#американські інтереси

[greenpostua]

💎Помилка, яка вже призвела до відчутних наслідків. Подробиці👇

[pokrovworld-blog]

Кирило Бабенцов: Захід нам (не) допоможе

Два дні тому Туреччина напала на Сирійський Курдистан. На середньому сході спалахнула нова війна, на тлі якої в перспективі війна світової коаліції з ІДІЛ може здатись дрібною штовханиною. Авіація, артилерія, танки, РСЗО. Десятки вбитих, сотні поранених, знищена бронетехніка і 60000 біженців - за перший же день! Українці мало цікавляться геополітикою і ця бійня не стане виключенням. Проте, на відміну від інших далеких і заплутаних протистоянь мусульманського світу, конкретно це нам дуже близьке. Багато аналогій і паралелей становища курдів і становища українців, сподіваюсь, зможуть нам багато чого прояснити. Адже дурні вчаться на своїх помилках, а розумні - на чужих. Почну з контексту. Курди, це найбільша бездержавна нація сьогодення. 30 мільйонів курдів вікакми живли на території Іраку, Ірану, Сирії і Турречини. Їх регіони проживання називаються курдистанами. Тут і далі мова піде про Сирійський Курдистан - регіон на півночі Сирії, де курди становлять більшість населення. Після початку громадянської війни в Сирії, у урядових військ з’явилось багато різної головної болі. І користуючись нагодою, курди де-факто створили незалежну державу - Рожаву. Потім в гру включились США, які зробили на них ставку. Адже курди боролись проти обох ворогів Америки: ІДІЛ і САА - урядових військ Сирії. Як ми знаємо, союзником Асада, президента Сирії, є Росія і Іран. За їх ��опомоги, за декілька років Асад відновив контроль над територієї країни. Не "реінтегрованими" лишились лише два регіони на півночі: під контролем про-турецьких сил і Курдистан. Сирійці переважно сповідують іслам шиїтської течії. Меншість же сирійців є сунітами, що ставить їх в перманентку незадоволеність шиїтським урядом Асаду. На релігйних розбіжностях в середині Сирії спочатку добре зіграла ІДІЛ, а пізніше Туреччина, які обидві є суннітськими. Турречина забезпечувала і озброявала свої проксі, що допомогло їм зберігти до сих пір контроль над певними невиликими територіями. А від знищення курдів сирійські війська зупиняла Америка, яка мала на їх території свою армію і військові бази. Так можна стисло і спрощено описати ситуацію в Сирії, яка була актуальна до позавчорашнього дня. А тепер про аналогії з Україною. Ще тиждень тому всі факти говорили про те, що США буде і надалі захищати курдів. Багато років їх армії бились пліч-о-пліч. Американці тренували курдську армію, забезпечували їх зброєю. І славетні Джавеліни курди отримали задоовго до українців. Курди є ворогом усіх ворогів США. А також Туреччини, члена НАТО. Проте саме останні місяці стосунки Вашингтону і Стамбулу дуже погіршились. Америка розірвала з Турречиною торгові угоди, відмовилась продати раніше домовлену зброю і навіть почала розмову про антитурецькі санкції. Курди близькі заходу і ідеологічно. Вони багато в чому копіювали політичну ліберальну риторику, таку пошиерну в ЄС і США. Зокрема називаючи всі ворожі їм режими "фашистськими", а себе позиціонуючи як останній бастіон антифашизму, демократії і прогресу на всьому середньому сході. З усіх розвинутих країн до них зтікався нескінченний потік добрвольців, що мріяли повоювати з "фашизмом" і тероризмом та розбудовувати демократію. Така оспівана Америкою гендерна рівність у курдів зазнала небаченого (по міркам середнього сходу) розмаху. Жінки Курдистану мали в усьому рівні права з чоловіками, в тому числі воюючи з ними на рівних. Чисельні західні фанати з усіх усюд оспівували курдських жінок-солдат, як новітніх амазонок.

Релігійно курди теж є білими воронами сходу, адже окрім традиційного ісламу, багато хто з них сповідують атеїзм і місцеве язичництво. І навіть такий красномовний маркер "прогресу", як рух за права секс-меншин не оминув Курдистан. Райдужні прапори ЛГБТ, що майорять над шанцями і танками - сюрреалістична картина для ісламського світу, та не для Рожави.

