#Київське князівство | Explore Tumblr posts and blogs

rmalenko · 5 years ago

Text

New Post has been published on Pinme.club

New Post has been published on https://pinme.club/pin/nam-potribno-pysaty-ukrainsku-istoriiu-rechi-pospolytoi/

Нам потрібно писати українську історію Речі Посполитої

450 років тому на мапі Європи з’явилася нова величезна держава – Річ Посполита зі столицею у Варшаві. Постала вона на Люблінському сеймі 1569 року шляхом об’єднання Великого князівства Литовського і Корони Польської, щоб протистояти загрозі з боку Московського царства.

Так у Центрі Європи постала країна, де гарантувалася релігійна та етнічна толерантність, короля обирали на сеймі, а знать і міщани мали широкі права. На великому контрасті у цей час західна Європа вступала у період релігійних воєн і утвердження монархій з абсолютною владою короля.

Чим стало утворення Речі Посполитої для населення українських земель? Доти вони були роз’єднані між Польським Королівством і Великим князівством Литовським, але на Люблінському сеймі три українські воєводства – Київське, Волинське і Брацлавське (умовно Вінниччина) були виведені зі складу Литви і увійшли до Польщі. Таким чином вони об’єдналися з рештою українських територій, що й раніше були у складі Корони Польської, з широкими громадсько-політичними правами.

У підручниках ми читаємо, що Люблінська унія була для українських земель негативом, оскільки покріпачила селян, спричинила релігійні утиски і національне гноблення. Сучасні історики говорять, що реальність була далеко не такою. Чому? Про це спілкуємося з доктором історичних наук Наталею Старченко.

УКРАЇНСЬКА ШЛЯХТА ТЯГНУЛА ЧАС, ДОБИВАЮЧИСЬ ОСОБЛИВИХ ПРИВІЛЕЇВ

– Пересічні українці знають про унію переважно з підручників, де написано, що це було закріпаченням України, а Річ Посполита – це чужа історія. В Литві донедавна також широко відгукувалися про Люблінську унію як про негатив. Але нещодавно до річниці була спільна заява президентів Польщі та Литви із сучасним гаслом – про те, що союз 1569 року – це подія, яка дала поштовх до інтеграції у Європі. То чим вона була для України і для Європи?

– У традиційній українській історіографії та передусім в уявленнях пересічного українця це справді “чорна дата”, яка відкрила ворота для польського панування на українських землях й призвела до покатоличення, ополячення, нищення всього українського. Домінування в Україні такої негативної оцінки Люблінської унії має багато причин. Зокрема, ми досі користуємося дещо зміненим радянським варіантом української історії, так званим гранднаративом, який бере своє коріння в історичній схемі кінця 19 століття. Себто ця застаріла схема все ще не переосмислена.

– Кінець 19 століття – це період, коли ідея творення модерних націй переходила в практику, й історики намагалися окреслити межі цих націй.

– Саме так. В основу романтичного варіанту націєтворення була покладена схема “одна нація – одна держава, один народ, одна культура”. Відповідно, з цієї схеми треба було вилучити “чужого”, яким через низку причин для української історіографії стала Польща і поляки. Зокрема й через так званий “історіографічний імперіалізм”, як назвав процес творення польського варіанту історії професор Анджей Суліма-Камінський. Адже польська історіографія оголосила всю Річ Посполиту своєю “територією з історією”, тим самим поставивши знак рівності між нею і Польщею. Це призвело до тривалого відторгнення українською, білоруською та частково литовською історіографіями Речі Посполитої як “своєї” історії. Скажімо, добрі литовські історики, працюючи над новою історією Великого князівства Литовського, воліють робити акцент на запровадженні ІІ Литовського статуту 1566 (правового кодексу Великого князівства Литовського) як події, що започаткувала модерні процеси, залишаючи натомість в тіні Люблінську унію і створення нової держави.

Тому на часі оцінка того, чим же була Люблінська унія та Річ Посполита, не з висоти уявлень людей XIX-XXI, які знають, що відбулося потому, а передусім з точки зору людей середини і другої половини XVI ст. Зрештою, маємо пам’ятати, що на той час Велике князівство Литовське вело виснажливу і не дуже успішну Лівонську війну з Московським царством. Його надійним союзником у цій війні якраз виступала Корона Польська. Та й періоди попередніх зближень двох держав були значною мірою обумовлені зовнішньою ситуацією, переважно на східних кордонах. Як дотепно зауважив польський історик Анджей Гіль – важливим творцем Люблінської унії був Іван IV, який у 1547 р. був проголошений царем “усієї Русі”.

