romaniawars

[romaniawars]

Дії Румунської влади проти комуністів та соціалістів в Румунії, та їх поплічників 1918-1944рр.

В Королівсті Румунія, на початку 20-х років 20 столітя комуністична партія була заборонена, через спроби перевороту зміну уряду. Комуністична партія Румунії керувалась з СРСР. Комуністичні і соціалістичні злочинці, п��сля заборони партії діяли в підпіллі, підбурюючи різні повстання через засланих шпигунів до робітників так страйк 1933 року, був повністю організований злочинцями комуністами. Румунська влада і націоналісти боролись з комуністичним підпіллям, заставляючи багатьох комуністів емігрувати в СРСР де їх в часи сталінських чисток чекала смерть.

Один з перших страчених соціалістів в Румунії був Василь Рудьєв, селянин і соціаліст з Бессарабії, належав до Соціалістично-революційної партії. Після заходу Румунських військ в Бессарабію, у січні 1918 року Рудьєв заарештований і страчений румунськими військами.

Також у цей час була страчена Надія Грінфельд комуністка, активна учасниця з 1903 і член РСДРП. Виступала проти румунських військ в Бессарабії, була розстріляна румунськими жандармами у січні 1918 року.

Наступною важливою персоною кого було страчено окупаційними військами це Тамара Кручок підпільна учасниця злочинної комуністичної партії, виступала проти Румунської влади вела підпільну діяльність за вказівками більшовиків з Росії. Була затримана і заарештована в 1919 році, але в 1920 році відпущена. Продовжувала підпільну комуністичну діяльність в серпні 1920 року була заарештована знову. Один з заарештовани комуністів Кирилов, назвав організаційну трійку комуністів на чолі з Тамарою Кручок. Видав також інших членів підпілля комуністів. 5 грудня 1921 року була розстріляна в Бендерах таємною поліцією Румунії Сігуранцою, разом з Тамарою Кручок було розстріляно ще двох важливих комуністів Йойліка Когана та Бориса Шихтмана.

Наступною персоною в комуністичному підпіллі в Румунії був Павло Ткаченко, справжнє імя якого було Яков Антипов. Займав провідну роль в комуністичному русі в Румунії. Разом з Самуїлом Бубновським був заарештований і звинувачуваний в процесі 270. Соціалісти і комуністи в Румунії і Європі робили акції протесту і вимагали від румунської влади звільнити обох комуністів. Але влада Румунії відмовилась. Ткаченко і Бубновський втекли з під варти. Після цього був засуджений владою Румунії заочно до розстрілу. З 1921-1925рр. був закордоном, налагоджував зв'язки. У 1924 році був у Відні. 1926 році повернувся в Румунію. У серпні 15 числа був заарештований у Бухаресті був перевезений в Кишинів, поліція допитувала Ткаченка, і через деякий час був розстріляний.

Не ме��ш важливу роль в комуністичному русі відігравала Хая Лівшиц, яка очолювала комуністичне підпілля в Румунії в 1924-1925рр. У 1926-1928 перший секретар ЦК комсомола Румунії. В 1928 році, була заарештована поліцією. Отримала вирок вісім років в'язниці. Померла у в'язниці в 1928 році, під час оголошення про голодування.

Також важливу роль в комуністичному русі грав Васіле Роайта, який був доволі молодим, але часто прав участь в підпільній діяльності комуністичної партії, саме він грав важливу роль в підбурюванню і прокомуністичному страйку 1933 року. Під час якого і загинув 16 лютого 1933 року. у сутичках з поліцією.

Варто також сказати, що важливу роль грали комуністи Румунії, які були в еміграції і мали звязки з комуністичним підпіллям на території Румунії, провідну роль в цій справі відігравав Олександру Штефанскі, у 1930-х роки керував закордонним комуністичним румунським бюро. Був учасником певний час комуністичної партії у Польщі. У другій половині 30-х років проживав в СРСР. Де був заарештований і під час чистки у лютому 1937 році був розстріляний.

Наступний комуністичний діяч це був Євгеній Розвань комуніст угорського походження, був членом комуністичної партії Румунії, неодноразово затримувався поліцією, йому вдалось втекти з в'язниці румунської і втекти в СРСР. Знаходився в СРСР до 1937 року поки не був заарештований 16 грудня 1937 році, звинувачувався в шпіонажі на Румунію, свою вину не визнав і був розстріляний 16 червня 1938 року.

Елек Кеблеш румунський комуніст угорського походження. Свого часу воював на стороні Угорської радянської республіки проти військ Румунії, які у 1919 році звільняли Угорщину від комунізму. У 1924 році був генеральним секретерам Комуністчної партії Румунії, У 1926 році покидає Румунію, прибуває в Чехословаччину. Там його заарештували йому грозила депортація в Румунію, але через підтримку з сторони комуністів в Чехословаччині емігрував в СРСР. Там працював на авіаційному заводі, у 1937 році його заарештовують а вже 9 вересня 1938 року був розстріляний.

Гаврило Бучушкан комуніст з Бессарабії, активно виступав проти румунської влади, емігрував до СРСР, де був страчений у 1937 році, під час чисток.

Іон Діческу, румунський комуніст, який був знайомий з Леніним, брав участь в незаконному перевороті комуністів в Росії. Після захоплення влади комуністами в Росії і після створення СРСР залишається жити і працювати у Радянському Союзі. Був активним прихильником створення фейкової Молдавської соціалістичної республіки. Був заарештований у 1937 році, і у січні 1938 році розстріляний.

Донка Сімо була членом незаконної комуністичної партії, діяла в підпіллі у Румунії, поширювала комуністичну літературу і брошури. Була заарештована поліцією, померла у в'язниці в Румунії в 1937 році.

Александру Доброжану-Геря румунський комуніст і соціаліст. З 1922 року член комуністичної партії. Неоднаразово затримувався румунською владою за незаконну комуністичну діяльність. Будучи в СРСР заочно був заарештований до 10 років в'язниці. Розстрілянй під час сталінських чисток в 1937 році.

Віталій Холостенко, румунський комуніст українського походження. Член комуністичної партії Румунії з 1919 року. У 1927-1931 рр. Генеральний секретар Румунської Комуністичної партії. До 1930 року, був на території Румунії, брав участь в незаконній підпільній комуністичній діяльності. Після 1930 року перебував в СРСР був заарештований під час чисток і страчений 17 грудня 1937 року.

Самуїл Бубновський, близький соратник Ткаченка страч��ного у 1926 році. З початку 20-х років 20 століття член комуністичної партії діяв в підпіллі, розповсюджував комуністичну пропаганду. Був заарештований владою Румунії, але втік з під арешту. В подальшому емігрував до СРСР. Розстріляний в СРСР під час чисток у 1937 році.

Філімон Сетяну, румунський комуніст і поет, жив в еміграції в СРСР був відданим комуністом. Розстріляний у 1937 році.

Терезія Оцко комуністична підпільна активістка, член комуністичної партії, часто затримувалась поліцією Румунії. Була заарештована поліцією засуджена, у 1940 році була вбито у в'язниці під час бійки.

Іліє Пінтіліє був членом комуністичної партії, проводив комуністичну агітацію серед робітників, підбурював їх до повстання, активно в підпіллі вів незаконну комуністичну злочинну діяльність. Був одним з активних підбурювачів до прокомуністичного страйку 1933 року. Заарештований поліцією засуджений до ув'язнення, загинув під час землетрусу в 1940 році у в'язниці Дофтана.

Франциск Панет румунський хімік, в 1920-х роки вступив в комуністичну партію Румунію. Після початку радянсько-німецької війни, отримав вказівки від СРСР почати терористичну діяльність в Румунії проти німецьких військ і режиму Йона Антонеску. У себе вдома разом з дружиною комуністкою організував лабораторію по виготовленню вибухівки. В жовтні 1941 року Франциска і його дружину Лілі заарештувала таємна румунська поліція. 5 листопада 1941 року Франциск і його дружина отримали смертний вирок і були розстріляні як комуністичні терористи.

Філімон Сирбу, його батько був робочим на залізній дорозі. Сирбу почав працювати в ранньому віці, після того як втратив батька, там познайомився з комуністичними злочинцями які діяли в підпіллі і пропагували комунізм. Став членом комуністичної партії її активний діяч. Починаючи з 1941 року по вказівкам комуністичної партії Румунії, повинен був займатись диверсіями і терактами на обєктах вермахту в Румунії. Був причетний до вибоху на німецькому зброярському складі. Був схоплений поліцією, і за свою злочинну діяльність засуджений до розстрілу 19 липня 1941 року розстріляний біля містечка Жилава.

Джастін Георгеску член комуністичної партії вступив в неї в другій половині 30-х років ставши членом таємного Союзу комуністичної молоді. Вів активну підпільницьку комуністичну діяльність направлену проти Румунії. Заарештований поліцією Румунії 29 серпня 1942 року вбитий в відділку поліції.

