#бойовики

[salvadorhistory]

Протистояня з комуністами 1971-1993рр.

Варто сказати, що після придушення повстання 1932 року і страти його ватажків, у Сальвадорі на десятиліття запанував мир, ліві злочинці ще довго не могли прийти до тями. І тільки в 1970-х роках різні комуністичні та соціалістичні організації, розпочинають підпільну діяльність готуючись до активних дій. У 1971 році формується перша злочинна комуністична організація, яка отримала назву Народна Революційна Армія. Варто зазначити, що першу кров комуністичні злочинці пролили 2 березня 1972 році коли вбили двох національних гвардійців і вкрали їх зброю. Після цієї події влада починає активно шукати, терористів. Також комуністичні бойовики роблять напади на банки та інші установи з метою грабунку. Також силам безпеки вдається ліквідувати ряд комуністичних терористів таких як Карлос Мартінес, Франсіско Гереро, Антоніо. У 1973-1974 роках, напади комуністичних злочинців продовжились, часто це були або вбивства бізнесменів або урядових чиновників, або ��рабунки. Також в 1975 році ватажками Наодної Революційної Армії Рівасом Мірою і Хоакіном Вільялобосом, були вбиті їх же поплічники такі як Роке Дальтон та Армандо Артеага, були вбиті нібито за співпрацю з ЦРУ. У 1975 році сили безпеки Сальвадору ліквідовують також одного з ватажків комуністичної організації Народної Армії Рафаеля Арсе Саблу.Також в 1976 році ватажки Народної Революційної Армії вбивають Володимира Рохеля, власного поплічника, який був незгідний з прокитайським орієнтуванням організації. У жовтні 1976 році сили безпеки Сальвадору ліквідовують 3 комуністичних терористів в Санта-Теклі.

Окрім сил безпеки владі Сальвадору в приборканні комуністичних терористів допомагають і право консервативні парамілітарні організації. У 1979 році 29 жовтня силами безпеки були знищені ще 7 комуністичних терористів. Починаючи з 1979 року протистояння з комуністами марксистами набуває затяжного характеру і відбувається як у місті так і в сільській місцевості, фактично розпочинається повноцінна громадянська війна з сторони комуністів. Провідну роль серед правих в Сальвадорі відігравав Роберто Обюссон, який боровся з комуністичними терористами. Також були інші організації, які боролись проти комуністів, такі як Союз білих воїнів, які тільки за 1977 рік вбили 28 комуністів. Також боролись проти комуністів Озброєні сили Регаладо, яка було утворена Ектором Регеладо, яка займалась ліквідацією комуно-соціалістичних терористів. Ще існувала така оргіназіація як Сальвадорський національний рух, яка теж займалась знищенням ліваків. Ескадрони смерті правих фактично всю громадянську війну, вбивали комуністичних злочинців. Діяли доволі ефектино вбиваючи як координаторів комуністів, так і їх замаскованих учасників. Натомість 10 жовтня 1980 року, був утворений комуністичними організаціями Фронт національного визволення імені Ферабундо Марті до нього увійши такі організації як: Народні сили звільнення Ферабундо Марті, Народна Революційна Армія, Національний супротив, Революційна партія Центральної Америки. Всі ці комуністичні злочинні організації об'єднались у Фронт національного визволення Ферабундо Марті. 27 листопада 1980 року, було ліквідовано 7 високопоставлених комуністичних злочинців , у тому числі Енріке Альвареса Кордову і Хуана Чакона.

Також в серпні 1980 році було знищено Луїса Діаса, одного з основних терористів Революційної партії Центральної Америки, а в листопаді 1980 року було знищено Умберто Мендосу, одного з лідерів організації. 7 січня 1981 року збройні сили Сальвадору очолюють наступ на комуністичні сили, задіюють всі аспекти і все озброєння від артилерії до авіації. 12 січня до збройних сил Сальвадору потрапила велика кількість китайської і радянської зброї, яку війська Сальвадору виявили в мертвих комуністів. На 13 січня в боях армія Сальвадору ліквідувала 500 комуністичних бойовиків. 6 квітня 1983 було убито в Манагуа одного з лідерів комуністичних повстанців Меліду Монтес, вона була вбита охоронцем лідера ФНОФМ Сальвадора Карпіо, який відповідавав за контррозвідку. Це завдало серйозного удару по комуністах. 12 квітня 1983 року вчинив самогубство, ще один керівник ФНОФМ Сальвадор Карпіо, якого звинувачували в смерті Монтес. Також для боротьби з комуністичними терористами було створено елітний спец загон Атлакатль, який займався рейдами, диверсіями і знищенням цілих груп комуністичних терористів.

Одна з гучних антипартизанських дій військ Сальвадору проти комуністичних злочинців відбулась у травні в 1980 році, в прикордонних селах з Гондурасом, розташовувавлись комуністичній бойовики, вони зайняли кілька сіл і використовували їх як навчальні табори, місцеві також допомагали комуністам. 13 травня сальвадорські війська у складі військового загону № 1, Національної гвардії розпочали антипартизанську операцію. З кількох точок , включаючи сусіднє село Лас Вуельтас , вони зійшлися до Лас Арадас, неодноразово вступаючи в сутички з партизанами . Також 13 травня 150 гондурасських солдатів 12-го батальйону, що базується в Санта-Роза-де-Копан, прибули в Санта-Люсія, Гондурас, і Сан-Хосе, Гондурас, поблизу річки Сумпул і не дали бойовикам перетнути кордон. Під час боїв і зачисток прикордонних територій військами Сальвадору було вбито від 300-600 комуністичних бойовиків та їх прихильників. У грудні 1981 року військові Сальвадору вчинили війну в Мозоті, селищі куди вони прийшли після зіткнення з комуністичними бойовиками, загинуло від 800-1000 осіб. Ще одна важлива подія відбулась в березні 1982 року, коли разом з комуністичними бойовиками було вбито 4 журналістів з Нідерландів, які приїхали вести репортажі про війну, репортери одразу поїхали в регіон де були часті сутички армії Сальвадору з комуністичними бойовиками. Зустрівши одного з командирів комуністів Оскара, журналісти з Нідерландів, відправились з ним в Джунглі разом їх було 9 чоловік 5 бойовиків комнуістів і 4 журанлістів. Всі вони потрапили в засідку армії Сальвадору, вдалось вижити лише одному комуністичному бойовику на і'мя Мартін, решта були вбиті.

У серпні 1982 році відбулась також бійня в Ель-Калабосо. В данному регіоні діяли комуністичні партизани ФНОФМ, відповідно щоб присікти їх дії, туди були направлені сили армії Сальвадору, а також сили елітного спецназу. Загалом військові знищили там близько 200 людей як партизанів ФНОФМ так і їх симпатиків. Також війська Сальвадору 1 серпня 1983 року, ліквідували групу комуністичних бойовиків і серед них Ліліан Летона, одна з командирів ФНОФМ, яка вже кілька років воювала на стороні комуністів. Також ще у 1980 році, правими ескадронами смерті був знищений Енріке Кордова, який мав зв'язки з комуністами з ФНОФМ і виступав проти військових Сальвадору. Адміністрація США надавали гроші і озброєння Сальвадору, США не хотіли щоб до влади прийшли комуністичні злочинці. Загалом вся середина 1980-х роках пройшла в інтенсивних бойових, діях комуністи не могли похизуватись великими досгяненнями, армія ж методично знищували велику кількість бойовиків. Найбільш масовий бій між урядовими силами Сальвадору і комнуістичними бойовиками відбувся в 1989 році, коли комуністичні бойовики з ФНОФМ вирішили перейти в наступ на урядові сили. Перед нападом ФНОФМ праві парамілітарні вояки, вбили 10 просоціалістичних робочих, які підтримували терористів. 31 жовтня праві здійснили ще один напад і вбили ще 10 просоціалістичних робітників і 20 поранили вбили також Фебі Веласкес, одну з лідерок лівацького руху в Сальвадорі. Командири ФНОФМ розуміли, що час спливає, що комуністичний табір починає валитись, багато бойовиків ФНОФМ загинули або були деморалізовані. Саме тому командири терористів вирішили піти на рішучий крок наступати на столицю Сальвадору.

11 листопада 1989 року ФНОФМ почали одночасні напади на важливі військові пости у великих містах Сан-Мігель, Усулутан і Сакатеколука. Однак з військових, стратегічних і політичних міркувань головним центром нападу була столиця Сан-Сальвадор.

Місто, розташоване в самому серці Сальвадору, було легко доступним для повстанців через його близькість до вулкану Сан-Сальвадор і основних опорних пунктів партизанів Сан-Хасінто і Гуасапа. О 7:00 вечора приблизно 2000-3000 комуністичних партизанських сил, спустилися з пагорбів, які роками були їхніми територіями, у міста для першого часу з початку війни. Партизани прони��ли в густонаселені міські центри північного Сан-Сальвадору, вдираючись у цивільні будинки для захисту від армії. Стіни, які розділяли великі та багатолюдні житлові комплекси, були пробиті партизанами, щоб зробити внутрішні тунелі та забезпечити безпечну мобілізацію.

Війна також вирувала в інших великих департамен��ах, таких як Сан-Мігель і Санта-Ана. Передбачуваними цілями були різні військові об'єкти на території країни. ФНОФМ планували викрасти зброю, що зберігається, і озброїти цивільне населення проти уряду.

Першою ціллю було армійське командування в Аютукстепеке, після чого послідувала серія нападів на військові об'єкти в Мехіканосі, Сьюдад-Дельгадо, Сояпанго, Серро-Сан-Хасінто, Сакатеколуці, Сан-Мігелі та Усулутані. Бойовики також обстріляли об'єкти Національної гвардії, однієї з головних сил безпеки країни. За словами військовослужбовця у відставці Хуана Орландо Зепеда, у першу ніч наступу повстанці також напали на резиденції президента Крістіані, віце-президента Меріно та президента Законодавчих зборів Роберто Ангуло та кількох інших урядовців .

ФНОФМ швидко проникли в густонаселені міські центри на півночі Сан-Сальвадору: Сояпанго, Апопа, Аютукстепеке, Кускатансінго, Сьюдад-Дельгадо, Мехіканос і Сакаміль. Потім бойові дії поширилися, коли повстанські війська мобілізувалися в Антігуо-Кускатлан, Уїзукар і Санта-Текла, також густонаселених і економічно важливих міських районах на захід від Сан-Сальвадору. Влада Сальвадору евакуювали мирне населення х територій в котрі проникли комуністичні терористи, більше того населення само втікало від комуністів і не бажало виступати на їх стороні, бойовики навіть роздавали зброю простим людям, бажаючи схилити їх на свою сторону, але люди в основну втікали з цією зброєю. Війська Сальвадору мали найкращу авіацію серед центральноамериканських держав, тому піддали масовому бомбардуванню території, в які засіли комуністи, що спричинло великі втрати серед комуністичних бойовиків. За кілька днів велику частину комуністів було знищено. Загалом сили оборони Сальвадору за листопад-грудень 1989 року знищили 1902 комуністичних бойовиків, це було дуже важкі втрати для комуністів. Котрі так і не змогли відновити сили до кінця війни. Також цього ж року спецназ Сальвадору знищив 10 комуністичних бойовиків ФНОФМ знайшовши їх табір в лісі, знищивши 5 медиків комуністів і 5 ранених комуністичних бойовиків. У 1984 році військові Сальвадора ліквідували групу комуністів з ФНОФМ разом, з баскським комуністом колишнім членом ЕТА, який втік з Іспанії і приєданвся до комуністів в Сальвадорі, звали його Пакіто Аррегі.

У 1991 році спецназ Сальвадора ліквідував одного з командирів комуністів, а саме коменданте Хесуса Рохаса. Який разом з групою комуністичних бойовиків потрапив в засідку і був убитий 11 квітня 1991 року, разом з ним вдалось ліквідувати ще 14 бойовиків ФНОФМ. Важлива ліквідація відбулась також ще у 1979 році Міларго Рамірез, комуністичної діячки, однієї з співзасновниці ФНОФМ. Вона була одна з перших хто розпочав створення підпільних комуністичних організацій, які утворили ФНОФМ. Була схоплена і знищена силами Національної Гвардії.

[buchanews]

Залишився українцем на території «ДНР»: Валерій Матюшенко повернувся після семи років полону

Залишився українцем на території «ДНР»: Валерій Матюшенко повернувся після семи років полону

Історія колишнього полоненого. Валерій Матюшенко з 2017 року перебував у російській колонії. Його викрали бойовики «ДНР» через шпигунство на користь України. Чоловік понад 10 місяців чекав на «вирок» в «Ізоляції», де йому присудили 12 років поз

[dominicanwars]

Домінікана 1960-1980рр.

Після відбиття комуністичного нападу організованого Кубою, в 1959 році. Трухільйо взявся, інтенсивніше проводити чистки в середині держави від підпільних лівацьких елементів. Які діяли в підпіллі на території держави. Організація, яка об'єднувала лівацьких терористів називалась 14 червня. Керівниками були Маноло Таваресом Хусто і Мінерва Мірабал. Варто зазначити, що бойовики формували озброєнні загони в лісах та горах.

Організація 14 червня розпочинає свою діяльність більш активніше в 1961 році, після смерті Рафаеля Трухільйо. Після вбивства Рафаеля Трухільйо, владу зайняли його прихильники, проти яких ліваки з 14 червня розпочали боротьбу. Наймасштабніші події розпочались в 1963 році коли війська розпочали розшуки і ліквідоацію бойовиків. Розпочались військові дії проти лівих бойовиків. Військовим вдалось ліквідувати більшість бойовиків. Так був знищений. Велику частину бойовиків разом з ватажком було знищено через два тижні, а саме були ліквідовані 29 бойовиків на чолі з Манало Таваресом Хусто. Після цього військові зайнялись рештою бойовиків. Був убитий Леонардо Валле, один з кервників ��рупи бойовиків, також Алехо Мартінес був убитий. Також бойовики 14 червня себе активно проявили під час громадянської війни в Домінікані у 1965 році.

Громадянська війна в Домініканській репспубліці відбулась 24 квітня 1965 року по 3 жвотня 1965 року. У 1963 році на виборах Домініканської республіки це були перші вибори з 1930 року, перемогу на них здобув, Хуан Бош, який почав проводити лівий курс, його підтримували бойовики з організації 14 червня і інших лівацьких організацій. США почали хвилюватись через те що Хуан Бош почав проводити прокомуністичний курс. В результаті США почали підтримувати опозицію режиму Боша, і це все вилелось у Громадянську війну. Початок війні поклав переворот опозиційних сил, які змістили Боша з посади президента, прихильники Боша почали готуватись до бойових дій. Розпочались бойові дії, особливо запеклі вони були в столиці Домініканської республіки. Загалом сили Боша, налічували близько 5000 учасників. США не могли довзолити Домінікані стати другою Кубою. Тому відправили війська, щоб завадити прокомуністичним бойовикам захопити владу у державі. США разом з противниками Хуана Боша розпочали наступ і знищення, основних сил прокомуністичних повстанців, особливло запеклі бої йшли в столиці. Окрім військ США подавляли бунт прихильників Боша, також контингент ОАД. Організація Американських Держав. На вересень 1965 року, протистояння завершилось поразкою повстанців, та еміграцією певних її діячів, зокрема Франческо Каманьйо. Під час боїв силами США і іх союзниками було ліквідовано 500 прокомуністичних бойовиків, решта потрапила в полон. Також було знищено 5 танків бойовиків. У 1965 році відбулись вибори президента на яких переміг Хоакін Балагер, який керував державою аж до 1996 року. Балагер займав високі посади при уряді Трухільйо, а також сповідував право-консервативну ідеологію. Каманьйо в 1967 році, емігрував на Кубу та планував здійснити висадку у Домінікані, для розгортання партизанської війни проти уряду Балагера, навкруги Каманьйо об'єднувались всі домініканські ліваки в еміграції. У 1971 році група підтримки Каманьйо мала створити, для нього сприятливі умови, для висадки, але була знищена військами разом з своїм командиром Амором Арісті. Недивлячись на це Каманьйо вирішує, провести висадку в надії, що йому вдасся підняти повстання тому 2 лютого 1973 року він і його група висадилась на березі Домініканської респубіліки, всього їх було 9 чоловік. Військові застосували, великі сили для їх знищення, загін потрапив під масовані удари армії, в результаті прокомуністичних бойовиків, було розбито Каманьйо загинув в бою, вдалось врятуватись лише двом бойовикам один був захоплений в полон, а ще один зумів уникнути арешту. Основна загроза уряду Балагера була ліквідована.

Каманьйо.

Військові США під час війни у Домініканській республіці.

[svyatosogodni]

🥳 14 червня — Що сьогодні за свято? ⠀ ❤️‍🩹 842-й день повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну ⠀ 🩸 Всесвітній день донора крові 🛁 Міжнародний день ванни 📲 Міжнародний день блогера ☕️ День кавових зерен 🍓 День пісочного пирога з полуницею ⠀ 👼 З днем янгола привітайте сьогодні Василя, Гавриїла, Давида, Д��ниса, Павла, Харитона та Віру. ⠀ ✅ Цей день в історії: ⠀ 2014 — біля Луганського аеропорту бойовики ЛНР збили літак Іл-76 ВПС України. Загинули 49 військових, які перебували на борту ⠀ 💙💛 Відомі іменинники 14 червня: маляр і педагог Іван Сошенко, полковник Армії УНР Євген Коновалець, український мовознавець Григорій Півторак ⠀ 🎉 Детальніше про сьогоднішні свята читайте на сайті: https://sogodnisvyato.com.ua/14-chervnya-svyato/

Також долучайтесь до нас у месенджерах: https://t.me/sogodnisvyato https://invite.viber.com/?g2=AQA9K6a4nX9DWUzSYycvCwZm1EPyPRkoYBY6XhCe9cuobejEHyCwupbUgbSBZC3q

[polandwars]

Польща в часи Другої Світової боротьба проти комунізму.

Під час Другої Світової війни Польща була захоплена Німеччиною, був сформований уряд лояльний до Німеччини. Також був Польський уряд в еміграції, який розташовувався в Лондоні. На території Польщі діяли кілька партизанських груп найбільшою була антикомуністична і націоналістична Армія Крайова. Були ще і комуністична бойовики і злочинці, які називались Гвардія Людова, яка пізніше була перейменована в Армію Людову. Були часті сутички між Армією Крайовою і комуністичними бойовиками. У 1942 році комуністи з Гвардії Людові розпочали боротьбу проти німців і польських антикомуністів, ціль Гвардії Людової було встановити комуністичну злочинну владу по всій території Польщі. Гвардія Людова озпочала свої збройні дії в травні 1942 року поблизу Пйотркува-Трибунальського та Радома. До кінця 1942 року організація охоплювала весь Генерал-губернаторство та частину польських земель, включених до Третього Рейху.

Першим підрозділом Народної гвардії, який вирушив на боротьбу з німецькими силами, був відділ Францішека Зубжицького. Цей підрозділ прибув до Пйотркува у травні 1942 р. Частина була сформована у Варшаві Головним штабом Народної гвардії. У Ченстоховсько-Пйотрковському районі він був першим із комуністичних загонів. Францішек «Малий Франек» Зубжицький, колишній студент Варшавського технічного університету, був членом Комуністичної партії Польщі та Союзу визвольної боротьби. Його заступником був довоєнний політв'язень Марцелі Ростковський. До загону входили дванадцять комуністичних бойовиків , троє червоноармійців, які втекли з німецького полону, та 7 робітників та інтелігенції з Жоліборжа. Гвардійців призначала варшавська організація ПНР на чолі з Єжи Альбрехтом.

9 червня підрозділ «Малого Франка» здійснив першу бойову дію. Підрозділ розділений на дві групи. Одна з них прибула до лісництва в Меще, де пограбувала лісничого Єремія Козловського із Союзу збройної боротьби (попередника АК) . Довідавшись про прибуття туди партизанів, німці направили туди значні сили сипо, жандармерії та синьої поліції. 10 червня відбувся бій під Полічним. Бій тривав вісім годин. Втрати комуністів становили троє бійців, а самого «малого Франека» в сутичці було поранено. Під час бою з партизанами начальника застави Сипо було поранено в голову. Програвши бій, партизани комуністи до Варшави, де сховалися на квартирі Альбрехта. Друга група на чолі з Марселем відкручувала рейки на станції Теклінув. Невдовзі комуністів оточили німці, у сутичці загинуло троє бойовиків. Ті, хто вижив, дісталися до Опочно. Після великих втрат штаб у Пйотркуві організував групу кандидатів до підрозділу, серед яких були члени Польської робітничої партії та молоді люди, які переховувалися від примусової депортації до Рейху. Пізніше один з командирів комуністів Францішек Зубжицький був убитий в сутичці з німецькими силами під час спроби втечі після арешту на залізничній станції в Томашові-Мазовецькому. 21 червня Марцель Ростовський вів бій з німцями в Антонінові, під час якого загинув разом із двома солдатами. У липні були сформовані нові бойові групи в Ченстохові, Пйотркуві та Томашові-Мазовецькому. 6 серпня підрозділ Пйотркувсько-Ченстоховської Гвардії Людової було розгромлено, шестеро гвардійців-комуністів були вбиті. Отже варто сказати, що на початку у комуністів нічого не виходило протиставити німецьким силам і антикомуністичним силам Польщі. Та незважаючи на це до комуністичних бойовиків починають прибувати все нові сили. Варто сказати, що на початку своєї діяльності комуністи Гвардії Людової втратили 16 комуністичних бойовиків серед них 2 командирів Францішек Зубжицький та Марцель Ростовський. Також варто сказати, що німецька адміністрація повішала 30 комуністів, які співрацювали з бойовиками з армії людової.

