтонерос. У 1970 році в вересні новостворена організація мала зіткнення з поліцією у Вільямі Моррісі, провінція Буенос-Айрес, у якому загинули Фернандо Абаль Медіна та Густаво Рамус, лідери організації, а Наварро, якому вдалося втекти, прийняв керівництво організацією. У 1971 році Наварро убиває двох поліцейських, які хотіли його затримати. У 1971 році під час сутичок з поліцією був важко поранений, разом ще з одним бойовиком відступив в ліс, де і застрелився, щоб не потрапити в руки правосуддя.

Гектор Антоніо Араухо Еррера був комуністичним бойовиком Монтонерос та лікарем, був також засновником групи Монтонерос у Кордові. 25 квітня 1976 року був зхоплений і доставлений до фільтраційного табору «Ла Перла», де був ліквідований разом з своєю партнеркою Ліліаною Алісією Маркетті, однією із засновниць організації Монтонерос в Кордові.

Еміліо Анхель Маза був комуністичним бойовиком Монтонерос, один з перших бойовиків цієї організації здійснив кілька атак разом з бойовиками на урядові установи, загинув в лікарні куди потрапив після перестрілки з поліцією в 1970 році.

Карлос Густаво Рамус він був одним із засновників Монтонерос і брав участь у викраденні та вбивстві генерала Педро Еудженіо Арамбуру між травнем і червнем 1970 року. 1 вересня 1970 року він брав участь у нападі та пограбуванні філії Banco de Galicia в місті Рамос Мехія. Загинув від вибуху гранати у власній кімнаті 8 липня 1970 року.

Фернандо Луїс Абаль Медіна один з засновників комуністичної організації Монтонерос, загинув в перестрілці з поліцією 7 вересня 1970 року.

Хуан Гарсія Елорріо один з засновників Монтонерос, 26 січня 1970 року загинув коли його на смерть збив автомобіль.

Естер Норма Арростіто одна з лідерів відділень Монтонерос довгий час уникала переслідувань поліції та армії, та зрештую була ліквідована в 1978 році.

Карлос Рауль Капуано Мартінес комуністичний бойовик Монтонерос, 16 серпня 1972 року, коли він був у барі в Барракасі з двома супутниками, пара поліцейських у цивільному попросила у них документи, і Капуано Мартінес дістав пістолет, убив заступника комісара Хосе Марію Фунгейро та поранив одного зі своїх супутників. . Коли він збирався сісти в машину, один із пострілів поліцейських влучив в бойовика і він загинув.

Сусана Грасіела Лесгарт учасниця Монтонерос, була одна з перших учасників організації. Була розстріляна під час невдалої спроби втечі з в'язниці у 22 серпня 1972 року.

Хосе Пабло Вентура він був членом керівництва Монтонерос, 4 січня 1977 року об'єднані сили аргентинської армії та поліції провінції Санта-Фе оточили будинок у Сан-Мартін і Бонео в місті Санта-Фе. Під час жорсткої перестрілки Вентура був убитий.

Едгар Туліо Валенсуела був одним з довготривалих бойовиків організації Монтонерос, провів достатню кількість акцій і сутичок з поліцією, був одним з тих кого керівництво Монтонерос з Мексики послало в кінці 70-х років, в Аргентину в рамках контр наступу проти Аргентинської влади. Потрапив в оточення сил безпеки і щоб не потрапити в полон він покінчив життя самогубством, проковтнувши пігулку ціаніду.

Роберто Хорхе Кієто на прізвисько Чорний один з лідерів Монтонерос, також був адвокатом. Кієто був частиною національного керівництва організації Монтонерос і був викрадений силами безпеки 28 грудня 1975 року в місті Мартінес, провінція Буенос-Айрес, Аргентина, та страчений

Маріано Пухадас один з перших бойовиків Монтонерос, брав участь в нападах на банківьські установи та перестрілки з поліцією, в червні 1971 року його заарештували та утримували спочатку у в'язниці Кордови, а потім у в'язниці Роусона. Був розстріляний під час невдалої спроби втечі у 1972 році.