Йосиф Бужор комуніст активний учасник комуністичного підпілля на Бессарабщині, часто затримувався поліцією Румунію. Був обраний секретарем Бессарабського обласного комітета Комуністичної партії ��умунії. В 1934 році був заарештований за злочинну комуністичну діяльність, був засуджений до 10 років в'язниці, відбував покарання у в'язниці Дофтана. У 1940 році достроково звільнений. Осінню 1941 року був відправлений Радянським союзом, для організації підпільного збройного комуністичного руху. Ці плани не вдалось втілити і Йосиф Бужор був знищений.

Ніколе Кристя комуніст, вступив в Комуністичну партію Румунії в 1929 році, неодноразово заарештовувався поліцією, за комуністичну незаконну діяльність. В 1931-1933 роках був ув'язнений відбував покарання. З 1936-1938 років воював в Іспанії на стороні комуністів і соціалістів. З 1940 року жив у Франції. Брав участь в підпільному комуністичному партизанському русі, заарештований гестепо і страчений у 1943 році.

Йосиф Кліщ комуніст єврейського походження. Доволі рано емігрував в Францію, навчався там встановив зв'язки з соціалістами. Під час Другої Світової війни був учасником комуністичного партизанського руху його група вчиняла терористичні акти. Після одного з таких у 1943 році Йосиф Кліщ був поранений, вступив в перестрілку з солдатами був тяжко поранений і помер від ран. Також був заочно засуджений в Румунії.

Соломон Тімов комуніст до 1923 року активний діяч комуністичного підпілля в Бессарабії, після 1923 року втік в СРСР. З 1924 року виступав за створення Молдавської соціалістичної республіки. До 1938 року перебував в СРСР. В 1938 році прибуває на нелегальну роботу у Францію. В 1940 році заарештований режимом Віші і відправлений в концтабір Верне. Пізніше був направлений в концтабір Освенцем де і був знищений в 17 серпня 1943 року.

Також варто згадати про цілу групу комуністів, яка була ліквідована румунськими військовими силами у 1941 році, яка була закинута з території СРСР для диверсій і провдення терористичних актів. 25 вересня 1941 року у складі диверсійної групи з дев'яти членів Центру (секретар Центру А. М. Терещенко, заступники М. Я. Скворцов та П. Я. Мунтян, зв'язкові Я. Т. Богуславський, С. П. Брухіс, Е. С. .Грінберг, І. І. Грінман, І. М. Моргенштерн, Я. М. Маслов). Група була виялена німецьким загоном і не встигла розпочати свою злочинну діяльність. Під час бою 2 членів групи загинули одразу, четверо покінчили життям самогубством, ще троє були розстріляні німцями. Таким чином група комуністів терористів з 9 осіб була ліквідована трапилось це 25 вересня 1941 року.

Штефан Плавец на початку 20-х років 20 століття знайомиться з комуністами і комуністичною ідеологією, в 1927 році стає комуністичним діячем. Після початку Другої Світової війни стає активним комуністичним підпільником, займається диверсіями та іншими злочинами проти Румунської держави. З травня 1944 року організував в лісах Румунії партизанський комуністичний загін. 13 червня 1944 року, жандармерія таємної поліція дізналась, про розташування табору, та взяла його в оточення, внаслідок бою Штефан Плавец був знищений.

Іон Келін активний діяч комуністичного руху в Румунії, в 1937 році їде ��оювати на стороні комуністів і соціалістів в Іспанії під час битви при Ербо важко поранений, переїхав у Францію після війни. В 1941 році приєдався до комуністів, які розпочали партизанський рух проти режиму Віші у Франції. 4 лютого 1943 року схоплений гестапо заарештований. Депортований в Німеччину де і помер в концтаборі в 1945 році.

Александр Рубінштейн з початку 20-х років 20 століття став членом комуністичної партії. Активно діяв в підпіллі на території Бессарабії. Часто затримувався румунськими органами безпеки через злочинну комуністичну діяльність. Після окупації Радянським союзом Бессарабії працює в окупаційній адміністрації в 1940 році. Загинув в 1941 році в Харкові, який зайняли німці в результаті радянсько-німецької війни.

Це були основні ліквідації відомих комуністів в Румунії в першій половині ХХ століття.

[romaniawars]

Страйк у Гривиці 1933 рік

На фоні світової економічної кризи, у Румунії в 1933 році відбувся прокомуністичний страйк робітників залізної дороги, причетними до цього була заборонена Румунська Комуністична партія, та інші ліві злочинні організації.

Страйк у Гривіці 1933 року — залізничний страйк, розпочатий у майстернях Грівіца, Бухарест, Королівство Румунія, у лютому 1933 року робітниками Căile Ferate Române (Румунська залізниця). Страйк був викликаний погіршенням умов праці працівників залізниці в контексті всесвітньої Великої депресії, яка суттєво вплинула на Румунію. Коли робітники зайняли цехи, румунська армія оточила їх і взяла в облогу. У результаті бойових дій загинуло 7 робітників, у тому числі Василе Роайте, 19-річний робітник, образ якого використовувався раннім комуністичним режимом.

Коли Велика депр��сія вплинула на Румунію, у 1932 році уряд почав заходи жорсткої економії, спочатку зменшивши зарплати клерків, потім скоротивши зарплати синіх комірців на 25% і скасувавши орендну плату. 20 січня 1933 року робітникам було оголошено, що вони отримають зарплату лише в тому випадку, якщо принесуть підтвердження сплати всіх податків за попередні три роки. Наступного дня робітників вагонного цеху (які працювали під відкритим небом) звільнили до покращення погодних умов.

Наприкінці 1932 року комуністи змогли створити «червону профспілку» (на відміну від соціал-демократичних профспілок, які існували по всій компанії) на чолі з Панаїтом Богетою та Костянтином Дончеа, тоді як Георге Георгіу-Деж (який пізніше став лідер Народної Республіки Румунія) координував з'єднання з Комуністичною партією. Використовуючи кур’єрів, Георгіу-Дей і Моску Кон підтримували зв’язок з іншими подібними профспілками в залізничних майстернях Клужа та Ясси.

28 січня 1933 року профспілка на чолі з Богетою вирішила страйкувати. Спочатку страйк розпочався у вагонному цеху, де його підтримали 700 робітників, які щойно були тимчасово звільнені, подавши роботодавцю список вимог. Як тільки вони отримали цю новину, понад 3000 робітників з інших цехів приєдналися до страйку.

Міністр зв'язку Едуард Мірто взяв участь у переговорному процесі між працівниками та Адміністративною радою Румунських залізниць. Міністр схвалив усі економічні вимоги робітників: мінімальна заробітна плата в 4000 леїв і повторне введення надбавки на оренду. Лідери соціал-демократичного об'єднання заявили, що задоволені результатами переговорів.

Незважаючи на переговори між урядом і профспілками, ситуація в майстернях Grivița не була спокійною. 2 лютого 1933 року члени комуністичної профспілки розповсюдили по околицях маніфести, в яких вони оголосили, що вважають, що уряд не виконає своїх обіцянок, і вони просили визнати «заводські комітети». З 5000 робітників лише 200 почали працювати вранці; незабаром після цього вони також були переконані зупинитися. Профспілки оголосили нові вимоги: «надбавку на інфляцію», підвищення зарплати на 40% і визнання фабричних комітетів .

Оскільки майстерні були оточені жандармами та армією, соціал-демократичні профспілки оголосили, що не підтримують ці нові вимоги, і звинуватили комуністів у створенні заворушень у робітничому русі. Влада відмовилася йти на переговори, і робітники припинили страйк.

12 лютого уряд заборонив фабрично-заводські комітети, оскільки вони нагадували радянські часи російської революції 1917 року, заборонив усі комуністичні профспілки та запровадив надзвичайний стан. Наступного дня профспілка комуністів таємно організувала заводський комітет залізничних майстерень із 250 робітників. У ніч з 14 на 15 лютого влада заарештувала головних лідерів профспілки, зокрема Богетою, Донче та Георгіу-Дежа .

Наступного ранку, 15 лютого, робітники відмовилися приступити до роботи, вимагаючи звільнення заарештованих лідерів профспілок, визнання профспілок, які були розпущені 12 лютого, і скасування надзвичайного стану. Представник роботодавця, інженер Атанасіу, відмовився спілкуватися з робітниками, стверджуючи, що він буде спілкуватися лише з офіційно дозволеними соціал-демократичними профспілками . Близько 4000 робітників забарикадувалися всередині цехів, а армія оточила їх протягом двох годин після початку страйку.