Наступна важлива сутичка між німецькими силами і комуністами Гвардії Людової відбулась 14 травня 1943 року. У лісі поблизу Залезянки розквартирувався комуністичний загін Народної гвардії. Кельцецька земля під командуванням лейтенанта Ігнація Робб-Нарбутта та трьох взводів під командуванням: Генріка Козубського, Владислава Старомлинського та Владислава Василевського була виявлена ​​німецьким літаком. У цей час у філії перебували секретар Келецького округу Польської соціалістичної партії Мечислав Ковальський та представник Головного штабу ГЛ Францішек Ксенжарчик. Бій відбувся під час операції оточення та спроби ліквідації підрозділу Народної гвардії німецькою жандармерією. Враховуючи переважну перевагу на боці противника, Францішек Ксенжарчик вирішив, що кожен взвод буде проривати кільце оточення самостійно. Під час бою загинуло 5 комуністів, у тому числі секретар Мечислав Ковальський. Ще троє отримали поранення, але зуміли вийти з оточення. Лише взвод під командуванням Генрика Козубського не зазнав втрат, оскільки виявив пролом у позиціях німців. Отже втрати комуністів це 5 убитих серед них Мечислав Ковальський секретар соціалістичної партії.

Наступне важливе зіткнення німецьких сил і бойовиків Гвардії Людової відбулось 7 серпня 1943 року в районі Скерневіце, частина ім Пуласький під командуванням лейтенанта Ігнація Робба «Нарбута» цілий день вів бій із силами СС, вермахту та жандармерії — 20 комуністів було ліквідовано було вбито або поранено, але більшість людей «Нарбута» прорвалися. З’єднання «Нарбутта», яке на межі 1942/43 рр. налічувало близько 230 осіб, було одним із найактивніших загонів ГЛ і найсильнішим партизанським з’єднанням, що виникло в цій області після смерті майора «Губаля» та розпуску його загону.

18 жовтня 1943 року в Парчевських лісах підрозділи Гвардії Людової були оточені сильними німецькими підрозділами за підтримки літаків, але їм вдалося прорватися, втративши 5 убитими.

22 жовтня 1943 року поблизу Коханів у Липських лісах (Яновський повіт) частини під командуванням Владислава Скшипека («Грибовського»), Антонія Палена «Ястшембя» та Кароля Герценбергера «Кароль» були атаковані великими антипартизанськими силами. 7 бойовиків комуністів було вбито і кілька поранено (зокрема смертельн�� Антонія Палена), але більшості вдалося прорватися.

23 листопада 1943 року біля Малаховської лісничої хати біля села Пшециськ (у лісі біля Цмелова) німецькі війська оточили 19 комуністів бойовиків з гвардії Людової на чолі з комендантом ГЛ Яном Налазеком. У цілоденному бою загинуло 17 комуністів з ГЛ, 2 важко поранених потрапили в полон. В тому числі був знищений і комендант Гвардії Людової Ян Налазек.

Сутичка під Барлогами — партизанська сутичка 9 липня 1943 року між частинами селянських батальйонів і Гвардії Людової з німецькими силами. Після виявлення німецького плану покарання комуністів села Барлоги командування селянських батальйонів і підрозділів гвардії людової, що розквартирувалися неподалік, вирішило протидіяти пацифікації. Німецькі сили були атакована із засідки. Відбулися бої, під час яких загинуло 3 комуністічних бойовиків.Під час бойових дій населення села вдалося евакуюватися. Через невелику кількість сил комуністи змушені були відступити. Село було спалено.

Кочанський бій — бій 22 жовтня 1943 року між німцями та військами комуністів з Гвардії Людової. Комуністи Гвардії Людової, яким ще не вистачало зброї, зібралися в районі Яників і Кочан в очікуванні десантування, під час якого вони мали отримати зброю та військову техніку з СРСР. Це мало відбутися в ніч з 20 на 21 або з 21 на 22 жовтня. Тут з'явилися одиниці GL. Бартоша Ґловацького (командир: лейтенант Владислав Скшипек, псевдонім «Ґжибовський»), ім. Ярослава Домбровського (командував комендант району Краснік капітан Антоні Пален, псевдо «Ястжаб») і 4-й батальйон GL (командував офіцер Червоної Армії німецького походження капітан Кароль Леміхов-Герценберг, псевдо «Лемішевський»). ; Німецькі літаки вист��жили цю групу. З ним вирішили негайно розправитися.

Недалеко від зупинки комуністів чулися вибухи гранат і стукіт кулеметів. Вони потрапили в оточення німців в районі Яників і Кочан. Гвардійці швидко просувалися лісом, щоб зайняти зручні вогневі позиції, маючи завдання атакувати противника, що наближався, і прорвати оточення. на. 11.00 Прозвучала команда "Гржибовського" - Вогонь! Спочатку партизани здобули перевагу над німецькими силами, але незабаром підійшли німецькі підкріплення і погано озброєні війська ГЛ не мали шансів боротися на рівних. Вони почали відходити і прямувати в район Кочан.У бою було знищено 5 гвардійців, 4 отримали важкі поранення і 7 отримали легкі поранення. . З німецького боку брали участь близько 3000 солдатів.

Армія Крайова випустила для своїх бійців указ в грудні 1942 року, що комуністичні бойовики з Гвардії Людової, а також члени Польської Комуністичної партії, є ворогами для Польщі, і що комуністичні банди треба ліквідувати чим швидше. Почались часті сутички польських антикомуністичних сил з комуністами.

У ніч з 1 на 2 червня 1943 року за наказом окружного командування Армії Крайової в Ґруйці групи місцевих членів Армії Крайової розстріляли п’ятьох комуністів з Гвардії Людової і матір одного з них у Моґєльніці. Серед розстріляних була магістр Марія Ясьоровська – діячка Полської соціалістичної партії, педагог, випускниця Варшавського університету.

12 липня 1943 року група Народної гвардії з району Кунова Опатівського району під керівництвом залізничника Мар’яна Сковроня, озброєна 2 ручними кулеметами та 6 пістолетами «Віс», зустрілася з підрозділом Армії Крайової «Понури». у Стараховицьких лісах поблизу Викуса. Після переговорів групу прийняли до загону «Понурів» для спільної боротьби проти німців. Однак цього не сталося, оскільки в наступні дні (13–16 липня) усіх 6 гвардійців було роззброєно, а потім розстріляно як злочинців комуністів.

У ніч з 6 на 7 вересня 1943 р. 2-й лейт. Псевдонім Леон Шимбірський «Orzeł», який був заступником групи Kedyw у районі Włoszczova, під командуванням поручника Przemysław Szyc «Ludwik», увійшов у село Конєчно і вбив 5 комуністів. Тієї ж ночі інша група з підрозділу «Людвіка» також вбила 5 осіб у селах Кросов і Воля Вишньова. Лише один із убитих у цих селах був солдатом Гвардії людової. Решта були членами АК . Вони були вбиті лише тому, що надавали допомогу комуністам і зрадили польську державу.

10 вересня 1943 року група партизанів Армії Крайової під командуванням «Орла» вбила в селі Старжини 7 осіб: двох солдатів GL і п’ятьох з Є��рейської бойової організації, які після втечі з ченстоховського гетто чекали в цьому селі. для контакту з Армією Людовою.

Наказ Головкома Армії Крайової генерала Коморовського від 16 вересня 1943 р. про ліквідацію грабіжницьких або «диверсійних» банд був сприйнятий польськими комуністами і соціалістами як заклик до братовбивчої війни. Так комуністи коментував цей наказ у звіті, надісланому до Лондона: «Щоб надати певну допомогу і захист беззахисному населенню, я наказав начальникам районів і округів виступити зі зброєю в руках проти грабіжницьких або диверсійних бандитських елементів, якщо необхідно. Я наголошував на необхідності ліквідації ватажків банд, а не намагання знищити цілі банди». У довоєнній Польщі термін «диверсійний» чітко стосувався комуністів.

Вже через місяць цей наказ був отриманий розвідкою ГЛ і 15 жовтня опублікований у підпільній пресі. Тоді було зроблено «безсумнівний висновок, що командування віддало накази та вказівки, що призвели до громадянської війни»

Після набрання чинності наказом № 116/1 у другій половині 1943 р. було вбито кількох членів Польської Комуністичної Партії і ГЛ, серед яких: Ян Млинек з Міхалова, що на Ільжанському повіті, який залишив ряди Армії Крайової і приєднався до ГЛ. Цю ліквідацію скоїв підрозділ "Кржик". Тіло вбитого знайшли через 6 місяців.

28 жовтня 1943 р. підрозділ Пшемислава Шица «Людвік» оточив підрозділ ГЛ, що розквартирувався в селі Карчовіце району Мєхув. Бартош Гловацький, намагаючись його обеззброїти. Через те, що охорона не захотіла здати зброю (вони її не отримали від «Людвіка»), почалася стрілянина. Після 20-хвилинного бою комуністам ГЛ вдалося прорвати оточення наступаючих і залишити Карчовіце. Однак у сутичці вони втратили 14 комуністів убитими . Після цих подій відділ ГЛ ім Бартоша Гловацького ліквідували.

У листопаді 1943 р. Конколевниця Радзинь-Подляського повіту за наказом коменданта Армії Крайової Константина Вітковського, псевдо "Міллер" напали - разом зі штабною командою - псевдонім Ян Дадун «Януш», на відділ комуністичних бойовиків з Гвардії Людової . Загинуло 10 комуністів з ГЛ. Загинув і Домбровщак Якуб Олександрович. З тих, хто піддався нападу, вижив і зумів втекти лише гвардієць Едвард Желязни.

8 грудня 1943 року група з кількох членів Армії Крайової під командуванням сержанта «Лістека», конвоюючи два кінних вози зі зброєю, натрапила в Старому Скошині на підрозділ ГЛ його імені. Завіша Чорного і був ним затриманий. Командир відділу ГЛ «Танк», ��обачивши вагони, навантажені зброєю, закликав вояків Армії Крайової, які їх конвоюють, не давати її зберігати, а, як і партизани ГЛ, використати для боротьби з німцями або передати їх тим, хто веде цю боротьбу. Солдати Армії Крайової зайняли бойову позицію. Відбувся обмін пострілами. На їхні звуки з табору на горі Щитняк прибула більша група вояків Армії Крайової під командуванням поручника «Мар’янського». Солдати Армії Крайової сформували тиральєр і почали оточувати охорону. «Танк», побачивши переважаючу силу ворога, швидко відступив у складі 8 охоронців. Решту підрозділу він залишив оточеним в одному з цегляних будинків. Решта, бажаючи уникнути непотрібного кровопролиття і водночас повіривши офіцерам на слово – запевненням поручника «Мар’янського», що якщо вони вийдуть з дому без зброї, то жодна волосина не постраждає, вартові без бою склали зброю. . Тим часом на місце події прибули ще військові Армії Крайової. Побачивши роззброєних охоронців, він почав їх допитувати. Після годинного «розслідування» з побиттям він наказав відпустити трьох. Решту п'ятьох він наказав розстріляти за збройний пограбування польського партизанського загону. Серед розстріляних два заступники командира партизанського з'єднання ГЛ: з оперативної роботи - капр. Ян Жебрак "Козак" і з політичних справ - Ян Біда.

Важливу роль в боротьбі з комуністичними бойовиками відігравало ще одна партизанська антикомуністична організація, називалась вона Національні Збройні Сили. Займались тим, що очищали Польщу від комуністичних банд.

В одному з перших наказів № 3 від 20 жовтня 1942 р. комендант NSZ Ігнацій Озєвич – «Czesław» рекомендував усім підрозділам NSZ ставитися до Гвардії Людової як до ворога і з її членами «вести бій у межах сучасні можливості», а в грудні 1942 р. видав наказ про проведення спеціальної дії № 1 з метою «очистити район від диверсійно-кримінальних банд і ворожих нам формувань ». Ці дії не залишилися таємницею для контррозвідки ГЛ, про що було вирішено повідомити громадськість. 15 жовтня 1942 р. орган ЦК ПНР «Trybuna Wolności» вказав на заклики до збройного розгону лівих сил, заявивши, що «реакція готує громадянську війну в нашій країні».

7 січня 1943 р. підрозділ Національних збройних сил знищив 6 членів Гвардії Людової у Джевіці Опочнського повіту, включно з активістами окружного комітету ПНР на прізвисько Антоні Венгожевський. «Las» і псевдонім Piotr Białek «Куріпка». У зв’язку з цим партизанський загін ГЛ під командуванням Юзефа Рогульського «Wilk» і група «Lwy» під командуванням Юліана Канєвського «Julek» 22 січня вбили кількох членів NSZ у відповідь, у тому числі директора « Герлах», Август Кобилянський. Ця відплата відбулася без відома і згоди центральних органів влади ПНР і ГЛ, які забороняли будь-які акції відплати.

З липня 1943 р. НСЗ почала активну боротьбу проти ГЛ. Боротьба з народною гвардією розглядалася як першочергове завдання, важливіше за боротьбу з німцями. У листі NSZ «Szaniec» від 4 серпня 1943 року зазначалося: «Настав час прокинутися і розпочати систематичну ліквідацію осередків комуністів, і тільки на очищеній території розпочинати планову боротьбу з німецьким окупантом. Спільна праця щиро польських військових і цивільних організацій, безперечно, дасть змогу вирвати большевицькі бур'яни і очистити край. ПНР, гвардія та різні «червоні партизани» мають зникнути з лиця польської землі».

У ніч з 22 на 23 липня 1943 р. відділ «Сосни» NSZ під командуванням Губерта Джури – «Тома» в лісництві Пущі біля села Стефанів (у Присуських лісах). знищили 7 партизан ГЛ. Члени NSZ видавали себе за підрозділ ГЛ з Люблінського регіону, шукаючи контакту з іншими підрозділами ГЛ. Лише одному з охоронців вдалося втекти.

Наприкінці липня 1943 р. той самий відділ NSZ під командою «Том», у Кемі Німоєвській на річці Піліці, раптово атакував підрозділ ГЛ ім. Владислав Кононович. Загинув командир підрозділу Генрік Шостак. і 9 комуністів бойовиків. Вижив лише сержант Стефан Конопка.

13 листопада 1943 р. у Слабошицях Радомського повіту патруль NSZ затримав трьох офіцерів ГЛ: секретаря окружного комітету Польської Робітничої Партії Леона Кочаського, коменданта округу ГЛ Радома Едварда Бернарда «Орла» та окружного штабного офіцера ГЛ Лешека Швагерчака. . Усі вони були ліквідовані в один день.

25 грудня 1943 року в Александрові Радомського району підрозділ NSZ «Лас 3» під командуванням Станіслава Маслохи затримав трьох солдатів, які прийшли додому на Різдво з підрозділу генерала Юзефа Бема ГЛ: Зигмунта Кочварського, Болеслава Леського та Міхала. Павлов. Усі вони були розстріляні.

9 серпня 1943 р. у лісі поблизу Борово (Красницький повіт) на фоні боїв між ворожими підпільними організаціями підрозділ НЗС під командуванням майора Леонарда Зуб-Здановича «Зонб» оточив, роззброїв і потім розстріляли приблизно 27 комуністів частини ГЛ. Ян Кілінський і троє присутніх у таборі селян. Польська Робітнича Партія використовувала цю подію в пропагандистських цілях, поширюючи неправдиву інформацію про те, що члени ГЛ були вбиті сокира��и та нібито обезголовлені ПРП також звинувачувала НСЗ у розв’язанні «громадянської війни», називаючи членів цієї організації « фашистів» і «ваших націонал-демократів»». Спочатку NSZ не брала на себе відповідальності за події в Борові, визнавши відповідальність лише тоді, коли інцидент офіційно засудив Штаб Армії Крайової.

Навесні 1943 р. НСЗ оголосила, що ППР і ГЛ діють в інтересах СРСР як «радянська агентура» або «московська філія», як описав один із органів преси НСЗ 31 липня 1943 р. : сьогоднішньою необхідністю є також завдання якого є очистити територію Польщі від партизанських загонів і комуністичних банд, що становлять «другу окупацію». Ми повинні звільнити польське населення від вічного терору, визиску й грабунку з боку цих банд, а Польщу — від загрози їхньої інтервенції з боку совєтів і комуністичної революції в найнебезпечніший для нас момент: момент, коли передчасне повстання в наша країна зможе передати перемогу в руки Сталіна. Це завдання – знищення комуністичних загонів і банд – лежить на наших власних польських партизанських загонах, організованих Національними збройними силами».

У 1943 року в таборі загону ім. Бартоша Гловацького в Хороберських лісах агент NSZ Мундек Добай, який вступив у загін комуністів Гвардії Людової, кинув гранату в землянку, де проходила нарада командирів загону. Внаслідок вибуху загинули 2 і було поранено 3 комуніста.

26 серпня 1943р — біля лісництва Фаніславіце (Смоховські ліси), загони NSZ під командуванням «Жбика» та «Вілька» силою роззброїли загін GL із 35 осіб, при цьому одного з бійців Гвардії Людової було вбито і ще одного — важко поранено.

7 жовтня 1943 — у Влощівському повіті Келецького воєводства загін АК «Орел» убив шість комуністів ПРП, семеро бійців Гвардії Людової, одного активіста «Батальйонів хлопських» та трьох солдатів АК, які «співпрацювали з комуністами»

17 жовтня 1943 — у селі Каргові загін АК «Орел» оточив та атакував загін Гвардії Людової імені Бартоша Гловацького. Партизани Гвардії Людової з боєм прорвалися з оточення, але втрати склали 11 бійців убитими, пізніше померли ще троє поранених, в результаті загальні втрати комуністів склали 14 бійців убитими та померлими від ран.

Протягом грудня 1943 року в північній частині Люблінського воєводства бойовою групою АК були вбиті командир загону АК Ян Дадун («Януш») — прихильник союзу з ПРП та 8 колишніх солдатів АК, які перейшли до загонів Гвардії Людової, така була кара зрадників, які хотіли перейти на сторону комуністів.

Комуністи з Гвардії Людової, 1 січня 1944 року, були перейменовані у Армію Людову. Саме так почали називатись з цього часу комуністичні бойовики, що планували захопити владу в Польщі.

14 травня 1944 р. відбувася бій під Ромбловом – група АЛ (��л. 700 осіб і радянські партизанські загони (бл. 200–300 осіб) загальною чисельністю понад 900 осіб під командуванням підполковника Мечислав Мочар, псевдонім «Мітек» вів цілодобовий бій з п'ятьма батальйонами дивізії СС «Вікінг», здійснюючи антипартизанську операцію «Майгевіттер», проти комуністичних злочинців.

Запланована німцями військова операція під кодовою назвою Maigewitter (Травневий шторм) мала на меті знищити всі комуністичні партизанські загони, що діяли на Люблінщині, які здійснюючи диверсійні напади на німецький залізничний транспорт. В операції «Майгевіттер» брали участь 2000 німецьких солдатів на чолі з групенфюрером СС Якобом Спорренбергом. Згідно з планом, прийнятим на засіданні 2-го окружного штабу 5 травня 1944 р., на якому був присутній верховний командувач Війська Польського генерал Міхал Жимерський, який тоді інспектував Парчевські ліси. «Рола», прийнято рішення про реформування 5-го батальйону ім Яна Холода в бригаду та перегрупування головних сил групи Північно-Люблінської Народної Армії з Парчевських лісів у райони Вісли на Люблінщині та розміщення їх у трикутнику Казімєж-Наленчув-Пулава. Таке рішення було прийнято з таких міркувань: напрямок наступу Червоної Армії чітко вказував на Люблінщину, і в цій ситуації район Парчевських лісів став би прямим тилом фронту, до якого німці вводили б нові сили і розгортали їх у селах, а в лісах могли створити свої бази для щільного постачання фронту. Тривале зосередження партизанських загонів непокоїло окупанта, який стежив за пересуваннями партизанів і вів посилену розвідку їх баз. Крім того, надто велике і надто тривале зосередження партизанських загонів стало обтяжливим для місцевого населення. Вибір зазначеного Вісланського трикутника для майбутнього оперативного району зумовлювався його розташуванням, тобто близькістю до річки Вісли, горбистою місцевістю та багатьма лісовими масивами, а також населенням, яке підтримувало партизанів. За оцінками командування, ця база могла бути використана для атаки на важливі комунікаційні артерії противника – залізничну колію, що проходить через Пулавські ліси, та дорогу з твердим покриттям, що пролягає вздовж їх східного краю. У Парчевських лісах залишилася лише 4 рота 5 батальйону під командуванням поручника Хіла Гріншпана. «Чіл». Частини, що залишилися, незабаром були оточені в районі села Ромблув, де вели бій з переважаючими силами німців.

Німці мали свого інформатора серед партизанів. Це був псевдонім Владислав Ющик. «Владек», який був серед туркменів під час боїв під Амеліном. Був викритий і засуджений до розстрілу в червні 1944 року .

