#врайттобер2022

[annaiswritingdrabbles]

19. Титри

Мені завжди було цікаво що буде після моєї смерті. Що стається зі свідомістю тих, хто помер? Чи бачать вони світло в кінці тунелю, як багатисько письменників писали? Хто взагалі придумав цю байку, хіба це не порівняння зі світлом в операційній?

Навіть якщо так, мені здається, повинні бути титри: уявіть, здоровезний список ваших досягнень та файлів, а ще список людей, що мали з вами щось спільне за часів вашого життя. Ще будуть вказані ваші закляті вороги, та як вони до вас ставилися весь цей час.

Буде тег #відворогівдокоханців, поруч із тими хто вам насправді подобався, навзаєм. Оце смішно! Бо повернутись зараз вже не можна, але ви хоч знаєте, як до вас ставилися. Якщо є якась сутність, що вирішує що саме смертні людиська бачать після завершення їх життя, то в неї має бути почуття гумору.

Я бачу свою історію в екселівській таблиці: вкладки відповідно до сфер життя, по них розсортовані мої досягнення та не тільки, а ще є окремі листи із моїми знайомствами. Потім ще сторінка з діаграмами моєї соціальної активності, з іншими метриками.

Що я, марно жила ціле життя, щоб не було якогось звіту по ньому? Дайте хоч на стат подивлюсь!

[annaiswritingdrabbles]

18. Сонько

Інколи бувають дні, що навіть під вечір таке відчуття що не можеш прокинутись. Умиваєшся, п'єш каву, снідаєш, попри це все ти — сонько. В мене сьогодні такий день, от сиджу п'ю другу каву у сподіваннях нарешті прокинутись.

Але саме сьогодні такий стан то на краще: відвезла техніку в ремонт, і тепер треба десь вбити дві-три години поки все закінчать. Коли хочеться спати, ходиш повільніше, значить, і час плине швидше. В теорії.

Мою швидку ходу це не зупинило! Яким чином за 10 хвилин я проходжу численні квартали? Я ж не кваплюсь. О, тут на мапі є парк на шляху до кав'ярні! Може там витрачу хвилин 20.

Більше, вийшло витратити близько 40 хвилин. Осінь важким тягарем впала на дерева, через це вони тепер скидають все листя аби було простіше тримати на собі нову пору року. Стояти у снігах простіше, коли на тобі немає листя, буквально легше. Може, тому вони це роблять?

Живність! Купа качечок, воронів, навіть один лебідь. У парку дозволяли їх годувати, але тільки певною їжею. А ще птахів що мігрують на зиму не можна годувати влітку: вони тоді думають, що раз їх додатково годують, скоро не буде чого їсти, і що треба тікати. The more you know.

Я зараз на пів шляху своєї пригоди, тому не знаю чим це закінчиться. Сподіваюсь, злагодженим ноутбуком та чіловим вечором вдома, бо фізично я вже достатньо втомилась.

[annaiswritingdrabbles]

17. Таємниче минуле

Група студентів вештались містом, погода не була на їх боці та принесла дощ. — Ховаймося! Але де? — Тут є покинута будівля, можна знайти уцілівшу кімнату. — Ти чого така спокійна? Зараз намокнемо! Давай хутко… — А чого мені турбуватися, я свої курсові надрукувала та віддала викладачці, на відміну від вас! — З хитрою посмішкою буркнула дівчина, та побігла за друзями. Кімната для перепочинку знайшлась, там було досить затишно, якщо не враховувати грім та потоки води що стікали з верхніх поверхів. У повітрі повисла тиша. — Так що, вам відомо щось про цю будівлю? Чи є в неї таємниче минуле? — Зара знайдемо… Всі знов замовкли, та звернулися до всезнаючого інтернету. — Тут раніше був навчальний заклад, а ще під час другої світової катівня у підвалі. — Наша, чи їхня? — Тут не сказано… Та їхня, мабуть? — Пішли глянемо на підвал? Ніхто не відповів, всі просто рушили за гайдом униз. Сходи ще трималися міцно, але все одно треба дивитись під ноги. Один невірний крок і далі як у хоррор-фільмі. Вони дістались підвалу, але, як вони й думали, сліду від катівні не було: місце було заповнене коробками та одягом. Було чутно як шаруділи якісь тваринки, бо злякалися непроханих відвідувачей. — Ну от, витратили стільки часу шоб шо? — Щоб дочекатись коли дощ закінчиться, можна так вирішити. Розчаровані, всі мовчки погодились, та почали шукати шляхи до рівної поверхні. В цей раз їм не пощастило, але хто зна, може іншим разом вони розкриють чиюсь таємницю?