Сирена цеху зібрала великий натовп прихильників страйку, серед яких були і робітники наступної зміни цеху. Натовп почав кидати предмети в поліцію, і, за даними уряду, в одного вуличного наглядача застрелили . Незабаром після цього утворилася тиснява, і влада змогла розігнати натовп.

Рано вранці 16 лютого армія і жандарми оточили майстерні, робітників закликали здаватися, погрожуючи розстрілом, якщо вони не здадуться. Кілька робітників таки втекли з майстерні, але більшість залишилася всередині. Згідно з повідомленням уряду, робітники почали стріляти у відповідь. Армія взяла в облогу цех і протягом 15 хвилин усі робітники здалися.

Загинули семеро робітників (троє загинули на місці, четверо в лікарні) і 20 робітників отримали поранення; двоє військових загинули. Згідно з розповіддю Чіву Стоїки, який брав участь у події, одного із загиблих солдатів насправді вбив офіцер, який благав однополчан не стріляти у робітників, оскільки вони «не можуть бути вбивцями своїх рідних братів».

Серед робітників, убитих армією, був Василе Роайте, 19-річний робітник, якого ранній комуністичний режим використовував як мученика. Стверджується, що він був тим робітником, який увімкнув сирену, щоб оголосити околицям про страйк. Однак у 1997 році інший робітник, Костянтин Негреа, сказав, що насправді це був той робітник, який озвучив це, і що в 1944 році Георгіу-Деж і Чіву Стойка попросили його відмовитися від своєї претензії, щоб Роайте став героєм після його смерті.

[romaniawars]

Лупенський страйк 1929

У 1929 році відбувся страйк прокомуністичних шахтарів, в Румунії на фоні загальносвітової ��ризи. Страйк відбувся в місті Лупені в Трансільванії.

Ближче до кінця 1928 року лідери шахтарів у долині Джіу почали агітувати за продовження колективного трудового договору. Їх вимоги включали (відповідно до нового законодавства, прийнятого під міжнародним тиском) 8-годинний робочий день, 40% надбавки для тих, хто працював на печах і в шахтах, забезпечення продуктами харчування та черевиками, а також припинення роботи дітей під землею. Обидві сторони не змогли дійти згоди. Відбувся судовий розгляд, і оскільки рішення суду в Деві не сподобалося шахтарям, вони подали апеляцію до Високого суду касації та правосуддя.

Також протягом 1928 року шахтарі Лупені організувалися в незалежну профспілку, яку очолювали Теодор Мунтяну та певний Молдовяну. Союз був комуністичним. Його лідери були тісно пов’язані з Національною селянською партією (PNȚ), яка бажала зміцнити свої відносини з робітниками. (Після страйку опозиційна преса стверджувала, що профспілка мала дуже тісні зв’язки з PNȚ і що її члени брали участь у великій передвиборчій демонстрації в Алба-Юлії в травні 1928 р.) Протягом перших місяців робітничої агітації профспілка вимагала члени чекають рішення високого суду. Однак навесні 1929 року в долині Цзю були активні комуністичні агітатори, і робітники ставали все більш відчайдушними, оскільки їхні умови не покращилися, а рішення суду було відкладено.

Вранці 5 серпня після рішення власників шахт не дозволяти профспілці виплачувати кожному працівнику денну зарплату з власних коштів, близько 200 робітників зібралися і вирішили страйкувати. Близько 3000 чоловік із шахт «Олена» та «Вікторія» оголосили страйк, разом вирушивши на шахти «Кароліна» та «Штефан». Ситуація швидко вийшла з-під контролю, і лідери профспілок заявили владі Deva, що вони більше не відповідають за дії своїх членів.

Потім страйкарі вирішили зайняти електростанцію, що контролює насосне обладнання шахти. Радикальна група увійшла всередину, змусивши чоловіків припинити роботу, поставивши під загрозу життя 200 шахтарів, які все ще під землею (які відмовилися приєднатися до страйку), і спричинивши відключення електроенергії у всій долині Джіу. Інженеру Раду Ніколау, керівнику електростанції, якому наказали залишити станцію, він отримав ножове поранення, коли відмовився, і його довелося госпіталізувати. Інших працівників електростанції силоміць виселили, а охоронця побили.

Деякі автори вважають ці дії саботажними, тому вважають дуже ймовірним, що комуністичні агітатори зіграли важливу роль у радикалізації шахтарів . У перший день місцева влада не вжила жодних дій; дійсно, поблизу було лише 18 жандармів.

Вранці 6 серпня керівництво округу Хунедоара прибуло до Лупені у супроводі 80 солдатів 4-го полку прикордонної охорони та близько 20 жандармів. Гірничодобувна компанія намагалася запустити електростанцію за допомогою штрейкбрехерів, щоб запобігти затопленню шахт і задушенню підземних , але страйкарі тримали оточення навколо робіт. (Пізніше прокурор повідомив, що чоловіки всередині електростанції були «озброєні кілками, залізними прутами, палицями та револьверами та чекали представників влади в агресивних позах».) Прокурор висунув останню вимогу до страйкуючих вийти з електростанції ; — відповіли страйкарі з виттям непокори. Зараз присутні близько 40 жандармів, які намагаються залякати страйкарів. Згідно з пізнішими свідченнями, робітники кидали різні предмети в бік жандармів, поранивши тих, хто стояв у першій черзі. Коли страйкер вистрілив з револьвера, 80 військовослужбовців зробили попереджувальний постріл у повітря. Оскільки агресивність шахтарів не зменшувалася, війська випустили в натовп 78 куль (без наказу, як встановило розслідування), частина яких застрягла в трубі електростанції. Коли стрілянина припинилася, десятки чоловіків лежали на землі; решта, охоплені панікою, швидко втекли. Робота на станції негайно відновилася; війська і жандарми охороняли вокзал і всі шахтні будівлі.

Різні джерела наводять різну кількість загиблих і поранених: 16 загиблих і 200 поранених; 22 загиблих і 58 поранених; 30 загиблих і понад сотню поранених; 32 загиблих і 56 поранених; 40 загиблих (включаючи двох військових); 58 загиблих і сотні поранених.

У більш детальному звіті йдеться про те, що 13 шахтарів загинули миттєво та ще семеро протягом наступних годин, 23 були госпіталізовані та отримали важкі поранення. 30 були зафіксовані з легкими пораненнями, але інші пішли додому непоміченими. Поранено 15 жандармів і 10 вояків, один тяжко (ножем у шию). Головний механік електростанції від отриманих поранень помер у лікарні. Близько 40 шахтарів були затримані. 9 серпня 20 шахтарів були поховані під посиленою охороною, при цьому дозволили бути присутні лише їхнім найближчим родичам; могили деякий час ретельно охоронялися, щоб запобігти новим заворушенням. Троє шахтарів загинули в наступні дні.

Після придушення страйку йому приписували різні мотиви. На той час при владі була Національна селянська партія (PNȚ). Йоаніцеску, президент Палати депутатів, звинуватив у крайній бідності малооплачуваних робітників і, «можливо», угорських пропагандистів. (Більшість загиблих були етнічними угорцями.) Інший член уряду звинуватив директорів шахт; він стверджував, що неодноразові відмови босів піддатися вимогам робітників і їхні зневажливі твердження, що ними керують провокатори забороненої Румунської комуністичної партії, довели їх до відчаю. Примітно, що це не був поодинокий випадок; між 1924 і 1928 роками в Долині відбулося дев'ятнадцять страйків.

Соціал-демократи, союзники уряду, в основному звинувачували директорів шахт, але також звинувачували, що комуністичні агітатори ввели в оману робітників.

Шахти належали групі банкірів з Національної ліберальної партії (запеклих суперників селян), а одним із їхніх власників був Георге Тетереску, міністр у попередньому уряді.

Відразу після страйку в правій газеті «Універсул» з’явився такий коментар: «Війська лише виконували свій обов’язок. Вони не винні. Вони стріляли. Це добре, що вони так зробили, і добре, щоб люди це знали. вони стрілятимуть, коли отримають наказ». Пізніше головних військових і цивільних діячів, відповідальних за стрілянину, було звільнено зі своїх посад, оскільки преса визнала той факт, що страйк був пов’язаний з поганими умовами, а не був антирежимною акцією під проводом комуністів. Ще 9 серпня лівий Adevărul писав: «Те, що сталося в Лупені, є попередженням для наших лідерів, які протягом десяти років розділяли країну та руйнували її економічно, скрізь поширюючи нещастя, матір відчайдушних масових дій».

Д.І. Радукану, міністр праці, поїхав у долину Джіу, щоб провести розслідування, і навіть Ніколае Лупу, відомий політик PNȚ, виступив на захист робітників у парламенті. І все ж побоювання комуністичного контролю над страйком не були безпідставними: про умови праці на шахтах перед страйком не повідомлялося широко, а румунсько-радянські відносини були досить напруженими, оскільки СРСР брав участь у Татарбунарському повстанні п’ять років. років тому. Восени 1929 року через вжиті антистрайкові заходи Комінтерн затаврував уряд прем'єр-міністра Юліу Маніу як "фашистський".