Перші німецькі атаки відбулися ще до світанку, під час маршу біля села Амелін, де польські частини зіткнулися з радянським підрозділом, що вступив у сутичку з німцями. Решта групи вирушила в бік Янівських лісів. 11 травня в районі сіл Сирий і Амелін зібралося сильне угруповання партизан чисельністю близько 1400 чоловік: 5-й батальйон АЛ ім. Яна Голода (включно з підпорядкованим йому штабним взводом), штаб 2-го Люблінського округу та 4-го Люблінського округу (загалом бл. 600 осіб), бригада АЛ ім. Ванди Василевської (прибл. 300 партизанів), відділ AL «Янковського» (бл. 120), підрозділ AL «Śmiały» (48 осіб), відділ БЧ «Нива» (бл. 50 осіб; відділ засновано в Оструві Любельському з ініціативи члена Крайової Крайової Ради капітана Зигмунта Ґолавського «Ниви») та радянський відділ ім. після Микита Хрущов (бл. 300 осіб). Через відсутність більш активної діяльності німецьких військ 12 травня було прийнято рішення про поділ групи. Бригада ім Василевської, підрозділи «Янковського» і «Шміля» та частина радянської частини мали просуватися далі на південь району, а решта частини атакувала ворога. Ніч перервала бій, а дощ, що пішов 13 травня, завадив німцям провести повітряну розвідку.

Вранці 14 травня група АЛ і радянські партизани вийшли в район Ромблова, де зупинилися на відпочинок. У той час був наліт німецьких літаків, які бомбили хутір Раблів і село Грабівки. Очікуючи нападу німців, партизани перекинули свої війська в сусідній ліс, пересічений глибокими ярами. Проводилась підготовка до кругової оборони; південну ділянку займав радянський підрозділ (командир: кап. Василь Колесніченко), а решту ділянок займало угруповання AL у складі трьох рот (командири: поручник Ян Літко «Янек», поручник Станіслав Гаюш «Стах» , поручник Ян Войтович «Мацек») , чотири взводи (командири: сержант Юзеф Грущик «Йозек», поручник Збігнєв Степка «Збишек», капітан Вацлав Дрозд «Вах»). Партизанські загони налічували близько 900 чоловік. Німецькі сили становили 2 тис. солдатів за підтримки танків, бронетехніки та авіації. Командири дільниць підполк. «Mietek» призначив кап. Францішек Волінський «Франк», кап. Олександр Скотницький «Земста», поручник Миколай Мелюх «Кола» та кап. Василь Коласіченко.Бомбардували та обстрілювали лісову зону. Атака німецької піхоти відбулася близько полудня і базувалася на тактиці під назвою «полювання на куріпок». Головний удар був спрямований на північний і північно-східний напрямки оборони партизанів. Запеклі бої точилися на ділянці оборони рот «Янка» та «Стача». Більша група німецьких солдатів про��валася в тил цих рот і була розбита в рукопашному бою. Потім була двогодинна перерва в боях. Німці використовували літаки для розвідки, але кулеметний вогонь змусив їх значно збільшити висоту польоту. Після попадання в один з них повітряна розвідка була припинена. З 16 години німці почали потужний артилерійсько-мінометний обстріл лісу, а через кілька хвилин після його припинення було здійснено розвідувальний удар на північно-західній ділянці. Головний удар вівся з півдня та південного сходу, оборонявся ротою «Мацька», взводом «Кола» та радянським підрозділом. Німцям вдалося на деякий час увійти в ліс, але контратака з Радянського району і групи АЛ вибили їх з лісу. Третій обстріл стався після невеликої перерви, близько 19 години на схід і південний схід. Цей напрямок обороняли партизанські загони прикриття, але вони швидко отримали підтримку з боку постійної лінії оборони, яка сповільнила і остаточно припинила атаку. У сутінках була остання атака з різних сторін, але вона була безуспішною. Бій закінчився з настанням темряви. Близько 22-23 години відбулася нарада командування, на якій було прийнято рішення про вихід з оточення через південно-східний напрямок. Шлях відкрила розвідгрупа. За цією групою рушили інші частини, але ніч і звивисті лісові дороги змусили їх вириватися з оточення іншими шляхами. Штаб ІІ округу разом з Радянським відділенням ім Хрущова вирушив у район 5 округу Янув-Любельський у Янівських лісах, окружний штаб охорони взводу батальйону ім. Hołoda (включно з частинами Армії Крайової та BCh, які перейшли під командування AL) і штабом Округу 4 Люблін повернулися до Парчевських лісів, а колона з пораненими вирушила до Пулав на Привіслі. Радянські комуністичні партизани та бойовики з Армії Людової втратили вбитими 40 бойовиків.

Окрім цієї антипартизанської акції німці також провели ще одну акцію проти комуністичних бойовиків з Армії Людової. Данні події відбулись 11-15 червня 1944 року. в Липському лісі та Янівському лісі. Близько 3 червня 1944 року німецькі війська почали оточення Липських і Янівських лісів, яке завершилося 8-9 червня. План операції передбачав до 9 червня згорнути кільце, 11 червня розпочати наступ і концентричне звуження кільця оточення, а 13 червня ліквідувати партизанські загони. 9-10 червня партизани мінували окремі ділянки доріг і вели розвідку. Вранці 11 червня вони за підтримки артилерії і танків атакували позиції партизанів, щільно стиснувши кільце оточення. Біля села Граби відбулося зіткнення з калмицькою кавалерією, де загинув підпоручик Я. Качмарчик. «Липа» з 12 партизанами, а в районі Шведува один із експедиційних підрозділів був розгромлений. Були сутички на західній ділянці поручика Є. Грончевського. Проте в умовах переважної переваги противника партизани в ніч з 11 на 12 червня поступово залишили Лейпцизький ліс. Апогеєм цієї акції стало зіткнення німецьких сил з комуністичними бойовиками стала битва під Поритовим лісом, найбільша битва під час цієї антикомуністичної акції німців, відбулась в Янівських лісах і Сольському лісі. Бій відбувся 14 червня 1944 року в Янівському лісі між німецькою армією (під командуванням генерала Зігфріда Геніке) та польськими та радянськими партизанами комуністами (під командуванням Миколи Прокоп’юка).

Навесні 1944 р. на Люблінщині діяло багато партизанських коумністичних організацій. Цих партизанів через наближення фронту відкидало все далі на захід. Вони намагалися атакувати німецькі конвої постачання. Вже в травні німці провели детальну операцію під назвою Sturmwind I («Віхер I»), яка мала на меті знищити партизанів у Янівських лісах. Командування діями взяв на себе генерал Зігфрід Хеніке.

Вже 13 червня партизани з 1-ї АЛ бригади ім Люблінщина атакувала німецьку військову колону біля села Шклярня. Засідка вдалася, були захоплені важливі штабні документи, завдяки яким була отримана інформація про намічений німцями наступ наступного дня.

14 червня близько 3500 бійців об'єднаних сил Народної армії (бригади імені Ванди Василевської AL та 1-ї бригади AL Землі Любельської), радянських партизанів (загін зв'язку Леона Касмана НКВС, Польсько-радянський партизанський загін імені Сталіна) бригади, радянська група імені Олександра Невського, частина імені Семена Будьонного, частина імені підполковника Чепіги). Було вирішено вести бій до ночі, а потім спробувати прорватися з оточення. Партизани були щільно оточені німецькими частинами, бої за пагорб тривали весь день від світанку до зорі. Вночі окремі підрозділи намагалися вирватися з оточення, а основна частина групи через важкі бої проникла в Сольський ліс.

Втрати польських і радянських комуністів перевищили 200 убитими і пораненими , у тому числі: Казімєж Вирвас - секретар Люблінського окружного комітету Польської робітничої партії та два командири радянських військ: майор Влодзімєж Чепіга та поручник Пьотр Василенко. Загалом втрати комуністів склали за першу половину червня 213 убитими. До 25 червня втрати комуністичних бойовиків з армії людової і їх союзників радянських партизан склали 1000 убитими. На це повпливало те, що німецькі сили вирішили провести операцію "Мейгевітер" 2. Під час цих акцій німцям також вдалось ліквідувати Олександра Шиманського офіцера Армії Людової. Також були знищені Яна Фійоля, Юліан Качмарчик, Францішек Зіемба, Владислав Рекас. Всі вони мали керівні посади в Армії Людовій.

Наступна важлива сутичка між німецькими військами і комуністичними бойовиками з Армії Людової відбулась 14 серпня 1944 року, поблизу Баранова, отримала назву сутичка біля Баранова.

На початку серпня 1944 року німці почали очищати від комуністичних партизанів тил Східного фронту навпроти створеного Червоною Армі��ю Сандомирського плацдарму. Ці заходи стосувалися ліквідації партизанських загонів, розташованих у т. зв Республіка Піньчув. Щоб уникнути поразки, командування 1-ї бригади Польської Народної Армії Краківщини вирішило залишити територію Піньчівської республіки та прорвати лінію радянсько-німецького фронту.

14 серпня 1944 року бригада, що прямувала на схід, була атакована німецькими військами біля Баранова. Під час бою німці втратили два танки, але постраждали і жителі Баранівщини. У селі, окрім одного загиблого та кількох поранених, згоріло 17 хат. В бригаді АЛ було п’ятеро поранених, троє з них – тяжкі. Серед поранених був Ян Тшаска, командир 5-ї роти.

Наступного ранку бригада рушила до лінії фронту. Прорив лінії фронту відбувся після встановлення контакту з радянською армією біля села Шкланув. У боях під час прориву загинуло 22 комуністичних бойовика. Серед загиблих були: командир взводу Болеслав Беднарж і медсестра Гелена Соколовська, а серед поранених старшина роти Ян Заремба. Через п’ять днів бригада досягла Жешува через Олешницю та Баранів-Сандомирський, де багато партизанів приєдналися до організованої Громадянської міліції. Командир бригади полковник Францішек Ксенжарчик також став командиром міліції Жешувського воєводства. В бою німці знищили 22 комуністів бойовиків.

Так��ж варто відмінти серед основних боїв, це бій під Грушкою, 29-30 вересня 1944 року, між німецькими силами з однієї сторони і з комуністичними радянстькими партиазанами та комуністами з Армії Людової, з іншої сторони.

В останній декаді вересня 1944 р. Келецкі партизанські бригади АЛ були зосереджені в районі Грушки та Йозвиково: 1-ша бригада АЛ. Келецька земля під командуванням майора Генрика Половняка, 2-а бригада AL Świt, кап. Тадеуш Май, 11 бригада АЛ "Свобода", старший лейтенант. Степан Рященко, 1-а рота 10-ї бригади Народної армії «Перемога» старший лейтенант. Миколи Донцова, філія ім Бартош Ґловацький, Тадеуш Грохал та загін із близько 60 радянських партизанів капітана Олександра Філюк. Партизанські комуністичні сили налічували приблизно 1500 осіб, у тому числі понад 700 у 1-й бригаді АЛ[. Під час двох перекидань зброї, здійснених у ніч з 25 на 27 вересня, партизани отримали приблизно 315 автоматів, 10 мінометів, 10 протитанкових рушниць, 40 гвинтівок, 20 великокаліберних кулеметів, 1200 гранат і 500 кг вибухівки. Також було скинуто радиста з двома радіостанціями. Командувачем усіх партизанських сил був майор Половняк.

Німецькі війська чисельністю близько 10 тис. осіб, насправді вони були вдвічі більшими складалися з німецьких допоміжних формувань, т.зв. калмиків і козаків і поліції. Увечері 29 вересня розпочався бенкет на честь нареченої Половняка. Вночі німецькі війська оточили, а потім атакували партизанів, роз��ивши їхні оборонні формування. За підтримки танків і артилерії німці увірвалися в села Йозвики, Грушка і Гаць, які були підпалені. Північна група партизанів комуністів прорвалася, а південна втекла через пролом у німецькому розшуку біля Добжешова.

Нічною атакою партизанська група прорвала кільце оточення в районі сіл Муларжув і Калига і вийшла з оточення, уникнувши знищення.

Війська Народної Армії прорвалися через лінію фронту в районі Хотчи на плацдарм, контрольований Червоною Армією. За різними даними, втрати в підрозділах комуністичної Народної армії становили від близько 50 убитими і близько 70 пораненими[. Більшість новоотриманої зброї та техніки заволоділи нею німці. Серед поранених були командир Генрик Половняк та його заступник майор Тадеуш Май. Загалом німці знищили 50 комуністичних бойовиків.

Бій під Покритками — бій 20 серпня 1944 року під Покритками бригади «Сини мазовецької землі» Армії Людової проти підрозділів німецької армії, підтримуваних власовцями та жандармерією.

Бої відбулися 20 серпня 1944 року під Покритиками внаслідок оточення німецькими військами партизанських комуністичних загонів бригади Народної армії «Сини мазовецької землі». Військами AL командував майор Władysław Marchoł на псевдо «Mazur» . Два партизанські батальйони зіткнулися з двома батальйонами Ваффен СС, підтримуваних власовцями та жандармерією, маючи в своєму розпорядженні легку артилерію, бронетехніку та авіацію. Після доби важких боїв партизанські загони вирвалися з оточення. Вермахт втратив шість солдатів. Двадцять отримали поранення. З боку комуністів семеро вбито і п'ятеро поранено. Серед загиблих були: капітан Псевдонім Чеслава Вишневського «Віхер», псевдонім — поручник Юзеф Гумінський «Dąb» і 2-й лейт. Псевдонім Євгеніуш Копка «Саврійський». Внаслідок боїв було спалено також багато сільських будівель.

За часів комуністичної Польської Народної Республіки бойові дії ПНР були вшановані пам’ятником, спорудженим у Покритках. В цьому бою було знищено 7 бойовиків комуністів.

Сутичка біля Стефанівки — бій, який відбувся 2 липня 1944 року в Стефанівці між підрозділом Армії Крайової та частинами Армії Людової.

У селі Стефанівка розквартирувався підрозділ Народної Армії під командуванням Болеслава Казьмірака «Cień». Після подій в Овчарні в травні 1944 року в червні того ж року суд Армії Крайової нібито виніс вирок «Сієну» та його підрозділу. В результаті в третій декаді червня група офіцерів Армії Крайової з надрайону «C» Пулавського округу Армії Крайової у складі: поручник Євгеніуш Котлярський – «Ястжембський», 2-й лейт. Вітольд Анджеєвський – «Валеняк» погнався за «Cień» та його підрозділом з наміром ліквідувати його. Було кілька сутичок, зокрема: під Маринополем і Божа воля. У червні 1944 року у Вандаліні «Cień» убив трьох солдатів Армії Крайової з підрозділу Болеслава Франчака «Аргіла»: лейтенанта Євгеніуша Котлярського «Ястшембія» з Урзедова та кадетів Генрика Голінського та Владислава Ягелло. Проте найкривавіша подія сталася у Стефанівці.

2 липня 1944 р. партизани OP IV/15 pp під командуванням лейтенанта Болеслава Франчака «Аргіли» – приблизно 400 осіб (звичайна міліція), озброєні кулеметами – включно з одним CKM – напали на сплячих солдат AL з частини в Стефанівці. Солдати "Cien" і BCh з навчального підрозділу Юзефа Пацини «Хрещений батько . Атаковані солдати AL почали захищатися і прийняли нав'язаний їм бій. Загальний результат цієї братовбивчої боротьби – 52 загиблих. У тому числі переважна більшість із власних великокаліберних кулеметів та власної зброї[1]. Атака зірвалася. «Аргіл» втратив 13 чоловік, підрозділ AL втратив 6 знищених комуністів.

Сутичка біля Садківки — бій 25 березня 1944 року в Садківці підрозділу Армії Людової проти частин німецької армії. У ніч з 25 на 26 березня 1944 року підрозділ Армії Людової , що стояв у Садківці , був оточений, а потім атакований приблизно 60 жандармами та синіми поліцейськими з Піньчува та Дзялошиць. Поручник Зиґмунт Бещанін, командуючий відділом, наказав частині відділу відступити в ліс у напрямку до Гір, приймаючи атаку, а іншій частині мали атакувати німців з тилу. Після годинного бою підрозділ з незначними втратами відійшов у безпечне місце. Комуністи втратили 3 убитими.

Сутичка під Скробачовом — партизанський бій, що відбувся 17 липня 1944 року під Скробачовом між частинами Національних збройних сил і частинами Армії Людової. 17 липня 1944 р. частини селянських батальйонів і Народної армії, що стояли в лісі біля Скробачова, були атаковані 204-м полком NSZ (через місяць у складі бригади Свєнтокшиської). Незважаючи на велику перевагу на боці NSZ, підрозділ AL під командуванням Зигмунта Бєщаніна вирвався з оточення, тоді як підрозділ селянських батальйонів під командуванням заступника командира Казімєжа Орчиковського разом із табором потрапив до рук NSZ. Підрозділом селнянських батайльйонів командував Орчиковський, оскільки того дня командир підрозділу Юзеф Маслянка був відсутній. Бійців Бехова відпустили після побиття, а командира частини випустили лише наступного дня. Після допиту йому навіть повернули викрадену зброю та коня. В ході цього бою націоналістами було знищено 4 комуністичних бойовика Армії Людової.

Битва під Жонбцем — партизанський бій, що відбувся 8 вересня 1944 року в лісі поблизу Жонбця між частинами Національних збройних сил, підрозділом Народної Армії та групою радянських парашутистів. В цій битві націоналістичні сили Польщі розбили терористів комуністів з Армії Людової, та радянських партизан.

Партизанський загін ім Бартош Ґловацький під командуванням Тадеуша Ґрохала разом із радянським підрозділом Івана Івановича згідно з наказом окружного коменданта вирушили до Келецьких лісів для зосередження сил AL. 8 вересня 1944 року вони на мить зупинилися в лісі біля міста Жонбець. Під час зупинки двоє солдатів AL з бригади «Tadek Biały» – псевдонім Ян Дела «Зброю» та «Дембу» відправили по воду на кухню. На зворотному шляху, біля табору, на цих вояків напав невідомий лісовий загін у складі 10 чоловік, що проїжджав на возах, яких Ян Дела, стоячи на варті, спробував зупинити, але коли він крикнув «Стій», «Пароль! " він отримав серію куль і був поранений у руку. Після цього випадку командир частини кап. «Biały» негайно вислав взвод вояків АЛ. Командиром взводу він призначив лейтенанта «Єлена», який наказав оточити людей, які стріляли по бійцях АЛ, і привести їх до командування частини. Оточивши невідомий лісовий підрозділ, командир зажадав припинити вогонь і здатися. Після кількох хвилин стрільби патруль Свєнтокшиської бригади Національних збройних сил із 10-12 осіб під командуванням 2-го лейтенанта Псевдонім Францішек Байцер «Сановський» потрапив у полон до підрозділу Народної армії та радянських партизанів, але самому командиру вдалося втекти, незважаючи на те, що він склав зброю. Підрозділом, який захоплював NSZ, командував капітан Тадеуш Грохал «Tadek Biały» з AL та майор Іван Караваєв «Iwan Iwanowicz» від імені НКГБ. Тадеуш Грохал був відомий звичайними розбоями, розбоями та вбивствами. Він скоїв, серед іншого, вбивство активіста ППР із Ченстохови. Він також боровся проти угруповань незалежності. Його загін зазнав першої поразки 28 жовтня 1943 року поблизу Карчовіце від підрозділу Армії Крайової під командуванням поручника Тадеуша Козловського «Пьотра» за злочини, скоєні проти місцевого населення.

Під час розмови командира підрозділу із затриманими членами NSZ було отримано інформацію, що всі підрозділи NSZ Свєнтокшиської бригади дислокуються в місті Жонбець. На той час до нього входили підрозділи «Żbik», «Lampart», «Stepa», «Jaxy», «Dymsza», «Borno» та інші. Командувач Національними збройними силами генерал Зигмунт Броневський: «Богуцький».

Військовополонені з NSZ були побиті та катовані стояли над могилами, які вони самі собі вирили. Одному з полонених вдалося втекти та повідомити командування бригади. Комуністи використовували силу і хотіли вбити націоналістичних борців за незалежну Польщу.Щоб врятувати полонених, підрозділи Свєнтокшиської бригади під командуванням полковника Антонія Шацького атакували підрозділ Народної армії, що стояв у лісі поблизу Жонбця, і групу радянських парашутистів. На думку деяких істориків Польської Народної Республіки (Józef Garas, Ryszard Nazarewicz), у битві мали брати участь німецькі війська. Під час сутички над лісом також кружляв німецький літак-розвідник, а колона німецьких машин прямувала до місця бою. Назаревич підтвердив повідомлення часів ПНР 2000 року. Посилаючись на документи з архіву Гестапо, він заявив, що в акції проти комуністів брали участь німці, яким члени NSZ нібито передали кількох полонених радянських офіцерів. Той самий автор вказував на звіт Sipo, який містив свідчення полонених, захоплених бригадою Свєнтокшиської . Перед операцією члени NSZ, які діяли в цьому регіоні, коли їх затримували німці, прямо посилалися на те, що вони співпрацювали з Sipo у боротьбі з комуністами та євреями, тому їх треба звільнити. Штаб Sipo та SD у Кракові підтвердив такі дії.