[annaiswritingdrabbles]

16. Озеро

Можна почати цю історію з фрази “Ліс повільно прокидався”, але хіба ліс колись спить? Не спить: звірята позмінно наглядають за флорою та фауною. Але зараз був саме ранок: денна зміна заступала, поки ранкова роса грайливо відбивала сонячні промені. Групки пташок стрибали з одного дерева на інше, шукають жучків? Можливо. А що робить лис? Пташки насторожилися: те що вони не бачать хижака, не значить, що його нема поруч. Лис втомився ховатись за кущами, та граційно вистрибнув на галявину. Прррх — птиці покинули нижні яруси дерев. А лис насолоджувався тепленьким сонечком: тепер вся рослинність поруч мала ще й жовтогарячий рефлекс від його вбрання. Він стояв завмерши в позі зухвалого лева, може думав, що якщо не ворушитися — він невидимий? Нудно! Час пригод. Лис різко вскочив та попрямував стежкою куди очі дивляться, чіпляючи розвалисті кущі на своєму шляху. Його рухи були вивіреними, беззвучними: якби він хотів спіймати здобич, йому б зараз нічого не завадило. Наш герой зупинився перед новим місцем. Широка галявина, оточена деревами та квітучими кущами, посеред галявини було чисте, прозоре озеро. Це трохи було схоже на площу в центрі міста: тут також збиралися мешканці, попити водички з озера та поділитися новинами. Лис підійшов до води, та опустив голову вниз. Його не здивувало зображення, він роздивлявся деталі свого обличчя: темний блискучий ніс, шикарні вуса, гострі ікла… Ай! Занадто близько опустився, на зненацька сьорбнув носом води. Чху! — затряс він головою. Одразу подивився по боках, ніхто ж не бачив як його підвело власне відображення? Ні, ніхто. Ще зарано. Лис заспокоївся та пішов шукати іншу стежку, новий шлях.

[annaiswritingdrabbles]

