katrusyapsych

[katrusyapsych]

Н-да

блять...

Доведеться створювати новий акк...

За дурною головою і ногам нема спокою, - як-то кажуть.

Але ок, добре, все одно я ще не встигла на цьому прижитися як слід. Навіть шпалерки не поклеїла та фіраночки не повісила.

За назвою не буде дуже відрізнятися.

Не загубіть мене, будь ласочка!!!

[katrusyapsych]

Ввести невірний імейл при реєстрації на тамблері.

Намагатися виправити його, але наткнутися підтвердження за допомогою пароля.

Виявити, що не пам'ятаю пароль.

Подумати, що можна відновити через імейл.

Згадати, що імейл невірний.

У мене все.

[katrusyapsych]

20. 03 ("Люди ми тільки тоді, коли дуже сильно любимо")

Ще один день...

І так день за днем.

Не день війни. Мені не подобається рахувати дні війни. Ніби, рахуючи в днях, ми маємо надію, що лік іде на дні. У усіх опитуваннях люди відповідають, що війна скінчиться через 2-3 тижні. Ще від самого початку. А вже 3 тижні минуло.

Не день війни, а день мого життя. Мого життя, під час якого відбувається і війна теж.

А, ну і да.

Війна триває вже 8 років. А ми тут рахуємо цей двадцяток днів. Смішно.

Не дивлячись на те, що сьогодні неділя, я все одно хєрачила.

Зранку зварила суп. Потім була інтервізійна група. Я не дуже хотіла говорити. Я майже не відчувала тепла і потягу до людей. Але якось так вийшло, що я її організувала.

Дуже мало сили на теплий людяний зв'язок.

Потім ходили з чоловіком в магазин. Теж чогось треба було.

Потім я поспала і це було круто. Обожнюю спати. Особливо в ці часи. Відпочила голова.

Появилась наснага зробити ще деяку адміністративну роб��ту по групі підтримки. Зробила рекламу, запостила у себе на сторінках.

Ще трохи повтикала, відпочила.

Потім було дві групи.

Перша виявилася трохи беспонтовою. Мені здається, робота не дуже вийшла. Не вистачало відчуття контакту. Ще важко, коли це все через перекладача. Єдине, що торкнуло, це те, що ведучі видались мені якимись дорослими і сильними. Мало не рятівниками. Це було ще на початку групи, коли ми тільки під'єдналися. Ведучі ще нічого не казали. Я якось подумала, що от, вони досвідчені, вони в безпеці, в них є досвід кризового консультування, вони більш стійкі та ресурсні.

А ми ніби маленькі і налякані. Ну, як "налякані"... Для себе ми не налякані. Ми маємо дисоціювати ту небезпеку, щоб вижити и вибити ворога. Але на мить здалося, що ми під захистом ведучих, і зараз можно поплакати у них на плечі. І я реально ледь не розревілася.

А потім всі почали розповідати про свої почуття. Зараз багато ненависті. Я думала, то я одна така неправильна. Тому що в іншій групі ніби більше звучала депресія. А в мене лють і лють. І ніякого суму, жалю, слабкості.

Нещодавно, правда, мені вдалося торкнутися свого болю. Ще та хуєта.

Це настільки глибока воронка всередині мене, що простіше ненавидіти ворога, аніж визнати, що він заподіяв мені ТАКУ шкоду. Що настільки глибоко мене уразив.

Я зрозуміла, що вербалізувати це неможливо. Воно просто недостяжне. Але сьогодні в мене виникла ідея торкнутися цього через мистецтво. З найбільш підходящого знайшлася пісня Стасік "Спи". Але хочеться ще чогось жорсткішого.

Можливо, я вже знаю, що шукати, і колись зможу сама створити твір мистецтва, аби висловити все це. Ну, навіть і не мистецства, а просто надати художньої форми цим почуттям. Підібрати метафору, алегорію, образ, символ. Так можна буде перейти на символічний рівень.

Потім була інша група.

Вона була більш конструктивнішою, як на мене. Були два моменти, коли мене конкретно відпустило. В тій групі знову піднялася динаміка ненависті. Розганяли жінки, як не дивно.

І ведучій сказав, що це піднялось щось архаїчне, екзистенційне. Щось таке, що має життєво важливе значення, тому жінки так глибоко це відчувають. І на цьому мене попустило. Так, ніби моя ненависть не просто ненависть, а щось архаїчне і дуже природнє, дуже правильне. Стало легше. І ще сказали, що вона стане нам в нагоді. Що це наша сила, яка може надихати і мотивувати чоловіків також.