Група AL розквартирувала в лісі біля будиночка єгеря, розташованого приблизно за 2 км від села. Підрозділи АЛ зайняли позиції на передньому плані групи та в глибині лісового масиву. Масований вогонь з боку енешетських підрозділів з кулеметів і панцерфаустів вівся в районі лісництва, де тримав оборону 2-й підрозділ «Пошотони». Атака підрозділів NSZ (202-й піхотний полк Сандомирської області та 1-й батальйон 204-го піхотного полку Келецької області чисельністю близько 1200 осіб відбулася одночасно. ІІ атакували з пн.-зах. батальйон 202-го полку майора Генрика Карповича код «Русин», рота 1-го батальйону 202-го обрполку наступала з півдня. Псевдонім Генрик Фігуро-Подгорський «Крок», а з північного сходу фланг забезпечував II. батальйон 204-го полку капітана Владислава Колацінського код. "Żbik". Побачивши, що відбувається, "Тадек Білий" зажадав припинити стрілянину. Почалися короткі переговори. Командир 202-го полку Свєнтокшиської бригади «Богун» вимагав скласти зброю, кричачи, що Армія Людова не є польською частиною. Це була нездійсненна вимога, тому спалахнула бійка, яка тривала трохи більше години. Після півгодинної перестрілки Свєнтокшиській бригаді вдалося прорвати кільце оборони та прорватися всередину. Шістдесят чотири радянські воїни здалися в полон одразу. У бою загинуло 15 партизанів із загону «Tadek Biały». Серед полонених вояків Аеля розстріляли Кристину Павловську на псевдонім «Груба Криська», активістка Ради Національної Змови з Піньчува, псевдонім Мар’яна Пацей. «Наполеон» з Волброма, комендант табору гвардієць Орловський і стрибун поручик Едвард з Люблінщини. Всі вони були комуністичними злочинцями.

Коли капітан Тадеуш Грохал, командуючий підрозділом AL, дізнався, що радянські війська капітулювали, він наказав відступити та відійти з місця бою на відстань 6 кілометрів через певну незайняту ділянку кільця оточення, яке було розпізнано лейтенантом Станіславом Ґембалою і вирвався з оточення з понад 50 партизанами, щоб до вечора, зайнявши оборону, чекати подальшого розвитку ситуації. Друга, більша група, під командуванням лейтенанта «Калека», зробила те саме. Лазівка ​​дозволила втекти вісімнадцятьом членам AЛ, включаючи начальника штабу AL Яна Конєчного (кодове ім’я). «Гарячі», але вихід за межі кільця оточення призвів до великих втрат. Ця ділянка пізніше була зайнята німецькими силами . Роті сотника Ющика не вдалося втекти.

За новішими даними, в підрозділі AL і радянській групі було 34 убитих і 30 поранених, тоді як у підрозділі NSZ один убитий і один поранений. За попередніми даними, в бою загинуло 55 партизанів АЛ і радянських воїнів 20 партизанів і було поранено 28 (у з’єднанні АЛ і радянській групі 16 убитих і 20 поранених, а в з’єднанні НСЗ – 4 вбитих і 8 поранених ). За даними історика часів ПНР Богдана Гіллебрандта, в полон потрапили 32 робітники-союзники та 73 радянські парашутисти. 5 радянських офіцерів передали німцям, а решту розстріляли. Згідно з документами NSZ, було взято в полон 40 членів AL і 67 радянських партизанів. АЛ-івців звільнили, а потім повстали радянські полонені. В результаті боїв під час її придушення загинуло 67 радянських військ і було поранено чотирьох членів НСЗ (двоє з них померли від ран). На місці дислокації комуністичного підрозділу виявлено підписні листи місцевого населення та накази про ліквідацію учасників польського незалежницького підпілля. Після вбивства полонених ротою «Лампарт» з 1-го батальйону 202-го полку Свєнтокшиської бригади енешці не виїхали і не залишили місця злочину. Полонених вояків АЛ частково привезли до Радкова. Полонених допитували і катували: «Губерт» - «Наленч», «Олесь», «Густав», «Мечислав», «Юранд» і «Віктор II». В результаті цього допиту «Густав» забрав 4 солдатів AL, щоб передати їх гестапо в Єнджейові. За словами командира Свєнтокшиської бригади, частина полонених втекла, а решта були вбиті під час спроби втечі. Він також згадує, що кілька поляків з Народної армії приєдналися до командованої ним Свєнтокшиської бригади. Варто сказати, що загальні втрати Армії Людової та радянських партизан склали 128 убитих. В основому це були радянські окупанти. Близько 70 з них, які здались в полон були знищені антикомуністичними партизанами.

Також в 1944 році, антикомуністичні сили Польщі проводили точкові ліквідації комуністичних бойовиків з Армії Людової. Так 11 квітня 1944 року, командир 1-й бригади Армії Людової Землі Люблінської капітан Владислав Скшипек був ліквідований в селі Кобиляж.

14 квітня 1944 року в Тшидницькій волі загін NSZ, що увійшов до села, почав розшукувати і вбивати залишених під опікою селян поранених комуністів AL, загін Армії Людової який поспішав на допомогу AL «Блисковиці» під командуванням Фелікса Козири потрапив у засідку команди NSZ, в бою з засідкою було знищено командир загону Армії Людової.

Серед ліквідовани партизанами NSZ також були Стефан Шиманський один з організаторів комуністичного руху в Люблінському воєводстві. Також був ліквідований Леон Кочаський, секретар Польської Робітничої Партії. Також було знищено Яна Канделя бойовика Армії Людової секретар 1-го підрайону Польської Робітничої Партії.

Також протягом листопада 1944 року бійці NSZ знищили 10 бойовиків Армії Людової.

17 січня 1944 року підрозділи NSZ «Лас 1» і «Лас 2, знищили 11 комуністичних бойовиків Армії Людової.

22 квітня 1944 року партизанські загони Армії Людової під командуванням Едварда Грончевського, Болеслава Ковальського та ��бігнєва Петршика були атаковані біля села Маринополе (район Краснік) загонами NSZ, загинули 7 комуністів з Армії Людової.

Загалом в 1944 році, комуністи з Армії Людової втратили 8000 убитими в сутичках з німцями і антикомуністичними силами.

[albaniawars]

Війна проти комуністів 1942-1944рр.

Під час Другої світової війни комуністам протистояли німецькі і італійські війська в Албанії, а також місцеві антикомуністичні сили, які не хотіли, щоб до влади прийшли комуністичні злочинці.

З 1943 року розпочинаються регулярні сутички з албанськими комуністами. Зараз згадаємо найбільш визначні і важливі битви цих років.

Одна з них мала назву битва при Перметі, яка відбулась літом 1943 року, в цій битві італійські сили зіткнулись з комуністичними бойовиками Енвера Ходжі. У 1943 році албанські комуністи вирішили здійснити серйозну атаку на італійські сили. У цьому бою брали участь албанські комуністичні батальйони з Гірокастри, Корчі та Берата. Цей бій проводився під керівництвом Енвера Ходжі. Ворог, з іншого боку, мав батальйон і роту карабінерів у Перметі, розміщених в укріплених районах, таких як Кукар. Під час данної сутички було знищено 9 комуністичних бойовиків в тому числі і одного з лідерів групи Асіма Зенелі.

Наступна битва відбулась у серпні 1943 року, і мала назву Речійська битва, атака італійців на позиції албанських комуністів розпочалась 30 серпня 1943 року. Албанські комуністи переважали італійські сили чисельно, але в бою взяли участь тільки 40 бойовиків. Після цієї сутички Албанські бойовики втратили 20 убитими.

Битва під Ґьормом наступна велика битва італійських сил проти комуністичних злочинців з Албанії. Відбулась 1-2 січня 1943 року. Головний бій, який тривав 36 годин, відбувся 1-2 січня 1943 р. Албанські комуністичні загони під час бою підтримували 5 місцевих добровольців. Під час бою італійська армія використовувала танки, а також польові гармати та багато кулеметів. Під час цього бою загинуло близько 50 комуністичних бойовиків.

Наступна битва вже відбулась з німецькими військами. Битва отримала назву битва під Драшовицею. Бій відбувся наприкінці 1943 року в районі Драшовіце та Маврове на південному заході Албанії в районі Шушице. Двома головними лідерами албанських військ були Хисні Капо, генеральний командир батальйонів ANLF у районі Вльори, і Тасім Мураті, командувач силами Каніне BK. Війська ANLF у складі батальйонів «Ісмаїл Кемалі» та «Халім Джело» були розташовані вздовж річки Шушице, але їхній оперативний штаб знаходився на схід від річки в селі Кропішт. Бій був кривавий і з втратами з обох боків німецькі сили були змушені відійти до місць дислокації. Під час бою було знищено близько 200 комуністичних бойовиків.

Важливу роль зіграла битва у травні 1943 року між італійськими частинами та комуністичними терористами. Лесковік був стратегічно важливим для партизанів, оскільки знищення цього гарнізону порушило зв'язок між двома італійськими гарнізонами, розширило бази LANÇ і з'єднало партизанські бази в районах Корча та Гірокастра. В околицях Лесковика відбулося зосередження військового персоналу під контролем італійської армії. Це зібрання включало піхотну роту з дивізії «Ареццо», ще одну роту, пов’язану з Фінансовою гвардією, і контингент карабінерів загальною чисельністю близько 400 солдатів. Їхнє озброєння складалося з мінометів калібру 81 мм і комбінації з 40 великокаліберних і легких кулеметів. При цьому окремі підрозділи протиборчих сил дотримувалися дистанції між собою приблизно 200–300 метрів. Оплот був стратегічно оточений численними вогневими точками та тактичними перешкодами, що зміцнювало його обороноздат��ість. Всього в операції брали участь 12 загонів партизанів з району Корча чисельністю приблизно 600-700 чоловік. До партизанських загонів, призначених для дій, входили з Гора, Опар, Деволлі, Реза е Корча, «Томори», Курора, Лесковік, Колоня, а також два додаткові загони. Їхньою першочерговою метою був наступ на Лесковика. Тим часом загони, розташовані у Віткучі та Островиці, зайняли позиції для засідок уздовж маршрутів Ерсеке-Лєсковік і Пермет-Лесковік.

На озброєнні партизанів було від 40 до 50 кулеметів, а також кілька мінометів. Були докладені зусилля для накопичення значної кількості боєприпасів. Кожна гвинтівка була забезпечена від 50 до 70 патронів, а кулемети — від 300 до 500 патронів. Міномети були підкріплені інвентарем від 15 до 20 снарядів на одиницю. Плани на випадок непередбачених обставин охоплювали постійне ведення бою шляхом розподілу запасів боєприпасів, накопичених до початку конфлікту. Під час цього бою 4 комуністів бойовиків було знищено, ще 12 були поранені.

Наступна важлива битва німецьких військ проти комуністичних бойовиків відбулась у листопаді 1943 році і отримала назву битва при Пезі була спробою німецьких військ очистити від партизанів район Пези, який лежить на південь від Тирани. З кінця жовтня 1943 року німці проникли в патрулі для збору інформації та заручилися послугами кількох албанців у камуфляжі як провідників. Німці прагнули знищити партизанські структури в Пезі, оскільки комуністична партизанська присутність там була дуже великою.

3 листопада 1943 року німці рушили з Печіна в південний район Тирани, контрольований партизанами. 5 листопада німці просунулися від Пекіна до Пези, але були зупинені бійцями партизанського ватажка Мисліма Пези, завдавши німцям значних матеріальних втрат.

6 листопада німці повернулися з південно-західного напрямку, з Петрелі, і захопили базу новоствореної 3-ї бригади. Бої тривали і в наступні дні. Мислім Пеза не передбачив атаки, а під своїм командуванням мав лише 2000 партизанів проти 5000 німецьких солдатів, озброєних артилерією та мінометами.

Частину третьої бригади було відведено на схід, вздовж дороги Тирана-Ельбасан, а частина, що залишилася, продовжила рух у напрямку Мислім-Пези до Пріски, за 9 км на схід від Тирани. Мислім Пеза разом зі своїми солдатами зумів втекти. Тим часом на третьому тижні листопада 1943 року німецькі війська, чисельністю приблизно 5000 осіб, неодноразово атакували війська Мисліма Пези, близько 2000 з них, на південь від Тирани. Німці були відкинуті. Комуністичні бойовики в цих боях втратили близько 200 бойовиків убитими.

Важлива битва також відбулась в жовтні-листопаді 1944 року, комуністичні бойові загони націлились ��а Тирану, де стояли незначні німецькі сили фактично війна добігала свого кінця і поразка сил Осі нажаль була вже на видноті. Німці дали бій комуністичним албанським загонам на підступах до столиці. Також варто сказати, що більшість німецьких військ перед наступом на столицю вийши. Після відходу німецьких військ велика частина Албанії потрапила під контроль комуністичних банд. Під час боїв біля Тирани комуністичні бойовики втратили 127 чоловік убитими.

За весь час бойових дій під час Другої Світової війни між німецько-італійськими силами та комуністичними бойовиками Албанії загинуло 28 000 комуністів, окрім озброєних комуністичних бойовиків, в це число входить також цивільне населення, яке підтримувало комуністів і мали комуністичні погляди, також до цього числа входять комуністичні чиновники так званий партійний актив.

[alexhorrorfilms]

Avenging Force (Карающая сила)

Колишній оперативник військової розвідки проти таємничої організації "Пентакль", що влаштовує полювання на людей у болотах Луїзіани.

Сем Ферстенберг у середині 80-х зняв найкращі бойовики з Майклом Дудікофом і Стівом Джеймсом - "Американський ніндзя" і "Караюча сила".

Це типовий продукт Сема Фкрстенберга і продюсерів Йорама - Глобуса.

Простий, навіть примітивний, але дуже ефектний бойовик.

З фільмом у мене пов'язана особиста ностальгія.

[hungarywar]

Угорщина періоду 1939-1990рр.

Міклош Хорті вступив у Другу Світову війну на боці Німеччини та її союзників, інші варіанти чесно кажучи в Угорщини особливо і не було, Угорщина як держава була принижена після Першої Світової війни. Тому Угорщина воювала на боці країні Осі аж до 1945 року. Варто сказати, що з початком Другої світової війни у 1939 році, комуністичні бойовики і інші ліві злочинці, активізувались були в Угорщині, на замовлення СРСР вони мали робити різні злочини включаючи теракти і вбивства, робити все, щоб Угорщина потрапила в комуністичну окупацію. Уряд Хорті рішуче протидіяв комуністичним і соціалістичним злочинцям, з 1939-1945 рік, було ліквідовано чимало комуністичних бойовиків, варто зазначити, про самих відомих з них:

Ференц Рожа комуністичний діяч, вів нелегальну комуністичну пропаганду в Угорщині в 1930-х роках, в кінці 30-х років проводив зібрання комуністів, був одним з керівників підпільного комуністичного руху, співпрацював з злочинним комуністичним режимом в СРСР.

Ференц Рожа був першим редактором нелегального (з 1 лютого 1942) центрального друкованого органу компартії Угорщини - газети "Сабад неп" ("Szabad Nép", "Вільні люди").

1 червня 1942 р. схоплений поліцією Угорщини, через два тижні страчений.

Ендре Шагварі комуніст і злочинець, приєднався до комуністичного руху, ще з часів навчання в університеті, у 1930-х роках був активним діячем комуністичного підпілля. У 1937 році, разом з іншими комуністами напав, на штаб ульра правої партії Схрещені Стріли, за що був заарештований, на 8 місяців, з початком Другої Світової війни, активніше починає діяти в комуністичному підпіллі. 27 липня 1944 року, під час затримання Ендре Шагварі відкриває вогонь, по поліцейських детективах, внаслідок чого був ліквідований.

Міклош Штайнмец комуністичний злочинець, вчасно мігрував в СРСР, воював в Іспанії на боці комуністів, брав участь у Другій Світовій війні воюючи у складі армії СРСР, ліквідований у боях за Будапешт.

Роберт Кройц комуніст, брав активну участь в злочинному комуністичному русі в другій половині 30-х років, працював на заводі, вів комуністичну агітацію, під час Другої Світової війни, виступав ярим противником влади Хорті в Угорщині, брав участь в комуністичному підпіллі, заарештований 23 листопада 1944 році, засуджений військовим судом до смертної кари разом із своїми поплічниками, а саме Іштваном Паткі та Барнабасом Песті, всі вони були страчені 24 грудня 1944 року.

Ян Ференц комуніст, активний учасник підпільної комуністичної партії, довгий час був в СРСР, був лікарем, під час Другої світової війни, часто затримувався поліцією Угорщини, був засуджений на невеликі терміни покараня, після виходу з в'язниці, у 1943 році приєднався до комуністичного руху в Югославії, брав участь в боях з німцями та італійцями, під час боїв потрапив в полон і потрапив в фільтраційний табір, де піддавався катуванням і помер в 1945 році.

Після 1945 року, Угорщина була окупована комуністичними військами СРСР, які там зберігались до 1991 року. Комуністична окупація Угорщини тривала до 1989 року. Варто зазначити, що в Угорщині після 1945 року був встановлений злочинний комуністичний режим, а також в країні перебували радянські війська. Все це негативно впливало на суспільство, воно було обурено, що в Угорщині встановився комуністичний злочинний режим, і що в країні були радянські війська. Напруга вибухнула під час Угорського повстання проти комуністичної диктатури в 1956 році. Передумови повстання були такими:

Терор комуністичної окупаційної влади, масова націоналізація і грабунок населення, у містах і селах. Зростає кількість антикомуністичних організацій, які ведуть підпільну діяльність, з 1945 по 1955 близько 10% населення Угорщини зазнає переслідувань і покарань від комуністичної влади. Комуністична злочинна влада спиралась на радянські окупаційні війська, що стояли в Угорщині. Саме на них спиралась влада Матьяша Ракоші, комуністичного диктатора, який був відповідальний за окупаційній комуністичий терор в Угорщині.

Комуністична влада поспішала заволодіти всіма важелями економіки. Протягом 1947—1949 рр. було націоналізовано банки, середні й дрібні підприємства. Одночасно розпочато колективізацію сільського господарства, що проводилася насильницькими методами. Було введено п'ятирічний план. З 1949 по 1953 роки рівень життя при комуністичній окупації впав на 17—20 %. Денн��й заробіток селянина був недостатній, щоб купити й кілограм хліба. На 1956 рік 30 % населення було на межі, а 55 % — за межею бідності. Шахрайство охопило всю Угорську Народну Республіку, в ньому народ вбачав додатковий заробіток. Подекуди спалахували страйки проти низької зарплати, робочої норми, нестачі їжі.

У 1949 році лідер угорської католицької церкви, кардинал Йожеф Міндсенті, був заарештований і засуджений до довічного ув'язнення. Польське повстання, яке спалахнуло у 1956 році, дало поштовх, антикомуністичним силам Угорщини, до рішучих дій.

16 жовтня 1956 студенти університету в Сегеді організовано вийшли з комуністичної «Демократичної спілки молоді» (угорського аналога комсомолу) і відродили «Спілку студентів угорських університетів та академій», яка після війни була розігнана урядом. Протягом декількох днів відділення спілки з'явилися в Печі, Мішкольці та інших угорських містах. До руху приєдналися студенти Будапештського університету будівельної промисловості (тепер Будапештський технологічний університет).

У президії ЦК КПРС уважно слідкували за тим, що відбувалося в Угорській Народній Республіці. 20 жовтня, після інформації про поїздку до Польщі, яка теж була окуповна комуністами  на VIII пленум ЦК ПОРП радянської делегації на чолі з Хрущовим, заслухали питання про стан в Угорській Народній Республіці. Було запропоновано знову направити в Угорську Народну Республіку Мікояна, Жукову та Мікояну запропонували повернути солдатів у свої частини. Було вирішено відкликати з Угорської Народної Республіки радників КДБ. Ця пропозиція враховувала досвід залагодження відносин із Польською Народною Республікою.

22 жовтня студенти сформулювали перелік з 16 вимог до органів влади і запланували на 23 жовтня марш протесту від пам'ятника національному герою Юзефу Бему до пам'ятника революційному поету Шандору Петефі. Основними вимогами повстанців були:

Виведення радянських військ з країни

Вибори до Угорської партії трудящих

Нова влада на чолі з Імре Надем

Всенародні вибори

Повна реорганізація економіки під керівництво�� фахівців

Право на страйк

Повна ревізія індустріальних норм та негайне і радикальне врегулювання заробітної плати

Вільна преса і радіо

Скасування ÁVN

Таким чином СРСР готувався до того, що його війська будуть залучені до придушення повстання.

23 жовтня 1956 року все розпочалось.

О 3 годині дня біля пам'ятника Бему почалася демонстрація, в якій взяли участь близько 200 тис. людей — студентів та представників інтелігенції. Спочатку демонстранти несли червоні прапори і транспаранти, на яких були написані гасла про радянсько-угорську дружбу, але з вимогами про включення Імре Надя до складу уряду та іншими наведеними вище вимогами.

Петер Вереш, голова Спілки письменників, прочитав натовпу маніфест, а студенти зачитали своє проголошення, а потім натовп скандував заборонену «Національну пісню», в якій говориться: «ми більше не будемо залишатися рабами». Хтось у натовпі зняв офіційний угорський прапор з установи і вирвав з його середини комуністичний герб — так з'явився прапор революції. Згодом більшість з натовпу перейшла мостом через Дунай, щоб приєднатися до демонстрантів, зібраних навколо парламенту.

На площах Будапешта Ясаі, Марі, П'ятнадцятого березня, на вулицях Кошута і Ракоці до демонстрантів приєднувалися радикальніше налаштовані групи. Вони вимагали відновлення старої угорської національної емблеми, старого угорського національного свята замість дня звільнення від фашизму, скасування військового навчання та уроків російської мови. Крім цього були висунуті вимоги проведення вільних виборів і виводу радянських військ з Угорської Народної Республіки.