Норберто Армандо Хабеггер був членом різних ліворадикальних організацій в кінці 60-х років, в 1970 році член Монтонерос, брав участь в багатьох акціях, довги час переховувався від сил правосуддя, 30 червня 1978 року він сів на літак до Мексики для зустрічі з керівниками Монтонерос був викрадений і вважається і страчений Аргентиськими спецслужбами.

Рікардо Рене Хайдар один з перших бойовиків організації Монтонерос, проводив напади і сутички з поліцією ще з 1970 року, кілька разів затримувався поліцією, та був ув'язнений. Ближче до ��овтня 1975 року разом із Роберто Пердіа та невеликою кількістю монтонерос він приєднався до РАН в протистоянні в горах Тукумана проти влади Аргентини. Після приходу до влади в Аргентині Хорхе Відели, виїжджає в Бразилію, де і був убитий спецслужбами Аргентини в 1982 році.

Орасіо Мендісабаль він був членом керівництва партизанської групи Монтонерос. Мендісабаля заарештували в Кордові 7 серпня 1975 року разом з Маркосом Осатінським та іншими бойовиками. Мендісабаль втік з офісу федерального судді в січні 1976 року за допомогою свого адвоката, який направив пістолет на охоронця, обидва втекли через вікно на вулицю, а звідти до автомобіля, який їх чекав. Під час контрнаступу Монтонерос був в складі сил спеціального реагування, 17 вересня 1979 року він був перехоплений силами безпеки разом з Армандо Кроатто в Мунро, провінція Буенос-Айрес, біля супермаркету «Canguro». Вони вели перестрілку з поліцією Аргентини, він був серйозно поранений, померши через два дні у військовому шпиталі гарнізону Кампо-де-Майо.

Маркос Осатинскі на прізвисько «Ель Пеладо" один з найбільш досвідчений бойовиків Монтонерос був у'язнений в в'язниці Роусон, вбив охоронця і зміг втекти, у 1975 році потрапив у полон до сил безпеки Аргентини де і був страчений.

Фред Маріо Ернст був бойовиком Монтонерос, у 1970 році був заарештований поліцією, але згодом випущений. У 1972 році його знову заарештовують, за терористичну діяльність, випущейни в 1973 роціі так як був помилуваний Ектором Кампорою, який в 1973 році був президентом. Після цього продовжив комуністично-злочинну діяльність, у 1975 році був ззарештований після перестрілки з поліцією у Кордобі, після цього був страчений силами безпеки.

Карлос Каріде брав участь в ліворадикальній діяльності, ще в кінці 60-х років пізніше став членом Монтонерос. Неодноразово заарештоувався поліцією, в одному з нападів убив полісмена. Був ліквідований 28 травня 1976 року силами поліції в перестрілці при спробі викрасти зброю.

Орасіо Домінго «Петрус» Кампілья був у складі різних ліворадикальних організацій, з 1970 року, займався злочинною діяльністю, пізніше став членом Монтонерос, був одним з старших офіцерів. В кінці 70-х років перебирається в Бразилію, де був затриманий спецслужбами Аргентини і знищений 11 березня 1980 року.

[objectivnewskharkov]

Герой України, офіцер відділення розвідки бригади гвардії наступу "Рубіж" НГУ Віталій Литвин в етері нацмарафону зазначив, що наявність цивільних біля фронту обмежує можливості ведення вогню та штурмових дій Сил оборони - https://www.objectiv.tv/uk/objectively/2024/06/06/rozvidnik-rozpoviv-pro-tsivilnih-bilya-liniyi-zitknennya-na-harkivshhini/

[rodesian]