Мовчазною згодою курдів підтримував увесь ЄС. І яро висловлювався в їх підтримку певно найбільший геополітичний союзник США - Ізраїль. Як сказав колись один президент США, "Наш геополітичний супротивник №1 це Китай, №2 це ісламський тероризм і №3 це Росія". Проти курдів ІДІЛ і всі інші ісламські терористи - геополітичний ворог США №2. Проти курдів Іран, з яким США балансують на грані війни. А також Росія - конкурент штатів №3. Всі факти, частину з яких я навів, в унісон говорили - Америка буде підтримувати Курдистан. Ніщо не передвіщало протилежного. Проте... 9 жовтня 2019 регулярна Турецька армія вторгалсь в Сирійський Курдистан. О 16:00 розпочалась операція "Джерело миру". Одна з найсильніших армій планети за��ізним катком суне по своїм ворогам. Курди благають світ про допомогу, мирне населення тікає, армія вже оточена в котлах довкола великих міст. Дамаск, Москва і Тегеран дивляться новини, радіють і хрустять попкорном - їх ненависні вороги утилізовують в промислових масштабах чужими руками. Ізраїль і ЄС закликають Ердогана зупинитись. Європейські країни одразу припиняють продаж озброєння в Турреччину. Стамбул посилає всіх до біса. Франція терміново скликає раду безпеки ООН. ЄС намагається проголосити засуждження турецькій агресії, але... не виходить - США і Росія проти! США і Росія! Все. Багатомільйонний народ і фактично незалежна країна, в яку роками США вливало мільярди зливається за один день. І, скоріш за все, буде знищена впродовж тижня. В Твітері трамп пояснив, чому США не воюватиме за курдів: "...Бо вони не воювали за нас в Другій світовій"! На перший погляд абсолютне ідіотське твердження, насправді є доволі прямим натяком: "Ми нікому нічого не винні. Ми з вами подружили і досить з вас". У США є свої інтереси і її президент їх відстоює. Вони воюють за тих, за кого вигідно. І проти тих, проти кого вигідно. І якщо вчора було вигідно підтримувати курдів, а сьогодні стало збитково - то так тому і бути. Весь цей довгий текст і писав з однією метою. Читаючи його ви певно вже зрозуміли, що політичне становище курдистану було значно краще за наше. Їм давали зброю, а нам не хотіли. За них воювала армія, а за нас ні. У них на теритрії стояли американські бази, але не у нас. Курди воюють проти того, проти кого і армія США, а ми лише з бізнес-конкурентом. Курди були свої в доску пацани, аж зі шкіри геть лізли, щоб показати які вони демократичні, прогресивні і толеранті. Нам до них ще далеко. І от проти них воює регулярна армія іноземної держави під своїми прапорами, а проти нас всього лише "анонімні" зелені чоловічки і "міцеве ополчення". У них тотальна мобілізація, а у нас торгівля. У них війна, а у нас просто якась "антитерористична операція". Турречина член НАТО, кандидат на вступ в ЄС. Але ЄС спромоглися лише в'яло "занепокоїтись". І дуже скоро взагалі забуде про окупацію Рожави, як вчора забула про окупацію Кіпру. Курдів "ну просто не могли" злити. А нас можуть. Т�� коли США стане вигідно дружить з Росією, як ви важаєте, вони дружитимуть? Ніяка "світова спільнота", ніяке "прогресивне людство" палець об палець не ударить за інтереси України. Все що вони роблять - в інтересах їх самих. І якщо ці інтереси збігаються з нашими - ми партнери. А якщо ні - звинйяте. Напишуть якийсь новий твій, наприклад що українці не воювали за США в війні за незалженсть і все. Хтось посміється з "тупого" Трампа/Меркель/Макрона. А нам буде не смішно. А щоб такого не було, не варто живити себе рожевими ілюзіями. Ворожі війська з нашої землі не проженуть ні гейпаради, ні меморандуми. Тільки сильна армія, міцна економіка і рішуча дипломатична гра можуть захистити Україну від воргів. Звісно, не в твоїх і не в моїх силах це вирішувати. Та в наших силах обирати тих кому. І коли черговий політик захоче побудувати свою лінію на тезі "Захід нам допоможе", ми зможемо згадати інших, кому він вже "допоміг". Кирило Бабенцов Read the full article

[ukrnewsppua-blog]

Washington Times: щоб досягти угоди по Україні, Трамп спілкується з Росією з позиції сили

