#мальборо

[sims4littlebird]

Вот такого нового красавца ахалтека Бри завезли! Породистый, родители чемпионы, зовут Торнадо Дель Мальборо, сокращенно Тортик :)

По виду мордашки уже понятно, кто тут считает себя самым прекрасным конем на деревне хд

Завели в стойло, хозяйка говорит: "Ну все, теперь вы будете жить вместе и родите мне много жеребят!"

Кони в востроге.

П.с. А еще из смешных новостей - Даллас притащил в дом сфинкса. Видимо тихим сапом пробуждает в Бри материнские инстинкты по советам симгугловских знатоков на форуме родителей ахах

[look-sharp-notes]

Камер-Казак Императрицы Марии Федоровны Тимофей Ксенофонтович Ящик. После свержения монархии Т.К. Ящик остается рядом с императрицей, продолжая охранять ее в Крыму. В условиях Гражданской войны на юге России в 1918 г. Ящик вывез в родную станицу дочь императрицы, младшую сестру Николая II, великую княгиню Ольгу Александровну. В доме камер-казака дочь Александра III родила своего второго сына Гурия. После того, как Мария Федоровна 11 апреля 1919 г. на английском крейсере «Мальборо» покинула Крым, Ящик сопровождал ее и продолжал охранять в Англии, а затем в Дании, куда императрица со свитой прибыла 19 августа 1919 г. Вскоре, по распоряжению Марии Федоровны, он вернулся в Россию, для того, чтобы организовать вывоз в Данию семьи великой княгини Ольги Александровны. В тех условиях это была тяжелейшая задача, с которой Тимофей Ксенофонтович справился блестяще.

Свою императрицу, верный «бодигард» – так он именовался в выданном ему во время пребывания в Великобритании паспорте, охранял вплоть до ее смерти в 1928 г. Тимофей Ксенофонтович оставил в пылающей России, на родной Кубани семью – жену и девятерых детей. Вывезти их в Данию, как он не пытался, ему не удалось. В 1922 г. его жену Марфу расстреляли «за контрреволюцию». Свою службу казак посчитал оконченной, только после того, как бессменно отстоял у гроба Своей Императрицы 3 дня. Произошло это в 1928 году. В Россию казак так и не вернулся. Скончался Тимофей Ксенофонтович в Копенгагене в 1946 году.

Chamber-Cossack of Empress Maria Feodorovna Timofey Ksenofontovich Yashik.

After the overthrow of the monarchy, T.K. The box remains next to the Empress, continuing to protect her in Crimea. During the Civil War in the south of Russia in 1918, Yashik took the daughter of the empress, the younger sister of Nicholas II, Grand Duchess Olga Alexandrovna, to his native village. In the house of the Cossack chamberlain, the daughter of Alexander III gave birth to her second son, Gury. After Maria Feodorovna left Crimea on the English cruiser Marlborough on April 11, 1919, the Yashik accompanied her and continued to guard her in England, and then in Denmark, where the Empress and her retinue arrived on August 19, 1919. Soon, by order of Maria Feodorovna , he returned to Russia in order to organize the export of the family of Grand Duchess Olga Alexandrovna to Denmark. In those conditions, it was a difficult task, which Timofey Ksenofontovich coped with brilliantly.

His faithful “bodyguard,” as he was called in the passport issued to him during his stay in Great Britain, guarded his empress until her death in 1928. Timofey Ksenofontovich left his family in his native Kuban, his wife and nine children, in burning Russia. No matter how hard he tried, he failed to take them to Denmark. In 1922, his wife Martha was shot “for counter-revolution.” The Cossack considered his service to be over only after he had stood at the tomb of His Empress for 3 days. This happened in 1928. The Cossack never returned to Russia. Timofey Ksenofontovich died in Copenhagen in 1946.

[the-bronepoezd]

Бля, охуенно. Пока меня не было на даче бабушка разрешила сыну соседа спать на моей кровати. И я бы мб была не против, если бы это был ребенок, а это взрослый мужик, блять!

И все, сука, об этом знали! И сказали об этом мне только сегодня и только тогда, когда я нашла сигарету мальборо около моей кровати!!!!!

Ебануться, блять! Конченная семья

[blackhester]

Мои сны надо мной издеваются.

Прошлой ночью мне снилось, сто меня держали за руку. И все. Мы просто сидели рядом и меня держали за руку, поглаживая ладонь. Я поняла, что мне пипец как хочется прикосновений, нежности. Хочется как то не чувствовать себя одинокой.

Сегодня на большой перемене не выдержала и купила Мальборо. И энергос. И это было моим обедом. Весь день напряженный, я чуть не заплакала несколько раз. Я устаю

[girlsinner666]

Флешер в деле | Вишенка на торте

Грандиозных размеров торговый-центр весь был увешан всеми видами рекламы: на больших плазменных экранах, виртуальных растяжках кричала, показывала и просто лезла в душу назойливая информация... Шерри не очень любила подобные места. Но она рассудила, что именно в таком месте ей будет проще всего раствориться в толпе. Слишком неожиданной оказалась та встреча с коллегой отца в кафешке.

Иногда людям кажется, что они могут полностью контролировать свою жизнь. Они строят планы на будущее и идут вперед, ожидая, что все сложится так, как они решили. Но случается что-то, что разбивает построенные воздушные замки на мелкие кусочки...

Шерри была растеряна и обижена на себя, за то, что не смогла предусмотреть сложившиеся обстоятельства. И теперь, ей приходилось действительно думать о выживании. Она предполагала, что побег из дома это совсем не романтичная херня, но и к подобному оказалась не готова.

И стоило лишь Шерри попытаться осуществить задуманное с ночлегом в ТЦ, как снова произошла очередная непредвиденная ситуация...

Вишенка слышала только стук собственного сердца и боялась пошевелиться. Как можно тише она забралась на стульчак и буквально задержала дыхание...

Создавалось ощущение нахождения в вакууме... где никто не тронет. Этакая нейтральная зона... Правда как и везде были свои нюансы-минусы. Ведь как бы долго Шерри не хотелось вылезать наружу, ее дыхательная система нуждалась в новой порции свежего воздуха.

Так что она, как испуганный зверек высунула голову, а потом и вовсе вышла из укрытия. Магазин впал в спячку... пора было лечь спать и ей.

Вишенка лежала несколько часов, пытаясь ни о чем не думать, ведь лучше это, чем размышлять о "прошлом". Почему в кавычках? Ей было сложно называть прошлым то, что случилось так стремительно за последнее время. До нее только сейчас начинало доходить, что она сделала. В жизни Вишенки не случалось ничего спонтанного, все всегда было четко распланировано отцами, системой... и вот она здесь. Лежала на лавочке... и сон постепенно убаюкивал раздраженное сознание.

Утром ей снова пришлось спрятаться, пока охрана проверяла периметр, а потом Шерри удалось незаметно выскользнуть на улицу. Желудок сходил с ума от голода. Шерри не осталось ничего, кроме как пойти в сторону очередной дешевой забегаловки в надежде на то, что кто то оставит там свой завтрак несъеденным...

- Хэй… Я пошел куплю сигарет в автомате. - Ага, но давай быстро. - Угу… Тим вышел из кафе и пошел к автомату. Закинул монеты и пнул гадскую машину, которая попыталась зажать честно купленную пачку ментоловых Мальборо. И в этот момент он снова заметил ту самую… Хватило одного взгляда чтобы увериться в гипотезе, что она тот самый "сбежавший подросток". Как знакомо черт побери. Потому что с этого начались еще более херовые события его собственной жизни. Раньше было не сладко, а то его решение стало буквально началом абсолютного пиздеца. Весь внешний вид девчонки буквально кричал. От одежды, до ее прически, пусть она и видимо старалась сохранять свежий вид. Но все равно выглядела бродяжкой. Так на нее скоро и остальные начнут обращать внимание. А не только Откинс.

Парень подкинул в руке пачку сигарет, поймал и цокнув языком зашел обратно в помещение буквально следом за объектом своего интереса. Девчонка села в стороне чтобы видимо привлекать меньше внимания. И тем не менее Тим уже следил за ней. И думал стоит ли вмешиваться. Или нет. - Привет. Готова заказывать? – Тим подошел к ней и начал с заученной буквально наизусть фразы. Девчонка подняла на него взгляд и слегка нахмурила брови. Видимо не ожидала того что он подойдет.

- Сбежала из дома что ли?! Деньги уже из копилочки кончились? Ты почему такая самоуверенная? Возомнила себя повелительницей мира чтоли? – Начал наседать Тим, сам от себя не ожидая такого напора. - Не я такая, жизнь такая. - Да ну? – Тим усмехнулся, но усмешка была без эмоциональной слишком, - Назови свой диагноз? - Что? Я здорова, а вот тебе с такими синяками стоит показаться врачу. - Ахахаха… Мне с моими синяками уже привычно. По-твоему так заводят друзей? - Ты же по-другому не хочешь? Зачем ты со мной заговорил? - Не знаю. Нравишься? – Тим говорил наобум. Не то чтобы она ему и правда нравилась. Но хотелось дать ей совет. Он то уже своим опытом наученный что сбегать из дома тупая идея. Даже если твои предки тот еще мусор. Там все равно было… Безопаснее? Гораздо. Ему не хотелось чтобы эта девчонка оказалась на его месте. А она хоть и храбрится, видно что далеко не бессмертная.

Шерри же пыталась рассмотреть в лице парня хоть каплю эмоций. Какое-то подтверждение этих слов. Нравишься… Стыдно признаться, но она зацепилась за эту фразу. Это правда? Так вот просто взял и ляпнул. - А ты мне нет. - Не удивила. Ну я и не ожидал другого ответа. Может этот рыжий действительно не знает как это - общаться по-человечески, без цинизма, который будет сочиться из каждого слова? Может это просто такая ширма, которой Шерри и сама частенько прикрывала свои собственные чувства? Чтобы оградиться от боли и переживаний. И чтобы не позволять другим обидеть себя… - Тим! Ты чего там застрял. Тут еще столики как бы… - Донеслось из-за едва приоткрытой двери женским голосом. Да, беглянки беглянками, а работу никто не отменял... Тим снова посмотрел на девушку. - Валила бы ты домой. Пока еще не поздно...

[royal-mood]

Встреча глав правительств стран Содружества в Мальборо-хаусе ✨

Dress -  Dolce & Gabbana 

Clutch -  Dolce & Gabbana

Shoes -  unknown 

Earrings and ring - Graff 

[katzuchan]

Yves Tumor — Limerence

Все вокруг бледное, поникшее, почти увядшее; даже ковер из листьев потерял пестроту — унылым коричневым укрывает землю и мягко шелестит под ногами. Легкий ветерок рвет его, поднимает, кружит и кладет на законное место обратно — почти законное, с погрешностью в несколько сантиметров. На угрожающе-пустых деревьях чернеют силуэты ворон, и их слегка противное "кар" царапает уши, как некачественный мел доску.

Сигареты сегодня солидные — Мальборо. Именно эта марка предназначена для женщин — вероятно, высоких, статных, с алой помадой на губах и вычищенным до блеска солидным дипломатом. Но в России двухтысячных никто особо не будет перебирать, какие женские, какие мужские — главное, чтоб подешевле и чтоб не сорняк, завернутый в фантик.

Старое пальто едва ощутимо болтается на ветру, полами цепляясь за приземистые ветви облысевших кустов — так и норовят схватить и оставить одежду себе, даже если они и не носят такое. По сравнению с тем, что было семь лет назад, нынешние ботинки ещё кажутся настоящей роскошью — с горем пополам, но спасают от луж и продрогшей земли. Ноги не застудишь. Иммунитет, конечно, не идеальный, но тоже приемлемый для того, чтобы не заболеть от лёгкого переохлаждения.

Сизый дымок вьется из сигареты, обводя черты смуглого лица, вздымаясь вверх, ввысь, ближе к небу и бескрайним просторам. Струится, вьется, как лента — серая, прозрачная.

Начинает покрапывать дождь. Сигарета догорает почти до фильтра, но выкидывать ещё рано — самое вкусное только впереди. Ее неудобно держать в руках — короткая, юркая, того и гляди, что упадет на мокрый асфальт. На краешке в танце кружатся частички тлеющего табака, переливаются от угольного к пламенному, яркому; сменяют друг друга, водят хороводы на срезе, падают вниз и скоропостижно затухают во влаге лужиц меж трещин на тротуаре.