Продовження

Цю засідку очолив сержант-командос майор Ел Турле особливо вмілий солдат на прізвисько «Бенґстік» , люди якого застрелили всіх чотирьох. Потім Сауті повів 12-й і 14-й війська на зачистку яру із заходу та виявив, що бойовики ЗАПУ звільнили свої позиції, залишивши більшу частину свого обладнання. Двоє кадрів, які ховалися в печері, відкрили вогонь по людям Сауті та були вбиті. Знайдено два тіла бойовиків. До обіду 19 липня на території було ясно; 10 терористів було вбито, тоді як сили безпеки втратили одного солдата і отримали поранення шістьох. Штаб-квартиру було перенесено до Каріби, тоді як 2 Командос були доставлені до Солсбері, щоб допомогти знайти решту кадрів. Стронг очолював зачистку вгорі по річці і не зустрів опору, тоді як загін слідопитів, включаючи Турла, рухався на південь, до Каріби. Остання група помітила 10 комуністів у засідці в іншій ущелині о 13:30 19 липня, і зав’язався жорстокий бій . Несправна радіостанція командира загону RLI означала, що він не міг віддавати накази, що змусило Турля взяти на себе ініціативу, викрикуючи накази солдатам навколо нього. Це зробило його об'єктом зосередженого вогню ЗАПУ, але він, незважаючи на це, керував діями RLI протягом усього контакту, а також особисто відповідав більшій частині протиборчих сил . «Турл, — каже Бінда, — озброївшись MAG, разом із ще одним чоловіком підійшов до скелястого виступу, звідки відкривався вид на ворожу позицію, і вів виснажливий вогонь». Під цим прикриттям капрали Джонстон і Стрідом пішли з флангу праворуч і ліквідували бойовиків,а капрал Кірквуд і старший к��прал Кум пішли ліворуч. Потім була проведена зачистка, під час якої комуніст вискочив з укриття і відкрив вогонь, поранивши Кума; Джонстон убив бойовика.

У підсумку операція була вдала всі бойовики були ліквідован, сили безпеки Родезії втраили 1 убитого і 7 ранених, також був загиблий і серед сил оборони Південної Африки а також 2 поранених. Втрати бойовиків з ЗУПА склали 27 убитих.

Наступне зіткнення з бойовиками ЗАПУ відбулось у кінці липня початку серпня 1968 року. Операція по ліквідації бойовиків ЗАПУ отримала назву «Excess». Операція була розпочатою силами безпеки Родезії 27 липня 1968 року у відповідь на вторгнення терористів ЗАПУ у західну провінцію Машоналенд.

Бойовики були виявлені 26 липня, коли співробітник Міністерства внутрішніх справ (INTAF) виявив незнайомі сліди черевиків у чагарнику біля Макуті. Об’єднане оперативне командування (ООК) було переміщено на південний схід до Карої 28 липня, і там було розгорнуто 2 підрозділи Командос. 3 Командос було відправлено з тактичним штабом для патрулювання мосту через річку Ангва, на північний схід, біля кордону з Мозамбіком.

Цей загін був організований у п’ять відділів, три по вісім чоловік у кожній і дві по сім чоловік у кожній. Прямуючи до гори Дарвін, приблизно за 150 кілометрів (93 милі) на північний схід від Солсбері, їхньою метою було вербування нових бойовиків.

Група підтримки, яка вже базувалася в Каньємбі, направила в цей район одного зі своїх військ разом із шістьма групами антитерористичного підрозділу поліції (PATU). Рота E, RAR переїхала на захід, щоб діяти як зупинки.

Рано вранці 28 липня 7 підрозділів, 2 підрозділи Командос та підрозділи групи підтримки пішли по слідах, і виявили порожній табір комуністів; бойовики були занепокоїлись збільшенням активності гелікоптерів на північ від їх розташування, і пішли.Сили оборони Родезії змогли настугнути бойовиків і вступили в бій з ними як наслідок терористів було розбито. Втрати бойовиків ЗАПУ були значними 15 бойовиків загинули, 8 потрапили у полон, ще 7 втекли. Втрати сили оборони Родезії не мали був тільки один поранений вояк.

Наступне велике зіткнення бойовиків комуністів з ЗАПУ і силами оборони Родезії відбулось у січні-березні 1970 року. Тоді розпочалась операція "Береза".