А другий раз стало легше, коли хтось почав говорити, що не відчуває ненависті. І що це погано відчувати ненависть. Треба направляти її на щось конструктивне. Що типу якщо відчуваєш ненависть, то стаєш таким самим, як і орки.

І мене знову попустило. Це і мої думки також. Але неусвідомлені. Ті, з якими я намагалася боротися. Я думала "Ну бля, це ж нормально, що я ненавиджу!". А цей страх стати такою, як вони, я ховала всередині себе.

І коли його проговорили якісь люди з групи, то мене відпустило. Звісно, на них там накинулися, що кого це вони пропонують любити?! Або ще це психічний захист, і ненависть відчувають всі. І далі воно ніби стало на свої місця. Ця моя частина, яка така інтелігентна і людинолюбна теж отримала визнання. Хоча вона і зневажлива також. Типу треба вдавати, що я не ненавиджу, бо так я показую, що це мене задіває. А треба щоб не чіпляло.

Сука, збочена ця совкова логіка! Психіка, що вихована газлайтерами: "А ти не показуй, що тебе це задіває!". Блять! Задіває!!!!! Схералі я маю не показувати?!???

Ну, і потім якось стало покраще.

Зараз ще написав колишній. Сидить в Словенії, чи де він там. Переживає провину. Питає, чи я жива)))

Не повірите, я ніби знову почала відчувати якесь тепло до людей, приязнь, співчуття. Шкода навіть трохи колишнього. Емоційний інтелект в нього так собі. І в мене багато груп, і підготовка хороша. Я якось можу впоратись. Хоча все одно важко.

А йому взагалі.

Важно не загубити в собі цю частинку людяності. Не нападати на зв'язки. Коли я бачу вбитих людей, покалічених дітей, я ніби маю вимкнути в собі любов до них. Я маю вимкнути в собі любов до всіх людей, до близьких, до себе, бо дуже страшно втратити. Бо дуже боляче потім ці втрати переживати. І я так ніби кажу собі "Мені все одно".

(І, таким чином, втрачаю ще раніше, ніж це реально відбулось, намагаючись вберегти себе від болю).

А знаєте, що оживляє?

Коли все ж таки крізь тонни пилу і попелу "Мені все одно" пробиваються росточки любові. Коли я раптом відчуваю, що мені НЕ все одно. Коли та любов сильніша за знецінення.

Отак і працює психотерапія. Оживляючи душу. Поливаючи її живою водою, змушуючи знову відчувати. І починається це з маленьких росточків любові. Хай навіть до психотерапевта. Байдуже до кого.

Прикольно))) Згадала, як це добре, мати в серці тепло і прив'язаність до когось. Прямо відчула себе людиною)))

[katrusyapsych]

19.03 ("Вночі плачемо, вдень хєрачимо")