15. Ініціали

В кімнаті все давно припорошило пилом: вона стояла пустою вже декілька місяців. Чому? Бо власник цього кабінету помер: лишилась його жінка та донька, що продовжували жити у маєтку. Він був доволі заможним, тому маєток, і його смерть стала шоком для багатьох людей з містечка. Він був, як би так сказати, геній, мільйонер, філантроп, паскуда. За ним сумувало кожне місцеве видання: його фото та біографії все ще з’являлися у газетах мінімум раз на тиждень. Як багато він для нас зробив, скільки грошей він донатив, який він був чуйний… Але не до своєї сім’ї. Як це часто бува, чоловіки з авторитетом можуть здаватися білими та пухнастими, але як тільки він зачиняв за собою двері — перетворювався на тирана. Його дружина вже звикла до побиття та маніпуляцій, донька в таких умовах народилась та зростала, бачивши як батько ставиться до матері, та не розуміючи: за що? Сама донька не потрапляла під гарячу руку, тільки під холодну. Коли вони їздили на відкриття нових благодійних заходів, музеїв, центрів допомоги, батько здавався приємним та добре до неї ставився. Тому вона любила їздити з ними на фотосесії: це був єдиний час, коли вона відчувала що батьку не байдуже на неї. Хоча й помічала наскільки напружена її мати. Це нагадувало, що як тільки вони зайдуть додому, все магічно зміниться. Донька цінувала такі моменти самообману. Після смерті, мати та донька видихнули. Трошки. Вони все ще бачили, що всі навколо горювали за причиною їх багаторічних страждань, і це було їх нове пекло. Воно все ще не було настільки жахливим, як жити з цим чудовиськом, але все ще було важко. Принаймні ніхто більше не нагадував щоденно про їх нікчемність та непотрібність, і вони могли спокійно існувати в межах своєї домівки, переглядаючи ставлення одна до одної. Одного вечора вони мовчки сиділи під звуки телевізора, де знов розповідали про його заслуги. Донька збирала пазл, та в неї виникло питання: — Чому батько був таким добрим до усіх, окрім нас з тобою? Мати не змогла знайти відповідь, окрім щирих сліз. Донька спочатку спробувала заспокоїти матір, але потім зрозуміла що їй взагалі-то теж сумно від того яким покидьком був її батько. Тепер вони плакали вдвох. Повертаємось до кімнати. Пройшло декілька місяців, мати з донькою не часто виходили на публіку. За цей час вони багато спілкувалися, за нібито заново знайомилися одна з одною: дивилися кіно, читали одна одній книжки, мати допомагала зі шкільними завданнями. Доня навчалася віддалено, тому вони наздоганяли все що упустили за останні тижні у навчанні, та за останні роки перебування з батьком. Мати підійшла до його кабінету, штовхнула двері, та оглянула кімнату. Нічого цікавого: полиці, книги, стіл, на ньому купка документів. Вона підійшла ближче, та побачила його підпис на папірці що лежав зверху. Ініціали були видряпані пером, нібито він кудись дуже квапився. Можливо на той світ. — Що тут, мамо? — донька наздогнала матір, та окинула поглядом кімнату. — Роздивляюсь, що батько нам лишив. Хочеш зробити у цій кімнаті собі кабінет для навчання? — А можна? — очі дитини наповнились радістю: вони будуть робити щось разом! З мамою! — Звичайно! Вони почали розбирати папери та сортувати їх. Чоловік лишив їм багатенько грошей, тому мати могла не працювати до кінця життя (її та доньки). Вона вирішила, що буде займатися благодійністю, та допомагати жінкам що потерпають від домашнього насильства. Про те, як їй жилося із тираном, вона не розповідала, але як тільки кімната-кабінет була готова, вона почала писати про це книгу. Під псевдонімом, звісно, бо якби світ дізнався про її історію, всі б ненавиділи її. Один маленький нюанс вона вирішила не додавати у книгу: яку саме отруту краще використовувати проти аб’юзивних партнерів…

[annaiswritingdrabbles]

14. Діти не брешуть

Дід Мороз роздивлявся свій робочий стіл: декілька купок листів від дітей, що описували свої бажання на новий рік. Чого він тільки там не ��ачив: цукерки, щоб мати не била, собачку, щоб батько не пив, щоб пройшов прищ на носі болючий такий, що біля септуму знизу вискакує.

— Ох… Жаль не можу просто розіслати абищо, які ж вони доставучі. Все одно не зможу виконати всі запити, та й замахало просто. — Буркнув він невдоволено. Але на денну роботу пішов, because capitalism.

Сьогодні в торговельному центрі людей було не багато: може через непогоду? В будь-якому випадку, він був задоволений, бо міг потихеньку сьорбати дорогий віскі зі фляги. Чим більше він пив, тим приставучішими та ліпкішими були його руки: міг шльопнути хлопців, а дівчат сильніше тримав за коліна. Мєрзость, правда?

Наближався кінець робочого дня. На вулиці давно не було видно сонце, і йому лишилось працювати приблизно годину. Ось він тягнеться рукою до фляги, там трохи є ще, бо день був довгий та непродуктивний. Розкручує та допиває свій напій, трішки трапляє на бороду:

— От негодне…

Він потягнувся до плеча аби витерти краплі, а коли вже опускав руку назад побачив фігуру у дверях на протилежному боці кімнати: це був хлопчик. Малий штовхнув скляний прямокутник та побіг крізь портал прямо до нашого про антагоніста. Дід нахабно посміхнувся, розвів руки у сторони трохи похитуючись, та видихнув. Якби перед ним в той момент була свічка, хлопчик би згорів.