Операція «Береза» — це операція, розпочата Родезійськими силами безпеки у відповідь на те, що група з 22–25 коумінстичних терористів ЗАПУ перетнула річку Замбезі, яка позначала кордон між Родезією та Замбією, у січні 1970 року.

Один з керівників ЗАПУ Джеймс Чікерема запланував ще одне проникнення із Замбії протягом останніх місяців 1969 року, маючи намір відправити 25 найкращих бійців ЗАПУ через Замбезі, а потім у чотири окремі пункти призначення, розділених на чотири банди: банда 1 мала дійти до Мелсеттера на південному сході країни, банда 2 прямувала до Умталі на кордоні Родезії та Мозамбіку, а банди 3 і 4 мали прямувати до північно-східних міст Мтоко та гори Дарвін відповідно. Троє з 25 відмовилися діяти в Машоналенді, заявивши, що вони будуть боротися тільки за ЗАПУ в Матабелеленді. З 11 по 14 грудня 1969 року п'ять кадрів проводили розвідку попереду основної групи, визначаючи безпечну точку перетину та перевіряючи маршрут, яким мав пройти головний загін проникнення. Решта з 22 бойовиків переправилися вночі з 30 на 31 грудня. ЗАПУ потім рушили на південь і 17 січня 1970 року розділилися біля підніжжя уступу Замбезі, приблизно за 8 кілометрів (5 миль) на захід від річки Хуньяні. Їх було виявлено наступного дня, коли двоє з п’яти кадрів показали себе охоронцеві, який обслуговував льотні ворота в Тондонгве в зоні сафарі Дома. Продавши трохи їжі бойовикам, вартовий повідомив про інцидент, і була розпочата операція «Береза»

19 січня о 09:30 19 січня о 09:30 сили безпеки влаштували засідку у Мангулі за участі коммандо. Команда стеження на чолі з лейтенантом Найджелом Хенсоном вперше встановила зв’язок близько полудня 21 січня, коли приховані терористи ЗАПУ з обстріляли їх із кулемета RPD і автоматів AK-47 і SKS. Люди Хенсона відступили, а 1 коммандос встановив пункти зупинки навколо зони контакту, щоб стримувати бойовиків протягом дня; Потім, коли настала темрява, були створені нічні засідки. RLI знову піднялись на світанку наступного дня та зустріли бойовиків о 07:30, коли троє бойовиків помітили групу з п’яти командос 1 Commando на чолі з лейтенантом Брюсом Снелгаром у густому чагарнику. Бойовики зненацька відкрили вогонь з автоматів як наслідок Снелгар і солдат Макмастер були поранені, а солдат Ентоні Бредінг був застрелений. У бою, що зав'язався, усі три бійці ЗАПУ були вбиті без подальших втрат для RLI.

Протягом кількох наступних днів патрулі PATU і RLI заарештували п'ятьох повстанців, двоє з яких були дезертирами. Один із них втік і погодився провести сили безпеки до базового табору ЗАПУ, де, за його словами, двоє комуністів чекали його повернення, не знаючи про його дезертирство та подальшу втечу. Колишній кадровий показав шлях, патруль RLI напав на табір 24 січня і вбив одного з двох; інший втік і був схоплений через кілька днів. Тепер усіх членів банди 1 було вбито або взято в полон, а з банди 2 залишився лише один. 21 січня темношкірий крамар виявив, що банди 3 і 4 знаходяться поблизу Сіполіло, а двоє членів банди 3 зустрілися загоном Генсона 24 січня. Сам Хенсон відкрив вогонь і вбив одного, який, як виявилося, був командиром банди 3. Потім його війська переслідували близько 10 терористів до 26 січня, коли вони втратили сліди комуністів