Варто уважніше придивитися до того, що ж відбувалося на Люблінському сеймі, який тривав від 10 січня до 12 серпня 1569 року. Отож у ніч на 1 березня литвини, незадоволені пропозиціями коронних партнерів щодо майбутнього об’єднання, залишили сейм. Представники українських земель як частини Великого князівства Литовського діяли солідарно зі своїми на той час співвітчизниками, однак, схоже, мали свій власний інтерес. У відповідь король на вимогу послів видав 5 березня універсал, яким оголошував про приєднання до Польської Корони територій Великого князівства Литовського – Волинської і Підляської земель. Представникам цих теренів наказувалося прибути до Любліна для складання присяги на вірність королю і Короні.

Люблінська унія. Ян Матейко, 1869 рік.

– Наскільки правомірно говорити, що українська шляхта вирішила долю унії, погодившись на перехід до складу Польської Корони?

– Існування в українських (руських) князів і шляхти власної ідентичності, відмінної від решти мешканців Великого князівства Литовського, схоже, довго не зауважували не лише історики, а й тогочасна еліта Корони і самого Князівства. Литвини, апелюючи до блага спільної “ойчизни”, вважали, що волинські князі, пов’язані з ними родинними зв’язками, діятимуть солідарно. Було знайдене “історичне підґрунтя” давньої належності Волині до Польської Корони, яке б обґрунтувало її “повернення”. Коронні посли та сенатори переконували представників Волині, що вони приєднуються до новонабутої “братії” “як рівні до рівних та вільні до вільних”. Відповідно, пропонуючи поділитися своїми правами зі шляхтою Волинської землі, а згодом і Київського воєводства, яка “поверталася” до правдивої Вітчизни, король, сенатори і посли (представники польської шляхти) не очікували, що з українського боку може бути своє бачення ситуації.

Натомість волинські князі і шляхта заявили про свій інтерес ще в кінці березня. Отримавши універсал короля, де повідомлялося про приєднання Волинської землі до Корони та наказувалося прибути до Любліна для складання присяги 3 квітня, вони укладають на своєму зібранні 29 березня петицію у відповідь. Волиняни писали, що загалом не проти унії, але на своїх умовах. Вони пропонували скликати окремий сейм на кордоні Волині і Корони, де й мали бути розглянуті умови унії між цими суб’єктами як рівноправними гравцями перемовин.

– Як відреагував король і польська шляхта?

– Невідомо, чи дійшла петиція до короля і якою, відповідно, була його реакція. Але волинські князі і шляхта не поспішали до Любліна, натомість масово почали надсилати листи про наглу хворобу, яка спіткала всіх без винятку осіб, що мали присягати. Захворів і католицький біскуп Вікторин Вербицький, надіславши на сейм лист руською мовою. Це страшенно обурило коронну шляхту, зокрема й те, що біскуп писав по-руськи.

– Чи можна руську мову називати давньоукраїнською?

– Так, може лише коректніше староукраїнською.

УКРАЇНСЬКА ЕЛІТА ВИМАГАЛА ВЗАЄМНОЇ ПРИСЯГИ ВІД УСІХ ПРЕДСТАВНИКІВ ПОЛЬСЬКОГО КОРОЛІВСТВА І ДОБИЛАСЯ АВТОНОМІЇ

– І коли зрештою українська шляхта прибула до Варшави?

– Минуло понад два місяці. Лише 23 травня представники волинської шляхти та дрібніших князівських родів, а 24 – й “головні” князі присягли на вірність королю і новій вітчизні – Польській Короні. Зауважу, що загрози бойкоту волинянами королівського наказу були великі – король погрожував відібрати землі й уряди тих, хто відмовиться від присяги. Під час цих двох днів відбулася, як на мене, дуже важлива річ: волиняни заявили вустами своїх послів, що є представниками окремого народу. Передусім вони вимагали від коронярів зворотної присяги, причому за такою схемою, за якою відбувалося пізніше урочисте затвердження унії між Польською Короною і Великим князівством Литовським. Волинянам у відповідь на їхню присягу мали присягти король, сенатори і коронні посли.

– Наскільки це було традиційно для того часу вимагати присяги не лише від короля?

– Вимога взаємної присяги – це вимога паритетності. У своєму листі литовський земський підскарбій Миколай Нарушевич писав до віленського воєводи князя Миколая Радзивилла Рудого 11 червня (це вже після приєднання українських земель до Корони), що волинська шляхта не забезпечила свого приєднання до Корони присягою, але отримала за свою поступливість право написати собі привілей, який вони вважатимуть найкориснішим для себе. Що ж до литвин��в, писав Нарушевич, то вони, схоже, наполягатимуть на присязі. Тобто 1 липня була підписана унія між Литвою і Польщею, а ще 11 червня литовська сторона не була певна, чи буде ця унія гарантована взаємною присягою. А взаємна присяга це дуже важлива річ, бо це ознака рівності партнерів. У нашому варіанті, схоже, прагматика взяла гору.