— Діду! — захоплено пискнув хлопчик, — я хочу загадати бажання на новий рік!

— О, правда? Звичайно, я можу тобі допомогти, але ти повинен відповісти на одне моє питання. — Він притягнув руки назад до себе, поклав ліву на коліно, та почав легенько нею плескати: нібито запрошуючи хлопця присісти, а праву простягнув до нього вперед аби той дав йому руку. — Чи був ти хорошим хлопчиком цього року?

Хлопець не зрозумів що цей стариган показує руками, але питання що він почув йому не здалося дивним:

— Так, звичайно!

Дід вже таке бачив, їм просто потрібен час та валідація, не ново. Треба просто почекати, а можна трошки потеревенити. Дід трохи посунувся до нього, та простягнув праву руку до руки малого торкнувшись мізинця.

Хлопець вкрай розгубився. Він подивився на Діда: червона пика, яка смердить лотком для котів, і жовті зуби які скеляться на нього чимось дуже віддалено нагадуючи посмішку. Але він знав, що скоро кінець історії старигана.

ВЩУХ! — пронісся звук летючий з іншого кінця кімнати.

— Ау, зараза! — Права рука Діда була схоплена батогом для оленів. — Це що за дурня?

Він підняв голову та одяг окуляри лівою рукою, старі та пропиті очі намацали пос��ать навпроти. Постать збільшувалась поступово: вийшло впізнати синій та білий кольори.

— Хто це? Відпусти негайно, погань! — Дід не міг заспокоїтись. Фігура вже мала чіткі лінії та тягнула на себе чіпкий батіг. Хлопчик в цей час все ще дивився на його лице, і не між збагнути, як воно швидко змінилось з “довірся мені”, до “я тебе зараз вб’ю”, і до несподіваного для нього страху зі здивуванням.

— Снігуронька? Ти здуріла? — Він намагався тримати лице, але його смердюче тіло все показувало дуже чітко. Він був до усрачки наляканим.

— Діти не брешуть, батько. І я не брехала. Ні тобі, ні про тебе. — вона підійшла до нього та звернулась до хлопця — Тікай звідси та зачини двері.

Малий побіг, Снігуронька дивилась на нього повернувшись назад. В цей момент Дід помітив гострезну мачете позаду неї, на спині. В нього був револьвер, але не було патронів: він боявся прострелити собі ногу, та носив його з собою зі пластиковими штуками схожими на гільзи. Щоб типу лякати.

Але в їх відносинах все було інакше, без матеріальної зброї. Він знущався з неї як вважав за потрібне, і не дивно що він зараз опинився і такій ситуації.

— Чекай, доню, поспілкуймося… Ти не розумієш!

Вона повернулась до нього, та простягнула руку аби витягнути свою стальну компаньйонку:

— Мені нема про що з тобою говорити, потворо. — Один плавний, але впевнений рух вона зробила після того, як останній звук у цій фразі повністю затих.

Його голова впала на підлогу, прокотилась до пластикового каміна та бехнулась о нього. Снігуронька полізла рукою в кишеню його куртки, дістала ключі від авто.

Усміхнулась:

— Я сьогодні молодець! — проспівала вона, та пішла до виходу з цього клятого місця яке вона щойно зробила трошки краще.

[annaiswritingdrabbles]

13. Утікач(ка)