Ботинки все громче и больше хлюпают по воде — она течет вниз, течет быстро и безостановочно, ручью нет конца и края — он остановится в канавке, а потом выпарится на солнце и выпадет снова. Будет бежать, бежать, бежать; а может, он выпадет и его соберут, загазируют и отправят продавать. О ботинках можно не переживать: все точно будет хорошо. В крайнем случае придется носить портянки, если все будет совсем худо. Что тут поделаешь.

Сигаретка догорает до конца и Артур бросает ее под ноги, давит массивной подошвой и идёт дальше. До дома осталось не так далеко, по пути надо зайти в магазин ещё раз — в первый раз забыл купить некоторое. И ещё одну пачку, потому что хорошие и дешёвые, заразы.

[nrikebug]

Запах мандарин и мальборо микро

[ltranslations]

EN -> UA

Fragment from My Early Life: 1874-1904 by Winston Churchill

ПЕРЕДМОВА АВТОРА

Час від часу з’являлися різноманітні розповіді про мою молодість та пригоди. Я й сам публікував історії тридцятирічної давнини про кілька кампаній, у яких брав участь, а пізніше написав про окремі епізоди. Я вирішив, що необхідно зібрати все до купи в одній закінченій історії та розповісти так, як воно є, заново. Тому я не лише шукав у пам’яті, а й дуже ретельно перевірив факти на основі записів, якими володію. У кожній частині чверті століття, про яку йдеться в цій розповіді, я намагався показати думку, що відповідала моїм рокам, будь я дитиною, школярем, кадетом, молодшим офіцером, військовим кореспондентом чи молодим політиком. Якщо ці думки суперечать загальноприйнятим зараз, їх слід сприймати лише як репрезентацію етапу моєї молодості, а не загалом. Винятком є випадки, коли цього вимагає контекст, як-от сучасні заяви.

Розглядаючи цю роботу в цілому, я бачу, що намалював картину зниклої епохи. Характер суспільства, основи політики, методи війни, світогляд молоді, шкала цінностей — усе це змінилося. Я не міг повірити, що такий рівень змін можливий за настільки короткий проміжок часу без жорстокої вітчизняної революції. Я не можу вдавати, наче відчуваю, що ці зміни загалом на краще. Я був дитиною вікторіанської епохи, коли структура нашої країни здавалася міцно вкоріненою, коли її позиція в торгівлі та на морях була беззаперечною, і коли усвідомлення величі нашої Імперії та нашого обов’язку зберегти її ставало тільки сильнішим. У ті часи панівні сили Великої Британії були дуже впевнені в собі та своїх доктринах. Вони думали, що зможуть навчити світ мистецтву управління та економічній науці. Вони були впевнені в своїй першості на морі, а, отже, безпеці вдома. Тому вони й відпочивали спокійно, переконані в своїй владі та захищеності. Зовсім інший аспект у цих тривожних і сумнівних часів. Доброзичливі читачі мають повністю прийняти такі зміни.

Я подумав, що новому поколінню може бути цікаво прочитати історію юнацьких поривань, і я відверто та якомога простіше описав свою долю.

ВІНСТОН СПЕНСЕР ЧЕРЧІЛЛЬ. САДИБА ЧАРТУЕЛЛ,

Серпень, 1930

РОЗДІЛ І. ДИТИНСТВО

Коли людина вперше починає пам'ятати? Коли миготливі вогні й тіні світанку свідомості залишають свій відбиток на розумі дитини? Мої перші спогади — це Ірландія. Я можу пригадати сцени та події в Ірландії досить добре і, часом невиразно, навіть людей. Однак я народився 30 листопада 1874 року і покинув Ірландію на початку 1879-го. Мій батько поїхав до Ірландії як секретар свого батька, герцога Мальборо, якого містер Дізраелі призначив лордом-лейтенантом у 1876 році. Ми жили в будинку під назвою «Маленька хатинка», рукою подати до Віцекоролівського дому. Тут я провів майже три роки свого дитинства. У мене є чіткі та яскраві враження від деяких подій. Я пам’ятаю, як 1878 року мій дідусь, Віцекороль, відкривав пам’ятник лорду Гофу. Великий чорний натовп, багряні солдати на конях, мотузки, що стягували коричневе блискуче полотно, старий герцог, грізний дідусь, який голосно розмовляв з натовпом. Пригадую навіть фразу, яку він вжив: «І убивчим залпом він розбив ворожу лінію». Я цілком зрозумів, що він говорив про війну та бойові дії, і що «залп» означало те, що солдати в чорних мундирах (Стрільці) робили так часто в супроводі гучних вибухів у Фенікс-парку, куди мене водили на ранкові прогулянки. Це, гадаю, мій перший цілісний спогад.

Інші події вирізняються більш виразно. Ми мали піти на пантоміму. Це викликало велике хвилювання. Настав довгоочікуваний полудень. Ми почали з Віцекоролівського дому і поїхали до Замку, де неодмінно мали забрати інших дітей. Усередині замку був великий квадратний простір, вимощений маленькими довгастими каменями. Дощило. Майже завжди дощило — як і зараз. Люди повиходили з дверей Замку, і, здавалося, був великий переполох. Потім нам сказали, що ми не можемо піти на пантоміму, тому що театр згорів. Усе, що залишилося від менеджера, були ключі, які він носив у кишені. Нам пообіцяли на розраду за те, що ми не поїхали на пантоміму, наступного дня піти й побачити руїни будівлі. Мені дуже хотілося побачити ключі, але, здається, цей запит не був сприйнятий добре.

У один із цих років ми відвідали Емо-парк, резиденцію лорда Портарлінгтона, якого мені представили як свого роду дядька. Я можу дати дуже чіткі описи цього місця, хоча я ніколи не бував там із чотирьох чи чотирьох з половиною років. Центральна точка в моїй пам’яті — це висока біла кам’яна вежа, до якої ми дісталися після тривалої їзди. Мені сказали, що її підірвав Олівер Кромвель. Я затямив, що він підірвав багато всього і тому був д��же визначною людиною.

Моя няня, місіс Еверест, нервувала через феніанців. Я зрозумів, що це були злі люди, і вони б не зупинились ні перед чим, якби мали можливість діяти. Одного разу, коли я їхав верхи на своєму віслюку, нам здалося, що ми побачили довгу темну процесію феніанців, яка наближалася до нас. Зараз я впевнений, що це мала бути стрілецька бригада на маршрутному марші. Але ми всі були дуже стривожені, особливо віслюк, який виражав свою тривогу ударами копит. Мене викинуло із сідла і я отримав струс мозку. Це було моє перше знайомство з ірландською політикою!

У Фенікс-парку було велике кругле скупчення дерев із будинком усередині. У цьому будинку жила особа, яку називали головним секретарем або заступником секретаря, я не певен. Але у будь-якому разі з цього будинку до нас прийшов чоловік на ім’я містер Берк. Він дав мені барабан. Я не можу згадати, як він виглядав, але пам'ятаю барабан. Через два роки, коли ми повернулися в Англію, мені сказали, що його вбили феніанці в цьому ж Фенікс-парку, де ми прогулювалися щодня. Здавалося, всі довкола мене дуже засмутилися, а я подумав, яке щастя, що феніанці не схопили мене, коли я впав з віслюка.

Освітою мені вперше пригрозили в «Маленькій хатинці». Було оголошено про наближення зловісної постаті, яку називали «Гувернанткою». Її приїзд призначили на певний день. Щоб підготуватися до цього дня, місіс Еверест випустила книгу під назвою «Читання без сліз». У моєму випадку книга точно не виправдала своєї назви. Мені дали знати, що до прибуття Гувернантки я мав вміти читати без сліз. Ми важко працювали кожного дня. Моя нянька показувала ручкою на різні літери. Як на мене, це все було дуже надокучливо. Наші приготування в жодному разі не були завершені, коли пробила фатальна година і мала прибути Гувернантка. Я вчинив те, що робило так багато пригноблених народів за подібних обставин: рушив до лісу. Я сховався у розлогих чагарниках — здавалося, лісах, — які оточували «Маленьку хатинку». Минули години, перш ніж мене витягли й передали «Гувернантці». Ми продовжували важко працювати щодня не лише з літерами, а й зі словами, а також, що набагато гірше, цифрами. Літери, зрештою, треба було лише вивчити, а коли вони стояли разом певним чином, людина розпізнавала їхню формацію та те, що вони позначали певний звук чи слово, яке людина вимовляла, коли її достатньо змусити. Але цифри були сплутані в усілякі клубки і чинили одна одній те, що було надзвичайно важко передбачити з цілковитою точністю. Треба було казати, що вони робили кожного разу, коли їх зв’язували разом, і Гувернантка, очевидно, надавала величезного значення точності відповіді. Якщо відповідь не була правильною, вона була хибною. Не було користі в тому, щоб «майже мати рацію». У деяких випадках ці цифри боргували одна одній: треба було одну позичати або нести, а потім віддавати позичену. Ці ускладнення кидали тінь на моє повсякденне життя, і ця тінь постійно нагромаджувалася. Вони відірвали людину від усіх цікавих справ, які хотілося робити в дитячій кімнаті чи в саду. Вони все частіше втручались у моє дозвілля. Я ледь встигав зробити щось із того, що хотів. Вони стали основною турботою та занепокоєнням. Особливо це було слушно, коли ми спустилися в похмуре болото під назвою «суми». Виявилося, тут не було обмежень. Коли складалася одна сума, завжди була ще одна. Щойно мені вдавалося впоратися з певним класом цих страждань, на мене спрямовували якийсь інший, значно розмаїтіший тип.

Моя мати не брала участі в цьому примусі, але вона дала мені зрозуміти, що схвалювала його, і майже завжди ставала на бік Гувернантки. На моєму фото в Ірландії вона в костюмі для верхової їзди, який прилягає, мов шкіра, і часто з красивими плямами від бруду. Вони з батьком постійно полювали на своїх великих конях; і нас, бувало, охоплював глибокий страх, коли хтось із них не повертався тривалий час після домовленої години. Моя мати завжди здавалася мені казковою принцесою: сяючою істотою, яка володіє безмежними багатствами і владою. Лорд Д'Абернон описав її такою, якою вона була в ці ірландські дні, словами, за які я вдячний.

… «Я добре пам’ятаю, як побачив її вперше. Це було у Віцекоролівському домі в Дубліні. Вона стояла збоку, ліворуч від входу. Віцекороль сидів на підвищенні в дальньому кінці кімнати в оточенні бездоганного персоналу, але погляди були звернені не на нього чи його дружину, а на темну, гнучку постать, яка стояла дещо осторонь і, здавалось, мала інакшу текстуру, ніж люди довкола. Вона була сяючою, напівпрозорою, яскравою. Діамантова зірка в її волоссі, улюблена прикраса — її блиск тьмянів на тлі променистої краси її очей. У її вигляді більше від пантери, ніж від жінки, але помітний розвинений інтелект, невідомий джунглям. Її хоробрість не поступається чоловіковій — гідна матір для нащадків великого герцога. З усіма цими атрибутами блиску, доброзичливістю та піднесеним настроєм, вона була безмежно популярною. Її бажання догоджати, захоплення життям і щире прагнення, щоб усі розділяли її радісну віру в нього, зробили її центром відданого товариства».

