fa-sol - Tumblr blog

[fa-sol]

...

Життя - океан.  Люди в ньому - припливи й відпливи. Причому під час перших вдається прожити неймовірне натхнення. Але останні відчуваються досить болісно й травмуюче, як суха, нещадна пустеля. Ймовірно, зараз приплив. Помірний, плавний.

Невимовно приємно помічати, як оточення знову починає наповнюватись "моїми" людьми. Теплими, світлими, легкими. Людьми з моєї планети, які мені надзвичайно близькі. І найбільш захопливо мати змогу взаємодіяти з ними. Тримаючись на достатній відстані, але цього наразі достатньо. Простір, що формується з цих людей, відчувається таким підтримуючим, безпечним, затишним. Неначе тепле, тале, домашнє морозиво, зроблене руками коханого - таке  біле, м’яке, приємне, в міру солодкувате.

[fa-sol]

...

Яскраві, відкриті кольори донедавна інфнтильних емоцій набувають стриманості. Змішуються, ускладнюються. Тепер аркуші днів забарвлені незвичними, новими відтінками, продиктованими зовнішнім світом, який раніше не мав абсолютно ніякої ваги... тепер же він відіграє ключову роль.

Бувають дні майже білого аркушу. Абсолютної спустошеності, монохромності.

Відносного емоційного штилю. Високі хвилі шаленої неконтрольованої радості від хороших звісток.. глибокі провалля смутку, розпачу, розчарувань від поганих - лишилось по заду.

Рівно.

Все рівно.

Іноді аркушем гуляє страх. Болотистий, безжально потворячи сяючі відттінки. Страх приймати рішення. Помилитися.

Дихати. Треба дихати щоб вгамуватись і знову відчути себе під захистом, в теплих затишних долонях всесвіту.

[fa-sol]

...

Відносно.

Відносно добре.

Відносно спокійно.

Відносно в безпеці.

Відносно вдома.

Слово що замінило безліч інших відтінків життя.

[fa-sol]

...

Мої думки. Рішення. Немов заблукалий мандрівник в пустелі. Не відчуваючи тверді під ногами, мусить йти щоб жити. Мусить нéсти тягар відповідальності за плечима, постійно озираючись з невпевненістю і недовірою. Ковтаючи попіл гіркого досвіду, радіючи моментам вдалих рішень. Будденним, мізерним дрібницям. Благо що все як є. Що не гірше. Та все ж. Пекуче сонце війни стомлює і виснажує. Обпікає. Кричить страшним болем незнайомців. Хочеться сховатись. Як же хочеться сховатись..

Піщане море. Таке неозоре. Спокійне. Безжиттєво дихає п'янким і марудним жаром невідомості.

Хочеться заснути. Щоб сон був машиною часу. Пробудившись, зрозуміти що все нарешті налагодилось.

[fa-sol]

...

Занурені в свої похибки, надумані чи набуті. Керовані ними і внутрішніми конфліктами. Ламаємо життя.. чи будуємо ?

Ламаємо.

Будуємо стіни між собою і можливостями.

Сприймаємо крізь призму світ. Єдину свою. Але ж їх безліч.. закостянілі.

Зміни - полум'я. Пройти його складне випробування. Краще без полум'я. Безліч причин чому ні. Втрачаємо шанс. Лишаємось на дні.

[fa-sol]

...

Настав той дивний момент коли в рідній домівці не відчуваєш себе вдома.. тут безперечно тепло й затишно, але тебе кличе зовсім інше місце, що встигло стати цінним в край короткі строки.

Усвідомлення досяг��ення цілі. Така омріяна "золота середина". Та все ж виявляється вона теж має зворотню сторону.. прісність

Все важливе до сліз і істерик від втрати - пішло... як відірвані пелюстки ромашки, одна за одною... Найболючіший початок. Далі легше.. далі золота середина.

Чергове переродження феніксу?

[fa-sol]

...

1.2.3.4.5... такі знайомі. стіни

Стіни які спочатку нам а потім і ми самі укріплювали все життя.

Ми змінювали їхні кольори, відтінки.

Ми звужували їх і розширювали. Змінювали форму. Гуляючи між ними, прокладали свої доріжки. Створювали світи. Але ж стіни.. вони лишаються..

Ми можемо заглянути в чужі стіни, погуляти їхніми просторами, зрозуміти? спробувати... І знову повертаємось до своїх затишних і так ретельно збудованих.

Володарі чи в'язні?

[fa-sol]

...

Жаринки догораючого багаття знову взметнулися в темну зоряну безодню. Залишки щасливих моментів піднімає вітер вище людського зросту і гасить.

Догорає..

Зв'язки. Емоції. Почуття.. Тепер це все жаринки, які за мить підуть в минуле. Чи може вже в минулому?

Біль.

"Навчитись відпускати.." - в котре з'являється запис на сторінках щоденника - "...як повітряну кульку. З гелієм. Так легко і спокійно. В синю блакить. З щасливою посмішкою. Нехай собі летить. Це ж красиво. Буде ще..."