Патрулювання RLI було посилено протягом наступних днів, і 3 Commando було залучено для допомоги навколо Сіполіло. 13-й підрозділ 3-го командування під командуванням сержанта Філа Раата 31 січня зіткнувся з 10 терористами в краалі біля Бакаси, на північ від Сіполіло, і вбив одного; інші дев'ятеро втекли. Пізніше того ж дня патруль під керівництвом капрала Денніса Крукампа захопив Фініаса Маджуру, директора з операцій ЗАПУ. «Тільки через тиждень після завершення патрулювання ми дізналися, кого ми схопили», — пише Крукамп. «Це був начальник оперативного відділу Джошуа Нкомо. Як еквівалент дуже високопоставленого штабного офіцера, він був у країні, намагаючись визначити, чому ЗАПУ була настільки неуспішною, і він повертався з рекомендаціями, буфером обміну та іншим». Решта бійців ЗАПУ розсіялися та втекли з цього району протягом наступного тижня, а родезійські сили безпеки втратили слід кожного з них. 9 лютого 1970 року присутність місцевих сил безпеки було скорочено до поліції, одного гелікоптера та одного коммандо RLI. Член банди 3 був заарештований португальцями в Мозамбіку наступного дня, але без подальших по��ій протягом наступного місяця операція «Береза» була завершена 5 березня 1970 року..

Як наслідок силам оборони Родезії вдалось знищити 7 бойовкиів ЗАПУ та 13 захопити в полон, в тому числі Фініаса Маджуру. Сили безпеки Родезії втратили 1 убитого, та 2 ранених.

Також варто відзначити що у 1970 році був укладений секретний військовий альянс Алькора, це був альянс між Родезією, ПАР, Португалією, для протистояння проти комуністів, альянс діяв до 1974 року, мета була допомога та спільні операції проти комуністичних бойовиків котрі діяли на територіях данних країн. Це був секретний альянс спец. служби та розвідки країн часто співпрацювали між собою

Наступна операція відбулась у квітні 1971 року. Операція «Панга» була військовою операцією, розпочатою силами безпеки Родезії (RSF) проти табору, що належав комуністичному повстанському угрупуванню ЗАПУ. Кадровий табір знаходився на річці Мушенші в Замбії.

На цьому етапі війни політична і військова позиція Родезії виявилася сильною. Комуністичні партизани не змогли зробити серйозних військових наступів на Родезію. На початку 1970-х років дві основні комуністичні групи ЗАНУ і ЗАПУ зіткнулися з серйозними внутрішніми розбіжностями, допомога від Організації африканської єдності була тимчасово призупинена в 1971 році, а 129 комуністів були вислані із Замбії після того, як їх звинуватили в змові проти президента Кеннета Каунди. Крім того, зусилля Великобританії з економічної ізоляції Родезії не змусили уряд Сміта піти на серйозні компроміси. У 1971 році Родезія приєдналася до навчань Alcora, секретного оборонного альянсу для Південної Африки, офіційно оформленого в 1970 році Португалією та Південною Африк��ю. Алькора офіційно оформила та поглибила політичне та військове співробітництво між трьома країнами в боротьбі проти комуністичного повстання на територіях Родезії, Анголи, Мозамбіку та Південно-Західної Африки та у запобіганні можливій зовнішній агресії на ці території з боку ворожих сусідів. країни. 17 квітня 1971 року військо родезійських SAS у складі десяти осіб за підтримки ВПС Родезії (RhAF) атакувало табір ЗАПУ. Під час рейду один військовослужбовець загинув, ще один був поранений. Решта утекла. Наслідки цього рейду були скромні всього один комуністичний бойовик загинув, а один зазнав поранення.

У грудні 1972 року комуністичні бойовики напали на ферму Альтена, яка належала білому власнику. Напад на ферму Альтена стався вранці 21 грудня 1972 року під час третьої фази війни Родезійського Буша. Альтена була тютюновою фермою, що належала Марку де Борхгрейву, білому родезійському землевласнику, який не користувався популярністю серед місцевих цивільних. Деякі джерела вказують, що це стало початком загострення конфлікту, незважаючи на незначну загрозу, яку вже становили партизанські рухи в Родезії наприкінці 1960-х років.