Восени 1929 року Панаїт Істраті, письменник і симпатик комуністів, писав: «Те, що сталося в Лупені, було не придушенням повстання, а полюванням на людей. Влада пила до світанку і напоїла солдатів. П’яний префект після того, як пролунала тривога, шахтарі були оточені і вбиті, а коли їм вдалося втекти, прикордонники побігли за ними, п'яні від вина і крові».

В майбутньому комуністичний режим Румунії прославляв страйк як символ боротьби праці проти капіталізму. Хоча загальна роль комуністів була невеликою, режим стверджував, що КПР відіграла в цьому провідну роль. У підручнику з історії під редакцією Михайла Роллера не згадується незалежна профспілка і стверджується, що страйк розпочала КПР. Він зображує місцеву владу як вбивць, стверджуючи, що префект округу зробив перший постріл у груди робітника. У 1948 році Георге Георгіу-Деж (який очолював Румунію до 1965 року) сказав: «Покликання румунських комуністів проникло в лави шахтарів і показало їм шлях до боротьби».

Ця подія відображалася в статуях і піснях, а до 1989 року День шахтарів відзначався в першу неділю серпня. Крім того, вона була зображена у відзначеному нагородами фільмі 1962 року (Lupeni 29), у якому зіграла Ліка Георгіу , дочка Георгіу-Дежа (і була задумана з нею). Фільм, натхненний «Броненосцем «Потьомкін», зображував цю подію як частину класової боротьби, а також був спрямований проти тодішніх опальних підпільників; роль зрадника Лукана була заснована на Василе Лука (який брав участь у підготовці до страйку), белетризований як втілення людської мерзенності.

Під час страйку шахтарів у долині Джіу в 1977 році, який розпочався в Лупені, страйкарі вигукували «Лупені 29! у спробі додати легітимності своїй справі. Аж до 1999 року страйк все ще фігурував у політичному дискурсі Румунії, коли в прес-релізі міністерства оборони (тоді в руках антикомуністів) у відповідь на вшанування страйку екс-комуністичним колишнім президентом Іоном Ілієску описувалося, це як «навмисна провокація Комінтерну, який, очевидно, бажав дестабілізувати румунську державу» і стверджував, що «енергійне втручання» армії в той час «відновило мир і верховенство права».

Загалом в прокомуністичному страйку шахтарів, з сторони шахтарів загинуло 23 осіб, страйкарі першими відкрили вогонь в сторону військових і жандармів і першими почали грубо порушувати закон

[romaniawars]

��атарбунарське повстання 1924 року.

В 1920-р роки в Румунії відбувались часті заворушення і повстання, які організовували злочинці соціалісти і комуністи. Також варто згадати, що Румунія допомогла антикомуністичним силам в Угорщині у 1919 році, розбити комуністів. які тоді силою захопили владу і вчиняли протизаконні дії. У 1924 році 15-18 вересня відбулось повстання, яке доволі довго готували злочинці комуністи з СРСР, і відправляли в Татарбунари своїх агентів і зброю.

Після Першої світової війни відносини між Румунією та радянською Росією були напруженими Комуністичні злочинці, які силою захопили владу розпочали агресивну діяльність проти сусідів. З 1918 року відбулося багато двосторонніх зустрічей у Копенгагені, Варшаві, Генуї та інших місцях, але консенсусу досягти не вдалося. Радянська влада розглядала Бессарабію як анексовану провінцію і вважала рішення об’єднання з Румунією нав’язаним окупаційною румунською армією. Більше того, історики обох країн активно обговорювали договір із радянським Румчеродом у 1918 році, який вимагав виведення румунської армії з Бессарабії, але який обидві країни не домивились.

У грудні 1923 року шоста конференція Балканської комуністичної федерації прийняла резолюцію, яка засуджувала так званий «експансіоністський характер Румунії». Румунську державу звинувачували в тому, що в 1918 році, скориставшись слабкістю Росії, вона приєднала до неї «великі частини інших націй, які досягли вищого політичного, економічного та культурного рівня». Там також говориться, що через це «народності в Бессарабії, Буковині, Добруджі та Трансільванії розгорнули боротьбу за самовизначення». У прийнятих на конференції документах зазначається, що внутрішня політика буржуазних держав на Балканах після Першої світової війни зазнала краху, і для вирішення проблеми вони запропонували право на самовизначення.

З 27 березня по 2 квітня 1924 р. у Відні відбулися переговори з метою розрядити радянсько-румунські відносини. Румунія не визнала новоутворений СРСР і країни не мали дипломатичних відносин. Румунську делегацію очолював Костянтин Ланга-Рашкану, а радянську – Микола Крестінський. Радянська делегація негайно підняла бессарабське питання, а дипломат Максим Литвинов представив план проведення плебісциту в Бессарабії. Румунський уряд відкинув референдум, розглядаючи його як радянську піар-кампанію. Ланга-Рашкану стверджував, що в усьому Радянському Союзі ніколи не було жодного плебісциту, посилаючись на Лева Троцького. Румунська делегація також наполягала на тому, що «видатним персонажем» у Бессарабії є румун і що населення «неодноразово робило акти самовизначення, які роблять пропозицію плебісциту марною та образливою вимогою». 2 квітня 1924 р. румунська делегація відхилила радянську пропозицію і припинила переговори з Радянським Союзом.

Радянський уряд оцінив, що в 1924 році були створені всі умови для великих дій проти Румунії, які б виправдали втручання радянської армії. Подібні дії були підготовлені для інших країн від Балтійського до Чорного моря. 20 липня 1924 Виконавчий комітет Комуністичного Інтернаціоналу (Комінтерну) видав центральним комітетам комуністичних партій Польщі, Литви, Естонії, Румунії, Чехословаччини та Югославії ноту, в якій говорилося, що «російському пролетаріату загрожує війна». з Румунією». На цій основі через кілька тижнів, 8 серпня, під головуванням Василя Петрова Коларова, секретаря Балканської комуністичної федерації, було розроблено план дій для Румунії, який мав бути реалізований до середини вересня. Комінтерн схвалив план, який поділив Румунію на п'ять зон дій:

Північна зона – представляла Буковину, мала оперативний центр у Кам’янці (рум. Camenca, тепер Petriceni). Головною метою цих сил було знищити залізничний міст, що сполучав Чернеуці з Пасканью, таким чином ізолюючи Буковину від решти країни, і продовжити шлях до Яссів, де вони мали зв’язок з іншими революціонерами, що прибули з Бессарабії. Бессарабія – мала головну зону дій на півдні, і вона просувалася до Галаца за допомогою радянського загону, який мав перетнути кордон Оленешти – Будачі – Тузла. Це було визначено як основну зону дій. Було підготовлено кілька складів боєприпасів.

Південно-східна зона – охоплює Добруджу з головними центрами в Калараші – Силістрі – Манастірі. План передбачав знищення мосту біля Фетешті, який сполучав провінцію з Румунією. Допомогу нададуть сухопутні війська Радянського Союзу. Банат і Хунедоара – тут основну справу підтримували угорські ірредентисти. Центрами були Лугож, Сімерія і Карансебеш. Північна зона (Марамуреш), Крішана та Трансільванія – планувалися лише публічні виступи робітників і селян. Центри були визначені в Клужі, Дежі та Орадеа. Радянський Союз просив не брати безпосередньої участі в підготовці. Єдина допомога прийшла б від інших комуністів. Під час підготовки зброю, боєприпаси та вибухівку контрабандою переправляли на човнах через радянсько-румунський кордон, переважно вночі . План базувався на підтримці селян, які обурювалися сільськогосподарською політикою румунського уряду, зокрема земельною реформою 1921 року. Становище селян погіршилося через посуху влітку 1924 року, яка спричинила голод у південній Бессарабії.

Головними лідерами Комінтерн призначив Гіце Моску (Московічі Гелберт), Макса Гольдштейна та Каліфарського (етнічного росіянина та активіста Комінтерну). За координацію акції відповідав Андрій Клюшников, також відомий як Ненін, а військовим командиром у Бессарабії був Осип Поляков, відомий як Платов.

Запланована акція в Північній зоні мала на меті інспірувати інші повстання в Галичині. Перша, четверта і п'ята зони повинні були почати діяти через тиждень після повстань у другій і третій зонах. Незважаючи на те, що план був складним, жодних важливих подій не відбулося, за винятком Татарбунарів і дунайського порту Кілія (рум. Chilia Nouă), де повстання було швидко придушено.