Маленький магазин на житловому масиві, на вулиці хмурне небо. Буде дощ? Хто зна. Та і яка різниця, бо ця історія не про погоду. В кутку магазину хтось шарудить пачками чипсів намагаючись знайти грибні — чому їх більше не виробляють? Літня жіночка несе пакетик яблук на касу, їй нема куди квапитись, так би мовити — слоу лайф. Касирка важить яблука, методично тицяє пальцем по старенькому калькулятору завернутому в поліетиленовий пакет. — З вас 17 гривень. Бабуся витягує руку з грошима, дивлячись на касирку, але та не зважає на неї: щось відвертає її увагу. — Ану стій, падлюка! — Кричить касирка та несподівано для всіх присутніх спритно перестрибує прилавок — Хапай утікачку! Куди там: молода дівчина знає, що касирка одна в магазині й бігти за нею не буде, а всім навколо ця магазинна драма до дупи. В правій руці телефон, в лівій — баночка солодкої кукурудзи. Єдина помилка, яку вона допустила — можна було не бігти прям з порогу магазину, може б пронесло? Запізно, тіло важко зупинити, тому вона хутко розсікає по знайомим, вузьк��м вулицям. Та й весело це! Знати, що після такого марафону ти можеш поласувати смачненькою кукурудзою прямо з баночки… Утікачка збавила темп, вже дісталась додому, далі знайома рутина: зняти кеди, помити руки, випити води, бо сушить. Взяла свою улюблену ложку, сіла поруч зі своєю кішкою на дивані, ось він — момент істини. Час відкривати кукурудзу. Ложечкою трошки підіймає кільце, потім загинає його догори, великий палець на центр кришки, і тягнути вказівний палець на себе. Ось вона, солоденька, хрумка, жадана… — Горошок?!

[annaiswritingdrabbles]

12. Династії

Стій. Відкрий очі. Що ти бачиш перед собою? Безкраї українські поля лоскочуть повітря пшеницею, ��а ними — долини, ще більше полів, попереду щільний ліс. На небі ані хмаринки, сонце лагідно гріє потилицю, але ти все ще відчуваєш занепокоєння. Чому? Повернись назад. Всього одна стежка де ти стоїш відділяє мир від хаосу. Дзвін шабель, вигуки шведів, козаків та московитів, розгублені коні. Що це? Ти під Полтавою. Зараз липень 1709 року. — Ранений! — волає один з козаків, тримаючи за плече шведа поки той намагається не втратити свідомість. — От лихо, що в тебе? — Контузило хлопака, та… — Та я не в тебе питаю! Ей, чоловіче, — звернувся медик до раненого — де болить? Швед показує на ногу: з неї стирчить дерев’яна цурпалка розміром з долоню. — Зараз тебе підлікуємо. А ти іди, тебе брати чекають, без тебе не буде кінця тої клятої династії. Козак різко вскочив та стрімко попрямував до епіцентру подій. Медик намагався мотивувати союзників як міг, навіть не знаючи їх рідної мови, але відчуття розгубленості та страх все ще носив з собою. Точніше як, носив… Не за власним бажанням, воно просто було. І він мав рацію, цю битву вони програли, хоча й маючи незаперечний успіх на шляху до провалу.

[annaiswritingdrabbles]

11. Порада

Сонце неквапливо підігрівало асфальт до агрегатного стану коли підошва чоботів лишала легенькі сліди. Кліматична криза та корупція працювали разом: перша сприяла розпаленню пристрастей, друга — поганим матеріалам для доріг.

Наша героїня несла торбу з овочами в одній руці, бутиль води в іншій, і ніщо не могло зупинити її! Вона прямувала додому, під кондиціонер, і навіть сипучі піски асфальту не стануть їй у перешкоді, ні група дітей що хаотично бігають тротуаром та заважають іти, ні п’ятеро німецьких вівчарок на вигулі, ні… А, світлофор. Червоний. Стоїмо. русні пизда 60 секунд? Можна і перепочити, якщо стояння на пекучому сонці, то можна назвати відпочинком. Вчасно задзвонив телефон: якби не у вікно простою на світлофорі, вона б не брала слухавку. — Га? Що ти хочеш, давай швиденько. — Та сіла курсову робити, хочу попросити твоєї поради… — Курсов… Яка курсова? — Вона відчула що під краплями гарячого поту проступили холодні. Червень, сесія, але вона всі заліки закрила, начебто… — З залізобетонних конструкцій, ти хіба не здавала її? — Тьфу ти зі своїми тогорічними боргами, у нас не було ЗБК цього семестру! Все, буду вдома наберу тебе, розберемося. Не дочекавшись відповіді вона сховала телефон, видихнула, відкрила здоровезну пляшку води та трошки освіжилась. Було непереборне бажання вилити на себе всю тару аби вихолонути, але що тоді пити вдома? 60 секунд. За відчуттями наче всі сто тисяч років, бо страх втратити стипендію змушує все життя перед очима промайнути. Ну нічого, сесія таки закрита, тепер можна прямувати додому та готувати Рататуй. Тільки, мабуть, холодний, бо духовку вмикати зараз то самогубство… Коротше просто поїж холодних, митих овочів та подивись кіно, хто тебе зупинить?