Як нагадує оглядач The Washington Times Тодд Вуд, ще три роки тому він написав статтю, в якій говорилося, що Сполученим Штатам не слід лізти у збройний конфлікт на Україні. На думку автора, люди, які наполягають на тому, щоб США витрачали свої багатства і проливали кров своїх громадян на цій «житниці Європи», просто не розбираються в історії і не розуміють можливі наслідки подібних дій. «Росія ніколи не дозволить Україні повністю піти з-під російського впливу. Москва просто не вірить у те, що зможе вижити в тому випадку, якщо Україна буде членом НАТО», — підкреслює автор. Далі Тодд Вуд задається питанням, у чому ж полягає політика президента Трампа по Україні. Оглядач The Washington Times при цьому зазначає, що нещодавно спецпосланець США Курт Волкер, призначений нинішньою адміністрацією для вирішення українського кризи, що виступив, можна сказати, з «ультиматумом в адресу Росії». Зокрема, він заявив наступне: «Відносини між Росією і США важливі, і існуюча в Україні проблема буде цим відносинам шкоди��и». Говорячи ж про роль Москви у Донбасі, він «налякав» тим, що Росії доведеться прийнятиряд фундаментальних рішень». Крім цього, міністр оборони США Джеймс Мэттис нещодавно поприсутствовал на військовому параді з нагоди Дня незалежності України. У ході свого візиту до Києва він натякнув на можливі поставки українським властям летальних оборонних озброєнь. А на питання про реакцію Росії на подібну провокацію, Мэттис підкреслив: «Оборонні озброєння не є провокаційними, якщо ви не агресор». Все це, як зазначає автор, може переконати пересічного спостерігача у тому, що Сполучені Штати на шляху до конфлікту з Москвою. Однак, переконаний Вуд, світ просто знову недооцінює Дональда Трампа в тому, що стосується його політики по відношенню до Росії. «Пан Трамп лише виступає в ролі парламентера. По-моєму, він зараз веде переговори. І, так, вже набив оскому кліше про «мистецтво укладання угоди» тут як не можна до речі. Пан Трамп думає далеко наперед. Він заздалегідь керує ситуацією і проявляє терпіння, щоб дочекатися того моменту, коли буде отримано відомий йому кінцевий результат. Саме так він діє. Думаю, ми просто спостерігаємо демонстрацію Кремлю жорсткої лінії, що передує укладення угоди», — пише Тодд Вуд. Президент США, за словами оглядача The Washington Times, любить діяти з позиції сили. Йому подобається мати на руках всі необхідні для укладення угоди карти. І ця стратегія — повна протилежність некомпетентності і слабкості адміністрації Обами. «Ті, хто пам'ятають президента Рейгана, можуть її дізнатися. Ті ж, хто занадто молоді, просто ніколи її не бачили», — підкреслює автор. Оглядач The Washington Times переконаний, що США не стануть воювати з Росією. Однак президент Трамп буде відстоювати безпеку та інтереси Америки і її союзників, при цьому він не стане проводити політику умиротворення, а укладе угоду, яка піде на користь Сполученим Штатам. «Я думаю, що президент Росії Володимир Путін знає про це, — пише Тодд Вуд. — Американські чоловіки і жінки не повинні помирати заради України. Подумайте про те, якщо б Росія почала озброювати Техас проти США. Саме так Москва дивиться на це. Ми можемо надавати їм (українцям. — ИноТВ) допомогу, можливо навіть таємним чином. Проте війна з Росією із-за її «близького зарубіжжя» просто неприйнятна». Click to Post

[pokrovworld-blog]