Моя мати справляла таке ж блискуче враження в моїх дитячих очах. Вона сяяла для мене, як вечірня зірка. Я дуже любив її, але на відстані. Моя нянька була моєю довіреною особою. Саме місіс Еверест піклувалася про мене і задовольняла всі мої бажання. Саме їй я зізнавався у своїх численних негараздах, як зараз, так і в шкільні роки. Перш ніж приїхати до нас, вона дванадцять років виховувала дівчинку на ім’я Елла, доньку священика, який жив у Камберленді. «Маленька Елла», хоча я ніколи її не бачив, стала штрихом моєї молодості. Я знав про неї все: що вона любила їсти, як вона промовляла свої молитви; коли вона була неслухняною, а коли доброю. У моїй уяві була яскрава картина її дому на півночі. Мене також навчили дуже любити Кент. Це був, як сказала місіс Еверест, «сад Англії». Вона народилася в Чатемі й надзвичайно пишалася Кентом. Жодне графство не могло зрівнятися з Кентом, як жодна інша країна не могла зрівнятися з Англією. Ірландія, наприклад, не була такою гарною. Щодо Франції, місіс Еверест свого часу возила мене в дитячій колясці вгору і вниз чимось, що називала «Шамс Еліззі», і вона була невисокої думки про Францію. Кент був тим місцем. Його столицею був Мейдстон, а навколо Мейдстона росли полуниця, вишні, малина та сливи. Чудово! Я завжди хотів жити в Кенті.

[iksdeeeee]

Пидорские Мальборо с манго.....

[goshminherz]

Двенадцать ночи. Выпить не с кем.

Ковбой один летит над Невским

и курит «Мальборо» ковбой.

Ты тоже закурил устало.

Пожалуй, времечко настало,

чтоб побеседовать с собой.

А если не о чем с собою

беседовать, скажи ковбою,

что он убл@док и г@вно.

Зачем, ты спросишь? Я не знаю.

Но сколь его ни оскорбляю,

ему, конечно, все равно.

Он курит «Мальборо», он мчится.

Ему поможет заграница.

Он на коне сам черт не брат,

он на закат глядит с тоскою,

он ночью спит с твоей женою,

он курит, глядя на закат.

Он сукин сын, он грязь и падаль.

Он на коне, и он не падал

в дерьмо со своего коня.

А ты всегда на ровном месте

готов споткнуться с жизнью вместе,

ковбоя даже не виня.

Борис Рыжий

[ligovskij50]

[s1l3nt1ium]

так як і червоні мальборо

кожен раз як підкурюю прям такий присмак того поцілунку на кухні з'являється

солодко-приємний

[ninazelenovahhh]

Прыгаю из отрицания в принятие и обратно без регистрации и смс.

Во мне тоже живут два человека. Один рациональный, спокойный и не обделён умом и мудростью, всё на свете готов понять и принять. А второй энергичный, бесстрашный и эмоциональный, торгуется, гневается и отрицает. Сестра сказала мне, что я давно (или никогда) не говорила так о людях и о чувствах и что она точно уверена, что моя история с ним не закончится так, не закончится сейчас. Оставляет мне эти крючки. И он оставил. ... Я бы хотела точно знать, что всё будет хорошо через год, полтора или два. Может, даже хотела бы прожить этот год, как герой фильма в 15-секундной нарезке, где каждый кадр светлее предыдущего. Но ещё больше я хочу жить в настоящем. ... Увидела тик-ток с Бастой. Вообще от него не кайфую, но его спич был супер имбовый. - "Достаточно просто оставаться трезвым сегодня". Типа каждый день думаешь только о сегодняшнем дне и всем говоришь - "Выпью завтра/покурю завтра/вмажусь завтра". И если кто-то придёт к тебе завтра, ты снова скажешь - "Ну я же сказал - завтра". Это и смешно и гениально. Подкармливаешь демонов, но держишь их в узде, остаёшься в настоящем, в сегодняшнем. ... Я разбита и преисполнена одновременно. Больше преисполнена, если честно. Сегодня я ходила к своей Принцессе-Маникюрессе, (маник топ, кайфую), купила новые джинсы, нашла новые прекрасные песни, два часа разговаривала с мамой, покушала в кифасе, вяжу крючком, живу жизнь. Благостное настроение, давно такого не было. ... Мама сказала, что у неё в последние дни не было аппетита и спросила, был ли он у меня. (А я уже три дня только курю и сижу на яблоках, сегодняшний кифас - это огромное исключение). Поражаюсь, как мама и сестра меня чувствуют и как я чувствую их. Порой мне кажется, что я чувствую все энергии этого мира. Уверена в том, чего мне никто не рассказывал. Просто знаю и всё. Просто чувствую. ... Думаю, нужно просто распознавать знаки и детали, уметь их считывать. Бог (или Вселенная, или Энергия) разговаривает с тобой через людей. Разговаривает со мной. Вся Вселенная говорит мне, что нужно бросать курить и выпивать. (Хочу снова бросить пить энергетики и кушать всякую хуйню) Покупатели, которых я знаю по именам, и чьи запросы я знаю наизусть, поголовно перестали покупать свой Чапман и Мальборо. Один даже рассказал, что забросил свой кальян. Я тоже хочу бросить свой Винстон. Я брошу. Я всё брошу, я смогу. И ты сможешь. Быть чистым сегодня. ... Я никому не рассказывала подробностей твоей жизни. Я говорила маме и сестре только о своих чувствах. Мне тоже это сил дало ебейших. Потому что они меня любят, принимают и понимают. И не осуждают за дерьмо, в которое я влипаю. Благодарю Вселенную за них. И за бабки, которые я имею на своей работе. И за новые джинсы. И за моё ремесло. За пруд с уточками, возле которого я живу. И за тебя тоже.

[dwinchi]

Дежавю

Дзвін будильника б'є наче десь всередині голови. Прохолода в кімнаті, бо дехто вчора ввечері забув закрити вікно. Подушки на підлозі. І кошмар, який не вийде з голови ще довго. Не кращий початок дня.

Хлопець розплющив очі, і потягнувся, паралельно намагаючись знайти телефон на приліжковій тумбочці. 7:30. Він запізнюється.

Така новина розбудила його краще за холодну воду. Він сповз з ліжка і, повністю виплутавшись з ковдри, пішов у ванну кімнату.

Ранкова рутина не зайняла більше десяти хвилин, тож він навіть встиг заварити собі каву. Не дуже смачну, але вона хоч трішки розтормошить ще сонну голову юнака.

Швидко діставши із шафи речі, які перші попалися під руку він вдягнувся і прийнявся зафарбовувати свою червону родиму пляму біля ока. Нічого дивного, просто звичка. Хлопець зібрав своє біляве волосся у хвостик зав'язавши його фіолетовою резинкою. Дивно, бо раніше таких в домі не спо��терігалося. Та йому трішечки не до цього, тому він згрібає всі потрібні речі в сумку, накидує на себе легку кофту і вилітає з квартири в надії не запізнитися на автобус.

Але він все-таки запізнився. Буквально на декілька хвилин. І тому хлопцю довелося йти пішки до університету. А це далеченько.

Вже на половині путі задзвонив телефон. Погода була не дуже і не хотілося витягувати руку з кишені, але прийшлося.

– Кан, мати вашу, Йосан! Де тебе носить? – почулося з того боку трубки. То кричить друг хлопця - Уйон.

– Біля 'Аврори'. Проспав я. До речі, поки я тут, може тобі щось купити? – юнак трішечки прохрипів у відповідь, але ніхто на це уваги не звернув.

– Якщо будуть мої вафлі. Я попереджу. – і трубку скинули, а Кан завернув до магазину. Він вже все одно запізнився, тож спішити нікуди.

Сховавшись в приміщенні від набридлого вітру, хлопець пройшовся між поличками з товаром. Багато кольорових упаковок різали очі своєю яскравістю, що не вписувалась у всю сірість цього дня.

Тут завжди було тихо і порожньо. Лише продавець сидів біля каси і то, не завжди. Знайшовши ті самі вафлі і його улюблений сік, хлопець ще раз обійшов весь магазин. Двічі.

– Щось ще? – за звичкою промовив юнак за касою, перераховуючи ціну товарів.

– Ага. Мальборо. Чорні. І м'ятну жуйку. – дістаючи з кишені гаманець відповів Йосан.

Хвилин через п'ять він вже знову йшов по безлюдним вулочкам міста. В такий вітряно-дощовий день дійсно не хочеться просто виходити на вулицю, не те щоб щось ще робити. Підпаливши сигарету, він зробив першу затяжку. Давненько вже не курив.

До університету ще хвилин десять йти. Пара давно почалась. Вітер грає з волоссям і забирається під кофту. Все ж, потрібно було надягати щось тепліше, а то знову захворіє.

Юнак звертає зі свого маршруту на вузьку стежину серед багатоповерхівок і виходить біля богом забутого парку. Маленького, вже зарослого різними рослинами, парку. Він заходить глибше, легко, мов якийсь кіт, пробираючись крізь кущі і потрапляє на центральну площу цього маленького містечка. Взагалі, людей тут не буває, але сьогодні на одній з лавочок сидів хлопець. На вигляд, приблизно однолітка.

– Я думав, що тут вже ніхто і ніколи не з'явиться, – подав голос незнайомець, відриваючись від свого блокнота.

– Не повірите, але я був такої ж думки, – трішки посміхнувся Кан, стискаючи ментолову сигарету між двома пальцями. Він проходить до своєї улюбленої лавочки під величезним деревом і, скинувши сумку на ще суху землю, сідає.

Повисає та сама незручна тиша, яку порушує лише легенький дощик і вітер, який тепер вже грає з деревами, а не з одягом.

В навушниках увімкнена улюблена пісня, ментолова ц��гарка трішки холодить горло та губи і в голові знову з'являється якась дивна ідея для вірша.

Йосан відкриває нотатки в телефоні і швидко записує все туди. І той вірш, і думки, і про зовнішність того хлопця, який іноді поглядає на нього, теж не забув. І чогось стало так комфортно. Ніби той незнайомець і не незнайомець взагалі. Ніби на вулиці не така противна погода. Ніби все повинно бути саме так.

І знову час проходить дуже швидко. Цигарка вже докурена, вірш дописаний і навіть дощ закінчився. Йосан гучно видихає, перемотуючи пісню в навушниках.

Несподівано його плеча хтось торкається. Це трошки злякало юнака. То, як виявилось, був той хлопець, який малював щось на іншій лавочці. Він віддав лист і швидко вийшов із парку. Блондина це трішки здивувало і він ще декілька секунд очима проводжав дивакуватого незнайомця і тільки потім перевів погляд на той самий лист.

Приблизно формату А5 і весь розмальований, але.. зображений там був тільки Йосан. І лише знизу маленький підпис 'mars'. Хлопець порозглядав малюнки ще трішки, а потім закинув їх у сумку, яку до цього підняв з землі. Йому вже час йти на пари.

Швидко вибігши з парку, він попрямував до інституту, де на порозі будівлі його вже чекав Уйон.

– І де мої вафлі? – питає він.

– Десь в сумці, – Кан проходить повз, прямуючи до потрібної йому аудиторії. А Чон розвертається і теж прямує в ту сторону.

Хлопці доволі швидко добираються до потрібного їм кабінету, де займають свої улюблені місця біля вікна. Кан дістав той самий малюнок і вирішив розглянути його ще трішки. Все ж, той хлопець малює гарно. Дуже.

– Так, а тепер падробнєй. Шо це? – забираючи лист, запитав Уйон. – Гарно, гарно. Стиль знайомий. Хто автор? – затараторив він. Ну от любить хлопчик поговорити, що поробиш?

– Не знаю. Хлопець якийсь, ми в парку зустрілися.

– Знову там був? І без мене? Ти вже місяць обіцяєш мені його показати! – надув губи Чон.

– Та покажу я, покажу, просто пізніше. Добре? – і Йосан знову повертає собі малюнок, перевертаючи його іншою стороною. Тут теж є пара замальовок з Каном, але вже в повний зріст і ще один маленький напис в кутку. 'Завтра, на тому ж місці, якщо Ви не проти'. І сьогоднішня дата поряд. А ось це вже цікаво. Бо хлопець, чомусь, відчув от те саме дежавю, про яке всі так говорять. Це ж вже було колись. Ні?

– І взагалі, задовбав ти вже спізнюватись! Прєподи завжди мене питають шо з тобою там сталося. А мені що робити? Ну от кожного разу і вигадую щось нове, бо за 'проспав' прилетить обом. Тож хоч раз придумай щось цікаве, щоб я мізки не напрягав.. – Чон знову почав бухтіти. Але Йосан просто всунув ті чортові вафлі в руки молодшого і, обійнявши свою сумку, уткнувся в неї носом. – Добре, зрозумів. Але ти мені ще декілька упаковочок винен, – хитро посміхнувся темноволосий.