Вночі плачемо, вдень хєрачимо. А хулі. Сьогодні теж працювала. Була супервізійна група. Я представляла випадок. Реакція групи цікава. Вони вважають, що якщо я не виїжджаю, зі мною щось не так. Ну як би... І так, і ні. В мене не настільки погана ситуація, щоб бути в паніці. Я не знаю, наскільки тестують реальність колеги, що їм небезпечно навіть у Молдові (Придністров'я і вся хуйня). Вони якісь перелякані вщент. А їм здається, ніби то я не усвідомлюю небезпеки. Я не знаю. Якщо я і дисоціюю, то я про це не знаю. Атака на мислення. Можливо. Я дійсно відчуваю, що зараз мислю не так, як до війни. Зараз це важче. Але чи це дійсно впливає на те, як я оцінюю потенційну небезпеку? Я не знаю. Якщо вірити своїм очам і вухам, то поки все ок. Обстрілів, вибухів немає. Їжа є. Місто українське. Лінія фронту відносно далеко. Я не знаю. Пропонували їхати в Мілан. Типу наша психотерапевтична спільнота дуже допомагає своїм. Я мріяла поїхати в Мілан. Купити улюблені парфуми, пити каву і курити тоненьку сигарету, сидячи за маленьким столиком в кафе на вулиці. Але не біженкою. Сорян. Не біженкою. Потім була інша група, рефлексивна. Ааа, ні!!! Потім приїхали родичі чоловіка. З Києва. Сказали, що в нас тут як в мирний час, можна видихнути і відпочити. Тож я не знаю, куди себе відносити і ким вважати. Як завжди... десь поміж... Потім була рефлексивна група. Бляяя... щось сьогодні на групі було важко. Я розумію, що всі різні. Я була дуже зла. А група якось більше була у депресивному переживанні. До т��го ж, в неявному, латентному. І мені не було як виразити свою злість. Вона від того ще посилилась. А з депресією ми теж нічого не зробили. Бо її неможливо пережити, перепрацювати. Особливо тоді, коли ми ще в процесі травми. І якось воно все бісило. Бісить це безсилля. Так, люди гинуть. Інфраструктура руйнується. Ми травмовані цією трагедією. І що? (от хочеться так питати "І що?!". Ви, блять, не розуміли, що війна це все означає? Що війна означає кров, втрати, руйнування, смерті, горе???! Чи блять як?? Мені здається, що я пережила це раніше. В перші дні. Не знаю). Чомусь зараз я захищаюсь від таких речей. Намагаюсь, щоб вони мене не торкали. Я швиденько перегортаю новини, в яких йдеться про смерті цивільних. Ніби моє серце загрубішало, і я не хочу, щоб воно відчувало цей жаль. Лише лють та ненависть. А плакати я буду пізніше, коли все скінчиться. Я не можу себе уявити зараз в горі. Я його і так не люблю. Але щоб мене вибило з режиму "тримайся"... я боюсь, що тоді не виживу. Виживу, звісно. Але якось горе зараз не на часі. Мені шкода, що я не можу своїми руками когось вбивати. Оце проблема. Потім ще трохи адмініструвала групу з кризового консультування. Я це роблю кожен день. Завтра треба буде зробити ще шматок організаційної роботи. Зареєструвалась ще на дві групи завтра. І ще завтра буде наша інтервізійна група, яку я теж, якогось хєра, зібрала. Чомусь беру зараз на себе багато відповідальності. З іншого боку, а що робити? Сьогодні ще вийшло вийти в парк погуляти. Прямо аж так гарно пройшлася. Тато ходив зі мною. Диверсантів не зустріли. Дуже гарно розім'ялися, я потім міцно спала. Треба додавати прогулянки до свого розпорядку. Це реально крута річ!!! Шкодую, що так мало гуляла в мирному житті. Але поки є можливість, буду ходити. Це було про хєрачити. Теперь плачемо. Як же заїбала ця війна!!!!!!!!!!! І це лише початок!!!! Якби я чесно переживала всі ті смерті, катастрофи, руйнування, які відбуваються, я б вже скінчилася. А так я їх успішно дисоціюю. Проте знаєте за чим я сумую? За своєю тупою стрічкою в інстаграмі. Де був психологічний контент, якісь меми та реклама шмаття. За цим таким розміреним і трохи нуднуватим, передбачуваним життям. Коли, навіть не відкриваючи стрічку новин, знаєш, що там немає нічого цікавого і хвилюючого. За цією безпекою, і фізичною, і душевною, коли читати новини було нудно, а не боляче. За тими проблемами, що, наприклад, мені набридло сидіти вдома. Хотілося б займатися спортом, а ліньки. Що не знаєш який фільм подивитись, бо всі вони набридли. А зараз просто ніякий фільм не

лізе в голову. Точніше, сьогодні я вже мріяла про те, що увімкнути якесь кіно. Хочеться на деякий час забути, що війна. І жити так, ніби її немає. Увімкнути кіно, випити кави, переживати через те, що немає чого носити, що набридли новини, що ліньки йти в спортзал. Хочеться читати книжку і повністю у неї занурюватися. Не тримаючи в фоні, що десь гинуть люди, йдуть обстріли, люди сидять без їжі, води, світла, тепла, під бомбами... Ось чого хочеться. Хочеться жити, не тримаючи війну в фоні. Плюс в тому, що вона вже перейшла в фон (здебільшого. Якщо не враховувати, що моя повсякденна продуктивна діяльність спрямована на підтримку і допомогу людям, що страждають від війни. Але це вже теж стає більш звичним фоном). Плюс в тому, що війна майже перейшла в фон. І зараз більше сил і можливостей концентруватися на повсякденних задачах (ніж це було у перші дні). А мінус в тому, що цей фон все одно дається взнаки. Ніби загроза постійно нависає. І навіть не загроза мені у фізичному плані. А взагалі розуміння, що піздєц триває, і ще триватиме. І хєр його зна, що я завтра прочитаю зранку в новинах. Що ще вибухнуло, було зруйновано, обстріляно, захоплено... Не встигаєш оговтуватись від того, що сталося, як стається нове. Це постійна тривала травма. Я їбу, як ми це переживем. (Ні, ми це переживем, 100%. Але це велика робота психіки). От. Так шо хочеться, щоб цей надважкий фон кудись зник. Хоча б на декілька годин. Щоб згадати, як без нього. Хм... Я зараз подумала, що він вже нікуди не зникне. Навіть якщо війна закінчиться, цей досвід все одно буде зі мною. То он про що говорять, коли говорять про травму!!! І про переживання, перепрацювання травми. То я маю купу травматичного досвіду, який буде зі мною постійно, поки я його не перепрацюю. А коли перепрацюю, то він теж буде, просто в інакшій, більш прийнятній формі. От сучі потвори, блять!!!! Вбивати їх мало. Я б хотіла, щоб вони відчули провину, рівносильну тій, які страждання вони завдають. Але знаєте в чому прикол? Для цього потрібно мати досить високу ступінь емоційної зрілості. І, якби вони мали таку зрілість, вони б не чинили того, що зараз. А так, як вони її не мають, то вони і роблять цю хєрню, і самі не усвідомлюють, що роблять. І не зрозуміють ніколи. Тому тільки знищувати.