Олексій Ткаченко: Він нам не Трамп

Останнім часом пробігли українським суспільством шепітки про нову страшну зраду. Ще у кінці вересня президент Сполучених Штатів Дональд Трамп єдиним з лідерів «Великої сімки» прагнув повернути Путіна та РФ до її складу. У вівторок 24 вересня Трамп нібито сказав наступне: «нам потрібно дружити з Путіним, Україна нам лише заважає». У середу, 25 вересня Конгрес США розпочав процедуру імпічменту Трампа за поданням демократів через імовірний страшний тиск на Україну у розмові з Володимиром Зеленським 25 липня. І хоча в опублікованій тоді ж розмові такого і не було, дехто в нашому суспільстві вже встиг заявити, що Україна – сателіт США, і треба слухати всі накази від керівництва. І ось він розкручений привід для зради – Трамп зливає Україну, повертається до Путіна, а наш новий недосвідчений президент безсилий цьому протидіяти. Але дійсність в тому – що зради тут нуль, але Трамп дійсно прагне до тісного партнерства з нашим російським ворогом. На політику і на світ в цілому треба дивитися реалістично. А якщо це зовнішня політика, то не може бути у цьому відношенні кращого погляду ніж через доктрину політичного реалізму. Одна з максим засновника цієї школи Ганса Моргентау проголошує: «Ключовою категорією політичного реалізму є поняття інтересу, визначеного в термінах влади. Саме воно визначає специфічність політичної сфери, її відмінність від інших сфер життя». Тобто з цієї точки зору дії держав у світі перш за все визначаються раціональним інтересом їх національної спільноти. І якщо лідери держави хочуть зробити її успішною, вони мають діяти точно за чітким встановленням та всебічним захистом цього інтересу. Ну і який то основний раціональний національний інтерес у Сполучених Штатів? США є найбільш впливовою країною у світі. Гегемоном, який поєднував усі елементи гегемонії в найголовнішій економічній сфері: промислову, торгівельну і фінансову першість. Але тепер у США з’явився противник, здатний вирвати у Штатів цей тріумф. Китайська Народна Республіка, яка за деякими даними вже перехопила у США й  першість за усіма трьома елементами. Тобто для США найголовніший національний інтерес зараз складається у максимальному протистоянні з КНР. І як же проводити це протистояння? Логічно, що треба стягнути всі сили та ресурси на боротьбу з КНР. Та оточити його кільцем з партнерів США - противників КНР, які будуть тиснути на нього у різних сферах. Тобто тиску союзної Японії чи Південної Кореї тут явно буде недостатньо, а ЄС має велику вигоду співпр��ці з КНР, і тому суперечливо долучається до тиску. Але чи є той тиск ефективним, якщо для КНР на Півночі стирчить вікно можливостей – Російська Федерація. Вікно, через яке представники КНР отримують дармові контакти на вирубку лісу, на видобуток нафти і газу та безлічі інших ресурсів. І майже отримали доступ до користування найбільшим прісним озером та його запасами води. Тоді як РФ не представляє собою серйозної загрози для гегемонії США. В економічному плані путінська Росія забита і відстала, її уділ – ніша необробленої сировини у світовому виробництві. Все чим може грозитися путінський режим – начищений радянський військовий мотлох та ядерна зброя, яку Путін ніколи не застосує через ядерний паритет. Й безглуздо вступивши у протиборство з Заходом з такими мізерними силами на одному фронті, на іншому Путін вимушений зав’язати у залежності від Китаю. Саме тому китайцям віддаються у вкрай довге використання безкрайні простори Сибіру, підписуються з ними кабальні та невигідні РФ контракти по видобутку та продажу ресурсів, того ж газу. Російська економіка все більше переорієнтовується на китайську. Саме тому цілком раціонально та логічно для США зняти економічний прес з путінської Росії та віддати крайню Східну Європу, де немає ніяких стратегічних інтересів чи об’єктів для США, у сферу впливу РФ. В тому числі й нашу рідну країну, яка буде об’єднана з псевдо-державами Донбасу у повністю прислужницьку до РФ Малоросію, але без Криму, який навіки відпаде до путінської Росії. А взамін вирвати російську економіку зі сфери господарювання КНР, і спровокувати Путіна на тиск на Китай. Спочатку через вигнання всіх китайських господарників з російських територій, економічний розрив, а потім можливо і через прикордонний конфлікт. Тоді КНР втратить увесь достаток ресурсів Сибіру. І отримає нового агресора, що навалиться за усією протяжністю російсько-китайського кордону і розверне боротьбу проти впливу КНР у Монголії та Центральній Азії. А отже становище Китаю стане вкрай обмеженим, і він почне здавати позиції у перегонах зі США за титул гегемона. У перегонах, де тиск США на КНР стане вкрай потужним, бо Штати сконцентрують усі силові можливості на Китаю, відвівши їх від бананових диктаторських режимів, не стратегічної загрози собі. Амбітний і рішучий Дональд Трамп безперечно є саме тим, хто врятує велич США. Адже він готовий раціонально та стратегічно захищати американські національні інтереси, відкидаючи ідеологічні та моральні павутиння. І саме такий переможний варіант над головним – китайським, противником США угледів Трамп до виборів 2016 року. І був готовий його реалізувати. Що доводить і уся передвиборча риторика з російського питання, і оточування себе людьми, що мали тісні контакти з російським владним керівництвом. І те, що Трамп активно спілкувався з гігантом американської дипломатії – Генрі Кіссінджером з приводу плану зовнішньої політики, який точно відображував все описане вище з приводу КНР та РФ. Адже кому, як не Кіссінджеру, палкому прихильнику політичного реалізму та одному з головних реалізаторів його на практиці чітко бачити американські національні інтереси та найефективніші шляхи їх захисту. Але дурень Путін зміг знищити і таке райдужне для себе майбутнє. Втручання путінської Росії в американські вибори запалило вогонь жахливої відрази до неї в американських суспільстві та політикумі. Під суспільним тиском та тиском яструбів-демократів та –республіканців з власної партії  (яких нам справді треба оспівувати, як покійного Джона Маккейна, який заради допомозі Україні начхав на інтереси власної держави) Трампу прийшлось відгороджуватися від колишніх проросійських заяв. План Кіссінджера був позабутий. Над головами проросійських лобістів в оточенні Трампа нависла сокира суспільної кари. Більшість з них, як Рекс Тіллерсон, кавалер російського Ордену Дружби та один з головних колишніх бізнес-партнерів «Роснафти», врятувались уходом з поста.