О 8-й годині вечора Ерне Ґере по радіо різко засудив демонстрантів. У відповідь на це велика група демонстрантів спробувала зайняти будинок радіо з вимогою передати в ефір програмні вимоги демонстрантів. Ця спроба призвела до зіткнення з підрозділами угорської держбезпеки, в ході якого після 9 години вечора з'явилися перші вбиті та поранені. Група повстанців проникла на територію казарми Кіліана, де розташовувалися три будівельних батальйони, і захопила їхню зброю. Багато будапештців самі приєдналися до повстанців.

Запеклий бій у будинку радіо і навколо нього тривав усю ніч. Потім начальник Головного управління поліції Будапешта підполковник Шандор Копачі розпорядився у повстанців не стріляти, в їхні дії не втручатися. Він беззастережно виконав вимоги зібраного перед управлінням натовпу про звільнення ув'язнених і зняття червоних зірок з фасаду будівлі.

Об 11-й вечора на підставі рішення Президії ЦК КПРС начальник генштабу збройних сил СРСР маршал Соколовський наказав командиру так званого Особливого корпусу радянських військ почати висування в Будапешт для надання допомоги угорським військам «у відновленні порядку і створенні умов для мирної творчої праці». З'єднання та частини Особливого корпусу прибули в Будапешт до 6-ї години ранку і вступили в бої з повстанцями.

У ніч на 23 жовтня 1956 року керівництвом УПТ було ухвалено рішення призначити прем'єр-міністром Імре Надя. Його нерідко звинувачували в тому, що формальне прохання до радянських військ надати допомогу в придушенні повстання було послане не без його участі. Прихильники стверджують, що це рішення було ухвалене за його спиною Ґере та колишнім прем'єр-міністром Хегедюшем, а сам Надь був противником залучення радянських військ.

За джерелами з обох боків, вночі Хрущов запитав по телефону Ґере, чи дає він згоду на введення військ в Будапешт. Ґере промовчав. Війська ввели 24 жовтня о 2 години ночі, не чекаючи офіційного запрошення угорської сторони, його потім оформили заднім числом.

Антикомуністичні угорські повстанці.

Знищений комуністичний провладний функціонер.

До 12:00 24 жовтня танки Червоної армії стояли біля будівлі парламенту, солдати Червоної армії утримували мости та перехрестя, які контролювали доступ до Будапешта, тоді як угорські революціонери забарикадували вулиці, щоб захистити своє місто від Червоної армії . Того ж дня Імре Надь став прем’єр-міністром замість Андраша Гегедюша . У національній радіопередачі прем'єр-міністр Надь попросив припинити вогонь між Червоною армією та угорськими революціонерами та погодився розпочати відкладені політичні реформи, ухвалені в 1953 році. Незважаючи на благання прем'єр-міністра Надя, групи революціонерів у Будапешті озброїлися та вели постійну боротьбу з комуністами.

У редакції комуністичної газети Szabad Nép охоронці стріляли по неозброєних демонстрантах; у свою чергу антикомуністи напали та вигнали поліцейських з будівлі газети. Тоді угорські революціонери помстилися поліцейським . 25 жовтня на площі Кошута перед будівлею парламенту Угорщини зібрався натовп, який представляв собою змішану групу цивільних демонстрантів, включаючи жінок, дітей і людей похилого віку. Більшість із них прибула з масової демонстрації біля «Асторії» в супроводі трьох радянських танків, на які демонстранти залізли.У той же час колона радянських танків з двома делегатами Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС), відправленими до Угорщини, членами Політбюро Анастасом Мікояном і Михайлом Сусловим, а також головою КДБ Іваном Сєровим і Михайлом Малініним, командувачем головнокомандувач радянських військ в Угорщині прямував до штаб-квартири Угорської робітничої партії (УРП) на вулиці Академії, де вони мали взяти участь у засіданні Центрального виконавчого комітету (ЦВК), яке мало розпочатися о 10 ранку. Під тиском радянських делегатів ЦВК звільнив Ерне Геро з посади лідера партії та обрав на його місце Яноша Кадара. Тим часом натовп, який демонстрував на площі Кошута, обрав делегацію для виступу зі своїми вимогами в парламенті, але урядова охорона та рота бронетанкового полку Міністерства оборони за підтримки семи радянських танків Т-54, вишикуваних перед парламентом, утрималися. демонстрантів подалі від будівлі. Події в Асторії повторювалися, демонстранти намагалися подружитися з радянськими солдатами, роздавали двомовні листівки, а деякі лазили на гвардійські танки. Через кілька хвилин після 11 ранку генерал Сєров вирішив оглянути обстановку на площі Кошута в супроводі кількох радянських і угорських офіцерів і танка. Побачивши кількох радянських солдатів, які браталися з демонстрантами, Сєров наказав зробити попереджувальні постріли, що викликало масову паніку на площі. У подальшій плутанині радянські танки, вишикувані перед будівлею парламенту, у відповідь поцілили в будівлі на іншій стороні площі. Інший радянський танк, який рухався з сусідньої вулиці, вів прицільний вогонь по демонстрантах, які намагалися втекти. Ця акція забрала найбільше життів. Кількість загиблих досі спірна, оцінки коливаються від 75 до 1000.

Згідно з іншою версією подій, яка вже з’явилася під час революції, але досі не доведена, поліцаї комуністи стріляли в зібраних протестувальників з даху будівлі Міністерства сільського господарства. У тумані війни деякі солдати Червоної армії помилково відкрили вогонь у відповідь на дах, помилково вважаючи що там є революціонери.Угорські революціонери озброїлися зброєю, захопленою у поліцейських а також зброєю яка була, подарована антикомуністичними солдатами, які дезертирували з угорської армії для участі в угорській революції проти СРСР; з-поміж натовпу біля парламенту озброєні революціонери стріляли в комуністів на даху.

Тим часом націоналістична та антикомуністична лояльність розірвала структуру командування угорської армії у відповідь на наказ комуністичного уряду військовим на придушенням народних демонстрацій проти радянського контролю над Угорщиною. Підрозділи угорської комуністичної армії в Будапешті та в сільській місцевості залишилися поза участю в Революції, оскільки місцеві командири уникали політики, щоб уникнути репресій проти революціонерів. Відбулась 71 перестрілка з націоналістами та антикомуністичними революціонерами в п’ятдесяти громадах. 26 жовтня в місті Кечкемет, біля офісу державної безпеки та місцевої в’язниці, Третій корпус угорської армії на чолі з генерал-майором Лайошем Дюрко розстріляли сімох антикомуністичних протестувальників і заарештували організаторів антирадянського протесту. За наказом Дюрко винищувачі ВПС Угорщини розстріляли демонстрантів з гармат у різних містах , отримавши похвалу Яноша Кадара після поразки «контрреволюції» як «єдиного командира дивізії, який за закликом партійної організації шість разів прокотився в межиріччі Дунаю і Тиси, трощачи все» .

У той час як угорські революціонери билися з солдатами і танками Червоної армії за допомогою стрілецької зброї та коктейлів Молотова на вулицях Будапешта, по всій Угорщині революційні робітничі ради взяли на себе владу та оголосили загальні страйки, щоб зупинити економіку та функціонування громадянського суспільства. Позбавляючи Угорщину від впливу та контролю з боку СРСР, революціонери знищили символи комунізму, такі як червона зірка та пам’ятники Червоній армії, і спалили комуністичну літературу. Крім того, революційні ополченці, такі як 400-осібна міліція на чолі з Йожефом Дудашем, нападали та вбивали комуністичних функціонерів. Бронетанкова дивізія угорської армії, дислокована в Будапешті, під командуванням Пала Малетера очолила Угорську революцію проти контролю СРСР над Угорщиною та домовилася з революціонерами про припинення вогню незважаючи на це, угорські революціонери ліквідовували комуністичну номенклатуру.

У Будапештському районі Чепель 250 комуністів захищали Чепельський металургійний завод, а 27 жовтня угорська армія відновила порядок у Чепелі; через два дні угорські революціонери знову захопили Чепель після відступу угорської армії 29 жовтня. У будапештському районі Angyalföld комуністи, 350 озброєних робітників і 380 комуністичних солдатів захищали фабрику Láng. Угорські ветерани-антифашисти Другої світової війни брали участь у відвоюванні редакції комуністичної газети Szabad Nép. У місті Сарваш озброєна охорона захищала Угорську комуністичну партію та комуністичний уряд Угорщини . Зрештою, успішні атаки революціонерів на парламент призвели до краху комуністичного уряду Угорщини , а перший секретар Ерне Геро та екс-прем’єр-міністр Андраш Гегедюш втекли з Угорщини до СРСР; Імре Надь став прем'єр-міністром, а Янош Кадар - першим секретарем Комуністичної партії Угорщини. Уряд Надя звільнив політичного в'язня генерала Белу Кіралі, щоб відновити порядок в Угорщині за допомогою Національної гвардії, що складається з поліцейських, солдатів і лояльних до Угорщини революціонерів . 30 жовтня 1956 року національна гвардія генерала Кіралі напала на будівлю Центрального комітету Угорської комуністичної партії та вбила всіх прорадянських офіцерів Угорської комуністичної партії, поліцейських і прорадянських угорських комуністів, яких вони зустріли; і більшість військ Червоної армії відійшли з Будапешта до гарнізонів в угорській місцевості. З 28 жовтня по 4 листопада бої припинилися, оскільки багато угорців вважали, що радянські військові частини відступають з Угорщини . Відповідно до післяреволюційних комуністичних джерел, приблизно 213 членів Угорської партії трудящих були лінчовані або страчені протягом цього періоду. Це був прояв народної любові до комуністичної влади.

Новий комуністичний уряд прем’єр-міністра Імре Надя був здивований швидкістю, з якою Угорська революція поширилася з вулиць Будапешта на всю Угорщину, і, як наслідок, крахом старого комуністичного уряду Герьо-Хегедюша. Як глава уряду, прем'єр-міністр Надь попросив кожного угорця проявити політичну витримку, щоб відновити громадський порядок в Угорщині. Будучи єдиним комуністичним угорським лідером, який мав політичну довіру серед угорців, політичні дії уряду Надя дозволили СРСР розглядати антирадянські протести угорців як народне повстання, а не як антикомуністичну контрреволюцію . 28 жовтня 1956 року комуністичний уряд Надя оголосив про припинення вогню між націоналістами, антикомуністами та комуністами Угорщини, і що для вирішення національної кризи прем’єр-міністр Надь:

розглядати повстання як «велику, національну і демократичну подію», а не як антикомуністичну контрреволюцію забезпечити беззастережне припинення вогню і надати політичну амністію революціонерам вести переговори з революціонерами розпустити поліцію безпеки ÁVH створити національну гвардію Угорщини організувати негайний вихід Червоної армії з Будапешта та з Угорщини 1 листопада уряд Надя офіційно оголосив про вихід Угорщини з Варшавського договору та про міжнародний статус Угорщини як політично неприєднаної країни. Оскільки Національний уряд перебував при владі лише десять днів, не пояснили детально свою політику; однак редакційні статті тогочасних газет наголошували, що Угорщин�� має бути багатопартійною соціал-демократією, не залученою до російсько-американської холодної війни . Близько 8000 політичних в'язнів було звільнено, особливо кардинал Йожеф Міндсенті . Заборонені політичні партії, такі як Незалежні дрібні власники та Національна селянська партія («Партія Петефі»), знову з’явилися, щоб приєднатися до коаліції.

У 1170 громадах Угорщини було 348 випадків звільнення революційними радами місцевих адміністраторів; 312 випадків звільнення реврадами начальства; і 215 випадків, коли місцеві жителі спалювали комуністичну адміністративну документацію своїх громад. У 681 громаді антикомуністичні та націоналістичні угорці пошкодили та знищили символи гегемонії СРСР, такі як Червона Зірка та статуї Йосипа Сталіна та Леніна; 393 громади пошкодили радянські військові меморіали; і 122 громади спалили книги Маркса, Леніна та Сталіна.

Місцеві революційні ради формувалися по всій Угорщині , як правило, без участі стурбованого Національного уряду в Будапешті, і взяли на себе різні обов'язки місцевого самоврядування від неіснуючої Комуністичної партії. До 30 жовтня ради були офіційно санкціоновані Угорською партією трудящих, і уряд Надя попросив їх підтримати як «автономні, демократичні місцеві органи, сформовані під час революції». Так само були створені ради робітників на промислових підприємствах і шахтах, а також скасовано багато непопулярних правил, таких як норми виробітку. Робітничі ради прагнули керувати підприємством, захищаючи інтереси трудящих, створюючи соціалістичну економіку, вільну від жорсткого партійного контролю. Місцевий контроль з боку рад не завжди був безкровним; у Дебрецені, Дьйорі, Шопроні, Мошонмадьяроварі та інших містах натовпи демонстрантів були обстріляні з боку ÁVH, внаслідок чого багато людей загинули. ÁVH були роззброєні, часто силою, у багатьох випадках за допомогою місцевої поліції.

Всього налічувалося близько 2100 місцевих революційних і робітничих рад, в яких налічувалося понад 28 тис. чоловік. Ради провели об’єднану конференцію в Будапешті, яка вирішила припинити загальнонаціональні страйки робітників і відновити роботу 5 листопада, при цьому більш важливі ради направили делегатів до парламенту, щоб запевнити уряд Надя у своїй підтримці.

24 жовтня 1956 року Політбюро СРСР обговорювало, як вирішити політичні повстання, що відбулися в країнах Варшавського договору, зокрема польське Жовтневе та угорське повстання. На чолі з В’ячеславом Молотовим жорстка фракція КПРС проголосувала за військове втручання, але проти неї виступили Хрущов і маршал Георгій Жуков, які шукали політичного вирішення угорського повстання. У Будапешті радянська делегація доповіла Москві, що політична ситуація в Угорщині була менш конфронтаційною, ніж повідомлялося під час самого повстання. У гонитві за політичним рішенням Хрущов сказав, що запит Ерне Геро про радянське втручання від 23 жовтня свідчить про те, що Угорська комуністична партія зберегла довіру угорського народу, оскільки угорці протестували проти невирішених соціально-економічних проблем, а не ідеології. Тим часом на Заході Суецька криза (29 жовтня – 7 листопада 1956 р.), коли Французька та Британська імперії захопили Суецький канал у Єгипту, скасувала політичну можливість військового втручання Заходу в Угорщину. 28 жовтня Хрущов заявив, що радянська військова інтервенція в Угорщину буде помилковою імітацією англо-французької інтервенції в Єгипет.

У СРСР 30 жовтня 1956 р. Президія КПРС вирішила не скидати новий угорський уряд. Маршал Жуков сказав: "Ми повинні вивести війська з Будапешта, а якщо потрібно, то і з Угорщини в цілому. Це урок для нас у військово-політичній сфері". Потім Президія прийняла і опублікувала Декларацію Уряду СРСР про принципи розвитку і дальшого зміцнення дружби і співробітництва між Радянським Союзом та іншими соціалістичними державами, в якій говорилося, що «Радянський уряд готовий вступити в відповідні переговори з урядом Угорської Народної Республіки та з іншими учасниками Варшавського договору з питання про перебування радянських військ на території Угорщини.

В Угорщині 30 жовтня після чуток про те, що таємна поліція має в’язнів-антикомуністів, і чуток про розстріл антикомуністичних демонстрантів у місті Мошонмадьяровар, озброєні протестувальники напали на загін AVH, який охороняв будівлю штаб-квартири Угорщини. Партія робітничого народу на Köztársaság tér (Площа Республіки) у Будапешті. Антикомуністи вбили понад 20 офіцерів ÁVH і призовників ÁVH; голова будапештського партійного комітету Імре Мезе також був убитий. За кілька годин у СРСР транслювали репортажі та зняті сцени угорського антикомуністичного повстання, яке відбулося на площі Республіки; і КПРС пропагували образи комуністичних жертв угорського повстання. Лідери Угорської революції засудили напад на штаб-квартиру ÁVH і попросили протестувальників припинити насильство натовпу.

30 жовтня в Будапешті Анастас Мікоян і Михайло Суслов розмовляли з прем'єр-міністром Імре Надем, який сказав їм, що геополітичний нейтралітет Угорщини є довгостроковою політичною метою Угорської Народної Республіки, яку він хоче обговорити з президією КПРС. Хрущов розглядав геополітичні варіанти розв’язання СРСР угорської антикомуністичної революції, але декларація Надя про нейтралітет Угорщини не сподобалась Радянським комуністам і вони почали готувати напад. Основні причини це:

Одночасні політичні рухи до багатопартійної, парламентської демократії та демократичної національної ради робітників могли «привести до капіталістичної держави» в Угорщині та Польщі, кожен рух кидав виклик авторитету комуністичних партій у Східній Європі . Мілітаристи з КПРС не зрозуміли б, що СРСР не втрутився в Угорщину. Ця десталінізація відчужила жорстких членів КПРС, для яких антикомуністичні протести загрожували радянській гегемонії у Східній Європі. Повстання робітників у Східній Німеччині (17 червня 1953 р.), репресії якого призвели до смерті 84 протестувальників і 700 антикомуністичних ув’язнених, вимагали нового комуністичного уряду Німецької Демократичної Республіки.Те, що робітничі протести в Познані (червень 1956 р.), репресії яких вбили 57–78 антикомуністичних протестувальників, створили польський жовтневий рух, який встановив польський комуністичний уряд, менш залежний від наказів з Москви. Угорський геополітичний нейтралітет і вихід з Варшавського договору порушили буферну зону держав-сателітів, якими СРСР захищався від вторгнення . В Угорській Народній Республіці антикомуністичні бойовики дійшли висновку, що «Угорська комуністична партія є втіленням бюрократичного деспотизму» і що «соціалізм може розвиватися лише на засадах прямої демократії». Для антикомуністів боротьба угорських робітників була «за принцип прямої демократії» і за те, що «вся влада має бути передана робітничим комітетам Угорщини». У відповідь Президія порушила фактичне припинення вогню. і придушив Угорську революцію. План Радянського Союзу полягав у тому, щоб оголосити «Тимчасовий революційний уряд» на чолі з Яношем Кадаром, який звернеться за допомогою до Радянського Союзу для відновлення порядку в Угорщині. Кадар перебував у Москві на початку листопада та підтримував зв’язок із радянським посольством, ще будучи членом уряду Надя . СРСР надсилав дипломатичні делегації до інших комуністичних урядів у Східній Європі та до Китайської Народної Республіки, намагаючись уникнути непорозумінь, які могли б спровокувати регіональні конфлікти, і транслював пропаганду, пояснюючи своє друге радянське втручання в Угорщину. Радянські дипломати маскували свої наміри, залучаючи уряд Надя до переговорів про виведення Червоної армії з Угорщини.

Крім того, Мао Цзедун вплинув на рішення Хрущова придушити угорське повстання. Заступник голови Комуністичної партії Китаю Лю Шаоці тиснув на Хрущова, щоб він придушив угорську революцію військовими засобами. Хоча китайсько-радянські відносини були нестабільними, думка Мао мала велике значення серед членів Президії КПРС. Спочатку Мао виступав проти повторного втручання, про що було повідомлено Хрущову 30 жовтня, до того, як Президія зібралася і прийняла рішення проти угорського втручання пізніше Мао передумав і підтримав інтервенцію в Угорщину .

1-3 листопада 1956 року Хрущов повідомив союзникам СРСР по Варшавському договору про своє рішення придушити Угорську революцію. Хрущов зустрівся з польським комуністичним політиком Владиславом Гомулкою в Бресті, Білорусь; а потім розмовляв з лідерами Румунії, Чехословаччини та Болгарії в Бухаресті, Румунія. Зрештою, Хрущов поїхав до Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія і поговорив з Тіто (Йосипом Брозом), який переконав Хрущова встановити Яноша Кадара новим лідером Угорської Народної Республіки замість Ференца Мюнніха . Через два ��ісяці після придушення СРСР угорської революції Тіто сказав Миколі Фірюбіну, радянському послу в Югославії, що «політична реакція підняла голову, особливо в Хорватії, де реакційні елементи відкрито підбурювали працівників югославських органів безпеки до насильства.

Події в Угорщині зустріли спонтанну реакцію в Польщі. У багатьох польських містах і селах вивісили угорські прапори. Після радянського вторгнення допомога простих поляків угорцям набула значних масштабів. По всій Польщі були створені громадські організації та самодіючі комітети допомоги для розподілу допомоги угорському населенню, напр. Громадський громадський комітет творчих об’єднань (Бидгощ), Студентський комітет допомоги угорцям (Краків), Товариство друзів угорців (Тарнув), Комітет допомоги угорцям (Люблін), Комітет допомоги угорцям (м. Члухув). Окрім офіційної підтримки, яку координує Польський Червоний Хрест, було відправлено один конвой – один, організований Комітетом допомоги студентам для угорців з Кракова.

До 12 листопада по всій Польщі зареєструвалося понад 11 тисяч почесних донорів крові. Статистика Польського Червоного Хреста свідчить, що тільки повітряним транспортом (15 літаків) до Угорщини було доставлено 44 тонни медикаментів, крові та інших медичних засобів. Значно більшою була допомога, надіслана автомобільним та залізничним транспортом. Польська допомога оцінюється приблизно в 2 мільйони доларів США 1956 року.

