#Національнийкорпус

[pokrovworld-blog]

Едуард Юрченко: Засади Київо-Руського Традиціоналізму

Створення Православної Церкви України породило нові світоглядні виклики та питання. З одного боку ми бачимо нездоровий ентузіазм від різноманітних ліво-лібералів, які бачать в утворенні ПЦУ шанс нав’язати їй свою повістку та зруйнувати українське православ’я зсередини. З іншого боку вже зараз помітно, що Московська патріархія зараз зробить ставку на позиціонування себе, як «оплоту істинної православної віри». Ці дві формально протилежні, але фактично взаємодоповнюючі позиції легко можуть призвести українське православ’я до катастрофи. Характерно, що обидві вони суперечать здоровому глузду, переконанням більшості українських православних та національним інтересам. Православний Київоцентричний традиціоналізм є логічною відповіддю на це. 1. Київська Традиція є орієнтиром для сучасних православних Синодальний (Петербурзький), або Московський період був добою поступового відходу від чистоти устрою православної Церкви. Тому «консерватизм» проросійського крила носив би характер симуляції навіть якби був щирим, а не носив характер прикриття більш обережної форми «обновленства». Так само неприйнятним є «модернізм», який закликає до фактичної капітуляції Церкви перед ворожими їй силами. Сьогодні складається таке враження, що Церква або повинна орієнтуватись на досвід останніх двох-трьох сторіч, або ж з нуля будувати абсолютно необґрунтовані і, нерідко, прямо неприпустимі з точки зору Священного Письма форми. Істина полягає в тому, що нам потрібні реформи. Нам потрібне оновлення, але справжнє, а не те «оновлення» яким намагаються загубити Церкву так звані «модерністи». Нам не варто нічого вигадувати, достатньо звернутись до власного коріння, та всі відповіді будуть знайдені там. У східно-слов’янських країнах ситуація має особливо небезпечний характер. Ми фактично виявились зараз відірваними від досвіду церковної старовини, не тільки ромейської але й власної — руської. Саме відродження високого православного досвіду Київської Русі прагне києворуський традиціоналізм. 2. Визнання симфонії як реальної моделі стосунків держави та Церкви Симфонія (від грец. Συμφωνία — «співзвуччя», «згода») — православний принцип (ідеал) взаємовідносин між Церквою і державою, який полягає в тому, що церква і суспільство та, зокрема, світська і церковна влада в ідеалі знаходяться в стані згоди (гармонії) і співпраці (синергії), за аналогією з божественним і людським єством і божественної і людської волями Христа, «нероздільні і несліянні». У XX ст. Церква перебувала в стані неприродного співіснування з ворожим атеїстичним режимом, на зміну якому прийшли режими так само нехристиянські, хоча зовні набагато менш ворожі. Самого цього досвіду було б вже достатньо, щоб перервати традиції симфонії на землях Русі. Але проблема набагато глибше. Попередній період (так званий синодальний) теж не має нічого спільного з ідеалом симфонії. Він являє собою мавпування протестантського досвіду. Фактично цей варіант устрою стосунків Церкви та держави балансує на межі єресі (якщо не переходить цю межу). Спроби державного та церковного будівництва за доби Московського царства на сході та Великого князівства Литовського на заході теж залишились далекими від ідеалу. Проте тим яскравіше позитивний досвід Київської Русі. Як писав російський філософ Г. П. Федотов: «У драматичній і навіть трагічній історії відносин між християнською Церквою і християнською Державою, київський досвід, незважаючи на свою короткотривалість та крихкість, можна розглядати як одне з найкращих християнських досягнень». Отже, саме Київська доба є для нас орієнтиром на відміну від Синодально�� (коли Церкві була нав’язана максимально негативна форма цезарепапізму) або ідей «модерністів», що кличуть нас у «докостянтинівську добу» (забуваючи про те, що ця доба була періодом гонінь на Церкву). Київська доба — це унікальний період колосального розквіту чернецтва (яке, між іншим, намагались фактично знищити в синодальну добу), православного християнського просвітництва та унікальних стосунків Церкви та правлячого роду, коли династія Рюриковичів породила десятки прославлених Церквою святих, що само собою може вважатись знаком богоугодності цієї доби землі нашої. Визнання симфонії як ідеалу передбачає боротьбу за зміну самої державності. Неможлива симфонія з державою, яка є не просто не християнською, але й такою, що спирається на неприродні та антитрадиційні принципи. Проте, на жаль, саме це ми зараз можемо спостерігати. Отже, перший крок до симфонії — це встановлення нормального державного порядку, який її зробить можливим.