Путін нагорджує Тіллерсона Орденом Дружби, 2012 Полу Манафорту прийшлось ховатися від цієї сокири у тюрмі. На певний час Трамп взяв у свою команду навіть палких ненависників Росії, таких як Джон Болтон, що був на посаді радник з національної безпеки з 9 квітня 2018 по 10 вересня 2019 року. Але з виборчих колізій 2016 пройшло майже три роки, антиросійський ажіотаж в американському суспільстві стих. Саме тому Дональд Трамп знову поступово виходить на доріжку співпраці з путінською Росією. Він то назве Путіна у перемовинах «гарним хлопцем», то вимагає його повернення до міжнародних об’єднань. Бо проникливий борець за американські інтереси Дональд Трамп розуміє, що без участі РФ тиск на КНР не буде мати переможної сили. Так, Трамп розпочав американо-китайське протистояння, і Китай отримав у ньому декілька серйозних ударів. Але поки КНР не оточено єдиним фронтом противників на ключових напрямках кордонів та реалізації інтересів, зламати прагнення до гегемонії китайського велетня-дракона неможливо. А без Росії такий фронт США точно не створити.

Путін втрутився у вибори США, карикатура, Сімпсони Саме тому я ніколи не підтримаю на президентських перегонах Дональда Трампа. І всіх закликаю до цього. І не треба казати, що противники республіканців та Трампа - демократи - слабаки  у зовнішній політиці і не здатні відразити будь-якої великої загрози світовому спокою, в тому числі й путінської загрози. Чомусь саме демократ Кеннеді ледве не почав найжорстокішої ядерної війни з СРСР. І демократи ніколи не підуть на співпрацю з путінською Росією як ворогом цивілізованої демократії у світі через ідеологічні принципи. А ідеологічні принципи для більшості демократів все, вони затуляють для них національні інтереси США. Тоді як республіканці, рішучі й прагматичні, й здатні на несподівані кроки, тактичні примирення зі старими противниками заради стратегічної перемоги. Так разом зі своїм радником з національної безпеки Кіссінджером зчинив республіканець Річард Ніксон, почавши політику «розрядки». Політику, яка перевела протиборство з СРСР з військової сфери, де Союз здатен був ефектно брякати зброєю, у мирну, економічну, де Союз був кволим та швидко відстав. Що заклало основи для програшу СРСР у Холодній війні та його розпаду. І значення цього визнали потім всі противники «розрядки», той же Бзежінський. Саме тому Україні ніяк не можна покладатися тільки на допомогу Дональда Трампа та США, і слідувати тільки за їх волею. Інакше ми будемо злиті російському агресору, а іншої допомоги знайти не встигнемо. Україні треба шукати та розвивати дієві альтернативи у зовнішній політиці. Наприклад, проект «Міжмор’я», ключові потенційні держави якого – Польща, країни Прибалтики, Румунія раціонально пов’язані з нами бажанням протидіяти експансії російського впливу у нашому напрямку та на Балканах. Або інші шляхи, які ми обрізаємо куцою дихотомією «або Вашингтон, або Москва». Річард Ніксон був видатним діячем США і заклав основи тріумфу своєї країни, Західного світу та їх цінностей над СРСР. Але у світі цього майбутнього тріумфу не було місця Південному В’єтнаму, який США принесли в жертву заради його досягнення. Дональд Трамп беззаперечно великий лідер, і він здатний відродити гегемонію США та тріумф правого консервативного світу. Але заради перемоги над Китаєм, перемоги правого світу він може за раціональним розрахунком злити Україну. Бо він Трамп та благодійник не нам, а логічно американцям та їх ключовим союзникам. А мені такий світ, де немає місця України, до чорта не здався. І, я певен, що більшості українцям також. Олексій Ткаченко Read the full article

[pokrovworld-blog]

Едуард Юрченко: Чи Буде в США Диктатор?