24 жовтня 1956 року державний секретар США Джон Фостер Даллес ( у 1953–1959рр) рекомендував Раді Безпеки Організації Об’єднаних Націй скликатися для обговорення вторгнення СРСР та окупації Угорської Народної Республіки без вирішального результату, оскільки, незважаючи на Севрський протокол (22–24 жовтня 1956 р.), англо-французьке втручання в політику Єгипту – Суецька криза, спричинена захопленням Великобританією та Францією єгипетського Суецького каналу – завадили Заходу критикувати імперіалізм СРСР; віце-президент США Річард Ніксон сказав, що: «Ми не можемо, з одного боку, скаржитися на втручання Рад в Угорщину, а з іншого боку, схвалювати те, що англійці та французи вибрали саме той час для втручання проти Насера. Незважаючи на попередні вимоги відкату комунізму та лівого звільнення Східної Європи, Даллес сказав СРСР, що: «Ми не бачимо ці держави Угорщину та Польщу як потенційних військових союзників».

4 листопада 1956 року СРСР наклав вето на резолюцію Ради Безпеки, яка критикувала вторгнення СРСР в Угорщину, і замість неї прийняв резолюцію 120 Ради Безпеки ООН, яка зобов'язувала Генеральну Асамблею вимагати від СРСР вивести Червону армію з Угорщини. Незважаючи на 50 голосів за вихід, 8 голосів проти і 15 утрималися від цього питання, комуністичний уряд Угорщини Кадара відхилив присутність спостерігачів ООН в Угорській Народній Республіці .

У США два факти визначили бездіяльність уряду Ейзенхауера дослідження армії США «Угорщина, діяльність опору та потенціал» (січень 1956 р.), яке рекомендувало відмовитися від військового втручання США в Угорщину на боці угорських революціонерів; та таємна Рада національної безпеки, яка заохочувала антикомуністичне політичне невдоволення у Східному блоці лише через психологічну війну, диверсії та економічну війну.

За словами А. Росса Джонсона в International Journal of Intelligence and CounterIntelligence: «Всупереч твердженням, які тривають донині, угорські передачі Радіо Свобода не розпалювали революцію, не закликали угорців воювати з Радянським Союзом і не обіцяли допомогу Заходу. Вони критикували бажання… був лідером реформ Імре Надем у особистих образливих висловлюваннях і містив емоційну нахабність, яку угорські слухачі легко могли витлумачити як ознаку солідарності та підтримки Заходу». Після того, як СРСР переміг антикомуністичну угорську революцію, революціонери розкритикували ЦРУ та його Радіо Свобода. мережі за те, що вони ввели в оману угорців, щоб повірити, що Захід — НАТО і США — виженуть СРСР з Угорської Народної Республіки. Хоча підбурювання до насильства офіційно суперечило політиці Радіо Свобода, внутрішній аналіз, проведений радником Радіо Свобода Вільямом Ґріффітом, показав, як резюмував Архів національної безпеки при Університеті Джорджа Вашингтона, що «мовлення Радіо Свобода в кількох випадках натякало на те, що іноземна допомога буде надана, якщо угорцям вдалося б створити «центральне військове командування» і «закликав угорців «продовжувати енергійну боротьбу»». Сам Гріффіт писав, що «справжніх порушень політики було відносно небагато» — зокрема, чотири з понад 300 перевірених трансляцій, — але визнав, що «резюме часто не відображало змісту програми, як вона була остаточно написана (це не так. лише з програмами, де мало місце порушення політики; підсумки за період, що розглядається, у багатьох інших випадках виявилися дуже неточними описами остаточно створених програм).» Ласло Борхі, пишучи в Journal of Cold War Studies, стверджує, що мовлення Радіо Свобода, санкціоновані чиновником ЦРУ Кордом Мейєром, часто були «необережними, навіть безрозсудними» та підривали паралельні зусилля адміністрації Ейзенхауера з переговорів про незалежність Угорщини в рамках, схожих на фінляндізацію: «Ця суперечлива політика саботувала загальний підхід. Чим сильніше боролися повстанці , тим менше було шансів на врегулювання шляхом переговорів. Але небажання Сполучених Штатів протистояти радянським військовим діям означало, що прагнення Угорщини до визволення було самогубством». У 1998 році посол Угорщини Геза Єшенскі критикував бездіяльність Заходу в 1956 році як нещиру, нагадавши, що політичний вплив ООН з готовністю застосовувався для вирішення Корейської війни (1950–1953).Крім того, дослідження Hungary, 1956: Reviving the Debate about U.S. (In)action During the Revolution підтверджує, що уряд Ейзенхауера не втручався в Угорську революцію, яка сталася в радянській сфері впливу, оскільки СРСР відповів би війною.

1 листопада Імре Надь отримав повідомлення про те, що радянські війська увійшли в Угорщину зі сходу та рухаються до Будапешта . Надь шукав і отримав запевнення радянського посла Юрія Андропова, які виявилися фальшивими, що Радянський Союз не вторгнеться. Кабінет міністрів за згодою Яноша Кадара оголосив нейтралітет Угорщини, вийшов з Варшавського договору та звернувся за допомогою до дипломатичного корпусу в Будапешті та Генерального секретаря ООН Дага Хаммаршельда, щоб захистити нейтралітет Угорщини . Андропова попросили повідомити свій уряд про те, що Угорщина негайно почне переговори про виведення радянських військ.

3 листопада угорську делегацію на чолі з міністром оборони Палом Малетером запросили взяти участь у переговорах щодо виведення радянських військ у радянському військовому командуванні в Текелі поблизу Будапешта. Близько опівночі того ж вечора генерал Іван Сєров, начальник радянської поліції безпеки (КДБ), наказав заарештувати угорську делегацію , а наступного дня радянська армія знову атакувала Будапешт.

Другу радянську інтервенцію під кодовою назвою «Операція «Вихор» розпочав маршал Іван Конєв. П'ять радянських дивізій, що дислокувалися в Угорщині до 23 жовтня, були посилені; Невдовзі радянські війська досягли загальної чисельності 17 дивізій. Для проведення операції в Угорщину було направлено 8-му механізовану армію під командуванням генерал-лейтенанта Амазаспа Бабаджаняна та 38-му армію під командуванням генерал-лейтенанта Хаджі-Умара Мамсурова з сусіднього Прикарпатського військового округу . Повідомляється, що деякі рядові радянські солдати вважали, що їх відправляють до Східного Берліна для боротьби з німецькими фашистами . До 21:30 3 листопада радянська армія повністю оточила Будапешт.

О 03:00 4 листопада радянські танки проникли в Будапешт уздовж Пештського боку Дунаю двома ударами: один вгору по дорозі Сорокшарі з півдня, а інший вниз по дорозі Ваці з півночі. Таким чином, до того, як пролунав хоч один постріл, совєти фактично розділили місто надвоє, контролювали всі плацдарми та були прикриті з тилу широким Дунаєм. Бронетанкові підрозділи перейшли в Буду і о 04:25 зробили перші постріли по казармах на дорозі Будаорсі. Невдовзі в усіх районах Будапешта було чути радянську артилерію та танковий вогонь. Операція «Вихор» поєднувала удари авіації, артилерії та скоординовані танково-піхотні дії 17 дивізій . На озброєнні радянської армії були середні танки Т-34-85, а також нові Т-54, важкі танки ІС-3, 152-мм мобільні штурмові гармати ІСУ-152 і бронетранспортери БТР-152 з відкритим верхом.

Знищений радянський БТР на вулицях Будапешту, угорськими революціонерами.

Знищені танки на вулицях Будапешту.

Між 4 і 9 листопада угорська армія чинила спорадичний і неорганізований опір, Жуков доповів про роззброєння дванадцяти дивізій, двох бронетанкових полків і всіх угорських ВПС. Угорські бійці продовжували свій найсильніший опір у різних районах Будапешта (найвідоміша битва при Корвінському проході), у місті Печ і навколо нього в горах Мечек, а також у промисловому центрі Дунауйварош (тоді називався Шталінварош). У Будапешті воювало від десяти до п’ятнадцяти тисяч бійців опору, причому найжорстокіші бої точилися в опорному пункті робітничого класу Чепель на річці Дунай. солдати були в переважній більшості лояльні до революції і або боролися з вторгненням, або дезертирували. ООН повідомила, що не було зареєстровано випадків, коли підрозділи угорської армії воювали на стороні СРСР.

О 05:20 4 листопада Імре Надь оголосив своє останнє звернення до нації та світу, оголосивши, що радянські війська атакують Будапешт і що уряд залишається на своїх постах. Радіостанція Free Kossuth Rádió припинила мовлення о 08:07. У Верховній Раді відбулося екстрене засідання Кабінету міністрів, на яке були присутні лише три міністри. Коли радянські війська прибули, щоб зайняти будівлю, почалася домовлена евакуація, залишивши державного міністра Іштвана Бібо як останнього представника національного уряду, який залишився на своїй посаді. Він написав «За свободу і правду», хвилюючу прокламацію до нації та світу.

О 06:00 4 листопада в місті Сольнок Янош Кадар проголосив «Угорський революційний робітничо-селянський уряд». У його заяві говорилося: «Ми повинні покінчити з безчинствами контрреволюційних елементів. Година дії пролунала. Ми збираємося захищати інтереси робітників і селян і досягнення народної демократії» .

Пізніше того вечора Кадар закликав «вірних борців за справжню справу соціалізму» вийти зі схованки та взятися за зброю. Але підтримка Угорщини не була матеріалізована, і бойові дії не набули форми громадянської війни, а, як сказано у звіті Організації Об’єднаних Націй, форми «добре оснащеної іноземної армії, яка придушила переважаючою силою національний рух і знищила уряд"

До 08:00 після захоплення радіостанції організована оборона міста зникла, і багато захисників відступили на укріплені позиції . Між 08:00 і 09:00 парламентська варта склала зброю, і сили під командуванням генерал-майора Кузьми Гребенніка захопили парламент і звільнили полонених міністрів уряду Ракоші-Хегедюша. Серед звільнених були Іштван Добі та Шандор Ронаї, обидва з яких стали членами відновленого соціалістичного уряду Угорщини . Оскільки радянські війська також піддавалися нападам у цивільних кварталах, вони не могли відрізнити військові від цивільних цілей. З цієї причини радянські танки часто повзали головними дорогами і без розбору обстрілювали будівлі. Угорський опір був найпотужнішим у промислових районах Будапешта, де Чепель зазнав сильних ударів радянської артилерії та авіації .

Останні опорні пункти проти радянського нападу були розташовані в Чепелі та Дунауйвароші, де бої тривали до 11 листопада, перш ніж повстанці нарешті поступилися радянським військам. Коли бої закінчилися, угорські втрати склали близько 2500 загиблих. На Будапешт припав основний тягар кровопролиття, у якому загинуло 1569 мирних жителів. Приблизно 53% загиблих були робітниками; половину всіх угорських втрат становили люди молодше тридцяти років. З радянського боку було вбито 750 осіб, поранено 1450. Приблизно 80% усіх радянських втрат припало на бойові дії проти повстанців у восьмому та дев’ятому районах Будапешта.

Отже варто сказати, про підсумок США і НАТО не допомогли угорським антикомуністичним силам, і революція була придушена, на стороні угорських революціонерів брали участь у війні частини УПА які були в цей час в еміграції в Європі. Під час революції угорські антикомуністичні сили стратили щонайменше 213 членів комуністичної партії Угорщини, прокомуністичних та прорадянських офіцерів, серед ліквідованих був Імре Мезе, він став комуністом ще з кінця 20-х років 20 століття, воював на боці комуністів в громадянській війні в Іспанії, пізніше на стороні французьких комуністів проти німців, і в 1956 році, він отримав заслужене покарання у вигляді страти. Також в боях було ліквідовано 53 комуністичних військових Угорщини, які стали на бік радянських окупантів. Також було вбито в боях за Будапешт було знищено 750 радянських окупантів. Отже в підсумку було ліквідовано антикомуністичними повстанцями, щонайменше 1016 комуністичних злочинців. Після цих подій в Угорщині в підпіллі виникає дуже багато антикомуністичних організацій, мета яких повалення комуністичного уряду. Після 1956 року, до влади в Угорщині приходять комуністи на чолі з Яношом Кадаром, розпочинається так звана епоха Кадара, яка позначається поступовою відлигою, і зменшенням репресій.

Знищений радянський танк у Будапешті.

Варто також сказати, що у 1980-х роки в Угорщині стали передумовою до падіння комуністичного режиму, у 1980-х роках все більше руйнувалась комуністична система, лібералізація поступово проникала в усі сфери життя Угощини, вона вийшла на найкращі показники серед комуністичних країн.

І як наслідок у 1989 році, відбулась мирна революція, яка завершилась падінням комуністичного уряду. Угорщина досягла певних довгострокових економічних реформ та обмеженої політичної лібералізації у 1980-і роки, проте великі реформи відбулися лише після усунення Яноша Кадара з посади генерального секретаря ВСРП на партійній конференції у травні 1988 року. Новий генсек Карой Грос, який керував економічною реформою на посаді голови уряду та виступав за плюралізм у рамках однопартійної системи, спочатку сприймався прихильником досить радикальних перетворень порівняно з прихильниками збереження режиму у незмінному вигляді. Однак усередині партії зміцнювалося реформаторське крило, представники якого були обрані на партійній конференції до складу політбюро: Реже Ньєрш, який був у 1940-х роках членом Соціал-демократичної партії Угорщини і депутатом від неї в парламенті, а в 1960—1970-х роках керував проведенням економічної реформи посаді секретаря ЦК ВСРП; секретар ЦК Міклош Немет, який вивчав економіку не лише в Університеті економічних наук ім. Карла Маркса, а й у Гарварді; переконаний прихильник демократизації Імре Пожгаї. Усередині партії виникли «гуртки реформ», які незабаром об'єдналися в Союз реформ, і Народно-демократична платформа. У листопаді 1988 року Немет змінив Гроса на посаді голови уряду. Янош Кадар так і не був засуджений за свої злочини, бо помер у 1989 році. З ним і померла комуністична епоха. У січні 1989 парламент прийняв «демократичний пакет», який включав плюралізм профспілок, свободу асоціацій, зборів і друку, новий закон про вибори, радикальний перегляд конституції.

16 червня 1989 року, у 31-у річницю страти Імре Надя, Пала Малетера та Міклоша Гімеша, їх останки, а також тіла загиблого при придушенні повстання 1956 року полковника Йожефа Сіладі та померлого під слідством міністра Гези Лошонці, були урочисто перепоховано . На церемонію прийшли близько 250 тисяч людей.

24 червня на пленумі ЦК ВРРП Реже Ньєрш був обраний головою ВРРП і став вищою посадовою особою в партії, також було створено Президію ВРРП, до якої увійшли Ньєрш, Грос, Немет і Пожгаї. Напівреформатор Ґрос втратив можливість гальмувати демократизацію.

Усунення «залізної завіси» між Угорщиною та Австрією у травні 1989 року стало однією з найважливіших подій завершального етапу холодної війни. 27 червня 1989 року угорський міністр закордонних справ Дьюла Хорн та його австрійський колега Алоїз Мок спільно розрізали прикордонний паркан, щоб підкреслити розпочату Угорщиною 2 травня 1989 року ліквідацію захисних споруд. Межі між рядом соціалістичних країн Східної Європи були раніше відкриті. Десятки тисяч людей, особливо східних німців, прямували через Угорщину до Австрії та ФРН. Важливу роль у падінні «залізної завіси» та возз'єднанні Німеччини відіграв Європейські події 1989 року.

Національна опозиція у вересні 1987 року заснувала Угорський демократичний форум (ВДФ). Ліберально налаштовані студенти у березні 1988 року створили Альянс молодих демократів (відоміший під угорською абревіатурою Фідес). Як демократична опозиція влади у листопаді 1988 року був сформований Альянс вільних демократів (АСД). Однак до весни 1989 ці організації не мали великого впливу, шукали і знаходили опору у демократичних груп і лідерів усередині ВСРП: ВДФ у І. Пожгаї, АСД — у партійних реформаторів, що об'єдналися навколо Р. Ньєрша.

22 березня 1989 року 8 опозиційних організацій (ВДФ, АСД, Фідес, відтворені партії Незалежна партія дрібних господарів, Соціал-демократична партія Угорщини та ін.) створили своє об'єднання «Опозиційний круглий стіл» (ОКС). Пізніше до нього увійшла Християнсько-демократична народна партія. Найбільшим впливом на ГКС користувався Угорський демократичний форум. На ініційовану ВРРП нараду з громадськістю, пріоритетною темою якої була розробка нової конституції, було запрошено ГКС поряд із традиційно близькими комуністам профспілками, молодіжними, жіночими та ін. організаціями. Процес переговорів між ВСРП і ГКС, що розгорнувся навесні, проходив поетапно: підготовка двосторонніх переговорів, їх проведення, що розпочалися 13 червня і отримали офіційне найменування Національний круглий стіл тристоронні переговори (за участю сателітів ВСРП, які не відіграли помітної ролі). 18 вересня на останньому засіданні Національного круглого столу організації-учасники (крім АСД та Фідес) підписали підсумкову угоду про створення основ парламентської демократії та звернулися до глави уряду з проханням винести підготовлені поправки до законів на затвердження парламенту. Питання, про які не вдалося домовитися, було винесено у листопаді на референдум.

У жовтні 1989 року ВСРП фактично провела свій останній з'їзд (на який не було обрано 5 із 21 членів Політвиконкому партії та 79 із 109 членів колишнього ЦК), на ньому переважали представники Союзу реформ та Народно-демократичної платформи. Партія перетворилася на Угорську соціалістичну партію (ВСП), яка зайняла соціал-демократичні позиції. Головою ВСП було обрано Реже Ньєрш. 80% членів ЦК було обрано вперше.

Парламент на сесії з 16 по 20 жовтня ухвалив закон, що передбачає багатопартійні парламентські вибори та прямі президентські вибори. ВНР була перетворена на Республіку Угорщина, у її конституції гарантувалися права людини і громадянина, а також було створено організаційну структуру, яка забезпечила поділ повноважень між судовою, законодавчою та виконавчою владою.

На референдумі, що відбувся 26 листопада 1989 року, виборці схвалили обрання президента після парламентських виборів, необхідність звіту правлячої партії про свою власність, припинення діяльності партійних осередків на провадженні, розпуск робочої міліції.

Весною 1990 року відбулися перші вільні вибори, внаслідок яких до влади прийшла опозиція.

У період з 12 березня 1990 по 19 червня 1991 радянські війська були виведені з території Угорщини. Після падіння комуністичного режиму, в Угорщині відбулась заборона тоталітарних символів комунізму, за їх пропаганду передбачено кримінальна відповідальність. Революціонери 1956 року визнані національними героями Угорщини. Також відбулось кілька судових процесів над комуністичними діячами, які були причетні до злочинів проти революціонерів Угорщини. Найбільше на позиціях антикомунізму в Угорщині стоїть партія Йоббік.

Також варто сказати про найвідоміших ліквідованих радянських окупантів в Угорщині.

7 листопада 1956 року було ліквідовано капітана військ СРСР Олександра Бобровського був збитий зенітним вогнем угорських революціонерів.

Юрій Бурмістров рядовий ліквідований повстанцями на вулицях Будапешта 24 жовтня.

Петро Волокітін старший лейтинат ліквідований в боях біля аеропорта Будапешта.

Іван Горячев сержант ліквідований в Будапешті з групою радянських окупантів.

Григорій Громницький старший лейтинант ліквідований групою революціонерів під час боїв, за одну з вулиць Будапешту.

Михайло Зінуков старший лейтинант, був ліквідований разом з групою комуністичних окупантів в центрі Будапешту .

Дмитро Кармішин штурман ІЛ-28 був знищений вогнем, зенітної батереї повстанців.

Іван Карпов старший лейтинант ліквідований під час боїв за кінотеатр в центрі Будапешта.

Сергій Коханович полковник, який воював в Другій Світовій війні, ліквідований разом з групою радянських окупантів, на околиці Будапешту.

Анатолій Кузьмін молодший сержант, брав участь в боях з угорськими антикомуністами, ліквідований в центрі Будапешту.

Микола Муравльов капітан знищений разом з групою радянських окупантів під час зачисток будівель Будапешту.

Олексій Соловьйов сержант приймав активну участь в каральних акціях проти мирного населення ліквідований угорськими повстанцями.

Володимир Ярцев старший лейтинант авіації, ліквідований вогнем зенітної артилерії угорських повстанців.