У Південній Бессарабії в травні 1922 року був створений Радянський партійний комітет, керівниками якого були два агенти Комінтерну – Андрій Клюшников (Ненін) і Микола Шишман (Афанасьєв), а також троє місцевих жителів – Іван Беянович (Кольцов або Пугачов), Іван Добровольський (Громов). ) та Юстин Батішев . Цей комітет не підпорядковувався Комуністичній партії Румунії, а перебував під прямим контролем Радянського Союзу. Усі комуністичні організації Бессарабії фінансово і матеріально підтримувалися злочинцями з СРСР , а також перебували під їх безпосереднім контролем через спеціальний центр в Одесі. Діючи нібито за вказівками розвідувального центру в Одесі, члени організували революційні комітети в трьох повітах Південної Бессарабії - Кагул, Ізмаїл і Четатя Альба. Цим діям піддалися 25 сіл і міст Кагул та Ізмаїл, які були населені переважно росіянами та українцями. У кожному місці комітети створювали спеціальний військовий загін, що складався мінімум з 20-30 чоловік разом з командиром. Зв'язок між комітетами підтримувався гінцями.

Перед і під час Віденської конференції велика група радянських агентів проникла в Південну Бессарабію і разом з агентами місцевих комітетів вели пропаганду на користь плебісциту. Зброя була привезена з Радянського Союзу, а основні запаси були в Струмку в будинку Івана Роботи та в Нерушаї, загалом 3000 гранат, 1000 гвинтівок, 7 кулеметів, 500 шабель, 2 гармати та один міномет, усе російського виробництва.

Андрій Клюшников або Ненін почав організовувати місцеві комітети. Зі свого дому він написав звіт, у якому просив 100 шабель, 600 гармат, міномети та бомби. Ненін заохочував учасників бути ��міливими та розраховувати на підтримку Радянської Армії після початку повстання. Микола Шишман був дуже добре підготовленим агентом. Він володів російською, румунською та болгарською мовами, а також володів іншими навичками. Використовуючи багато тактик, а також пропонуючи гроші, він намагався залучити до радянської справи місцеву інтелігенцію та діячів, як це було з сенатором Яковом Белаушенко з Кагула.

Перший інцидент стався опівдні 11 вересня, коли озброєна група з 30 осіб, перевезених на човнах, напала на село Миколаївка (рум. Nicolăeni, нині Миколаївка) поблизу радянсько-румунського кордону та на березі Чорного моря. Атака була розпочата за пропозицією Кольцова і очолювана Іваном Беяновичем. Схоже, що початковими цілями були Тузли чи Приморське, але жандармів у той час у Миколаївці не було. Повстанці перервали телефонні та телеграфні лінії, убили мера та двох жандармів (останнього гранатним вогнем), підпалили кілька будівель, у тому числі ратушу, і розповсюдили маніфести, в яких заохочували населення до повстання. Маніфести були підписані сумно відомим румунським злодієм Теренте. У Миколаївці проводився відкритий ярмарок, на якому нападники наживалися та грабували селян, вивозячи здобич у трьох возах до сусідніх чорноморських боліт. Швидке втручання румунської жандармерії запобігл�� подальшому заворушенню.

Після цього інциденту кілька лідерів були заарештовані, і, схоже, Ненін вирішив прискорити операції. Увечері 15 вересня він скликав нараду в будинку Кирила Назаренка в Татарбунарах. Учасниками були Юстин Батищев, Нечіта Лісовий, Кольцов, Леонте Цуркан та Олексій Павленко. Усі вони узгодили план, який мав початися цієї ночі, і деякі з них привезли зброю та боєприпаси зі Струмок.

Повстання посилилося в Татарбунарах у ніч з 15 на 16 вересня. Озброєні формування зайняли мерію та проголосили Молдавську Радянську Республіку у складі УРСР. Під час нападу були вбиті міський секретар, начальник місцевої жандармерії, двоє солдатів румунської армії, а також інші румунські державні службовці. Ненін наказав Юстину Батіщеву вислати охорону на всі виїзди з міста та вивішувати червоні прапори на громадських будівлях. Населення було зібрано під ратушею, де Ненін сказав, що Бессарабія була проголошена республікою і що Червона армія перейшла Дністер, щоб вибити румунську армію. Він завершив свою промову словами: «Хай живе Молдавська Радянська Республіка». У той же час радянський артилерійський загін в Овідіополі, на лівому березі Дністра, почав маневри.

Протягом цієї ночі за наказом Неніна було сформовано дві основні групи, які взяли під свій контроль села поблизу Татарбунарів – Струмок (рум. Cişmele) і Білолісія (рум. Achmanghit), після чого вони пішли до Нерушай (рум. Neruşai), Михайлівки ( Румун. Mihăileni) і Десантне (Рум. Galileşti). Повстанці створювали установи радянського типу – ревкоми, загони міліції та Червоної гвардії. Загальна чисельність повстанців становила 4000-6000 осіб, і це були переважно українці та росіяни. Повстання мало стосувалося румунів, бессарабських болгар і бессарабських німців. Командир жандармерії Білолісії втік до Сарати (рум. Sărata), де зібрав групу з 40 німецьких добровольців. Вранці 16 числа група відкрила вогонь по повстанцям під проводом Івана Беяновича. Бій тривав кілька годин, поки повстанцям не повідомили, що румунська армія наближається, і вони відступили до Татарбунарів.

Комуністи повстанці в Татарбунарах.

Карта на якій вказано, де мали бути основні події під час повстання в Татарбунарах.

Для придушення повстання румунський уряд направив артилерійські частини 3-го корпусу румунської армії та підрозділ морської піхоти. Перші частини прибули з Cetatea Albă увечері 16 вересня і вступили в бій з повстанцями на мосту між Татарбунарами та Білоліссією, смертельно поранивши Івана Беяновича. Тим часом Ненін поїхав до Струмок, де залишив зброю та амуніцію в будинку Андрія Стантенко, одного з лідерів повстання. Румунська армія, що наступала із заходу, вже вступила в бій зі Струмком.

Рано вранці 17 вересня Ненін відійшов до Татарбунарів. Бої тривали навколо села цілий день, поки вони не відступили на південь до Нерушай, де їх підтримував Леонте Цуркан, який мав великий запас прихованої зброї .

Вранці 18 вересня румунські війська увірвалися в Татарбунари, центр повстання, обстрілявши село. Не в змозі утримати свої позиції, Ненін наказав відійти до Десантного. Тоді він намагався вийти на лінію чорноморського узбережжя в місці під назвою Вольчок, поблизу Приморського (рум. Jibrieni), але повстанців перехопив прикордонний патруль у складі 20 солдатів. Сутичка тривала до тих пір, поки у повстанців не закінчилися боєприпаси, після чого вони були схоплені та роззброєні. Більший загін армії зловив решту груп, захопивши 120 повстанців.

Тим часом лідери повстання Ненін та Юстін Батищеви втекли на машині, яку згодом покинули за Десантним. Вони сховалися на кукурудзяному полі, але Батищев залишив Неніна, коли той спав, взявши з собою 336 500 леїв , що представляли собою решту грошей, пограбованих у жителів Татарбунар. Згодом його схопила армія. Прокинувшись один і не знайшовши грошей, Ненін побіг до чорноморських боліт, але був бій з жандармами, в результаті чого його було вбито.

Румунський Дунайський флот також брав участь у придушенні повстання, оскільки він був зібраний у Махмудії, поблизу Кілії, для військових навчань. Оскільки південній Бессарабії загрожувала небезпека, сухопутні війська попросили допомоги, і контр-адмірал Гаврилеску Анастасі перекинув увесь дунайський флот до Вилкового (румун. Vâlcov), захопивши багато повстанців, включаючи значну кількість зброї, боєприпасів, кулеметів, вибухівки, гранат, бомб та залізничні шахти біля Периправи.

Повстання було придушене Третім корпусом румунської армії після триденних боїв, під час яких було заарештовано 1600 осіб і 3000 загинуло, серед них деякі лідери повстання – Андрій Клюшников, Іван Беянович та Іван Добровольський. Юстін Батіщев вижив, але був заарештований румунською владою. Миколі Шишману вдалося сховатися і 1 березня 1925 р. він переправився через Дністер у Радянський Союз. Через місяць після початку інцидентів, 11 жовтня, пост жандармів у Четатеа-Албе повідомив, що біля села Тузли стався інцидент: 45 озброєних чоловіків, які прибули на моторних човнах, намагалися звільнити учасників повстання. Інший подібний випадок стався через 6 днів поблизу Татарбунарів.

Суд проходив з 24 серпня по 2 грудня 1925 року у військовому суді 3-го армійського корпусу. Більшість з початкових 1600 арештованих було звільнено, але 489 з них будуть притягнуті до відповідальності, лише 9 з них були румунами. У пресі його прозвали «Процесом 500». Захист забезпечували 8 румунських адвокатів, у тому числі Якоб Пістінер і Костянтин Коста-Фору, які писали про заарештованих і критикували румунську владу. Оскільки підсудні не володіли румунською мовою, слухання відбувалися за допомогою перекладачів, тому судовий процес тривав дуже довго. Урядове досьє, представлене на суді, містило близько 70 000 сторінок, а вирок – 180. Усе це та незвичайна кількість осіб, яких притягнуто до відповідальності, призвели до того, що судовий процес тривав 103 дні.