Акт Люблінської унії з печтаками усіх підписантів.

– У результаті між представниками Польського Королівства і Великого князівства Литовського присяга була. А руська шляхта замість присяги отримала привілеї?

– Волинська шляхта, вимагаючи присяги, вимагала гарантій своєї суб’єктності. Адже присяга мала гарантувати власні права окремого народу, “такого поштивого, що жодному іншому народові не поступиться”, як заявив у своїй знаменитій промові князь Костянтин Вишневецький. І частково цього добилася, адже вічне дотримання привілеїв Волинській землі (Волинське та Брацлавське воєводства) та Київському князівству (Київське воєводство) гарантував присягою король від свого імені та імені всіх своїх наступників. Примітно, що привілей Підляській землі, яка увійшла до Корони водночас із Волинню, король скріпив лише своїм підписом та печаткою.

– Чому одразу не визнали за українськими воєводствами місця повноправного третього члена Речі Посполитої, а лише надали автономію?

– В історіографії утвердилася думка, що князі на сеймі висунули мінімальні вимоги, які зводилися до забезпечення їм домінантної позиції. При цьому посилаються на промову князя Вишневецького, в якій звучали слова про особливе місце князів у руському соціумі та про свою “старожитну грецьку віру”. А пізніший привілей із ширшим набором прав оцінювали як мало не подарунок русинам за згоду увійти до Корони. Але не забуваймо, що у нас в руках дуже специфічне джерело – щоденник Люблінського сейму. Автор записував те, що вважав за потрібне. Тож після занотованого фрагменту промови Вишневецького він додає: “Інші прохання подавали, яких тут не писали, бо не потрібні були інші”. Так що руські князі і шляхта вимагали такого, про що короняреві говорити не випадало. Очевидно те, що руські вимоги були значно ширшими від тих, які вписані до щоденника і про які історик знає завдяки цьому джерелу.

Варто зазначити кілька деталей. 5 березня король оголосив про приєднання Волинської та Підляської землі. Трохи згодом під поняття Волинської землі потрапило і Брацлавське воєводство. Князь Роман Сангушко як брацлавський воєвода присягнув взагалі 1 червня. Питання про приєднання Київського воєводства постало вже після приєднання Волині і Брацлавщини і було виріш��не 6 червня, коли присягнув князь Костянтин Острозький як київський воєвода. Причому активними ініціаторами приєднання Київщини були самі волиняни. А цю ідею схвалювали не всі представники коронної шляхти, боячись великих витрат на оборону нового південно-східного кордону. Тож українські терени приєднувалися не одномоментно, а частинами, що не сприяло солідарним діям місцевої шляхти.

З іншого боку, й представники Великого князівства Литовського не бачили Волинь, Київщину і Брацлавщину окремим суб’єктом, уважаючи їх своєю питомою територією. Тим більше, що жодного натяку на автономію ці території не мали. Тож Корона творила унію з Князівством, уже маючи в своєму складі новоприєднані землі, що й наголошувалося в унійному привілеї.

ЛИТВИНИ НЕ УЯВЛЯЛИ, ЩО НА ОКОЛИЦЯХ ЇХНЬОЇ “ОЙЧИЗНИ” СФОРМУВАВСЯ ОКРЕМИЙ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД

– Тобто по суті завдяки наполегливості волинської шляхти українські землі отримали автономію, якої не мали у складі Великого князівства Литовського? І надалі час від часу ставили питання про визнання Русі (України) третьою повноцінною частиною Речі Посполитої. Як відбувався цей процес самоусвідомлення себе повноцінним політичним суб’єктом?

– Питання ідентичності дуже важливе, адже ідентичність, уявлення спільноти про себе – дуже тривка ознака, яка забезпечує перебіг багатьох процесів значно більшою мірою, ніж економічні чинники. З іншого боку, її тяжко “вхопити” історикові. Бо люди минулого загалом нечасто проговорюють, ким же себе уважають, а якщо й озвучують свою належність, то у спосіб, який іноді важко проінтерпретувати. Тож насправді ми не знаємо, як населення руських земель почувалося у Великому князівстві Литовському. Чим для них була ця “ойчизна”? Зауважу, що литвини досить активно закликали волинян до “вірності отчизні”, коли намагалися утримати їх від згоди на перехід до Корони. Є підстави припускати, що для православних мешканців південно-східної околиці Великого князівства Литовського ця “ойчизна” сприймалася радше як мачуха.

– Литовська еліта не хотіла дати руським землям автономію задля утримання їх у своєму складі?