[katrusyapsych]

18. 03 ("Війна - ще та хуєта")

Ох їбать оце я втомилася...!!!! Прооосто... Якось неймовірно! Хоча... якщо враховувати, що за цю ніч було 5 повітряних тривог, і я спала, як не знаю хто... то може, воно й не дивно. Ще вдень спробувала поспати. Але знов повітряна тривога. Сподіваюсь, цієї ночі буде краще. Зараз потрібно підготуватися до супервізії. Єдине моє обов'язкове завдання на сьогодні. І я не можу себе змусити. Хоча, бляха... ну все одно ж це доведеться робити. А виходить просто сидіти і втикати в екран. Сподіваюсь, я завтра відпочину. Я навіть не знаю. Чи це від постійних созвонів і спілкування. Чи від переживань. Чи від недосипу. Чи від усього одразу. Чи, коли випав деньочок, що можно розслабитись, то я вже розвалилася по повній, як треба. Теперь треба себе трішки підзібрати до купи. Знову не гуляю і картаю себе за це. З іншого боку, не виходить гуляти, доки немає відчуття виконаної роботи. А відчуття виконаної роботи немає аж до 12 ночі, коли я починаю репортити тг-канали. *** Все. Здається, треба спати. Не виспалася, болять очі і голова. Завтра на 9 супервізійна група. Важко звикнути до війни. Дико таке сказати та почути. З іншого боку, ну то й що, що я не вдома? Якщо всередині мене є дім, я обживуся будь де. Як казав мій супервізор. Дім - це внутрішнє переживання. Я маю намір обжитися. Налагодити своє життя. Не вистачає повсякденних ритуалів. Чогось такого, щоб, виконавши це, я могла бути спокійною. Я постійно думаю, що я зробила замало, недостатньо. Почуваюся слабкою та незадоволеною собою. Я не знаю, що я маю робити, аби в мене не було цього відчуття. Коли я працювала 4 години на день, то було норм. Таке... Або пробувати намічати справи, а потім їх викреслювати? Сьогодні був майже вихідний. Трохи я переписувалася колегою. Трохи займалася групою з кризового консультування. Потім одна написала в інтервізійну групу, що треба зібратися. І я організувала зустріч. Трохи це зайобує, якшо чесно. Як шо - то одразу Катруся. Без мене не можна організуватися?.. З одного боку, хочеться якийсь день, щоб тупо провтикати. З іншого, коли цілий д��нь втикаєш, то теж якось недобре на душі. Загалом, ці проблеми були і в мирний час. Я не відчуваю важливості і значущості своєї роботи. Це має бути щось прям вау! Щось велике, грандіозне. Завтра супервізія. Потім о першій рефлексивна група. Хочеться знайти час вийти погуляти. Та замовити одяг. Можливо, напишу пост. Ну і репорти. Це святе. Це план-мінімум. Ці новини нескінчені. Їх усі не перечитати. Але деякі канали я навмисне лишаю не читаними, аби було що почитати під час повітряної тривоги. Завтра треба якось встати о 9-й. Точніше, ще раніше. Щоб до 9-ї прийти в роботоспособний стан. Блять... Сьогодні теж не хочеться писати. Ці беспонтові дні. Ці дні, коли хочеться пустити все за течією, якщо я не можу глобально на все впливати і контролювати, як це було в мирному житті. Або хоча б як мені здавалося в мирному житті. А раз я не можу, то їбись воно все конем там без мене. Я буду лежати і думати. Хочеться лежати і думати. Хочеться безтурботності. Хочеться кудись в Карпати, валятися в траві і дивитися в небо. Війна - це ще та хуєта.