На суді один із учасників Парфентій Вороновський заявив, що Ненін приїхав з Москви для організації революційного комітету і він, за наказом Неніна, перерве телефонно-телеграфну лінію в Татарбунарах. Леонте Цуркан на суді повідомив, що Ненін представився студентом, який приїхав з Росії для організації комітетів. Ненін часто розпитував про стан ревкомів і приніс йому дві книги – «Комуністична азбука» і «Червона армія». Цуркан також сказав, що після того, як Ненін поїхав до Одеси, а потім до Москви, після прибуття в Бессарабію, повідомив комітети, що Червона армія обіцяла втрутитися, коли почнеться революція. Інший учасник повстання, Дімітріє Шевконе, розповідав про зустрічі Неніна та Кольцова, на яких говорилося про зв’язки між комітетами та армією Григорія Котовського, яка також обіцяла допомогу.

3 грудня 1925 року Військова Рада 3-го армійського корпусу засудила 85 осіб (з них жодного румуна) з 287 осіб, притягнутих до суду. Юстина Батіщева засудили до довічної каторги (згодом зменшили до 16 років), найсуворішу міру покарання, Нікіту Лісового та Леонта Цуркана до 15 років примусових робіт, ще трьох до 10 років і 20 інших до 5 років позбавлення волі. Решта отримали покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 1 до 3 років. Крім того, кожен із 85 засуджених мав сплатити 1000 ��еїв як судові витрати.

Судовий процес привернув радянську пропаганду та міжнародну увагу: Ромен Роллан, Максим Горький, Поль Ланжевен, Теодор Драйзер та Альберт Ейнштейн, серед інших, виступили від імені підсудних, тоді як Анрі Барбюс навіть їздив до Румунії, щоб бути свідком процесу.

У національних газетах ця тема була представлена у двох різних формах, обидві критикували повстання, за винятком комуністичної преси. Проліберальний і провладний погляд наголошує на небезпеці поширення комунізму в країні і трактує повстання як терористичний і бандитський напад. Опозиційні газети різко критикували владу за непропорційну реакцію на повстання, а також звинувачували ліберальний уряд Іона Братіану в навмисному перебільшенні комуністичного страху з метою поширення воєнного стану на всю країну, перетворюючи її на феодальну державу. Влада визнала непропорційну реакцію, але було надто пізно, і Румунія стала відомою на міжнародному рівні як «в'язниця для меншин».

Костянтин Коста-Фору написав кілька статей, згадуючи повстання, і стверджував, що це не було повстання і не більшовицьке збройне вторгнення, а катастрофа, яка бере свій початок у жорсткій, некомпетентній адміністрації, і казав, що всі, хто впав у опалу, вважаються більшовиками. Французький комуніст-войовник Анрі Барбюс був присутній на судовому процесі та написав свою відому книгу «Шибениця» (рум. Călăii), яка спричинила серйозні проблеми з міжнародним іміджем Румунії. Книга вийшла у видавництві C.C. М.О.П.Р. у 1927 р., посилюючи антирумунську радянську пропаганду.

Влада Королівства Румунія розцінила цей інцидент як звичайну терористичну акцію за підтримки Радянського Союзу, який намагався дестабілізувати ситуацію всередині країни та підготував вторгнення Червоної армії. Повстання також було засуджено некомуністичними соціалістичними групами країни; Іліє Московічі з Соціалістичної Федерації писав у 1925 році:

У Татар-Бунарі були задіяні агенти-провокатори ІІІ Інтернаціоналу, які, граючи з життям бессарабських селян, хотіли довести Європі, що бессарабці за неіснуючу і смішну «Молдавську республіку». Кілька селян у кількох відокремлених ґмінах не могли б прогнати жандармів […], якби не кілька агентів-провокаторів, які запевняли їх, що по всій Бессарабії почалася революція або що червоні армії увійшли або ось-ось увійдуть.

Цю думку поділяє американський вчений Чарльз Апсон Кларк, за словами якого:

[…] татаро-бунарське повстання було просто найяскравішим прикладом комуністичного набігу, спланованого ззовні […], а не місцевою революцією проти нестерпних умов через румунський гніт, як це представляли Скрізь соціалістична преса.

Голландський професор Вім П. ван Мерс у своїй книзі, присвяченій Бессарабії, вважає повстання явно спровокованим комуністичними агітаторами з-за Дністра і зауважує, що воно було надто вдало приурочене між провалом Віденської конференції та проголошенням Молдавської автономії.

Українські та російські автори вважають, що головні фактори, що сприяли повстанню, були соціально-економічного характеру – економічна криза в Румунії, аграрна політика в 1921 році, посуха і голод 1923/1924 років і жорстка адміністрація. Молдовський історик Людмила Ротарі стверджує, що українське та російське населення, головні учасники, перебувало на вищому соціально-економічному рівні порівняно з румунським населенням, яке було на найнижчому рівні, а також з німецьким і болгарським населенням, які складали найбагатші верстви населення. Також під час повстання гасла повстанців мали не соціальний, а політичний характер, як-от: Хай живе Радянська влада!, Хай живе Радянська Бессарабія!, Ми просимо об’єднання з Радянською Україною!. Від часу об’єднання Бессарабія перебувала на воєнному стані через численні радянські диверсійні дії, цензуру та всі інші форми втручання в нормальне життя та через надмірну старанність або некомпетентність румунських урядовців, як військових, так і цивільних. Корупція також відігравала важливу роль, іноді навіть заважаючи національній безпеці.

Після цього повстання уряд Румунії заборонив Румунську комуністичну партію і розглядав її як ворожу і злочинну.

Отже, варто сказати, що загалом під час комуністичного повстання 1924 року. загинуло 3000 повстанців-комуністів, в тому числі і лідери повстання зокрема. Іван Беянович який був смертельно поранений. Іван Добровольський. Та лідер і основний організатор повстання Андрій Клюшніков, справжнє імя якого Василь Суров. Саме він був основний організатором і підбурювачем до повстання, саме він ораганізовував схованки з зброєю, і засилав комуністичних бойовиків в румунські селища. Біля села Галілешти він був ліквідований румунськими силами.

[romaniawars]

Комуністичне повстання в Бендерах 27 травня 1919 рік.

В травні 1919 року відбулась спроба комуністів, захопити владу в Бендерах або в Тигіні румунська назва міста , та поширити комуністичну владу на ��ншу територію Румунії. Комуністи досить довго готували це злочинне повстання.

У 1919 році повним ходом йшла громадянська війна на території Росії між комуністами і білими, а також між національно-визвольними рухами, які воювали проти комуністичної окупації. Радянські війська зажадали від Румунії велику частину земель.

17 квітня 1919 радянські війська, переслідуючи армію французького генерала д'Ансельма, зайняли Тирасполь. Того ж дня румунські війська відступили до Тігіни та підірвали міст через Дністер між Тигінею та Парканами. Починаючи з 26 квітня 1919 р. вся відповідальність за оборону лінії Дністра лягла на піхотні дивізії, а прикордонну варту було вирішено замінити оперативними військами. Ця заміна була проведена між 10 і 15 травня 1919 року.

Після відступу оборону Дністровського кордону між Хотином і Тигиною було доручено 1-й кавалерійській дивізії, а також 9-й і 10-й піхотним дивізіям 5 армійського корпусу (останню згодом замінено 4-ю піхотною дивізією). ).Враховуючи те, що Королівство Румунія не мало військових сил, достатніх для закриття захисного кордону, який встановлювався навколо Радянської держави, для підтримки було направлено дві союзні дивізії. На південь від Тігіни до моря оборону взяли на себе 16-та і 30-та французькі колоніальні дивізії. Лінія розмежування між секторами проходила через міста Теліта та Поганешть. Французькі війська вж�� були втомлені від початку експедиції на південь Росії, суть якої вони не розуміли, враховуючи, що їх національна територія вже була врятована. Врятувавши життя після 4 років боїв на фронтах Європи, французькі солдати не бажали гинути в російських степах.

Прийшовши на допомогу Радянській Угорщині, нарком закордонних справ Георгі Цицерін разом із більшовицьким лідером України Крістіаном Раковським 1 травня 1919 р. надіслали уряду Румунії ультиматум, закликавши його евакуювати Бессарабію до 3 травня. . Другий ультиматум закликав його евакуювати Буковину протягом двох днів з 2 травня . Зосередившись на Дністрі, війська Червоної Армії почали поступові наступи. Майже щодня загони радянської армії форсували новий кордон, перетинаючи річку на човнах, атакували румунські пости, вбивали та брали в полон солдат, щоб переправити через річку. В інших випадках цілі загони займали села, поки румунські війська не відкинули їх.