Родезійська розвідка, яка стежила за діяльністю та підготовкою ЗАНУ, зацікавилася, коли протягом чотирьох тижнів у листопаді 1972 року джерела інформації раптово почали попереджати про напад . «Вони відчули, що щось відбувається, але їхнє начальство відмахнулося від їхніх страхів», — каже Бінда. «Вища влада Родезії була заколисана почуттям зарозумілої самовпевненості на основі минулих успіхів сил безпеки». Цей фальшивий шпон безпеки було зруйновано 21 грудня 1972 року, коли група з десяти співробітників ЗАНУ на чолі з Рексом Нхонго напала на ферму Альтена, що належала білим, поблизу північно-східного села Сентенарі, приблизно за 30 кілометрів (19 миль) на захід від Гора Дарвіна.

ЗАНУ планувала чотири атаки одночасно, але в такому випадку це зробили лише люди Нхонго . За словами історика Елейн Віндріх, Нхонго був колишнім працівником 37-річного власника тютюнової ферми Марка де Борхгрейва і мав на нього образу.

Встановивши присутність на сусідній племінній підопічній території Чівеші, комуністи ЗАНУ, озброєні автоматами AK-47, ручними гранатами та щонайменше одним ручним кулеметом (швидше за все, RPD), пройшли близько шести миль. щоб дістатися до Альтени. Було складено список білих фермерів в окрузі , і де Борхгрейв був позначений для усунення через його погану репутацію серед чорношкірих робітників. Фермерів, відомих своєю популярністю серед робочої сили, також було виявлено та вилучено зі списку потенційних цілей. Керівник Кадри Рекс Нхонго планував здійснити напад і спостерігати за подальшими операціями, які проводяться силами безпеки Родезії

Близько третьої години ранку комуністи перервали телефонні лінії та заклали фугас на під’їзді. Нхонго провів розвідку ферми перед початком атаки. Тоді кожен бойовик витрачав на будівлю принаймні два магазини боєприпасів . Також кидали ручні гранати. Незважаючи на пошкодження, завдані конструкції, постраждала лише восьмирічна донька де Борхгрейва Джейн.

Зрозумівши, що Нхонго міг замінувати під'їзну дорогу, де Борхгрейв пішов пішки шукати допомоги. Повстанці відступили, під час відступу спаливши магазин, який, як вони вважали, належав білим. Пізніше Рекс Нхонго був зупинений і допитаний декількома співробітниками британської Південно-Африканської поліції, але оскільки його документи були в порядку, а він сховав свою зброю, його не затримали.

Пізно ввечері 22 грудня війська Родезійської спеціальної повітряної служби, а за ними незабаром пішла Родезійська легка піхота, доповіли до поліцейської дільниці в Сентенарії. Міну на під’їзді до Альтени було виявлено, знешкоджено та вилучено.Задля їхньої власної безпеки Марка де Борхгрейва та його родину відправили на іншу ферму, поки їхній будинок ремонтували.

Отримавши сповіщення про нове розташування де Борчгрейвів через співчуваючих фермерів, комуністи з початкового складу попросили дозвіл у ЗАНУ здійснити ще один напад. Після консультації з командуванням зони ЗАНУ в Сентені було заплановано рейд на другу ціль (ферму Вістлфілд). Власністю володів Арчі Далгліш. Близько першої години ночі 23 грудня повстанці розвідали ферму Вістлфілд і обстріляли споруду мінометним вогнем . РПГ-7 також був випущений у вікно спальні де Борхгрейвів . Кілька працівників, у тому числі де Борхгрейв, були легко поранені . ЗАНУ стверджувала, що родезійські війська, розміщені на відстані крику від будинку, відреагували на сцену та врятували життя Далгліша та його гостей, вступивши в бій з нападниками . Під час сутички також було підпалено шість хатин і мечеть на фермі робітників.

У липні 1974 року відбулась операція "Перевантаження". Операція «Перевантаження» була операцією з примусового переселення, проведеною армією Родезії, яка тривала протягом шести тижнів, починаючи з 27 липня 1974 року. Її метою було відокремити цивільних осіб від комуністичних бойовиків, яких вони зазвичай підтримували.