– Добре, добре, не буду я більше спізнюватись, але в цей раз ти сам винен, – нагадав хлопець. Дійсно, саме Уйон задовбував його до ранку повідомленнями у всіх соцмережах, які тільки є, і не давав нормально поспати.

– Вибач, – кинув друг, вже тримаючи одну вафлю у зубах і активно з кимось переписуючись. Така різка зміна настою вже навіть не дивує.

Кан лише зробив музику в навушниках гучніше і прикрив очі. Уйон обов'язково розбудить, якщо що.

В думках відразу випливає образ того незнайомця. Ті довгі ланцюжки на шиї, рукавички без пальців й аж до ліктів, довгі сережки, якась кругла штука на ремені.. І чому увага Йосана завжди переходить на такі деталі? Вони ж неважливі. Хоча гарні. Особливо гарні на тому хлопці. Цікаво, чи комфортно йому так ходити?

Ще й це запрошення. То ж запрошення? Неважливо. Чи треба йому йти, чи ні? Так хочеться його ще раз побачити. Бо він здається таким знайомим.

А ще.. Відколи це вони дружать з Уйоном?

Він ніяк не може згадати в 'який момент життя вони почали так добре спілкуватись.

Окей, може це через недосип? Треба більше спати, а то вже друзів забувати почав.

Бік заболів. То Уйон ущипнув. І знову зі своєю лисячою посмішкою сидить. Ну от і що йому потрібно?

Друг кивнув в сторону дверей. Мда. Пара все ж почнеться. Молода викладачка зайшла в приміщення аудиторії, вітаючись зі всіма студентами.

– О, боже, тільки не вона, – пробухтів хлопець. Кан не дуже любив, коли та вчителька замінює пари. – Надіюсь, що вона лише на сьогодні.

– Надійся, надійся, – в Уйона теж настрій трішки зіпсувався. Що доволі незвично, бо цей лис посміхається майже завжди.

Пара пройшла не дуже. І це не дивно. Ця викладачка славилась своїм крикливим характером. І як вона ще не відбила любов до цього предмету в учнів своїх груп?

Незрозуміло, чи то від недосипу, чи то через ті крики, але у Йосана заболіла голова. В сумці таблеток не опинилось. Прийдеться терпіти.

Гучно видихнувши, він знов уткнувся носом в сумку. Дежавю?

– Уйон, слухай, а ти там ніякі таблетки з собою не носиш? – десять хвилин. Рівно десять хвилин було потрібно Кану, щоб здатися перед своїм болем.

– Тільки аскорбінки. І ті, які ото мені нужні. Знов назву забув, – хлопець знов їв вафлі, але вже запиваючи кавою з буфету.

– Блять.

Кан посміхнувся і навіть трішки засміявся. Але більше від нервів, ніж від радості.

Думати не хотілося зовсім, а тут ще і філософія буде. Добре, що вчитель добрий і можна трішечки поспати. Якщо знов замін не буде.

Початок пари і викладача немає. П'ять, десять хвилин. Всі сидять тихо і чекають ще деякий час, перед тим, як піти додому, бо це вже остання пара.

Йосан поклав голову на стіл, прикривши очі:

– Слухай, а якби в закинутому парку хлопець запропонував тобі зустрітися на наступний день на тому ж місці.. Ти б пішов?

– Нє, ну наче ти отвєта не знаєш. Канєшно ж да. Тіко з тобою, – Уйон протягнув вафлю другу, але останній відмовився. Він не може їсти коли в нього щось болить.

– Ясно, – промурчав Йосан. – Тоді завтра ти йдеш зі мною.

– Куди?

– В парк. На зустріч з незнайомцем, бо самому страшно трохи.

– Опа. А це вже цікаво, – Уйон навіть відірвався від своїх вафель та переписки.

///\\\///\\\///\\\

І знову той закинутий парк. І знову великі кущі. І знову зустріч з тим хлопцем. Але тепер поруч іде друг. Який вічно бовтає. І бісить цим.

– Мда.. не очєнь тут цікаво. Не зря ти мене не хотів сюда вести, – Уйон йде повільно, відбиваючи кожен камінець на шляху, мов якийсь м'ячик.

– Але гарно.

– Не можу не погодитись, – чорноволосий знов пнув камінець, але він полетів вже у ногу Йосана.

– Ей!

– Вибач. Слухай, а тебе не напряг той парєнь? Ну, який вишов, пока ми заходили. Дивний якийсь.

– Любиш ти теми переводити. Та ні, наче, звичайний хлопець. Правда дивність лише в тому, що він тут був. Бо тут нікого і ніколи не бува.

– Окрім тебе.

– Окрім мене.

Уйон зупинився, сховавшись за кущі. То ж, типу, зустріч тільки у Йосана. Але коли друг зупинився посеред маленької площі, трохи виглянув зі свого 'зеленого сховища'. Там нікого не було.

– Походу, тебе наїбали.

– Та ти що, – Кан стянув маску на підборіддя і сумно видихнув. Ну, хоч парк другу показав, і то добре. – Хоча.. – він підійшов до лавочки під 'його' деревом.

Довга пауза. Йосан застиг із сильним здивуванням на обличчі. Конверт, букет із фіолетових квітів і коробочка якась. Він знов видихнув. Голова закружилась трохи. І знов дежавю.

Хлопець взяв букет в руки і понюхав квіти. Гарні. Дуже. Він сів поруч з конвертом, беручи до рук тепер його, перед цим поклавши букет на місце. В конверті опинився малюнок. А точніше пейзаж лісу біля цього парку.

– То шо, квест якийсь? – Уйон несподівано з'явився за спиною.

– Ні, просто малюнок, – бо на іншій стороні аркуша маленькими акуратними буквами було написано: 'Хотів знову намалювати тебе, але твою красу не передати звичайними картинками. Сподіваюсь, пейзажі ти любиш'.

– Ммм, тоді він твій фанат. Ви повинні познайомиться і замутить.

– А ти не думаєш, що це моє життя? – Йосан тихо захіхікав.

– Нє, – посміхнувся Чон, приобіймаючи друга. – Ти що, забув що я головна сваха на потоці?

– Точно. Дякую за нагадування, Не любий друже.

– І я тебе люблю.

Уйон відпустив друга і поліз до своєї сумки. За фотоапаратом.

– Ти серйозно?

– Серйозніше нікуди. Все ж, я тут буду не дуже частим гостем, та й пейзажі ці гріх не зафотать, – Йосан навіть не дуже сильно звернув увагу на ці слова, розглядаючи пейзаж.

– Тільки мене не цей, не фотографуй.

– Окей, – і хлопець направив камеру на свого друга, швидко клацнувши його. – На пам'ять.

– Падлюка.

\\\///\\\///\\\///

Вітер на вулиці змушував дерево стукати у вікно спальні і в самій кімнаті перегортав сторінки відкритої на підвіконні книжки, на стіні тихо тікав годинник, а на ліжку ворочався хлопець, бо його діставав черговий кошмар.

Через деякий час він нарешті заспокоївся. А вітер тільки сильніше гнув гілля дерева. Але треба прокидатись.

Дзвін будильника б'є наче десь всередині голови. Прохолода в кімнаті, бо дехто вчора ввечері забув закрити вікно. Подушки на підлозі. І кошмар, який не вийде з голови ще довго. Не кращий початок дня.

Наче таке вже було, ні? Чхати.

Йосан за звичкою вимкнув будильник і встав з ліжка. І коли він встиг прийти додому вчора?

До початку пар залишилось вже небагато часу, тому хлопець швиденько зібрався, навіть не випивши кави. Бо часу, як виявилось, ще менше, ніж здавалось. Накидуючи на себе кофту і ковтаючи шматочок яблука, він різко спинився посеред квартири. Дежавю? Стовідсотково воно.

Він потряс головою, щоб прийти до себе. А може він просто сильно стомився? Кинувши погляд на коробочку, яка стояла на столі спальні, хлопець пішов взуватись, а потім швидко вибіг в під'їзд, наспіх закриваючи двері та далі несучись у сторону автобусної зупинки. Встиг. Нарешті.

Заскочивши в автобус і всівшись на місце біля вікна він увімкнув улюблену пісню у навушниках та прикрив очі. Ці часті дежавю.. Наче ж так не повинно бути. Хоча, хто там знає.

Він прикусив губу. Наче щось відчувається, але не дуже. Напевно, він просто ще не прокинувся повністю. Бува у нього таке.

Пісня на повторі, сірі міські пейзажі за вікном і маленький дощик, що тарабанить у скло. Головне не заснути.

Головне слово 'головне'. Він все ж задрімав трохи, бо прокидався вночі декілька разів. Чортові кошмари. І чортова природа людини, котрій потрібно спати вісім годин на добу.

Кана затрусило, коли він розплющив очі. Він.. де він?

Хлопець вийшов на найближчій зупинці. Багатоповерхівки, що, здається, дістають аж до неба, закутаного у важкі хмари, рідкі дерева. Не дуже й зрозуміло де саме він, бо таких пейзажів по місту аж забагато для його розмірів. А ще багато пропущених від друга.

– Блять, – Йосан швидко пише Уйону в повідомленнях щось типу 'я заснув в автобусі і не знаю де вийшов'. Він знов прогулює першу пару. Прекрасно.

Озирнувшись по сторонах він навіть людей не побачив.

Наче в цьому місті він вже давно живе, а як завжди десь губиться. Напевно, гуляє мало.

Йосан стискає кулаки і вирішує попрямувати кудись вліво від зупинки, біля якої він досі стояв. Там дерев більше.

Блукаючи по цьому району міста Кан посміхається, бо знов відчуває дежавю. Він, наче, не в домах заплутався, а в собі. Так само зараз стоїть перед розвилкою, озираючись навкруги, шукаючи людей, що допоможуть, але в голові. Намагаючись зробити правильний вибір, щоб же сильніше не заплутатись у вуличках особистої свідомості.

Не відчуваючи ходу часу хлопець бродив по місту. І випадково забрів в парк. У свій парк.

На лавочці знов сидів той незнайомець, а з неба знову крапали холодні краплі.

– Ви такий розгублений, – протягнув вже знайомий незнайомець. – Щось сталося? – він відклав своє художнє приладдя і почав підходити ближче. З кожним його кроком все навкруги пливло все сильніше і сильніше. Дерево над іншою лавочкою почало палати, дощ перетворився на град, а лице хлопця напроти сильно змінилось. Більше не було видно тих прекрасний рис обличчя. Наче перед Йосаном зараз стоїть не людина, а якийсь монстр. І з кожним кроком його обличчя ставало все потворнішим.

Кан застиг на місці і навіть не ворухнувся, коли чужа крижана рука торкнулась його зап'ястя.

Хлопець різко прийняв сидяче положення на своєму ліжку і вітер одразу ж зустрів ще тепле тіло своїми холодними обіймами. Намагаючись привести дихання в норму Йосан витер піт з і свого лоба. То був кошмар? Тоді чого все було так реалістично?

І чому він пішов до університету? Сьогодні ж вихідний.

Падаючи назад і накриваючись теплою ковдрою, хлопець задумався. П'ята ранку, а він знов не спить. І вже не засне. Бо кожен раз, коли його очі заплющуються, він бачить перед собою того.. Монстра. Аж мурахи по шкірі.

Він перевернувся на інший бік, щоб пробігтися поглядом по всій кімнаті.

На його столі лежить та са��а коробочка. Точно.

Облизнувши губи, хлопець підвівся на ноги, накинув свій халат на майже повністю оголене тіло і підійшов ближче, роздивляючись цей подаруночок.

Всередині опинився значок. З написом 'Open your eyes'. Цікаво, що б це могло означати?

Замість ранкової кави він заварив собі чай. Улюблений. Та й це не допомогло заспокоїтись.

Після так званого сніданку він навіть не одягнув на себе нічого і так як і був, тобто в своєму улюбленому чорному халаті і трусах, впав на ліжко і намагався заснути, що виходило в нього дуже погано.

Час наче і не йшов зовсім, а все одно вже наступив вечір. А хлопець так нормально і не поїв. Точніше, він нічого взагалі не зробив. Лише на ліжку цілий день валявся. А вже час спати.