А, і подрочити хочеться, да. Але спробуй тут знайти спокійне усамітнене місце...

[katrusyapsych]

17.03

Сьогодні не хочеться робити запис.

Важкий день.

Багато емоцій.

Я розумію, чому не писала в перші тижні війни.

Такі дні хочеться просто забути. Стерти з пам'яті, ніби їх і не існувало. Цей день вже всьо, несіть наступний.

Сьогодні якась хуєта була зі свекрухою. Я ледь не зібрала речі і не поїхала на Київ. Потім намагалася впоратися з цим на своїй терапії. Потім наче трохи відпустило (хоча і зафлешбечило дитячими травмами, дуже вчасно, так), а потім свекруха прийшла вибачатися і налагоджувати стосунки.

І, треба віддати їй належне, робила все, що в її силах.

Я теж намагалася йти назустріч.

Але це все так беспонтово.

Вона не визнає свої агресії. Каже, що хоче мені добра))) Я кажу, що мене ранить те, що вона каже. А вона каже, щоб я перестала це відчувати і викинула з голови))))

Тут я щиро дивуюсь цьому газлайтингу по незнанню. Емоційній безграмотності. Звісно, ніхто не вчив це покоління тези, що почуття важливі. "А ти не переживай", "А ти не ранься", "А ти забудь це все". Шо, блять?!)))

І це не від зла... Це від незнання. Я в ахуї.

Хоча не ��ак давно (років 7 назад) сама така була.

Зійшлися на тому, що я ранима. І що зі мною треба обережно.

Ну, хоч так.

Була сьогодні на частині рефлексивної групи, працювала з клієнткою. Їздили на заправку (якось беспонтово).

Та й таке.

Сподіваюсь, завтрашній день буде кращим.

[katrusyapsych]

16. 03 ("Мрії про майбутнє")

Ввечері стає легше. Але, гадаю, то не через війну. А через циркадні ритми. Кажуть, при ендогенній депресії ввечері стає легше. Я намагалася зрозуміти чому, але в мене не вийшло. Ніби то припиняється виработка адреналіну... аааа, згадала!!! Припиняється виработка адреналіну, тривога вщухає, і починають вироблятися опіоїдні гормони - ендорфіни. З 22-ї вечора. Обожнюю цей час! Хоча, можливо, це пов'язано ще й з тим, що я відчуваю, що день минув. Немає повідомлень, дзвінків, зустрічей. Нарешті мене всі лишають у спокої. Якби цілий день було так спокійно, як після 10-ї. Не треба було робити ніяких справ. Сьогодні було дві онлайн-зустрічі. Одна - наша терапевтична група. Учасників не було, але я поспілкувалася з ко-терапевткою. І, вона сказала, що їй стало краще і легше. Сподіваюсь, що так і є. А потім ще ми збиралися групою терапевтів, обговорювали, як все ж таки залучити учасників. Надійшла одна пропозиція про допомогу біженцям з Німеччини. Ну, я дала наші контакти. Будемо працювати. Одна колега на зустрічі мені сказала, що видно, що мені важко думати. Це точно! Я так тупила... Якась така втома, бессилля... Доводиться переборювати в собі ступор. Втомлююсь від спілкування. Сьогодні багато часу витратила на те, щоб прийти до тями після двох груп. Просто таке нервове перезбудження. Неможливо їсти. Проте допомагає пити. Гарячий чай. Можна з лимоном. Потім вже стало легше. Вже змогла і Стерненка подивитись, і канали поблокувати. Є ряд побутових питань, але про них не дуже хочеться писати. Ніби то дрібниці. Такий сьогодні вийшов день... робочий, метушливий... хоча і не сказати, щоб дуже перевантажений. Але зараз ми ��сі і так перевантажені подіями, які відбуваються. Тож на роботу мало що лишається. Завтра буде зустріч з клієнткою, наша рефлексивна група (вони збігаються у часі, і на групу лишиться пів години, але я все одно доєднаюсь), і моя особиста терапія. Плюс завтра вже можна буде виходити на вулицю. Сподіваюсь, буде гарний день, і вдасться куди вийти пройтися. Дуже хочеться перемоги. Хочеться, щоб вся та погань усвідомила... щоб всю ту погань було знищено. І дуже хочеться додому. Хочеться відновити звичне життя. Працювати у своїх звичайних кабінетах. Спати у своєму ліжку. Їсти зі свого посуду. Сьогодні в деякій мірі переламний момент. Після наступу орди, потім після затишшя, наші війська пішли в контрнаступ. Хочеться, щоб це розвинулось і продовжилось. І за тиждень я вже була вдома. Раніше я намагалася налаштувати себе, що це триватиме довго. Але сьогодні просто таки важко відбутися від картинок мирного життя. Я мрію, що все ще можна повернути.