..ще декілька хвилин.

Спроби роздмухати. Розшевелити.. Адже воно було таким особливим. Це багаття. Таким теплим і затишним.

Яскравим..

Спроба впіймати жаринки. Втримати. Так хочеться забрати їх з собою. Зберегти.

Тліє.

"Можливо сильний вітер допоможе?" Ні. Пора рушати далі. На пошуки нового багаття. А може варто навчитись робити своє? Перші кроки. Страх невідомості. Самотності. Надто мало досвіду.

Що ж.. далі?

[fa-sol]

...

Звичайний похмурий зимовий день з сірим безрадісним небом і пронизливим холодним вітром. Відсутність снігу вже не дивує, хоча десь в середині кожен чекає на казку, яка починає здаватись більш реальною з його приходом. Всіми силами її намагаються приблизити густонасаджені магазини, запалюючи вогники на вхідних дверях, виставляючи прикрашені ялинки і різдвяні вінки, зображуючи чудернацьких гномів на вікнах. І дійсно, потрапивши в подібне місце, де все усіяно святковими дрібничками, мимовільно повертаєшся в безтурботне дитинство і відчуття наближення чуда тримається ще деякий час, навіть якщо перед очима вже знову мелькають сірі похмурі вулиці.

Вона прямує звичним парком, де між голими вітками снують руді хвости безстрашних білок. Милі створіння. Їхнє яскраве забарвлення так легко губиться в сухих гілках. Її завжди дивував цей факт.

Вистава скоро почнеться. Вона в головній ролі. Сценічний грим, відпрацьовані емоції, яскраві костюми. Душевний дисонанс. Але ніхто не має здогадатись про його наявність. "Все добре. Посмішка." Залишилось вжитись в роль. Хвилі настрою.. підйоми, спуски.. це не стосується вистави. Нікого не стосується. Життя - театр. Розмежування.. з'являється все рідше і рідше. Посмішка.. Вона й сама починає в неї вірити. Мабуть це добре.

Чергова таблетка тимчасового і такого бажаного натхнення повільно тане. Вже майже не лишилось. Час знайти нову. Тільки де? З легким тремом в руках вона починає шукати в своїх кишенях. Можливо десь там випадково завалялась причина щирої посмішки про яку вона чомусь забула? Щось справжнє і тепле. Можливо спогад? Безпричинно подарована цукерка чи маленький камінець підібраний влітку під час прогулянок, лісовий горіх чи шишка, щасливий квиток, будь що..

Момент і голос покиличе на сцену. Загорається яскраве світло, заливши собою сцену, проникає в закулісся. В повітрі відчутна напруга і радісне хвилювання новеньких акторів.

Пора.

[fa-sol]

...

Тихий гомін нічної вулиці. Її ледь чутна музика розливається в повітрі. Зрозуміла? Їй байдуже. Вона просто є. В ній сплітаються чиїсь негучні розмови, сміх, кроки, шум поодинокого транспорту, ледь помітні голоси сонних будинків, шурхоти вітру, відлуння далекого потягу.

Кожен звук займає своє важливе місце в цій неповторній композиції. Хто її впіймає на цей раз? Якийсь чоловік, що в безсонні рахує кільця диму чи збентежена жінка? Можливо хтось з представників похилого віку, обтяжений тягарем пережитих років і ця ніч одна з тих, в які приходить ностальгія?

Комусь з них вдасться відчути цю музику? Не логічну, мінливу, живу. Вона вгамовує думки, відбирає хвилювання. Якщо її слухати. Чути. Таке собі міське море. Глибоке. Темне..

[fa-sol]

...

Крила

Розірвані паперові крила. Змокші. Їм вже не полетіти. Їхні залишки мертво висять на спині понурим, химерним силуетом, час від часу нагадуючи про себе ниючим болем.

Шматочок за шматочком, хтось ретельно відріває кожну частинку. Без наркозу. Відбираючи в них життя. Спокійними рівними рухами. Циклічними. Планомірними.

Їхній політ.. між хмарами.. білими, темними.. увірвали.. так грубо й різко. Назавжди. Тепер вона прикута до землі. Вона. Та що носила їх за спиною. З тугою, дивлячись у небо, вона розгублено шукаює нові крила.

Нові..

в комусь..

чи варто?

в комкусь

[fa-sol]

...

Біг навпомацки, в невідомий темний простір. Не гучні розмови. Далеке ехо тонального барабану..

Світло чужих ліхтарів навколо сіє оманливе тепло, пробиваючи густий вечірній туман. Своїми жовтими приглушеними бліками воно торкає волосся, обличча, руки, дарує їм живі мінливі маски.

І попри холод, що сковує рухи, окутуючи з голови до ніг, від якого хочеться все більше і більше занурюватись в легкий осінній шарф, в душі квітло..

[fa-sol]

...

Рідкі краплі дощу.. Поважні прогулянки кошлатих хмар, що намагаються захопити в свій сірий полон навколишній світ.. Теплі розмови, зустрічі, спогади.. Гарячий чай.. Невже настав його час? Кажуть він зближає.