Йосан пішов до ванної кімнати. На раковині лежали ножиці, котрі він навіть не знає як тут опинились. Оглянувши, чогось, свої руки, хлопець взяв металеві ножиці і, теж незрозуміло навіщо, запер двері.

На підлогу біля босих ніг хлопця почало падати біляве волосся, а на голові його, наче, менше і не ставало.

Наступний день відрізнявся від цього лише вилазкою за фарбою незрозуміло якого кольору. Пообіцяли чорну чи якусь темну, а там як вийде. Ну і в той же день Йосан перефарбувався. Йому вже набридла та стара зачіска, та й такої ще, наче, не було. Чи була?

Розглядаючи себе в дзеркалі вже з висохлим темним волоссям в голові все гуділо від купи думок. Наче нормально і до перукарні йти не потрібно. Прекрасно, менше контакту з людьми.

В університеті цієї зміни ніхто, окрім друга, не помітить, який, до речі, просто затараторить щось про незвичність і натхнення й собі щось на голові зробити.

В парку нікого не було. Прекрасно. Вмостившись на свою лавочку Кан продовжить писати вірші. Нові рядки з'являлись якось незвично швидко в нотатках телефону, а теми з такою ж швидкістю змінювали одна одну. І це збивало. Всі ті записи не мали ніякого сенсу. Так, там були красиві слова, іноді можна було прослідкувати тему, але й це наче втопало в безглуздості деяких рядків.

– Тепер навпаки - ви хотіли побути тут на самоті, а я завадив, так? – почулось десь над вухом. Той самий незнайомець. Йосан трохи застиг на пару секунд, бо в голові пронеслось те нічне жахіття, що змусило хлопця прокинутись о п'ятій ранку.

– Та походу, – посміхнувся він у відповідь, поки знайомець спокійно шукав свої олівці в рюкзаку.

Кан дістав свої сигарети, підпалюючи одну і роблячи затяг. Знову ментол трохи холодить рот, знову вітерець розносить запах тютюну повсюди і знову все відчувається таким затишним і звичним, до аж некомфортно від цього комфорту.

І нарешті думки приходять до ладу.

Але навушники вирішили розрядитись саме зараз. Прийшлось закинути їх в сумку і пробувати насолоджуватись звукам природи і цього сірого міста.

– Я бачу, значок вам сподобався, – хлопець сідає напроти Йосана на лавочку зі своїм блокнотом, на аркушах якого вже було видно дуже багато замальовок самого Кана з його новою зачіскою.

– Ага.

Ця несподівана близькість, якщо її можна такою назвати трохи збила з пантелику. Дуже незвично. І приємно.

Може, пройшла година, може три, а може і пів дня, ніхто не знає. Час ніхто не засікав.

Хлопець, що весь цей час сидів поруч, вже пішов. Як і дощ з неба. Знову.

Натягуючи капюшон на голову Кан помічає на лавочці аркуш, який як і в минулий раз був розмальований. Але тут малюнки трохи відрізнялись. Що доволі логічно. Ну і напис теж не той був. Замість Марса красувалось те ж саме, що і на значку. Прикольно. Він, походу, фанат цієї фрази. Чи просто чокнутий.

///\\\///\\\///\\\///\\\

Тижні пролетіли швидше, ніж місяці. Все було таким однотипним і сірим, що навіть думки потихеньку почали зливатися в одноколірну кашу дивного відтінку тієї ж сірості. Нічого не запам'ятовувалось, нічого не відбувалось. Лише на столі з'являлось все більше подарунків від того хлопця. Його, до речі, Сонхва звуть. Йосан якось ненароком почав з ним розмовляти під час їхнього сумісно-дивного відпочинку у тому парку і щось так пішло, що вони навіть трохи здружилися.

Дні на вже давно їхньому місці стали такими потрібними, що без них не обходився не один тиждень. Вони завжди там зустрічались. Сонхва завжди малював, а Йосан писав вірші із сигаретою поміж губ. Ті замальовки від старшого вже повністю заповнили робочий стіл Кана. І чому їх так багато?

Голова заболіла. Думки різко перестали бути одним цілим і розлетілись заповнюючи собою весь простір. Наче рій бджіл, вони гуділи й не заспокоювались.

Він відлип від стіни і, трохи невпевнено, наче не довіряючи своїм же ногам, перейшов до свого ліжка і впав на нього повністю без сил.

Може, він за сьогодні перевтомився і тому зараз взагалі не може ворухнутись? А може не тільки за сьогодні..

Відкриваючи очі він помітив, що настав вже наступний день. Сонце пробивалось крізь не закрите шторами вікно і наче знущалось з очей хлопця, що ще не звик до світла.

Котра година взагалі?

Така, що вже навіть немає сенсу йти в університет. Прекрасно. І сьогодні прогул.

На телефоні три пропущених від друга і одне повідомлення від Сонхва. Несподівано.

Проігнорувавши друга він скоріше відкрив діалог з Паком. Там ніяких нових повідомлень не було. Він що, видалив їх? Не дуже класно. Треба буде запитати про це ввечері.

Заваривши собі міцну каву Йосан сів на один із стільців на кухні. Чому останнім часом все виглядає як щось нереальне? Чому все таке сіре? І чому дощ йде вже стільки днів підряд?

Гарячий напій допоміг трохи прокинутись, але оцей сонний стан все ще наче приклеївся десь всередині голови до черепа і не хотів зникати. Може це якось пов'язано з новим знайомим?

У двері постукали і потім безцеремонно зайшли.

– Єслі ти думаєш, що сидіння вдома і ігнорування мене тебе хоч трохи спасе, то ні, не угадав. У мене є ключі від твоєї квартири, – Уйон вже без кофти і кросівок опиняється у дверях кухні. Він поправив рукав своєї футболки й підійшов ближче, ставлячи пакет із різними снеками на стіл перед Каном.

Йосан лише здивовано кліпає очима і видихає. Треба вже звикнути до несподіваних візитів при довгому ігноруванні Чона.

– Доставай ноут, і пішли на ліжко. Там новий мульт вийшов, зацінити треба. Заодно і розкажеш все, – Уйон спокійно, наче у себе вдома, лазить по поличках на кухні друга, шукаючи щось, куди можна буде повисипати ті всі чипси та мармеладки.

Йосан просто сидів за столом, слідкуючи за діями занадто активного, для цього дня і квартири, хлопця.

– З тобою все добре? Останнім часом ти сам не свій. То прогулюєш, то ігнориш.. – Чон всівся напроти. На диво спокійний. У його очах можна було легко прочитати стурбованість. Сильну стурбованість.

– Чесно, не знаю. Я сам себе не розумію, – по щоках потекли сльози. Нарешті. Погано, звісно, що перед кимось, але добре, що заплакав, бо останнім часом сльози відмовлялись з'являтись взагалі.

– Бери тарілки і пішли, – Уйон сам бере в руки упаковки снеків і пару стаканів, та йде до кімнати Кана.

Повний безлад на столі, розстелене ліжко з подушками на підлозі, відкрите вікно, по всій кімнаті розкидані книжки й трохи речей. Наче тут не прибирали вже давно.

Уйон на це просто посміхнувся і поставивши все, що було в руках, на тумбочку, що ще була порожньою, прийнявся робити їм прекрасний 'куточок' на ліжку для перегляду того мультфільму. Перетащив ще подушок та пледів з інших кімнат, увімкнув гірлянди, закрив шторами вікно. Щоб гарненько було.

Йосан хотів допомогти, але його просто посадили на стілець і сказали нічого не робити. Морально вже, напевно, вбитий Кан навіть не намагався щось робити після слів друга, бо сили були на нулі.

– А зараз ти розкажеш мені все, шо там в голові є. Бо якийсь ти занадто сумний, – притиснувши друга до себе каже Уйон. Темноволосий лише втикається носом йому в плече і його накриває нова хвиля сліз. Не найкращий день. Не найкращий тиждень. Не найкращий місяць. Він наче в часовій пастці, з якої ніколи не вибратись. Наче загубився в безкрайому космосі. Один. Блукає по безлюдних закуткам всесвіту і не може знайти себе.

Навіть без слів Чон все розуміє. Розуміє і притискає хлопця сильніше, дозволяючи його сльозам потрапити на свою футболку і його думкам вилитись в ці самі сльози.

Всім іноді потрібно поплакати в плече людини, котрій довіряєш, щоб стало краще.

Мультик виявився не таким вже і цікавим, але фільм, що вони глянули після цього був набагато кращим.

І червоні очі Йосана заспокоїлись. Як і рій думок в голові. Ті всі чипси вже давно закінчились і зараз, десь о другій ночі, хлопці просто лежать на ліжку, обговорюючи все на світі. І не обговорюючи. Можуть просто лежати і мовчати. От так їм комфортно.

А ще Кану комфортно з Сонхва. І чого він про це згадав?

Прив'язатись до буквально невідомої для тебе людини.. Чи можна так?

І не тільки прив'язатись. Одна лиш згадка про цього Пака змушує вже давно вмерлих метеликів в животі хлопця оживати знову і витанцьовувати вальси.

Так бридко становиться від них. Йому не потрібна любов. Йому не потрібен ніхто.

Прикушуючи губу Йосан прикриває очі. Його клонить у сон. Аж приємно від цього відчуття.

Йому не потрібно було багато часу, щоб перестати слухати тихий монолог друга і провалитись у царство Морфея.

І на ранок він прокинувся більш в легкому настрої та від води, що бризнув на нього Уйон.

– Вчора трохи засиділись, но то не повод сьогодні прогулювать. Особливо одну філософію, – Чон сміється і виходить з кімнати залишаючи хлопця наодинці.

– Прекрасно, – кудись в тишу кидає Йосан, витираючи обличчя рукою. Він підіймається з ліжка, помічаючи якийсь незнайомий малюнок на столі. Точно. Він забув вчора попередити Хва, що не прийде. Але як цей малюнок тоді тут опинився, раз вони не зустрічались? Старший же не знає його адресу..

Може то Уйон прикольнувся? Але ж текст на папері дійсно написаний рукою Сонхва. Ці маленькі деталі, котрі неможливо повторити, Кан запам'ятав, напевно, на завжди.

– Чого завис? Там чай скоро закрижаніє, – Чон знов з'явився в дверях. – А, ти помітив. Я бігав до магазину і коли повернувся воно під дверима лежало.

– Куди бігав? – Йосан відірвався від малюнку, округлюючи очі й дивлячись на друга. – Ото ти продуктивний.

– Скажи, – Уйон посміхнувся.

Нарешті ранок почався зі сміху. Скільки вже такого не було. Хлопці швидко зібрались і навіть не запізнились ні на автобус, ні на пари.

Нарешті на серці Йосана з'явилась якась легкість. Напевно, йому просто потрібен був той вечір сліз і мультиків.

А вечір цього дня вийшов трохи дивним. Сонхва на місці не опинилось. Він навіть на повідомлення не відповідав. Точніше, його номер зник з телефону, а такі довгі числа Кану запам'ятати складно.

Зате прийшло якесь дивне повідомлення від незнайомця.

'Не чекай його, він не прийде ні сьогодні, ні завтра. Але не забувай про нього. Принаймні до моменту, поки не прокинешся.'

Дежавю?

Так, саме воно. Знов якісь диваки починають розповідати щось про сон. Він прокинувся вранці, що ще потрібно?

Йосан нервово посміхнувся і сів на свою лавочку, підпалюючи ментолову сигарету.

'Йди звідти, повір. Так буде краще для тебе.'

– А нахуй піти не хочеш? – прочитавши нове повідомлення хлопець вимкнув телефон і кинув його в сумку. Але недовго пісня грала. Точніше довго. Але хвилин п'ять - то максимум, який витримав Йосан, перш ніж повернути гаджет до своїх рук.

'Менше слів, більше діла. Я кажу тобі, як краще буде для тебе. Без приколів. Я зараз тебе прекрасно бачу, бо я поряд. І не думай, що зможу тобі допомогти, якщо стане гірше. Вони вже близько. Тікай звідти.'

– Все-таки нахуй ти хочеш сходити, – рикнув в тишу парку Кан, і під шелест дерева взяв свою сумку, швидко виходячи з парку. Може так йому перестань набридати той дивний незнайомець?

