#Григорій Палама

[dimishap]

Потрібність конфлікту

Щось рухає церковною історією. Або Хтось.

Далека в часі ситуація з Григорієм Паламою і Варлаамом Калабрійським доволі злободенна. Класичне її сприйняття: захист правди від єресі, тобто за одним учасником "плюс", за іншим "мінус". Не класичне: Господь стоїть за ними обома, зокрема за оманами, помилками та єресями, аби з ситуації народився один спільний "плюс", а кожен учасник суперечки по-своєму посприяв цьому. Чому можлива ця "не класика"? Тому що без Варлаама не було б ні Григорія, як ми його знаємо, ні наявного історичного результату. А коли калабрієць вичерпався як стимул і повернувся в Італію навчати грецької мови Петрарку, провокаторами наступних паламових "Тріад" стали вже Григорій Акіндин і Нікифор Грігора. Тобто призвідником потрібних дій постійно був хтось інший, а не сам носій кращого. Для того, щоби останній заговорив, його слід було змушувати відповідати. Тобто в корені розвитку – конфлікт. Звідси застереження щодо церковних непорозумінь і суперечок. На них можна поглянути не тільки з прицілом, хто винний чи правий, і чий бік займати. А й спробувати розгледіти, чи це не Господь зіштовхує дійових осіб, аби ті всупереч один одному і водночас разом народили дещо цінніше та потрібніше, ніж вони самі уявляють? Другий не класичний висновок. Людина тяжіє до спокою та комфорту – тільки зараз під цим здебільшого розуміють курорти, банківський рахунок і мінімум BMW в гаражі, а кілька століть тому монахам досить було тиші, мовчання та самотньої молитви на афонських схилах. Але якщо людина дбає не лише за власний життєвий кайф, а й за спасаючу Божу дію у світі, то вона приречена на конфлікт. Інакше просто не видобуде із себе щось дійсно вартісного. Що перевершує всі її типові уявлення. І про свої можливості. І про світ навколо. І про Самого Бога, врешті-решт.