– Я думаю, що литвини не уявляли, що на околицях їхньої “милої ойчизни ” формується окремий народ зі своєю ідентичністю, для якого Велике князівство Литовське не було принциповою цінністю. Тим більше що зв’язок із державою мислився значною мірою як зв’язок із володарем. Одна з колізій з приводу присяги руських князів і шляхти на Люблінському сеймі полягала в тому, що королем Корони Польської і великим князем Великого князівства Литовського була одна особа – Сигизмунд-Август (останній чоловічий спадкоємець династії Ягеллонів). Себто, як ми кажемо, між двома державами існувала персональна унія, а на Люблінському сеймі стояло питання про реальну унію двох держав. Попередньо князі і шляхта, або їхні предки, присягали великому князеві. Тож вимога присяги королю означала, що вони ламають присягу великому князеві, себто коять смертельний гріх – кривоприсяжництво. Тож великий князь Сигізмунд-Август мав попередньо звільнити їх від присяги, щоб вони змогли присягнути королю Сигізмундові-Августу. Автор щоденника Люблінського сейму фіксує фрагмент цього ритуалу у зв’язку з присягою Романа Сангушка: король поклав руку на голову укляклого перед ним брацлавського воєводи і таким чином зняв з нього попередню обітницю.

Брацлавський воєвода князь Роман Сангушко, чия присяга зафіксована в історичному документі.

– З підручників ми навпаки знаємо, що русинам під Литвою було добре і це мало не “золота доба” в українській історії.

– Однак не зауважується, що у 1413 році за умовами Городельської унії свої привілеї отримала лише католицька шляхта (тоді як більшість української шляхти тоді була православною. – Ред.). Ситуація мінялася під тиском обставин, але залишалося обмеження для православних отримувати центральні посади, які автоматично надавали членство в раді великого князя, відповідно, доступ до “тіла” монарха. Ці обмеження були ліквідовані лише напередодні Люблінської унії у 1563 і 1568 р. як певний аванс з розрахунку на майбутню подію. Адже коронна шляхта, на той час значною мірою протестантська, активно виборювала принципи релігійної толерантності у державі.

В одному тексті, де автор описує події кількох днів березня по від’їзді литвинів із сейму, є свідчення настроїв підляської шляхти (чия земля була приєднана разом із Волинською до Корони). Автор наводить заяву підляшан: вони завше були в литвинів у немилості, на них “фукали”, литовські пани їм не довіряли, ставлячись як до собак; натомість вони – не слуги литовських панів, а служать лише великому князеві та Великому князівству Литовському. Цілком імовірно, що подібні настрої, підсилені релігійними мотивами та відчуттям себе глибокою закинутою провінцією, що постійно наражається на небезпеку зі сходу, могли бути й у волинян.

Тому прихильне ставлення шляхти трьох українських воєводств до унії, яке фіксується ще до Люблінських подій, могло бути спровоковане й такими настроями, а не лише привабами становища польської шляхти.

Волинський Князь, магнат Костянтин Острозький. Т��, що він у 1497 році, будучи православним князем, зміг обійняти найвищу військову посаду – Великого гетьмана Литовського – стало винятком для тогочасної Литви. Це красномовно свідчить про місце, яке відводили українським землям у Великому князівстві. Його сина Костянтина Василя Острозького називали “некоронованим королем Русі”, він був одним з найголовніших голосів з боку України на Люблянській унії.

ПОЛІТИЧНІ ТРАДИЦІЇ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ НАГАДУЮТЬ СУЧАСНЕ ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

– Що змогли добитися під час Люблінського сейму українські князі і шляхта? У чому полягала ця автономія?

– Це були далеко не мінімалістичні здобутки, як це прийнято було вважати. Київське, Волинське і Брацлавське воєводства отримали: гарантії непорушності кордонів, право судитися ІІ Литовським Статутом, що відрізнялося від права решти мешканців Корони (яке не міг поправити ані король, ані сейм, а лише шляхта цих воєводств за власної ініціативи), право уживання руської (староукраїнської) мови як єдиної мови суду і адміністрації, себто публічної сфери, дотримання рівності православної церкви з католицькою, що у привілеях зауважувалось кілька разів (заборонялося, скажімо, силоміць переводити вірних однієї конфесії в іншу), можливість отримувати посади в межах цих воєводств мала тільки місцева осіла шляхта, себто та, яка володіла тут нерухомістю.