Докуривши й викинувши сигарету в найближчу урну він пішов до кафе, що було біля його дому. Бо в квартиру зараз повертатись не дуже хотілось. А в парк.. Ну, його буквально вигнали звідти.

В приміщенні приємно пахло кавою та свіжою випічкою, а відвідувачів майже не було. Якби не хлопець за столиком біля вікна, було без слова 'майже'.

Кан зробив замовлення, сідаючи на маленький диванчик за одним з небагатьох столів.

'Привіт~'

Йосан озирнувся. Той незнайомець слідкував за ним.

'То ти сидиш? Навіть якщо ні - відчепись від мене. Набрид вже. '

Йосан нарешті відповів не вголос на ці повідомлення. На його обличчі знов на декілька секунд з'явилась нервова посмішка.

'У~

Мене розкрили)'

Він.. такий дивний. Поправляючи маску незнайомець встав зі свого міста і, йдучи до виходу, зробив таке коло, щоб опинитись поруч з Йосаном. На ньому був якийсь дурнуватий чорний плащ. Наче мав він гарний вигляд, але такий прикид не для такої погоди. Юнак нахилився, щоб бути трохи ближче до Кана.

– Завтра вранці новини глянь, – і пішов геть з цього кафе.

Якщо він тут сидів цей час, то як міг бачити Йосана аж в парку? Камери? Бо по-іншому ніяк то не пояснити. Поруч тоді нікого не було. Бо в тому парку видно все. Абсолютно. Там лише одне місце є таке, де ніхто тебе не побачить. Але й ти нікого не помітиш звідти.

Вечірня кава явно була зайвою. Прокинувшись від болю в голові Йосан відразу ж потягнувся до телефону, перевірити чи не писав йому Уйон.

'Добрий ранок, вже дивився новини?'

– Та блять, знущаєшся?

Знову він? І як він дізнався, що Кан тільки взяв телефон до рук? В голові з'явилась надія, що це просто збіг. Бо, знаєте, страшно жити й знати, що за тобою слідкують.

'Ага. Відкрию карти, я знаю де Хва і це саме через нього я з тобою тут спілкуюсь. Але я тобі більше нічого не скажу, бо він попросив мовчати~'

Серце пропустило удар. Але це повідомлення швидко видалилось. То був жарт?

'Вибач, якщо я його залишу, мене приб'ють'

Не краща відмазка, але облизавши губи Йосан поліз в міські новини, приблизно прикидаючи наскільки сильно він з глузду з'їхав.

Різні сайти були забиті однією тільки новиною. Щось сталося з парком. Точніше в ньому. А ще точніше там когось вбили.

Тепер це місце заблоковане? Туди більше не потрапити? Ні, ні, ні. Тільки не це.

'Не плач сильно, то ненадовго. Скоро знову повернешся туди, повір. І так, краще сховай ті малюнки від Марса кудись. Він, звісно, гарно малює, але їх краще прибрати'

– Як ти знаєш, що відбувається на моєму столі? – Кан піднявся з ліжка, підходячи до місця, про котре тільки що сказав. Йому дійсно треба було прибрати там. Занадто багато накидано. – І можу я зробити те, що ти сказав після універу? Бо я спізнюсь, – Хлопець знов глянув на екран телефону. Через декілька секунд там з'явилось нове повідомлення:

'Я бачу і чую все, що і ти. І ні, прибери зараз'

'До речі, вчора ти бачив не мене' - з'явилось на момент пізніше.

– Дивний ти, – і ще трохи сонний хлопець поліз кудись у стіл за папкою, куди швидко почав прибирати всі малюнки від Хва.

В універ він не спізнився. Що дуже дивно. Про цього дивного незнайомця Кан не розповів Уйону, але до початку пар встиг трохи понити, що тепер найближчим часом до свого парку не потрапить.

– У нас знов заміна на математиці, – пробухтів Уйон, вимикаючи свій телефон.

– Знов вона?

А у відповідь тиша. Неприємна тиша, щоб зрозуміти про кого йде мова. Знову та криклива вчителька.

'Чого сумний такий?'

'Ну, подивився б я на тебе, коли ти дізнався про те, що пару заміняти буде найфіговіша вчителька з існуючих на планеті'

'Хахах, ну подивись. Я поряд'

Здивування на обличчі Йосана не можна сховати або передати словами. Поряд?

'Ну, окей, то жарт, ти мене не побачиш, але фактично я реально поруч із тобою.

~На ментальному рівні~'

– Дивний, – тихо сміється Йосан, лякаючи Уйона своєю різкою зміною настрою.

– То ти дивний, чого смієшся? – друг відірвався від слідкування за викладачкою, що метушилась біля столу.

'Мовчи про мене і про зникнення Хва.'

– Та так, художничок мій прислав дещо, – вимикаючи свій телефон Кан розгортає зошит, починаючи новий конспект на сьогодні.

'І не дивний я('

Голова знов болить, настрій зник, як і думки, що вирішили розтанути десь в голові, знов стаючи однією сірою масою.

'Прокинься'

– З дуба впав? У мене голова, звісно, болить, але я не сплю, – виругався Кан собі під ніс, відкушуючи вафлю.

– Ти кому? – Уйон, здається, не вийде зі стану здивування поки вони не розійдуться по домах.

– Га? А, то так, сам собі з розуму сходжу, – і знов трохи нервова посмішка.

– Останнім часом ти дивний якийсь.

– Знаю.

'Одного разу ти зрозумієш сенс моїх слів'

– Ага, звісно, – хлопець знову забув, що він не наодинці і знову відповідає вголос, але знову під ніс, щоб не здатися ще дивнішим.

'Ну дивись, я попереджав'

А перед очима і десь всередині голови, десь поруч з болем, мелькнуло нове дежавю.

І що за цікаве у нього життя в минулому було, що ці дежавю у нього так часто бувають? Раніше, наче, він від них не страждав. Може до лікаря звернутись?

Може. Якби тільки час був.

Може, якби у нього був час, він би пішов шукати Сонхва. Може знайшов би його. Чомусь, ідея з пошуком не дуже знайомого йому хлопця здається кращою, за відвідування тих пар в університеті.

'Такий стомлений.. І навіть не думай про те, що ти там надумав вже, я тебе не випущу з хати! Бо Хва мене вб'є потім, але ми зараз не про це. Ти його в місті не знайдеш, тож не намагайся!!'

– Ти і думки читати вмієш? – спокійно запитує Кан, сидячи за кухонним столом і відпиваючи свою каву.

'Ну типу. Я природжений психолог~

По тобі видно, що ти за ним хочеш піти, але не думай про це більше, окей?'

– Я подумаю, – походу, треба змиритись вже зі своєю долею. Хлопець поправив свої темні пасма і повернувся до телефону.

'Глянь за двері, там тобі подаруночок маленький. Хва просив передати~'

І Йосан пішов. Він вже звик робити те, що йому кажуть. Точніше пишуть.

А за дверима дійсно була коробочка і квіти. Такі ж фіолетові квіти, як і першого разу. І знов вже звичне дежавю, що зупинило хлопця на пару секунд.

Забравши подарунки і закривши двері він повернувся до кухні.

– Можна питання? – він взяв телефон до рук і почав шукати вазу для тих квітів.

'Давай. Не факт, що відповім, але давай'

– Як тебе звати? Чи як мені до тебе можна звертатись, що я потім не заплутався? – він вже набирає воду в скляну посудину.

'...'

І Кану нічого більше не відповіли. Зазвичай, відповідь, навіть довга, прилітала майже відразу, а тут.. Дивно це.

'Хала. Просто Хала. Імені я тобі не скажу, але давай вже так, якщо хочеш до мене якось звертатись'

– Прикольно. Тобі його що, не можна розкривати? – сміється Йосан, повертаючись до своєї кави та коробочки. Походу любить Хва ті коробочки.

'Ну типу'

– Добре.. Мені от цікаво, це у тебе часу так багато, що ти постійно зі мною тут висиш, чи що? – пальцями він акуратно розв'язує чорний бантик на бузковому подарунку. Всередині якась дивна маска з тоненькими акуратними перехрещеними ціпками і малюнок.

'Я подавився'

– Вітаю. А я не можу зрозуміти прикола.

'Все приходить з часом~'

'До речі так, у мене кууупа вільного часу і залізні нерви'

– Відсилка, що мене не всі витримають? – знов посмішка на обличчі. Він допиває вже трохи охолонувшу каву та виймає маску з коробки.

'Ну типу'

'І ще одне. У тебе друг ЗАНАДТО допитливий'

– А тут ти підеш нахуй. Переставати з ним спілкуватись через те, що він може дізнатись зайвого для себе я не буду. Він єдиний, хто мене розуміє, - хлопець вертить цю новеньку річ у себе в руках, роздивляючись її.

'Та я не про те. Хоча якщо він щось і дізнається, то потрапить в сильні неприємності. Як і ти, якщо розкажеш. Але просто намагайся по максимуму віддалятись від тем з Хва чи мною'

– Блять, і як ти ото так швидко пишеш?

'Секрет)'

З маски випав маленький значок з цікавим пісочним годинником. Милий. На вид навіть такий, наче його руками зробили спеціально для Кана.

Такі думки викликали у нього на обличчі посмішку.

'Ти так сильно втюрився в нього?'

– Ні! – прикрикнув Кан, різко б'ючи руками по столу.

'Йой, чого ти так? Це ж звичайне питання..'

– І? Не задавай більше такого, – він прикусив губу, забираючи і маску з коробкою, і телефон в кімнату. Там він поклав малюнок у папку з іншим такими ж гарними й навіть трохи рідними серцю.

'Йосан втююрився~'

– Знав би де ти сидиш, прибив би.

У хлопця різко, але не надовго, заболіла голова. Наче вдарив хтось.

'Бий, я тут'

І кольнуло щось в районі серця.

'І тут'

– Що це, чорт забирай, таке було? – прибираючи руки від голови і нормально стаючи на ноги питає Кан і потім читає два попередні повідомлення.

'Магія~'

– Пиздець, а не магія.

Гучно видихнувши, він впав на своє ліжко і спробував швиденько заснути, щоб забути це.

Дні знов пролетіли швидко, але Хва ніяк не повертався.

В парк, на диво, знову почали пускати, але ніхто туди, як і раніше, не совався. Окрім Кана. Він кожен вечір міг годинами чекати свого друга, сидячі на своїй лавочці в тій чорній масці й роздивлятись плями від крові, котрі ніяк дощем не змиються і котрі кожного разу міняли свої форми. А ще читати ті всі повідомлення від Хала виявилось занадто нудно, але згадуючи їх перший діалог.. Кан прислуховувався до його слів.

Так хотілось розповісти про це все Уйону, але як би Хала не набридав і не бісив, втягувати в це друга він аж ніяк не планував, бо занадто це ризиковано. Бо передбачити що там скаже його таємничий знайомий неможливо ніколи. Завжди щось нове і цікавіше за попереднє. А може когось вб'ють, якщо Кан комусь про це розкаже? А може н��чого і не буде. Хто його зна.

– Скажи, мені ще довго мучитись? – Кан сидить за столом в кімнаті, поклавши на нього ноги й трохи гойдаючись на стільці. Телефон в руках, що спокійно лежать на стегнах, а голову він задрав, роздивляючись стіну, що, взагалі-то, була за його спиною.

Він вже звик ні з того ні з сього питати щось у пустоти. Вона завжди відповідала. Точніше він. Хоча хто його знає хто то. Той Хала ніколи не уточнював свою стать, але чомусь Йосан думає, що він саме хлопець. Хоча якщо і дівчина буде, він не засмутиться.

'Все від тебе залежить'

Звук нового повідомлення змусив нахилити голову в іншу сторону, вмикаючи телефон. Прекрасно.

– Знов загадки?

'Ні'

'Я дійсно не знаю цього'

– Хоч чогось не знаєш..

Хлопець встав на ноги, трохи розминаючи спину і перемістився на ліжко. Вже вечір, точніше ніч. Та й у сон нарешті клонить. Вперше за багато часу.

Дні пролітали дуже швидко. Навіть складалося враження, що вони грали в гру 'Хто буде найкоротшим' і зменшувались кожного разу.