АПД: от сука, ще й стейка хочеться....

[katrusyapsych]

15. 03 ("Прірва стає безоднею")

Сьогодні моя ненависть почала потроху вщухати. Як не дивно. Я думаю, завдяки терапії. Бо це ж було нестерпно. ...Ну, тобто як "вщухати"? Мені перестало бути хуйово від того, що я не можу вбити мільйони орків просто зараз однією думкою. А так я все одно їх ненавиджу. І буду ненавидіти до кінця життя. І заспокоюся (як і більшість з нас), коли Україна поверне свої землі, а парашка буде сплачувати величезні суми репарацій. А ще сьогодні прірва між мною і парашою стала безоднею. Раніше якось я ще сподівалась, що можна щось пояснити, переконати, що вони побачать і зрозуміють... Здебільшого сподівалась несвідомо. Позасвідомо, якщо говорити психоаналітичною мовою. Тобто я усвідомлювала, що там повний пиздець в головах. Але якась частиночка мене ще прагнула достукатися. Сьогодні якось наступив такий момент, коли стало зрозуміло, що там просто нема куда стукати. Можливо, через свою терапію. Можливо через статтю італійського психоаналітика, який працював з російською групою (і він почав у них питати про їх ставлення до війни, і припинив співпрацю. Бо сказав, що психоаналіз неможливий без етики, а вони не мають про неї уявлення). Світ поділився на своїх і чужих, добро і зло, світло і темряву. Докупи ще ці перехоплені розмови. Вони ж розмовляють на матєрном. Так, я теж можу сказати декілька словєчок. Но блять... Не суцільний же текст матами! і, як справедливо відмітив мій викладач, у розмовах з матерями абсолютно відсутня якась любов, ніжність... ...І тоді постає питання, що взагалі людського в них лишилося? Чи є в них ці внутрішні хороші об'єкти? Здається, що не має. І куди тоді стукати? І, разом з тим, сьогодні я відчула, який величезний шматок мене пов'язаний із парашкою. Коли я зрозуміла, що прірва перетворилась на безодню, і що я маю то все від себе віддерти раз і назавжди, стало аж боляче. До всіх цих подій я більш менш нормально ставилася до рососіянців. Зараз бачу, що дарма. Але якось знаходила спільну мову. Були люди, з якими я спілкувалася. І багато лібідо туди було вкладено. Я зараз ніби ці західні компанії. Зрозуміло, що треба накласти санкції і відмовитися від ринку, але й інвестиції будуть втрачені. Ну, шо ж поробиш...

Надалі всі розмови будуть короткі. "Русскій? - Нахуй". Або "Тебе одразу послати, чи пояснити чому і потім послати?". А так начебто ок. Вночі було 4 тривоги. Погано виспалася. Була моя терапія. Потім група. Потім зустріч з дівчатами. Все добре пройшло (я вважаю). А потім така втома на мене напала, що я просто вирубилась і спала мертвим сном, як-то кажуть. Завтра буде ще група і ще одна конференція. Так і живемо. Завтра не можна буде виходити з дому цілий день. Сподіваюсь, що післязавтра можна буде поїхати додому. Можливо, це дуже оптимістичний план. А можливо, і ні. Добре. Подивимось, що з того всього буде. Починаю потроху звикати до тамблера. Ще шкодую, що не писала в перші дні війни. Можливо, якось треба буде записати події того часу, заповнити цю прогалину. Щоб не було такого розриву в наративі.