Тому коли ми намагаємося підрахувати, скільки було поляків, скажімо, на Волині на середину 17 століття, то це дуже важко зробити. А навіть якщо б вдалося, то це мало що б нам дало для розуміння політичних процесів. Адже незалежно від свого походження прибульці швидко ставали членами воєводської корпорації, втягувалися в місцеве життя, обговорювали на сеймиках місцеві проблеми та відстоювали їх на сеймах. Вони ставали своєрідними “політичними” волинянами, брацлав’янами, киянами. Як поєднувалися в їхніх головах різні ідентичності, сказати важко. Але в публічній сфері вони ідентифікували себе за тим регіоном, в якому мали землю. Саме це визначало, і за яким правом жила та чи та особа. Як пам’ятаємо, в судах Волині, Київщини і Брацлавщини діяв ІІ Литовський статут, а руська мова була мовою судочинства. Диву даєшся, як миттєво прибульці з Корони освоювали нові для себе реалії, а на це є підтвердження джерел.

Існування цих прав забезпечило подальше творення руської ідентичності мешканців українських теренів уже у складі Речі Посполитої. Витворюється територіально–правова модель руського народу. Себто руський народ – це народ, який мешкає на території трьох приєднаних воєводств та має своє право, незалежно від конфесійної і, врешті, етнічної належності. Джерела різного характеру засвідчують, що між Люблінською унією і серединою XVII ст., до козацької війни під проводом Богдана Хмельницького, руська шляхта сформувала уявлення про себе як третього члена Речі Посполитої та озвучила його не лише на рівні своїх воєводств, а й на сеймах.

– Козацьке повстання починалося як станове. Богдан Хмельницький був шляхтичем, але повів за собою козаків. Наскільки можна говорити, що він послуговувався тією ж риторикою, що і решта шлях��и, яка обстоювала ідею визнання за українськими землями статусу третього члена Речі Посполитої? Хмельницький вже уявляв себе належним до окремо руського народу?

– Думаю, що як і в шляхти, у козаків існувала множинна ідентичність – як представників свого стану, як слуг короля, як громадян Речі Посполитої, як вихідців із певних земель, як захисників православ’я, як частини руського народу. Дослідження засвідчують, що величезна частина козацької маси складалася з нижчого шару шляхти, який на момент остаточного замикання шляхетського стану виявився поза ним, не зміг довести свого права належати до шляхти. Тож ці бояри Великого князівства Литовського вимиваються в козацький стан, зберігаючи при цьому за собою квазішляхетську ідентичність. Велика частина реєстрового козацтва (того, що перебувало на офіційній службі Речі Посполитої і було записане у відповідний реєстр) – це також представники дрібної шляхти. Важливою підставою козацької ідентичності є уявлення про себе як про рицарство, що шаблею здобуває собі свободу і проливає кров за свою вітчизну, якою для них теж була Річ Посполита. Відповідно, козаки вимагають збільшення реєстру, легітимації козацького стану як шляхти та отримання відповідних привілеїв. Незадоволення цих потреб й викликає козацькі повстання і врешті вибух середини XVII ст.

– Якби теоретично тоді козацтво отримало шляхетські привілеї…

– Їх козакам не могли надати. Тогочасне уявлення про шляхетство базувалося не лише на факті народження від шляхетних батьків, а й на певних уявленнях про особливу шляхетську культуру. Згрубша кажучи, шляхетство – це спосіб життя. Це вимога певного культурного рівня і дотримання правил, як мусить поводитися правдивий шляхтич. Скажімо, необхідність компромісів, які мусили задовольнити всіх, кого стосувалося певне рішення. Адже на сеймах над головами учасників дебатів завжди висів дамоклів меч – можливість використати кимось із незадоволених права вето щодо будь-якого питання. Цей принцип до сьогодні ганять як приклад шляхетської анархії, забуваючи повідомити, що вперше право вето було застосоване лише у 1652 році – через 150 років після запровадження (право вето в Короні Польській було ухвалене у 1505 році). А насправді це був дієвий механізм забезпечення інтересів меншості, яка могла тиснути на більшість, аби був у підсумку запропонований прийнятний для всіх компроміс. Водночас відмова тривалий час від застосування права вето свідчить про дотримання усіма політичними гравцями певних суспільних домовленостей та відчуття ними відповідальності. Звичайно, це не означає, що на щодень ніколи не нехтували інтересами частини учасників сейму, але принаймні до злагоди прагли.

По Люблінській унії шляхта українських воєводств стає активним учасником політичного процесу: участь у сеймах через своїх послів, яких обирали на шляхетських зібраннях – сеймиках; на сеймиках обговорювали не лише нагальні державні події , а й звітували посли, обиралися судові урядники в рамках регіону та депутати у вищу судову (апеляційну) інстанцію – Трибунал. До Трибуналу обиралися по 1-2 посли від кожного воєводства, а от від Волинського їх обиралося 6, від Брацлавського і Київського – по два. Бо українські воєводства, як уже зауважувалося, судилися своїм правом. Також до Трибуналу надсилався руський писар, який мав оформляти судові ухвали руською мовою. Щоправда, цієї вимоги не завжди дотримувалися.