Повний параліч державного управління в країні викликаний фанатичним бажанням не дати можливість законно обраному президентові виконати обіцянку перед його виборцями і платниками податків. Ліберасти навіть не приховують того, що їх дії обумовлені ідеологічною маячнею, а на інтереси американців їм плювати. Тому Сполучені Штати трусить і президент Трамп ввів надзвичайний стан. Ліволіберальна верхівка демпартії (разом зі зрадниками серед республіканців) просто не залишили йому вибору. Треба уточнити, що надзвичайний стан в США, не скасовує демократію, а лише тимчасово розширює повноваження президента. В першу чергу мова йде про можливість розпоряджатись коштами самостійно та можливість використовувати збройні сили на території США. Надзвичайний стан вже вводився після терактів 2001 року та під час епідемії свинячого грип�� 2009 року. Тобто, нічого екстремального… Просто рішучі дії ��декватного голови держави, який хоче бути порядним зі своїми виборцями. Я певен, що Дональд Фредович навіть в страшному сні не уявляє себе диктатором. Але ми не повинні виключати такий фактор, як глибоку неадекватність його опонентів. Варто згадати, що американські ультраліві (при повній підтримці олігархічної верхівки, бюрократії та продажної «інтелігенції») намагаються зіштовхнути Америку на слизький шлях політичного насильства з самого моменту обрання правого президента. Цілком можливо, що зараз вони готують нову ескалацію, якій можуть надати характеру міжнаціонального конфлікту і, більш того, спробувати втягнути в бунт проти влади низку підконтрольних їм штатів. Згадаємо, що президент тепер має всі можливості для використання збройних сил всередині країни і коли він побачить, що американцям готують бійню — можна не сумніватись, що його дії будуть рішучі. Варто згадати про його популярність серед військових і силовиків в цілому... Це я так, до слова. Цілком вірогідно, що Юлій Цезар теж не планував ліквідовувати корумповану республіку, але самовпевнений істеблішмент просто не залишив йому вибору… Едуард Юрченко Read the full article

[ukrnewsppua-blog]