Розвиток військової ситуації в Європі в травні 1919 р. внаслідок загострення угорської проблеми вимагав від командування союзників передислокації французьких і грецьких військ з Бессарабії, що було складно, зважаючи на те, що румунський генеральний штаб не мав достатньо військ.

Населення міста Тигина за переписом 1897 року, коли місцевість належала до Бессарабського губернаторства, налічувало лише 7,3% жителів молдавського походження, яких переважало населення, яке влада класифікувала як російськомовне. Ситуація, зафіксована в 1918 р., виглядала так: із загальної кількості 31 797 жителів 17 124 були росіянами, 10 632 євреями, 2 338 румунами, 306 німцями, 112 болгарами та 4 турками. У перші місяці 1919 р. економічна ситуація стала серйозною, а невдоволення цивільного населення було загальним. Крім того, з виведенням союзницьких експедиційних сил до південної Бессарабії, на додаток до союзницьких військ, деякі з яких втратили дисципліну, територію заповнили колони охоплених панікою цивільних біженців з півдня Росії.

Всередині колишнього губернаторства через комуністичні організації та агентів злочинців та провокаторів комуністичні злочинці намагалася спровокувати повстання бессарабців проти румунського уряду, щоб просувати свою позицію та забезпечити раціональну основу для можливого втручання Червоної армії. Чим драматичнішими були б ці повстання, тим більше західні країни могли поставити під сумнів румунський характер Бессарабії та підтримати можливу радянську інтервенцію.

Місто Тигіна було територією з переважно національним населенням, а бессарабськими меншинами – росіянами, українцями, євреями, болгарами тощо. – мали досить сильні русофільські почуття. Вплив комуністичної пропаганди в Бессарабії в цьому контексті був зумовлений не стільки діяльністю місцевих організацій комуністичної партії, скільки передусім можливістю захоплення цих територій радянськими окупантами.

22 квітня 1919 року таємний більшовицький з'їзд у Кишиневі прийняв рішення направити до Києва делегацію з метою отримання коштів на озброєння. На цьому ж з'їзді було складено маніфест, в якому проголошувалося про кінець румунського панування в Бессарабії, а робітників і селян закликали до боротьби проти влади (згодом цей маніфест розповсюдили по всій провінції). Повстання мало розпочатися в травні 1919 року, тому в Україні було сформовано кілька бессарабських полків, а вздовж кордону мобілізовано колишніх солдатів і офіцерів. Їхнє центральне командування було в Тирасполі, біля Тигіні. Було багато дезертирства та інших труднощів на цьому шляху, і більшовицький комітет у Кишиневі вирішив просити військовий комітет в Одесі про відстрочку на липень 1919 р. Враховуючи, що наступ армії мав відбутися в липні через р. Тиса до Західної Румунії під час румуно-угорської війни, відстрочку було скасовано в останній момент.

Залежність від залізниці можливого радянського вторгнення через Дністер вимагала зосередження військ у центрах ближче до річки, а Роздільна стояла перед залізничним переїздом від Тигині. Можлива окупація Тігіні мала б значний результат, відкривши шлях до окупації Кишинева та просування до Ясс і Галацу. Однак, згідно з проектом оперативного наказу, підготовленого в квітні 1919 року для радянської 3-ї армії в Україні, просування до Тігіні (разом з іншими подібними операціями в Кріулень, Григоріополь, Чобурчіу та Четатя-Алба) мало бути лише демонстративним рухом, щоб прикрити фактичну переправу через Дністер з головними частинами в Дубасарах і створення корисного плацдарму для подальшого використання . Тому не випадково ця друга акція, подібна до хотинської, мала відбутися також у місті, розташованому на Дністрі, оскільки потенційну підтримку з-за річки було набагато легше забезпечити.

На початку травня румунській армії довелося знову вдатися до артилерії, щоб відбити подальше вторгнення банд через Дністер у Атачі (сьогодні Отачі) і Каларашевку. Хоча акції відторгнення були успішними, румунський апарат безпеки залишався у стані підвищеної готовності, очікуючи нових дій з боку більшовицьких формувань, створених ліворуч від Дністра .

За наявними відомостями, французький контингент у Тигіні був пройнятий більшовицькими ідеями,багато французьких солдатів піддалось злочинній пропаганді більшовиків. Сподіваючись, що французькі війська в місті побратаються з радянськими нападниками, щоб останні за допомогою місцевого населення (заздалегідь підготовленого через шпигунів) зайняли Тигіну, радянське командування вирішило наступати в цьому місці. Атака, яка мала бути здійснена проти укріплених позицій французьких військ у місті, мала на меті звільнити деяких солдатів, ув’язнених через звинувачення в симпатіях до більшовиків.

Незважаючи на ретельну підготовку, яку очікували бессарабські центральні комуністичні орагнізації, наступ на Тигіню було розпочато передчасно. У ніч з 26 на 27 травня 1919 року радянська артилерія почала бомбардувати місто. О 3.30 ранку, діючи зненацька і скориставшись недбалістю французів, великі більшовицькі формування складалися з кількох сотень радянських солдатів (за даними Джонатана Д. Смелі, лише 150 солдатів). 3-ї бригади 5-ї дивізії 3-ї Української армії з кулеметами переправилися через річку на човнах і увірвалися в місто. Того ж дня з літака, що прилітав з-над Дністра, на місцевість були також кинуті маніфести, надруковані французькою мовою, в яких більшовики закликали французів з радянськими окупантами.

За підтримки деяких членів місцевої підпільної комуністичної організації окупанти захопили вокзал, пошту і телеграф. Вони також атакували румунських солдатів на вулицях, а також румунський кулеметний пост, який просувався на кілька кілом��трів углиб міста. Водночас значна частина місцевих залізничників, вчасно повідомлена про майбутній напад, залишила роботу, створюючи труднощі для залізничного руху. Жоден із п'яти місцевих лідерів повстання не мав румунського національності, а двоє з п'яти були відомими та впливовими комуністичними лідерами, а саме Павло Добродєєв - один із засновників Молдавської Автономної Республіки та Григорій Іванович Борисов - лідер комуністичної організації в Тигіні , делегат ІІ з’їзду РУМКЕРОДу, член Тимчасового уряду Бессарабії, а згодом перший президент Молдавської Ради Народних Комісарів.

Реакція Франції була досить слабкою, але після початкової несподіванки румунська армія швидко відреагувала . Таким чином, увечері до міста прибули додаткові румунські війська чисельністю полку. Атаку більшовиків і їх союзників було зупинено, і наступного дня о 7 годині ранку сили розміром у півтора батальйони алжирських колоніальних військ вийшли з цитаделі Тігіна та відкинули загарбників через Дністер.

При відступі радянських окупантів та місцевих комуністів, французькі війська зайняли позицію нейтралітету і не дозволили румунським солдатам знищити втікаючих злочинців. Було знищено 400 радянських окупанти і місцевих комуністів, які брали участь в боях, близько 150 потрапили у полон які були страчені румунськими військами.

Також варто сказати, що через рік у 1920 році в Румунії також відбулась важлива подія, і не обійшлось без впливу комуністів та соціалістів, а саме загальний страйк.

Загальний страйк у Румунії 1920 року був великим загальнонаціональним страйком у Королівстві Румунія, який тривав з 20 по 28 жовтня і в якому взяли участь більшість з понад 400 000 промислових робітників з усієї країни. Вимоги робітників включали визнання робітничих фабрично-заводських комітетів, демілітаризацію промислових підприємств, скасування облогового стану, ліквідацію цензури та прийняття нового законодавства. Страйк був жорстоко придушений урядом за допомогою румунської армії, а лідери робітників були засуджені до в'язниці.

[romaniawars]

Страйк в Румунії 1918 рік.

Наступна важлива подія в Румунії відбулась у 1918 році, тоді відбувся страйк робітників, за ці події відповідальні ліваки марксисти і інші ліворадикальні злочинці. Страйк завершився кровопролиттям.

Страйк румунських типографів 1918 року був страйком робітників у Бухаресті. Страйк розпочався 6 грудня 1918 року, коли ��рукарні міста вийшли на страйк, вимагаючи підвищення зарплати, 8-годинн��го робочого дня та визнання профспілки. Наступного тижня страйкуючі робітники оголосили другий протест, і 13 грудня до них приєдналися різні ліві групи, які вимагали скасування румунської монархії. Ліві злочинці почали посягати на устрій держави та силове незаконне захоплення влади. За оцінками, у демонстраціях 13 грудня взяли участь понад 15 000 осіб. Страйк був жорстоко придушений румунськими військовими, що призвело до загибелі та поранень десятків робітників.