Отож, хоч козаки активно користувалися здобутками шляхетської культури, зокрема й політичної, однак це були все ж різні світи. Як на мене, неможливо поєднати чорну раду з її прямою демократією і шляхетський сейм із його правом вето, не знищивши при цьому сейм. Як неспівмірно поєднувати можливість позбавити людину життя рішенням козацького зібрання без доведення вини та довгі сеймові дискусії про те, що лист зі словами про необхідність усунення короля неможливо використовувати як доказ змови проти монарха, бо лист – це приватна справа. До того ж ошляхетнити потрібно було щонайменше 30 тис. козаків, а в реальності – козацьку масу у 80 тисяч. Це означало знищення всього устрою Речі Посполитої, а саме так козацькі вимоги сприймала шляхта.

– Тобто коли читаємо хрестоматійне твердження про те, що Люблінська унія сприяла інтеграції української шляхти в західноєвропейське суспільство, то йдеться насамперед про таку політичну культуру?

– У момент Люблінської унії не існувало єдиної Європи з єдиними цінностями. На той час у частині європейських країн почалися процеси творення абсолютистських монархій. А в Речі Посполитій відточуються принципи виборної монархії, в основі якої – договір між королем і політичним народом шляхтою, що скріплювався взаємн��ю присягою. Впроваджуються ідеї обмеження влади короля через укладення з ним письмових зобов’язань.

Після Тридентського собору в Європі посилюють переслідування протестантів. Натомість у Речі Посполитій 1573 р. приймають Акт варшавської конфедерації, який забороняє переслідування за релігійною ознакою. На теренах Речі Посполитої створювалася дуже специфічна політична культура. Її можна частково порівнювати з англійською монархією, однак не з французьким абсолютизмом. І коли ми говоримо, що українська шляхта інтегрувалася в Європу через Люблінську унію, то в мене питання: в яку Європу?

Політичні традиції, які плекала шляхта Речі Посполитої, значною мірою нагадують цінності громадянського суспільства сучасної Європи, тож частина істориків уважає за можливе розглядати шляхетську Річ Посполиту як протогромадянське суспільство. Зрозуміло, що селянство не належало до нього, а от міщанство з його розвиненими самоврядними традиціями цілком.

РУСЬКА ШЛЯХТА У СКЛАДІ ПОЛЬСЬКОЇ КОРОНИ ВІДЧУВАЛА СЕБЕ ОДНИМ НАРОДОМ

– На час приєднання трьох українських воєводств до Польскої Корони у її складі вже були Руське, Подільське і Белзьке воєводства. Таким чином, більшість українських земель вперше за кілька століть була об’єднана в одній політичній структурі. Вони це помітили? І чи сприймали одне одного за частину одного народу?

– Вочевидь шляхта цих воєводств мала свій руський сантимент і відрізняла себе від решти мешканців Корони, як і ця решта усвідомлювала їхню руськість. Під час Люблінського сейму, скажімо, відбулася окрема нарада руських послів Корони, яку зафіксував автор вже згадуваного щоденника Люблінського сейму. Однак чи впізнали дві Русі, роз’єднані між собою державними кордонами майже двісті років, одна одну?

Цікавий матеріал пропонує період першого безкоролів’я, коли шляхта по смерті Сигизмунда-Августа з середини липня 1572 р. починає виробляти механізми обрання короля всім шляхетським загалом. І белзький староста Ян Замойський пише в листопаді 1572 р. до свого дядька Якуба Гербурта, що треба негайно зібрати з’їзд руських воєводств для узгодження спільних дій, аби “окремо про те радячися, ті землі не розірвалися”. Далі він підкреслить давню традицію спільного урядування цих земель: “за предків наших ті всі воєводства разом, а не окремо, про себе і про свої вольності радилися”. До кола своїх Замойський зараховує Київське, Волинське, Брацлавське, Подільське, Руське і Белзьке воєводства, а це насправді етнічна українська територія.

А волинська шляхта у своїй інструкції на сейм 1632 р. пише, що з усіх порушень права руські воєводства найбільше турбує проблема відновлення прав руської, православної церкви, бо це проблема не лише православних, а “всього народу руського”, себто і протестантів, і католиків. Приклади можна множити. Маємо на позір мішанку, де погано працюють релігійний і етнічний критерії. Однак якщо ми говоримо про руськість як включеність особи до спільнот (шляхетської, міщанської) на певній руській території, то картина здобуває логіку. Додаймо до цього “руськість” як кров, походження, та спільне минуле (“як наші предки завжди разом радилися”) і отримаємо так звану ментальну Русь.