Цікаво, якщо це сон, то чому тоді тут все так реалістично? І чому він тут так довго?

'Тому що досить ставити багато питань. Тут час летить швидше, за звичайний світ, тож ці декілька місяців, що ти тут в реальності можуть зайняти менше секунди.'

– Ти даси мені поспати? П'ята ранку! – промичав Кан, вимикаючи телефон і кидаючи його кудись на подушку поряд. – І я надіюсь, що це вже кінець сну, а не тільки початок. Бо скоро я не витримаю.

'Витримаєш'

– Прекрасна підтримка, дякую, – кинув Йосан, але відповіді після не було. Його співрозмовник замовк і просто не відповідав. – Ти тут?

'Ага. Але на декілька годин я не зможу з тобою спілкуватись, окей? Не натвори нічого. Просто тут дещо сталося..'

А ось це вже цікавіше. Цей Хала ніколи його не залишав наодинці.

По кімнаті почали бігати тіні. Багато тіней. Великі, малі, наче бігали від сонця. За цим так прекрасно спостерігати. Ніби за вікном хтось ліхтариком водить величезним.

Цікаво, що у них з Хва там відбувається? Типу, судячи з усього вони явно не у цьому світі. Тоді в якому ж?

Кан не був прихильником теорій про мультивсесвіт, але останні події змушують передивитись абсолютно всі свої погляди на життя, його однотипність і довжину.

Хлопець перевернувся на живіт, падаючи лицем в м'яку подушку. Знову хочеться спати.

Сон у нього дивний. То його взагалі немає, що навіть снодійні не допомагають заснути, то кава прокинутись не допомагає.

От зараз якраз другий варіант. Морфей забирає у своє царство за лічені секунди, показуючи якісь сірі мультики замість снів. Нудно. Дуже.

І знову він не помічає як прокинувся, як заварив каву і як за звичкою пішов на пари, перед цим купивши декілька енергетиків.

– Сонна муха, драстє, – поруч з'являється Уйон. – Це ти вперше раньше мене прийшов, да? – Чон дістає зі своєї сумки деякі речі й розкладає їх на столі перед собою.

– Типу, – хлопець опускає голову на стіл, повертаючись обличчям до друга. М'ятна жуйка в роті хоч трохи відволікає від сну.

Уйон нарешті всівся на своєму місці, розпатлав волосся хлопця поруч, що навіть нічого у відповідь не сказав і почав розповідати про вчорашню гулянку, яку Кан пропустив через сонливість.

– Як там твій художник? – ненароком питає Чон посеред бесіди.

– Та нічого, – на розмови сил, якщо чесно, не було, але і друга ігнорувати не хотілось.

Пари пролетіли так же швидко як і день. Енергетики не допомогли, настрій не покращився.

Йосан за звичкою пішов до парку після університету. Він натягнув чорну маску на обличчя.

Такі вже звичні кущі здавались йому якимись дивними. Їх занадто багато. Вони занадто великі. Через них вже майже неможливо пробратись на маленьку площу, що теж тепер вся в різних рослинах.

Та його лавочка була пустою. І добре. Хлопець сів на своє місце, за звичкою кинувши рюкзак поруч з ногами.

Свіже повітря, прохолодний вітерець і відсутність людей - ось що любив Кан. Він міг годинами там сидіти. Ось як зараз. Прикриває очі й дозволяє потокам повітря гратись з волоссям.

Цікаво, що він може зробити, щоб швидше.. Прокинутись? Бо його вже заінтригували цими снами. Задовбали, звісно, трохи більше, але то не важливо.

Телефон відірвав від так званої медитації своїм гудінням.

'Знову там сидиш? Не думаєш, що то не дуже і безпечно?'

Але повідомлення було проігноровано. Йому хотілось кинути якусь колючку у відповідь, але сил не було.

Липке відчуття тривоги й страху акуратно почало обволікати його тіло, змушуючи озиратись по сторонах і сильніше притискатись спиною до дерева.

Він читав колись про сни, котрі затягують. Котрі можуть крутити події так, наче ти цілий рік живеш у них. Наче це дійсність. Та Кан завжди сміявся з них, думаючи, що це звичайні неправдиві історії, котрі вигадали лише для уваги. Але зараз..

Кожен день в цьому чортовому сні змушував переосмислити всі свої погляди й забути старі думки.

Можна він просто зараз закриє очі, а коли відкриє, то прокинеться у своєму ліжку? По-справжньому прокинеться і забуде ці всі жахіття?

Виходячи з парку він помітив темну фігуру десь вдалині, і тому дорога додому зайняла в рази менше часу, ніж зазвичай. Скоро він вже повністю зійде з розуму.

– У.. Уйон.. – пробурчав Йосан, різко підскакуючи на ліжку.

'Тільки не кажи, що він припреться до тебе зараз, о першій ночі'

Екран телефона був занадто яскравим для повної темноти в цій кімнаті.

– Та ні, я не про те, – він трохи замислився. Чи варто розповідати зараз про це?

'Що там?'

'Заінтригував'

– Ти ж вмієш читати мої думки, – він знову впав на подушку, дивлячись на стелю.

'Вмію, але зараз не хочу'

Хлопець видихнув. Все-таки, розповісти треба.

– Я згадав, що у мене ніколи не будо друга Уйона.. Типу, в університеті такий хлопець був, але ми з ним, якщо можна так сказати, були ворогами, – він прикрив очі, очікуючи відповіді, котра трохи змусила себе чекати, що дуже дивно.

'Ууу~

Може ти прокинешся скоро, раз таке згадав'

– Ну і раніше я не курив.

Хлопець перевернувся на живіт і гучно промичав в подушку.

Як же він вже заєбався.

– До речі, ти ж бачиш що навколо мене відбувається?

'Ага'

'А що?'

– Ти бачив ту чорну фігуру, коли я з парку вийшов?

'Оу.. я думав ти його не помітив'

– В сенсі? – Кан не витримав і все ж піднявся з ліжка, переходячи на кухню. Він поставив чайник і завис на декілька секунд, обираючи з якими травами буде пити чай зараз.

'Ну, не дуже ок, що ти його побачив. Але нічого, просто забудь про це і нічого тобі не буде'

– Забути не зможу, бо, походу, я бачу його зараз у вікно.

'Привіт~'

– Що?

'Що?'

– А ще з кожним днем мені все більше і більше здається, що той дивний хлопець в кафе, що казав про новини, то ти. Бо тільки ти можеш бути таким дивним, – Йосан залив пакетик в чашці гарячою водою і переставив ту чашку на інший стіл, сідаючи на один зі стіль��ів. Тільки перед цим він закрив те вікно, щоб не бачити як незнайомець наближався. Хоч хлопець і живе на третьому поверсі, не дуже прикольно за тим спостерігати.

'Бтїшся?'

– Ти.. Да ладно. Ти реально вмієш робити помилки? – Йосан засміявся. До цього всі повідомлення від Хала були прописані без помилок, а тут. Ну, хоч трохи настрій піднявся.

'Я теж людина, взагалі-то, і маю право на помилки'

– То добре. Хоч щось про тебе дізнаюсь. Але враховуючи обставини й твою поведінку це виглядає доволі незвично, – він тихо засміявся і відпив свій чай. – Чого завис там? Знов справи?

'Ти мене знаєш прекрасно'

– Ага. Жартуй більше, – хлопець дістав з однієї із кухонних шаф печиво і повернувся до столу.

Йосана відволікли повідомлення від Уйона, що не міг заснути і тому почав строчити мільйон і одне повідомлення. Спілкуватись з ним після того, що згадав хлопець, було трохи дивно, та за ці декілька місяців вони наче подружились, тож чому б і ні?

Хоч на трохи хлопець дійсно перестав думати і про Хала і про Хва і про цей сон. Декілька разів ще ставив чайник, щоб знов і знов робити собі чай. А потім просто відключився, так і залишившись сидіти за столом.

І знову він розплющив очі, не помітивши ночі, що знов пройшла дуже швидко.

Він сидить на кухні, перед ним напівпорожня чашка із вже задубівшим чаєм та вчорашнє печиво із вимкненим телефоном.

– Я скучив за Хва, – він тихо видихнув вирівнюючись в спині. Тіло трохи боліло від незручної пози і голова також. Занадто багато чаю.

– Я також, – знайомо-незнайомий голос змусив Кана подавитись повітрям. Він відкашлявся і повернувся у сторону звука.

В проході на кухню стояв хлопець. Чорне довге пальто, дивакуватий капелюх та знайома маска. Такий дивний і знайомий. Хто він?

– Тільки не кричи, – він виставив схрещені до цього на грудях руки вперед долонями, демонструючи, що нічого поганого Кану не зробить.

– Хто ти? – несподіваний страх охопив все тіло юнака, не дозволяючи поворухнутись.

– Ти знаєш, – у нього в руках з'явився телефон і саме в цю секунду на смартфон Йосана прийшло нове повідомлення. Тобто перед ним..

'Ага, правильно думаєш'

– Не бійся, це сон уві сні, та і я не планую нічого поганого тобі робити. Просто вирішив привітатись. А то не гарно якось виходить - я тебе знаю як облупленого, а ти навіть не здогадуєшся що я за таке, – він сміється. Незнайомець спокійно сідає напроти хлопця, дивлячись прямо в очі. Це трохи.. ніяк? Ну, зазвичай коли погляди перетинаються відчуваються якісь відчуття, а тут нічого. Наче у дзеркало дивишся. – Правильно думаєш.

– Що? Тобто.. – Йосана здивував його ж різкий голос, – В сенсі 'правильно'?

– Ну, фактично я і є ти. Точніше твоя совість, але то не так важливо, – знайомець примружив очі, наче намагаючись залізти кудись прямо за душу, в самі закриті місця думок.

– Тобто ти теж..

– Йосан, так.

В голові хлопця це ніяким чином не складувалось. Його 'совість' зараз сидить перед ним і.. просто розмовляє? Ну, якось не дуже реалістично. Хоча про які реалізм та реалістичність може йти мова, якщо у нього за вікном пора року з осені не хоче змінюватися вже четвертий місяць?

– Мені здавалось, що вам типу не можна отак от з'являтись тут?

– Фактично ти правий, але, як бачиш, і мені, і Хва на це фактично наплювати, – він засміявся. Тобто отак зі сторони звучить його сміх? Його голос? Це дуже.. дивно розуміти.

– Раз ти згадав Сонхва.. Можна за..

– Його помітили. І щоб вберегти тебе від Них йому довелось зникнути. Бо Вони - не люди. Вб'ють і не помітять. Але можу сказати одне - скоро це все скінчиться. Раз ти почав помічати відмінності від реальності, то ми рухаємось в правильному напрямку, – різко перебив Хала. Його ж ще можна так називати?

– Тобто я скоро повернусь до звичного життя? – це єдине що зрозумів Кан з того всього діалогу, але йому сподобалася ця новина. У відповідь був лише один кивок, що змусив на секунду посміхнутись навіть, але..

– Так, нас ти забудеш через деякий час.

– Блять.

– Багатослівно, – і знов Хала засміявся. Він встав і оглянув кімнату, а потім просто вийшов кудись, своєю дивною поведінкою змушуючи хлопця піти за собою.

Тіло віддавало приємним болем під час ходіння і це навіть змушувало трохи посміхнутись. Відчувати щось уві сні. Котрий сниться уві сні.. Не кожен вміє.

Та купа питань, котрі з'явились в голові Йосана з першого повідомлення від цього дивакуватого хлопця кудись випарились з голови. Хала сидів на підвіконні біля вічно відкритого вікна і посміхався. В його руках була та сама папка з малюнками від Хва.

– Бачу тобі вони дуже важливі, – знов відчулось те дежавю, що трохи відвернуло увагу від всього екшену, що відбувався в кімнаті хлопця. З обличчям цього чорнокапелюхового дивака почало щось відбуватись. Як і в тому сні з Хва.. це так дивно.

Малюнки почали танути в його руках наче якийсь лід. І все пливло наче акварельні фарби по мокрому паперу. В голові закрутилося ще сильніше. Той Хала встав на ноги і почав підходити ближче.

З кожним його кроком на очах у хлопця з'являлись сльози. Більше і більше всіх, що не планували зупинятись. Хоча плакати не хотілось.