[annaiswritingdrabbles]

10. Непроханий

— Все, я готовий! — хлопець вискочив начебто нізвідки, з піднятими від збудження руками. Долоні впали на боки, голова схилилась вліво, ставлячи питання: і що ти думаєш? — Ти підеш на вечірку у цьому? — сестра цькувала, оглядаючи вбрання парубка. — Звичайно, ти диви який лук — невгамовні руки розводили у сторони — Чорні джинси, рожева кофтинка у сіто��ку, білий кроп-топ з малюночком, що не так? — Ну якщо ти питаєш поради, то… — Ні, непрохані поради мені не потрібні, я питаю що не так? Дівчина завмерла. Ну от що йому сказати? Що це неподобство? Що якщо його побачить мати, то він отримає по голові? Що він виглядає як пі… — Я тебе врятую, то було риторичне питання. Ми ж однолітки, росли разом, як так вийшло що один з нас має відчуття смаку та не має сорому, а друга навпаки? — Дякую, брате… — Так швидко ще ніхто не складав руки на грудях. — Це хіба не непрохана думка? Ти ж таке не любиш! — Може і так, — Він повільно рухався у напрямку дверей — Але мої слова хоча б базовані на фактах. Твої — на стереотипах. Поки хлопець шукав підходящу пару взуття, дівчина методично перебирала в голові, звідки в неї така упередженість. Однолітки? Можливо. Гомофобія? Цілком правда. Заздрість до унікальності брата? — Чекай, не взувайся. — Вона поклала руку на його плече — Ходім допоможеш мені знайти щось файне у шафі. — Ой, сестрице, тоді нам потрібно зазирнути у мою шафу! — Без зайвих слів парубок метнувся до сходів, вже складаючи у голові образ сестри для цієї вечірки. Хтось складає пазл, а хтось розвантажує стереотипні архіви в голові.

Це і буде точкою неповернення для неї.

[annaiswritingdrabbles]

9. Кров у водах

Перед вами стоїть каркас будівлі, схоже на залізобетон. Колись був. Декілька плит ще звисають тримаючись на соломинках арматури, щось продовжує скрипіти. Можливо, недовибите вікно? Металопластикові вікна це вам не дерев’яні шибки, тримаються міцно! Не проти ракет, звісно, але… О, от ви й знаєте про що ця історія. Поруч із руїнами гігантського комплексу були широченні ями. Кратери. Погода жадібна на дощ останнім часом, тому ці канавки стоять саме в такому стані як після обстрілів. Ніби то було вчора, або навіть сьогодні. Природа не бариться, та намагається якомога швидше сховати це явище, вже потроху з’являється природний газон. Невідома рослина схожа на плющ ніжно обіймає колони які колись тримали на собі чисельних відвідувачів: стрибучих від радощів дітей, молодь що прямувала попрацювати у кав’ярні, дорослих що прийшли пошукати подарунок на весілля. Рослини все роблять краще, тим паче поствоєнні руїни. Навколо життя нібито триває, численні домівки із дворами, десь бігає компанія собак-сусідів що шукають пригод. За житловим масивом видно маленьку річку, і ви не знайдете кров вбитих цивільних у її водах. Але це тільки тому, що ріка постійно тече, заносячи кровопролиття в неписані архіви історії. Бо люди пам’ятатимуть, і дітям передадуть. Так працює generational trauma.