А повертаючися до Люблінського сейму, нагадаю цікаву деталь. Луцький земський суддя Гаврило Бокій говорив на сеймі про Волинь, яка простягається по Нарву і Ясельду. Як зауважив Генріх Літвін – насправді це північний кордон Галицько-Волинського князівства. Себто Бокій включає до питомо українських земель також Берестейщину і Пінщину (територія сучасної Білорусі), однак не інші білоруські землі.

Річ Посполита.

Більшість українських земель вперше за кілька століть була об’єднана в одній політичній структурі.

– Як поводилася білоруська шляхта, що лишалася під Литвою?

– Насправді пересічна шляхта Великого князівства Литовського заявляла ще перед Люблінським сеймом про потребу унії. Головними супротивниками її натомість була еліта – Радзивили чи Ходкевичі. А берестейська шляхта, коли довідалася про те, що Волинь інкорпорована в Корону, то надіслала своїх послів на Люблінський сейм з наказом – без унії не повертатися, бо для них було важливо, як вони записали в інструкції, “не розірватися зі своєю волинською братією”. Тобто вони готові були попрощатися зі своєю “ойчизною” Великим князівством Литовським, щоб зберегти єдність із волинянами. От вам і аргумент у дискусії з істориками, що етнічні українці й етнічні білоруси відокремилися не раніше середини XVII ст. Звичайно, сучасні кордони не завжди збігаються з етнічними кордонами в минулому. Але Наталя Яковенко у своєму дослідженні панегіриків волинським князям теж зауважує, що панегіристи, говорячи про територію символічної князівської влади, чітко прокреслювали кордони практично сучасної України.

– А щодо ідентичності власне білоруської шляхти?

– Можливо, я щось пропустила, але я не пам’ятаю подібних досліджень. Проблема білоруської історіографії в тому, що вона мусить якось поділити “територію з історією”, себто Велике князівство Литовське, з литовською історіографією. Власне, як українська історіографія має врешті серйозно взятися за свій річпосполитський спадок.

МИ НЕ МУСИМО ВІДМОВЛЯТИСЯ ВІД КОЗАЦЬКОЇ ІСТОРІЇ, АЛЕ НЕ МУСИМО ВІДМОВЛЯТИСЯ І ВІД РУСЬКОЇ ШЛЯХТИ

– Якою має бути українська історія Речі Посполитої?

– Польські історики, що займаються ранньомодерною Річчю Посполитою, визнали,що це – не Польща, а держава з історією принаймні кількох сучасних народів, польського, литовського, українського, білоруського. (Я можу порекомендувати українському читачеві книжку Анджея Сулими Камінського “Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505-1595. Громадяни, їхня держава, суспільство,культура”, перекладену українською). Але визнати – ще не значить почати писати принципово по-новому. Врешті, цей історичний спадок важко відсепарувати по окремих історіографіях, тому історія Польщі досі пишеться як історія Речі Посполитої. Як на мене, українцям відділити свій шматок пирога не так і складно, було би бажання. Принаймні, такий початок вже зроблений – Наталею Яковенко в її “Нарисі історії України” 1996 р., але та історія писалася не стільки як політична, скільки як антропологічна. На сьогодні варто передусім осмислити політичну історію Речі Посполитої як українську. На цьому шляху нас чекає багато надбань, адже українці постають у такій історії не лише гнобленими чи вояками, а й будівничими дуже цікавої держави на мапі Європи. Отож історики мають проаналізувати присутність українців у тих чи тих подіях, їхню позицію, заяви тощо.

– Уявляю, як потрібно переписати підручник у такому разі. Це буде розворот в історіописанні, якщо не на 180, то на 90 градусів.

– По-перше, треба сказати, що не лише козаки є предками сучасних українців, відповідно, козацький варіант історії – це ще далеко не вся українська історія.

– І що Ярема Вишневецький, який чи не найбільше противився виникненню козацької держави під проводом Хмельницького, є не зрадником, а також українцем?

– Для Вишневецького не йшлося про спротив якійсь міфічній козацькій державі, якої на початку повстання під проводом Хмельницького ще не існувало і в головах самих козаків. Йому йшлося про захист своєї “милої Ойчизни” Речі Посполитої, своїх цінностей, і, звичайно, свого майна. Уявіть, що у вашій державі раптом певна група людей, причому нижчого ґатунку (виходячи з ієрархії, яка закріплена як даність), починає з нею війну за певні привілеї. Причому війну на знищення, адже умовний стілець один. Група монополізує, закріплює за собою право називатися руським народом і проголошує себе захисниками православ’я, можливо, цілком вірячи в це. Козаки ж не рефлексували, хто і коли їм вкладав у голови ці гасла, і чи актуальні вони були на час повстання.