Після закінчення Першої світової війни та більшовицької революції під час якої комуністичні злочинці силою захопили владу в цей час і більша частина Європи пережила різні комуністичні повстання. Під час Першої світової війни було вбито понад 700 000 румунських солдатів і цивільних осіб .

Крім того, умови праці серед міського населення в той час були поганими, працювали діти у віці від шести років, а робочий день тривав від 12 до 16 годин на день. Попередні протести під час Першої світової війни були жорстоко придушені за допомогою надзвичайних повноважень, наданих уряду. Дедалі частіше ліві групи почали робити себе більш помітними, друкарні друкували великі обсяги лівого матеріалу. І готували повстання

Коли 1 грудня 1918 року Фердинанд I повернувся з еміграції, у Бухаресті страйкувало 6000 залізничників . 3 грудня 5 тис. державних службовців оголосили страйк.

6 грудня 1918 року друкарні в місті Бухарест оголосили страйк, вимагаючи підвищення зарплати, 8-годинного робочого дня та визнання профспілки. Під час цього страйку протестувальники оголосили другий протест наступної п'ятниці. 13 числа протестувальники пройшли Калеа Вікторіей, біля королівського палацу. Потім протестувальники підійшли до військового генерала з проханням дозволу на протест, який військові не схвалили . Потім розпочались сутички військових з протестувальниками почалась стрілянина . Один військовий чиновник того часу зауважив, що така стрілянина суперечить положенням, покладеним на військових, які вимагали присутності військового прокурора для схвалення такої стрілянини, і що вказівки стверджували, що натомість слід було зробити попереджувальні постріли.

Спочатку уряд повідомляв про низьку кількість загиблих, із цифрами від 6 до 16 страйкарів, які були вбиті , хоча наступні цифри свідчать про те, що можливо було вбито 87 або 102 страйкарів.

Соціалістичний організатор Іон Фріму був серед поранених військовими офіцерами, і через кілька тижнів помер від ран. Серед інших відомих діячів, які були заарештовані під час маршу, були Алеку Константінеску та Александру Богдан. Константін Тітель Петреску та Н. Д. Коча були одними з адвокатів, які захищали заарештованих.

Загалом було вбито 100 робітників та ліваків, які брали участь в сутичках з військовими. Одним з загиблих був Іон Фріму доволі відомий соціаліст, який багато раз закликав до повалення влади і захоплення влади лівими злочинцями.

[romaniawars]

Повстання селян в Румунії в 1907 рік.

Румунія на початок 20 століття була, ще молодою державою, здобувши незалежність у кінці 19 століття. А саме в 1878 році. З початку 20 століття в Румунію проникає комунізм і соціалізм. Ці злочинні ідеології стають популярними серед частини селян і міщан. Також в Румунії стрімко зростає чисельність сільського населення. Багато селян незадоволені умовами оренди землі, і починають думати над посяганнями на землю аристократії і багатих капіталістів.

Земельна реформа 1864 р. надала селянам повне право власності на частину землі, якою раніше вони мали лише право користуватись. Проте селяни й після цих реформ залишалися залежними від місцевих поміщиків. Крім того, чисельність селянського населення швидко зростала, що призвело до швидкого скорочення власності: від середньої сімейної власності 3,42 га (8,5 акрів) у 1896 році до 3,27 га (8,1 акрів) у 1905 році та 3,06 га (7,6 акрів) у 1907 році. Держава також була великим землевласником; однак його політика продажу землі часто не сприяла біднішим селянам, які найбільше потребували землі.

Селяни змушені були використовувати землю, що належала поміщикам, які володіли великими маєтками. У міру зростання населення селяни все більше і більше відчайдушно потребували землі, що призвело до швидкого зростання орендної плати. У той час селяни становили до 80% населення Румунії, і близько 60% з них мали невеликі наділи або взагалі не мали землі, тоді як великі землевласники володіли більш ніж половиною орної землі.

Політика націонал-ліберальної партії щодо заохочення селянської кооперації не мала успіху, оскільки багато поміщиків боялися організації селян через те, що відчували вплив лівих ідей які селянам вкладали в голови комуністи і соціалісти , віддаючи перевагу оренді селянам-одноосібникам, а не кооперативам. За словами Йоана Лаговарі, консервативного міністра власності, землевласник міг вигнати селянина, який відмовляється платити орендну плату, але зазначив, що для вигнання кооперативу з 500 селян потрібен буде полк, і уряд може відмовитися поставити його розпорядження орендодавця. Таким чином, на кінець 1907 року існувало лише 103 сільські кооперативи з 11 118 членами, які орендували 37 344 гектари (92 280 акрів), більшість з яких орендувала держава.

До 1900 року більшість великих землевласників воліли жити в містах і не бажали турбуватися про управління своєю власністю. Тому селяни вже не орендували безпосередньо у землевласника, а передавали її в суборенду в орендодавця-посередника Падіння цін на зерно на світових ринках означало, що орендодавці вимагатимуть дедалі більшої орендної плати, щоб звести кінці з кінцями.

Провину за повстання спочатку покладали на єврейських посередників, враховуючи, що багато орендодавців були єврейського походження, особливо в Північній Молдавії. Повстання швидко поширилося на південь, дещо втративши свій антисемітський характер і ставши в основному протестом проти існуючої системи землеволодіння.

Серед селян наростає незадоволення не тільки великими землевласниками, а і до заможних селян і навіть середняків, які не бажали підтримувати бідняків та люмпенів, які хотіли розділити великі і середні землеволодіння.

Повстання почалося на землях, якими керував один орендодавець, Мочі Фішер, у селі Фламанці Тріфан Роман Гросу, Іон Долхеску та Григоре Роман, через відмову Фішера продовжити оренду з місцевими селянами. Раніше Фішер орендував близько 75% орних земель у трьох румунських повітах Молдови (так званий «Fischerland»).

Селяни, побоюючись, що залишаться без роботи, а головне, без їжі, почали жорстоко діяти. Наляканий Фішер утік до друга в Чернеуці, залишивши селян без підписаних контрактів. Страх залишитися без роботи в поєднанні з діяльністю нібито австро-угорських підбурювачів привели селян до повстання. Повстання незабаром охопило більшу частину Молдавії, було знищено власність кількох землевласників і вбито чи поранено багатьох орендодавців. Консервативний уряд на чолі з прем’єр-міністром Георге Ґрігоре Кантакузіно не зміг впоратися з ситуацією та пішов у відставку, а ліберали Дімітріє Стурдзи прийшли до влади з Йоном І. К. Братіану як міністром внутрішніх справ та Генерал Александру Авереску став військовим міністром.

18 березня було оголошено надзвичайний стан, а потім загальну мобілізацію, до 29 березня було набрано 140 000 солдатів. Румунська армія почала обстріл селян; тисячі селян загинули, понад 10 тис. було заарештовано.

Повстання супроводжувалося єврейськими погромами, що було зумовлено єврейським походженням багатьох орендарів Молдови (хоча у тому повіті Молдови, де почалося повстання, й у Валахії, куди воно невдовзі перекинулося, відсоток євреїв серед орендарів був дуже незначний). 5 березня 1907 року до міста Ботошані увірвалися натовпи повсталих селян, озброєних косами, вилами та сокирами. Після вуличних боїв з урядовими військами повстанців було вибито з міста. 12 березня 1907 року в Бухаресті столичний гарнізон кулеметним ��огнем відбив спробу 4 тис. повсталих селян, які здійснили похід з Валахії, увірватися до міста. По повсталих відкрили вогонь із кулеметів. Після перших пострілів сотні селян впали мертвими і пораненими, інші в жаху кинулися бігти до найближчого лісу. Пролунав залп з гармат по селянам в лісі. З величезної колони повсталих ледь дві сотні врятувалися… після цієї страшної бійні. До кінця березня 1907 року румунська армія жорстоко придушила селянське повстання у Молдавії. Було знищено тисячі повсталиї селян. Найбільш точну оцінку подіям було дано в 1910 році, це зробив майор Георге Дабіджа, було проаналізовано десятки документів, які стосувались повстання 1907 року. На основі цих документів Дабіджа склав 117-сторінковий звіт, який подав до військового міністерства, з якого випливало, що 1786 селян було розстріляно.

Під час повстання загинуло лише десять військовослужбовців: офіцер, лейтенант І. Ніцулеску, убитий у Стенешті, повіт Джурджу, два сержанти та семеро солдатів. Ще четверо отримали поранення: офіцер, капітан Грігоре Мареш, також поранений у Стенешті, двоє сержантів і солдат.

Отже втрати під час повстання були такими, Армія Румунії втратила 10 вояків загиблими.

Втрати бунтівників склали 1786 убитими.

На фото бій військових і повстанців.