– Прокинься! – почулось над вухом. Кан відкрив очі й ледь не впав зі стільця. Перед ним стояв той самий Хала, що декілька секунд назад був якимось жахом перед очима, а зараз як ні в чому не бувало впіймав зашуганого юнака за футболку. – Важкий, – відчувалось, що ще трохи й рука цього Хала відпустила б Йосана, та він встиг всістись нормально. – Не хотів з'являтись, але прийшлось. Бо по іншому ти б тут відкинувся, – він засміявся. – В тому жахітті тобі вже все розповіли, тож вибачай, але папа! – і він зник.

По щоках продовжували неконтрольовано скочуватися сльози.

Він так і сидів за столом на кухні. Тіло боліло сильніше, ніж в минулий раз. Та зараз він наодинці зі своїми думками.

'У твоєму сні був не я. Занадто багато воно сміялось, як для людини з майже нульовими емоціями, якщо чесно. Зате розповіло все за мене~'

'А ще якщо бачиш мене без маски - біжи нахуй'

– Найнесподіваніший початок дня, якщо чесно, – Йосан встав зі свого місця. Голова трохи боліла від цього всього. Він дійсно весь цей час спілкувався зі своєю совістю? Він точно з розуму не сходить?

Якщо чесно, навіть кава не допомагала прийти до себе і він вирішив прогуляти сьогодні. Збігав в найближчий магазин за смаколиками та засів за фільмом. Йому потрібен цей несподіваний відпочинок. Та перед цим він все ж попередив Уйона, щоб не було очікувано-неочікуваних гостів. Все ж, хотілось побути максимально на одинці, хоча з цим Хала так не вийде, та відчуття, що поряд з тобою хтось є вже так прижилось, що і не відчувається зовсім.

Думки залишились десь позаду, поступившись місцем для сюжету безглуздих фільмів, що допомогли пропустити цей безглуздо-лінивий день.

Йосан сидить за столом в кухні, п'ючи чай та ловлячи нове дежавю. Але на цей раз за спиною ще шкварчить сковорідка з млинчиком.

Вікно кухні виходить у сторону погано освітленого під'їзду. На нічному небі майже непомітно зірок, а по дворику, між багатоповерхівками біжить якийсь хлопець.

– Гормони заграли чи що? – сміється Кан, відпиваючи нічну каву, розбавлену майже на половину молоком.

'У мене погане передчуття'

– Я б пожартував про запізнення на побачення, але наймолодша з моїх сусідок - сорокарічна одружена жіночка з дітьми і щось я не вірю, що той хлоп біжить до неї, – почувши гуркіт у під'їзді промовляє хлопець.

Але за декілька секунд двері в його квартиру гуркотом відчиняються, а потім так само гучно і зачиняються. Чується дзвін ключів і тяжке дихання.

– То пизда, – констатує ��акт Уйон, притискаючись спиною до стіни.

– Ще яка, – зло випалює Йосан, стоячи в проході в піжамі і зі сковородою у руці. На ній ще досі шкварчить млинчик. – Чого так лякаєш?

– Знав би ти який я переляканий зараз, – хлопець знімає свої кеди і, впевнившись в тому, що двері добре зачинені, проходить за хазяїном квартири на кухню.

Темноволосий в свою ж чергу повертає пательню на плиту і ставить чайник.

– Ну, розповідай.

'Мені здається, тобі потрібно йому повірити без жодних питань'

– Короче, я йшов на свіданку, і біля місця зустрічі побачив двох двохметрових чєла в бєлом. Вони такі дивні були, – видихнув Чон. – Типу, я підійти навітьне успів, а вони на мене кинулись. Ну я і побіг. Сховавсь десь хєр зна де і вони наздогнали. Та спочатку не помітили мене і я почув їх діалог про якісь халати, маски і різну хуйню типу законів і покарань за їх порушення. І вони ще моє ім'я назвали. В щоки загнали що капець.

'Блять'

– Мене дивує, що останнім часом ти почав більше матюкатись, – промовив Кан в нікуди.

– Що?

– А, нічого. Сам з собою з розуму сходжу.

Дежавю? Так, саме воно.

Йосан залив чайні пакетики водою і хлопці почали довгу розмову аж до ранку. Хала щось там строчив, але на його повідомлення, якщо чесно, не було ні бажання, ні часу відповідати.

Люди в білому, чорні маски, ранкова поява Хала, зляканий Уйон. Це все трохи збивало з пантелику. Може, ці всі дива свідчать про скоре пробудження?

Чон пробув аж до наступного вечора. А там його забрав той самий друг по переписці, якого Кан побачив взагалі вперше.

Добре, що Уйон не залишиться наодинці зараз. Дуже добре.

Впавши на ліжко Йосан вмикає телефон.

– Останнім часом відбувається якась хуйня.

'І не кажи. Тих дивних людей теж треба оминати десятою дорогою. Особливо тобі з Уйоном. Ви схожі на наших, а ми, так сказати, відомі бунтарі в нашому світі. А ще ви без спеціальної уніформи, що у нас обов'язкова, тож вам у два рази гірше'

'Тільки передай це своєму другу, щоб теж знав'

– Та передам. До речі, я ще дещо згадав. Я ніколи в блонд волосся не фарбував.

'То добре, що згадав'

Йосан гучно видихнув. Йому вже це набридло. Дивні розмови, дивні люди, дивний світ. Нічого нормального. Лише неприємні спогади в голові за всі ці чотири місяці.

Він вже перестав купувати ті сигарети, перефарбувався в рідніший колір, бо для нього так комфортніше. Ближче до реального життя.

Ранкова кава, вечірній чай. Прохолодний вітерець, чорні маски. Нові малюнки. І постійні хованки від тих білих гігантів. Коли його життя стало таким? Коли все покотилось згори?

Університет він закинув. Толку в ньому немає. Уйон і так частенько сам приходить в гості.

Парк став ще пустішим. Навіть пташок не було і бродячих котів.

З того самого дня, коли тут когось вбили, нічого не змінилось. Лише сам Кан дізнався, що смерть людини була ділом тих самих гігантів. Той хлопець був знайомим на вигляд. Вони раніше не спілкувались, але щось всередині підказувало, що це не так.

З кожним днем всесвіт ставав все сірішим і заплутано-нудним. Все пливло, все затікало в невідомі форми. Нічого не було нормального. Він звик вже до абстракцій в небі, котрі ніхто крім нього і не помічає. Звик, що пташки давно вже перестали попадати в ноти.

Йосан вже зробив все, щоб його життя було більш наближеним до реальності. І з кожною такою зміною світ, де він знаходився, давав нові тріщини.

– Таке враження, що мені скоро прийдеться зробити щось дуже сумне, – він зітхає і сильніше притискає до себе подушку.

Дуже скоро..

'Все може бути. Дивлячись який зараз розвалений цей світ..

Можливо ти дійсно скоро вже прокинешся'

Дежавю вже стали невід'ємною частиною кожного чортового дня, що більше минулого давив на голову та плечі.

Йосан в котре за день йшов на кухню. Голова порожня і болить ще сильніше. Чай повинен хоч трохи допомогти.

Фігура в чорному, що сиділа за його столом, навіть не злякала.

– І тобі привіт. Чай будеш? – буденно запитав Йосан так, наче це зовсім і не друга його зустріч зі своєю ж 'совістю'.

– Тобі дійсно треба перестати спілкуватись з Уйоном. Повір, так буде краще для вас обох.

– Та вірю, – він сів за стіл відразу ж кладучи голову на нього та дивлячись кудись у дивно-звичне небо.

Розпатлане волосся заплуталось сильніше від руки Хала, та то не так важливо. Голова стала боліти менше. Він зник, залишивши після себе шлейф суму та надії.

І Кан потягнувся за телефоном. Він набрав свого друга, морально готуючись до гіршого та благаючи всесвіт, щоб Уйон не взяв слухавку.

– Привіт, – почулося з іншого кінця проводу.

Ну все. Кінець. Йосан якось зміг наплести щось, щоб його слова не виглядали дивно і натягнуто і щоб не образити нікого. Чон спокійно вислухав його і всі ті аргументи про кінець їх спілкуваня.

На серці боляче він суму. Боляче від того, що його єдиний друг, хоч і не дуже реальний, так спокійно реагує. Хоча, може то і на краще. Менше слів і менше емоцій.

І тільки зараз він зрозумів, що він це все робить лише для того, щоб потім прокинутись у своїй холодній квартирі, щоб потім помирати від нудьги й наодинці зі своїми думками. Бо друзів у реальному житті у нього не було зовсім.

Ота поява Хала настрій трохи підняла, та не надовго. Світ знову почав руйнуватися, все сильніше нагадуючи якісь розвалини від зомбі апокаліпсису.

І вся прекрасність цього міста зникла разом із сонцем. Ніч. Небо без зірок. Проігнорований страх бути поміченим тими гігантами у білих масках.

Йосан навіть не пам'ятає як опинився в парку на своїй лавочці під тим чортовим деревом. Та маска на обличчі і ті значки на кофті. Папка малюнків у руках. Тих самих нарисів і інших ілюстрацій від Сонхва.

Такі прекрасні і такі рідні для пораненого серця хлопця, що навіть не помітив темну фігуру у плащі під розваленою аркою на площі.

Шум вітру й зірване з дерев листя відірвали від тих робіт і змусили витерти сльози. І тільки зараз він повернув голову в сторону того самого юнака.

Малюнки розлетілись геть із папки, що впала на землю. А сліз побільшало в рази. Нарешті.

– Хва! – кричить Йосан, стаскуючи з обличчя маску і біжучи в сторону друга. Він акуратно врізається в нього, обіймаючи і притискаючи до себе, щоб більше ніколи не відпускати, не губити й не залишатись наодинці. Чуже тепло таке прекрасне.

– І я радий тебе бачити, – старший посміхається, патлаючи темне волосся друга. Такі потрібні для Кана слова і дії. Такий потрібний хлопець поряд. Можливо, йому варто залишитись тут?

Він трохи застиг, поки Пак взяв трохи ініціативи на себе. Він підняв обличчя Йосана за підборіддя й акуратно затягнув в солодкий поцілунок.

Дзвін будильника б'є наче десь всередині голови. Прохолода в кімнаті, бо дехто вчора ввечері забув закрити вікно. Подушки на підлозі. І кошмар, який не вийде з голови ще довго. Не кращий початок дня.

Але нарешті він по-справжньому прокинувся.. Нарешті все скінчилось..

Нарешті..

Ні.

[lissana-landau]

О том, чтобы говорить

Сижу с порезанным пальцем, сетую на свою рукожопость и не очень удачный день. Большая его часть прошла в относительно хорошем настроении. Вот только шквал гнева и проблем пришёлся совсем не вовремя. Хочется говорить о своих проблемах, но, во имя тьмы, есть столько факторов, чтобы этого не делать: усталость близких, незначительность самих проблем, эпизодичность плохо настроения и понятие того, что эти проблемы не особо-то и важны. Можно пережить самой и разобраться тоже, того более – списать на свой очередной загон, которых множество.

Я живу и принимаю их, как что-то самой разумеющееся. Часто замалчиваю о некоторых переживаниях и негативе, просто скидывая происходящее на усталость. Мои проблемы не так важны, если нужна помощь. У близких нет ресурса на то, чтобы позволить себе нормально восстановиться, при этой радости на горизонте всплываю и я со своим полиэтиленовым пакетом всякой херни. Было бы неплохо избавиться от груза проблем и выкинуть пакет к чертям, но просто не могу. Возможно, пока что. Сегодняшние проблемы буду вновь переносить через себя. «Brooklyn baby» – Lana Del Rey

Рано утром Ассоль закуривает, стащив из пачки Жана очередную сигарету. Вездесущие Мальборо со своим плотным дымом. Кирштайн редко притрагивается в подобному, только когда становится слишком херово, чтобы захлёбываться в крепком кофе. Скоро первый экзамен за текущий семестр. Рыжая в стрессе и усталости, не слишком сильной, но приевшейся. Ей осточертело буквально всё – окружающий мир, зимняя серость, отсутствие чуда, куча документов, люди и их существование. Она просто устала. – «World»