– Тобто релігійні вимоги захисту православної віри, які просували козаки під проводом Хмельницького, були надуманими?

– На той час вони були надуманими, бо православна ієрархія, щоправда, з допомогою козацької шаблі, вже була відновлена. Митрополитом став Петро Могила, особа широкої ерудиції із масштабним баченням того, як вивести православну Церкву із кризи та зробити її цілком конкурентною католицькому Костелу і протестантським течіям. На сеймах 1632-1635 років остаточно залагоджені правові питання: обидві церкви, православна і унійна, визнані рівними; урегульовуються майнові питання. Верхівка духовенства, шляхетського походження, була дуже занепокоєна втручанням козаків у справи Церкви.

Отож козаки монополізують право називатися руським/українським народом. Але таким же чином були русинами й ті, хто вів з козаками війну, захищаючи свою державу і свій світ. Скажімо, перемовник з боку Речі Посполитої з козаками православний Адам Кисіль, київський воєвода, на сеймі 1641 р. у своїй промові стверджував, що люблінський привілей був добровільним договором двох народів – польського і руського, а Русь на той час існувала як суб’єкт. Закінчить свою промову Кисіль просто таки метафорично: “Ми приєдналися до нашої спільної Вітчизни не як до країни, а з країною, не до релігії, але з релігією, не до титулів і почестей, але з титулами і почестями”. Тож і Вишневецький, і Кисіль захищали той світ, який на їхніх очах нищився.

Звісно, ми не мусимо відмовлятися від козацької спадщини. Але ми не мусимо відмовлятися і від руськості шляхти, яка сформувала на середину 17 ст. концепцію своєї Русі як окремої території зі своїми окремими правами, рівної Литві і Польщі. Для української історії своєю має бути не лише Гетьманщина, але й руські воєводства, які у той же час залишалися частиною Речі Посполитої. Ми, на жаль, не знаємо, якою була ідентичність мешканців шляхетських маєтків на правому березі Дніпра у 18 ст. (це, на жаль, сьогодні не досліджено), але у 19 ст. всі ці Рильські й Антоновичі вже формують інтелектуальну скарбницю українського народу. Вони ж не беруться з безповітряного простору.

Звичайно, українську велику історію, так званий гранднаратив, не зміниш, лише приєднавши до старої схеми шляхту. Тут потрібний інтелектуальний прорив і багато роботи по заповненню лакун. Але напрямок уже заданий. Я би сказала, що є вже певний консенсус навіть з тією частиною істориків, які досліджують історію козацтва. Адже Гетьманщину її творці “ліпили” за річпосполитськими зразками, бо інших козаки просто не знали.

– Одна з причин повстання Хмельницького – буцімто закріпачення населення, яке стало наслідком входження українських земель до Корони Польської.

– Ну, перш за все варто пам’ятати, що не все, що відбувається в історії раніше, конче є причиною того, що трапилося потому. Погіршення становища селян було викликане економічною кон’юнктурою, втягуванням шляхти в торгівельні зв’язки з Європою. Але становище шляхетських підданих далеке від того, як воно зображається в підручниках. Скажімо, на середину 16 ст. селянське господарство (“дим”) мало відпрацювати на землевласника 1-2 дні на тиждень. А дим складався в середньому з 10 осіб, причому не конче кровноспоріднених, себто мав відпрацювати один представник такої господарської одиниці. Кількість днів поступово збільшувалася, але картина далека від зображення кріпацтва середини 19 ст.

Коли історики фіксують факти втеч селян до інших панів, то, знову ж, питання – як цей факт інтерпретувати. Землі в української шляхти, на відміну від питомо коронних територій, було багато, натомість зазвичай не вистачало робочих рук для її освоєння. Селяни були цінністю, відповідно, пани намагалися зацікавити підданих кращими умовами. До того ж в поняття “доброго” шляхтича входило і його ставлення до “малих” людей. Почтивий шляхтич мав бути “милосердним” до своїх слуг і підданих. Але це складна тема, яка вимагає окремого дослідження, і не одного, яких, на жаль, нам бракує.

Насамкінець варто сказати, що “нормалізація” української історіографії, її виборсування з радянської спадщини починається лише з кінця 80-х років 20 ст. Себто за 30 років насправді зроблено багато. Але це дуже малий період, щоб відрефлексувати всі ті проблеми, які досліджувалися європейською історіографією еволюційним шляхом упродовж 20 ст. До того ж істориків-ранньомодерників фатально бракує, адже цей фах вимагає великих зусиль і довгої професійної підготовки. Але не втрачаймо оптимізму.

Ольга Скороход, “Цензор.НЕТ”Источник: https://censor.net.ua/r3139782

#история

0 notes