[cameroonwar]

Камерунська війна 1955-1971рр

Камерунська війна також відома як Війна Бамілеке. Прихована війна. Війна розпочалась, що коли Камерун був колонією Франції і продовжилась після здобуття незалежності у 1960 році. Протистояння тривало між французькими військами та соціалістичними бойовиками з Союзу народу Камеруна, це була соціалістична маоїстична організація, що боролась проти уряду Франції, а потім проти уряду Камеруна, орієнтувалась на комуністичний Китай. Була радикально лівою організацією. Після здобуття незалежності перший президент Камеруну Ахмаду Ахіджо попросив продовження французького військового втручання для боротьби з бойовиками соціалістами. Бойовики з Союзу народів Камеруну були розбиті збройними силами Камеруну та французькою армією до 1964 року. Правда окремі виступи маоїстів комуністів тривали до 1971 року. Камерун з кінця 19 століття був колонією Німеччини, а Після Першої світової війни став колонією Франції. Після прийняття нової конституції у Франції у 1946 році місцеве населення, мали право брати участь в самоуправлінні. Спочатку в 1946 році було створено Представницьку асамблею Камеруну (ARCAM), яка в 1952 році стала Територіальною асамблеєю Камеруну (ATCAM). У 1956 році Франція надала внутрішню автономію французькому Камеруну, і асамблея стала Законодавчою асамблеєю Камеруну (ALCAM). Крім того, камерунські виборні посадовці відправляються до Франції, щоб представляти свою країну в Національних зборах Франції, Асамблеї Французької спілки та Економічній раді. Це також початок об’єднань корінних народів. У 1948 році була утворена комуністична організація Союз народів Камеруна на чолі з Рубеном Ум Ніобе. У травні 1955 року відбулись арешти комуністів з Союзу народів Камеруну. Сутички спричиняють кілька десятків смертей (офіційно французька адміністрація зазначає двадцять дві) чи навіть сотні смертей. СНК звинувачують в організації цих зіткнень, і французький уряд вирішує в Раді міністрів заборонити СНК і розпустити його. Сотні членів СНК активістів поміщають під варту, а інші йдуть у підпілля.

Незабаром після цього виходить закон Дефферра від 26 червня 1956 року (названий на честь Гастона Дефферра, міністра закордонних справ Франції) створив «державу під наглядом» Камерун (автономний уряд). Андре-Марі Мбіда був призначений главою держави та прем'єр-міністром цього уряду в 1957 році.

П’єр Мессмер, Верховний комісар Камеруну (представляючий уряд Франції) шукав компромісу з Рубеном Ум Ньобе, лідером СНК, щоб зупинити насильство. Такий підхід був відкинутий лідером СНК, і насильство почалося знову.

У 1957 році було сформовано декілька загонів СНК, зокрема в Санага-Марітайм, з «генералами» та «капітанами» на чолі «полків» (150-200 бойовиків) . Зброя дуже проста: кілька вкрадених гвинтівок і пістолетів, але в основному мачете, палиці, луки та стріли. Щоб ізолювати повстанців від цивільного населення міста Басси, підозрюваного в тому, що воно особливо прихильне до СНК, останнє було депортовано до таборів, розташованих уздовж головних доріг. Генерал Ламбертон, відповідальний за французькі війська, наказав «будь-які хатини чи споруди, що залишилися за межами зони перегрупування, повинні бути повністю зруйновані, а посіви, що їх оточували, пограбовані. » Мешканців залучають до примусових робіт від імені фірми «Разель», зокрема на будівництві доріг. З місяця в місяць французькі війська (які складалися переважно з солдатів, набраних у колоніях Чорної Африки та камерунських ополченців) посилювали тиск і легко брали верх. Бійці опору, відрізані від перегрупованого населення, занурені в постійну нестабільність і голодні через знищення полів, не маючи медикаментів та одягу та лише з труднощами в змозі вербувати, були значно демобілізовані. Сам Рубен Ум Ньобе описується як втрачаючий надію та впадає в депресію. 7 червня 1958 року «генерал» повстанських сил Ісаак Ньобе Панджок був убитий під час рейду, а Ум Ньобе, у свою чергу, загинув у зіткненні з французькими військами 13 вересня 1958 року у сутичці з французькими військами. Варто сказати, що французькій війська відігравали важливу роль у боротьбі з комуністичними бойовиками в Камеруні. У травні 1959 року повстання почало реорганізовуватися, зокрема під керівництвом Ернеста Уанді, Фелікса-Ролана Муміє та Мартіна Сінгапа, які заснували Національну визвольну армію Камеруна, яка прагне атакувати економічні інтереси поселенців і посилює напади. У 1958 році французька адміністрація призначила Ахмаду Ахіджо прем'єр-міністром. 1 січня 1960 року було надано незалежність, і Камерун мав конституцію, затверджену на референдумі 21 лютого 1960 року, яка встановлювала багатопартійну систему. Ахмаду Ахіджо був обраний президентом республіки 5 травня 1960 року.

Андре-Марі Мбіда був змушений піти у відставку в 1958 році. Ахмаду Ахіджо був призначений прем'єр-міністром. 1 січня 1960 року Ахмаду Ахіджо нарешті зміг проголосити незалежність і стати першим президентом Республіки Камерун. Після цього новий незалежний Камерун отримав Конституцію, яка передбачала багатопартійну систему.

У перші роки правління французького посла Жана-П’єра Бенара часом вважали справжнім «президентом» Камеруну. Ця незалежність не є повною, оскільки французькі «радники» відповідають за допомогу кожному міністру та мають реальну владу. Голлістський уряд зберігає свою владу над країною шляхом підписання «угод про співпрацю», що стосуються всіх секторів суверенітету Камеруну. Таким чином, у монетарній сфері Камерун зберігає франк і довіряє свою монетарну політику своїй колишній владі-опікуні. Усі стратегічні ресурси експлуатуються Францією, у країні утримуються французькі війська, значна частина офіцерів камерунської армії є французами, включаючи начальника штабу.

Проте після здобуття незалежності уряд Камеруну продовжував здійснювати операції проти бойовиків СКП на заході країни за допомогою Франції.

1 жовтня 1961 року внаслідок возз’єднання колишнього Французького Камеруну та Південного Камеруну, частини колишнього Британського Камеруну, народилася Федеративна Республіка Камерун. Потім ми додаємо дві зірки до прапора Камеруну, щоб символізувати федерацію. У 1962 році франк КФА став офіційною валютою країни (в обох зонах). Того ж року було видано урядове розпорядження, яке суворо регулювало політичні партії.

Табори для ув’язнених були створені з 1962 року, щоб дозволити ув’язнення людей без пред’явлення їх перед судом (однак ця практика не є новою і була актуальною за Верховного комісара П’єра Мессмера). До 1970-х тисячі камерунців, яких вважали підривниками, зникли тимчасово чи назавжди. У цих таборах ув’язнені піддаються систематичним переслідуванням, драматичним санітарним умовам і фактичному рабству. Переважна кількість переслідуваних це комуністичні бойовики СНК або їх поплічники.

За словами Франсуа-Ксав’є Вершаве, деякі французькі солдати брали участь у операціях проти СНК. Саме французькі офіцери протягом 1960-х років таємно керували операціями, які проводила камерунська армія проти останніх бастіонів комуністичного руху , головним чином на заході країни. Тортури, насильницьке перегрупування населення, позасудові страти, психологічна війна методи, які використовували Франція під час війни в Алжирі, які поступово передаються французькими солдатами своїм камерунським колегам, зокрема в Камерунській загальновійськовій школі. , яку в цей період очолювали французькі офіцери, навчені доктрині революційної війни .

У січні 1962 року, коли два ��рила СНК зустрілися на своєму першому з'їзді після незалежності Камеруну, Ахіджо послав свою армію, щоб покласти цьому край. Потім комуністів розігнали багнетами.

Після апеляції від 27 квітня 1962 року депутат і колишній глава держави Андре-Марі Мбіда та інші лідери опозиції, такі як Марсель Бебей Еїді (генеральний секретар Робітничої партії Камеруну), Чарльз Окала (секретар камерунських соціалістів) і Теодор Майї-Матіп (Союз народів Камеруну) були заарештовані, таким чином Мбіда став першим в'язнем незалежного Камеруну з 29 червня 1962 року по 29 червня 1965 року.

Варто сказати, що після знищення Рубен Ум Ньобе, СНК очолив Фелікс Ролан Муміє, який створює Камерунську національну армію звільнення. Третього листопада 1960 року, французькі спец служби ліквідували Ролана Муміє, у Женеві куди він прямував, щоб залучитись підтримкою, він був отравлений ядом на основі талія. Наступний великий комуністичний партизанській загін, який був ліквідованй владою Камеруну. Був загін Офани Осенде, ще одного з лідерів комуністичного руху з СНК, який у 1963 році очолив невеликий комуністичний партизанській загін, який діяв проти урядових військ Камеруну. Комуністи ховались в лісах і нападали на урядові обєкти і військових Камеруну. У 1966 року армійські сили Камеруну оточили бойовиків і розбили їх, Офана Осенде був узятий в полон і убитий і обезголовлений, його голову доставили гелікоптером в Яунде до президента Камеруну Ахмаду Ахіджо. На початку 1960-х років, більшість загонів комуністів були знищені армією Камеруну і Французькими солдатами, більшість загонів було ліквідовано до 1964 року. Також у 1964 було знищено загін яким командував Танкеу Ное, якого було захоплено і страчено, разом з ним також було страчено і 15 захоплених бойовиків. Повністю ліквідувати підпілля комуністичних бойовиків вдалось ліквідувати у 1971 році, коли було знешкоджено загін Ернеста Уанді, який з 1955 року, вів війну проти Французької влади, а потім проти влади незалежного Камеруну, періодично він виїжджав за кордон, щоб поповнити запаси і заручитись підтримкою і з новою силою вести боротьбу. Остаточно партизанські загони Ернеста Уанді, було розбито у 1970 році, сам він кілька тижнів блукав по лісі, поки його не знайшов місцевий житель села і не привів до відділку поліції. Уанді був засуджений до страти, і 15 січня 1971 року був розстріляний за вироком влади Камеруну, комуністичний рух СНК був остаточно знищений. Камеруном до 1982 року керував антикомуністичний диктатор Ахмадо Ахіджо. Розправа з комуністичним рухом спасла Камерун від приходу комуністів до влади і масових злочинів і вбивств, які несли комуністи по всьому світу. Камеруну вдалось уникнути долю Ефіопії, Анголи і Мозамбіку та інших держав, де комуністи тимчасово доривались до влади.

[ethiopianwar]

Громадянська війна в Ефіопії 1974-1991

Громадянська війна у Ефіопії розпочалась коли до влади внаслідок незаконного перевороту прийшли комуністи на чолі з Менгісту Маріємом, які повалили законний уряд. Комуністи утворили Робітничу Партію Ефіопії, почали проводити масові репресії, вбивства, основним союзником комуністів були СРСР і Куба. Одразу після приходу злочинного уряду комуністів до влади в країні розпочалась громадянська війна. Проти комуністичного уряду Ефіопії воювали, як антикомуністичні сили, так і інші марксисти бойовики з інших організацій. Варто перелічити хто це був: Велику роль відігравав Народний Фронт Звільнення Тиграю, лівацька повстанська група, яка діяла на півночі ЕФіопії, наступна повстнаське угруповання, яке діяло проти режиму Менгісту, називалась Ефіопська народно-революційна партія, комуністично-марксиська організація. Фронт звільнення Оромо ця повстанська організація орієнтувалась на соціалістичні і марксиська течії. Народний Фронт Звільнення Ерітреї, про який вже було згадано раніше, діяв на території Ерітреї теж був марксисько комуністичною організацією, які воювали за створення незалежної комуністичної Ерітреї. Ці всі організації були марксиськими і комуністичними, нічим не кращими за злочинців, що були при владі в Ефіопії. Також був і антикомуністичний блок який вів війну проти комуністичного уряду Менгісту Марієма. Одна з найважливіших це була організація Єфіопський Демократичний Союз, яка була антикомуністичною і консервативною партією. Окрім неї діяли такі націоналістичні і антикомуністичні організації як, Фронт Звільнення Західного Сомалі, Фронт Національного Звільнення Огадена та Фронт Звільнення Афар, ці всі націоналітисні організації велив війну проти комуністичного уряду Менгісту. Уряд комуністів Ефіопії, проводи колективізацію і жорсткі репресії, внаслідок цього Ефіопію охопив голод загинуло близько 1 млн людей, це відбулось внаслідок злочинних дій уряду Ефіопії. Найбільш жорсткі бойові дії велись між комуністичною армією Ефіопії та НФЗЕ, та антикомуністичними силами, війна на території Еритреї велась для уряду невдало, вони зазнавали постійно великих втрат і втрачали контроль над територією, Також у 1977-1978 році Ефіопська армія хоч і перемогла в битві за Огаден завдяки радянським і кубинським військам і заставила соціалістичну армію Сомалі відступити, зазнала значиних втрат. Антикомуністичний Ефіопський Демократичний союз діяв найактивніше у південній та центральній частині завдаючи серйозних ударів по комуністичному режимі. Варто також зазначити, що комуністина армія Ефіопії завдала ряд серйозних поразок Ефіопській Народній Революційній Партії, які також були марксистами і комуністами і долучились до повалення монархічного уряду у 1974 році. Варто сказати, що більшість груп ЕНРП було знищено, її основних лідерів теж наприклад. У 1977 році спец служби Ефіопії ліквідували Тесфайе Дебесайе, який під час перестрілки викинувся у вікно, а його охоронець був убитий. Також у 1979 році було вбито Реду Берханемескеля, який очолював ЕНРП, окрім них було вбито більшість членів керівництва ЕРНП і знищені основні загони, також комуністичний уряд Менгісту вбив Тефері Бенті та ще 6 його соратників у 1977 році, вони виступали проти Менгісту Марієма і його правління, хоча теж були комуністами марксистами підтртмували звязок з ЕРНП, керівництво Ефіопії оголосило їх агентами ЕРНП.

Найбільшої інтенсивності війна досягла у першій половині 1980-х років, комуністи Менгісту проводили широкомасштабні операції проти НФЗЕ у Еритреї, а також проти Народного Фронту Звільнення Тиграю та Антикомуністичних сил, які діяли на 70% території в тому числі біля столиці Ефіопії. У 1982 році Ефіопські комуністичнй війська проти НФЗЕ повів особисто Менгісту Маріам, операцію було названо "Червона Зірка". Вона не дала результатів, перемоги над НФЗЕ не вдалось отримати, всі атаки армії ЕФіопії було відбито. Активну роль також відіграва 18 тисячне угрупування військ Куби, яке брало участь у війні на стороні комуністів з Ефіопії, нагадаєм�� що з 1959 року, на Кубі було встановлено комуністичний режим Фіделя Кастро. Активно ці війська брали участь у війні за Огаден, а також проти антикомуністичних сил, та марксиських опозиційних сил. Під кінець 1980-х років ситуація для режиму Маріама дуже сильно погіршилась, НФЗЕ комуністичні війська майже з усієї території Еритреї, було завдано ряд поразок Ефіопським силам. У 1989 році Ефіопська армія і кубинські сили були розбиті повстанцями марксистами з Народного Фронту Звільнення Тиграю, це була битва при Інда-Силасі, це було на піночі Ефіопії. До 1991 року недивлячись на допомогу Куби і СРСР комуністичний уряд Менгісти тримав під контролем лише столицю Аддіс-Абебу та ряд велих міст, марксисти з НФЗЕ контролювали всю Еритрею, а більшість території Ефіопії контролювали антикомуністичні сили та опозиційні марксисти. У 1989 році Менгісту стратив 12 осбі в Аддіс-Абебі це були люди з його оточення, що хотіли скинути данний уряд. Керівництво Менгісту було скинуто у 1991 році, Менгісту втік до Зімбабве, він не став захищати столицю, його поплічники протримались лише тиждень, а після цього столиця була взята штурмом коаліцією повстанськх груп. Менгісту досих пір проживає у Зімбабве в Ефіопії суд засудив його до смертної кари, за його злочини. Після вступу в столицю коаліційних повстанських груп, найблищі соратники Менгісту були заарештовані, Робітнича Партія Ефіопії була заборонена і розпущена. 73 чиновників комуністичної партії Ефіопії були визнані в масових злочинах, 34 з них постали перед судом, 14 з них померли у в'язниці, 25 вдалось втекти, ще 14 були страчені. Доля найблищих соратників Менгісту склалась не так добре як нього наприклад. Один з його поплічників Фісеха Деста, який був одним з високопоставлених керівників РПЕ, у 1990-х роках був засуджений до 20 років в'язниці за участь в комуністичній диктатурі. Був звільнений у 2011 році по стану здоров'я, у 2022 році помер. Також цікавою була доля Гібрає Тесфайе Кідана, генерала комуністичних військ Ефіопії. Командував обороную столиці коли з неї втік Менгісту, але це виявилось безуспішно його сили були розбиті а сам він втік і заховався в посольтсво Італії. Туди втекти і інші діячі комуністичної партії Ефіопії. Гібрає Тесфайе Кідан пробув там 13 років, поки не був убитий в сутичці з колишнім міністром уряду Менгісту Бірхану Байе, який колись мав посаду міністра іноземних справ, він вдарив Кідана пляшкою по голові в результаті чого він загинув. Не менш важлива доля була Хайлу Їмену, який був останнім діючим прем’єр-міністром, і начальником генерального штабу уряду Менгісту. В 1991 році Хайлу покінчив життя самогубством у італійському посольстві. Бірхану Байе та Фікре Сіласіє Вогдерес, відбували терміни покарання у в'язниці, але були звільненні з часом за станом здоров'я. Як можна побачити доля поплічників комуністів-злочинців Менгісту була не такою як у нього, багато з них загинули, багато хто був страчений, ще частина гинула по тюрмах. Злочинна ідеологія комунізму і соціалізму призвела до масових злочинів в Ефіопії і втягнула її в кровопролитну війну, яка тривала до 1991 року.

Варто підбити втрати у ході військових дій, які тривали з 1974-1991 роки. Комуністична армія Ефіопії втратила 75 000 тис убитими солдат та офіцерів, Кубинські війська комуністів втратили 5000 убитими. Також було знищено 34 військовослужбоців СРСР. Також було знищено 90 військових соціалістичного Південного Ємену Втрати марксистів комуністів з НФЗЕ, який очолював Ісаяс Афаверкі склали 60 000 убитими.

[rodesian]

Продовження операцій

Варто також сказати, що у вересні-жовтні 1979 року відбулась, ще одна битва між збройними силами Родезії і комуністичними бойовиками з ЗАНУ. Операція «Чудо» або «Битва при Мавонді» — військовий рейд у 1979 році Родезійських сил безпеки (RSF) проти комуністичних баз ЗАНУ в Мозамбіку наприкінці Родезійської війни Буша. ЗАНУ чинила жорсткий опір, а тактичний успіх RSF не призвів до очікуваних стратегічних змін.

Після успішних повітряних атак Родезії на бази ЗАНУ, таких як операція «Снупі», бойовики вирішили розбити новий табір під притулком лісу поблизу Мавонде, за кілька кілометрів від Шімойо. Під час переговорів у Ланкастер Хаузі RSF спробувала знищити цю базу , сподіваючись послабити позиції Зімбабве .

Базу утримували 6000 партизанів ЗАНУ, на пагорбах було багато зенітної зброї. Багато гармат було розташовано на найвищому пагорбі, який пізніше отримав прізвисько «Монте-Кассіно». Два другорядних пагорби, пагорб 774 і пагорб 761, також були усіяні зенітними гарматами. Цю зброю постачав ефіопський комуністичний режим на чолі з Мангісту Маріємом. На поверхні табору площею 64 квадратних кілометри були вириті траншеї. Базою командував Соломон Муджуру, відомий як його бойовий псевдонім Рекс Нхонго.

Маломасштабні родезійські патрулі помилково оцінили сили ЗАНУ у 2000 чоловік; 200 родезійських солдатів були призначені для операції, а 100 чоловіків із розвідників Селуса очолили рейд . Кожного з десяти чоловік перевозили у вантажівці Unimog. Вся колона під командуванням капітана Річарда Пасапортіса містила 20 Unimogs, захищених бронеавтомобілями Eland-90 Родезійського бронетанкового корпусу. У складі колони також був загін 25-фунтових гармат QF. Розвідників Селуса підтримали 100 чоловік родезійської легкої піхоти 2 коммандо, 3 коммандо та допоміжний коммандо, викинутих повітрям за 10 кілометрів від табору.

Перший день Перш ніж атакувати базу, сухопутні сили RSF повинні були перетнути річку. Артилерія була заблокована, і бойовикам було повідомлено про розмір колони . Колону ще більше затримав вогонь ЗАНУ. Перша хвиля розвідників Селуса почала розчищати окопи, але решта колони прибула лише пізно вдень. Тим часом десантована родезійська легка піхота приєдналася до бою, і Мпунзаріма, ключовий військовий лідер ЗАНУ, був убитий. На світанку Нхонго роздавав марихуану деяким зі своїх військ, щоб зменшити їхній стрес. Протягом ночі родезійські війська зазнавали ударів з РПГ-7, безвідкатних рушниць і мінометів .

Другий день RSF відновили штурм. Нхонго особисто пішов на фронт, щоб підняти бойовий дух своїх військ, використовуючи велику палицю, щоб вдарити тих, хто не бажав битися. Керовані літаком Reims Cessna «Lynx», штурмовики Hawker Hunter нейтралізували укріплення ЗАНУ на пагорбі 774. Позицію зайняли о 15:00 загони розвідників Селуса . Англійські бомбардувальники Electric Canberra також бомбардували позиції зенітних установок.

Третій день Вночі артилерія RSF обстріляла позиції ЗАНУ, щоб не дати комуністам спати. О 10 ранку два загони скаутів Селуса та підрозділ RLI (близько 100 чоловік) розпочали штурм Монте-Кассіно. Вершина була взята після того, як комуністи відступили, як і гора 761. Наприкінці того дня Нхонго наказав своїм бійцям відступити, прикриваючи вогонь мінометними командами . Протягом пізньої ночі FRELIMO відправив три або більше танків T-34 або T-54 і загін піхоти для підтримки повстанців, але 25-фунтові літаки RSF швидко відреагували під керівництвом родезійських SAS і танки відступили після того, як головний танк був виведений з ладу. Родезійські сили відступили наступного ранку , забравши з собою захоплене обладнання . Щоб уникнути атак у відповідь з Мозамбіку, ВПС Родезії розбомбили об'єкти FRELIMO.