Іван Еггінк. Великий князь Володимир обирає віру. 3. Відродження в богослужінні форм, властивих Київській добі Зараз великою проблемою православних України є суперечка навколо мовного питання. З одного боку наполягають на введенні саме сучасного варіанту української мови як богослужбового, з іншого — консерватори захищають зовсім недавній варіант церковнослов’янської мови, який затвердився в Україні лише в XVIII-XIX сторіччях. До того ж він фактично був свавільно нав’язаний державною владою в Синодальний період. Логічно було б звернутись до богослужбової спадщини Київської Русі. Цей варіант зберігає церковнослов’янську мову, але ніяк не може бути звинуваченим у недостатньому національному забарвленні. Цікаво, що київський варіант церковнослов’янської справляв у свій час відчутний вплив і на інші слов’янські країни: «На першу половину XVIII ст. українська вимова церковнослов’янських текстів настільки розповсюдилась у Росії, що це викликало нарікання тамтешньої інтелігенції. Наприклад, російський письменник і філолог О. Сумароков у своїй праці «О правописании» обурювався українським впливом на орфоепію духовенства, спричиненим тим, що «знатнейшие наши духовные были ко стыду нашему только одни малороссиянцы… отчего и все духовные, слепо следуя их неправильному и провинциальному наречию, вместо во въки и протч. говорили во вики и так далее…». Українська вимова церковнослов’янських текстів практикувалася й у білоруських храмах, про що є кілька свідчень. Через Києво-Могилянську академію та російські навчальні заклади елементи нашої конфесійної орфоепії, що її кодифікував М. Смотрицький, засвоїли південні слов’яни-серби, болгари та македонці, пристосувавши їх до своєї традиції. Ось як звучить, скажімо, сербською мовою фраза з молитви «Отче наш»: Отче наш, иже jecи на нeбecjex да cвjатиcja (!) имja Tвoje…» (В.Німчук.) Отже, звернення до первинної традиції дозволить виріш��ти питання сьогодення. На практиці це передбачатиме мирне сучасне співіснування української мови в тих парафіях, де вона є звичною, та поступове реформування церковнослов’янської в тих, де існуватиме відповідне бажання вірних. 4. За відродження традиційної форми православної державності Київська Русь поєднувала в своєму устрої монархічний (князь), аристократичний (боярство) та демократичний (віче) елементи. Це дивовижно нагадує ідеал ще стародавньої «еллінської» мудрості. Зараз православ’я коливається між примітивним «монархізмом» (що нерідко поєднується з єретичними ухилами) та «християнською демократією» модерністів (хоча це навіть не демократія, а охлократія — влада натовпу). Необхідно відроджувати справжній православний монархізм (чітко в межах традиції Церкви), аристократизм (проти політиканства і олігархату) та вічеві демократичні принципи (представництво відповідальних православних громадян, а не влада натовпу). Ненормальність сьогоднішньої ситуації в тому, що православних фактично ставлять перед вибором: або єресь «царебожництва» (яка насправді нічого не має спільного з православним монархізмом), або християнська демократія (яка ніде в світі не спрацювала, втративши свій християнський характер). Водночас у нас є орієнтири, до яких ми мусимо прагнути. У теорії симфонії йдеться саме про стосунки священства та царства, а не просто про державу як таку. Безумовно це можна спробувати пояснити історичним контекстом, коли нормативною державою була саме монархія. Але не варто забувати, що візантійська культура стала продовженням античності, доби, коли республіканська державність зустрічалась достатньо часто. Різним формам республіки приділяється чимало уваги в творах античних політичних філософів, і для православних інтелектуалів доби концептуалізації доктрини симфонії республіканське правління було добре знайомим явищем. Не кажучи вже про те, що до християнської ойкумени того часу, світським головою якої був імператор ромеїв (принаймні формально), входили державні утворення з республіканською формою правління, наприклад — найстарша з сучасних республік Сан-Маріно. Тобто є всі підстави вважати, що повноцінна симфонія можлива саме у випадку монархії, а не просто держави як такої. Важливим аспектом монархії, який пояснює особливу прихильність до неї в межах традиційного християнства, є ідея того, що монарх ставиться не людською волею, а волею Бога. Водночас він повинен залишатись людиною, а не перетворюватись на ідола. Адекватну модель дає нам саме доба Київської Русі. Руський князь тієї доби є не лише політичним зверхником, який здійснює військові, управлінські, законодавчі та судові функції. Значно більшою мірою він — особа, наділена сакральним значенням. Князь — священне зриме втілення землі, її уособлена репрезентація. Вчинки князя — це вираження волі всієї землі. Відповідно й поведінка князя підпорядковувалась вимогам гідного представлення ввіреної йому землі, згідно з тогочасним релігійним концептом «князь несе хрест за всю землю та приймає за неї страждання». Водночас ми повинні пам’ятати, що це ідеал, до якого ще треба здолати довгий шлях. Народ поки не готовий до повноцінної православної державності. Але це не привід відмовлятись від наших орієнтирів. А поки що ми повинні не розмінюватись на підтримку «православних» політиків, які відвідування служби Божої перетворюють в політичне шоу або висувають гасла «духовних скреп», не наповнюючи їх змістом. Наша мета — підтримка змін в суспільстві на засадах повноцінної православної традиції. Зрозуміло, що це передбачає формування православної політичної еліти і появу в прямому розумінні цього слова благовірних лідерів.