Холодна війна та ілюзія перемоги США

Холодна війна як система міждержавних відносин закінчилася холодним і похмурим грудневим днем в 1991 році, коли Михайло Горбачов підписав у Москві указ про розпуск Радянського Союзу. Комунізм у його марксистсько-ленінської формі припинив своє існування як практична ідея організації суспільства. «Якщо б довелося все повторити, я б навіть не став комуністом, — заявив роком раніше повалений комуністичний лідер Болгарії Тодор Живков. — І якби сьогодні був живий Ленін, він би сказав те ж саме. Повинен визнати, що ми почали з невірною основи, з неправильної посилки. Фундамент соціалізму був неправильний. Я вважаю, що ідея соціалізму була приречена на провал з самого початку». Але холодна війна була ідеологічною боротьбою, яка зникла лише частково, незважаючи на крах комунізму. В Америці в той день мало що змінилося. Холодна війна закінчилася, і Сполучені Штати здобули в ній перемогу. Але більшість американців раніше вважали, що вони будуть у безпеці лише тоді, коли світ стане більше схожий на їх власну країну, і коли держави всього світу будуть підкорятися волі Америки. Виникали і розвивалися протягом багатьох поколінь ідеї і посилки вперто не бажали йти, незважаючи на зникнення радянської загрози. Замість того, щоб проводити більш стриману і реалістичну зовнішню політику, політичні лідери з обох партій увірували в те, що Сполучені Штати можуть з мінімальними витратами і ризиком вирішити свої найважливіші завдання. Триумфаторство Америки після холодної війни існувало у двох варіантах. Перший варіант — клинтоновский, в якому просувалася ідея процвітання і ринкових цінностей у світовому масштабі. Його вади у міжнародних справах були вражаючими, але внутрішньополітичні інстинкти у його прихильників були, напевно, правильні. Американці втомилися він зарубіжних авантюр і хотіли насолоджуватися «дивідендами світу». В результаті 1990-ті роки стали періодом втрачених можливостей для міжнародного співробітництва, особливо по таких напрямках як боротьба з хворобами, подолання бідності та ліквідація нерівності. Найбільш кричущими прикладами цих упущень стали колишні поля битв холодної війни, такі як Афганістан, Конго і Нікарагуа. Із закінченням холодної війни Сполученим Штатам стало глибоко байдуже, що відбувається в цих країнах. Ще було триумфаторство у варіанті Буша. Якщо президент Білл Клінтон підкреслював важливість благополуччя, то президент Джордж Буш підкреслював важливість панування. Звичайно, між ними стояло 11 вересня. Цілком можливо, що варіант Буша не з'явився б на світ, якби не теракти в Нью-Йорку і Вашингтоні, здійснені фанатиками-ісламістами (насправді, це була фракція ренегатів, що залишилася від американського альянсу часів холодної війни). Досвід холодної війни безсумнівно зобов'язував Сполучені Штати відреагувати і дати відповідь на ці звірства. Але замість того, щоб наносити точкові і цілеспрямовані військові удари, а також здійснювати міжнародне співробітництво між силами поліції, що було б самою розумною і здоровою реакцією, адміністрація Буша вирішила в цей мом��нт незаперечною глобальної гегемонії США виплеснути свій гнів і окупувати Афганістан з Іраком. У стратегічному плані ці дії не мали ніякого сенсу, призвівши до виникнення колоній XXI століття під владою великої держави, не мала ніякого прагнення до колоніального правління. Але Сполучені Штати діяли не з стратегічних міркувань. Вони пішли на ці кроки, тому що американський народ був зі зрозумілих причин розгніваний і наляканий. А ще Америка діяла, тому що могла діяти. Триумфаторской версією Буша управляли радники по зовнішній політиці, що дивилися на світ переважно крізь призму холодної війни. Вони підкреслювали важливість демонстрації сили, контролю над територіями й зміни режимів. Так що епоха після холодної війни була не аномалією, а зв'язком часів і підтвердженням вищої історичної місії США. Але з часом світове панування стало обходитися Сполученим Штатам все дорожче і дорожче. Коли Америка вступила в новий вік, її головною метою має стати приведення інших країн в русло міжнародних норм і влади закон��, особливо у зв'язку з ослабленням її власної могутності. Але замість цього Сполучені Штати зробили те, що дуже часто роблять прив'ялі наддержави. Вони втягнулися в безплідні і непотрібні війни, ведучи їх далеко від своїх кордонів. В ході цих війн скороминущі інтереси безпеки помилково сприймалися як довгострокові стратегічні цілі. Як наслідок, Америка сьогодні гірше підготовлена до подолання серйозних майбутніх викликів, ніж могла б. А ці виклики дійсно дуже серйозні: це підйом Китаю та Індії, перехід економічної влади і потужності із Заходу на Схід, а також системні проблеми, як кліматичні зміни та епідемії. Якщо Сполучені Штати перемогли в "холодній війні", але не змогли скористатися плодами перемоги, то Радянський Союз, а точніше Росія, в цій війні програла, причому програла по-крупному. В результаті краху СРСР росіяни відчули себе позбавленими всіх прав ізгоями. Коли-то вони були елітної нацією в наддержаву, яка являла собою союз республік. І раптом вони залишилися цілі і положення у світі. У матеріальному плані все теж було дуже погано. Люди похилого віку не отримували пенсії. Хтось голодував і навіть помирав від голоду. Недоїдання і алкоголізм вкоротили середню тривалість життя російського чоловіки з 65 років у 1987 році до 58 1994-м. Росіяни не помилялися, вважаючи, що їх позбавили майбутнього. Майбутнє Росії дійсно було вкрадено — вкрадено приватизацією промисловості країни та її природних ресурсів. Коли спочило в бозі соціалістична держава з його вмираючої економікою, з'явилася нова олігархія, яка прийшла з партійних і планових органів, центрів науки і технологій. Вона-то і прибрала до рук багатства Росії. Найчастіше нові власники оббирали ці підприємства до нитки і закривали виробництво. Якщо раніше в СРСР безробіття не існувало, принаймні, офіційно, то в 1990-х роках вона зросла до 13%. І все це час Захід аплодував економічних реформ Бориса Єльцина. Якщо озирнутися назад, починаєш розуміти, що для більшості росіян економічний перехід до капіталізму став катастрофою. Також гранично ясно, що після холодної війни Захід треба було уважніше поставитися до Росії. І Захід, і Росія були б сьогодні в більшій безпеці, якщо б у Москви в 1990-і роки з'явився хоча б якийсь