Легкий але пронизливий холодний вітер. Він здуває хитку конструкцію. Виявляється хитку. Так просто. В один момент. Укріплення з листя... Барвистого? Ніжно жовтий, яскраво червоний, бурий, складний зелений.. Ні.. Тільки не в один момент... Меланхолія. Слабкість. Тут є місце слабкості?

Люди. Їх так багато. Ріки перехожих розливаються вулицями міста. Їхні погляди. Випадкові? Холодні й пасмурні. Слова. Різкі, колючі, бездумні.. Хочеться сховатись. В будиночок з листя.

[fa-sol]

...

Колообіг життя. Тебе огортають обійми чужих людей. Щирих? Їхні руки - теплі, холодні.. Вони тягнуться до тебе, як віти дерев до неба.

Шипи. Життя подарувало їм шипи. М'яке листя. Рідше квіти. Що вони підготували тобі? Можливо квіти? Тендітні, ніжні.. Всі мають квіти?

Їхні дотики. Такі різні. Приємні, болючі.. Гра контрасту.

Тепло коротких весняних моментів. Надихає. Залишається жити.. Дотик вічності?

[fa-sol]

...

Обличча на стіні

Тиша. Вже відчутно подих осінньої прохолоди. Поміж темного полотна ночі починають виднітись перші натяки сонячного погожого деня. Темно-синє небо поволі вбирається в блакить. Перше проміння повільно розливається містом. Ще мить, і її обличча відчує ніжність ранкового сонця. Вона з нетерпінням чекає цього моменту кожного дня.. Бо тоді все починається. Химерні силуети ранкових пішоходів починають свій біг вулицями, мимоволі їхні видовжені тіні зачепають нижні гілки дерев, бентежать листя, яке потім підхоплює вітер і несе в маленьку подорож містом. Силуети пробігають бруківкою.. повз неї.. і в ці миті, вона встигає впіймати частинки їхнього настрою.. і лишає собі.. як маленькі скарби

День. І рух пожаввлюється. Мільйони кроків проносяться мимо її очей. Вона з цікавістю спостерігає за ними зі свого постійного місця. Шматочки безмежної кількості історій вирують навколо неї, сплітаючись в одну, дивну і майже не логічну, хоча іноді в них можна відшукати свій сенс.

Її обличча. Його так складно впіймати.. Мінливе..? Сум. Радість. Захоплення. Подив. Страх... В неї так часто змінюється настрій.. Підкорюючись йому вона то зникає, зливаючись з оточенням, то стає більш вираженою, яскравою, неначе чекаючи зустрічі з чиїмось поглядом. Знайомим? Рідним.. що зрозуміє..

[fa-sol]

...

Контраст

Слід. Теплий, сяючий, як вогнище приємної літньої ночі, хочеться мружити очі і сидіти поряд, ловити шкірою його незримі дотики. Мріяти. Жити.. Чи навпаки темний, всепоглинаючий як чорна діра. Здатен вмить відібрати все.. залишити лиш попел. Порожнечу. Глуху й болючу.

.

Три. Крок за кроком вона ступає за ним, балансуючи над прірвою тонкою, крихкою стежкою. Тиша. Все окутано сірою пеленою диму. Важко дихати. Знову ці до болю знайомі відчуття. Трем по всьому тілу. Страх.

Два. Глуха темрява. Запах вогкої землі. Очі намагаються розгледіти попереду його образ. Ще пару кроків навпомацки. Зупинка. Де ж він? Простору все менше. Складно рухатись. Бентежні думки захопили її й без того схвильовану свідомість.

Один. Руки наштовхуються на щось холодне.. когось? Момент, і її сковують чиїсь льодяні обійми. Назавжди?

Сон? Страшний сон..?

Час прокидатись.

Та все ж, відбитки цих сильних, холодних долонь залишаться назавжди

YR

.

Один. Перший перетин очей. Теплий, дещо напружений і зацікавлений погляд, особливий. Це ще раз сталось. Переживати подібні ситуації знову і знову - те що її захоплює і по-своєму надихає.

Два. Кроки на зустріч в ритмі танцю. Незабутні моменти відкриттів чужих всесвітів. Відчуття новизни. Приємні аромати весни. Вічної весни початку.

Три. Народження моментів, в яких вони головні герої. Драми? Комедії? Маленьке життя. Творити вогники, вічно палаючі, які завжди зігріють. Час, відстань - не важливі. Біля них завжди тепло.

Y²

.

Світло.. тінь..

[fa-sol]

...

Миті. Самотності? Творчості Жити. Так тихо й поволі Знов відчуття неминучості Знов переплетення колій

Хвилі. Захоплення й смутку Радість. Тремка й мимоволі Знов залишаєм відбитки Знову змінюєм ролі

Небо. Глибоке й мінливе Погляд. Чутливий і щирий Знову море бурхливе Знову щось особливе