[annaiswritingdrabbles]

8. Прощання

Собачка ліниво рухалась по блискавці, якби ваша єдина мета в житті була з'єднувати ліву та праву сторони валізи, ви б теж робили це дуже ліниво. У неї своя задача, та найскладніше в ній — пройти ту кляту середину блискавки, де сумка так і норовить відкритись. Для власниці валізи найважче було ще попереду: Прощання. Речі спаковані, сендвічі в дорогу вже вихололи — можна складати в пакетик, аптечка готова — її у рюкзак, щоб була неподалік, ноутбук, зарядка, телефон, дріт, блок живлення, планшет, дріт… Незабаром всі пакунки перебралися до вхідних дверей, тепер сісти на доріжку? Наче треба, бо батьки так робили. Значить треба: бумери придумали сидіти на доріжку на удачу, покоління зед — щоб викликати Уклон. 10 хвилин? Ох, невже так багато людей їдуть на вокзал прям зараз? Це мені тепер цілих 10 хвилин сидіти та дивитися на квартиру, в яку я закохалась три роки тому? Заради якої я вирішила переїхати в це місто? Коли соціум наділяє неземним значенням фізичні блага, важко цьому протистояти. Тому я думаю, прощатися з тостером або килимцем прийнятно та це не повинно бути чимось дивним. Люди ж самі цю гру вигадали, правда? Найдовші 10 хвилин пройшли, з напівдрьому її витягнуло сповіщення: водій вже прибув. Останній погляд на затишну оселю, та нагадування собі: куди б ти не поїхала, ти завжди береш з собою себе. Хоч ти і не равлик, твій дім завджи з тобою.

[annaiswritingdrabbles]

7. Стань звіром

Шкільний двір, баскетбольний майданчик, осінь. Уроки нещодавно скінчились, тож діти потроху розбіглися по своїх справах. Дві дівчини стояли на майданчику, одна крутила в руках м'яч, інша спостерігала за нею: якось невпевнено?

— Так що, тренуватися будемо?

— Я не знаю, чи зможу завтра грати як треба…

— Зможеш, але тренування зараз точно не буде зайвим.

Старша дівчинка простягнула м'яч подрузі, та подивилась на неї як в останній раз:

— Глянь на мене… Далеко куцому до зайця!

— Забула нашу мантру? — старша експресивно трусила тим клятим м'ячем — Стань звіром! Пам'ятаєш проти кого ти вже вигравала?

— Так, ті старші хлопці, стрьомно було.

— Нагадай собі що ти крутіша за них!

Молодша насупила брови, поцупила м'яч із рук старшої, та вправно рухалась до кільця, паралельно ритмічно відбиваючи м'яч о землю.

Глухий звук чули тільки вони вдвох, але кому окрім них це важливо? Головне, що молодша може обіграти кого завгодно, а старша буде поруч аби їй про це нагадати.

[annaiswritingdrabbles]

6. Все має значення

— Це просто жах, я не можу повірити в те що коїться! Як можна було випустити таке “вибачення”, з яких пір вибачаються газлайтингом… — Слухай, ти зі своїми чудними словечками далеко не підеш, будь простіше: вибачився і добре. — Ти взагалі дивилась ті самі новини що й я? Де там було каяття в тому вибаченні? Він намагався пояснити, чому ми все не так зрозуміли, як йому треба. А це маніпуляція, хіба не очевидно? — Та ми разом тільки що дивилися його звернення, це не важливо, заспокойся. — Все має значення! А особливо те, як цей чоловік вибачився, так би мовити. — Чого ти до нього причепилась, знаєш скільки таких телепнів як він? — Знаю! От ти вже так близенько до того, щоб збагнути, що їх кількість впливає на нормалізацію подібного роду вибачень. Вони ж знають, що їм все зійде з рук, правда?

Мовчання. Чутно, як механізм у черепі неквапливо рухається.