шанс на вступ у Євросоюз, а можливо, навіть в НАТО. Але такого шансу Росії ніхто не дав, і у росіян з'явилося відчуття, що вони ізгої і жертви. Це викликало посилення довіри до скрив��женим ура-патріотам, таким як президент Володимир Путін, який у всіх бідах і нещастях, які звалилися на його країну в останні десятиліття, бачить американський змову, спрямовану на послаблення та ізоляцію Росії. Авторитаризм і агресивність Путіна харчуються щирою народною підтримкою. Потрясіння 90-х призвели до появи у росіян неприкритого цинізму. Вони не тільки з величезною недовірою ставляться до своїх співгромадян, але і всюди бачать антиросійські змови, що часто суперечить фактам і здоровому глузду. Сьогодні більше половини росіян вірять, що Леонід Брежнєв був найкращим радянським лідером 20-го століття, ставлячи на друге місце Леніна і Сталіна. А Горбачова вони ставлять в кінець списку. Але для решти країн світу закінчення холодної війни стало безсумнівним полегшенням. Часто вважають, що найбільше від холодної війни виграв Китай. Звичайно, це не зовсім так. Протягом десятиліть цією країною правила марксистсько-ленінська диктатура, не понимавшая, в чому полягають її потреби. В результаті в епоху маоїзму там були здійснені найжахливіші злочини епохи холодної війни, жертвами яких стали мільйони людей. Але в 70-е і 80-ті роки Китай під керівництвом Ден Сяопіна отримав величезні вигоди від фактичного союзу з США, як в плані безпеки, так і з точки зору розвитку. У тому багатополярному світі, який складається в даний час, Сполучені Штати і Китай стали найсильнішими державами. Їх суперництво за вплив в Азії буде визначати перспективи світового розвитку. Китай, як і Росія, добре інтегрувався у світовій капіталістичній системі, і значна частина інтересів лідерів цих країн тісно пов'язана з подальшою інтеграцією. Росія і Китай, на відміну від Радянського Союзу, навряд чи прагнуть до ізоляції або до глобальної конфронтації. Вони будуть намагатися підточувати американські інтереси і домінувати у своїх регіонах. Однак ні Китай, ні Росія сьогодні не хочуть і не можуть йти в світове ідеологічний наступ за підтримки своєї військової могутності. Суперництво може призвести до конфліктів і навіть до локальним війнам, але не до того протистояння систем, яким була холодна війна. Та легкість, з якою багато колишні марксисти пристосувалися після холодної війни до ринкової економіки, змушує поставити питання про те, а чи не можна було взагалі уникнути цього конфлікту. У ретроспективі результати холодної війни не коштували її жертв — в Анголі, ні у В'єтнамі, ні в Нікарагуа, ні в самій Росії, якщо вже на те пішло. Але була холодна війна неминуча в 1940-х роках, коли вона з ідеологічного конфлікту переросла в перманентне військове протистояння? Тих зіткнень і суперництва, якими була відзначена епоха після закінчення Другої світової війни, безумовно не можна було уникнути, бо однієї лише політики Сталіна було достатньо для їх розпалювання. Але навряд чи можна вважати неминучою глобальну холодну війну, яка тривала майже півстоліття і створювала загрозу знищення всього людства. В історії цієї епохи були моменти, коли керівники могли пригальмувати, особливо в питаннях військового протистояння і гонки озброєнь. Але з-за ідеологічного конфлікту, що лежав в основі цієї напруженості, домогтися такого здорового і розумного мислення було дуже важко. Люди доброї волі по обидві сторони розлому вважали, що вони представляють ідею, саме існування якої перебуває під загрозою. З-за цього вони йшли на ризик, якого можна було уникнути, наражаючи на небезпеку власне життя і життя інших людей. Холодна війна впливала на всіх людей в світі із-за загрози ядерного знищення, яку вона несла з собою. У цьому сенсі ніхто не був захищений від холодної війни. Найбільшою перемогою горбачевського покоління стало те, що воно зуміло запобігти ядерну війну. Історія показує, що суперництво між великими державами в більшості випадків закінчується катаклізмами. Холодна війна до цього не привела, хоча кілька разів ми були набагато ближче до краю ядерної прірви, ніж могли собі уявити. Чому ж керівники виявляли готовність піддавати такому неймовірному ризику долі людства і планети? Чому так багато людей вірило в ідеологію, хоча в інший час їм було б гранично ясно, що вона не може вирішити всі проблеми, з якими вони борються? Я вважаю, що в епоху холодної війни, як і в нинішню епоху, в світі було безліч цілком очевидних вад. Несправедливість і гноблення стали помітніше в 20-му столітті завдяки масових комунікацій, а люди, особливо молодь, відчули необхідність позбутися цих вад. І ідеологія холодної війни пропонувала швидке вирішення складних проблем. Що залишилося незмінним з закінченням холодної війни, так це конфлікти між заможними і обділеними в міжнародних справах. У деяких частинах сьогоднішнього світу такі конфлікти набувають особливої інтенсивність через різке посилення релігійних і національних рухів, що загрожують руйнуванням цілих суспільств. Ніяк не стримувані обіцянками холодної війни, які хоча б створювали видимість того, що всі люди можуть потрапити в обіцяний рай, ці рухи є відкрито ізоляціоністськими або расистськими, а їх прихильники впевнені в тому, що в минулому вони зазнавали страшних несправедливостям, і це якимось чином виправдовує їх сьогоднішні злодіяння. Часто людям, і особливо молоді, необхідно бути складовою частиною чогось більш масштабного і значимого, ніж вони самі або навіть їх сім'ї. Їм потрібна якась велика ідея, якій можна присвятити життя. Холодна війна показує, що може статися, коли такі уявлення та ідеї викривляються заради влади, впливу і контролю. Це не означає, що такі людські потяги самі по собі нікчемні. Але це попереджає нас про те, що ми повинні уважно оцінювати ті ризики, на які готові піти в ім'я своїх ідеалів, щоб у пошуках досконалості не повторити жахливу історію XX століття з її незліченними жертвами та втратами. Одд Арне Вестад — професор Школи державного управління ім. Джона Кеннеді Гарвардського університету. Його чергова книга називається The Cold War: A World History (Холодна війна. Всесвітня історія), і дана стаття є адаптованою версією цієї книги. Ця стаття є частиною серії публікацій під назвою «Червоне століття» (Red Century), присвячених історії та спадщини Російської революції. Click to Post