Як наслідок база комуністів була знищена, бойовики відступили велика частина була вбита, це була одна з останніх великих операцій за час Родезійської війни. За цю операцію сили оборони Родезії втратили 8 чоловік убитими, 3 поранених. Втрати ЗАНУ склали близько 500 убитих, також був знищений 1 танк комуністів з ФРЕЛІМО. Був також знищений один з командирів ЗАНУ Мпунзаріма.

Варто сказати, що сили оборони Родезії знищили за війну чимало командирів ЗАНУ і ЗАПУ. Наприклад у 1975 році, було ліквідовано у столиці Замбії Херберта Чітепо його автомобіль вибихнув від закладеної вибухівки. Це був один з керівників комуністичних бойовиків ЗАНУ. Також у 1977 році, сили оборони Родезії ліквідували Джейсона Мойо одного з лідерів терористів ЗАПУ. Також варто скзати, що при операції "Еланд" 1976 року було знищено, одного з головних поплічників Роберта Мугабе і один із членів Центрального Комітету ЗАНУ, Едмунд Кагурі. Також в 1979 році при дивному збігу обставин загинув Джойс Тонгогара, який був одним з лідерів бойовиків, який проводив теракти і напади на сили Родезії і мирних громадян. Він розбився в автокатасрофі був одним з довірених людей роберта Мугабе. Також в 1979 році був знищений один з польових командирів ЗАНУ Мпунзаріма. Також під час операції "Дінго" та "Еланд" було знищено чимало командирів ЗАНУ і ЗАПУ середньої ланки. У 1966 році був знищений командир нападу на Сіною, Сімон Чімбодза, керівник бойовиків, які здійснювали напад.

Війна завершилась у січні 1980 року, коли уряд Родезії погодився під міжнародним тиском, провести загальні вибори і зняти виборчий ценз, Армія Родезії не програла комуністам з ЗАНУ і ЗАПУ жодної сутички, більше того завдала терористам дуже серйозних втрат, але нажаль не вдалось ліквідувати основні цілі такі як Роберт Мугабе і Нкомо, в результаті цих виборів, терористи з ЗАПУ і ЗАНУ зайняли своє місце в управлінні Родезії і Родезія була перейменована на Зімбабве, та стала однією з найбільш бідніших країн світу, хоча Роберт Мугабе відмовся від побулови соціалізму і комунізму після розпаду СРСР, це не вберегло країну від колапсу і бідності, біле населення почало стрімко покидати країну, уряд Мугабе знищив економіку держави.

[portugalwars]

Війна Португалії, з комуністами-марксистами у Гвінеї-Бісау.

Війна між владою Португалії та комуністичними бойовиками Гвінеї-Бісау розпочалась 1963 році і тривала до 1974 року. Варто згадати передісторію, територія Гвінеї, була колонізована португальцями ще у 15 столітті, це був основний форпост португальців, по відправці і продажу рабів. В 19 столітті територія, яку контролювали португальці розширилась, періодично відбувались сутички з місцевими племенами. Останні сутички відбулись на початку 20 століття. В 1952 році, Гвінея-Бісау була оголошена заморською провінцією Португалії. В 1956 ро��і була створена комуністична організація ПАІГК її лідером був Амілкар Кабрал. Перша акція це була забастовка робочих у порту, яка була придушена поліцією Португалії, у сутичках загинуло близько 50 робочих. В 1960 році комуністи з ПАІГК готуються до початку бойових дій проти Португалії. У 1963 році розпочались бойовій дії Сенегал і Гвінея були базами для бойовиків, звідки вони діяли проти уряду Португалії. У 1963 році бойовик ПАІГК напали на португальський гарнізон в Тете. Це стало початком війни. Бойовики з ПАІГК отримували допомогу з боку СРСР, Куби і Китаю, масово данні комуністичні держави передавали бойовикам комуністам зброю та амуніцію. На боці бойовиків ПАІГК воювали 60 комуністів з Куби. Одним з найкращих Португальських військових, які себе добре зарекомендували в бояк з комуністами ПАІГК був Марселіно де Мата.

Однією з перших і потужних, операцій Португальської армії, яка відбулось у січні 1963 по березнь 1964 років мала назву "Тризуб".

Метою операції було знищення бойовиків ПАІГК і взяття під контроль архіпелагу Комо, який з 1963 року був окупований ПАІГК.

Операція була розділена на три етапи:

Перший етап розпочався 15 січня і складався з висадки груп армій за підтримки авіації та артилерії з Катіо. На другому етапі португальські війська патрулювали острови з 17 по 24 січня. Третій етап, з 24 січня по 24 березня, був періодом, коли відбулася більшість бойових дій.

На рівні загальної стратегії конфлікту реалізація цієї широкомасштабної військової дії була абсолютною невідповідністю з військової точки зору і, перш за все, з політичної точки зору. З військової точки зору, звичайні військові дії не застосовуються до диверсійної та нерегулярної війни, головним чином тому, що партизанські сили не діють як звичайна армія, про що свідчить кілька посібників на цю тему, у тому числі португальські, включаючи праці, написані до початку збройний конфлікт у Гвінеї, як-от «Війна за незалежність» Гермеса де Араухо Олівейра, опублікована в 1962 році. Крім того, партизани мали підтримку населення, а місцевість була сприятливою для партизанів, оскільки кілька лісових масивів були дуже закритими, оточені болотистими землями з доступ легко контролювати партизанам. Таким чином, підхід до лісу був зроблений дуже відкритим способом, контролюючи доступ партизанів, що дуже ускладнювало проникнення португальських військ у ліс. Ці чинники, очевидно, перешкоджали широкомасштабній операції звичайних військ, не гарантуючи ефективної перемоги над партизанами.

23 грудня 1963 року Головнокомандуючий Гвінеї видав Директиву про створення та організацію операції. Згідно з португальською інформацією, угруповання ПАІГК було створено з початку цього року на островах Кайар, Комо та Катунко, які становили найважливішу п��ртизанську базу, звідки було важко перейти до найпівденнішої частини країни. територію, водночас вона стала фундаментальною точкою підтримки для поповнення, навіть тому, що це був важливий регіон у виробництві рису та скотарстві. Португальські військові лідери вважали, що на островах перебували деякі з керівників ПАІГК, а також були склади військового обладнання, бомбосховища та велика кількість автоматичної зброї, припущення, які виявилися помилковими під час операції .

В операції були задіяні всі види збройних сил, причому армія мала найбільшу частку, а військово-повітряні сили та флот мали завдання підтримувати сили на землі, як матеріально-технічну, так і вогневу підтримку, у випадку повітряних засобів Ми розберемо сухопутні війська, до яких також залучено спеціальні загони спеціальної морської піхоти, які після висадки будуть підпорядковані сухопутним військам.

За задумом головнокомандувача, в бойових діях братимуть участь три кавалерійські роти, одна єгерська і три загони спеціальної морської піхоти. Цілі, поставлені перед цими загонами, полягали в тому, щоб висадка за допомогою спеціальної морської піхоти та окупація островів, спроби відновити населення пізніше, контроль ресурсів, які використовуються партизанами, і, нарешті, створення умов для встановлення адміністративної влади.

Після початкового втручання португальських військово-повітряних сил португальські війська висадилися, не зустрівши жодного серйозного опору, у п’яти місцях архіпелагу між 15 і 17 січня. Перші дві групи втручання висадилися 15 числа. Група А висадилася в Каїарі, на півдні острова, а потім просунулася до однойменної табанки. Вони прибули до табанки наступного дня після болісного маршу, але виявили, що село було покинуте. Група B висадилася в південній частині острова Комо і просунулася до Кауане, де солдати зустріли опір. Після бою бойовики сховалися в лісі, але потім були витіснені з позиції морською піхотою загону 8. Протягом наступних двох днів інші три португальські групи висадилися, не зустрівши опору, тим самим завершивши облогу партизанів. Проте бойові дії в районі Кауане посилювалися, і умови на землі ставали все більш несприятливими для португальських сил. Португальці також стикаються з іншими проблемами, до яких не була готова логістика. Через брак прісної води на острові португальські війська були змушені копати колодязі лише для того, щоб отримати погану солонувату воду, а солдати також страждали від поганого харчування та від необхідності діяти в умовах сильної спеки під африканським сонцем.

Майже в середині операції, 9 лютого, командування операції «Тризуб» представило аналіз ситуації. Тут проаналізовано реакцію партизанів на активність португальських військ, що призвело до представлення нових планів. Бойовики характеризувалися як численні, добре озброєні та освічені, добре володіли місцевістю, таким чином, щоб забезпечити свій захист і досягти швидкого переміщення, що дозволило їм зміцнити свої позиції, коли вони зазнали нападу португальців. Це також дозволило партизанам ізолювати та взяти в облогу невеликі ядра португальських сил, які висадилися. Таким чином, на початку операції комуністи могли певною мірою захистити свої позиції, але вони також перехопили ініціативу та почали деякі наступальні дії проти португальців.

10 березня спеціальний загін морської піхоти та третя бойова група кавалерійської роти 488 здійснили раптову висадку, завдавши удару в районах Кумуле, Кайар, Табанка-Велья та Камунтуду, утримуючи або знищуючи будь-які виявлені елементи партизанів. Однак отримані результати виявилися набагато нижчими, ніж очікувалося, на додаток до затримання шкільних підручників, розрахункових книжок і двох канганів у поганому стані, з яких основним моментом було знищення близько п’ятдесяти тонн рису та забій худоби. Пошкодження поставок бойовиків мало серйозний психологічний вплив на те, як місцеві жителі дивилися на партизанів у їхній боротьбі проти португальських військ. Тим самим зменшуючи ймовірність того, що вони стануть на бік португальських військ і допоможуть їм, що було життєво важливо, якщо португальці хотіли виграти війну.

17 березня спеціальний загін морської піхоти 7 здійснив ще одну операцію в районі Каметонко, оскільки були ознаки того, що деякі елементи ПАІГК, які втекли з острова Комо, продовжували співпрацювати з партизанськими силами. Згідно з цими даними, було вирішено провести операцію, яка, як і попередня, полягала в раптовій висадці з метою ув'язнення або ліквідації виявлених ворожих елементів шляхом облоги і удару в с. tabanca, де спеціальний загін морської піхоти 7, парашутний загін, спеціальний загін морської піхоти секція 2 і гід фула повинні залишитися на ніч, «щоб знищити все, що могло б забезпечити ворогу притулок або припаси, і що не можна відновити». Місія була завершена близько 10 години ранку 18 числа, але отримані результати не можна вважати відповідними, оскільки, окрім ліквідації елемента, який намагався втекти, було захоплено лише дрібний матеріал: шість патронів калібру 7,9 мм; два снаряди калібру 9 мм; три снаряди калібру 20 мм; три катани; на додаток до забою близько 150 голів великої рогатої худоби та 300 інших тварин. Знищення засобів до існування місцевих жителів, які в основному знаходяться в руках партизанських сил, може означати, що надія на повернення цього населення буде зменшена або вважатиметься виключеною португальськими силами, таким чином намагаючись мінімізувати свою підтримку ПАІГК . Одним із головних недоліків операції була відсутність достатньо достовірної інформації про присутність ПАІГК в регіоні. Передбачалося, що бойовики перебувають у несприятливій психологічній ситуації, і, незважаючи на припущення про недостатню інформацію про обороноздатність бойовиків, головнокомандувач генерал Луру де Суза вважав, що не слід протидіяти висадці та окупації островів. . З іншого боку, було б занадто багато впевненості в технічній і військовій перевазі португальських збройних сил. Хоча кількість бойовиків на островах була невідома, сухопутні війська мали підтримку флоту та авіації. Це були дві переваги, яких комуністи не мали. Для операції ВПС Португалії, крім вертольотів, використовували винищувачі F-86 Sabre, легкі штурмовики T-6 Texan, морські патрульні літаки Lockheed P-2 Neptune і транспортні літаки.Збройні сили Португалії ще не були повністю готові до боротьби з повстанцями, що змусило верховне командування спробувати вести війну з використанням звичайних тактик і методів. Операція була мотивована радше політичними, ніж військовими причинами. Бойовики оголосили архіпелаг звільненою зоною португальської колоніальної влади, ситуація, яка була нестерпною для португальської влади. Незважаючи на планування та докладені зусилля, правда полягає в тому, що португальські сили не змогли повністю знищити бойовиків у Комо, хоча вони значно обмежили їхню здатність діяти в цьому районі. Незважаючи на величезні труднощі, з якими вони зіткнулися у протистоянні з португальськими військами, комуністи змогли чинити опір, не покидаючи острів і те саме можна сказати про населення. Незабаром після закінчення операції острів відвідала делегація партійного керівництва на чолі з Луїсом Кабралом, яка подорожувала островом, щоб дізнатися, як проходила битва і які потреби мали жителі та бойовики.У результаті операції було ліквідовано 60 бойовиків, втрати армії Португалії складали 9 убитих. В військовому плані збройні сили Португалії здобули перемогу.

У квітні 1966 році Португальські військові організували засідку, з метою недопущення потрапляння бойовиків ПАІГК у зони, що контролювались Португальськими силами операція називалась Гріфін, під час неї вдалось ліквідувати 5 бойовиків, сили оборони Португалії втратили 1 убитого.

[olegzhdanovkiev]

Росія ризикує залишитися без іранських ракет і озброєнь через війну в Ізраїлі

Росія ризикує залишитися без іранських ракет і озброєнь через війну в Ізраїлі – Жданов США в змозі забезпечити і Ізраїль, і Україну – якщо вони відкриють склади, то організують такий ленд-ліз, що зброї вистачить на півсвіту, вважає Олег Жданов. Ізраїль озвучив твердий намір знищити ХАМАС у секторі Гази після того, як бойовики цього угруповання вторглися на ізраїльську територію 7 жовтня і влаштували найбільше масове вбивство євреїв від часів Голокосту. Однак сухопутна операція ЦАХА... Читати далі »

[dominicanwars]

Домініканська Республіка спроба перевороту 1959 рік.

Домініканською республікою, на 1959 рік управляв Рафаєль Трухільйо, який ще з 1930 року міцно утримував владу. Трухільйо мав дуже хороші відносини з США, стояв на позиції жорсткого антикомунізму і антисоціалізму в часи Холодної війни. За часів правління Трухільйо Домініканська республіка, доволі стабільно розивавалась в країні проходила індустралізація, також Трухільйо зміцнив армію і спец служби. Хороші відносини з США забезпечували Трухільйо, спокій і стабільність в управлінні державою. Багато незгодних з Трухільйо емігрували з держави в США та інші держави, створювали там організації, які були направлені на повалення режиму. Це були в більшості ліві радикальні організації. На початку 1959 року на Кубі до влади приходять комуністичні бойовики на чолі з Кастро. Кастро і його комуністичні злочинці, разом з емігрантами ліваками з Домініканської республіки, складають план вторгенення та подальшу партизанську війну в горах Домініканської республіки. Головним серед домініканців був Енріке Хіменес Мойя, котрий з 1958 року допомагав комуністичним злочинцям разом з Кастро захоплювати владу на Кубі. Всього участь в цій операції мали прийняти 198 бойовиків. 151 членів лівацьких груп домініканських емігрантів, 20 кубинських комнуістів, 13 венесуельських, 5 з Пуерто-Ріко, 2 з Іспанії, 2 з США і 1 з Гватемали. Висадка бойовиків, мала бути як з моря так і з повітря. Загін розділили на 3 групи висадки. 14 червня перша група комуністичних бойовиків, висадилась на узбережжі Домініканської республіки. Війська Трухільйо чекали комуністичних бойовиків. Висадка була невдалою фактично зразу було вбито 20 бойовиків, пізніше влада знищує, ще 42 комуніста і через кілька днів 3 останніх бойовиків були вбиті в горах. Дві інші групи, які ступили на територію Домініканської республіки теж були знищені в боях з військами Трухільйо, лише 5 з 198 бойовиків, пережили ці сутички 3 з них були домініканцями Понсіо Поу Салета, Майобанекс Варгас Варгас и Франсіско Мадардо Херман. Та двоє кубинців Деліо Гомес Очоа и Пабло Мірабаль Гера. Серед вбитих був і Енріке Мойя. Загалом ж війська Домінікани ліквідували 193 комуністичних бойовиків, серед них в тому числі і 18 кубинських комуністів, які брали участь в встановленні злочинного режиму Кастро на Кубі.

Бойовики, які готувались до вторгнення в Домініканську республіку.

Ще одна група бойовиків.

[htppwww]

Продовження війни Португалії з комуністами з ФРЕЛІМО.

Після початку війни кількість військ Португалії в Мозамбіку стрімко зростала, найкращі війська це були командос і десантура. Бойовики ФРЕЛІМО отримували зброю з СРСР і Китаю комуністи не жаліли для бойовиків нічого абсолютно. Військовим крилом комуністів ФРЕЛІМО командував Самюел Магайя, бойовики ФРЕЛІМО проходили навчання в багатьок соціалістичних країнах, в Африці одна з гловних баз це був лівацький Алжир. Озброєння комуністів з ФРЕЛІМО було дуже різноманітним від автоматів Калашникова, до ДШК, також були гвинтівки Мосіна, міномети, гранатомети, також на озброєнні бойовиків була зенітна артилерія , зокрема комплекси Стріла-2, ЗПУ-4. Комуністи ФРЕЛІМО використовували у війні партизанські методи війни для боротьби з Португальцями. Війська Португалії використовували в основному авіацію та сили спецназу і десантників, в 1970 році Португальські війська розгорнули контр наступ на території, які були зайняті терористами з ФРЕЛІМО, та убили 651 бойовика, багато таборів було зачищено, вилучено велику кількість радянської зброї. У 1965 році комуністи з ФРЕЛІМО провелу першу операцію серйозну яка називалась Орел, проти Португальских було вбито більше 10 Португальских солдат. Португальська армія провела у 1968 році, операцію котра полягала в атаці на провінційну базу Гунгунхана в регіоні Ніасса, здійснена у квітні 1968. Операція готувалась в повній секретності і на її здійснення були відправлені сили спецназу. Загалом силу атаки складали три групи коммандос чисельністю 19 чоловік і група ополченців чисельністю 26 чоловік. Ці люди послідували повітрям до Нової Коїмбри, прибувши 27 березня. Вони вирушили наступного дня пішки і прибули 1 квітня біля провінційної бази Гунгунхана; того ж дня два літаки, один Do 27 і один T-6, вилетіли з Віла Кабрал, щоб бомбардувати базу. Після завоювання об’єкта та захоплення різноманітних військових матеріалів коммандос повернулися на базу 10 квітня. З числа жертв операції знищено 22 партизани; з португальської сторони один солдат загинув, офіцер убитий на міні. Важливе місце в цій війні займала операція Португалії , яка називалась "Гордіїв вузол" Операція «Гордіїв вузол» (Operação Nó Górdio) була найбільшою та найдорожчою португальською військовою кампанією в португальській заморській провінції Мозамбік, Східна Африка. Операція була проведена в 1970 році під час португальської колоніальної війни (1961–1974). Цілі кампанії полягали в тому, щоб закрити шляхи проникнення Фронту визволення Мозамбіку (FRELIMO) через кордон Танзанії та знищити постійні бази FRELIMO всередині звільнених зон на півночі Мозамбіку. Гордіїв вузол був семимісячною кампанією, у якій, зрештою, було задіяно тридцять п’ять тисяч чоловік, і вона була майже успішною, оскільки знищила більшість партизанських таборів, розташованих у звільнених зонах ФРЕЛІМО, і захопила велику кількість повстанців і озброєння, змусивши ФРЕЛІМО відступити зі своїх баз і форпостів. у провінціях.Цілі кампанії полягали в тому, щоб перекрити шляхи проникнення через танзанійський кордон і знищити постійні партизанські бази. «Гордіїв вузол» був семимісячною кампанією, в якій, зрештою, було задіяно тридцять п’ять тисяч чоловік, і вона була майже успішною. Основний тягар зусиль припав на Кабо-Дельгадо, на крайній півночі Мозамбіку, на кордоні з Танзанією, яка симпатизувала партизанам. Тактика полягала в блискавичних штурмах з повітря невеликих таборів. Постійні артилерійські та авіаційні бомбардування сипалися по більшим цілям, тоді як керовані бульдозерами моторизовані армії зближувалися. Ця тактика була ефективною, і Арріага командувач данною операцією невпинно переслідував партизанів. Проте напруження «Гордієвого вузла» не можна було продовжувати нескінченно.

[ua2daynews]

Костянтин Кривопуст: бойовики з Гази проникли на ізраїльську територію та підпалили пост спостереження

Ситуація на кордоні з Сектором Газа розпалюється з кожним днем, заворушення тривають майже два тижні. Стало відомо, що група бойовиків проникла через паркан і підпал пост спостереження.  На посту немає солдатів, тільки техніка, палестинці підпалили піст та ��лагополучно повернулися назад у сектор. Пожежники отримали вказівку не з’являтися на місцях загоряння на території поряд із розділовим…