[katrusyapsych]

14.03

Я не хочу писати ці хроніки війни. Не хочу писати українською. При тому, що російська - мова мо��х батьків. Це вже буде нерозривно пов'язано з дитинством, з материнською мовою. Але зараз я гидую всім російським. Так я втрачаю частину своєї ідентичності. В мене цілі рідні, друзі, знайомі, будинок... Але я вже багато втратила. Ненавиджу рососісєй за це! Сьогодні взагалі день ненависті. Складно прокидатися і розуміти, що вночі були обстріли і щось зруйновано, хтось загинув. Кожного разу це як по мені. Рососісі кажуть, що вони - це не рашка, це не президент, це не влада і не армія. Хуй там, блять. Я - це моя країна, люди, влада, армія... Кожного разу боляче. Працювала. Не зрозуміло, добре це чи погано. Працювати цікаво. У клієнтів є прикольна динаміка. Позитивна. Я тішуся тим, як вони змінюються і ростуть. Але після кожної години я хотіла ще годину сидіти і просто дивитися в одну точку. Завтра буде власна терапія, і завтра я буду вести групу. Воювала на кіберфронті. Теж таке. Окрім роботи, яку можна робити майже автоматично, я більше не здатна ані на які подвиги. Але сьогодні зробила два. Два дописи у соц. мережах. Сподіваюсь, завтра зможу більше. Так само і з переписками. Адмініструвала нашу психологічну групу. Переписувалася з дівчатами з тренування. Запропонувала їм завтра зустрітися в зумі. Здається, треба їх трішки підзібрати. Бо щось вони засумували. Це норм. Це період такий. Треба їх підтримати. На великій групі говорили, що це наша роль і місія - бути опорними об'єктами для інших. Інакше нащо це все було? Нащо були ці роки терапії, навчання, груп? Мали ж ми здобути свою резильєнтність, мужність, силу, здатність адаптуватися? Прийшов час це використовувати. Мені здається, що такі групи збирають мене, а потім я можу збирати клієнтів та близьких. Може, так воно і має працювати. Ходили з чоловіком гуляти. Він сказав, що його брат сказав, щоб ми зробили запас продуктів на два місяці. Стрьомно це чути. Я питала в чоловіка, що ми будемо робити, якщо фронт наближатиметься до нас. Він каже "Ну, я піду в військомат". І якось так це сказав, що стало зрозуміло, що питання давно вирішене. То он чого він такий спокійний ці дні. Він вже все вирішив для себе. А, ще був прикол. Сьогодні вдалося вдень поспати. Лягала з думкою, що трохи полежу, помедитую, розслаблю плечі. Ну і якось запустила цю програму на розслаблення. Але вона не так просто проходить. Коли відпускають тілесні зажими, то вивільняються емоції. І вони в мене вивільнились уві сні. Це було якесь запрєдєльне збудження. Не лише сексуальне. А в��агалі активізація всього організму. З "Бий" чи "Біжи" це було саме "Бий!". Дуже важко хотіти бити і не мати змоги це зробити!!! Але якось я продишалась, тіло стало м'якшим, більш розслабленим. Все одно боліли плечі і щелепи. Але вже трохи менше. Ну, можна вважати, якусь частину роботи я зробила. Завтра терапія, група підтримки, яку я буду вести, і група з дівчатами. Маю вивезти, а хулі? А так, звісно, хочу до свого звичайного життя. Сьогодні снідала під передачу по радіо про те, чи реально вбити путіна. Люди на повному серйозі це обговорювали. Я їбу... Зрозуміло, що є за що. Але до чого ми дійшли?! В якому ми зараз психологічному стані, що для нас це нормально?! Отака хуйня, малята.

[katrusyapsych]