— … Так, знають. І користуються цим аби уникнути відповідальності. — Добре, що ще? — І те, що ми дозволяємо таким вибаченням пройти та нібито їх приймаємо. Знаєш, а ти не така й неправа у цьому питанні... — А я про що! Саме тому хапай пачку паперу, я знайду щось тверде формату А4 та ручку. — Нашо? — Підемо збирати підписи колежанок, аби притягнути цього старигана-директора до відповідальності за його домагання. — Ти серйозно? — Абсолютно. Не бачу, щоб ти вже знайшла папір, останній раз бачила його на поличці біля входу в кімнату, перевір там спочатку… — Навіть якщо наразі це не важливо, ми можемо зробити так… — Щоб усе мало значення. Ходім, поганим чоловікам не місце на високих посадах.

[annaiswritingdrabbles]

5. Сім дияволів

Сьогодні думаю про естетику покинутих соцмереж. От скільки вже разів якесь фізичне місце на землі звільнялось від людей, так би мовити. Є навіть ком’юніті що мріє про світ без людей! Вони думають, якби так було, то матінка природа б відновилась. Але є питання: вони дійсно думають, що люди не можуть існувати поруч із природою не роблячи їй шкоди, та готові пожертвувати цілим видом створінь аби врятувати природу? Хоча ми просто можемо не псувати її. Ой, що б люди тільки не робили, аби не брали на себе відповідальність… Давайте назад. У закинутих будівель та селищ є своя естетика: полишені речі лежать на звичних місцях, все трошки припадає пилом. А коли ти заходи�� у таку кімнату в сонячний день, пил починає світитись та кімната здається м’якшою на погляд. Начебто сім дияволів вичавили звідти усе живе та лишили статику назавжди. Те ж саме з містами, але замість алергену там ростуть дерева та різноманітні рослини. Вони також бувають алергенами, до речі… Тобто це романтизація алергенів??? Ви знали, що не можна казати “диявол” в голос, бо так ми нібито викликаємо його? Нещодавно в ТікТоці почула про це! Почалося це з того, що я відкрила пінтерест. Не дивлячись на те, що він вже давно існує, там довгий час не було змін. Колись були створені картинки для альбомів з пінами, і вони мають гарний вигляд, так що оновляти заради оновлення не хочеться. Так от колись там припинять з’являтись пости! І він буде отакий вродливий, стояти собі та збирати перегляди й ре-піни, навіть після того, як з нього витягнули життя. Красиво ж, нє?

[annaiswritingdrabbles]

4. Зачарований люд

Довжелезні черги простягалися на сотні метрів від головного входу на територію фестивалю. Всі рухались швидко завдяки напрацьованій схемі: перевірити квиток, переглянути сумки, надати браслет, запустити, але люди продовжували ставати в черги, тому відпочивати було ніколи. Кожна та кожен хто нарешті проходив контроль видихали, а далі настає ступор: куди?

Ліворуч були тенти з мерчем та книжкова виставка, праворуч — смаколики, прямо — нескінчена алея заповнена косплеєрами та косплейщицями, роззявами що ходили та детально роздивлялися які герої вирішили навідатись на український КомікКон. Їсти не хочеться, на мерч та книжки грошей нема, йдемо прямо?

Три Локі єхидно усміхались та хизувались вбранням для фото, за ними визирала таверна з якогось фентезійного всесвіту, біля неї було зібрання знавців місцевої культури у відповідному вбранні. Не забувай періодично дивитись за напрямком руху, бо вріжешся у купку персонажів Геншину, або в зброю Джайни з World of Warcraft. Таке різноманіття змушує зачарований люд періодично зупинятися та дивуватися, як можна було власноруч виготовити такий костюм?

Після того як всі стежки на території фестивалю вже протоптані, ти точно побачиш те, що ну ніяк не можна було собі уявити. Косплей на героя культового фільму з 90 х? На головного персонажа з доповнення гри, якій вже 11 років? На головну персонажку улюбленої гри, яку вже навіть не можна придбати, але вона все ще сидить десь у закутках твоєї пам’яті?

І саме це тобі запам’ятається, про це ти розкажеш своїй фанхаті та ви разом поділите радість від цього заходу. А наступного року цикл повториться, якщо у твоїй країні не почнеться війна.