Клавдій Лебедєв. Хрещення києвлян 5. Антиекуменізм та християнська солідарність Стосунки з інославними можуть бути мирними, лише доки не чіпається чистота віри. Це не відкидає солідарності в питаннях протистояння таким явищам як содомія, аборти і тому подібне. А у випадку з уврачеванням розколу загалом треба бути дуже обережними. Але все це лише за умови збереження суворої канонічності. «Ми домагаємось не перемоги, а повернення братів, розлука з якими терзає нас» (св. Григорій Богослов). Ми не повинні впадати в ворожнечу проти інославних. Навпаки, наш антиекуменізм повинен бути дієвою демонстрацію для них духовної сили православ’я. Але це можливе лише у випадку, якщо ми не будемо поступатись в питаннях істинності нашої віри. Для порозуміння в питаннях суспільного життя поле безумовно є. Сьогодні навіть невіруючий не може бути з нами по різні боки фронту, коли йдеться про відновлення здоров’я суспільства. Всі люди, що живуть по совісті, повинні протистояти порокам сучасного світу. Але не можна солідарність мішати з байдужістю до питань віри. 6. Афонський орієнтир Афон має для православних унікальне значення. Він є серцем Церкви та еталоном чистоти нашої традиції. Тісні зв’язки Афона та Русі сходять до самого початку православної віри на наших землях. Сьогодні вороги Церкви сильно зіштовхнули більшість помісних церков з прямої дороги спасіння. Усе сильніше відчуваються обновленські тенденції або підпорядкування антихристиянській владі. У часи, коли не завжди можна довіряти пастирям та архіпастирям в соціально-політичних ті моральних питаннях, чернецтво Святої гори залишається єдиним однозначним авторитетом у православному світі. Можливо саме в цьому розкривається давня мудрість про те, що Афон буде останнім сховищем від антихриста. 7. Місія України-Русі Сьогодні зрушення, що можуть врятувати православний світ, можливі лише в Україні. Захід і Москва повністю під контролем антихристиянських сил, а в Україні ворожий режим не стабілізувався, і зберігаються широкі можливості для організації опору. Падіння української державності зараз буде означати зникнення останньої надії на відродження православного світу. Не варто позитивно оцінювати режим, який зараз встановився в Україні. Але він недостатньо сильний, щоб позбавити православних можливостей впливу на суспільство. Крім того, він не одягає на себе шати «православного консерватизму». Ігри навколо Томосу не сприймаються як щось автентичне для цієї влади ані її ворогами, ані друзями. Це важливо, оскільки саме під образом добра на землю прийде абсолютне зло — антихрист. Саме цього боявся в свій час св. Ігнатій Бренчанінов, коли робив своє попередження російському народу. Московія вже впритул наблизилась до такої загрози, але Русь Київська ще зберігає шанс на збереження духовної свободи і початок істинного відродження православної Церкви.

Василь Перов. Перші християни в Києві Автор: Едуард Юрченко, консервативна ініціатива "Орден"  Національний корпус Read the full article