Війна є війна

Якось я перестала бути собою. Тією, якою була 35 років. Ну ок, добре. Останній рік. Добре. Останні 2-3 місяці. Тією собою, до якої я звикла. Я зараз зовсім інакша. Не знаю яка. Я не звикла до себе. Я собі чужа. Я себе дивую майже щохвилини. Дивую себе бездіяльністю, відсутністю конкретних планів на майбутнє. Відсутністю певного плану дій щодо покращення теперішнього становища. Зазвичай в мене так не буває. Зазвичай я знаю, що робити. І роблю це. Планомірно, поступово. Зараз якось неможливо вибудувати стратегію. І після цього я дивую себе тим, що щось роблю. Організовую групу, працюю з клієнтами, підтримую близьких людей. Намагаюсь навчатись. Хоча останній тиждень з цим важко. ***** Минув ще один день. Люди рахують. 17-й день війни, 18-й... я не впевнена, що це має якийсь сенс. Я робила те, що мушу. І будь, що буде. Воювала в кібервійськах. Навчалась, як краще робити свою справу. Готувала їсти для родини. Була одна рефлексивна група. Ця група, до речі, мене засмутила і трохи збентежила. Супервізорка сказала, що маємо переходити до роботи. Ніби "досить розпускати соплі". Я не впевнена, чи це стосувалося мене особисто, або інших. Хочу сподіватися, що не мене. Я не знаю, як правильно "триматися" в такій ситуації. Не говорити про свої почуття? Задушувати в собі біль, апатію, розчарування? Або відчувати це і все одно робити свою справу? А не робити неможливо. Бо від злості болять щелепи і м'язи обличчя. Так міцно я стискаю зуби останнім часом. Я б хотіла вбивати. Мені важно стримувати лють і жити майже цивільним життям. Ці групи... ми маємо висловлювати свої почуття, або намагатися випрацьовувати певні конструкції? Або і те, й інше? От що я зрозуміла: я не розумію, якою бути. Як жити. Як діяти. Що відчувати. У мене була певна картинка, якою я буду під час війни. Але вона не збігається з реальністю. Хоча б у тому, що я більше думаю і аналізую, ніж очікувала від себе. В різних книжках і фільмах про війну люди мало роздумують. Вони переважно діють. Я очікувала, що я буду поглинута цим. Я буду ховатися, бігти, воювати, надавати допомогу, намагатися вижити. І вдень, і вночі. Натомість зараз моя головная функція - розмірковувати. Усвідомлювати, осмислювати те, що відбувається. Рефлексувати. І, завдяки цьому, бути опорою, бути стабільним об'єктом для інших людей. Я не впевнена, що у мене виходить з цим впоратися. Тобто, якийсь час виходило. Поки не знесло напругою. Чи відновилася я зараз? Я взагалі не їбу. Мені немає з чим порівнювати. Я ок чи не ок? Порівняно з чим? З тим, як могло б бути? З іншими? З тим, як було до війни? До війни було багато щасливих моментів. Так, лайна теж вистачало. Але переважно я була задоволена своїм життям. Зараз я шкодую лише про одне - що мало гуляла на вулиці, в парках, в ботсадах, в лісі... Сьогодні на групі казали, що необхідно мати план на рахунок того, що ми будемо робити після війни, де знаходитись, з ким. Я просто тупо хочу відновити назад своє життя. Підстригти й закрутити волосся (не встигла до війни), пофарбувати брови, зробити депіляцію. Відновити графік зустрічей (з терапевтом, супервізором, клієнтами, друзями). І більше гуляти. І все. Більше мені нічого не треба. Писала ще одна дівчинка з того старого сайту. А я вже й не очікувала. Пишуть, що хвилюються за мене. Я пишу, що я відносно у безпеці. Вона пише "Точно у безпеці?". А я пишу "Ну як? По нашому місту випустили 4-5 ракет за весь цей час. Порівняно з іншими містами, які зрівняли з землею, мені пощастило". А вона не може нічого відповісти. Вона пише "піздєц". І я розумію. Це за гранью. Я б теж не знала, як відповідати. Це більше того, що людина може витримати [в нормальному стані]. Просто зараз доводиться переходити в ненормальний стан. І тоді розмовляти з людьми в нормальному стані важко. Бачила десь мемчик, що типу до чого я дійшов - лайкаю фотки трупів, а якщо трупів багато, то ставлю сердечко. В нормальному стані важко уявити, що ми могли б робити таке. В мене є о��рема тека в тг, куди я зберігаю подібні фотки. А що поробиш? Війна є війна. Це хоч трохи дозволяє розжати щелепи.

[katrusyapsych]

Привіт всім!

Це якийсь пиздець. (це мій перший допис на цьому сайті. До речі, як тут з матами?)) Справа в тому, що в моїй країні почалася війна. Раніше я вела щоденник на іншому сайті. Там було більш менш норм. Але там було багато рососіянців. І зараз (із зрозумілих причин) я не можу продовжувати писати там. Але щоденник - важлива частина мене.

(Як і російська мова. Була. До цього часу).

Сьогодні 17-й день війни.

Важко сказати, що я почала звикати. Ні. До цього ще далеко.

Але я більш менш отямилась. До такого стану, що можу записати декілька речень.

Хоча і не зв’язних. Так, я розумію.

Я вела щоденник з 13 років. Спочатку паперовий, потім на інших різних платформах. Тепер змушена спробувати ще цю. Доведеться писати українською. Не хочу, щоб хтось з рососії прочитав мої думки і почуття. Вистачило вторгнення і в наші кордони. Мені важливо кожного дня записувати хоча б якийсь текст. Створювати наратив. Він і так був перерваний на пару тижнів. Ще мені б хотілося, щоб хтось його читав. Мабуть, напочатку я не можу на це розраховувати.

Я дуже рада, що зробила цей запис. Мені аж стало легше. Хоча і дуже незвично розпочинати щось нове. Проте зараз все життя переламалося. Багато до чого доводиться звикати.