Операція «Перевантаження» була розпочата, щоб заблокувати просування повстанців ЗАНУ з підопічної землі племені Чівеші до столиці Родезії Сейлсбері на початку 1974 року. Мешканці цих районів раніше були піддані колективному покаранню урядом Родезії в 1973 році за невдалу спробу стримати їх від підтримки комуністів.

У рамках операції всі 49 960 жителів підопічної землі племені Чівеші були змушені переїхати до 21 охоронюваного села. Родезійська армія та поліція перевезли цивільних до їхніх нових сіл, де від них вимагали побудувати нові будинки з матеріалів, врятованих із їхніх попередніх будинків. Усі хатини в евакуйованих районах були знищені силами безпеки Родезії. Цивільні особи, які були змушені переселитися, не отримали жодної компенсації.

Мешканці північної частини підопічної землі племені Чівеші загалом були готові добровільно переселитися в захищені села, оскільки їх залякували бойовики. Багато жителів південної частини підопічної землі племені Чівеші чинили опір примусовому переселенню.

Переселення було завершено 15 серпня 1974 року. Усі захищені села мали неадекватні санітарні умови, що призвело до захворювань, і вони не були добре захищені від повстанців .

«У короткостроковій перспективі переваги здавалися суттєвими, — каже Сіллєрс, — оскільки діяльність повстанців була серйозно порушена в Чівеші протягом наступних шести місяців». Сили безпеки негайно розпочали аналогічну операцію під назвою Перевантаження два на землях довірчого племені Мадзіва. Це передбачало переселення 13 500 цивільних осіб у вісім захищених сіл.

Наступна сутичка між Родезійськими силами безпеки і комуністичними бойовиками відбулась у червні-липні 1976 році. Мала назву "Довгий Джон"

Операція «Довгий Джон» — це операція, здійснена скаутами Селуса Родезійської армії 25 червня 1976 року проти двох партизанських баз ЗАНУ, розташованих у Мозамбіку поблизу Мапаї. Операція «Довгий Джон» була нападом на партизанський транзитний табір у Мапаї та плацдарм, ідентифікований як Чікуалакуала.

План операції передбачав перше застосування родезійськими силами ��езпеки тактики, яка стане відомою як «Атака літаючої колони». Транзитний табір знаходився приблизно за 60 кілометрів усередині Мозамбіку.

Необхідно було ввести на місцевість розвідку, щоб визначити точне місце та розміри табору. Було підтверджено, що приблизно 90 бойовиків ЗАНУ були розміщені в Чікуалакуала, а великий арсенал ЗАНУ був розташований у Мапаї. Підтвердження арсеналу» означало, що атакуюча сила вступить у контакт із комуністами ФРЕЛІМО Мозамбіку.

Новий комуністичний уряд Мозамбіку був готовий надати притулок комуністичним бойовиками , але вони не дозволяли їм подорожувати сільською місцевістю у складі озброєних груп. Їхню зброю обслуговували та охороняли солдати ФРЕЛІМО та видавали безпосередньо перед їх проникненням до Родезії.

План передбачав механізований штурм кордону із застосуванням бронеавтомобілів, вантажівок і кількох автобусів. Атака мала б обійти Чікуалакуала та вдарити прямо по Мапаї. Перший був би усунений на зворотному шляху. Операція була вдалою, сили оборони Родезії знищили табір, в результаті рейду було знищено 19 бойовиків, також 18 були поранені . Сили Безреки Родезії втратили загалом лише 1 вояка убитим.

[olegzhdanovkiev]

В чому полягає підступний план Кремля щодо війни в Європі

Жданов пояснив, в чому полягає підступний план Кремля щодо війни в Європі Олег Жданов вважає, що зараз Кремль спеціально нагнітає обстановку для того, щоб спровокувати країни НАТО. У Генштабі країни-агресора РФ прекрасно розуміють, що пряме бойове зіткнення військ НАТО і російської армії призведе до бліцкригу, причому явно не на користь Росії. Про це в інтерв'ю Главреду розповів полковник запасу ЗСУ, військовий експерт Олег Жданов. "Механізм 5-ї статті НАТО дозволяє європейцям певною міро... Читати далі »